Текст книги "Біле ікло"

Автор книги: Джек Лондон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

РОЗДІЛ III – ІЗГОЙ

Ліп-ліп продовжував отруювати життя Білому Іклу і, озлобившись, він став ще лютішим, аніж йому було дано від природи. Жорстокість була часткою його єства, та вона почала переливатися через край і ставала неприродньою його натурі. Навіть люди вважали його занадто злим. Якщо в поселенні доносилося гиркання та виникала сутолока, а ще чулися невдоволені крики індіанки через вкрадений шматок м’яса, вони завжди знаходили там Біле Ікло, який брав участь або ж був винуватцем сум’яття. Їм не спадало на думку розібратися, чому він так чинив. Вони бачили лише наслідки, які приносили одні неприємності. В їхніх очах він був шкідником, який створював лише проблеми, і коли він, підкрадаючись, крав у них м’ясо, роздратовані індіанки, викривши його, бралися його сварити, в той час як він тривожно спостерігав за ними, готовий будь-якої миті зірватися з місця та кулею помчати геть. Вони повторювали, що він вовк, і що він ні на що не придатний та рано чи пізно погано закінчить.

Він став ізгоєм серед мешканців поселення. Всі молоді собаки слідували за Ліп-ліпом. Біле Ікло відрізнявся від них. Можливо вони відчували його дику сутність та інстинктивно відчували до нього ворожість, як будь-який домашній собака до вовка. Та що б то не було, вони приєдналися до Ліп-ліпа в його нападках на Біле Ікло. Одного разу ополчившись проти нього, вони і надалі знаходили причини для своїх переслідувань. Всім їм без виключення час від часу діставалося від його гострих зубів, і треба віддати йому належне, він непогано з цим справлявся. Багатьох з них він міг побити в сутичці один на один, але боротися один на один йому не вдавалося. Як тільки починалася бійка, решта молодих собак в поселенні збігалася на місце сутички, аби накинутися на нього.

Ставши ізгоєм, він навчився двом важливим речам: як битися в сутичці з багатьма собаками та як завдати якнайбільше ударів в сутичці один на один за короткий проміжок часу. Він дуже добре засвоїв, що втриматися на ногах в оточенні багаточисленних ворогів означало залишитися живим. Він навчився триматися на лапах, як це роблять кішки. Навіть коли ззаду або збоку на нього навалювалися здорові собаки тяжким тягарем своїх тіл, він, ухиляючись, підплигуючи або відповзіючи назад або в бік, завжди залишався твердо стояти на своїх чотирьох лапах.

Перед бійкою собаки виконують ритуал: вони ричать, настовбурчуються, та ходять один перед одним, випрямивши передні лапи. Але Біле Ікло навчився уникати такого ритуалу. Зволікати означало приректи себе на сутичку зі всією зграєю. Йому треба було миттю розправитися зі своїм суперником, а потім втікати, тому він навчився не попереджати про свої наміри. Він налітав без попередження, кусаючи суперника своїми іклами, не даючи йому можливості підготуватися до атаки. Так він навчився наносити швидкі та жорстокі удари. Він також зрозумів усю цінність несподіваного нападу. Воно збивало собаку з пантелику і доки вона приходила до тями, у Білого Ікла з’являвся час на те, щоб розпороти зубами супернику плече або розірвати його вухо на шмаття і половина перемоги вважай за ним.

Більше того, збити з ніг застигнутого зненацька собаку було легко, і тоді собака завжди на частку секунди оголяв найвразливіше місце на шиї, те місце, де пульсувало життя. Біле Ікло знав про це місце. Це знання він успадкував від цілого покоління вовків-мисливців. Перш ніж атакувати, Біле Ікло спочатку вичікував, доки молода собака залишиться на самоті, а потім несподівано накидався, зваливши суперника на землю, і встромляв свої зуби в його ніжне горло.

Будучи напівдорослим вовком, його щелепи ще недостатньо виросли та зміцніли, щоб нанести смертельну рану на шиї, але багато молодих собак ходило по поселенню з розідраним горлом, і такі відмітини красномовно говорили про наміри Білого Ікла. І одного дня, заставши одного зі своїх ворогів наодинці на узліссі, він декілька разів збив його з ніг та, вгризаючись йому у горло, він умертвив собаку, діставшись до яремної вени. Тієї ночі було багато шуму. Його викрили у скоєному, чутки про це дійшли до хазяїна мертвої собаки, індіанки відразу ж пригадали всі випадки, коли Біле Ікло крав м’ясо, і невдовзі Сірого Бобра обступив розгніваний натовп. Та він не дозволив їм увійти до свого вігваму, куди посадив винуватця їхнього гніву, і відмовився уступити вимогам членів свого племені поквитатися.

