Текст книги "Доводи розсудку"

Автор книги: Джейн Остин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

– А! Це ви? Дякую, дякую. Ви такі привітні зі мною, неначе з другом. А я, як бачите, на гравюру задивився. Не можу пройти мимо цієї крамниці. Але що ж це тут за човен? Подивіться сюди. Чи ви коли-небудь бачили щось таке? Які ж дивні хлопці, напевно, ці ваші художники, якщо думають, що хтось наважиться довірити своє життя такому старому потворному суденцю! А ці два джентльмени, однак, зручно в ньому влаштувалися, та ще горами й скелями милуються, нібито через хвилину не перекинуться, а це ж ясно як білий день! Цікаво, де зробили такий човен! – Він голосно розсміявся. – Я б у ньому й у ставку не наважився плавати. Ну гаразд, – відвертаючись, – куди ви прямуєте? Чи можна мені піти замість вас чи разом з вами? Чим можу прислужитися?

– Дякую, нічим, хіба що дозвольте мені насолоджуватися вашим товариством, доки наші дороги не розминуться. Я йду додому.

– Що ж, тоді я залюбки піду з вами, ще й проведу вас. Так, так, ми чудово погуляємо, і я вам дещо розповім. Обіпріться на мою руку; ось і добре; я незручно почуваюся, коли на мою руку не спирається жінка. Господи! Оце так човен! – вигукнув він, кидаючи прощальний погляд на гравюру, і вони відійшли від вітрини.

– Ви казали, здається, що хочете мені щось розповісти, сер?

– Так, зараз розповім. Ось іде мій друг капітан Бріджен, зараз ми підійдемо ближче, і я лише скажу йому «добридень». Я не буду з ним зупинятися. Добридень. Бріджен очі витріщив, чому це я не з дружиною, їй, бідолашній, доводиться сидіти вдома через ногу. У неї на п'ятці пухир завбільшки з тришилінгову монету. Подивіться-но на той бік вулиці, там іде адмірал Бренд зі своїм братом. Обидва такі нікчеми! Я радий, що вони йдуть не цим боком вулиці. Софі терпіти їх не може. Колись вони кепсько з мене пожартували: переманили найкращих матросів. Я вам про це розповім як-небудь потім. А ось і старий сер Арчибальд Дрю зі своїм онуком. Дивіться-но, він побачив нас. Надсилає вам поцілунок рукою; прийняв вас за мою дружину. Ах! Війна так скоро закінчилась, а його онук ще зовсім хлопчисько. Бідолашний старий сер Арчибальд! Як вам подобається Бат, міс Елліот? Нам тут дуже добре. Тут ми часто бачимо давніх друзів; щоранку ми багато кого з них зустрічаємо; є з ким наговоритися досхочу; а потім від них усіх утікаємо й замикаємося в наших кімнатах, сідаємо в крісла, і нам тут анітрохи не гірше, ніж у Келлінчі, або навіть у Норд-Ярмуті й Ділі. Нам наші тутешні кімнати, знаєте, подобаються не менше через те, що нагадують ті, які ми знімали в Норд-Ярмуті. Зі щілини за буфетом дме достоту не згірш.

Коли вони пройшли ще трохи, Енн наважилася знову нагадати йому, що він збирався щось їй розповісти. Коли вони звернули з Мільсом-стрит, вона сподівалася вдовольнити свою цікавість, але їй довелося почекати, тому що адмірал мав намір почати свою розповідь лише тоді, коли вони досягнуть неозорих просторів тихого Бельмонта; і, позаяк була не місіс Крофт, вона мала підкоритися. Зате, коли вони дійшли до Бельмонта, він почав так:

– Отже, те, що ви зараз почуєте, вас здивує. Але спершу нагадайте мені, як звуть ту юну даму, про яку я збираюся вам розповісти. Тобто ту юну даму, про яку ми всі так непокоїлися. Ту міс Мазгроув, з якою все це сталося. Як же її звуть? Завжди я забуваю.

