Текст книги "Доводи розсудку"

Автор книги: Джейн Остин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)

Розділ X

Незабаром з'явилися нові можливості для спостережень. Енн доволі часто бувала в товаристві всіх чотирьох, аби дійти висновку, який, вона знала, не порадував би ані зятя, ані сестру: хоча Луїза більше подобалася капітанові Вентворту, але, наскільки Енн могла судити зі свого досвіду та спогадів, він не був закоханий у жодну з сестер. Скоріше вони були в нього закохані; але то було не кохання, а палке захоплення, яке могло, що цілком імовірно, перерости в кохання. Чарлз Гейтер розумів, здається, що ним нехтують, але Генрієтта іноді нібито розривалася між двох кавалерів. Енн багато б віддала за можливість розкрити їм очі й застерегти від небезпек, на які вони наражались. У злих намірах вона нікого не підозрювала. З великим задоволенням переконувалась у тому, що капітан Вентворт і гадки не мав про біль, який він завдавав. Тріумфування, жалюгідного тріумфування вона в його поведінці не помічала. Він, певно, не знав і не здогадувався про домагання Чарлза Гейтера. Він був винним лише в тому, що приймав (так, саме приймав, ось найвірніше слово) ознаки уваги від двох молодих жінок одразу.

Після короткої боротьби, однак, Чарлз Гейтер, здавалося, покинув поле бою. Минуло три дні, а він жодного разу не з'явився в Апперкроссі – вельми рішуча зміна. Він відхилив формальне запрошення на обід; містер Мазгроув застав його тоді заглибленим у книжки, а це подружжя Мазгроув визнало вкрай небезпечним, говорячи потім з похмурими обличчями, що так можна й до смерті завчитися. Мері від щирого серця сподівалася, що він дістав од Генрієтти рішучу відмову, а її чоловік із дня на день чекав на його повернення до Апперкросса. Енн же вважала, що Чарлз Гейтер учинив мудро.

Одного ранку, в той час, коли Чарлз Мазгроув і капітан Вентворт пішли на полювання, а сестри на Віллі мирно сиділи за рукоділлям, до їхнього вікна підійшли сестри з Великого Дому.

Був прекрасний листопадовий день, і панночки Мазгроув здійснили свій невеличкий перехід і зупинилися біля вікна з єдиною метою – повідомити, що вирушають на тривалупрогулянку, і висловити жаль, що Мері навряд чи захоче піти з ними, а коли Мері, трохи уражена тим, що її вважають неспроможною довго ходити, охоче обізвалась: «О, я залюбки з вами піду, я так люблю тривалі прогулянки», панночки обмінялися поглядами, з яких Енн зрозуміла, що саме цього вони й не хотіли, і знову здивувалася звичаям сімейства, де все робилося відкрито й гуртом, навіть якщо для когось із них це було небажано й незручно. Вона намагалася відмовити Мері від прогулянки, але марно, а коли панночки куди охочіше почали кликати її, вона вирішила погодитися, щоб потім повернутися разом із сестрою назад і не порушувати їхніх планів.

– Не розумію, чому вони вирішили, що я не люблю тривалих прогулянок, – казала Мері, йдучи сходами вгору. – Усі завжди думають, нібито я неспроможна довго ходити, а самі б образились, якби ми їм відмовили. Як же можна відмовити, коли люди ось так приходять тебе благати?

Коли вони вже вирушали, повернулися молоді чоловіки. Щеня, яке вони взяли з собою, зіпсувало їм усе полювання й вимусило завчасно повернутись. Отже, у них з'явилися і дозвілля, і сили, і схильність до прогулянки, і вони залюбки взяли в ній участь. Якби Енн могла це передбачити, вона б залишилася вдома, але цікавість узяла гору, і тому вона вирішила, що відмовлятися вже незручно, і всі шестеро рушили в дорогу під проводом панночок Мазгроув та в обраному ними напрямку.