Біле Ікло почали ненавидити і люди і собаки. В той період свого дорослішання він не відчував себе ні хвилини у безпеці. Кожна собака і кожна людина намагалася скалічити його. Його побратими зустрічали його ричанням, боги ж обсипали його прокльонами та камінням. Він не відав ні хвилини спокою – завжди насторожі, готовий будь-якої миті напасти або відбити атаку, діяти швидко та холоднокровно, налітаючи з оголеними іклами або відскакуючи з погрозливим риком.

Його ричання було страшнішим за ричання будь-якого іншого собаки в поселенні і не мало значення – молодого чи старого. Ричати значило пригрозити або налякати і треба було знати, коли цим слід скористатися. І Біле Ікло знав про це. В його ричанні відчувалася неймовірна лють, агресивність та погроза. Його ніс збирався дрібними складками, судомно сіпаючись від гніву, шерсть підіймалася дибки, язик, наче червоний змій звивався в його пащі, вуха були приниснуті назад, погляд наповнювався злістю, губи підтягувалися до ясен, оголюючи ікла, по яким стікала слина, і весь його вигляд майже всіх суперників приводив до заціпеніння. Коли траплялося, що Біле Ікло застигали зненацька, таким залякуванням він вигравав для себе трохи часу, щоб зрозуміти як діяти далі. Однак, частіше за все його погрозливий вигляд примушував суперника відмовитися від боротьби. Така тактика допомогала йому вийти з гідністю із сутичок навіть з деякими дорослими собаками.

Ставши ізгоєм в зграї напівдорослих собак, його кровожерні методи та його надзвичайна спритність примушували зграю платити за їхні нападки. Обставини склалися цікавим чином, неприйнятий зграєю, Біле Ікло був вимушений залишатися наодинці, в той час, як жодне з цуценят тепер не наважувалося відійти від інших собак. Біле Ікло їм цього не дозволяв. Молоді собаки боялися бігати наодинці, остерігаючись Білого Ікла, який мав звичку підстерігати та нападати на них із засідки. За винятком Ліп-ліпа, вони були змушені збиватися докупи, щоб захиститися від страшного ворога, якого вони створили самі. Цуценя, яке опинялося наодинці на березі річки, знаходило там свою смерть, або ж своїм завиванням від болю та жаху підіймало на ноги усе поселення, доки втікало від вовченяти, яке влаштувало йому там засідку.

Та напади зграї на Біле Ікло не припинились, навіть після того, як вони добре засвоїли, що мають триматися разом. Він нападав на них, вистежуючи поодинці, а вони атакували його усією зграєю. Варто було їм помітити Біле Ікло, як вони одразу ж зривалися слідком за ним, і тоді завдяки своїй спритності, він ховався від них у безпечному місці. Але горе тому собаці, який вибивався далеко вперед в такій гонитві, залишаючи своїх побратимів позаду! Тоді Біле Ікло несподівано розвертався до переслідувача, який відривався вперед та не залишав на ньому живого місця, перш ніж прибігала зграя. Так траплялося дуже часто з тієї причини, що захоплені шаленою гонитвою собаки легко втрачали пильність, в той час як Біле Ікло завжди був напоготові. Втікаючи, він завжди крадькома озирався назад, вичікуючи вдалого моменту, щоб розвернутися та накинутися на занадто завзятого переслідувача, що випереджав своїх товаришів.

Молоді собаки часто затівають ігри і, незважаючи на крайнощі їхніх сутичок, вони сприймали створену ними ворожнечу за гру. Так, їхнє полювання на Біле Ікло стало для них головною забавкою – смертельною та вкрай небезпечною грою. А Біле Ікло, який був найшвидшим бігуном анітрохи їх не боявся. Доки він марно чекав на повернення своєї матері, він не раз примушував зграю дико поганятися за собою по лісу, що ріс поряд. Та зграя завжди незмінно втрачала його з поля зору. Шум та гавкіт видавав їх, тоді як він, пробираючись наодинці, перетворювався на тінь та безшумно ковзав поміж дерев, подібно до свого батька та матері. Крім того, його зв’язок з дикою природою був міцнішим і йому було відомо більше про її секрети та хитрощі. Він любив збити своїх переслідувачів зі сліду – перепливши через струмок, він лягав в чагарниках, що росли неподалік та, не видаючи ані звуку, слухав їх спантеличений гавкіт.

