Текст книги "Доводи розсудку"

Автор книги: Джейн Остин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц)

Улаштувавшись на ночівлю в маленькому готелі та замовивши обід, одразу ж, звичайно, рушили до моря. Цієї пори року Лайм уже не пропонує своїх звичайних розваг. Будинки позабивані й покинуті всіма, окрім хіба що місцевих мешканців; і, тоді як самі будівлі є видовищем не дуже захоплюючим, дивовижне розташування міста, головна вулиця, яка ледве не зривається просто до води, дорога до Кобба, що в'ється вздовж берега бухти, вельми пожвавленої влітку, сам Кобб, із його старовинними та новітніми дивами, зі сходу обставлений низкою мальовничих скель, – притягують до себе увагу мандрівника; і дуже дивний той мандрівник, який одразу не зачарується довкіллям Лайма й не захоче познайомитися з ним краще. А далі – нерівний, то здиблений, то спадистий Чармут у близькому сусідстві й особливо його тиха затишна бухта, оточена темними стрімчаками, де, сидячи на пласкому камені серед пісків, ви можете довго спостерігати, як хвилі то наринуть, то відринуть од берега; ліси веселого села Верхній Лайм; і, нарешті, Пінні з зеленими ущелинами серед романтичних скель, де лісові дерева й розкішні сади говорять вам про те, як багато століть минуло відтоді, коли перший частковий обвал підготував землю до її нинішньої краси, у якій вона може змагатися зі славетними красотами острова Байта; одне слово, треба відвідувати знову і знову ці місця, щоб відчути всю чарівність Лайма. Гості з Апперкросса, проходячи повз похмурі покинуті будинки, спускалися все нижче й нижче, доки не досягли берега; трохи почекали, задивившись на море, як і всякий, хто достойний на нього дивитись; далі попростували до Кобба, що приваблював їх і сам по собі, і як мета подорожі капітана Вентворта, бо там у маленькому будиночку, біля допотопного молу оселилося сімейство Гарвіл. Капітан Вентворт звернув з дороги, щоб навідатися до друга, а інші пішли далі. В Коббі він мав їх наздогнати.

Вони ще не встигли втомитися та віддати належне чудовим краєвидам, і навіть Луїза, здається, ще не встигла скучити за капітаном Вентвортом, коли він з'явився знову, з трьома супутниками, яких одразу ж упізнали з описів: це були капітан Гарвіл з дружиною та капітан Бенвік, який оселився разом з ними.

Капітан Бенвік колись, ще лейтенантом, служив на «Лаконії», і капітан Вентворт після свого першого повернення з Лайма описав його як чудового хлопця та прекрасного офіцера словами, переконливими для будь-якого слухача, додавши до цього ще й історію його особистого життя, яка особливо вразила дам. Він був заручений із сестрою капітана Гарвіла й тепер оплакував її. Рік чи два чекали вони достатків і підвищення по службі. Достатки з'явилися, бо, відзначившись у битві, він одержав чималу грошову винагороду; крім того, його нарешті підвищили на посаді, але Фанні Гарвіл, на жаль, до цього не дожила. Вона вмерла минулого літа, коли він був у морі. Капітан Вентворт вважав, що не можна більш віддано кохати жінку, ніж кохав Фанні Гарвіл бідний Бенвік, і не можна сильніше мучитися від жахливої втрати. Він визнавав, що самою своєю вдачею капітан Бенвік приречений страждати невідбутно, бо глибину почуттів поєднував той із серйозністю, вимогливим читацьким смаком, схильністю до самотності й тихої спокійної праці. Цікавість історії довершувалася тим, що горе, яке зробило неможливим споріднення між Гарвілами й капітаном Бенвіком, лише зміцнило їхню дружбу, і тепер він оселився з ними разом. Капітан Гарвіл найняв дім на півроку; його смак, слабке здоров'я, достатки, – все вело до того, щоб оселитися в недорогому будинку на березі моря, а мальовничі краєвиди й зимова безлюдність Лайма якнайбільше відповідали стану душі капітана Бенвіка. Останній зустрів загальне гаряче співчуття.

«І все ж таки, – казала до себе Енн, коли вони йшли їм назустріч, – його серце так само розбито, як і моє. І не думаю, що щастя назавжди його покинуло. Він молодший за мене, якщо не віком, то душею; він чоловік. Він ще оживе серцем і буде щасливим з іншою».