Енн давно вже встигла засоромитися, що так швидко здогадалася, кого адмірал має на увазі, і тепер вона могла безтрепетно назвати ім'я Луїзи.

– Так, так, міс Луїза Мазгроув, саме так. Як багато різних імен у цих юних дам. Якби вони всі звалися, ну, наприклад, Софі, я б менше плутався. Отже, ця міс Луїза, ми всі думали, та ви й самі знаєте, збиралася за Фредеріка. Він не один тиждень до неї залицявся. Було тільки незрозуміло, чого вони чекають. І так до тієї пригоди в Лаймі; а потім уже стало ясно, що чекають, доки в неї мозок не прочиститься. Але й тоді все було якось дивно. Він не залишився в Лаймі, а вирушив до Плімута, а звідти ще поїхав відвідати Едварда. Коли ми повернулися з Майнхеда, він поїхав до Едварда, і тепер він усе ще там. Ми з листопада його не бачили. Навіть Софі нічого не могла зрозуміти. А справа повернула на зовсім дивне: ця юна дама, та сама міс Мазгроув, замість того, щоб вийти за Фредеріка, збирається за Джеймса Бенвіка. Ви знаєте Джеймса Бенвіка?

– Трохи. Я трохи знайома з капітаном Бенвіком.

– Так от, вона виходить за нього заміж. Ні, мабуть, вони вже одружилися, чого ж їм ще чекати?

– На мій погляд, капітан Бенвік – дуже мила людина, – сказала Енн, – і, гадаю, він людина бездоганно чесна.

– О, так, звичайно, хто ж скаже хоч слово проти капітана Бенвіка? Щоправда, він усього лише капітан третього рангу, йому надали це звання минулого літа, а зараз уже не той час – не просунешся, а більше я в нього не бачу ніяких вад. Чудовий, добродушний хлопець, запевняю вас, і прекрасний бойовий офіцер. Цей тишко набагато хоробріший, ніж можна було б подумати, подивившись на нього.

– Ви помиляєтесь, сер, задумливість капітана Бенвіка не є для мене підставою вважати, що йому бракує хоробрості. У нього, я гадаю, дуже приємні манери, і, можу ручитися, він сподобається кому завгодно.

– Ну гаразд, гаразд, дамам видніше, та, як на мене, Джеймс Бенвік надто вже смирний. Хоч, певно, ми з Софі небезсторонні, але Фредерік нам більше подобається. Фредерік нам якось більше до смаку.

Енн піймалася. Вона всього лише мала намір заперечити поширену думку про те, що хоробрість і ніжність є речами несумісними, зовсім не бажаючи виставляти капітана Бенвіка взірцем усяких чеснот; і після хвилинного вагання вона почала:

– Я не хотіла порівнювати двох друзів між собою… – але адмірал її перебив:

– І справа стоїть саме так. Це не які-небудь плітки. Ми про все знаємо від самого Фредеріка. Учора Софі одержала від нього листа, в якому він розповідає про цю подію, а він дізнався про неї з листа Гарвіла, надісланого звідти, де все й сталося, – з Апперкросса. Гадаю, усі вони зараз у Апперкроссі.

З'явилася нагода, якою Енн не могла не скористатись, і тому вона сказала:

– Сподіваюсь, адмірале, сподіваюся, у листі капітана Вентворта не було нічого такого, що могло б засмутити вас і місіс Крофт. Минулої осені, щоправда, здавалось, що він і Луїза Мазгроув відчувають прихильність одне до одного, але, напевне, обоє зрозуміли, що ця прихильність уже охолола, і, сподіваюсь, обійшлося без кривд. Сподіваюсь, у листі немає нічого, що викривало б почуття ображеної людини.

– Ні, ні, зовсім ні; від початку до кінця ані скарги, ані прокльону.