Ненависний своїм побратимам та людям, відчуваючи на собі постійні ворожі нападки, та сам нерідко зчиняючи драки, він розвивався швидко та односторонньо. Постійна ворожнеча пригнічувала паростки доброти та прив’язаності, які могли б прорости у ньому. Про ці речі він не мав жодного уявлення. Закон, який він засвоїв, говорив: підкорятися сильним та утискати слабких. Сірий Бобер був богом, і він був сильним. І Біле Ікло підкорявся йому. Але собака, який був молодшим та меншим за нього – був слабким і його треба було знищити. Він дорослішав та ставав сильнішим. Його якості хижака, котрі допомагали йому захищатися від травм або навіть від смерті, розвивалися в ньому з неприродньою швидкістю. Він був швидшим, хитрішим, спритнішим, сильнішим, витривалішим, злішим та розумнішим за інших собак. Йому довелося розвивати в собі ці якості, інакше він би не вижив самотужки в умовах агресивного середовища, в якому він мешкав.

РОЗДІЛ IV – ПО СЛІДУ БОГІВ

Коли прийшла осінь і дні стали коротшими, а в повітрі відчувся перший морозний подих, Біле Ікло отримав можливість стати вільним. Кілька днів поспіль в поселенні було дуже гамірно. Його мешканці розбирали вігвами і плем’я з усім своїм добром, зібралося вирушити на осіннє полювання. Біле Ікло нетерпляче спостерігав за усім, що відбувалося, і коли вігвами були розібрані, речі завантажені в каное, він зрозумів, що це означає. Деякі каное вже відпливали, інші, відпливши униз по річці, вже й зовсім зникли з очей.

Біле Ікло вирішив навмисно відстати від людей, які відпливали геть. Він вичекав можливості непомітно втекти з поселення до лісу. Там, перепливши струмок, який вже починав вкриватися крижаною кіркою, він сховав свій слід та, залізши у чагарники, почав чекати. Час спливав і, заснувши він проспав декілька годин, раз у раз прокидаючись. Потім його розбудив голос Сірого Бобра, який кликав його, вигукуючи його кличку. Було чутно й інші голоси. Біле Ікло пізнав голос дружини Сірого Бобра, яка допомогала йому у пошуках, і голос Міт-са – його сина.

Він затремтів від страху та відчув порив виповзти з своєї схованки, однак зумів з ним упоратися. Пройшло багато часу перш ніж голоси стихли, і трішки вичікавши, він виповз з чагарників, радіючи своєму задуму, який у нього вдався. Сутеніло, і деякий час він грався поміж деревами, насолоджуючись своєю свободою. Потім, раптово до нього прийшло усвідомлення своєї самотності. Вовченя присіло, з тривогою прислуховуючись до лісової тиші. Її нерухомість та німота здавалася зловісною. Біле Ікло відчував небезпеку, що причаїлася та була незрима оку. Його насторожували нечіткі обриси дерев з їхніми темними тінями, що насувалися з усіх боків та могли приховувати за собою будь-яку загрозу.

Йому стало холодно. Поряд не було теплого вігваму, біля якого він міг би за своєю звичкою затишно примоститися. Землю під його лапами вкрив паморозок і він по черзі підіймав то одну передню лапу, то іншу. Він обернув свій кудлатий хвіст навколо себе, щоб зігріти їх і відразу ж перед ним промайнуло видіння. В ньому не було нічого особливого. Все, що йому примарилося, було йому знайомим. Він знову побачив перед собою поселення, вігвами і яскраве полум’я вогню. До нього долинали сварливі голоси жінок, низькі голоси чоловіків та сердитий гавкіт собак. Він зголоднів та згадав про шматки м’яса та рибу, яку йому зазвичай кидали люди. А тут не було м’яса, його оточувала лиш зловісна, голодна тиша. Неволя розніжила його. Відсутність відповідальності зробила його слабкішим. Він забув як це піклуватися про себе самому. Ніч навколо нього дрімала. Його слух, звик до шуму та метушні в поселенні, а очі до постійного спостереження за його мешканцями, а тепер нічого не привертало його увагу. Йому нічим було зайняти себе, ні на що дивитися і нічого було слухати. Його очі та вуха намагалися впіймати в лісі хоча б якийсь звук чи рух. Все навколо лякало своєю нерухомістю та відчуттям наближення чогось жахливого.