Вони зустрілись і були представлені одне одному. Капітан Гарвіл був високого зросту, з темним волоссям, розумним і добрим обличчям; він трошки накульгував; через грубуваті риси обличчя та слабке здоров'я він здавався старшим від капітана Вентворта. Капітан Бенвік видавався, як і був, молодшим за обох своїх товаришів і меншим на зріст. Його обличчя було милим і зажуреним, точнісінько яким воно й мало бути, і він майже не брав участі в загальній розмові.

Капітан Гарвіл, хоча його манери були не такими бездоганними, як у капітана Вентворта, був людиною доброю, щирою та люб'язною. Місіс Гарвіл була набагато простішою за свого чоловіка, однак, здавалося, зовсім не поступалася йому добродушністю, і ніщо не могло бути щирішим за її готовність вважати всіх друзів капітана Вентворта своїми друзями і люб'язнішим за її наполегливі запрошення пообідати. Вона ледве відпустила їх до готелю, бо вони вже замовили там обід, здається, майже ображаючись на капітана Вентворта за те, що, прибувши до Лайма з такою юрбою, він не вважав природним разом з усіма в них пообідати.

У цьому прозирала така відданість капітанові Вентворту, такою щирою була гостинність, така несхожа на звичайну манірність званих обідів і візитів ввічливості, що Енн навіть лякало подальше знайомство з братами-офіцерами. «Адже всі вони могли б бути й моїми друзями», – думала вона, і їй було важко опанувати себе, щоб не виявити своїх почуттів.

Покинувши Кобб, вони пішли до своїх нових друзів і опинились у кімнатах таких тісних, що лише від щирого серця можна було запрошувати туди на обід так багато гостей. Спочатку це на хвилинку здивувало Енн, але дуже скоро її здивування розчинилося в більш приємних почуттях, викликаних винахідливістю капітана Гарвіла, який умів якнайкраще використовувати невеликий простір, удосконаливши позичені меблі та захистивши вікна й двері від неминучих зимових бур. Незвичайне облаштування кімнат, де хазяйським меблям, які складалися з безликих і байдужих предметів, жваво суперечили вироби з рідкісного дерева та цінні й цікаві речі, що їх капітан Гарвіл привіз із далеких країн, де йому довелося плавати, збуджувала в Енн не тільки цікавість. Це було наслідком його праці, пов'язаним із його заняттям, яке відбивало його схильності та звички й свідчило про сімейне щастя та спокій, тож усе це не могло не зачепити в ній і глибших почуттів.

Капітан Гарвіл не дуже полюбляв читати, але він виготував й навісив гарні та зручні полиці для безлічі вишукано переплетених томиків, що належали капітанові Бенвіку. Кульгавість не дозволяла йому багато ходити пішки, але завдяки доброму серцю й багатій уяві він, сидячи вдома, завжди був чимось зайнятий: креслив, фарбував, різав, клеїв; майстрував дитячі іграшки, вигадував якісь поліпшені спиці та шпильки. А коли вже всі справи було перероблено, сідав у кутку до своєї великої рибальської сітки.

Коли вони покинули дім, Енн нібито попрощалася з живою картиною великого сімейного щастя, а Луїза, яка тоді опинилася поруч неї, заходилась із захопленням хвалити моряків, їхню вірність у дружбі, готовність до братерської допомоги, відвертість, чесність, заявляючи, що в Англії не знайти людей, які могли б із ними зрівнятися, що вони єдині володіють мистецтвом доброчесного життя та заслуговують на пошану й любов.

Вони повернулися до готелю перевдягнутися та пообідати; і таким чудовим усе було з самого початку, що й інше подобалося попри численні запевнення й перепрошення господарів: «Зараз не сезон», «Лайм зараз не той», «Якби знати, що будуть гості» тощо.

На цей час Енн помітила: всупереч своїм чеканням, вона настільки звикла до товариства капітана Вентворта, що, сидячи з ним тепер за одним столом і обмінюючись незначущими фразами (далі них, звичайно, не йшло), зовсім не відчувала незручності.