Енн опустила очі, щоб приховати посмішку.

– Ні, ні, Фредерік не така людина, щоб скиглити й скаржитися; він занадто мужній для цього. Якщо дівчині більше до душі інший, нехай за нього й виходить.

– Безперечно. Але я маю на увазі, що в листі капітана Вентворта, сподіваюся, не наштовхує на думку, що він вважає себе ображеним. Я б дуже засмутилась, якби така дружба припинилась або охолола через подібну обставину.

– Так, так, я вас розумію. Ні, в листі нічого такого немає. Він не робить Бенвікові жодного докору; навіть не пише: «Дивна річ. Хто-хто, а я маю всі причини, щоб дивуватись». Ні, прочитавши його листа, навіть не здогадаєшся, що він хотів оженитися з цією міс (як же її звуть?). Він дуже люб'язно висловлює сподівання, що вони будуть щасливі, і, судячи з його листа, я б не сказав, що він затаїв злобу.

Енн ніяк не переймалася твердою впевненістю, яку адмірал намагався їй передати, проте подальші розпитування були зайвими. Їй залишалося тільки кивати, відповідати незначущими зауваженнями, й адмірал заявив про своє рішення.

– Бідний Фредерік, – сказав він на завершення. – Тепер йому доведеться шукати іншу дівчину й починати все спочатку. Гадаю, нам слід запросити його до Бата. Софі слід написати йому й попросити приїхати до Бата. Тут, я впевнений, не бракує гарненьких дівчат. Немає сенсу знову їхати до Апперкросса через цю другу міс Мазгроув: вона вже, боюся, заручена зі своїм кузеном, цим молодим священиком. Як ви гадаєте, міс Елліот, мабуть, нам спробувати покликати його до Бата?

Розділ XIX

Поки адмірал Крофт прогулювався разом із Енн і розповідав їй про своє бажання побачити в Баті капітана Вентворта, той уже був у дорозі. Він приїхав ще до того, як місіс Крофт йому написала, і, вирушивши наступного разу на прогулянку, Енн його побачила.

Містер Елліот розважав бесідою двох своїх кузин і місіс Клей. Вони йшли по Мільсом-стрит. Раптом почався дощ, не сильний, проте достатній для того, щоб дамам захотілося від нього сховатись, а також для того, щоб міс Елліот зажадалося повернутися додому в кареті леді Делрімпл, яка стояла неподалік; і тому вона сама, Енн і місіс Клей зайшли до Молландса, а містер Елліот вирушив домовлятися до леді Делрімпл. Незабаром він знову до них повернувся, звичайно, досягши успіху; леді Делрімпл буде дуже щаслива доправити їх додому й за кілька хвилин за ними заїде.

За екіпаж її ясновельможності правило ландо, і в ньому могли розміститися більш-менш зручно лише четверо. Міс Картерет супроводжувала свою матір, тому леді Делрімпл ніяк не могла надати ласку всім трьом дамам з Кемден-плейс. Щодо міс Елліот ніхто не мав жодного сумніву. Адже вона більшою мірою, ніж хтось інший, не вправі миритися з незручностями. Але двом іншим дамам був потрібний деякий час, щоб домовитись між собою. Дощ тільки ледь накрапав, і Енн з усією щирістю віддавала перевагу прогулянці з містером Елліотом. Але місіс Клей також вважала, що дощ тільки ледь накрапав; вона навіть запевняла, що він зовсім не накрапав, і до того ж у неї такі міцні черевики! Набагато міцніші, ніж у міс Енн. Словом, поштивість вимагала, щоб вона не менше за Енн прагнула прогулятися пішки з містером Елліотом, і обидві висловлювали свою великодушність із такою ввічливістю й наполегливістю, що в рішення цього питання довелося втрутитися іншим: міс Елліот заявила, що місіс Клей і без того трохи застуджена, а містер Елліот підтвердив, що в кузини Енн черевики куди міцніші.