Його охопив неймовірний страх. Щось величезне та безформове пробігло повз нього. То була тінь, яку відкинуло дерево при сяйві місяця, що виглянув з-за хмар. Заспокоївшись він тихо заскавчав, але потім знову стих, остерігаючись видати себе ворогу, який міг причаїтися десь у лісовій хащі.

Звужуючись від нічного морозу, дерево гучно затріщало. Звук пролунав прямо над вовченям і воно завило від страху. Його охопила паніка, і воно стрімголов помчало у бік поселення. Воно відчуло нездоланне бажання отримати захист та підтримку людини. Біле Ікло чув запах вогнища. Він чітко чув гамір та голоси, що линули з поселення. Вовченя вибігло з лісу та опинилося на широкій галявині, залитій місячним сяйвом, де не було ні тіней, ні мороку. Але поселення теж не було. Воно забуло. Адже люди поїхали.

Біле Ікло різко зупинився. Не було куди так швидко мчати. Він з надією продовжував йти скрадливою ходою по спорожнілій галявині, обнюхуючи дорогою купи мотлоху та шматки одягу, що полишили боги. Він був би радий, якби йому зараз трапилось почути стукотіння каменів, які б летіли з рук розгнівної індіанки, він був би радий караючій руці Сірого Бобра, і він був би радий зустрічі з Ліп-ліпом та рештою ричащої та боягузливої зграї.

Біле Ікло підійшов туди, де стояв вігвам Сірого Бобра. Сівши посередині, він підняв морду до місяця. Відчай стискав йому горло, та з його пащі вирвалося розпачливе виття, наповнене самотністю та страхом, тугою за Кіче, болем від пережитого смутку та негараздів та похмурим передчуттям випробувань та небезпеки, які ще чекали на нього попереду. Це було протяжне вовче виття, в яке він вклав всю силу та біль – перше вовче виття Білого Ікла.

Коли прийшов ранок його страхи розвіялись, але почуття самотності з’їдало його ще дужче. Дивлячись на спорожнілу галявину, де нещодавно метушилися мешканці поселення, він засумував ще більше. Недовго думаючи, він ринув у ліс та пустився вздовж берегу річки. Він біг увесь день, не зупиняючись на відпочинок. Здавалося, він міг бігти так цілу вічність. Його сталеве тіло не звертало уваги на втому. І навіть коли він все-таки відчув втому, його вроджена витривалість підштовхувала його терпіти та продовжувати свій тяжкий шлях. Там, де течія річки натрапляла на крутий прямовисний берег, Біле Ікло видирався нагору, щоб обійти перешкоду, та біг по горах. Він перепливав або переходив вбрід річки та струмки, які впадали в річку Макензі. Часто йому доводилося бігти по краю намерзлої криги, яка ще не встигла повністю вкрити річку і багато разів провалювався у воду, борючись за своє життя в крижаному потоці. Він завжди принюхувався до землі у пошуках слідів, які могли залишити боги, вийшовши на берег і продовживши свій шлях пішки. Біле Ікло був кмітливішим за багатьох вовків, та все-таки він не володів обширним мисленням, яке б допомогло йому урахувати ще й інший берег річки Макензі. Що коли боги продовжили свій шлях по інший бік річки? Ця думка не прийшла йому до голови. Можливо, він би здогадався врахувати таку можливість, якщо був би дорослішим та досвідченішим, мав за плечима більше пройдених доріг, знав би більше про сліди та річки. Та про все це йому ще належало дізнатися. А зараз він мчав навмання та досліджував лише той берег річки Макензі по якому біг.