Через ранню осінню темряву дами до ранку не могли більше побачитись, але капітан Гарвіл пообіцяв завітати; і він прийшов разом із другом, якого не чекали, вважаючи, що капітан Бенвік гнітиться чужим і галасливим товариством. Проте, незважаючи на всю свою тугу, він вирішив знову-таки до них прийти.

Доки капітани Вентворт і Гарвіл розважали товариство, згадуючи минулі дні та розповідаючи незліченні анекдоти, Енн опинилася осторонь з капітаном Бенвіком і, поступаючись доброму спонуканню, вирішила його розворушити. Він був сором'язливим і схильним до задумливості, але м'якість рис її обличчя та манер невдовзі перемогли, і перші зусилля Енн мали зовсім непоганий наслідок. Очевидно, він мав уподобання до книжок, особливо до поезії і, радіючи, що принаймні на один вечір дала йому змогу заглибитись у теми, не дуже цікаві для його звичайного оточення, вона, однак, сподівалася, що допомогла йому, висловивши думки щодо того, як важливо боротися зі зневірою, на які, що цілком природно, й наштовхувала їх ця бесіда. Бо, хоч і сором'язливий, капітан Бенвік не був потайною людиною: він, здавалося, радів нагоді висловити свої почуття; і, поміркувавши над поезією, її нинішнім розквітом, стисло порівнявши чесноти славетних поетів, спробувавши встановити, що більше заслуговує на увагу – «Марміон» чи «Діва озера», як розцінити «Гяура» й «Абідоську наречену» та як вимовляти саме слово «Гяур», він виявив таке близьке знайомство з усіма ніжними піснями одного поета й натхненними описами безнадійних мук у іншого; прочитав їй напам'ять рядки про розбите серце, про дух, який загинув під дією горя, з таким натхненням і так ясно здаючись на її цілковите розуміння й співчуття, що нарешті вона вирішила висловити сподівання, що він читав не одну лише поезію, і додала, що, на її погляд, усе лихо поезії полягає в тому, що мало хто втішається нею безкарно, і що вона найбільше вражає нас саме в тому стані душі, коли не слід упиватися нею. Помітивши, що він не тільки не ображений, але потішений її натяком на події його минулого, вона вирішила продовжувати; і, керуючись своїм правом старшинства, сміливо порадила йому заглибитись у читання прози; коли ж він запитав, яку саме прозу вона має на увазі, вона назвала ті праці високоморальних авторів, ті прекрасні збірки листів, ті спогади достойних людей, які багато страждали, які були єдиними, хто, на її думку, могли зміцнити дух шляхетністю помислів і високим прикладом душевного терпіння.

Капітан Бенвік уважно слухав, здавалося, вдячний за співчуття; і хоч він хитав головою та зітхав, даючи зрозуміти, як мало він вірить, що книги можуть допомогти в такому безмірному горі, як його власне, їхні назви він, однак, занотував і обіцяв прочитати при нагоді.

Коли вечір закінчився, Енн не могла не всміхнутись, згадавши про те, що приїхала до Лайма, виявляється, для того, щоб проповідувати терпіння й смиренність чоловікові, якого ніколи раніше не бачила; але після більше серйозних роздумів їй довелося визнати, що, як і багато хто з великих моралістів і проповідників, вона конче мало могла підтвердити дивне красномовство своїм прикладом.

Розділ XII

Енн і Генрієтта, помітивши вранці, що прокинулися раніше за всіх, вирішили до сніданку прогулятися до моря. Стоячи на піску, вони дивилися на хвилі, які бігли до їхніх ніг під ніжним південно-східним вітерцем з усією чарівністю, яка тільки можлива на такому низькому березі. Вони віддали належне чудовому ранку, похвалили море, зійшлися на тому, що цей свіжий вітерець надзвичайно приємний, – і замовкли, доки Генрієтта раптом знову не заговорила:

– О, так! Я цілком упевнена в тому, що морське повітря є цілющим для майже всіх без винятку. Без сумніву, воно було дуже корисним для доктора Шерлі після хвороби минулою весною, рівно рік тому. Він сам стверджує, що місяць, який він провів у Лаймі, допоміг йому більше за ліки і що на морі він завжди знову почувається молодим. Ось мене й не покидає думка: як шкода, що він не живе постійно на морі. Як на мене, краще б йому зовсім залишити Апперкросс і переїхати до Лайма. Чи не так, Енн? Ти згодна, що це найкраще і для нього, і для місіс Шерлі? Ти ж знаєш, у неї тут рідня, багато знайомих, їй було б веселіше, і, я впевнена, вона б охоче оселилася там, де є допомога поблизу, на випадок, коли він знову занедужає. Як усе ж таки сумно, що такі чудові люди, як доктор Шерлі та його дружина, які за все своє життя зробили стільки добра, змушені доживати віку в Апперкроссі, де, окрім нашої родини, їм нема з ким і словом перемовитись. Хоч би друзі йому натякнули. На мою думку, вони мають це зробити. Його легко сюди відпустять у його роки та з таким добрим іменем. Єдине, у чому я сумніваюсь, – чи можна його переконати залишити свою парафію. Він людина надзвичайно суворих переконань. Навіть занадто суворих. Справді, Енн, це вже занадто! Чи ти згодна, що священик зовсім не мусить жертвувати своїм здоров'ям заради обов'язків, які не менш прекрасно може виконувати інший? Тим більше що Лайм усього-на-всього за якихось сімнадцять миль від Апперкросса, так що, коли хтось буде чимось незадоволений, він одразу дізнається.

Енн не раз усміхнулася до себе протягом цієї промови та відповідала, від усього серця бажаючи зважити на становище й дівчини, й молодого чоловіка, хоч що могла вона висловити, окрім найзагальніших суджень? Вона й сказала все, розумне й доречне: згодилася з тим, що доктору Шерлі треба відпочити; помітила, що було б чудово, якби знайшлася діяльна, чесна молода людина, яка стала би вікарієм у Апперкроссі; і навіть не забула натякнути, що цьому новому вікарію слід було б бути одруженим.

– Як би мені хотілося, – продовжувала Генрієтта, дуже задоволена співрозмовницею, – як би мені хотілося, щоб леді Рассел жила в Апперкроссі й була в дружніх стосунках із доктором Шерлі! Я так багато чула, що леді Рассел вміє вплинути на кого завгодно! Вона, мені завжди здавалося, може переконати будь-кого в будь-чому. Я її боюся, я вже тобі казала, просто боюся, вона ж така розумна; але я її надзвичайно поважаю і була б дуже рада, якби в нас у Апперкроссі була така сусідка.

Енн здався кумедним дивний спосіб, яким Генрієтта висловлювала свою вдячність, і такою ж кумедною вважала вона думку, що всі члени сімейства Мазгроув при нинішньому стані речей мають прихильно ставитися до її подруги леді Рассел; вона встигла відповісти, проте, побіжно, лише висловивши надію, що в Апперкроссі ще може оселитися така розумна жінка, – бо назустріч їм ішли Луїза й капітан Вентворт. Вони теж вирішили погуляти, доки сніданок не готовий, але Луїза раптом згадала, що хотіла щось купити в місцевій крамниці, і потягла всіх за собою. Всі слухняно пішли за нею.

Коли вони підійшли до сходів, що вели від берега вгору, джентльмен, який саме тієї хвилини зібрався спускатися, поштиво відійшов убік, аби дати їм дорогу. Вони піднялися й пройшли повз нього; і коли вони проходили, його увагу привернуло обличчя Енн, і він подивився на неї з захопленням, яке не могло їй не полестити. Вона мала надзвичайно чудовий вигляд: од свіжого вітру її щоки пойнялися свіжим рум'янцем, очі сяяли, і це надавало колишньої чарівності правильним милим рисам. Очевидно, незнайомий джентльмен (судячи з його манер, він справді був джентльменом) умів це оцінити. Капітан Вентворт зараз же на неї оглянувся, і вона зрозуміла, що він це помітив. Він поглянув на неї блискучими очима, у яких вона читала: «Ви дуже сподобалися цьому чоловіку, і навіть я цієї хвилини майже впізнаю колишню Енн Елліот».