Згідно з усіма цими обставинами, було вирішено, що місіс Клей поїде в кареті; і якраз коли всі на цьому погодились, Енн, яка сиділа біля вікна, побачила, що по вулиці йде капітан Вентворт власною персоною.

Ніхто не помітив, як вона затремтіла, але сама вона тієї миті відчула себе останньою дуркою, найдурнішим і найчуднішим створінням у світі! Усе попливло в неї перед очима. Вона цілковито розгубилась, а коли знову опанувала себе, побачила, що всі, як і досі, чекають карети, а містер Елліот (як завжди, послужливий) вирушав до Юніон-стрит із якимось дорученням від місіс Клей.

Енн вельми кортіло підійти до дверей; їй тільки хотілося подивитись, чи не ущух дощ. Чому було їй підозрювати в собі інші спонукання? Капітан Вентворт, напевно, вже зник з очей. Вона підвелася; вона збиралася підійти до дверей. І чому це одній її половині завжди треба бути мудрішою за іншу й підозрювати її в чомусь неподобному? Їй лише хотілося подивитись, чи йде дощ, і нічого більше. Однак за хвилину їй довелося знову сісти, тому що у двері зайшов сам капітан Вентворт у супроводі кількох джентльменів і дам, певно, своїх знайомих, яких він зустрів на вулиці поблизу Мільсом-стрит. Побачивши Енн, він од ніяковості зачервонівся по самі вуха. Енн ніколи його таким не бачила. Уперше після поновлення їхнього знайомства вона відчула, що володіє собою краще за нього. Для неї зустріч не була такою несподіваною. Сліпуче збентеження, розгубленість і здивування перших хвилин вона вже встигла подолати. Але що вона зараз відчувала! Біль і радість, муки й тріумф одразу!

Він щось сказав їй і відійшов геть. З його обличчя неважко було здогадатися, що він збентежений. Його не можна було назвати ані холодним, ані привітним; ні, він був, безперечно, збентеженим.

Трохи згодом, однак, він знову підійшов до неї й заговорив. Вони ставили одне одному незначущі запитання; обоє, здавалося, не розуміли відповідей, і Енн ніяк не знаходила в капітані Вентворті колишнього спокою. Часто зустрічаючись, вони звикли розмовляти спокійно й байдуже, але нині йому бракувало спокою. Щось його змінило: або час, або Луїза. У його душі щось відбулося. Капітан Вентворт мав чудовий вигляд; анітрохи не виявляючи колишньої журби, він говорив про Апперкросс, про Мазгроувів, навіть про Луїзу й позирав із ледь відчутним лукавством, згадуючи її ім'я; і все ж таки це не був колишній капітан Вентворт, що завжди тримався легко й невимушено; він не вмів навіть прикинутися колишнім.

Енн не здивувалась, але засмутилася, коли Елізабет зробила вигляд, нібито не впізнала його. Енн помітила, що він бачив Елізабет і вона його бачила, і в обох в очах промайнуло впізнавання; Енн була впевнена, що він сподівався, що його зустрінуть як давнього знайомого, він цього чекав, і їй боляче було дивитись, як її сестра з незмінною холодністю від нього відвернулася.

Нарешті було подано карету леді Делрімпл, чого міс Елліот чекала вже з нетерпінням; увійшов слуга й повідомив про це. Знову почався дощ, і через цю затримку суєта й розмови дозволили всім, хто був у крамниці, дізнатися, що леді Делрімпл приїхала за міс Елліот. Нарешті міс Елліот і її подруга в супроводі слуги (тому що кузен ще не повернувся) покинули крамницю; і капітан Вентворт, подивившись їм услід, повернувся до Енн, і вираз його обличчя багато більше, ніж його слова, говорив про його готовність їй служити.

– Я вам дуже вдячна, – була її відповідь. – Але я з ними не іду. Карета всіх не вмістить. Я піду пішки; люблю піші прогулянки.