Біле Ікло був у дорозі всю ніч, натикаючись в темряві на перешкоди, які затримували його, але він не зупинявся. На другий день пополудні, пробігши без зупинки тридцять годин, він відчув, як його сильне тіло почало здавати. Вперед його вела стійкість духу. Він не їв сорок годин поспіль і заслаб від голоду. Крижана вода, в якій він наскрізь промокав, також лишала його сил. Його гарне хутро вкрилося брудом. Широкі подушечки на лапах були усіяні ранами та кровоточили. Він почав кульгати і з кожною годиною кульгання дедалі посилювалось. На додаток до всіх поневірянь небо потемніло та пустився сніг. Холодний, мокрий, слизький сніг запорошив дорогу, по якій він біг, приховавши ями та каміння на землі та ускладнив йому і без того нелегкий шлях.

Цієї ночі Сірий Бобер вирішив зробити привал на віддаленому березі річки Макензі, так як саме в тій стороні вони мали намір полювати. Але на ближньому березі, у вечірніх сутінках, Клу-куч, жінка Сірого Бобра, помітила лося, який спустився до річки, щоб напитися. Якби лось не спустився до водопою, Міт-са не збився б зі шляху через снігопад, Клу-куч не помітила б лося, а Сірий Бобер не вбив би його вдалим пострілом зі своєї рушниці, подальші події могли б скластися зовсім інакше. Сірий Бобер не зробив би привал на ближньому березі річки Макензі, а Біле Ікло не зустрів би їх та побіг би далі і міг би загинути або знайти своїх побратимів і стати одним із них – вовком до кінця своїх днів.

Настала ніч. Снігопад ще більше посилився, і Біле Ікло, тихо скавучав, поки спіткаючись плівся вздовж берега, коли несподівано напав на свіжий слід на снігу. Він був настільки свіжим, що Біле Ікло одразу ж впізнав його. Завиваючи, він з нетерпінням побіг від берега у бік дерев. Він почув звуки, які чув багато разів у поселенні. Біле Ікло побачив яскраве полум’я вогню, Клу-куч, яка щось готувала, та Сірого Бобра, який присівши навпочіпки, жував шматок сала. У людей було свіже м’ясо!

Біле Ікло приготувався до покарання. Від цієї думки він щулився та злегка їжився, але все-таки рушив уперед. Він боявся побоїв та був упевненим, що йому їх не уникнути. Але він також розумів, що потім зможе погрітися біля вогнища, люди захистять його, і на нього чекає товариство собак – останні могли запропонувати йому лише вороже товариство, але все-таки товариство, якого було достатньо, щоб відчути себе в оточенні живих створінь.

Зіщулившись, він підповз до вогнища. Побачивши його, Сірий Бобер припинив жувати сало. Біле Ікло повільно підповзав ближче, жаль та покора змушували його колінкувати перед людиною. Поки він повз до Сірого Бобра, кожен дюйм його шляху здавався йому вічністю, а очікування ставало все більш нестерпним. Нарешті, він лежав біля ніг свого хазяїна, котрому він тепер себе добровільно ввіряв – ввіряв і тілом і душею. Він прийшов добровільно, щоб сісти біля вогнища людини і дозволити їй панувати над собою. Біле Ікло тремтів, очікуючи пороття, яке ось-ось мало обрушитися на нього. Він відчув, як над ним рухається рука. Очікування удару примусило його мимоволі зіщулитися. Та удару не послідувало. Тоді він крадькома глянув угору. Сірий Бобер розривав шмат навпіл! Сірий Бобер пропонував йому шматок сала! Дуже повільно та не зовсім упевнено він спочатку обнюхав його, а потім почав їсти.

Сірий Бобер наказав, щоб йому принесли м’яса і не підпускав інших собак, доки він не поїв. Наївшись, вдячний та задоволений, Біле Ікло лежав біля ніг Сірого Бобра, та спостерігав за вогнем, який зігрівав його своїм теплом. Мружачись в напівдрімоті, він точно знав, що завтра йому не доведеться безнадійно блукати похмурими лісовими хащами, замість цього він зустріне завтрішній день на привалі серед богів, яким він ввірив себе і від яких він тепер залежав.