Енн вирішила нікому не заважати, а коли товариство мимохіть розбредеться вузькими стежками, триматися сестри й зятя. Вона намагалася радіти самій ходьбі й, дивлячись на прощальну посмішку року, якою проводжав він побляклу траву та поруділе листя, повторювала подумки численні поетичні описи осені, цієї особливої пори, яка так впливає на уяву й почуття, що кожен письменник, твори якого варті того, щоб їх читали, робив спроби оспівати її у віршах чи прозі. Вона намагалася зосередитись на роздумах і цитатах, але, коли до неї долинали уривки розмови капітана Вентворта з обома панночками Мазгроув, вона не могла й не слухати, хоча поки що не почула нічого цікавого. Вони просто весело базікали, як це роблять усі молоді люди, коли вони між собою у дружніх стосунках. Він більше уваги приділяв Луїзі, ніж Генрієтті. Луїза була йому, певно, більш цікавою. Інтерес цей, здається, зростав, і одне зауваження Луїзи особливо вразило Енн. Знову віддавши, як ведеться, усе належне чудовому дню, капітан Вентворт продовжував:

– Прекрасна погода для адмірала та моєї сестри! Цього ранку вони збиралися поїхати подалі; мабуть, ми зможемо привітати їх з якоїсь із цих гірок. Вони казали, що поїдуть на цей бік села. Цікаво, де вони сьогодні перекинуться. Ох, повірте, це дуже часто трапляється, але сестрі хоч би що; їй навіть подобається падати.

– О, це вже ваші вигадки, я впевнена, – вигукнула Луїза. – Але навіть якщо це так, я б на її місці поводилася так само. Якби я когось так любила, як вона любить адмірала, я завжди була б із ним, ні на хвилину б його не покидала, і мені було б набагато приємніше, коли б він мене перекидав, ніж коли б хтось інший возив у повній безпеці.

Це було сказано з запалом.

– Справді? – вигукнув він у тон своїй співрозмовниці. – Це робить вам честь!

І обоє замовкли.

Енн не одразу потім змогла заглибитись у вірші. Довелося забути про дивну красу осені, доки якийсь сумний сонет, прикрашений влучним зіставленням минулого року з минулою радістю та який ремствує на вічну розлуку з юністю, надією й весною – з усім одразу – не спаде на пам'ять. Коли вони опинилися на новій стежці, змусила себе запитати: «Чи це не дорога до Вінтропа?» Але ніхто не почув її питання, принаймні ніхто не відповів.

Проте саме до Вінтропа чи його околиць – буває, зустрічаєш молодих людей, які прогулюються поблизу свого дому, – вони й простували; і після того, як довго йшли через громадські поля, де працьовитий плуг і свіжорозриті борозни переконливо свідчили про те, що селянин, усупереч усім сумним віршованим рядкам, вірить, що весна повернеться, – досягли нарешті вершини найбільшої гори, що розділяла Апперкросс і Вінтроп, і незабаром біля її підніжжя з іншого боку їм відкрився Вінтроп.

Він простягся перед ними без краси та гідності – понурий, приземкуватий дім, затиснутий між сараїв і надвірних будівель.

Мері вигукнула:

– Боже мій! Це ж Вінтроп! Оце так! Мабуть, нам час повернутись. Я дуже втомилася.

Генрієтта, трохи засоромлена і не помічаючи, щоб кузен Чарлз десь прогулювався стежкою чи притулявся до хвіртки, ладна була скоритися Мері, але Чарлз Мазгроув сказав: «Ні», а Луїза, охоче його підтримавши та відсторонивши сестру, готувалася з більшим запалом вислухати міркування Чарлза.

Чарлз тим часом рішуче заявляв про свій намір провідати тітоньку, коли вже він опинився зовсім поряд; і відверто, хоч зовсім не так сміливо вмовляв Мері піти з ним. Але це був один з пунктів, у яких його дружина виявляла свою владу; і у відповідь на його запрошення відпочити хвилин п'ятнадцять у Вінтропі, оскільки втомилася, вона твердо заявила: «О, ні, ніколи! Краще зовсім не відпочивати, ніж знову потім видиратися на цю гору!» Одне слово, усім своїм виглядом і тоном вона показувала, що сперечатися з нею марно.

Після довгих дебатів і нарад було вирішено, що Чарлз і Генрієтта завітають до тітоньки й кузенів, а всі інші почекають на горі. Луїза, здається, наполегливіше від усіх захищала цей план; і коли вона побігла з гори, продовжуючи розмовляти з Генрієттою, Мері скористалася нагодою й, зневажливо оглядівшись, сказала капітанові Вентворту:

– Як прикро мати таку рідню! Але запевняю вас, за все своє життя я й двічі не переступила їхнього порога.

Відповіддю їй була лише удавана, змушена посмішка, до якої, коли капітан Вентворт відвернувся, додався ще й глузливий погляд, з якого Енн дуже добре зрозуміла, про що капітан подумав.

На горі вони влаштувалися в чудовому місці. Луїза повернулась, і Мері, знайшовши собі зручну місцинку на приступках перелазу, здавалася дуже задоволеною, доки інші стояли коло неї, але ледве Луїза повела капітана Вентворта до сусіднього горішника збирати горіхи, настрій Мері був зіпсований. Вона вже не знаходила своє сидіння зручним і була впевнена, що Луїза знайшла десь для неї щось краще, і, не слухаючи Енн, вирішила неодмінно її розшукати. Але, пройшовши тією самою хвірткою, вона нікого не побачила. Енн знайшла для неї дуже зручну місцинку – сонячне узбіччя біля ліщини, за якою, вона не мала сумніву, десь були Луїза й капітан Вентворт. Мері присіла лише на хвилинку, бо була впевнена, що Луїза знайшла десь для неї краще місце, отже, треба її розшукати.

Енн, неабияк заморившись, була дуже рада сісти; незабаром вона почула розмову Луїзи й капітана Вентворта, які, певно, продиралися крізь ліщину, нібито йшли вузьким, тісним коридором. Ідучи, вони розмовляли. Спочатку вона розпізнала голос Луїзи. Та, здається, довго й захоплено над чимось міркувала. І ось що Енн почула:

– Отже, я змусила її піти. Як можна було відмовитись од візиту через такі дрібниці! Я б ніколи не відмовилась од свого наміру, тим більше через втручання такої особи, ні, будь-якої особи! Не так легко мене вмовити. Коли я щось вирішила, то вирішила; а Генрієтта, здається, уже зібралася піти сьогодні до Вінтропа і ледве не передумала через свою дурну поступливість!

– Отже, якби не ви, вона б не пішла?

– Так, не пішла б. Мені трохи соромно в цьому зізнатись.

– Їй пощастило, що поряд із нею є людина, наділена такою твердістю! Після натяків, які ви мені зараз зробили та які лише підкріплюють мої спостереження, немає сенсу удавати, нібито я не зрозумів, що відбувається. Я зрозумів, що йдеться не тільки про ранковий візит ввічливості вашій тітоньці. Горе йому і їй теж, коли зустрінуться їм серйозні перешкоди, коли обставини будуть вимагати від них рішучості й сили волі, якщо навіть у таких дрібницях вона так легко піддається чужому впливу. Ваша сестра дуже добра й привітна, але ви,я бачу, наділені твердістю та стійкістю. І якщо вам дороге її щастя, передайте їй якнайбільше своєї стійкості. Але, без сумніву, ви й без мене про неї дбаєте. Найбільш прикрим є те, що з цими поступливими, згідливими натурами будь-хто може робити, що йому заманеться. І ніколи не можна сподіватися на чийсь добрий вплив, ніколи не можна знати, чи надовго його вистачить. Той, хто хоче бути щасливим, має бути твердим. Ось вам горіх, – сказав він, зриваючи його з верхньої гілки, – для прикладу. Чудовий, гладенький горішок, який завдяки своїй природній силі витримав усі бурі осені. Жодної дірочки, жодної прим'ятинки. Цей горіх, – продовжував він із жартівливою серйозністю, – у той час, як більшість його співбратів упали й розтоптані, усе ще користується всім тим щастям, яким тільки може користуватися лісовий горішок. – Потім, повернувшись до своєї попередньої серйозності: – Перше, чого я бажаю всім, до кого добре ставлюсь, – це твердості духу. Якщо Луїза Мазгроув у падолисті своїх літ хоче бути гарною й щасливою, нехай дбайливо оберігає свою твердість.

Він закінчив свою промову, але вона залишилася без відповіді. Енн здивувалася б, якби Луїза одразу ж відповіла на ці слова, такі незвичайні та промовлені з такою щирістю й теплотою! Вона легко могла уявити, що зараз відчувала Луїза. Що ж до неї самої, вона боялася ворухнутися, щоб її ніхто не помітив. Кущ крислатого падуба захищав її від їхніх поглядів, коли вони проходили мимо. Доки їх ще було чути, Луїза знову заговорила:

– Мері зовсім не зла, – сказала вона. – Але іноді так мене дратує своєю безглуздою гордістю – гордістю Елліотів. Їй дісталося в спадщину занадто багато гордості Елліотів! Ми всі так хотіли, щоб Чарлз одружився не з Мері, а з Енн. Адже ви, мабуть, знаєте, що він їй освідчився.

Після хвилинної паузи капітан Вентворт запитав:

– Ви маєте на увазі, що вона йому відмовила?

– О, так, звичайно!

– Коли це трапилось?

– Не пам'ятаю точно, бо ми з Генрієттою тоді ще були в школі, але, гадаю, за рік до того, як він одружився з Мері. Шкода, що вона йому відмовила. Нам усім вона завжди значно більше подобалася; а татонько й матуся й зараз вважають, що це їй порадила її найкраща подруга леді Рассел. Вони, мабуть, думають, що Чарлз недостатньо розумний і вчений, аби сподобатися леді Рассел, і тому вона вмовила Енн йому відмовити.

Звуки віддалялись, і більше нічого Енн не могла розрізнити. Тепер уже власні почуття змушували її залишатися на місці. Їй довелося багато пережити, перш ніж вона змогла підвестись. Її не спіткала доля, яка, згідно з прислів'ям, призначена всім надто цікавим, не почула вона про себе й принизливого судження, але багато що боляче її зачепило. Вона зрозуміла, якої думки був про її вдачу капітан Вентворт, і того інтересу й співчуття, що він виявив до неї, було достатньо, щоб вибити її з колії.

Узявши себе в руки, вона пішла до Мері й, знайшовши її та повернувшись разом з нею до приступок біля перелазу, трохи заспокоїлася, коли все товариство зібралося й вони знову рушили в дорогу, її душа прагнула тиші й самотності, які могла вона знайти лише в галасливому товаристві.

Чарлз і Генрієтта повернулися, ведучи за собою, як легко здогадатись, Чарлза Гейтера. Енн не намагалася прозирнути в усі таємниці заходу – їх не довіряли, мабуть, навіть капітанові Вентворту; але те, що молода людина віддалилася від юної дами, а вона пом'якшала і тепер їм знову добре було разом, поза усяким сумнівом. Генрієтта здавалася трохи засоромленою, але вельми задоволеною, Чарлз Гейтер – цілковито щасливим; і обоє були цілком зайняті одне одним від тієї хвилини, коли всі вони вирушали до Апперкросса.

Усе тепер призначало Луїзу для капітана Вентворта – це вже певна річ; і там, де доводилося розбрідатись вузькими стежками, і там, де не доводилося, вони йшли поряд, майже так само нерозлучно, як і інша парочка. На широкій луці, де місця вистачало всім, компанія розділилася на три групки; і серед тих трьох, що не могли похвалитися ні жвавістю, ні одностайністю, мимоволі опинилась Енн. Вона йшла з Чарлзом і Мері й так стомилася, що охоче обперлася на другу руку Чарлза; але Чарлз, радіючи її присутності, дувся на свою дружину. Мері погано з ним повелася й тепер каралася за свою впертість; кара полягала в тому, що він щохвилини змахував її руку, щоб пройтися прутиком по придорожній кропиві, а коли Мері почала, за звичаєм, скаржитися на його неуважність і ремствувати на свою долю, стоячи біля перелазу, він і зовсім кинув її та Енн, побігши навздогін за лисицею, що раптом промайнула, і вони його ледве дочекались.

Широка лука межувала з путівцем, який їм треба було перетнути, і, коли товариство досягло воріт, карета, звук якої вони вже давно чули вдалині, теж туди під'їхала й виявилася двоколкою адмірала Крофта. Він та його дружина, побувавши всюди, куди вони збирались, поверталися додому. Почувши про те, який довгий шлях подолали молоді люди, вони люб'язно запропонували місце в двоколці тій із дам, яка найдужче втомилася; до Апперкросса залишалася ще ціла миля, і їм усе одно було по дорозі. Запрошення призначалося всім одразу, й усіма одразу було відхилено. Панночки Мазгроув зовсім не втомилися, а Мері чи то образилася, що її не запросили першою, чи то елліотівська гордість, як це називала Луїза, не давала їй сісти третьою до екіпажа, запряженого одним конем.

Пішоходи перетнули путівець, піднімалися до іншого поля, і адмірал уже знову почав нокати на свого коня, коли капітан Вентворт раптом підійшов до сестри і щось їй сказав. Що ж саме – можна здогадатися з наслідків.

– Міс Елліот, виж так втомилися! – вигукнула місіс Крофт. – Дозвольте нам відвезти вас додому. Місця тут вистачить, запевняю вас. Якби ми були такі, як ви, тут можна було б, я впевнена, і вчотирьох сісти. Зробіть ласку, міс Елліот, сідайте до нас.

Енн ще стояла на путівці, але, мимоволі почавши відмовлятися, продовжувати вона вже не могла. Адмірал наполегливо підтакував дружині – чинити опір було безглуздо. Вони стиснулися, наскільки це було можливо, а капітан Вентворт, повернувшись до неї і не вимовивши ані слова, спокійно підсадив її до екіпажа.

Так, він це зробив. Вона сиділа в двоколці й думала, що це він її туди помістив за своїм бажанням і своєю рукою, бо зрозумів, як вона втомилася, і вирішив допомогти. Його ставлення до неї, яке виявилося в цьому вчинку, не давало їй спокою. Ця дріб'язкова обставина нібито підбивала підсумок усьому, що сталося раніше. Вона його розуміла. Він її не пробачив, але не міг залишатися нечутливим. Засуджуючи її за минуле, яке він згадував із глибокою та незаслуженою образою, цілковито байдужий до Енн і вже почавши відчувати прихильність до іншої, він, однак, не міг байдуже дивитися на її незручності. Це був відгомін минулих днів; вияв чистого, хоч і неусвідомленого дружнього почуття; доказ ніжного та щирого серця, яке принесло їй стільки горя й радощів разом, вона навіть не знала, що пересилювало.

Витаючи думками далеко, вона намагалася підтримати незначущу розмову зі своїми супутниками. Вони вже здолали майже половину шляху тряським путівцем, коли вона раптом почала розуміти, про що вони говорили. Її увагу привернуло слово «Фредерік».

– Фредерік, без сумніву, має намір освідчитись одній з дочок Мазгроувів, Софі, – сказав адмірал. – Тільки ніяк не збагну, якій. Як на мене, він уже достатньо довго з ними знайомий, аби прийняти рішення. А все через мирний час. Якби нині була війна, він би так довго не думав. Ми, моряки, під час війни не можемо дозволити собі довго залицятися до панночки, міс Елліот. Скільки днів, моя люба, минуло від того дня, як я вперше тебе побачив, і до того, як ми звили гніздечко в Норд-Ярмуті?

– Давай краще не будемо про це згадувати, мій любий, – весело відгукнулася місіс Крофт. – Адже якщо міс Елліот дізнається, як швидко ми порозумілися, то не повірить, що ми з тобою щасливі. Зрештою, я багато чула про тебе.

– Та й мені багато хто казав, що ти красуня, навіщо ж нам було довго чекати? Ні, у таких справах зволікати не можна. Було б дуже добре, якби Фредерік мерщій розправив вітрила та привіз одну з цих юних дам до Келлінча. Там вона ніколи не буде нудьгувати. А ці дами обидві такі милі; я навіть майже їх не розрізняю.

– Так, справді, добрі, щирі дівчата, – сказала місіс Крофт тоном стриманого схвалення, яке дало підставу Енн підозрювати, що жодну з них вона не вважає вартою свого брата. – І сімейство таке шановне. Кращої рідні нам не знайти. Стережися стовпа, адмірале, мій любий. Зараз ми в нього вріжемося.

І тут вона рішуче взяла віжки до своїх рук, рятуючи всіх од небезпеки; і далі, завдяки її мудрому водійству, вони не потрапили до канави й не перекинулися разом з двоколкою; і Енн, не без приємності розмірковуючи над особливостями цієї їзди, яка вкрай точно, на її погляд, відбивала загальні риси сімейного життя Крофтів, доїхала до дверей Вілли живою та здоровою.

Розділ XI

Тим часом чекали повернення леді Рассел: навіть день було призначено, і Енн, яка, за умовою, готувалась одразу ж до неї приєднатися, чекала свого скорого від'їзду до Келлінча й розмірковувала над зміною, що її чекала.

Вона буде жити в тому самому селі, де й капітан Вентворт, усього лише за півмилі; вони будуть ходити до однієї церкви, дві сім'ї будуть неодмінно зустрічатися. Цього їй зовсім не хотілось, але в Апперкроссі він проводив так багато часу, що, виїжджаючи звідси, вона швидше віддалялася від нього, ніж до нього наближалась; і що більше розмірковувала над цим важливим предметом, то більше здавалося їй, що вона не програє, але виграє так само очевидно, як вигравала, міняючи товариство бідолашної Мері на товариство леді Рассел. Їй дуже не хотілося зустрічатись із капітаном Вентвортом у Келлінч-холлі: ці стіни зберігали пам'ять про ті зустрічі, які їй було б занадто боляче згадувати, але ще менше вона хотіла, щоб капітан Вентворт зустрівся з леді Рассел. Вони не подобались одне одному, і було б недоречним поновлювати давнє знайомство; і якби леді Рассел побачила їх разом, вона б дійшла висновку, що він надто добре володіє собою, а Енн, навпаки, надто погано.

Такими здебільшого були думки, які обсідали її перед від'їздом з Апперкросса, де, як їй здавалось, вона гостювала надто довго. Звичайно, її двомісячне перебування тут виправдовувалось піклуванням про маленького Чарлза, але він швидко одужував, і вона вже не мала потреби тут залишатися.

Коли Енн уже збиралася покинути Апперкросс, вона зустрілася ще з однією обставиною, якої менш за все могла чекати. Капітан Вентворт, після того як цілих два дні в Апперкроссі про нього не було ні слуху ні вістки, знову з'явився серед них, аби виправдати свою відсутність.

Капітан Вентворт нарешті одержав листа, який давно його шукав, – то був лист від капітана Гарвіла, який повідомляв, що він улаштувався з сімейством на зиму в Лаймі; таким чином, друзі раптом опинялися за двадцять миль один від одного. Після тяжкого поранення, що він його дістав два роки тому, капітан Гарвіл не міг уже похвалитися міцним здоров'ям, і тому капітан Вентворт, якому не терпілося його побачити, сам негайно вирушив до Лайма. І там провів цілу добу. Він був цілком виправданий, його приязні почуття схвалені, до друга виявили жваву цікавість, а яскравий опис довкілля Лайма справив таке враження, що всі захотіли вирушити туди гуртом і роздивитися все на власні очі.

Молодь неодмінно хотіла побачити Лайм. Капітан Вентворт знову туди збирався; від Апперкросса це було всього-на-всього лише за сімнадцять миль; погода видалася незвично чудовою для листопада; до того ж Луїза, яка більше за всіх рвалася до Лайма й до того ж прагнула постояти на своєму, від недавнього часу вважаючи свавілля неоцінною чеснотою, не стала навіть слухати батьків, які просили відкласти це до літа. І ось усі рушили до Лайма – Чарлз, Мері, Енн, Генрієтта, Луїза та капітан Вентворт.

Спочатку безтурботно вирішили виїхати вранці й до вечора повернутись, але на це містер Мазгроув, жаліючи коней, не давав згоди; до того ж не можна забувати, що в половині листопада день залишав небагато часу на милування красою природи, коли ще відняти сім годин на поїздку туди та назад важкою дорогою. Отже, розумніше переночувати там і повернутися завтра до обіду. Це рішення всі визнали мудрим; і хоч зібралися до сніданку в Великому Домі спозарана й вирушили точно в призначений час, уже далеко перевалило за полудень, коли два екіпажі – карета містера Мазгроува, яка вміщала чотирьох дам, і бричка Чарлза, до якої він посадив капітана Вентворта, здолали довгий спуск до Лайма й опинилися на його головній вулиці, що стрімко спускалася донизу, так що вони ледве встигали оглядітись, доки зовсім не згасне й охолоне день.

Улаштувавшись на ночівлю в маленькому готелі та замовивши обід, одразу ж, звичайно, рушили до моря. Цієї пори року Лайм уже не пропонує своїх звичайних розваг. Будинки позабивані й покинуті всіма, окрім хіба що місцевих мешканців; і, тоді як самі будівлі є видовищем не дуже захоплюючим, дивовижне розташування міста, головна вулиця, яка ледве не зривається просто до води, дорога до Кобба, що в'ється вздовж берега бухти, вельми пожвавленої влітку, сам Кобб, із його старовинними та новітніми дивами, зі сходу обставлений низкою мальовничих скель, – притягують до себе увагу мандрівника; і дуже дивний той мандрівник, який одразу не зачарується довкіллям Лайма й не захоче познайомитися з ним краще. А далі – нерівний, то здиблений, то спадистий Чармут у близькому сусідстві й особливо його тиха затишна бухта, оточена темними стрімчаками, де, сидячи на пласкому камені серед пісків, ви можете довго спостерігати, як хвилі то наринуть, то відринуть од берега; ліси веселого села Верхній Лайм; і, нарешті, Пінні з зеленими ущелинами серед романтичних скель, де лісові дерева й розкішні сади говорять вам про те, як багато століть минуло відтоді, коли перший частковий обвал підготував землю до її нинішньої краси, у якій вона може змагатися зі славетними красотами острова Байта; одне слово, треба відвідувати знову і знову ці місця, щоб відчути всю чарівність Лайма. Гості з Апперкросса, проходячи повз похмурі покинуті будинки, спускалися все нижче й нижче, доки не досягли берега; трохи почекали, задивившись на море, як і всякий, хто достойний на нього дивитись; далі попростували до Кобба, що приваблював їх і сам по собі, і як мета подорожі капітана Вентворта, бо там у маленькому будиночку, біля допотопного молу оселилося сімейство Гарвіл. Капітан Вентворт звернув з дороги, щоб навідатися до друга, а інші пішли далі. В Коббі він мав їх наздогнати.

Вони ще не встигли втомитися та віддати належне чудовим краєвидам, і навіть Луїза, здається, ще не встигла скучити за капітаном Вентвортом, коли він з'явився знову, з трьома супутниками, яких одразу ж упізнали з описів: це були капітан Гарвіл з дружиною та капітан Бенвік, який оселився разом з ними.

Капітан Бенвік колись, ще лейтенантом, служив на «Лаконії», і капітан Вентворт після свого першого повернення з Лайма описав його як чудового хлопця та прекрасного офіцера словами, переконливими для будь-якого слухача, додавши до цього ще й історію його особистого життя, яка особливо вразила дам. Він був заручений із сестрою капітана Гарвіла й тепер оплакував її. Рік чи два чекали вони достатків і підвищення по службі. Достатки з'явилися, бо, відзначившись у битві, він одержав чималу грошову винагороду; крім того, його нарешті підвищили на посаді, але Фанні Гарвіл, на жаль, до цього не дожила. Вона вмерла минулого літа, коли він був у морі. Капітан Вентворт вважав, що не можна більш віддано кохати жінку, ніж кохав Фанні Гарвіл бідний Бенвік, і не можна сильніше мучитися від жахливої втрати. Він визнавав, що самою своєю вдачею капітан Бенвік приречений страждати невідбутно, бо глибину почуттів поєднував той із серйозністю, вимогливим читацьким смаком, схильністю до самотності й тихої спокійної праці. Цікавість історії довершувалася тим, що горе, яке зробило неможливим споріднення між Гарвілами й капітаном Бенвіком, лише зміцнило їхню дружбу, і тепер він оселився з ними разом. Капітан Гарвіл найняв дім на півроку; його смак, слабке здоров'я, достатки, – все вело до того, щоб оселитися в недорогому будинку на березі моря, а мальовничі краєвиди й зимова безлюдність Лайма якнайбільше відповідали стану душі капітана Бенвіка. Останній зустрів загальне гаряче співчуття.

«І все ж таки, – казала до себе Енн, коли вони йшли їм назустріч, – його серце так само розбито, як і моє. І не думаю, що щастя назавжди його покинуло. Він молодший за мене, якщо не віком, то душею; він чоловік. Він ще оживе серцем і буде щасливим з іншою».

Вони зустрілись і були представлені одне одному. Капітан Гарвіл був високого зросту, з темним волоссям, розумним і добрим обличчям; він трошки накульгував; через грубуваті риси обличчя та слабке здоров'я він здавався старшим від капітана Вентворта. Капітан Бенвік видавався, як і був, молодшим за обох своїх товаришів і меншим на зріст. Його обличчя було милим і зажуреним, точнісінько яким воно й мало бути, і він майже не брав участі в загальній розмові.

Капітан Гарвіл, хоча його манери були не такими бездоганними, як у капітана Вентворта, був людиною доброю, щирою та люб'язною. Місіс Гарвіл була набагато простішою за свого чоловіка, однак, здавалося, зовсім не поступалася йому добродушністю, і ніщо не могло бути щирішим за її готовність вважати всіх друзів капітана Вентворта своїми друзями і люб'язнішим за її наполегливі запрошення пообідати. Вона ледве відпустила їх до готелю, бо вони вже замовили там обід, здається, майже ображаючись на капітана Вентворта за те, що, прибувши до Лайма з такою юрбою, він не вважав природним разом з усіма в них пообідати.

У цьому прозирала така відданість капітанові Вентворту, такою щирою була гостинність, така несхожа на звичайну манірність званих обідів і візитів ввічливості, що Енн навіть лякало подальше знайомство з братами-офіцерами. «Адже всі вони могли б бути й моїми друзями», – думала вона, і їй було важко опанувати себе, щоб не виявити своїх почуттів.

Покинувши Кобб, вони пішли до своїх нових друзів і опинились у кімнатах таких тісних, що лише від щирого серця можна було запрошувати туди на обід так багато гостей. Спочатку це на хвилинку здивувало Енн, але дуже скоро її здивування розчинилося в більш приємних почуттях, викликаних винахідливістю капітана Гарвіла, який умів якнайкраще використовувати невеликий простір, удосконаливши позичені меблі та захистивши вікна й двері від неминучих зимових бур. Незвичайне облаштування кімнат, де хазяйським меблям, які складалися з безликих і байдужих предметів, жваво суперечили вироби з рідкісного дерева та цінні й цікаві речі, що їх капітан Гарвіл привіз із далеких країн, де йому довелося плавати, збуджувала в Енн не тільки цікавість. Це було наслідком його праці, пов'язаним із його заняттям, яке відбивало його схильності та звички й свідчило про сімейне щастя та спокій, тож усе це не могло не зачепити в ній і глибших почуттів.

Капітан Гарвіл не дуже полюбляв читати, але він виготував й навісив гарні та зручні полиці для безлічі вишукано переплетених томиків, що належали капітанові Бенвіку. Кульгавість не дозволяла йому багато ходити пішки, але завдяки доброму серцю й багатій уяві він, сидячи вдома, завжди був чимось зайнятий: креслив, фарбував, різав, клеїв; майстрував дитячі іграшки, вигадував якісь поліпшені спиці та шпильки. А коли вже всі справи було перероблено, сідав у кутку до своєї великої рибальської сітки.

Коли вони покинули дім, Енн нібито попрощалася з живою картиною великого сімейного щастя, а Луїза, яка тоді опинилася поруч неї, заходилась із захопленням хвалити моряків, їхню вірність у дружбі, готовність до братерської допомоги, відвертість, чесність, заявляючи, що в Англії не знайти людей, які могли б із ними зрівнятися, що вони єдині володіють мистецтвом доброчесного життя та заслуговують на пошану й любов.

Вони повернулися до готелю перевдягнутися та пообідати; і таким чудовим усе було з самого початку, що й інше подобалося попри численні запевнення й перепрошення господарів: «Зараз не сезон», «Лайм зараз не той», «Якби знати, що будуть гості» тощо.

На цей час Енн помітила: всупереч своїм чеканням, вона настільки звикла до товариства капітана Вентворта, що, сидячи з ним тепер за одним столом і обмінюючись незначущими фразами (далі них, звичайно, не йшло), зовсім не відчувала незручності.