– Але йде дощ.

– То нічого. Він ледве накрапає.

Помовчавши хвилину, він сказав:

– Хоч я приїхав лише вчора, встиг, як бачите, спорядитися до Бата як слід, – показуючи нову парасольку. – Я б хотів, аби ви скористалися нею, якщо ви маєте намір піти пішки, але, я гадаю, було б розважніше, якби ви дозволили мені посадити вас до портшеза.

Вона була йому дуже вдячна, але відхилила його пропозицію, повторивши, що дощ ледве накрапає, і додала:

– Я чекаю містера Елліота. Він має бути з хвилини на хвилину.

Не встигла вона промовити ці слова, як увійшов містер Елліот. Капітан Вентворт не міг його не впізнати. Це був той самий джентльмен, який, стоячи на сходах у Лаймі, супроводжував Енн захопленим поглядом, із тією лише різницею, що тепер він дивився на кузину й поводився з нею так, як може тільки привілейований родич і друг. Він увійшов; здавалося, він нікого й нічого, окрім Енн, навколо не помічав. Просив пробачити його за зволікання, засмучувався, що примусив її чекати, висловлював своє прагнення вивести її зараз же, не гаючи часу, поки дощ не посилився; і наступної миті вони вже йшли до дверей під руку, а вона могла лише кинути капітану Вентворту «Прощавайте!» й лагідний збентежений погляд мимохідь.

Ледве вони вийшли з крамниці, дами, які супроводжували капітана Вентворта, почали про них говорити:

– Містер Елліот, на мою думку, небайдужий до кузини, чи не так?

– О, це ясно як сонце ясне. Легко здогадатися, що буде далі. Він із ними нерозлучний; думаю, він проводить у них весь свій вільний час. А який він гарний на вроду!

– Так, і міс Еткінсон, вона одного разу з ними обідала у Воллізів, каже, що ніколи в житті не зустрічала більш привітної людини.

– А вона гарненька, на мою думку, ця Енн Елліот; дуже гарненька. Знаю, у світі вважають інакше, але мені вона подобається більше за її сестру.

– О, мені теж.

– І мені. Яке тут може бути порівняння! Проте всі чоловіки упадають коло міс Елліот. Енн для них занадто вже тонка.

Енн була б вельми вдячна своєму кузену, якби він, ідучи з нею поряд до Кемден-плейс, за весь цей час не мовив жодного слова. Ніколи їй ще не було так важко його слухати, хоча він був вельми люб'язним і чуйним і говорив на теми, які, він знав, завжди для неї цікаві: з запалом, по справедливості й з усією проникливістю хвалив леді Рассел і найвищою мірою влучно викривав місіс Клей. Але вона могла думати лише про капітана Вентворта. Енн не могла зрозуміти його почуття, зрозуміти, чи страждав він від розчарування, чи ні; і, доки не знайде відповіді на це питання, вона не могла бути спокійною.

Енн сподівалася стати згодом більш розсудливою, та ба! змушена була признатися, що поки її не можна назвати розсудливою.

Було ще одне питання, яке її дуже цікавило: вона прагнула дізнатись, як довго він збирався залишатись у Баті; він про це не згадував, або, мабуть, вона не почула. Може, він тут лише проїздом. Але швидше він збирався тут затриматись. А в такому разі, якщо в Баті всі з усіма зустрічаються, цілком імовірно, що леді Рассел десь його зустріне. Чи згадає вона його? Як усе це буде?

Їй уже довелося розповісти леді Рассел, що Луїза Мазгроув виходить заміж за капітана Бенвіка. Відповідати на питання здивованої леді Рассел варто було їй певних зусиль, і тепер, якби вони раптом опинилися в одному товаристві з капітаном Вентвортом, леді Рассел, не знаючи всіх обставин справи, могла б поставитися до нього з подвійним упередженням.

Наступного ранку Енн гуляла разом зі своєю подругою і спочатку цілу годину зі страхом і сподіванням марно шукала його очима; і нарешті, уже повертаючись по Палтні-стрит, вона побачила його на правому боці тротуару; він так стояв, що його було видно ще здалеку. Біля нього було ще багато молодих людей, які проходили мимо, але вона його впізнала. Мимоволі подивилася на леді Рассел, але не через те, що їй могла запасти до голови безглузда думка, нібито й вона його впізнала. Ні, поза всяким сумнівом, леді Рассел могла його побачити, лише опинившись навпроти. Однак Енн час від часу стурбовано позирала на неї, і тієї миті, коли леді Рассел уже час було його побачити, Енн, хоч і не наважувалася дивитися просто на неї (тому що її власне обличчя, вона знала, виказувало її почуття), відчула, що очі леді Рассел спрямовані на нього – одне слово, та його пильно розглядає. Вона змогла здогадатись, яке враження він мусив справити на леді Рассел, розуміла, як важко було леді Рассел відвести від нього очі, як вона мусила здивуватися, що вісім чи дев'ять років нелегкої морської служби в чужих країнах анітрохи не зменшили його привабливості!

Нарешті леді Рассел од нього відвернулася. Що ж вона тепер про нього скаже?

– Ти, мабуть, гадаєш, – мовила вона, – на що це я так задивилась; а я шукала фіранки, які леді Алісія та місіс Френкленд описували мені вчора ввечері. Вони казали, нібито на цьому боці в цій частині вулиці в одному домі у вітальні висять фіранки, найгарніші в усьому Баті, але вони ніяк не могли згадати номер будинку, ось я й намагалася їх знайти, але, признаюся, ніде нічого такого не помітила.

Енн зітхнула, почервоніла й посміхнулася, відчуваючи жаль і презирство і до себе, і до своєї подруги. Більш за все вона досадувала, що через даремне побоювання та обачність пропустила момент, коли могла переконатися, побачив він її чи ні.

Кілька днів минули, не принісши жодної новини. Театри й зали, де він швидше за все міг з'явитися, були недостатньо модними для Елліотів, які проводили свої вечори виключно на дурних званих обідах у світському товаристві, куди їх усе частіше запрошували. Знемагаючи від невідомості та вважаючи себе сильнішою, ніж насправді, тому що їй іще не довелося випробувати свої сили, Енн із нетерпінням чекала одного концерту. Це був концерт на користь особи, яку патронувала леді Делрімпл. Вони, звичайно, обов'язково мусили там бути. Казали, що концерт буде чудовий, а капітан Вентворт мав уподобання до гарної музики. Енн хотілося знову поговорити з ним кілька хвилин, і вона думала, що більше їй нічого й не треба, відчувала, що в неї не забракне мужності до нього підійти, коли трапиться нагода. Елізабет від нього відвернулася, леді Рассел його не помітила – ці обставини надали Енн твердості, і вона вважала, що має право виявити увагу.

Ще раніше вона обіцяла місіс Сміт провести з нею вечір; однак, завітавши до неї на хвилинку, вона вибачилася й попросила про відстрочення, наполегливо обіцяючи посидіти в неї завтра трохи довше. І місіс Сміт із усією добродушністю її відпустила.

– Тільки за умови, – сказала вона. – Ви про все мені докладно розкажете, коли прийдете завтра. З ким ви йдете?

Енн усіх назвала. Місіс Сміт нічого не відповіла; але, прощаючись, вона сказала, дивлячись серйозно й водночас хитрувато:

– Що ж, я від усього серця бажаю вам насолодитися музикою; і не обманіть мене завтра, якщо зможете прийти, бо в мене передчуття, що скоро ви вже не будете часто мене відвідувати.

Енн здригнулася від зніяковіння; та після хвилинного збентеження вона була змушена – однак вона за цим не шкодувала – поспішити геть.