Вони дочекалися, доки Луїза купить усе, що збиралася, ще трохи погуляли й повернулися до готелю; а коли Енн поспішала зі своєї кімнати до їдальні, вона ледь не зіткнулася з тим самим джентльменом – він виходив із сусідніх дверей. Вона вже раніше збагнула, що він приїжджий, як і вони, а красень лакей, якого вона помітила біля під'їзду, – його слуга. Її здогад підтверджувало те, що і господар, і слуга були в жалобі. Тепер виявилося, що він зупинився в одному готелі з ними. Під час другої зустрічі, хоч якою короткою вона була, вираз його обличчя зміцнив припущення Енн, що він вважав її дуже вродливою, а його поводження, коли вибачався, підказало Енн, що він належить до найвищого товариства. Йому, здається, років тридцять; був не вродливим, але приємної зовнішності. І Енн захотілося дізнатись, хто ж він такий.

Молоді люди майже закінчили снідати, коли, почувши скрипіння ресор (трохи не перше, що вони почули від свого прибуття до Лайма), деякі з них підійшли до вікна. Виявилося, що це бричка, запряжена двома кіньми. Вона тільки-но прибула від стайні до ґанку – хтось збирався їхати. На передку сидів слуга в жалобі.

Почувши слово «бричка», Чарлз Мазгроув прискочив до вікна, щоб порівняти її зі своєю, слуга в жалобі збудив цікавість Енн, і всі шестеро зібралися біля вікна, коли господар брички зійшов з ґанку і, супроводжуваний поклонами господаря готелю, сів до свого екіпажа і рушив у дорогу.

– О! – вигукнув капітан Вентворт, швидко глянувши на Енн. – Це ж той самий чоловік, якого ми зустріли на березі.

Панночки Мазгроув із ним погодились; і, простеживши його шлях на гору, доки це було можливо, всі повернулися до столу. Незабаром увійшов служник.

– Даруйте, – одразу ж сказав йому капітан Вентворт, – чи не могли б ви назвати нам ім'я того джентльмена, який тільки-но відбув?

– Так, сер, це містер Елліот, багатий джентльмен, учора з Сідмута приїхав. Мабуть, ви чули карету, сер, коли вечеряли; він збирається до Крюкерна, а потім до Бата й до Лондона.

– Елліот! – хтось уже встиг переглянутись, а хтось повторив це ім'я, поки служник ще не закінчив своє, однак конче поспішливе, пояснення.

– Господи! – вигукнула Мері. – То це ж наш кузен, звичайно, це наш містер Елліот! Поза всяким сумнівом, це він! Чарлзе, Енн, це ж він! І в жалобі – усе сходиться! Оце так диво! У тому ж готелі, що й ми! Енн, це ж містер Елліот, спадкоємець нашого батька! Даруйте, сер, – звернулася вона до служника, – ви часом не чули, чи казав його лакей, що він належить до сімейства з Келлінча?

– Ні, мем, він не згадував жодного сімейства, але він казав, що його господар – дуже багатий джентльмен і стане колись баронетом.

– От бачите! – збуджено вигукнула Мері. – А я що кажу! Спадкоємець сера Волтера Елліота. Я була впевнена, що це обов'язково з'ясується. Звісна річ, хоч би куди він вирушив, слуги неодмінно потурбуються про те, щоб усі дізналися. Але тільки подумай, Енн, як це дивно! Шкода, що я не встигла його розгледіти. Як прикро, що ми вчасно не дізналися, хто він такий, і він не міг нам відрекомендуватись! Як ти гадаєш, чи можна в ньому впізнати риси Елліотів? Я на нього майже не дивилась, я коней розглядала; але, здається, в ньому можна впізнати деякі риси Елліотів. Але як же я не побачила герба! Ах! Усе через те, що плащ затуляв герб, інакше я б обов'язково його помітила, і ліврею теж; якби слуга не був у жалобі, я б про все дізналася, побачивши ліврею.

– Зіставляючи всі ці дивовижні обставини, – зазначив капітан Вентворт, – слід зробити висновок, що Провидіння подбало про те, щоб ваш кузен не зміг вам відрекомендуватись.

Щойно Енн пощастило оволодіти увагою Мері, як вона постаралася пояснити, що їхній батько й містер Елліот тривалий час мали не ті взаємини, щоб тепер слід було шукати з ним знайомства.

І все ж таки Енн у душі раділа, що зустріла кузена й на власні очі впевнилася в тому, що майбутній володар Келлінча виявився справжнім джентльменом і, судячи з зовнішності, людиною розумною. Вона б ні в якому разі не згадала, що бачила його двічі; хоч Мері, щиро кажучи, і першого разу його не помітила, але почувалася б ображеною, коли б дізналася про те, що Енн буквально зіткнулася з ним у коридорі і приймала такі поштиві вибачення, тоді як сама вона взагалі ніколи не підходила до нього близько. Ні, ця коротка родинна зустріч мусила залишитися таємницею.

