Текст книги "Доводи розсудку"

Автор книги: Джейн Остин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)

– Ви мені лестите. Як не соромно! А що ж у нас там далі? – і вона знову подивилася до програмки.

– Мабуть, – сказав містер Елліот, притишуючи голос, – я довше знайомий із вашим характером, ніж ви думаєте.

– Справді? Як же так? Ви могли його пізнати лише після того, як я приїхала до Бата, якщо тільки вам не розповідали про мене мої рідні.

– Мені говорили про вас задовго до того, як я приїхав до Бата. Мені описували вас особи, які вас близько знали. Я багато про вас чув задовго до нашого знайомства. Я знав вашу зовнішність, схильності, манери. Усе це мені описали, і дуже докладно.

Містер Еліот не обманувся у своїх сподіваннях – він викликав інтерес у Енн. Хто не піддасться чарам такої таємниці? Якщо вас давним-давно, та ще й якісь невідомі вам особи, описували вашому недавньому знайомому – це кого завгодно розбуркає; і Енн була сама цікавість. Вона дивувалася, вона розпитувала, але даремно. Він насолоджувався її питаннями, але відповідати не хотів.

Ні, ні, не тепер, мабуть, колись потім. Поки що він не може назвати їй жодного імені, але вона може не сумніватися, що він каже правду. Багато років тому йому так описували міс Енн Елліот, що він пройнявся уявленням про її рідкісні чесноти, і йому забагнулося з нею познайомитись.

Енн подумала, що багато років тому про неї міг говорити з такою пристрастю хіба що містер Вентворт з Манкфорда, брат капітана Вентворта. Мабуть, містер Елліот був із ним знайомий, але вона не наважувалася його про це спитати.

– Ім'я Енн Елліот, – сказав він, – давно викликало в мене інтерес. Давно вже воно збуджувало мою уяву. І якщо б я смів, то висловив би своє заповітне бажання, щоб це ім'я ніколи не змінювалось.

Він вимовив, їй здавалося, саме такі слова; але ледве вона їх почула, як її увагу відвернули інші слова, що вимовлялись у неї за спиною і робили все інше незначним. Розмовляли її батько й леді Делрімпл.

– Гарний на вроду, – сказав сер Волтер. – Дуже гарний.

– О, так, чарівний чоловік! – сказала леді Делрімпл. – Такого не часто зустрінеш у Баті. Цікаво, чи він не ірландець?

– Ні, я навіть знаю його. Далеке знайомство. Вентворт, капітан Вентворт, морський офіцер. Його сестра одружена з моїм наймачем у Сомерсеті, з Крофтом, який знімає в мене Келлінч.

Не встиг сер Волтер промовити цих слів, як Енн кинула погляд у потрібному напрямі й розрізнила капітана Вентворта, який стояв неподалік, оточений кількома джентльменами. Коли її погляд зупинився на ньому, їй здалося, що він відвів од неї очі. Їй так здалося. Вона думала, що спізнилася тільки на хвилинку, і весь час, доки в неї вистачало сміливості, його спостерігала, але він на неї не дивився. Вистава знову почалась, і їй довелося, нібито спрямувавши увагу на оркестр, дивитися прямо перед собою.

Коли вона знову подивилася в той бік, він уже зник. Він не зміг би наблизитися до неї, якби й захотів, бо вона була затиснута між родичів, але їй лише хотілося впіймати його погляд.

Промови містера Елліота теж її засмутили. Їй більше не хотілося з ним розмовляти і було неприємно, що він сидить так близько від неї.

Перша частина концерту закінчилась. Енн очікувала змін на краще. Трохи помовчавши, хтось вирішив піти шукати чай. Енн залишилася серед тих, хто не побажав зрушуватися з місця. Вона залишилася сидіти, як і леді Рассел, зате мала втіху позбутися містера Елліота; і, якими б не були її почуття до леді Рассел, вона зовсім не мала наміру ухилятися від бесіди з капітаном Вентвортом, якщо їй випаде така нагода. З обличчя леді Рассел вона зрозуміла, що та його теж помітила.

Він, однак, до неї не підійшов. Раз у раз Енн здавалося, що вона його бачить, але він не підходив. Так у марному занепокоєнні й минула перерва. Усі повернулися, зала знову наповнилася, лави знову були зайняті, й починалася нова година блаженства або покарання, нова година музики. Зараз хтось буде насолоджуватись, а хтось – позіхати, віддаючи належне смаку істинному або удаваному. Енн чекала година болісного заспокоєння. Вона не могла з легким серцем залишити цю залу, не побачивши ще раз капітана Вентворта, не обмінявшись із ним дружнім поглядом.

Після перерви сталися деякі переміщення, для неї сприятливі. Полковник Волліз вирішив стояти, а Елізабет і міс Картерет запросили містера Елліота сісти між ними в манері, яка не припускала відмови; внаслідок ще деяких переміщень і завдяки своїм власним хитрощам Енн опинилася набагато ближче до кінця лави й до публіки, що проходила мимо. Роблячи це, вона не могла не порівнювати себе з міс Лароль, з незрівнянною міс Лароль, проте наслідувала її приклад, і не з більшим успіхом. Зрештою їй пощастило, і вона опинилася на самому краю лави ще до того, як концерт закінчився. Поряд неї було вільне місце.

Так сиділа вона, коли капітан Вентворт знову опинився в неї на виду. Він був зовсім близько. Він теж її побачив, однак не всміхнувся й лише через деякий час наважився підійти до неї й заговорити. Вона зрозуміла, що з ним щось трапилось. Безперечно, у ньому відбулась якась зміна. Зараз у нього був зовсім не такий вираз обличчя, як у Восьмикутній вітальні, і ця різниця вельми здивувала Енн. Що сталося? Вона подумала про батька, про леді Рассел. Мабуть, усе це через їхні неприязні погляди? Він розпочав розмову про концерт, говорив стримано, майже як капітан Вентворт часів Апперкросса; визнав, що він розчарований, бо очікував кращого співу; одне слово, він мусить їй сказати, що не буде засмучуватися, коли все це закінчиться. Енн у відповідь так уміло захищала співаків, з усією люб'язністю беручи до уваги його думку, що його обличчя прояснилося, і він ледве помітно усміхнувся. Вони ще трохи поговорили; він усміхався і навіть подивився на лаву, нібито збираючись знайти собі місце, але саме цієї хвилини хтось торкнув Енн за плече. Оглянувшись, вона побачила містера Елліота. Він просить пробачення, але змушений її потурбувати. Треба розтлумачити італійський текст. Міс Картерет прагне дізнатися в загальних рисах, про що зараз будуть співати. Відмовити Енн не могла, але ще ніколи вона не приносила жертв поштивості з більшим небажанням.

Ця послуга, хоч як вона поспішала, забрала в неї кілька хвилин; звільнившись, вона оглянулася й побачила, що капітан Вентворт стоїть поруч, стримано, але поспішно прощаючись. Він мусить побажати їй доброї ночі; він іде; йому обов'язково треба якнайшвидше повернутися додому.

– Хіба ця пісня не варта того, щоб заради неї залишитись? – спитала Енн, вражена несподіваним здогадом, який спонукав її підбадьорювати його з особливою старанністю.

– Ні, – рішуче відповів він, – мені нема для чого залишатись. – Сказавши це, він одразу ж пішов.

Він її ревнував до містера Елліота! Іншого розумного пояснення тут не могло бути. Капітан Вентворт її ревнував! Чи могла б вона в це повірити тиждень тому, ні, навіть три години тому? Вона землі не чула під собою. Та ба! За мить радість змінилася думками зовсім іншими. Як заспокоїти його ревнощі? Як зробити так, щоб він не помилявся? Як при всіх незручностях їхнього теперішнього становища він міг дізнатися про її істинні почуття? Їй було огидно думати про уважність містера Елліота. Шкода, яку зробила ця уважність, була величезна.

Розділ XXI

Наступного ранку Енн із приємністю згадала про свою обіцянку відвідати місіс Сміт, тому що таким чином вона могла піти з дому, коли, цілком імовірно, завітає містер Елліот, а їй зараз більше за все хотілося уникнути його товариства.

Вона бажала йому тільки добра. Незважаючи на шкоду, якої їй завдала його уважність, вона відчувала до нього вдячність і пошану, і, мабуть, жаль. Її весь час обсідали думки про дивні обставини першого їхнього знайомства, про права, які, здавалося, давало йому споріднення й давали почуття та давні наміри. Усе це разом було незвичайним: утішним і водночас болісним. Їй було дуже його шкода. Що б вона відчувала, якби на горизонті не було капітана Вентворта, сказати важко, бо капітан Вентворт був на горизонті; і, хоч би що було далі, її серце назавжди належало йому. Їхній союз, на її думку, не більше відвернув би її від усіх інших залицяльників, ніж навіть розлука навіки.

Ніхто ще не проносив вулицями Бата таких високих роздумів про віддане кохання й непохитну вірність, як ті, з якими Енн ішла від Кемден-плейс до Вестгейт Білдінгс. Вони мало не розчищали їй шлях і мало не наповнювали повітря ніжним ароматом.

Енн не мала сумніву, що місіс Сміт прийме її з усією люб'язністю, але цього ранку її подруга була їй така вдячна, нібито й не чекала, хоча вони домовилися про візит.

Від неї негайно зажадали звіту про концерт; і вона з такою радістю його згадувала, що розповідала з задоволенням, і її обличчя сяяло. Усе, що могла розповісти, вона розповідала охоче, але, хоч і була там, могла розповісти мало й не задовольнила місіс Сміт, яка вже одержала від швейцара й пралі куди більш докладний звіт про хід і успіх концерту й тепер марно намагалася дізнатись про деякі подробиці щодо публіки. Місіс Сміт знала на ім'я всіх багатих і славетних мешканців Бата.

– Отже, і маленькі Дьюронди були, – казала вона, – слухали музику розкривши роти, мов неоперені горобенята, які чекають корму. Вони не пропускають жодного концерту.

– Так. Я їх не бачила, але містер Елліот казав, що вони були.

– А чи були там Ібботсони? Такі дві модні зараз красуні з високим офіцером-ірландцем, який, кажуть, збирається посвататись до однієї з них?

– Не знаю. Гадаю, їх не було.

– А стара леді Мері Маклін? Хоча про неї я могла б і не питати. Вона, я знаю, на всіх концертах буває, і важко її не помітити. Стара ж була, певно, близько від вас. Якщо ви пішли разом з леді Делрімпл, то, звичайно, сиділи на кращих місцях, біля самого оркестру.

– Ні. Я цього дуже боялася. Це було б мені неприємно з усіх поглядів. Але, на щастя, леді Делрімпл завжди сідає трохи далі; і ми сиділи на дуже гарних місцях, тобто нам усе було добре чути. Але я б не казала, що бачила все так само добре.

– О, ви бачили достатньо, щоб вам сподобалось. Я вас розумію. Іноді навіть у галасливому натовпі насолоджуєшся тихими домашніми веселощами. Ви прийшли зі своєю великою компанією, і що вам було до інших?

– І все ж таки мені б не завадило більше дивитися на всі боки, – сказала Енн і відразу ж згадала, що вона дивилася на всі боки доволі, але не завжди з достатнім успіхом.

– Ні, ні, чи до того вам було. Можете не казати, що ви приємно провели вечір. Бачу це по ваших очах. Я дуже добре бачу, як ви провели вечір: весь час слухали те, що були раді почути. У перервах між піснями вас розважали бесідою.

Енн злегка всміхнулась і сказала:

– І ви це бачите по моїх очах?

– Так, бачу. Вираз вашого обличчя ясно каже мені про те, що вчора ввечері ви були в товаристві того, хто вам приємніший за всіх у світі, хто вам зараз важливіший за все людство.

Щоки Енн почервоніли. Вона не знала, що сказати.

– А якщо так, – продовжувала місіс Сміт, трошки помовчавши, – ви, сподіваюсь, повірите, що я ціную вашу доброту, бачучи вас сьогодні в себе. Справді, ви дуже добрі, що прийшли до мене, хоча у вас є можливість куди приємніше провести час.

Енн не чула її слів. Здивована й збентежена проникливістю подруги, вона гадала, як могла місіс Сміт дізнатися про капітана Вентворта.

– Скажіть, – знову помовчавши, запитала місіс Сміт, – чи знає містер Елліот про ваше знайомство зі мною? Чи він знає, що я в Баті?

– Містер Елліот? – повторила Енн, здивовано дивлячись на неї. Наступної хвилини вона вже зрозуміла свою помилку. І, відразу отямившись, запитала вже більш спокійним голосом:

– А ви знайомі з містером Елліотом?

– Я була з ним близько знайома, – без усмішки відповіла місіс Сміт. – Тепер наше знайомство обірвалося. Ми дуже довго не бачилися.

– А я й не знала. Ви мені про це ніколи не казали. Якби я знала, я б із приємністю з ним про вас поговорила.

– Правду кажучи, – знову заговорила місіс Сміт уже зі своєю звичайною веселістю, – я хочу, щоб ви мали цю приємність. Хочу, щоб ви поговорили про мене з містером Елліотом. Мені треба, щоб ви використали свій вплив на нього. Він міг би стати мені в пригоді. Будьте такі ласкаві, люба міс Елліот, закиньте про мене слівце, адже він вам не відмовить.

– Я була б щаслива допомогти. Гадаю, у вас не буде жодного сумніву, що я рада хоч чимось бути вам корисною, – відповіла Енн. – Але, боюся, ви перебільшуєте щодо мого впливу на містера Елліота й моїх прав йому вказувати; насправді все зовсім не так, як ви гадаєте. І звідки у вас узялося таке переконання? Повірте, я всього лише родичка містера Елліота. Але все, що може просити кузина, я в нього попрошу, і в цьому ви без вагань можете на мене покластися.

Місіс Сміт проникливо на неї поглянула й сказала з посмішкою:

– Так, я й справді занадто поспішила. Ви вже мені пробачте. Мені треба було дочекатись формального повідомлення. Однак, люба міс Елліот, ви вже натякніть вашій старій подрузі, коли з вами можна буде про це говорити. Мабуть, наступного тижня? Щиро кажучи, сподіваюся, що до наступного тижня все вирішиться, і я зможу будувати свої корисливі плани на щасті містера Елліота.

– Ні, – відповіла Енн, – ні до наступного, ні через тиждень. Жодного тижня, запевняю вас, нічого подібного не вирішиться. Я не збираюся заміж за містера Елліота. І чому, хотілося б мені знати, ви так гадаєте?

Місіс Сміт знову на неї подивилася, подивилася серйозно, посміхнулася, похитала головою й вигукнула:

– Як би мені хотілося вас зрозуміти! Як би мені хотілося вгадати вашу душу! Я ж добре знаю, що ви не можете бути жорстокою, коли настане уроча хвилина. А поки не прийшла, ми, жінки, не віримо, що вона прийде. Ви й самі це знаєте. Всі ми збираємося відмовити, доки до нас не посватались. Але навіщо ж бути жорстокою? Ви вже дозвольте мені клопотатися перед вами за мого… тепер я вже не можу назвати його другом, але за мого колишнього друга. Хіба можна сподіватися на більш підхожу пару? Де ж ви ще знайдете таку приємну людину й справжнього джентльмена? Дозвольте мені заступитися за містера Елліота. Я впевнена, що ви й від полковника Волліза про нього чули тільки добре, а хто ж може знати його краще, ніж полковник Волліз?

– Моя люба місіс Сміт, дружина містера Елліота вмерла лише півроку тому. Зараз йому не личить комусь освідчуватись.

– Ах, якщо це єдина причина, – вигукнула місіс Сміт, лукаво посміхнувшись, – тоді я спокійна за містера Елліота. Отже, мені немає потреби за нього клопотатись. Але ж ви не забудьте мене, коли вийдете заміж, – більше мені нічого не треба. Тільки скажіть, що я ваша подруга, і йому легкими здадуться турботи, яких тепер уникає, він же такий зайнятий. Мабуть, так і має бути. Дев'яносто дев'ять зі ста робили б так само. Адже він, звичайно, не знає, як це для мене важливо. Що ж, люба міс Елліот, я сподіваюся, вірю, що ви будете щасливі. У містера Елліота достатньо розуму, щоб оцінити таку жінку, як ви. Ви не зазнаєте горя, якого зазнала я. Ви можете завжди бути в ньому впевненою, можете покластися на нього в чому завгодно. Його ніхто не зіб'є з шляху, не заманить до його ж загибелі.

– Ні, – сказала Енн. – Я вірю всьому тому, що ви кажете про мого кузена. Вдача в нього, здається, спокійна й тверда, він не підпадає під поганий вплив. Я його дуже поважаю. Поки що в мене немає причин бути про нього іншої думки. Але я так недавно його знаю; гадаю, він не з тих, кого за короткий строк можна близько узнати. Невже з мого тону, місіс Сміт, ви не зрозуміли, що він мені байдужий? Адже я так спокійно про нього розмірковую. Можу вас запевнити, що він мені байдужий. І якщо до мене посватається (а я не маю жодної підстави думати, що він це зробить), я відмовлю. Запевняю вас. Запевняю вас, якщо вчорашній концерт справив мені приємність, то зовсім не через містера Елліота. Містер Елліот тут ні до чого. Це зовсім не містер Елліот…

Вона осіклася, почервоніла, шкодуючи, що вже так багато сказала, але для неї так було навіть краще. Місіс Сміт не повірила б у безнадійне становище містера Елліота, якби не припустила існування когось іншого. Зате тепер вона заспокоїлася. Місіс Сміт, певно, ні про що більше не здогадувалась, і Енн, бажаючи, щоб так було й далі, з нетерпінням почала розпитувати її про те, як могла вона уявити, нібито Енн виходить за містера Елліота; як така ідея могла в неї з'явитись, або від кого могла вона таке почути?

– Скажіть, як це могло спасти вам на думку?

– Це спало мені на думку, – відповіла місіс Сміт, – бо знаю, як часто ви буваєте разом, і помітила, що всі навколо тільки цього й чекають; і можете мені повірити, усі ваші знайомі достоту так само вами розпорядились. Але вперше про це говорили при мені лише два дні тому.

– Тобто про це й справді говорять?

– Чи ви помітили жінку, яка вчора відчиняла вам двері?

– Ні. Але хіба то була не місіс Спід і не покоївка? Ні, я її не помітила.

– То була моя подруга місіс Рук, няня Рук, яка, до речі, прагнула на вас подивитись, і була щаслива, що їй нарешті трапилася така нагода. Вона лише в неділю повернулася з Мальборо Білдінгс; і це вона мені розповіла, що ви виходите за містера Елліота. А їй це розповіла місіс Волліз, а тій у першу чергу можна повірити. У понеділок вона цілий вечір зі мною сиділа й розповіла цілу історію.

– Цілу історію! – сміючись, повторила Енн. – Гадаю, вона могла скласти не дуже довгу історію з неясних і непевних чуток!

Місіс Сміт промовчала.

– Проте, – продовжувала Енн, – хоча й не маю таких прав на містера Елліота, про які ви говорите, я вельми щаслива стати вам у пригоді. Сказати йому, що ви в Баті? Передати що-небудь від вас?

– Ні, дякую, не треба, спрожогу, через помилку, я б, мабуть, і спробувала втаємничити вас у деякі обставини. Але не тепер. Ні, дякую, я нічим не буду вас обтяжувати.

– Мені здалося, ви казали, що багато років знаєте містера Елліота?

– Так, правда.

– Але, мабуть, коли він одружився, ви ще не були знайомі?

– Ні, він ще не був одруженим, коли ми познайомились.

– І… ви були близько знайомі?

– Так, дуже близько.

– Та що ви! То розкажіть мені, яким він був тоді. Мені дуже хочеться дізнатись, яким був містер Елліот у роки своєї ранньої юності. Чи схожий він на себе теперішнього?

– Останні три роки я не бачила містера Елліота, – відповіла місіс Сміт із такою серйозністю, що Енн, не наважуючись продовжувати свої розпитування, подумала, що так нічого й не досягла й тільки розпалила свою цікавість. Обидві мовчали. Місіс Сміт, здавалося, була заклопотана думками. І раптом вона вигукнула зі своєю звичайною сердечністю:

– Пробачте мені, люба міс Елліот, пробачте мені, що я так коротко відповідала на ваші запитання, але я не знала, що мені робити. Я не могла відразу вирішити, чи треба мені все вам розповісти. Це такий випадок, що треба багато чого брати до уваги. Адже боїшся втручатися не в свої справи, зводити наклеп і робити шкоду. Навіть видимість сімейного щастя варта того, щоб її оберігали, хоч би на чому вона була заснована. Проте я прийняла рішення, і гадаю, що маю рацію. Гадаю також, ви мусите знати справжній характер містера Елліота. Хоч я й цілковито переконалась, що ви нині не маєте наміру вийти за нього, ніхто не знає, що буде далі. Мабуть, рано чи пізно ви ще відчуєте до нього прихильність. Тож вислухайте всю правду тепер, коли ви безсторонні. Містер Елліот – людина без честі й совісті, підступна, недовірлива, холодна істота, він думає лише про себе. Для власної користі він здатний на будь-яку жорстокість, здатний вчинити будь-яке зрадництво, не наражаючи, проте, самого себе на небезпеку. Він не здатний когось любити. Тих, кому завдав лиха, він потім кидає без тіні жалю. А що таке справедливість чи співчуття, йому невідомо. Ох, це чорна душа, пуста й чорна душа!

Розгублене обличчя Енн і її здивований вигук примусили місіс Сміт зупинитись, і після короткої паузи вона продовжувала вже спокійнішим тоном:

– Мої слова лякають вас. Але ж будьте поблажливою до ображеної, скривдженої жінки. Я вже намагаюся взяти себе в руки. Я не буду його ганьбити. Я лише розповім вам, із якого боку я його побачила. Факти скажуть вам усю правду. Він був близьким другом мого коханого чоловіка, і мій чоловік любив його й довіряв йому, і, сам як чесна людина, вважав і його таким же. Вони близько зійшлися ще до того, як мій чоловік зі мною одружився. Я застала їх близькими друзями; мені й самій сподобався містер Елліот, і я була про нього дуже високої думки. Дев'ятнадцять років, ви й самі знаєте, недостатньо, щоб навчитися розумітись на людях, і містер Елліот здавався мені нічим не гіршим за інших, і навіть приємнішим, ніж багато хто з моїх знайомих, і ми майже не розлучались. Ми тоді жили в місті, і жили на широку ногу. А він був у скрутному становищі: був бідним, знімав кімнати в Темплі й лише цим міг підтримувати видимість життя, яке годиться джентльменові. У нас він завжди міг знайти притулок; ми завжди були йому раді; він був нам як брат. Мій бідолашний Чарлз, найпрекрасніша, найшляхетніша душа у світі, був готовий поділитися з ним останнім фартингом – його гаманець завжди був відкритим для містера Елліота. Я знаю, він часто йому допомагав.

– Це, певно, була та сама пора в житті містера Елліота, – сказала Енн, – яка завжди викликала в мене особливу цікавість. Мабуть, у той самий час він познайомився з моїм батьком і сестрою. Сама я тоді про нього не знала, тільки чула, але тоді щось таке було в його поведінці й у ставленні до батька та сестри, і потім, в обставинах його одруження, що я ніяк не можу пов'язати з його теперішньою поведінкою. Він нібито став зовсім іншою людиною.

– Так, так, усе це я знаю! – вигукнула місіс Сміт. – Він відрекомендувався серові Волтеру й вашій сестрі ще до того, як ми з ним були знайомі, але він безперестанку про них згадував. Я знала, що його кликали, запрошували, і я знаю, що він не хотів їх відвідувати. Я можу розповісти вам таке, чого ви, мабуть, і не очікуєте; а що ж до його одруження, то я тоді все про це знала. Мене втаємничували в усі «за» й «проти»; мені як близькому другу він довіряв усі свої надії та плани; і, хоч раніше я не була знайома з його дружиною, це було неможливим через її низьке становище в суспільстві, але потім знала про неї все, принаймні до останніх двох років її життя, і можу відповісти на будь-яке запитання, яке ви побажаєте мені поставити.

– Ні, – сказала Енн, – про неї я не буду розпитувати. Я завжди розуміла, що вони не були щасливою парою. Але мені б хотілося знати, чому він на ту пору так знехтував уважність мого батька? Безперечно, мій батько був схильний поставитися до нього з належною добротою. Чому ж містер Елліот його уникав?

– Містер Елліот, – відповіла місіс Сміт, – на ту пору мав лише одну мету – розбагатіти, і якомога швидше, не чекаючи, коли йому допоможе це зробити вивчення права. Він вирішив убитися в гроші, вдало одружившись. Він вирішив принаймні не шкодити своїй меті необдуманим шлюбом; і, я знаю, він думав (справедливо чи ні, це вже не мені судити), що ваші батько й сестра, які так люб'язно його до себе запрошували, збиралися видати юну даму за спадкоємця, а такий шлюб зовсім не відповідав його поняттям про багатство й незалежність. Саме з цієї причини він їх уникав, можу вас запевнити. Адже він усе мені розповідав. Він нічого від мене не таїв. Дивно, що, коли я залишила вас у Баті, моїм першим знайомим і першим близьким другом, який у мене з'явився після одруження, став ваш кузен; і від нього я безперестанку чула про вашого батька й сестру. Він описував мені одну міс Елліот, а я з ніжністю згадувала іншу.

– Отже, – вигукнула Енн, приголомшена раптовою звісткою, – ви іноді говорили про мене містерові Елліоту?

– Звичайно, говорила, і дуже часто. Я хвастала своєю любою Енн Елліот і запевняла, що вона зовсім не схожа на…

Вона вчасно зупинилася.

– Це пояснює дещо з того, що мені казав містер Елліот учора ввечері, – вигукнула Енн. – Учора я дізналася, що він багато про мене чув. І я не могла зрозуміти, від кого. Які безглузді фантазії спадають на думку, коли йдеться про власну милу особу! І як легко обманутись! Але пробачте, я вас перебила. Отже, містер Елліот одружився тільки через гроші? Ця обставина, мабуть, і розкрила вам очі на його характер?

Місіс Сміт трошки помовчала, збираючи думки докупи.

– Ох, та це ж така звичайна річ! Коли живеш у світі, звикаєш до того, що чоловіки й жінки беруть шлюб заради грошей, і вже не обурюєшся цим, як слід було б. Я була дуже молода, приятелювала тільки з молодими, ми були безтурботні й веселі, ніхто з нас не відзначався суворістю правил. Ми жили заради самих тільки приємностей. А тепер я вже не та: час, хвороба й горе мене змінили, але, тоді, признаюся, я не бачила нічого негожого у вчинку містера Елліота. «Жити собі на втіху» – був тоді наш девіз.

– Але вона була жінкою дуже низького походження?

– Так, і скільки я йому про це не казала, він не хотів і слухати. Гроші, гроші – ось чого він прагнув, її батько був скотарем, дід – м'ясником, але це для нього нічого не важило. Вона була чудовою жінкою, дістала належне виховання, якісь родичі її протегували, випадок звів її з містером Елліотом, вона в нього закохалася; і походження не було для нього перешкодою. Він дбав лише про те, щоб переконатися в точних розмірах її багатства, перш ніж прийняти рішення. Можу вас запевнити, хоч як зараз турбується містер Елліот про своє становище в суспільстві, за юних літ він його анітрохи не цінував. Він не забував, звичайно, про келлінцький маєток, але честь родини для нього не мала ніякого значення. Я часто чула, як він заявляв, що, якби баронетства продавалися, своє він би продав першому-ліпшому за п'ятдесят фунтів, ім'я, герб і девіз на додачу; проте мені не повторити й половини того, що я від нього чула з цього приводу. Я й не буду про це згадувати, адже вам потрібні докази; це все тільки слова, а ви одержите докази.

– Люба місіс Сміт, мені не треба ніяких доказів, – вигукнула Енн. – Ви не сказали нічого, що суперечило б моїм уявленням про те, яким був містер Елліот кілька років тому. Усе це швидше підтверджує те, що ми самі про нього чули й думали. Мені більше хотілось би дізнатися, чому він так змінився.

– Але все ж таки, заради мене, якщо б ви були такі ласкаві й покликали Мері, а втім, стривайте. Я знаю, що ви будете навіть такі ласкаві, що самі підете до моєї спальні й принесете маленьку різьблену скриньку, яка стоїть там на верхній полиці в шифоньєрі.

Енн, бачучи, що подругу не переспорити, зробила те, про що її просили. Вона принесла скриньку й поставила перед місіс Сміт, і та, зітхнувши, повернула ключик і сказала:

– Тут багато паперів мого чоловіка. І це лише невелика частина того, що після нього залишилося. Листа, якого я зараз шукаю, він одержав від містера Елліота ще до нашого одруження. Цей лист якимось чудом уцілів. Мій Чарлз був легковажним у таких справах, як і всі чоловіки; і коли я почала розбирати його папери, знайшла цього листа серед усяких непотрібних папірців, яких не варто зберігати, а багато важливих листів і документів пропали без сліду. Ось він. Я його не спалила, я вже тоді була незадоволена поведінкою містера Елліота й вирішила зберігати це свідчення колишньої близької дружби. Тепер у мене є нова причина радіти, що я можу його показати.

Це був лист, адресований панові Чарлзу Сміту, Танбрідж Уеллс, надісланий з Лондона й датований липнем давнього 1803 року.

«Дорогий Сміте.Ти, як завжди, такий добрий до мене. Хотів би я, щоб на світі було більше таких сердець, але за двадцять три роки свого життя я тільки одне твоє й зустрів. Зараз, повір, я не потребую твоєї допомоги, у мене достатньо грошей. Можеш мене поздоровити, я позбувся сера Волтера й міс. Вони повернулися до Келлінча, взявши з мене мало не клятвену обіцянку відвідати їх улітку. Я ж приїду до Келлінча не раніше як зі справником, який і розповість мені, як його краще продати з молотка. Проте баронет ще може одружитися; розуму в нього на це вистачить. Зате в такому разі вони дадуть мені спокій, а це сповна мене втішить, коли я втрачу спадщину. З минулого року він став ще більш нестерпним.

Як би мені хотілося мати інше ім'я, будь-яке, тільки не Елліот. Я так від нього втомився! Слава Богові, хоч Волтера я можу відкинути. Прошу тебе, не ображай мене більше цим другим „В“, тому що до кінця днів своїх я бажаю бути твоїм покірним слугою Вільямом Елліотом»

Прочитавши листа, Енн не могла не почервоніти; місіс Сміт, помітивши це, сказала:

– Я й сама знаю, що слова там найсильніші. Точних слів я не пам'ятаю, але пам'ятаю загальний зміст. Тепер ви знаєте, що він за людина. І зверніть увагу, яким він був відвертим із моїм бідолашним чоловіком. Далі вже нікуди, чи не так?

Енн не відразу отямилась од потрясіння й образи, прочитавши такі слова про свого батька. Їй довелося згадати, що, читаючи листа, вона порушила закони честі, що ми нікого не вправі судити на підставі подібних свідчень, що приватне листування не терпить стороннього ока, – і тільки потім вона змогла опанувати себе й повернути листа, над яким замислилась, і промовити:

– Дякую вам. Це безперечний доказ. Безперечний доказ усьому, що ви казали. Але навіщо він зараз поновив знайомство з нами?

– Я можу й це вам пояснити, – посміхаючись, відповіла місіс Сміт.

– Справді можете?

– Так. Я показала вам містера Елліота, яким він був дванадцять років тому, а тепер покажу, який він зараз. Тут уже я не можу надати вам письмових доказів, але наведу найвірогідніші усні свідчення про те, що він зараз робить і що збирається робити. Він тепер не лицемірить. Він щиро хоче з вами одружитись. Тепер він від щирого серця виявляє увагу до вашої родини. Я можу вам сказати, від кого йдуть мої новини – від полковника Волліза.

– Полковник Волліз! То ви з ним знайомі?

– Ні. Я почула це не від самого полковника; моє джерело трошки петляє. Але це не має значення. Якщо в закрутах і збереться трошки сміття, його легко прибрати. Містер Елліот розповідає полковнику Воллізу, не криючись, про свій намір вам освідчитись, а полковник Волліз сам по собі, гадаю, людина розумна, розсудлива й обережна, але в нього є гарненька й дурна дружина, якій він завжди розповідає те, чого не слід було б розповідати. Вона ж, одужуючи після пологів, у своєму розманіженому стані, своєю чергою розповідає про все доглядальниці; а доглядальниця, знаючи про наше з вами знайомство, дуже природно про все повідомлює мене. Отже, у понеділок увечері моя добра подруга місіс Рук багато чого мені розповіла про таємниці Мальборо Білдінгс. Таким чином, коли я говорила про «цілу історію», я не так уже й фантазувала, як вам здавалося.