Текст книги "Доводи розсудку"

Автор книги: Джейн Остин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 14 страниц)

Чи могли тут бути заперечення? Лише жвава готовність і люб'язна згода, наскільки це було можливо на людях; і стримувались посмішки, і потайки раділи серця. За півхвилини Чарлз знову опинився на початку Юніон-стрит, а щаслива пара пішла далі; і, після кількох вступних слів вони рушили в бік більш тихої та відлюдної алеї, щоб задушевною бесідою зробити цю годину воістину благословенною й гідною тих найщасливіших споминів, невичерпним джерелом яких вона мала стати. Там вони знову обмінялись обіцянками, які колись, здавалося, вирішили їхню долю, та змінилися довгими, довгими роками розлуки й відчуження. Там вони знову повернулися до минулого, ще більш, мабуть, щасливі своїм поновленим союзом; їхні почуття стали більш ніжними, випробуваними, вони краще пізнали душу, вірність, кохання одне одного. І там, повагом ідучи вгору пологим узбіччям, нікого навколо не помічаючи, ні статечних державних діячів, ні метушливих господарок, ні кокетливих панночок, ні няньок із дітьми, вони обмінювалися спогадами, здебільшого про те, що прямо передувало цій зустрічі, що було важливішим за все і викликало неминущий інтерес. Перебиралися найменші подробиці подій минулого тижня; учорашній і сьогоднішній день обговорювалися без кінця-краю.

Енн не помилялася щодо його почуттів. Ревнощі до містера Елліота були важким тягарем, сумнівом, мукою. Вони почали краяти його серце ще тоді, коли він уперше зустрів її в Баті; після недовгого перепочинку вони занапастили йому радість концерту; вони відгукувались у всьому, що він казав, робив і думав останні двадцять чотири години. Непомітно вони почали поступатися сподіванням, які іноді підбадьорювали погляди Енн, її слова і вчинки; і нарешті його ревнощі були цілковито переможені тими міркуваннями, які досягли його слуху під час її бесіди з капітаном Гарвілом, і тоном, яким вони вимовлялись; і під їхнім нездоланним впливом він схопив аркуш паперу, щоб вилити свої почуття.

Він був ладен повторити кожне написане там слово. Він нікого, крім неї, не кохав. Жодна жінка ніколи не посідала її місце в його серці. Він ніколи й не сподівався зустріти жінку, рівну їй. Так, у цьому був змушений зізнатися: він був вірним їй мимохіть, ні, проти волі, хотів її забути, вірив, що забув. Він здавався собі байдужим, а насправді був роздратованим; він був несправедливим до її чеснот, тому що жорстоко від них постраждав. Її образ незгладимо закарбувався в його душі як сама досконалість, найчистіший зразок стійкості й ніжності; але він змушений був зізнатися, що лише в Апперкроссі навчився по-справжньому її цінувати і що лише в Лаймі почав розуміти самого себе. З подій у Лаймі він дістав не один урок. Захоплення містера Елліота змусило його замислитися над своїми почуттями, а сцени в Коббі й у домі капітана Гарвіла показали йому, як високо вона стоїть над усіма.

Його намагання покохати Луїзу Мазгроув (намагання ураженої гордості) і раніше, запевняв він, були безуспішними; ніколи він не кохав Луїзу, та й не міг покохати; але тільки в той сумний день і потім, коли в нього з'явилося дозвілля для роздумів, зрозумів досконалість душі, з якою Луїзину годі було рівняти, і незаперечну її владу над його власною душею. Саме тоді він і навчився відрізняти постійність переконань від свавільної упертості, безглузду завзятість від рішучості зібраного розуму. Саме тоді він і зрозумів, що жінка, для нього втрачена, гідна захоплення й глибокої поваги, і почав проклинати свою гордість і несправедливість нісенітних образ, які утримали його від намагань іще раз підкорити її серце, коли раптом знову зустрів її на своєму шляху.

Кара була жорстокою. Ледве отямившись від жаху й докорів сумління через кілька днів після нещастя, ледве відчувши себе живим, він почувався живим, але не вільним.

– Я зрозумів, – сказав він, – що Гарвіл вважає мене зв'язаним! Ні Гарвіл, ні його дружина не мають жодного сумніву щодо нашої взаємної прихильності. Я був збентежений і розгублений. Я міг би сказати їм, що вони помиляються; та раптом мені уявилося, що всі інші – її родина і, мабуть, вона сама – думають те ж саме, і більше я не міг розпоряджатися собою. Я належав їй по честі, якщо вже їй було завгодно вибрати мене. Я був необережним. Я був легковажним. Я не бачив небезпечних наслідків, до яких спричинилася наша занадто близька дружба. Я був не вправі робити спроби закохатися то в одну з панночок, то в іншу, бо це могло викликати плітки, якщо не гірші біди. Я зробив велику шкоду і мусив розплачуватись.

Словом, він занадто пізно зрозумів, що заплутався, а коли повністю переконався в тому, що Луїза йому байдужа, був зобов'язаний вважати себе зв'язаним із нею, якщо її почуття до нього були такими, як вважали Гарвіли. Саме тому він і вирішив покинути Лайм і чекати десь удалині її цілковитого одужання. Бажаючи дати перепочинок і їй, і самому собі, він поїхав до свого брата, збираючись потім повернутися до Келлінча й діяти, як підкажуть обставини.

– Шість тижнів я провів з Едвардом, – сказав він, – і бачив, що він щасливий. Іншої радості в мене тоді не було. Я її не заслужив. Він багато розпитував про вас; розпитував, чи ви змінилися, не підозрюючи, що в моїх очах ви ніколи не зможете змінитись.

Енн посміхнулась і промовчала. Занадто милим був цей промах, щоб за нього картати. Жінці у двадцять вісім років приємно почути, що вона не втратила чарів ранньої юності, але Енн було куди приємніше порівнювати це судження з його попередніми словами й бачити в ньому наслідок, а не причину кохання, що відродилося.

У Шропширі він проклинав свою сліпу гордість, свої нісенітні розрахунки, доки несподівана благословенна новина про заручини Луїзи з капітаном Бенвіком не дала йому змогу знову відчути себе вільним.

– Тут, – сказав він, – закінчилося те, що було для мене гіршим; відтепер я міг добиватися щастя; я міг вживати до нього заходів. Надто довго я чекав і мучився бездіяльністю й поганими передчуттями. У перші ж п'ять хвилин я сказав: «У середу я буду в Баті»; і я був у Баті в середу. Хіба ж я не мав права приїхати з надією? Ви не вийшли заміж. Ви могли зберегти свої попередні почуття, як я зберіг. Ще одна обставина мене підбадьорила. Я ніколи не мав жодного сумніву, що у вас багато залицяльників, але я добре знав, що ви відмовили одному з них, більш гідному, ніж я, і не міг не запитувати себе: «Чи не через мене?»

Про їхню першу зустріч на Мільсом-стрит можна було багато говорити, ще більше можна було говорити про концерт. Той вечір, здавалося, ввесь складався з незабутніх хвилин. На тій хвилині, коли вона ввійшла до Восьмикутної вітальні й звернулася до нього, на тій хвилині, коли з'явився містер Елліот і відторгнув її, на наступних хвилинах надії й відчаю він зупинився з особливим запалом.

– Бачити вас, – вигукнув він, – серед тих, хто, безперечно, не бажає мені успіху, бачити поряд із вами вашого кузена, який розмовляє з вами й посміхається, відчувати всі переваги цього шлюбу! Знати, що тільки про це й думають усі, хто в змозі на вас вплинути! І навіть припускаючи, що він вам огидний або байдужий, усвідомлювати, якою надійною підтримкою він заручився! Чи не було всього цього достатньо, щоб я виставив себе дурнем? Чи міг мій погляд не відбивати моїх страждань? А коли я дивився на вашу подругу, що сиділа за вами, пам'ятаючи минуле, знаючи її вплив на вас і не вміючи забути, що колись зробила її порада, – чи міг я на щось сподіватись?

– Ви могли зрозуміти різницю, – відповіла Енн. – Ви могли мати до мене більше довіри. Тепер усе зовсім по-іншому, і мені вже не дев'ятнадцять років. Нехай я тоді й не мусила слухати її порад, згадайте, однак, що ці поради були на користь розважливості й проти необачності. Я поступилася, здавалося мені тоді, почуттю обов'язку, але про який же обов'язок казати тепер? Вийти заміж за людину, яка мені байдужа, значило б непростимо знехтувати почуттям обов'язку заради найнещаснішої долі.

– Мені слід було б це зрозуміти, – відповів він. – Але я не міг. Я не зміг зробити вірних висновків із нещодавніх моїх спостережень про вашу вдачу. Я не вмів до них звернутись; їх затьмарили, їх заступили попередні почуття, які рік за роком завдавали мені нестерпного болю. Я міг думати про вас лише як про ту, яка знехтувала мене, як про ту, на кого я менше за всіх мав впливу. Я бачив вас поряд з тією особою, яка керувала вами в той жахливий рік. Я не мав підстав думати, що тепер вона має менше влади над вами. І я не міг так раптом перебороти себе.

– А я гадала, – відповіла Енн, – що моє поводження з вами могло б звільнити вас від сумнівів.

– Ні, ні! Ваше невимушене поводження могло бути всього лише наслідком ваших заручин з іншим чоловіком. Я був у цьому переконаний, коли вас покинув; і однак знову вирішив шукати зустрічі з вами. Уранці до мене повернулася надія, і я дозволив собі ще затриматись у Баті.

Нарешті Енн знову була вдома, і багато щасливіша, ніж хтось у цьому будинку міг підозрювати. Усі ранкові жахи й тривоги зникли після цієї розмови, і вона переступила поріг, сповнена такого щастя, яке їй навіть доводилось угамовувати хвилинними побоюваннями, що воно не може тривати. Їй неодмінно слід було побути на самоті, щоб заспокоїтися, і вона пішла до своєї кімнати й там у вдячних думках черпала твердість і безстрашність.

Надійшов вечір, у вітальні загорілося світло, збиралися гості. Це був усього лише звичайний світський раут, збіговисько тих, хто ніколираніше не зустрічався, тих, хто зустрічався надто часто,пуста метушня, коло, надто широке для дружньої бесіди й надто вузьке для різноманітності суджень; але Енн жодний вечір ніколи не здавався таким коротким. Сяюча й гарненька від щастя, викликаючи загальне захоплення й анітрохи його не усвідомлюючи, для кожного створіння навколо себе вона знаходила добрі або поблажливі почуття. Був тут містер Елліот – вона його уникала, але жаліла. Були Воллізи, вона забавлялася, розуміючи, про що вони думають. Були леді Делрімпл і міс Картерет – скоро вони стануть для неї всього лише нешкідливими кузинами. Вона не помічала місіс Клей, і поводження батька й сестри з гостями анітрохи не змушувало її червоніти. З Мазгроувами розмовляла легко й невимушено; з капітаном Гарвілом задушевно, неначе з братом; з леді Рассел намагалася заговорити, але заважала таємниця люблячого серця; до адмірала й місіс Крофт вона відчувала щиру симпатію та жвавий інтерес, який та сама таємниця спонукала її приховувати; і раз у раз зустрічалася на хвилинку з капітаном Вентвортом, і весь час сподівалася зустрітися знову, і весь час усвідомлювала, що він тут.

Під час однієї з цих коротких зустрічей, коли вони обоє милувалися гарними тепличними рослинами, вона сказала:

– Я думала про минуле й намагалася судити безсторонньо про те, вірно чи ні я тоді зробила; і мені здається, що я зробила вірно, послухавши доброї поради своєї подруги, яку ви ще полюбите. Вона замінила мені матір. Зрозумійте мене правильно. Я не кажу, що вона не помилилася, даючи свою пораду. Мабуть, це був один із тих випадків, коли радити взагалі недоречно; що ж до мене, я б ніколи за подібних обставин не дала такої поради. Я хочу сказати, що мала рацію, послухавшись її, бо коли б я зробила інакше, коли б не розірвала заручин, я страждала б іще більше, тому що відчувала б муки совісті. Зараз, якщо це тільки згідно з природою людською, я ні в чому не можу зробити собі докір; і, якщо я не помиляюсь, у жінці тверде почуття обов'язку не є поганою рисою.

Він подивився на неї, подивився на леді Рассел і, знову глянувши на неї, відповів, нібито добре розміркувавши:

– Поки що ні, та в майбутньому для неї ще є надія на моє пробачення. Думаю, ми з нею полюбимо одне одного. Але я теж міркував над минулим, і мені спало на думку запитання: а чи не був хто-небудь мені навіть іще більшим ворогом, ніж ця дама? І це був я сам. Скажіть мені, якби, повернувшись до Англії у восьмому році з кількома тисячами фунтів і одержавши «Лаконію», якби я тоді написав до вас, чи відповіли б ви на мого листа? Чи погодились би ви поновити наші заручини?

– Чи погодилась би я? – такою була вся відповідь, але голос висловив усе інше.

– Боже мій милий! – вигукнув він. – Ви погодились би! Хіба я про це не думав, не мріяв, як про вінець усіх моїх успіхів! Але я був гордим, надто гордим, щоб вам написати. Я вас не розумів. Я намагався вас забути і не міг вас зрозуміти, тобто віддати вам належне. Якщо комусь немає пробачення, то це мені. Шести років страждання й розлуки могло й не бути. І такої муки, признаюся, я ніколи раніше не відчував. До цього часу з радістю думав, що всіма благословеннями долі сам собі зобов'язаний. Я пишався тим, що добився справедливих нагород за чесну працю. Як іншим великим людям у протилежних обставинах, – додав він з усмішкою, – доведеться мені підкоритися своїй долі. Я мушу навчитися переносити щастя, якого я не вартий.

Розділ XXIV

Хто ж не здогадається про те, що було далі? Якщо молодим людям спало на думку одружитися, вони неодмінно свого доб'ються, хоч якими б вони були бідними, нерозсудливими, хоч як би мало вони були в змозі дати щастя одне одному. Нехай мораль моєї історії мало повчальна, проте вона вірна; а якщо й такі шлюби можливі, то чом би капітанові Вентворту й Енн Елліот, при благословеннях зрілого розуму, чистої совісті й маючи до того ж незалежні кошти, було не подолати всіх перешкод? Вони могли б подолати їх далеко більше, ніж випало їм на долю. Єдине, що їх засмучувало, – це суха стриманість рідних. Сер Волтер не заперечував проти цього шлюбу, а Елізабет дозволила собі всього лише вигляд холодності й байдужості. Капітан Вентворт, який мав двадцять п'ять тисяч фунтів і досяг найвищого становища, якого тільки можна було досягти з його обдарованнями й заслугами, не був тепер порожнім місцем. Йому було простимо посвататися до дочки дурного марнотратного баронета, якому забракло честі й сенсу грати роль, що відвело для нього Провидіння, і який поки давав за дочкою лише дещицю з десяти тисяч фунтів, що їх вона згодом мала одержати.

Насправді сер Волтер, хоч і не відчував істинного щастя, бо не любив Енн і не бачив себе улещеним, не вважав, однак, що капітан Вентворт не пара його дочці. Навпаки, придивившись до капітана Вентворта при денному світлі, він був вельми вражений його зовнішністю й помітив, що перевага вроди з його боку зрівнює перевагу знатності з боку Енн; до того ж його ім'я звучало дуже непогано, і сер Волтер готував своє перо, щоб зробити запис про шлюб у фамільному щоденнику.

З усіх своїх близьких лише одну людину Енн неабияк боялася засмутити – леді Рассел. Енн знала, що леді Рассел буде важко усвідомити, ким є насправді містер Елліот, і оцінити по справедливості капітана Вентворта. Однак леді Рассел мала це зробити. Вона мала дізнатися, що стосовно обох помилялася, судячи з зовнішності; що в характері капітана Вентворта, який їй був не до вподоби, вбачала небезпечну легковажність, а статечні манери містера Елліота, яким вона була дуже задоволена, вважала наслідком найсуворіших правил і шляхетного розуму. Леді Рассел нічого більше не залишалось, як визнати, що вона часто помилялася, змінити свої судження й віддатися новим сподіванням.

Деякі люди вміють швидко розпізнавати чужу вдачу, прозирати в чужу душу; цей природний дар не замінить ніякий досвід, і тут леді Рассел поступалася своїй юній подрузі. Але вона була дуже доброю жінкою, і якщо й хотіла бути розсудливою та проникливою, ще більше хотіла бачити Енн щасливою. Енн вона любила більше за її обдаровання, і, подолавши першу незручність, вона без великих зусиль полюбила як мати того, хто зробив щасливою її дитину.

З усього сімейства Мері, мабуть, перша зрозуміла переваги цієї зміни. Видати сестру заміж – це потішить чиє завгодно самолюбство, а хто ж, як не вона, сприяла цьому шлюбу, утримуючи біля себе Енн цілу осінь; а якщо власна сестра, звичайно, краща за сестер чоловіка. Приємно було й те, що капітан Вентворт був багатший за капітана Бенвіка й Чарлза Гейтера. Мабуть, вона й засмутилася, коли потім вони зустрілися й вона побачила Енн володаркою прав старшинства й гарненького ландо; зате в майбутньому її чекала чудова розрада. Цією розрадою було те, що Енн не буде володіти Апперкросс-холлом і округовими землями, не стане на чолі сімейства; і якби все склалося так, щоб капітан Вентворт не зробився баронетом, вона б не помінялася з Енн.

Було б добре, якби старша сестра теж була задоволена своєю долею, бо навряд чи вона зміниться. Незабаром їй довелося пережити відступ містера Елліота, і вже ніхто з молодих людей з гідним становищем у суспільстві не збуджував у ній навіть нездійсненних надій, які залишили її разом з ним.

Новина про заручини кузини Енн була для містера Елліота цілковитою несподіваною. Гинули його найсвітліші мрії про сімейне щастя, його найсвітліші надії утримувати сера Волтера від одруження невсипущим наглядом, на який становище зятя давало б йому права. Розчарований і безутішний, він усе ж таки зміг дещо зробити для свого добра й задоволення. Невдовзі він залишив Бат, а з того, що місіс Клей потім теж виїхала звідси і, за чутками, оселилась у Лондоні під його протегуванням, стало ясно, яку він вів подвійну гру та як прагнув не дістати відставку хоча б від однієї розумної жінки.

Почуття місіс Клей перемогли її бажання мати користь, і заради молодого чоловіка вона пожертвувала можливістю й далі розраховувати на сера Волтера. Вона вміє, однак, не тільки відчувати, але й думати, і тому ще невідомо, хто з них виявиться хитрішим і чи не доведеться йому, запобігши її шлюбові з сером Волтером і здавшись на її ласки й умовляння, назвати її зрештою дружиною сера Вільяма.

Поза всяким сумнівом, сер Волтер і Елізабет були приголомшені та ображені, утративши свою подругу й розчарувавшись у ній. Звичайно, в них залишилися розрадою їхні імениті родички, але вони, певно, вже здогадалися, що лестити й догоджати іншим, коли тобі не лестять і не догоджають, – не така вже й велика приємність.

Щастя Енн, яка дуже скоро переконалася, що леді Рассел схильна любити капітана Вентворта, як їй і належить, ніщо не затьмарювало, крім жалю, що в неї немає кола знайомих, гідного такої людини, як її чоловік. Тут вона й відчувала свою нерівність із ним. Те, що він заможніший за неї, нітрохи її не засмучувало; для неї це зовсім не мало значення, але не мати родини, яка прийняла б та оцінила його по заслузі, яка могла б запропонувати пошану, доброзичливість і злагоду в обмін на ту радість, з якою зустріли її його брати й сестри, – ось що завдавало їй болю, наскільки це лише було можливим за таких щасливих обставин. Вона могла додати лише два імені до списку його друзів – леді Рассел і місіс Сміт. Леді Рассел, незважаючи на її минулі провини, він тепер любив від щирого серця. Його не змушували визнавати, що вона зробила вірно, колись розлучивши їх, а інших вад він у ній не бачив; що ж до місіс Сміт, її найрізноманітніші достойності відразу здобули їй його незмінну прихильність.

Достатньо було й тієї доброї послуги, яку вона нещодавно зробила Енн, щоб унаслідок їхнього шлюбу вона не тільки не втратила друга, але здобула двох. Вона була найпершою гостею в їхньому новому домі, і капітан Вентворт, з безустанною дбайливістю й істинною безстрашністю допомагаючи їй повернути майно її чоловіка в Вест-Індії, клопочучись за неї, пишучи для неї листи, долаючи за неї різні дрібні перешкоди, розплатився сповна за все, що вона зробила або збиралася зробити для його дружини.

Життя місіс Сміт не отьмарилося тим, що поправилися її справи та здоров'я, і вона часто насолоджувалася товариством своїх любих друзів, тому що веселість і жвавість розуму її не покинули, а маючи ці подарунки долі, ніяких земних успіхів вона вже могла не побоюватись. Навіть бувши казково багатою й цілковито здоровою, вона б залишалася щасливою. Джерело її радощів було у веселій вдачі, тоді як у її подруги Енн воно було в люблячому серці. Енн була сама ніжність, якій цілком відповідала найніжніша прихильність капітана Вентворта. Його ремесло тільки й примушувало друзів бажати, щоб цієї ніжності зменшилося; небезпека майбутньої війни тільки й туманила її небозвід. Вона пишалася тим, що стала дружиною моряка, і невсипущими тривогами платила законну данину за те, що прилучилася до племені, домашні чесноти якого роблять йому не менше честі, ніж служба вітчизні.