– Звичайно, – сказала Мері, – ти повідомиш про нашу зустріч із містером Елліотом, коли наступного разу писатимеш до Бата. На мою думку, батько неодмінно має про це знати; ти обов'язково напишеш.

Енн ухилилася від прямої відповіді, але, на її погляд, згадувати про цей випадок не тільки не було ніякої потреби, більше того, його слід було неодмінно приховати. Вона знала, яку образу було вчинено батькові багато років тому; здогадувалась, яким чином це стосувалося Елізабет; і не мала сумніву, що обох дратує сама думка про містера Елліота. Мері ніколи не писала до Бата, таким чином, обов'язок підтримувати ліниве й нудне листування з Елізабет довелося взяти на себе Енн.

Незабаром після сніданку до них приєдналися капітан Гарвіл з дружиною та капітан Бенвік; вони домовлялися на останок погуляти по Лайму. Повертатися до Апперкросса вирішили після полудня, а до того часу бути разом із новими друзями й не сидіти під замком.

Тільки-но вони вийшли на вулицю, Енн опинилася поряд із капітаном Бенвіком. Він був схильний до того, щоб продовжити вчорашню бесіду; деякий час вони йшли разом, обговорюючи, як і досі, містера Скотта й лорда Байрона, і неспроможні, як і досі та як і будь-які два читачі, дійти цілковитої згоди стосовно їхніх достойностей, доки компанія не перемішалась і замість капітана Бенвіка Енн побачила поруч себе капітана Гарвіла.

– Міс Елліот, – напівголоса сказав він, – ви зробили добру справу, розворушивши цього бідолашного хлопця. Частіше б йому бувати в такому товаристві. Я й сам знаю, не можна йому бути таким відлюдним. Але що тут вдієш? Нам не можна розлучитись.

– Так, – відповіла Енн, – я легко можу зрозуміти, що зараз це неможливо, але, мабуть, пізніше… Адже ми знаємо, що час – найкращий лікар, і згадайте, капітане Гарвіл, ваш друг зазнав утрати так недавно – наскільки я знаю, тільки минулого літа.

– Що правда, то правда (важко зітхнувши), тільки в червні.

– А дізнався про неї, мабуть, пізніше.

– Так, лише на початку серпня, коли повернувся з Мису Доброї Надії та якраз одержав «Борця». Я був у Плімуті й із жахом чекав на нього; він вже надсилав листи, але «Борця» відправили до Портсмута. Треба було вирушити туди й повідомити йому страшну новину, але хто це зробить? Тільки не я. Я б скоріше дав себе повісити на щоглі. І ніхто б не наважився, якби не цей добрий хлопець (киваючи в бік капітана Вентворта). «Лаконія» прийшла до Плімута на тиждень раніше – надіслати до моря її не могли. Скориставшись нагодою, він усе бере на себе: пише листа з проханням про відпустку та, не чекаючи відповіді, поспішає до Портсмута, не знаючи відпочинку ні вдень, ні вночі, а діставшись туди, одразу ж вирушає на борт «Борця» і цілий тиждень не розлучається з бідолахою. Ось що він зробив, а більше ніхто не врятував би бідного Джеймса. Міркуйте самі, міс Елліот, як ми можемо його не любити?

Енн сумлінно обдумала це питання й у відповідь вимовила те, що була в змозі вимовити, а він – у змозі вислухати, бо надто розхвилювався від спогадів і поспішав змінити тему розмови.

Неподалік од будинку місіс Гарвіл вирішила, що її чоловік уже достатньо багато ходив, і радила їм так закінчити прогулянку: провести їх до дверей, повернутися до готелю й уже без них рушити назад, її рішення було цілком вірним, але коли вони наблизилися до Кобба, їм так закортіло ще раз із ним попрощатись, і Луїза так цього прагнула, що всім довелося визнати: чверть години не є істотною різницею; і, обмінявшись із капітаном Гарвілом та його дружиною найтеплішими побажаннями, запрошеннями й обіцянками, які тільки можна собі уявити, вони попрощалися з ними біля ґанку й у супроводі капітана Бенвіка, який, здається, хотів залишатися з ними до кінця, пішли віддати наостанку належне красотам Кобба.