РОЗДІЛ V – УГОДА

Коли грудень добігав кінця, Сірий Бобер вирушив у подорож вгору по річці Макензі. Міт-са та Клу-куч поїхали з ним. У сани, якими керував Сірий Бобер, були запряжені собаки, яких він купив чи позичив. В інші сани, які були меншими та якими керував Міт-са, були запряжені цуценята. Ця упряжка більше нагадувала іграшкову, але Міт-са був у захваті, відчуваючи, що починає виконувати відповідальну робот. До того ж, він вчився керувати та тренувати собак, а цуценята звикали до упряжки. Ці сани вони також задіяли, навантаживши їх речами та провіантом, які важили майже двісті фунтів.

Білому Іклу вже доводилося бачити собак, які бігли в упряжці, тому він не заперечував, коли вперше на нього самого наділи упряж. На шию йому одягли нашийник, набитий мохом, від якого йшло дві лямки до ременя, що були обмотані навколо його грудей та спини. До ременя кріпилася мотузка, яка прив’язувала його до саней.

В упряжці було сім цуценят. Іншим собакам, які народилися раніше, виповнилось по дев’ять та десять місяців, тоді як Білому Іклу було лише вісім. Кожен собака був прив’язаний до саней окремою мотузкою. Ці мотузки були різної довжини, і різниця в довжині між ними залежала від довжини тулуба собаки. Кожна така мотузка просовувалась у кільце, яке було прикріплене до передка саней. Сам погонич упряжки в сани не сідав. Сани без полозів з загнутим догори передком, який дозволяв їм плавно пливти по снігу, були виготовлені з берести. Така конструкція дозволяла рівномірно розподілити вагу саней з їхнім вантажем, і вони легко їхали по пухкому снігу. Собак також запрягали за принципом рівномірного розподілу ваги – кожен собака відтягував свою мотузку у бік і всі вони розходилися віялом від носової частини саней. Таким чином, собаки не набігали один на одного під час бігу. Крім того, ефективність віялової упряжки полягала ще й у тому, що мотуки різної довжини не дозволяли собакам, що бігли позаду, нападати на тих, що бігли попереду. Собака міг атакувати іншого лише тоді, коли той біг поряд на більш короткій мотузці. Але тоді йому довелося б зіткнутися з його люттю, а також відчути на собі удар погонича бичем. Та примітнішим за все було те, що собаці, який намірявся атакувати того, який біг попереду нього, доводилося тягти сани за собою швидше, а чим швидше їхали сани, тим швидше біг собака попереду, рятуючись від атаки. Таким чином, собаці, який біг позаду, ніколи не вдавалося наздогнати того, що біг попереду. Чим швидше біг собака, тим швидше втікав від нього інший і тим швидше бігла вся зграя. Часом сани набирали швидкості і такою хитрістю людина зміцнювала свою владу над тваринами.

Міт-са був схожим на свого батька, і більш за все в ньому проглядалась його мудрість. Раніше він помічав нападки Ліп-ліпа на Біле Ікло, але тоді у Ліп-ліпа був інший хазяїн, і Міт-са міг помститися йому лише при нагоді, кинувши у нього каменем. Але тепер Ліп-ліп був його собакою і він, нарешті, зміг помститися, поставивши його попереду довгої упряжки. Це зробило Ліп-ліпа вожаком зграї, і мало б зробити йому честь! Та насправді такий розвиток подій обернув проти колишнього забіяки та ватажка зграї решту собак. Так як він стояв попереду довгої упряжки, собаки завжди дивилися, як він втікає попереду них. Все, що вони бачили, був його кошлатий хвіст та задні лапи, які втікали, – видовище, в якому не було і натяку на лютого та грізного Ліп-ліпа з настовбурченою шерстю та виблискуючими іклами. До того ж, образ мислення собак було влаштовано таким чином, що собака, який втікав попереду них, спонукав їх кинутися за ним навздогін, думаючи, що він втікає від них. Як тільки сані зрушили з місця, собаки зірвалися у гонитву за Ліп-ліпом, яка продовжувалася цілий день. Спочатку він злився та пробував повернутися до своїх переслідувачів, вимагаючи проявити до себе повагу, але тоді Міт-са посилав йому пекучий удар бичем, звитого з оленячих кишок, після чого він розвертався назад та піджавши хвоста, біг далі. Ліп-ліп міг протистояти зграї, але він не міг протистояти цьому бичу, і все, що йому залишалося робити, так це тримати свою мотузку туго натягнутою, а боки подалі від зубів своїх побратимів. Та цим хитромудрі наміри індіанця не закінчувалися. Щоб закласти передумови для нескінченних переслідувань ватажка, Міт-са став протегувати йому, відсуваючи інших собак на другий план. Така підвищена увага до Ліп-ліпа викликала у його побратимів ревнощі та ненависть. Міт-са давав м’ясо тільки йому на очах решти собак. Це доводило їх до сказу, і вони починали люто метатися, але Міт-са не підпускав їх до Ліп-ліпа, осипаючи їх ударами бичем, в той час як Ліп-ліп спокійно поїдав м’ясо. А коли м’яса більше не залишалось, Міт-са тримав зграю на відстані, примушуючи їх вірити в те, що він пригощає Ліп-ліпа лакомством.

Біле Ікло відразу ж взявся до роботи. Підкорюючись волі богів, він подолав більше шляху, аніж будь-який інший собака, і ясніше зрозумів те, що опиратися їхній волі було марною справою. До того ж, нападки зграї знецінили собак у його очах і зрештою зблизили з людиною. Він навчився обходитися без товариства своїх побратимів. Крім того, він майже забув про Кіче, і єдине, що йому полишалось, так це вірно нести свою службу богам, яких він визнав за своїх хазяїв. І він сумлінно та покірно трудився. Чесність та завзятість вирізняли його працю. Ці якості були закладені природою у вовкові та дикій собаці, і ці якості були сильно розвинені у Білого Ікла. Біле Ікло спілкувався з іншими собаками, але це спілкування мало характер ворожості та ненависті. Він ніколи не грався з ними. Він вмів лише битися і він бився, не втрачаючи можливості помститися їм сповна за травми, які вони йому завдавали ще в ті часи, коли Ліп-ліп був ватажком зграї. Ліп-ліп більше не був ватажком – не враховуючи того часу, коли він біг попереду своїх побратимів, на чолі упряжки і сани підстрибували позаду нього. Коли люди зупинялися на привал, він тримався поближче до Міт-са, Сірого Бобра або Клу-куч. Він не наважувався відійти від богів, тому що ікла усіх собак були направлені на нього, і він відчув на собі сповна жорстокість їхніх нападок, які колись доводилось Білому Іклу.

Після того як Ліп-ліп втратив місце ватажка в зграї, Біле Ікло міг би зайняти його. Але для цього він був занадто замкнутим та надавав перевагу самотності. Він просто громив своїх товаришів по упряжці. В іншому випадку він ігнорував їх. Коли він проходив повз, вони розбігалися в різні боки і навіть найсміливіший з них не наважувався відібрати у нього шматок м’яса. Навпаки, вони поспіхом ковтали свою порцію, побоюючись того, що він може її у них відібрати. Біле Ікло добре знав закон: притісняти слабких і підкорятися сильним. Він з’їдав свій шматок м’яса так швидко як міг. І тоді горе тому собаці, який ще не з’їв свій! Ричання та блискотіння іклів примушували собаку завивати від обурення, нарікаючи на свою невдачу, доки Біле Ікло доїдав його порцію за нього.

Однак, час від часу той чи інший собака бунтував, але Біле Ікло їх швидко приборкував. Таким чином, він завжди був готовий до драки. Він ревниво оберігав своє право на відособленість в зграї, і часто боровся, щоб її відстояти. Але такі сутички тривали недовго. Він був набагато швидшим за решту собак. Біле Ікло ранив їх своїми іклами настільки швидко, що перш ніж розпочати боротьбу, стікаючи кров’ю вони все ще не могли усвідомити, що бій вже було завершено і вони зазнали поразки. Біле Ікло підтримував таку ж жорстоку дисципліну серед своїх побратимів, яку боги вимагали від собак в упряжці. Він ніколи не давав їм поступок та наполегливо примушував їх проявляти до нього повагу. Вони могли поводитися між собою як їм заманеться. Його це не турбувало. Він лише вимагав, щоб вони не зазіхали на його відособленість, щоб забиралися з його шляху, коли йому захочеться пройти повз, і завжди визнавали його владу над ними. Щойно він помічав, як хтось з них поривається пригрозити йому атакою, він, підіймаючи верхню губу та наїжачуючись, одразу ж нападав, нещадно та жорстоко караючи їх та переконуючи в помилковості таких намірів.

Він був жахливим тираном. Маючи владу над іншими, він був безжальним. Він притісняв слабких з почуттям помсти. Випробування та їхня з матір’ю боротьба за існування, коли вони самотужки, не здавшись, вижили в безжальних умовах дикої природи, залишили свій слід. На волі він також навчився ступати обережніше, коли повз проходив сильніший суперник. Він притісняв слабких, але поважав сильних. І під час довгої подорожі з Сірим Бобром він ступав обережніше поміж дорослих собак, які зустрічались йому по дорозі на стоянках інших людей.

Минали місяці. Сірий Бобер все ще продовжував свою подорож. Біле Ікло ставав сильнішим від багатьох годин в дорозі та наполегливої праці в упряжці. І здавалося, його розумовий розвиток майже завершився. Він дуже добре вивчив світ, в якому жив. Його погляд на світ був похмурим та тверезим. Світ вбачався йому жорстоким та безжалісним, позбавленим тепла, ласки, прив’язаності та світлого душевного добра.

Він не був прив’язаним до Сірого Бобра. Так, він був богом, але дуже жорстоким богом. Біле Ікло був радий визнати його владу, але його влада базувалася на вищості інтелекту та грубій силі. Якась частина Білого Ікла жадала його влади над собою, інакше він не проявив би своєї відданості Сірому Бобру та залишився б жити на волі. В ньому ховалися почуття, які ще ніколи не були порушені. Добре слово, ласкавий дотик руки Сірого Бобра могли б пробудити в ньому ці почуття, але Сірий Бобер ніколи не гладив його і ніколи не говорив добрих слів. Це було не властиво йому. Його вищість була відмічена жорстокістю і так само жорстоко правив, він чинив правосуддя за допомогою палки, караючи за провину болючими ударами, та нагороджував за заслуги не добротою, а тим, що утримувався від побоїв.

Біле Ікло не знав, яке приємне відчуття могла подарувати йому людина, приголубивши його рукою. Більше того, він не любив, коли люди торкалися його руками. Руки насторожували його. Так, вони інколи давали м’ясо, але частіше вони завдавали болю. Рук треба було уникати. Вони кидали каміння, розмахували палками, дубинами та бичами, посилаючи удари та стусани, і коли вони хапали його, то вправно стискали, крутили та смикали, завдаючи йому болю. В чужих поселеннях йому доводилося стикатися з жорстокістю дитячих рук. Одного разу якась дитина ледь не позбавила його ока. Після цього він почав з осторогою ставитися до всіх дітей. Він не їх не терпів. Коли діти підходили до нього, простягаючи до нього свої руки, які не віщували нічого доброго, він вставав та йшов геть.

В поселенні, біля Великого Невільничого озера, обурений несправедливим ставленням людської істоти, Біле Ікло порушив закон, який прищепив йому Сірий Бобер: закон, який забороняв здійснювати непрощенний злочин – вкусити бога. У тому поселенні, як це проробляли всі собаки у всіх поселеннях, Біле Ікло нишпорив у пошуках їжі. Один хлопчик рубав мерзле лосине м’ясо і стружки відлітали від сокири, падаючи на сніг. Біле Ікло, який рознюхував поряд, чим би поживитися, натрапив на стружку та заходився її поїдати. Він помітив, як хлопчик поклав сокиру та взяв міцну палку. Біле Ікло вчасно відскочив, ледь уникнувши удару. Хлопчик погнався за ним і він, не знаючи поселення, опинився поміж двома вігвамами, загнаний у глухий кут високим земляним насипом. Білому Іклу не було куди бігти. Хлопчик загородив йому єдиний вихід, ставши між двома вігвамами. З палкою в руці він був готовий нанести удар, наближаючись все ближче до своєї загнаної жертви. Біле Ікло розлютився. Він наїжачився та заричав на хлопчика, відчуваючи несправедливість. Біле Ікло знав закон добування їжі. Будь-які відходи м’яса, а разом з тим і стружки, належали собаці, який їх знайшов. Він не зробив нічого неправильного, він не порушив закон, а цей хлопчик, незважаючи ні на що, збирався побити його. Біле Ікло невиразно усвідомлював, що робить. Гнів рухав ним. Він напав так швидко, що сам хлопчик не встиг зрозуміти, що трапилось. Отямившись, він виявив, що якимось чином опинився на снігу, а на його руці, в якій він тримав палку, з’явилася глибока рана від зубів Білого Ікла.