Текст книги "Біле ікло"

Автор книги: Джек Лондон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Продовжуючи фиркати, швидкими, різкими рухами вона несамовито махала коротким хвостом. Припинивши метатися, вона притихла на хвилину. Одноокий за нею спостерігав, і коли вона геть несподівано раптом підскочила вгору, видавши протяглий та моторошний крик, то він здригнувся і мимоволі наїжився. Потім вона відскочила та кинулася бігти, з кожним стрибком, видаваючи крик.

Ще до того, як рись з шумом відбігла, а потім і зовсім щезла з поля зору, Одноокий наважився вийти зі свого укриття. Він крокував так обережно, наче сніг навкруги був покритий стирчачими голками їжатця, які були готові встромитися в ніжні подушечки його лап. Угледівши вовка, їжатець зустрів його несамовитим вискотом та брязканням зубів. Йому знову вдалося згорнутися в клубок, та він все-таки не зміг згорнутися так щільно як раніше, його м’язи для цього були сильно поранені. Живіт його був розпорений майже навпіл і сильно кровоточив.

Одноокий набирав у пащу просяклий кров’ю сніг, жував його, куштуючи на смак, і ковтав. Кров була смачною, і його голод ще більше дав про себе знати, та він достатньо прожив, щоб пам’ятати про обережність. Він ліг на сніг та став вичікувати, а в той час їжатець поряд скриготів зубами, кректав, завивав, і інколи видавав короткий різкий вискіт. Трохи згодом Одноокий помітив, як голки опускаються, а тіло їжатця охопив дрож. Та ось дрож минулася. Почувся останній зухвалий брязкіт зубів, потім всі голки опустилися, а туша тварини обм’якла і застигла.

Невпевнено Одноокий з осторогою розгорнув лапою їжатця на всю довжину і перевернув його на спину. Атаки не послідувало. Без сумніву він був мертвий. Близько хвилини вовк уважно вивчав його, потім обережно взяв у зуби і побіг вздовж струмка, почасти несучи, почасти тягнучи їжатця, повернувши голову набік, щоб не наступити на груду голок. Він щось згадав, кинув ношу і побіг назад, туди, де залишив куріпку. Він жодної миті не сумнівався у тому, що треба зробити, і поспіхом з’їв куріпку. Повернувшись, він поніс свою ношу далі.

Коли він притягнув улов свого сьогоднішнього полювання в печеру, вовчиця уважно його оглянула, повернула морду до нього і злегка лизнула в шию. Та наступної ж миті відігнала його риком від дитинчат, але її рик не був таким же суворим як зазвичай, і в ньому все-таки вчувалося більше ноток вибачення, аніж погрози. Її інстинктивний страх перед батьком свого потомства притишувався. Він вів себе так, як належить вести себе батьку-вовку і не виявлял страхітливого бажання поглинути молоде життя, яке вона народила.

РОЗДІЛ III – СІРЕ ВОВЧЕНЯ

Він відрізнявся від своїх братів та сестер. Їхнє хутро вже набуло рудуватого відтінку, який вони успадкували від матері-вовчиці, в той час як йому дістався окрас його батька. З усього виводку він був єдиним маленьким сірим вовченям. Він був справжнім вовком та був дуже схожим на свого батька і мав лише єдину відмінність – у сірого вовченяти було два ока.

Його очі довго не відкривалися, але навіть тоді він вже міг чудово бачити все навколо. З закритими очима він пробував усе, що його оточувало на дотик, на смак і на нюх. Він дуже добре знав своїх двох братів і двох сестер. Коли вони разом починали незграбно вовтузитися і навіть боротися, його ще незміцніле горло видавало пискляві звуки, які невиразно нагадували ричання. Ще задовго до того як вовченя змогло відкрити очі, воно пізнало на дотик, на смак і на нюх свою матір – джерело тепла, рідкої їжі та ніжності. У неї був ніжний язик, який заспокійливо лизав його пухнасте маленьке тільце, і який заохочував його пригорнутися ближче до неї, щоб заснути.