Капітан Бенвік знову опинився поряд з Енн. Милуючись морем, неможливо було не згадати рядків лорда Байрона, і Енн залюбки їх слухала, поки можна було слухати. Незабаром, однак, їй довелося відвернути увагу.

Через сильний вітер дами не могли йти вгорі і тому вирішили спуститися, і всі уважно та обережно рухалися стрімкими сходами, окрім Луїзи; вона хотіла стрибнути, і щоб капітан Вентворт її підхопив. Під час їхніх прогулянок вона завжди так стрибала, а він її підхоплював; це їй надзвичайно подобалося. Зараз йому не дуже хотілося, щоб вона стрибала на тверде каміння, однак він її підхопив. Луїза без пригод опинилась унизу, але раптом їй закортіло всім показати, яка вона задоволена, і вона побігла сходами вгору, щоб він знову її підхопив. Він відраджував, адже й без того її сильно струсонуло, та всі його старання були марними, вона тільки посміхалася й казала: «Ні, я стрибну, я так вирішила». Він розставив руки: лише на півсекунди вона поквапилася – і впала просто на каміння Нижнього Кобба. Вона лежала наче мертва! Ані рани, ані крові, ані синця, – але очі були заплющені, обличчя бліде мов смерть, і вона не дихала. Легко уявити собі, який жах охопив усіх, хто стояв навкруги!

Капітан Вентворт підняв її і опустився навколішки, тримаючи на руках і безмовно дивлячись на неї, так само блідий, як і вона.

– Вона вмерла! Вмерла! – голосила Мері, вчепившись у свого чоловіка, який і без того від жаху був неспроможний поворухнутись, а наступної миті Генрієтта, почувши цей крик, теж знепритомніла і впала б на східці, якби капітан Бенвік і Енн не підхопили її.

– Чи допоможе мені хто-небудь? – були перші слова, які вирвались у капітана Вентворта; він говорив з таким відчаєм, нібито сили його залишили.

– Ідіть же до нього, до нього, – благала Енн. – Бога ради, ідіть до нього. Я сама побуду біля Генрієтти. Залиште мене, ідіть до нього. Розітріть їй руки, розітріть скроні; ось солі; візьміть, візьміть.

Капітан Бенвік підкорився, Чарлз полишив дружину, і обидва побігли до капітана Вентворта; вони підняли і більш надійно поклали Луїзу, зробили все, як порадила Енн, але даремно. І капітан Вентворт вигукнув з гіркотою:

– Боже мій! Що ж буде з її батьком та матір'ю!

– Лікаря! – сказала Енн.

Це слово, здається, одразу його підбадьорило і, промовивши: «Так, так, швидше лікаря!», – він стрімголов помчав геть, але Енн його зупинила:

– Капітан Бенвік, мабуть, краще капітан Бенвік? Адже він знає, де знайти лікаря.

Усі, хто був у змозі думати, зрозуміли, що вона має рацію, і негайно (усе робилося негайно) капітан Бенвік, доручивши братові піклуватися про бідолашну Луїзу, щодуху побіг до міста.

Що ж до інших, важко сказати, хто з трьох, які були при повному розумі, тоді страждав більше: капітан Вентворт, Енн або Чарлз, який справді був ніжним братом і ридма ридав над Луїзою й відводив од неї очі, тільки щоб подивитися на іншу сестру, теж знепритомнілу, і на свою дружину, яка несамовито стогнала й вимагала допомоги, якої він не міг їй надати.

Енн, напружуючи всі душевні сили, щоб допомогти Генрієтті, намагалася розрадити й інших, вгамувати Мері, заспокоїти Чарлза, підбадьорити капітана Вентворта. Обидва, здавалося, чекали її розпоряджень.

– Енн, Енн, – вигукував Чарлз. – Що ж робити? Боже мій, що ж робити?

Погляд капітана Вентворта теж був звернений до неї.

– Мабуть, її краще віднести до готелю? Так, звичайно, несіть її обережно до готелю.

– Так, так, до готелю, – підхопив капітан Вентворт, який трохи набрався духу й хотів чимось допомогти. – Я сам її віднесу. Мазгроуве, потурбуйтеся про інших.

