Текст книги "Біле ікло"

Автор книги: Джек Лондон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Вони вже до тебе майже добралися, якщо ти ведеш такі розмови, – різко заперечив Генрі. – Хто пороття боїться, той напевне битим буде. А у тебе більше шансів піти вовкам на харч, якщо і далі будеш скиглити.

– Вони вбивали людей кращих за нас з тобою, – відповів Білл.

– Ох припини бурчати. Я вже втомився від твого скигління.

Генрі сердито повернувся на інший бік, але здивувався, коли не почув від Білла обуреної відповіді. Це було не схоже на Білла, адже його завжди було легко розізлити гнівними словами. Перш ніж заснути, Генрі ще довго розмірковував над цим і коли його повіки вже закривалися, в напівдрімоті він подумав: «Білл без сумніву сильно пригнічений. Треба буде його завтра підбадьорити.»

РОЗДІЛ III – ГОЛОДНЕ ВИТТЯ

День почався вдало. За ніч вони не втратили жодного собаки і з цим вирушили у дорогу, в якій їх супроводжувала тиша, морок, студінь та містичні духи північного сяйва. Білл, здавалося, забув про своє погане передчуття, яке охопило його минулої ночі, і навіть весело бавився з собаками, коли опівдні сани перекинулися на несприятливій частині їхнього маршруту.

Почався страшенний безлад. Сани лежали дном догори, затиснуті між деревом та великим каменем і їм довелося розпрягти собак, щоб розправити сплутану упряж. Люди нахилилися над саньми, намагаючись їх перевернути, як раптом Генрі помітив, що Одновухий потроху відходить від них.

– До мене, Одновухий! – закричав він, випроставшись та повернувшись до собаки.

Та той кинувся тікати геть, тягнучи за собою посторонки. І там, де вони недавно проїхали, стояла вона – вовчиця, і чекала на нього. Коли він до неї наблизився, то раптово нашорошився. Стривожившись, він уповільнив біг і покрокував, а потім зупинився. Він нашорошено та невпевнено її розглядав, але при цьому розглядав із захопленням. Вона, здавалось, посміхнулася йому, показавши свої зуби, скоріше заграючи, аніж залякуючи. Вовчиця грайливо підійшла до нього на декілька кроків і зупинилася. Нашорошивши вуха та піднявши хвіст, все ще невпевнено та обережно, Одновухий потягнувся до неї злегка піднесеною головою.

Він спробував обнюхати її, але вона грайливо відскочила назад. Кожного разу, коли він підступав, вона відстрибувала він нього. Крок за кроком, вона заманювала його і віддаляла від людей, які могли захистити. Раптом, наче невиразний сигнал тривоги промайнув в його свідомості і, повернувши голову, він поглянув на своїх побратимів та двох людей, які кликали його.

Та які б думки не зароджувались в його голові, їх розвіяла вовчиця; приблизившись до нього, вона швидко понюхала його ніс до носа, а потім знову заходилася грайливо вабити за собою.

Тим часом, Білл згадав про рушницю, але вона лежала під перекинутими саньми і до того часу, як вони з Генрі дістали його, Одновухий і вовчиця вже стояли занадто близько один до одного, а відстань для пострілу була занадто великою.

Коли Одновухий усвідомив свою помилку, було занадто пізно. Ще не розібравши як слід, що відбувається, люди побачили, як він розвернувся і кинувся бігти назад до них. Наступної миті вони побачили, як по снігу мчить дюжина худих, сірих вовків. Вони бігли перпендикулярно дорозі, відрізаючи Одновухому шлях до відступу. Тієї самої миті грайливість вовчиці розвіялась. Заричавши, вона накинулась на Одновухого. Він відштовхнув її плечем і, незважаючи на те, що шлях до відступу було перекрито, він все-таки намірявся дістатися саней, змінивши свій курс в надії добігти до них в обхідну. Кожної миті вовків з’являлося дедалі більше і вони приєднувалися до погоні. Вовчиця бігла на відстані стрибка від Одновухого та не збавляла ходу.

– Куди ти зібрався? – раптом запитав Генрі, схопивши свого товариша за руку.

Білл вирвався.

– Я цього не потерплю, – сказав він. – Вони більше не отримають жодного нашого собаки, доки я можу цьому завадити.

З рушницею в руці, він кинувся в підлісок, що ріс біля дороги. Його намір був досить очевидним. Позначивши сани за центр кола, який долав Одновухий, Білл намірявся захистити його, ставши на шляху його переслідувачів. З рушницею в руках, серед білого дня, був шанс налякати вовків та врятувати собаку.

– Ей, Білле! – вигукнув Генрі йому вслід. – Будь обережним! Не випробовуй долю!

Генрі опустився на сани та почав спостерігати. Більше йому нічого не залишалось. Білл вже зник з очей, а Одновухий то з’являвся, то зникав серед чагарників та ялинок, що негусто росли навколо. Генрі подумав про себе, що його вже нічого не врятує. Собака гостро відчував небезпеку, але оббігав занадто велике коло, тоді як коло вовчої зграї було меншим. У Одновухого не було жодного шансу відірватися від своїх переслідувачів настільки, щоб встигнути пробігти повз них, перетнувши при цьому їхній шлях, і добігти до саней.

Всі вони стрімко наближалися до однієї точки. Генрі знав, що десь там, у снігах, невидимі його очам за деревами та чагарниками, вовча зграя, Одновухий та Білл ось-ось зійдуться разом. Тієї ж миті, набагато швидше, ніж він гадав, це трапилось. Пролунав постріл, за ним послідувало ще два; всі вони пролунали без затримки, один за одним, і він зрозумів, що у Білла, більше не залишилось набоїв. Він почув ричання та вискіт. Серед шуму, який лунав, він зміг розпізнати вискіт Одновухого, в якому вчувався біль та жах, почулося також виття вовка, яке видало пораненого звіра. А потім все скінчилось. Ричання стихло. Вискіт змовк. Тиша знов вкрила пустельні землі.

Він довго сидів на санях. Не було потреби йти та дивитися, що там трапилось. Він вже й так все знав, наче бачив все, що відбулося, на власні очі. Лише один раз він похапцем встав та квапливо витягнув сокиру. Але потім знову присів, надовго занурившись в тяжкі роздуми, а два уцілілих собаки тремтіли та тулились до його ніг.

Нарешті він втомлено підвівся, так, наче твердість духу покинула його, та продовжив запрягати собак. Генрі перекинув посторонок через плече і потягнув сані разом з собаками. Він не встиг далеко відійти. З першими сутінками він поквапився зробити привал та подбати про те, щоб назбирати побільше дров для вогнища. Погодувавши собак, він приготував вечерю, а повечерявши постелив ковдри поближче до багаття.

Але відпочити йому так і не вдалося. Перш ніж він зміг заплющити очі, вовки підійшли загрозливо близько. Більше не треба було вдивлятися, щоб їх розгледіти. Вони оточили його вузьким колом. І він ясно бачив їх у світлі багаття – одні лежали, інші сиділи, повзли до нього на животі або ж походжали взад і вперед. Деякі навіть спали. То там, то тут він бачив, як вони дрімали, згорнувшись у клубок, для нього ж сон тепер був неможливим.

Він підтримував яскравий вогонь в багатті, знаючи, що лише він і зупиняв вовків від того, щоб вп’ястися своїми голодними іклами в його плоть. Дві його собаки гавкали та скавчали, не відходячи ні на крок, тулячись до нього з обох боків в пошуках захисту, а коли вовк підходив ближче, аніж зазвичай, вони починали відчайдушно гарчати. Зачувши гарчання собак, коло вовків оживало і вони, підіймаючись на лапи, робили спроби підібратися ближче, нестримно ричали та вили. Потім коло знову стихало і то там, то тут вовки знову лягали, поринаючи в дрімоту.

Та їхнє коло постійно звужувалось. Потроху, кожного разу на дюйм. Інколи вовки підповзали настільки близько, що зрештою опинялися майже на відстані стрибку. Тоді він брав з багаття головешки побільше, і щосили жбурляв їх у зграю. Після цього вовки завжди різко відступали. Їхній відступ супроводжувався лютим виттям та переляканим ричанням, коли добре націлена головешка влучивши обпікала осмілілого звіра.

Ранок Генрі зустрів втомленим та виснаженим, і силкувався не заснути після безсонної ночі. Вдосвіта він приготував сніданок і зі світанком, о дев’ятій годині, коли вовча зграя почала відступати, він став до роботи, котру обмірковував довгими годинами цієї ночі. Зрубавши декілька молодих дерев та прив’язавши їх до ялинкових стовбурів, що росли поряд, він змайстрував поміст. Взявши мотузку від саней і перекинувши її через поміст, з допомогою собак він підняв труну нагору.

– Вони добрались до Білла і можливо доберуться до мене, але вони точно ніколи не доберуться до вас, молодий чоловіче, – звернувся він до покійного, який тепер спочивав у своїй могилі на деревах. Потім Генрі вирушив у дорогу. Сани, які тепер стали легшими, підстрибували позаду собак, які бігли завзято, бо також знали, що опиняться у безпеці лише тоді, коли доберуться до Форт-МакГеррі. Вовки вкрай осміліли і тепер бігли риссю позаду та по обидва боки від саней, висолопивши червоні язики та демонструючи схудлі боки, на яких з кожним рухом проступали горби ребер. Вони були страшенно худими, просто кості обтягнені шкірою з тонкими жилками замість м’язів – такими худими, що Генрі подумав, це диво, що вони ще на ногах тримаються, а не падають прямо у сніг. Він побоявся подорожувати до темна. Опівдні, сонце не тільки осяяло південний горизонт, а навіть показало на небі свою бліду золотисту верхівку. Для нього це було попередженням. Дні збільшувалися. Сонце довше радувало своїм теплом. Але щойно бадьорі промені почали зникати, він зупинився на привал. Залишалася ще пара годин згасаючого дня та похмурих сутінок, і він скористався ними, щоб нарубати побільше дров. Ніч перетворилася на жах. Осмілілі вовки та нестача сну позначилися на Генрі. Дрімота долала його проти волі і він, зігнувшись, сидів біля вогнища з накинутими на плечі ковдрами, затиснувши сокиру між колінами, а з обох боків до нього тулилися собаки. Одного разу, коли він прокинувся, то менше ніж в дюжині кроків від себе побачив великого сірого вовка, одного з найбільших в зграї. І навіть після того, як він подивився на нього, той не відійшов, а повільно розтягнувся, як ледачий пес, широко позіхаючи та уважно поглядаючи на нього, так якби він воістину був просто обідом, який затримався і який скоро подадуть.

Таку впевненість демонструвала вся зграя. Він нарахував біля двадцяти вовків, котрі впивалися в нього голодними очима, або ж мирно спали на снігу. Вони нагадували йому дітей, котрі зібралися біля накритого столу та чекали дозволу, щоб розпочати їсти. І він був тією їжою, яку вони збирались скуштувати! Він запитував себе, як і коли розпочнеться банкет.

Коли він підкидав пучок хмизу у вогнище, то зрозумів, що якось по-новому сприймає своє власне тіло. Він спостерігав за тим, як працювали його м’язи, як вправно був влаштований механізм руху його пальців. Піднісши руки до вогнища, він знову і знову повільно згинав пальці, – то по одному, то разом, потім випрямляв їх або стискав та розтискав швидкими рухами. Він вивчав будову нігтя і натискав на кінцівки пальців. Спочатку різко, потім м’яко, перевіряючи свої відчуття. Це зачаровувало його, несподівано він відчув, що йому подобається його вправне тіло, яке так бездоганно рухалося, так плавно і так витончено. Потім він кинув швидкий переляканий погляд на вовків, які його оточили та вичікували своєї години, і наче хвиля усвідомлення накрила його, – усвідомлення того, що його дивовижне тіло, ця жива плоть, була нічим іншим як здобиччю, на яку полюють хижаки, яку вони роздирають і розрізають своїми голодними іклами, і вона була для них засобом до існування, точнісінько так, як лось чи кролик часто були засобом до існування для нього.

Він отямився від жахливої напівдрімоти і побачив перед собою руду вовчицю. Вона сиділа на снігу не далі, ніж в півдюжині футів від нього та з сумом спостерігала за ним. Обидва собаки біля його ніг скавчали та гарчали, але вона їх не помічала. Вона дивилася на людину, і на якийсь час він затримав на ній свій погляд. Він не відчував від неї загрозу. В її погляді читався лише неймовірний смуток, але він розумів, що цей смуток в рівній мірі приховував за собою лютий голод. Він був їжею і його вигляд пробуджував у неї смакові відчуття. Відкривши пащу, звідки потекла слина, вона задоволено облизалася від передчуття.

Приступ паніки пробіг по його тілу. Він поспіхом схопив обгорілу головешку, щоб кинути в неї. Та коли він ще тільки потягнувся за нею, не встигнувши навіть схопити і зкинути засіб оборони, вона вже відскочила в безпечне місце. Тоді він зрозумів, що їй не звикати до предметів, які в неї летять. Коли вона відскакувала, то заричала, повністю оголивши свої ікла. Її сумний погляд вмить щез, а на його місці з’явилася хижа лють, яка змусила його здригнутися. Він глянув на руку, в якій тримав головешку, і звернув увагу на вправну витонченість пальців, котрі її стискали, на те як вони обхоплювали всі нерівності поверхні, обвившись навколо грубого дерева. І коли він помітив як близько до вогню опинився мізинець, він відразу ж мимоволі відсмикнув його подалі від обпікаючого жару. І тієї ж самої миті він побачив, як білі зуби вовчиці трощать і рвуть на штатки ці чутливі, вправні пальці. Ніколи раніше його не зачаровувало його власне тіло так, як тепер, коли він був близьким від того, щоб з ним попрощатися.

Цілу ніч він відганяв зграю палаючими головешками. Скавчання та гарчання собак розбудило його від дрімоти, в яку він провалився. Настав ранок, але вперше денне світло не розігнало вовків. Генрі марно чекав, коли вони підуть. Вовки продовжували сидіти навколо вогнища, демонструючи впевненість у тому, що їхня здобич ось-ось опиниться у них на зубах і розвіяли бадьорість духу, яку він вже був відчув, коли почало світати.

Він зробив вдчайдушну спробу вирушити в дорогу. Та як тільки він відійшов від вогнища, найзухваліший серед вовків одразу ж наскочив на нього, але промахнувся. Генрі ухилився, відскочивши назад, а щелепи вовка зімкнулися в якихось шести дюймах від його стегна. Решта хижаків, скочивши на лапи, тепер насувалася на нього, і щоб відігнати їх, йому довелося закидати їх палаючими головешками, метаючи їх направо та наліво.

Навіть вдень він не наважився відійти від вогню, щоб нарубати свіжих дров. В двадцяти футах від нього височіла висохла ялинка. Йому знадобилося півдня на те, щоб перемістити своє багаття до дерева і під рукою у нього завжди лежало півдюжини хмизу, на випадок якщо б довелося відбиватися від переслідувачів.

Діставшись до ялинки, він оглянув ліс навколо, намагаючись визначити, куди вигідніше за все валити дерево, щоб пізніше можна було роздобути більше дров.

Ніч нічим не відрізнялася від попередньої, ось тільки його ще сильніше хилило на сон. Гарчання собак ставало тихішим. Крім того, вони гарчали безупинно, і його притуплена, сонна свідомість більше не сприймала тон їхніх голосів. І тут він різко прокинувся. Вовчиця стояла менш ніж в ярді від нього. Машинально він тикнув в її відкриту, гарчащу пащу палаючою головешкою. Вовчиця відскочила з вискотом від болю, а він, радуючись запаху смаленої плоті та шерсті, спостерігав за тим, як вона трясе головою та люто ричить.

Але тепер перш ніж задрімати, він прив’язав до своєї правої руки тліючу ялинову гілку. Декілька хвилин потому, він прокинувся від того, що вогонь обпікав йому шкіру. Декілька годин він дотримувався свого плану. Кожен раз, прокидаючись, він відганяв вовків, кидаючи в них головешки, підкидав хмизу в багаття та прив’язував нову гілку до руки. До певного моменту все йшло добре. Та коли Генрі в черговий раз закріпляв гілку на руці, то прив’язав її недостатньо міцно і як тільки його очі закрились, гілка впала з його руки.

Йому снився сон. Він наче знову опинився в Форт-МакГеррі. Було тепло та затишно, і він грав в кріббідж з начальником факторії. Форт оточили вовки. Вони вили під самісінькими ворітьми і час від часу вони з начальником факторії зупиняли гру, щоб прислухатися та посміятися над марними спробами вовків пробратися всередину. А потім у його дивному сні пролунав гуркіт. Двері різко відчинилися і в кімнату потоком ринули вовки. Вони кидалися на нього та на начальника факторії. Як тільки двері відчинилися, виття вовків стало неймовірно гучним. Тепер це виття непокоїло його. Його сон перетворився у щось іще – він не міг зрозуміти у що саме, але воно переслідувало його уві сні настирливим виттям.

Та раптом він прокинувся від завивання наяву. Несамовите виття та ричання було чути звідусіль. Вовки мчали до нього. Вони стрибали на нього з усіх боків. Зуби одного зімкнулись на його руці. Інстинктивно він плигнув у вогонь і відразу ж відчув як гострі зуби розривають плоть на його нозі. Почалась боротьба у вогнищі. Щільні рукавиці якийсь час захищали його руки від вогню і він, загрібаючи жмені жару, жбурляв їх в різні боки, доки багаття не стало схожим на вулкан.

Але боротьба була недовгою. Жар обпікав йому обличчя, обпалив брови та вії, а стопи нестерпно пекло вогнем. Він відскочив на край багаття, тримаючи в кожній руці по головешці. Вовки відступили. Сніг навколо зашипів під палаючими вуглями і, відходячи вовки фиркали та ричали, напевне, наступаючи на них.

Генрі кинув обгорівші рукавиці на сніг і заходився топтатися, охолоджуючи снігом ноги, не забуваючи при цьому кидати дерев’яшки в хижаків, котрим вдавалося підійти до нього занадто близько. Два його собаки зникли. Він знав, що вони стали черговою закускою в трапезі, яка затяглася та почалася декілька днів назад з Фетті, і схоже, найближчими днями йому судилося стати останньою стравою на цьому бенкеті.

– Ви ще до мене не дісталися! – закричав він, розлючено помахавши кулаком у бік голодних звірів.

Його голос оживив зграю, вони заричали, а вовчиця підбігла до нього ближче, поглянувши на нього з голодним смутком.

Генрі заходився виконувати новий план, котрий прийшов йому до голови. Він розклав багаття у широке коло, після чого присів в оточенні вогню, підклавши ковдри на талий сніг. Коли він зник за своїм полум’яним прихистком, вся зграя зацікавлено підійшла до краю вогнища, щоб подивитися, що з ним сталося. До цього вони не могли підступитись до вогню, а тепер, опинившись до нього так близько, вони мов собаки, щулилися, позіхали та розстягували свої худорляві тіла від незвичного їм тепла. Потім вовчиця сівши, підняла морду до зірок і завила. Решта вовків поступово приєдналася до неї і зрештою вся зграя, сидячи на задніх лапах, здійняла до зірок своє голодне виття.

Настав світанок і ранкові промені сонця з’явилися на горизонті. Вогонь догорав. Дров більше не залишилось і потрібно було дістати більше. Чоловік спробував вийти за палаюче коло, але вовки відразу ж підхопилися йому на зустріч. Палаючі головешки змусили їх відскочити у бік, але вони більше не тікали, і Генрі марно намагався їх відігнати. І ось зрештою він геть вибився з сил і, хитаючись, поплентався у центр кола. Тоді один з вовків стрибнув за ним, але недоплигнувши, впав лапами на вуглі. Він завищав від болю та водночас заричав, відступаючи назад та опускаючи лапи в холодний сніг.

Зігнувшись, Генрі сів на свої ковдри. Його плечі обм’якли, голова схилилася на коліна, і було видно, що він здається. Час від часу він підіймав голову, щоб подивитися, як довго ще залишалося горіти вуглям. У вогняному колі з’явилися просвітки. Просвітки збільшувались – полум’я щезало.

– Як на мене, так ви можете зжерти мене хоч зараз, – пробурмотів він. – Так чи інакше, я збираюся заснути.

Крізь сон він побачив, як в просвітку кола вовчиця пильно дивиться на нього.

Пройшло небагато часу, перш ніж він знову відкрив очі, хоча йому здавалося, що він проспав багато годин. Щось незбагненним чином змінилося – зміни були шокуючими, і це змусило його остоточно прокинутися. Щось було не так. Він відразу не зміг зрозуміти, що саме. Та раптом до нього прийшло усвідомлення – вовки щезли. Лише витоптаний сніг свідчив про те, як близько вони підібралися до нього. Сон знову долав його, а тяжка голова хилилася на коліна, та раптом він різко випростався.

До нього донеслися крики людей, скрип саней та нетерпляче скавучання їздових собак. Від річки поміж деревами до нього пробиралося четверо саней. З півдюжини людей обступили Генрі, який зігнувся серед згасаючого полум’я. Вони трясли його, намагаючись розбуркати. Глянувши на них хмільним поглядом, з його вуст невиразно полилися дивні слова.

– Руда вовчиця… Приходить під час годівлі собак… Спочатку вона з’їла собачу їжу… Потім вона з’їла собак… А потім з’їла Білла…

– Де лорд Альфред? – заволав йому у вухо один з прибувших, при цьому трясучи щосили.

Він повільно похитав головою.

– Ні, вона його не з’їла… Він спочиває на дереві, там, де був останній привал.

– Він мертвий? – прокричав чоловік.

– І в ящику, – відповів Генрі.

Він невдоволено вирвав своє плече з рук розпитувача.

– Ей, залиште мене у спокої… Я страшенно виснажений… На добраніч.

Засіпавшись, повіки його закрились, а підборіддя опустилося на груди. І не встигнули люди опустити його на ковдри, як зачули хропіння, яке порушило морозну тишу.

Та не тільки воно хвилювало повітря. Здалеку доносилося голодне виття вовчої зграї. Залишивши людину, вона вирушила по сліду нової здобичі.