В перший місяць свого життя більшість часу він спав, але зараз він вже бачив набагато краще, менше спав і в нього непогано виходило вивчати навколишній світ. Його світ був похмурим, та він цього не усвідомлював, бо нічого іншого він не знав. Навкруги була темрява, але він звик до пітьми, тому що ніколи не бачив денного світла. Його світ був дуже маленьким і обмежувався стінами лігва та, не знаючи величезного світу ззовні, він ніколи не томився в своєму маленькому світі.

Однак він рано дізнався, що одна стіна його світу відрізнялася від решти. Це був вихід з печери та джерело світла. Він зрозумів, що ця стіна була інакшою ще до того, як у нього з’явилися власні думки та свідомі бажання. Вона завжди надзвичайно вабила його, ще навіть до того, як його очі відкрились та побачили її. Світло, яке йшло від стіни, дратувало його закриті повіки, а зорові нерви відповідали на маленькі яскраві спалахи, які здавалися надзвичайно приємними. Життя в ньому, кожна клітинка його тіла, все його єство і непідвладні йому процеси тягнулися до цього світла і спонукали його тіло йти до нього так само, як незбагненна хімія спонукала рослину тягнутися до сонця.

Ще до початку свого свідомого життя він завжди повз до виходу з печери. І в цьому його брати та сестри були з ним заодно. На цьому етапі їхніх життів жоден з них жодного разу не поповз до темних кутків задньої стіни. Світло притягувало їх, мов рослин; хімія життя заклала в них життєву необхідність отримувати сонячне світло і їхні маленькі тільця, підкоряючись інстинктам, сліпо повзли до нього, мов пагони винограду. Пізніше, коли у кожного з них почали розвиватися їхні влісні риси характеру, і вони стали свідомо приймати власну свідомість, імпульси та бажання, світло стало притягувати їх ще більше. Вони завжди повзли до нього, розповзаючись у різні боки, і кожного разу матір повертала їх назад.

Завдяки таким подорожам сіре вовченя пізнало й інші якості своєї матері, окрім м’якого, заспокійливого язика. Підповзаючи до світла, воно дізналося, що у неї є ніс, який різким докірливим поштовхом міг відштовхнути його назад, а потім воно дізналося, що у неї є лапа, яка могла придавити і покотити його швидкими, обачливими рухами. Так воно пізнало біль, та крім усього іншого воно зрозуміло, як його уникнути – не слід було наражати себе на покарання, а коли покарання все-таки не можна було уникнути, треба було ухилятися від удару та відступати. Це були свідомі дії та перші висновки, зроблені стосовно навколишнього світу. Раніше воно ухилялося від болю машинально, так само як машинально повзло до світла. Тепер же воно ухилялося від нього, тому що знало, що таке біль.

Воно було сильним дитинчам. Такими ж були його брати та сестри. Недивно, адже воно було хижим звіром і походило від роду м’ясоїдних тварин. Його батько та матір харчувалися тільки м’ясом. Молоко, яке воно почало пити з перших днів свого життя, вироблялося з м’яса, і зараз, коли йому виповнився місяць, а його очі відкрилися всього тиждень тому, воно вже й саме починало харчуватися напівперетравленим вовчицею м’ясом, яке вона давала всім своїм п’ятьом дитинчатам як підкорм.

Але при цьому воно було найсильнішим серед вовчат. Воно могло видати скрипучий рик гучніше за будь-кого з них. В бійці крихітне вовченя було лютішим за решту. Воно першим навчилося вправно перевертати їх ударом лапи і першим схопило інше вовченя за вухо, смикаючи його та видаючи звук ричання крізь зціплені зуби. І звичайно ж, воно принесло найбільше клопоту матері, яка намагалася утримати свій виводок подалі від виходу з печери.

Захопленість сірого вовченяти світлом зростала кожного дня. Воно раз по раз вирушало назустріч пригодам до виходу з печери; його дорога займала ярд шляху, після чого мати незмінно повертала його назад. Ось тільки воно не знало, що це був вихід. Воно взагалі нічого не знало про входи та виходи, з яких можна було би потрапити з одного місця в інше. Інші місця були йому невідомі, так само як було невідомо йому як туди потрапити. Ось чому вихід з печери здавався йому стіною – стіною світла. Коли сонце надворі з’являлося на небокраї, ця стіна ставала для нього сонцем в його світі. Воно притягувало його, як світло притягує метелика. Вовченя завжди прагнуло дістатися до нього. Життя, яке так стрімко росло в ньому, знову і знову підганяло його до стіни світу. Життя усередині нього знало, що це був єдиний вихід назовні, вихід крізь який йому було призначено пройти. Але саме воно абсолютно нічого про це не знало. Воно не знало, що там взагалі щось було.

Була лише одна незрозуміла йому річ про цю стіну світла. Його батько (воно вже зрозуміло, що його батько – ще один мешканець в цьому світі, істота схожа на його матір, яка спала біля світла і приносила їжу) – він умів приходити прямо через дальню білу стіну і щезати в ній. Сіре вовченя не могло цього зрозуміти. Мати ніколи не дозволяла йому підходити до цієї стіни, але воно підходило до інших стін і кінчик його носа натикався на тверду перешкоду. Було боляче. І після декількох таких випробовувань, воно більше до них не підходило. Не роздумуючи, вовченя прийняло зникнення батька в стіні за його особливість, як воно приймало молоко і напівперетравлене м’ясо за особливості своєї матері.

Насправді, сіре вовченя не вміло думати – принаймні, думати так, як це притаманно людям. Думки його були туманними. Однак воно робило такі ж ясні та чіткі висновки, як і людина. Воно приймало речі такими, якими вони є, не задаючись питанням, чому та навіщо. Таким був спосіб його мислення. Його ніколи не хвилювало, чому речі трапляються. Йому було достатньо знати, як це трапилося. Тому коли воно декілька разів наштовхнулося носом на задні стіни, воно примирилося з тим, що не може крізь них проходити. Так само воно примирилося з тим, що його батьку це підвладно. Та його ніколи не відвідувало бажання зрозуміти, що його відрізняло від батька. Логіка та фізика не приймали участі у формуванні його мислення. Як багато інших тварин, що мешкають у дикій природі, воно рано пізнало голод. Настав час, коли воно більше не отримувало не лише м’ясо, але й молоко від матері. Спочатку дитинчата скавучали та пищали, та здебільшого вони спали, а потім вони впали у голодну кому. Вони більше не вовтузилися і не боролися, не було більше чути спроб заричати у дитячому гніві, припинилися подорожі до дальньої білої стіни. Вовченята спали, а життя в них тріпотіло та згасало.

Одноокий був у відчаї. Він розшукував дичину повсюду і зрідка спав у лігві, яке тепер перетворилося на безрадісне та сумне місце. Вовчиця також залишала свій виводок, і вирушала на пошуки здобичі. В перші дні після народження вовченят, Одноокий декілька разів повертався до індійського поселення та крав зайців з розставлених пасток, та коли сніг почав танути і струмки розкрилися від льоду, індійці пішли, і він більше не міг роздобути там їжі.

Коли життя в сірому вовченяті знову ожило, до нього повернулася цікавість до далекої білої стіни, а ще воно помітило, що в його світі стало менше мешканців. Крім нього там залишилася всього одна його сестра. Інші зникли. Коли воно зміцніло, то було змушене грати на самоті, тому що його сестра більше не підіймала голову і не повзала довкола. Його маленьке тіло округлилося від м’яса, яке йому тепер давали та для неї їжа поспіла занадто пізно. Вона постійно спала, всюди стирчали маленькі кісточки, обтягнуті шкірою, і життя в ній поступово згасало, доки зрештою не залишило її назовсім.

Потім прийшли дні, коли сіре вовченя більше не бачило свого батька, який зазвичай з’являвся та зникав у стіні або спав біля виходу. Все сталося в кінці другого і менш лютого голоду. Вовчиця знала, чому Одноокий не повернувся, але вона не могла розповісти сірому вовченяті те, що бачила на власні очі. Коли вона полювала вгорі вздовж лівого рукава струмка, там, де було лігво риси, вона натрапила на вчорашній слід Одноокого. Йдучи по сліду, вона його знайшла, або скоріше те, що від нього лишилось. Поряд з ним вона побачила ознаки боротьби, а сліди рисі, яка перемогла у сутичці, вели в її лігво. Перш ніж піти, вовчиця знайшла лігво, та сліди дали їй зрозуміти, що рись була всередині і вона не наважилася наразити себе на небезпеку.

Надалі, під час полювання, вовчиця уникала лівого рукава струмка. Вона знала, що в лігві рисі були дитинчата, і знала, що рись люта тварина і безжалісний суперник. Півдюжині вовків було б легко загнати шиплячу рись на дерево, але для самотнього вовка сутичка з риссю мала інші наслідки – особливо, коли рись піклувалася про свій виводок.

Але природа є природа, а материнство залишається материнством, неважливо де, в дикій природі чи серед людей, воно незмінно прагне захищати своє потомство, і прийде час, коли вовчиця, заради свого сірого вовченяти, наважиться вирушити до лівого рукава струмка, до лігва рисі у скелях і її безжального гніву.

РОЗДІЛ IV – СТІНА СВІТУ

До того часу, коли мати вовченяти почала залишати печеру, вирушаючи на полювання, воно вже добре засвоїло закон, котрий забороняв підходити до виходу з печери. До цього закону його привчили не тільки ніс матері та її лапа, але ще й інстинктивний страх, який поступово заполоняв його. За все його коротке життя в печері, воно ще ніколи не зустрічало того, чого можна було б боятися. Страх воно успадкувало від далеких предків, через багато тисяч життів. Цей спадок воно отримало від Одноокого і вовчиці, а їм, у свою чергу, він передався від усіх попередніх поколінь вовків. Страх – це спадок дикої природи, якого ні одному звіру не судилося уникнути, так само як і обміняти на юшку.

І сіре вовченя знало про страх, хоча воно не знало, що він собою являв. Воно певно сприйняло його як одне з життєвих обмежень. Воно вже знало, що такі обмеження існують. Воно дізналось, що є голод, і коли воно не могло вгамувати свій голод, то відчувало обмеження в своєму бажанні. Тверда перешкода стіни у печері, різкий поштовх материного носа, удар її лапи зверху, нестерпний голод від недоїдання, який воно відчувало уже декілька разів, дали йому зрозуміти, що в світі була не тільки уседозволеність, але були ще й обмеження і заборони. Ці обмеження і заборони були законом. Їхнє дотримання означало уникнення болю та неприємностей.

Та вовченя про це не розмірковувало, як це притаманно людині. Воно поділяло усе, з чим стикалося на те, що завдавало болю та на те, що болю не завдавало. І засвоївши це, воно почало уникати того, що завдавало болю, а саме обмежень та заборон, щоб насолодитися тим, що приносило йому задоволення та нагороду.

Отже, корячись закону, який встановила його матір і корячись закону такого невідомого та безіменного явища, як страх, вовченя не підходило до виходу з печери, який воно все ще вважало стіною світла. Коли мати йшла, більшість часу воно спало, а коли прокидалося, то сиділо дуже тихо, стримуючи скавучання, яке підіймалося в його горлі, у спробах вирватись назовні.

Одного разу, прокинувшись, він почув дивний шум біля білої стіни. Він не знав, що ззовні стояла росомаха, яка дрижала від власної зухвалості і обережно принюхуючись, намагалася визначити, хто мешкає в печері. Єдине, що вовченя розуміло, так це те, що сопіння було дивним і йому невідомим, а невідоме було головною передумовою до виникнення страху. Шерсть на спині сірого вовченяти стала дибки, та він не видав ані звуку. Як воно дізналося, що у відповідь на принюхування тварини воно мало їжитися? У нього не було цьому пояснення, тому що раніше з ним такого не траплялось, і воно їжилося мимоволі, але так виявляв себе його страх. Страх супроводжував ще один інстинкт – інстинкт причаїтися. Вовченя охопив нестямний страх, однак воно лежало нерухомо, не видаючи жодного звуку, і завмерши, воно перетворилося на камінь і його цілком можна було прийняти за мертвого. Його мати, повернувшись додому та зачувши слід росомахи, заричала та понеслася до печери. Знайшовши там своє дитинча, вона з несамовитим запалом та любов’ю заходилася облизувати його і пестити носом. І вовченя зрозуміло, що йому вдалося уникнути якоїсь величезної біди.

Та були й інші сили, які діяли на вовченя, і найголовнішою з них було дорослішання. Інстинкт та закон потребували від нього слухняності, але дорослішання спонукало його бунтувати. Його мати та страх змушували його лишатися подалі від білої стіни. Дорослішання це життя, а життя завжди тягнеться до світла, тому ніяка гребля не могла б утримати потік життя, який підіймався всередині нього – підіймався з кожним шматочком м’яса, який він ковтав і з кожним ковтком повітря, який він вдихав. Зрештою, одного дня, страх та покору змив потік вируючого життя, і вовченя, незграбно покрокувало до виходу.

На відміну від інших стін, які воно вже вивчило, ця стіна здавалося віддалялася від нього, як тільки воно підходило до неї ближче. Тверда поверхня не вдарила його ніжний ніс, коли воно спробувало висунути його вперед. Стіна була такою ж проникною та м’якою, як і світло. Йому завжди здавалося, що вона тверда, але ось воно зайшло в її матерію.

Це спантеличило вовченя, коли воно незграбно повзло крізь як йому завжди здавалося тверду стіну. Страх підбурював його повернутися, але дорослішання спонукало йти вперед. Раптом воно опинилося біля входу у печеру. І стіна на його подив раптово віддалилася вперед на непомірну відстань. Світло раптом стало боляче сліпити очі. Більше того, воно було приголомшене цією раптовою появою безмежного простору. Очі вовченяти мимоволі почали звикати до яскравого світла, і почали фокусуватися на предметах, які тепер здавалися більш віддаленими. Спочатку, стіна зникла з поля його зору. Та тепер воно знову могло її розгледіти, хоча зараз вона здавалася далекою та зовсім іншою на вигляд. Стіна майоріла безліччю предметів, на ній виднілися дерева, що росли вздовж струмка, і небо, яке підіймалося над горою.

Його охопив жах. Невідоме насідало з усіх боків. Поповзом вовченя присіло біля краю печери і дивилося на світ навколо нього. Воно було страшенно налякане, а все тому, що зовнішній світ був йому незнаний, він становив загрозу. Шерсть вздовж його спини піднялася дибки, а паща злегка скривилася у спробі видати лютий та погрозливий рик. Незважаючи на свою незначущість та страх, вовченя погрозливо кидало виклик цілому світові.

Але йому нічого не загрожувало. Воно продовжувало пильно вдивлятися і так захопилося, що навіть забуло ричати та боятися. На певний час страх розвіявся цікавістю, яку викликало дорослішання, а дорослішання в свою чергу, прийняло вигляд допитливості. Вовченя заходилося оглядати предмети навколо нього. Воно помітило частину струмка, що відкривалася його очам, виблискуючи в сонячних променях, висохлу сосну біля схилу, і сам схил, який підіймався прямо до нього і закінчувався на відстані двох футів від входу в печеру, де він присів.

За все життя сірому вовченяті ще ніколи не доводилося падати, адже воно жило на рівній поверхні, тому не знало, що значить впасти. І з цим воно без страху зробило крок у повітря. Його задні лапи все ще залишалися на виступі на краю печери, і воно упало головою донизу. Воно боляче вдарилося носом об землю та жалібно заскавучало, але котилося далі, перекидаючись вниз по схилу. Панічний жах заволодів ним. Невідоме все-таки наздогнало його та збиралося заподіяти страшного болю. Цікавість дорослішання тепер замінив страх, і вовченя запищало, як запищало б будь-яке налякане цуценя.

Невідоме ось-ось збиралося нанести йому травму і вовченяті навіть страшно було уявити, якою жахливою вона буде, і воно раз у раз пищало та вискотіло. Це було набагато гірше, аніж коли воно припадало до землі, завмерши від страху перед невідомим, що підкрадалося десь поряд. Зараз невідоме схопило його мертвою хваткою і навіть мовчання не врятувало б його. Крім того, не страх воно відчувало зараз – його стрясав жах.

Схил ставав гладкішим і був вкритий травою. Швидкість його падіння зменшувалася. Коли вовченя нарешті зупинилося, то запискотівши від болю востаннє, воно протяжно та жалібно заскавучало. Потім воно заходилося вилизувати зі своєї шерсті суху глину, наче в своєму житті йому доводилося робити це багато разів.

Вовченя сіло і огледілося так, як це могла би зробити перша людина, яка ступила на Марс. Воно пройшло крізь стіну свого світу, невідоме відпустило його і ось воно сиділо, ціле та неушкоджене. Та навіть перша людина, яка ступила на Марс, змогла б відкрити для себе менше нового, ніж вовченя. Воно стало дослідником цілком нового світу, про який раніше нічого не знало і навіть не здогадувалося про його існування. Тепер, коли страшне невідоме більше не тримало його, воно забуло про його загрози. Його увагу займали лише оточуючі його предмети. Воно вивчало траву під собою, кущик брусниці, який ріс вище та сухий стовбур сосни, яка височіла на краю галявини посеред дерев. Білка, вибігши з-за сосни, стала на задні лапи та сильно його налякала. Вовченя присіло і сердито заричало. Та білка злякалась не менше за нього. Вибігши вверх по дереву і опинившись в безпечному місці, вона завзято зацокотала у відповідь.

Це додало вовченяті впевненості і хоча дятел, якого він зустрів одразу ж після білки, змусив його вирушити в дорогу, він все ж біг бадьоро. Його впевненість настільки зміцніла, що коли кукша нахабно підскочила до нього, він грайливо потягнувся до неї лапою. У відповідь вона боляче клюнула його у ніс і вовченя нахилилося та запищало. Пискіт налякав кукшу, і та зірвалася з місця, щоб втекти від небезпеки.

Але вовченя вчилося. Його незріла, туманна свідомість вже мимоволі розпізнавала предмети. Були живі предмети та неживі. Живих предметів треба було остерігатися. Неживі предмети завжди залишались на одному місці, а живі завжди рухались, і не можна було передбачити, що у них на думці. Всі їхні рухи були несподіваними, і йому треба було за ними спостерігати і бути насторожі.

Вовченя крокувало незграбно, увесь час натикаючись на палички та інші предмети. Гілочка, яку як йому здавалося, воно давно залишило позаду, била його по носі або проходилась по його ребрам. Земля не завжди була рівною. Інколи воно спіткалося та билося носом об землю або боляче вдарялося лапами. Дорогою йому під ноги попадалося каміння, яке шаталося, коли воно наступало на нього, і тоді воно дізналося, що неживі предмети не завжди залишались нерухомими, як його печера, а ще маленькі неживі предмети падали чи переверталися легше, ніж великі. Та кожна невдача вчила його. Чим довше вовченя крокувало, тим краще у нього виходило. Воно пристосовувалося, вчилося розраховувати свої рухи, розпізнавати свої фізичні можливості, вимірювати відстань між предметами, і від предметів до нього самого.

Новачкам завжди везе. Народжений стати мисливцем (хоча він і не знав про це) він натрапив на дичину прямісінько біля своєї печери під час своєї першої прогулянки оточуючим світом. Вовченя абсолютно випадково натрапило на вправно сховане гніздо білої куріпки. Воно в нього впало, намагаючись пройти по зваленій сосні. Вовченя посковзнулося на гнилій корі, і з відчайдушним вискотом покотилося донизу з круглого стовбуру крізь листя та стебла невеликого куща і опинився в оточенні семи пташенят куріпки.

Вони пищали і спочатку воно їх злякалося. Але помітивши, що вони були дуже маленькими, воно осміліло. Пташенята метушились. Вовченя поклало лапу на одне з них і воно заметушилося ще більше. Це його тішило. Воно обнюхало пташеня і спробувало зубами. Пташеня боролося та лоскотало йому язик. Тієї миті вовченя відчуло голод. Його щелепи зімкнулися. Почувся хрускіт ніжних кісток і тепла кров полилася в його пащу. Смак був приємним. Це було м’ясо, таке ж, як йому давала мати, тільки воно було живим, затиснутим поміж його зубів, і через те здавалося ще смачнішим. Так воно з’їло куріпку. Воно не зупинилося, доки не проковтнуло увесь виводок. Потім облизавшись на зразок своєї матері, воно попрямувало із кущів.

Несподівано на нього налетів пернатий смерч. Він ошелешив його та осліпив своїм натиском і гнівними ударами крил. Вовченя засунуло голову між лапами та заскавучало. Удари стали сильнішими. Мати куріпка була у гніві. Потім розізлилося вовченя. Воно піднялося та з риком накинулося на неї, намагаючись схопити своїми лапами. Воно увігнало свої крихітні ікла в її крило і почало несамовито тягнути і смикати за нього. Куріпка відбивалася, осипаючи його ударами вільним крилом. Вовченя вступило у свою першу сутичку і вона привела його в захват. Воно забуло про невідоме і більше нічого не боялося. Воно билося, завдаючи ударів живій істоті, яка на нього напала. До того ж, ця жива істота також була м’ясом. Ним оволоділо нездоланне бажання вбивати. Воно щойно умертвило маленьких живих істот і зараз намірялося вбити велику живу істоту. Вовченя було занадто зайняте та щасливе, щоб відчути своє щастя. Воно відчувало захват та хвилювання, досі йому невідомі, і ці відчуття не можна було порівняти з жодним іншим відчуттям, яке йому вже доводилося відчути.

Вовченя, не відпускаючи крило, ричало крізь зціплені зуби. Куріпка витягла його за собою з кущів. Повернувшись, вона спробувала затягти його назад, але воно потягнуло її в протилежний бік, на галявину. І весь цей час вона скрикувала, билася своїм вільним крилом, а її пір’я розліталося, мов лапатий сніг. Вовченя розлютилося, бойовий дух його предків прокинувся в ньому та закипів. Це був спосіб його життя, хоча воно про це не здогадувалося. Воно виконувало своє призначення в цьому світі і робило те, для чого було створене – вбивало здобич і билося, щоб її вбити. Воно виправдовувало своє існування, адже призначення було головною метою самого життя, і щоб виконати його в повній мірі, потрібно було докласти всіх своїх зусиль.

Куріпка припинила тріпатися. Вовченя все ще стискало в зубах її крило. Вони лежали на землі і дивилися один на одного. Воно спробувало погрозливо та люто заричати. Куріпка клюнула його в ніс, який до того часу, через те, що трапилося з ним раніше, і без того болів. Воно здригнулося, але не відпустило крило. Вона клюнула його ще раз, потім ще. Здригаючись від болю, воно почало скавчати. Вовченя намагалося ухилитися від її ударів, відповзаючи назад, не помічаючи, що все ще тримало її зубами та тягнуло за собою. Град багаточисленних ударів дзьобом обрушилися на його постраждалий ніс. Жага до боротьби згасла в ньому і, відпустивши свою здобич, воно повернулося та подріботіло через галявину, безславно відступаючи. Забігши на інший бік галявини, вовченя прилягло біля кущів, щоб перепочити. Воно висолопило язика, груди його важко здіймалися та опускалися, його ніс все ще болів і від цього болю воно скавучало. Лежачи там, воно раптом відчуло, як щось страшне наближається до нього. Страх невідомого охопив його, і вовченя інстинктивно відскочило назад, сховавшись в кущах. Як тільки воно сховалося, хвиля повітря овіяла його, і величезна істота з крильми пронеслася над ним в зловісній тиші. Яструб, який зненацька обрушився на вовченя, ледь не схопив його.

Доки воно лежало у кущах та приходило до тями від пережитого страху, з осторогою виглядаючи з-за кущів, мати-куріпка на іншому боці галявини випурхнула з розореного гнізда. Втрата притупила її пильність, і вона не помітила крилату грозу небес. Та вовченя помітило, і це стало для нього попередженням та уроком – яструб напав, кинувшись каменем донизу і плавно вирівнявши свій політ, ледь торкнувшись землі, він увіп’явся своїми довгими кігтями в тіло куріпки. Куріпка закудкудакала від переляку та болю, а яструб злетів у небо, забираючи її з собою.

Пройшло немало часу, перш ніж вовченя залишило своє сховище. Воно багато чому навчилося. Живі істоти були м’ясом. Їх можна було їсти. А ще великі живі істоти могли нашкодити. Безпечніше за все було їсти маленьких – таких як пташенята куріпки, а від великих, таких як мати-куріпка, краще було триматися осторонь. Однак його гордість було зачеплено, до нього підкрадалося бажання ще раз поборотися з куріпкою – та ось тільки яструб забрав її. Може тут були ще й інші куріпки. Він зібрався піти та пошукати їх.

Вовченя спустилося похилим берегом до струмка. Ніколи раніше він не бачив води. Її поверхня здавалася надійною та рівною. Воно сміливо ступило на неї і відразу ж з пискотом від страху провалилося донизу, прямісінько в обійми невідомого. Вода була холодною і він судомно хапав повітря. З кожною спробою дихнути замість повітря його легені наповнювалися водою. Задихаючись, воно відчувало, наче сама смерть душить його. Задуха для вовченяти була ознакою смерті, що наближалася. У нього не було чіткого уявлення про те, що таке смерть, але як будь-який інший звір дикої природи, воно відчувало, коли вона підкрадалася близько. Воно усвідомлювало, що не було страшніше загрози, аніж смерть. Вона була сутністю невідомого і об’єднувала в собі всі його жахи – сама страшна та неймовірна біда, яка могла трапитися з ним, незнайоме йому втілення усіх кошмарів.

Вовченя виплило на поверхню і, відкривши пащу, почало жадібно хапати повітря. Воно трималося на воді, перебираючи лапами, і попливло так, наче раніше вже плавало багато разів. Берег був у ярді від нього, та вовченя розвернулося до нього спиною, і першим побачило берег на протилежному боці, до якого негайно ж і попливло. Струмок був нешироким, але там де опинилось вовченя, він розширявся у заводь.

На півдорозі його підхопила і понесла течія. Течія кидала його на невеликі пороги на дні заводі. Пливти тут не виходило. Спокійний струмок раптом завирував. Інколи вовченя утопало під водою, інколи знову спливало на поверхню. Його постійно кидало, перевертало зі спини на живіт або крутило по колу та раз по раз кидало на каміння. З кожним таким ударом воно завивало від болю. Кожен камінь, який зустрічався йому на шляху, можно було перерахувати по його завиванням. Вниз по струмку, де закінчувалась стремнина, утворювалась ще одна заводь, і тут, течія дбайливо підхопила його, винесла на берег та поклала на каміння. Вовченя поквапилося виповзти з води та прилягти. Тепер воно дізналося ще більше про оточуючий світ. Вода не була живою істотою, однак вона рухалась. А ще вона здавалася такою ж твердою, як земля, але такою не виявилася. Вовченя дійшло висновку, що речі не завжди були такими, якими здавалися на перший погляд. Страх вовченяти перед невідомим, який воно успадкувало від своїх предків, спочатку був лише інстинктивним, тепер же, підживившись досвідом, він набув реальної форми. Віднині, нове завжди буде викликати в ньому недовіру. Перш ніж віднайти довіру до тих чи інших предметів, воно спочатку буде перевіряти, чи не становлять вони загрози.

Йому судилося пережити сьогодні ще одну пригоду. Вовченя згадало про свою матір і відчуло, що більше за все воно хотіло би зараз опинитися поряд з нею. Не тільки його тіло було змучене пережитими випробовуваннями, йому також було важко ясно думати. За всі ті дні, які воно прожило, йому ще жодного разу не доводилося думати з таким зусиллям. Крім того, йому хотілося спати. Охоплене нестерпним почуттям самотності та безпорадності, вовченя почало шукати печеру та свою матір.