На той час чутка про цю подію поширилася серед місцевих робітників і човнярів, і вони купчилися навколо, щоб при нагоді допомогти чи хоч подивитися на мертву молоду леді, ні, навіть на двох мертвих молодих леді, тому що насправді випадок виявився ще цікавішим. На думку деяких із цих добрих людей, Генрієтта була приречена, бо, опритомнівши, вона все одно здавалася цілковито безпомічною. Енн її підтримувала, Чарлз тягнув дружину, і таким чином вони рушили в ту саму дорогу, якою йшли так недавно і з таким легким серцем.

Не встигли вони покинути Кобб, як їх уже зустріли Гарвіли. Вони побачили капітана Бенвіка, коли він мчав прожогом повз їхній дім з переляканим обличчям, і одразу ж вибігли надвір; зустрічні показували їм шлях. Хоч яким приголомшеним був капітан Гарвіл, його твердість і витримка мали на всіх вплив; і, переглянувшись, вони з дружиною одразу вирішили, що треба робити: віднести Луїзу до їхнього будинку; усім піти до них і там чекати лікаря. Ніяких заперечень вони не бажали й чути. Всі їх послухались і пішли до них; Луїзу віднесли нагору, за розпорядженням місіс Гарвіл, і поклали у її власне ліжко, а капітан Гарвіл тим часом пригощав заспокійливими краплями й пігулками всіх, хто їх потребував.

Луїза розплющила очі, проте одразу ж їх заплющила, здається, нічого не усвідомивши. Але це хоча б доводило те, що вона жива; і Генрієтту, яка, щоправда, була не в змозі перебувати в одній кімнаті з сестрою, підбадьорила і підтримала ця новина. Мері також заспокоювалася.

Лікар з'явився напрочуд швидко. Із завмиранням серця вони стежили за ним, поки він оглядав Луїзу. Проте він подав їм надію: «Вона дуже вдарилася головою, але люди й не від такого одужують, сам бачив», – говорив він бадьорим голосом.

Лікар не визнав це безнадійним випадком, не сказав, що за кілька годин усе буде скінчено, і спершу вони не могли навіть йому повірити. Легко уявити їхнє полегшення і глибоку мовчазну радість, яка прийшла на зміну першому бурхливому вибуху вдячності Провидінню.

Енн була впевнена, що їй ніколи не забути голосу капітана Вентворта, яким він вимовив: «Дякувати Богові!», і того, як він сидів потім за столом, спираючись на нього ліктями й затуливши обличчя руками, нібито не в змозі подолати почуття, що його переповнювали, і намагався втішитися роздумами та молитвою.

Виявилося, що тіло Луїзи зовсім неушкоджене; ушкодженою була лише голова.

Тепер було необхідно вирішити, що робити далі. Перша ураза пройшла; вони вже мали спроможність порадитися. Без сумніву, Луїзу слід було залишити на місці, хоч як незручно було її друзям завдавати Гарвілам таких утруднень. Везти її додому не можна. Гарвіли не хотіли й чути ніяких вибачень і подяк. Вони заздалегідь усе передбачили. Капітан Бенвік поступиться їм своєю кімнатою і переночує десь у іншому місці. Все зрештою владнається. Їх засмучувало лише те, що в них так тісно; вони вже пропонували примістити дітей у кімнаті няні й залишити в себе ще двох чи трьох, якщо ті захочуть залишитися; що ж до міс Мазгроув, то місіс Гарвіл потурбується про неї. Місіс Гарвіл добре вміє доглядати хворих, вона має в цьому великий досвід, до того ж її няня, довго з нею проживши, багато чому в неї навчилася. Вони її добре доглянуть і вдень, і вночі. І все це було сказано з надзвичайною щирістю та відвертістю.

Рішення мали прийняти Чарлз, капітан Вентворт і Генрієтта, але спершу вони нічого не могли висловити, окрім здивування й жаху. Апперкросс. Комусь обов'язково треба поїхати до Апперкросса. Приголомшити містера й місіс Мазгроув страшною звісткою. А вже так пізно. Вони збиралися виїхати на годину раніше. Тепер уже не встигнути в призначений час. Спершу вони могли спромогтися лише на такі вигуки, а потім капітан Вентворт сказав, зібравшись з духом: