Текст книги "Біле ікло"

Автор книги: Джек Лондон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Незграбною ходою прокладувало воно свій шлях вздовж якихось чагарників, коли почуло пронизливий, страшний крик. Раптом жовтий спалах пронісся у нього перед очима. Повз нього швидко промчалася куниця. Це була маленька жива істота, і вовченя не боялося. І раптом, прямо у себе під лапами, воно побачило крихітну істоту. Це була маленька куниця, всього декілька дюймів в довжину. Вона так само як і він неслухняно вирушила на пошуки пригод. Куниця спробувала втекти від нього. Вовченя перевернуло її своєю лапою і вона різко запищала. Наступної миті, перед ним знову з’явився жовтий спалах. Знову почувся страшний крик і вовченя відразу ж відчуло різкий удар на шиї та відчув як гострі ікла матері-куниці увіп’ялися в нього.

Доки він скавучав та пищав, відступаючи назад, матір-куниця кинулася до дитинчати і зникла з ним в чагарниках, що росли поряд. Рана від її зубів все ще боліла, та сильніше були зачеплені його почуття і, присівши, вовченя тихо скавучало. Матір-куниця була такою маленькою, а такою грізною. Воно ще мало дізнатися про те, що незважаючи на свій розмір та вагу, куниця була найлютішим, найбезжаліснішим та найнебезпечнішим хижаком у дикій природі. Однак дещо з цього йому судилося дізнатися зовсім скоро.

Вовченя все ще скавучало, коли матір-куниця знову з’явилася поряд. Вона не накинулася на нього, знаючи, що її дитинча тепер у безпеці. Куниця наближалася більш обережно, і вовченя змогло повністю розгледіти її худе змієподібне тіло та голову, яку вона напружено тягнула догори, як це робить змія. Її різкий, погрозливий крик підняв дибки шерсть на його спині і вовченя з погрозою заричало на неї у відповідь. Куниця підходила все ближче та ближче. Вона стрибнула, і худорляве жовте тіло на якусь мить зникло з поля його зору, випередивши його недосвідчене око. Наступної миті вона була біля його горла, занурюючи свої зуби в його шерсть та плоть.

Спочатку вовченя ричало на неї і намагалося відбиватися, але воно було ще маленьким і це був його перший день за стінами печери і його ричання переросло в скавучання, а його оборона перетворилася на спроби втекти. Куниця не послаблювала свою хватку. Вона міцно стискала свої щелепи, намагаючись дістатися до яремної вени, по якій вирувало його життя. Куниця живилася кров’ю, і вона завжди надавала перевагу тому, щоб пити кров з горла жертви – джерела життя.

Вовченя могло померти, і його історія залишилася б нерозказаною, якщо б вовчиця не вистрибнула з кущів. Куниця відпустила вовченя і одразу ж кинулася до горла вовчиці, але схибила та вчепилася їй в щелепу. Вовчиця махнула головою, наче бичем, скинувши куницю, що в неї вчепилася, підкинувши її високо догори. Не давши їх приземлитися, вовчиця зімкнула свої щелепи на худому, жовтому тілі, і куниця зустріла смерть між її зубами.

Вовченя пізнало ще один порив любові своєї матері. Радість від того, що вона знайшла його, здавалося, була навіть більшою за його власну радість від того, що воно знайшлося. Вона тицяла в нього своєю мордою, пестила його та зализувала його рани, заподіяні зубами куниці. Потім обступивши куницю, мати та дитинча з’їли хижака, який пив кров, після чого повернулися в печеру та заснули.

РОЗДІЛ V – ЗАКОН ПОЛЮВАННЯ

Вовченя росло дуже швидко. Два дні воно відпочивало, а потім знову відважилося лишити печеру. На своєму шляху воно зустріло дитинча куниці, мати якої воно розділило як трапезу. І вовченя подбало про те, щоб вона повторила її долю. Та в цій подорожі воно не загубилося. Втомившись, воно знайшло дорогу назад до печери та заснуло. І з того часу, кожного дня воно виходило з печери і забиралося все далі, вивчаючи нові місця. Воно ретельно вивчало свої сильні та слабкі сторони, і вчилося розпізнавати, коли можна бути сміливим, а коли потрібно бути обережним. Воно вирішило, що краще за все бути завжди обережним, за винятком тих рідких випадків, коли воно було упевнене у тому, що у нього вистачить сил перемогти, тоді можна було підкоритися гніву та бажанням.

Вовченя завжди перетворювалося на маленького розлюченого демона, коли натрапляло на блукаючу куріпку. Ще воно ніколи не втрачало нагоди люто заричати у відповідь на цокотання білки, яку воно вперше зустріло на засохлій сосні. А дивлячись на кукшу, воно згадувало, як ця птиця колись клюнула його у ніс, і від цих спогадів воно майже завжди лютувало.

Але інколи було й так, що навіть кукша його не хвилювала, а траплялося це, коли небезпека від якого-нубудь хижака, який підкрадався, загрожувала йому самому. Воно завжди пам’ятало про яструба і угледівши його тінь, що рухалася над землею, воно припадало до землі та ховалося в найближчих кущах. Замість його незграбних крочків з широко розставленими лапами з’явилася хода, яка починала нагадувати ходу його матері, легку, скрадливу та злодійкувату, однак плавні рухи вовчиці були набагато спритнішими, вправнішими та вкрадливішими.

А ось на здобич йому поки не дуже щастило. Сім пташенят куріпки та дитинча куниці – все, що йому вдалося зловити. З кожним днем його бажання вбивати міцніло, і воно плекало плани вгамувати свій голод білкою, яка безупинно цокотала, і завжди попереджала всіх живих істот про те, що наближається вовк. Та так само як птахи могли літати високо в небі, білки могли лазити по деревах, і вовченяті доводилося крадькома підкрадатися до неї, поки та копирсалася на землі.

Мати викликала у вовченяти велику повагу. Вона вміла добувати їжу і їй завжди вдавалося принести частину йому. Ще вона нічого не боялася. Воно не розуміло, що її безстрашність базувалася на досвіді та знаннях. Йому здавалося, що сила таїлася в сміливості. Його мати була живим уособленням сили, і коли воно підросло, то відчуло цю силу в повчальному ударі її лапи, який став сильнішим, а на місці доганного поштовха носом з’явився укус зубами. І за це воно також поважало свою матір. Вона змушувала його підкорятися, і чим старше воно ставало, тим частіше вона злилася.

Знов прийшов голод, і цього разу вовченя усвідомлювало та переживало його більш гостро. В пошуках здобичі вовчиця перетворилася на шкіру та кістки. Вона тепер рідко спала в печері і більшість часу вистежувала здобич, та все марно. Голод був недовгим, але лютим. В грудях матері більше не було молока, а ще вовченяті більше не діставалося і шматочка м’яса.

Раніше полювання було для нього грою, всього лишень для розваги, тепер же воно було налаштоване рішуче на пошуки здобичі, та все одно нічого не знаходило. Однак, довгі пошуки дичини прискорювали процес його дорослішання. Воно уважніше вивчало звички білки та вчилося непомітно до неї підкрадатися, щоб не сполохати, вишукувало лісових мишей, розриваючи їхні нори, також воно багато дізналося про звички кукш та дятлів. І прийшов той день, коли воно більше не ховалося в кущах, припавши до землі, угледівши тінь яструба. Вовченя стало сильнішим, мудрішим та сміливішим. А ще воно було у відчаї. Тому сівши на задні лапи, на відкритій галявині, воно кинуло виклик літаючому у небі яструбу. Воно знало, що там у небі над ним літало м’ясо, якого так наполегливо вимагав його живіт. Але яструб так і не прилетів, щоб боротися з ним і вовченя, заскавчавши від розчарування та голоду, поповзло у лісові хащі.

Голод скінчився. Вовчиця принесла додому м’ясо. М’ясо було незвичайним, воно відрізнялося від м’яса, яке вона приносила раніше. Це були кошенята рисі, напівдорослі, як вовченя, але не такі здорові. І все м’ясо було для нього. Його мати вгамувала голод десь в іншому місці, хоча воно і не знало, що вона з’їла решту кошенят виводка рисі. Воно також не усвідомлювало відчайдушності її вчинку. Єдине, що воно знало, так це те, що пухнасті кошенята були м’ясом, і він їв, і з кожним шматочком ставав щасливішим.

Сите черево хилило до сну, і вовченя заснуло в печері поряд з матір’ю. Його розбудило її ричання. Воно ще ніколи не чуло, щоб вона так люто ричала. Можливо за все своє життя вона не видавала такого лютого рику. На це була причина, і вона знала про це як ніхто інший. Розоривши лігво рисі, не було жодного шансу уникнути покарання. В яскравому денному світлі, вовченя побачило припавшу до землі матір-рись. Шерсть на його спині піднялася дибки. Жах стояв перед ним, і йому не потрібні були інстинкти, щоб це зрозуміти. І якщо одного тільки вигляду її було недостатньо, щоб його налякати, то лютий крик чужака, котрий починався з рику і різко перерестав в гучний хрипкий вискіт, переконував його у тому, що її слід боятися.

Життя, яке теплилося в ньому, підштовхнуло вовченя до боротьби і, ставши пліч-о-пліч з матір’ю, воно люто заричало. Та вона безславно відштовхнула його назад, сховавши позад себе. Рись не могла стрибнути через вузький прохід до печери і коли вона нахилилася, стрімко прориваючись всередину, вовчиця напала на неї і притисла до землі. Вовченя бачило тільки невелику частину сутички. Чулося страшне ричання, шипіння та вискіт. Два звірі боролися, рись дряпала і роздирала своїми кігтями та зубами, в той час як вовчиця боролася лише зубами.

Одного разу, вовченя підстрибнуло до рисі і схопило зубами її за задню лапу. Не відпускаючи лапу, воно люто ричало. Хоча воно і не здогадувалося про це, але своєю вагою воно прикувало лапу рисі до землі і тим самим вберегло свою матір від багатьох ран. В запалі боротьби, обидві суперниці навалилися на нього, і сильний ривок змусив його відпустити свою хватку. Наступної миті обидві матері розійшлися. Та перш ніж вони накинулися один на одного знову, рись несподівано вдарила вовченя своєю величезною передньою лапою, яка розпорола йому плече до кістки і відкинула до стіни. До шуму битви примішався ще й пронизливий вискіт вовченяти від болю та переляку. Але сутичка продовжувалась так довго, що в нього був час на те, щоб пожалітися та відчути другий прилив сміливості і під кінець боротьби він знову вчепився в задню лапу та заричав крізь зціплені зуби.

Рись була мертвою. Але вовчиця дуже ослабла від отриманих ран. Спочатку вона приголубила вовченя і вилизала його зранене плече, але втративши багато крові, вона втратила також багато сил, і цілий день і ніч вона пролежала біля мертвого тіла свого суперника, не рухаючись і ледь дихаючи. Цілий тиждень вона зрідка полишала печеру лише для того, щоб попити води; до струмка вона шла дуже повільно, і кожен рух завдавав їй болю. Коли вони нарешті з’їли рись, рани вовчиці зцілилися і вона знову вийшла на полювання. Плече вовченяти все ще боліло, і якийсь час він ходив кульгаючи. Та тепер оточуючий світ здавався йому інакшим. Зараз воно походжало у ньому з упевненістю та відвагою, яких не знало до битви з риссю. Боротьба загартувала його, адже воно боролося, воно увіп’ялося своїми іклами в плоть суперника і воно вижило. Вовченя стало сміливішим, і здавалося, воно було готовим будь-якої миті кинути виклик кожному, хто зустрінеться на його шляху. Вовченя змінилося. Воно більше не лякалося меленьких звірят і майже перестало боятися, хоча невідоме як і раніше гнітило його своїми невловимими таємницями та жахами, які завжди його лякали.

Воно виходило на полювання разом з матір’ю і багато разів бачило, як вона вбиває здобич і почало саме полювати разом з нею. Його туманна свідомість по-своєму засвоїла закон полювання на здобич. Життя поділяло всіх живих істот на два види – його власний вид та чужий вид. До його власного виду належали його мати та він сам. До чужого виду належала решта живих істот. Але чужий вид поділявся ще на підвиди. До першого підвиду належали ті, кого його власний вид вбивав та з’їдав. Це були травоїдні та невеликі хижаки. Інша половина вбивала та їла його власний вид або ж його вид вбивав та з’їдав їх. Так і з’явився закон. М’ясо було метою життя. Саме життя залежало від м’яса. Життя живилося життям. Були ті, хто їв, та ті, кого їли. Закон був таким: їж або з’їдять тебе. Воно не формулювало закон в чіткі, визначені терміни і не вчився завдяки йому. Воно зовсім не задумувалося про закон, а просто несвідомо виконувало його. Вовченя бачило дію закону з усіх боків. Воно з’їло пташенят куріпки. Яструб з’їв матір-куріпку. Яструб міг би з’їсти і його. Пізніше, коли воно підросло, то хотіло з’їсти яструба. Він з’їв кошенят рисі. Мати-рись з’їла б його, якби не загинула сама і не стала їжею. Так працював закон. Всі оточуючі його живі істоти жили за цим законом, і саме воно було невід’ємною його частинкою. Воно було хижаком. Воно живилося м’ясом, живим м’ясом, яке втікало від нього, злітало вгору, видиралося на дерево, заривалося у землю або зустрічалося з ним віч на віч, щоб боротися і траплялося так, що він сам утікав від інших хижаків.

Якби вовченя могло мислити, як людина, воно б розмірковувало про життя, як про невгамовний голод, а світ приймав би за місце, де мешкає безліч істот, які жадали цей голод вгамувати – істот, які переслідували один одного, полювали один на одного, чинячи безумство та плутанину, орудуючи в жорстокості та безладі, в хаосі та безжальній випадковості.

Та вовченя не вміло розміркувати, як людина. Його думки були поверхневими. Воно мислило односкладно і поставивши перед собою мету, воно могло думати лише про неї, доки не отримувало бажаного. Крім закону полювання, існувало безліч інших менш значущих законів, але які все-таки треба було знати, і яким треба було коритися. Світ був повним несподіванок. Життєвий потік, який переповнював його, гра його м’язів приносили йому безмежне щастя. Гонитва за здобиччю хвилювала його і приводила у захват. Відчуття гніву та самої боротьби були для нього справжнім задоволенням. Навіть сам страх та таємниці невідомого пробуджували в ньому життя. Вовченя також пізнало відчуття спокою та задоволення. Наповнити черево, ліниво дрімати на сонці – ці речі слугували нагородою за його старанність та тяжку працю, які вже самі по собі були для нього нагородою. Ці речі були задоволенням, якого завжди прагло життя. Вовченя жило в гармонії з ворожим середовищем. Він був бадьорим, щасливим і дуже пишався собою.

ЧАСТИНА III

РОЗДІЛ I – ТВОРЦІ ВОГНЮ

Вовченя випадково натрапило на це. То була його власна провина. Воно було необережним. Вовченя вийшло з печери і побігло вниз до струмка, щоб попити. Можливо воно не звернуло на це уваги, тому що було сонним. (Воно цілу ніч полювало, і тільки зараз прокинулося.) Можливо воно нічого не остерігалося через те, що дорога до заводі була йому знайомою. Він часто ходив нею і з ним там ніколи нічого не траплялося.

Вовченя спустилося донизу повз засохлу сосну, пройшло через галявину і побігло поміж деревами. І тут воно побачило це та відразу ж зачуло незнайомий йому запах. Перед ним навприсядки мовчки сиділо п’ять дивих істот, яких йому ще ніколи не доводилося зустрічати. Воно вперше побачило людей. Але угледівши його, люди не скочили на лапи, не вишкірились та не заричали. Вони не рухались, а лише продовжували сидіти в зловісному мовчанні.

Вовченя теж завмерло на місці. Кожен інстинкт його єства спонукав його не оглядаючись бігти геть, і так би воно і зробило, якби інший до цих пір не знаний йому інстинкт не притупив всі інші. Ним оволодів трепет. Його тіло скувало усвідомлення своєї слабкості та незначущості. Перед ним була влада та сила, щось набагато могутніше за нього.

Вовченя ніколи раніше не бачило людини, але його інстинкт підказував йому, хто сидів перед ним. Воно невиразно розуміло, що людина це тварина, яка виборола собі главенство над усіма іншими тваринами в дикій природі. Не лише своїми очима, але й очима всіх його предків дивилося вовченя тоді на неї – очима тих, хто ходив навколо незчисленних зимових таборових вогнищ, вдивлялись з укриття у хащах на цю дивну двуногу тварину, яка була владикою серед усіх живих істот. Чари спадщини вовченяти заповнювали його, воно відчуло страх та благоговіння, народжені віковою боротьбою та накопиченим досвідом цілих поколінь. Маленькому вовченяті ще не вистачало сил, щоб впоратися з дією цих чар. Якщо б він був зрілим вовком, він би втік. Зараз же, паралізований страхом, він присів, тим самим вже наполовину демонструючи свою покору так само як і його предки, які підкорилися тієї самої миті, коли вперше вовк прийшов до вогню людини, щоб зігрітися.

Один з індіанців підвівшись, підійшов і нахилився над ним. Вовченя ще сильніше припало до землі. Над ним нахилилося невідоме, з плоті та крові, яке збиралося його схопити. Його шерсть мимоволі стала дибки, губи піднялися і оголили його маленькі ікла. Рука, яка опускалася над ним, наче вирок, призупинилась та сміючись, людина промовила: «Wabam wabisca ip pit tah.» («Погляньте! Які білі ікла!»)

Решта індіанців гучно засміялась та понукала його підняти вовченя. З наближенням руки у вовченяті збунтувалося безліч інстинктів. Воно відчуло два величезних пориви – здатися та боротися. Те, що зрештою перемогло, стало компромісом. Воно зробило і те і інше. Воно дозволило руці опуститися настільки низько, що вона майже торкалася його. Потім воно почало боротися, схопивши зубами руку, що над ним нависла. І наступної ж миті отримав стусана, який перекинув його на бік. Відразу ж запал боротьби в ньому згас. Недосвідченість та інстинкт покори взяли над ним верх. Вовченя сіло на задні лапи і заскавчало. Але людина, чию руку воно вкусило, дуже розізлилася. Вовченяті дістався ще один стусан, вже з іншого боку, після чого, піднявшись на лапи, воно заскавчало ще більше.

Четверо індіанців розсміялося ще гучніше, і навіть укушеного чоловіка розібрав сміх. Вони обступили вовченя і сміялись над ним, а воно все завивало від страху та болю. В розпалі цього сум’яття до нього донісся шум. Індіанці його теж почули. Але вовченя здогадалося, що то був за шум і, видавши останнє, протяжне завивання, в якому більше вчувалося ноток тріумфу, аніж смутку, воно змовкло та чекало на появу своєї матері, своєї лютої та нездоланної матері, яка боролася та вбивала всіх живих істот і ніколи нічого не боялася. Вона ричала на ходу. Вона почула крик свого вовченяти і мчала, щоб його врятувати.

Вовчиця скочила між ними, хвилювання та бойова готовність материнства робили її жахливим видовищем. Але вовченя раділо її оборонній люті. Коротко та радісно вискнувши, воно плигнуло їй на зустріч, а люди квапливо відступили на декілька кроків назад. Ставши напроти них, поряд зі своїм дитинчам, вовчиця їжилася, а з її горла виривався глибокий гуркітливий рик. Її морда кривилася від злоби, навіть ніс морщився від кінчика до очей, що свідчило про страхітливість її гніву.

Потім почувся оклик одного з індіанців:

– Кіче! – вигукнув він.

В його голосі почулося здивування. Вовченя відчуло, як його мати розслабилася, зачувши цей звук.

– Кіче! – вигукнув чоловік знову, цього разу різко та владно.

І потім вовченя побачило як його мати, безстрашна вовчиця, почала присідати донизу, доки її живіт не торкнувся землі, а потім миролюбно заскавчала та замотиляла хвостом. Вовченя це збило з пантелику. Воно було приголомшене. Благоговійний страх перед людиною знову заволодів ним. Інстинкт його не підвів. Його мати була тому доказом. Вона також корилася людям.

Людина, яка заговорила, підішла до неї. Вона поклала руку їй на голову, і вовчиця ще більше припала до землі. Вона не вкусила людину і залишалася покірливою. Інші люди також підійшли і, обступивши вовчицю, заходилися гладити та щупати її, чому вона зовсім не опиралася. Вони були дуже схвильовані та видавали безліч звуків. Вовченя вирішило, що ці звуки не віщували ніякої небезпеки; воно присіло біля своєї матері, все ще час від часу настовбурчуючись, але з усіх сил намагався cкоритися.

– Нічого дивного, – казав індіанець. – Її батько був вовком. Щоправда її мати була собакою, але ж мій брат відв’язував її навесні на три ночі в лісі. Немає сумнівів у тому, що її батько був вовком.

– Вже рік минув, як вона втекла, Сірий Бобре, – сказав інший індієць.

– Нічого дивного, Язик Лосося, – відповів Сірий Бобер. – Тоді був голод, і собакам не вистачало їжі.

– Вона жила з вовками, – вимовив третій індіанець.

– Схоже на те, Три Орли, – відповів Сірий Бобер, кладучи свою руку на вовченя, – і він тому доказ.

Вовченя тихо заричало, від дотику руки і рука піднялася, погрожуючи дати стусана. Він одразу ж заховав свої ікла і покірливо припав до землі, а рука, знову опустившись, заходилася чухати його за вухами і погладжувати вгору та вниз по спині.

– І він тому доказ, – вів далі Сірий Бобер. – Очевидно, що Кіче його мати. Але його батько був вовком. Тому він більше схожий на вовка, аніж на собаку. У нього білі ікла і я назву його Біле Ікло. Я так вирішив. Він належить мені. Кіче була собакою мого брата, чи не так? А брат мій мертвий.

Так отримавши своє ім’я, вовченя лежало, спостерігаючи за людьми. Певний час вони продовжували розмовляти. Потім Сірий Бобер витягнув ніж з піхов, які висіли у нього на шиї, підійшов до куща і вирізав палку. Біле Ікло спостерігав за ним. Індіанець зробив насічки на обох кінцях палки і закріпив на них мотузку з сиром’ятної шкіри. Один кінець мотузки він прив’язав на шию Кіче, потім підвів її до невисокої сосни і обв’язав навколо дерева інший кінець мотузки.

Біле Ікло пішов слідком за нею і ліг поряд. Язик Лосося потягнувся рукою до нього та перевернув на спину. Угледівши це, Кіче захвилювалася. Біле Ікло відчував, як всередині знову зростає страх. Він не зміг стримати рик, але не намірявся вкусити. Рука заходилася почісувати пальцями йому живіт, і перевертати його з боку на бік. Було безглуздо та незручно лежати на спині, з розваленими в різні боки лапами, які стирчали догори. Крім того, в такому положенні він відчував себе цілком безпорадним, і все єство Білого Ікла повставало проти того, щоб і далі лежати на спині. Так він не зміг би себе захистити. Якщо ця людина мала намір зашкодити йому, Біле Ікло знав, що він ніяк не зміг би цього уникнути. Як би він зміг відскочити, коли всі його чотири лапи стирчали догори? Однак відчуття покори допомогло впоратися зі страхом, і він лиш тихенько ричав. Він не міг придушити це ричання, але людина на нього не злилася і не збиралася бити його по голові. І більше того, що було дуже дивним, Біле Ікло відчував незбагненне відчуття задоволення, коли рука гладила його з усіх боків. Перекотившись на бік, він видав рик, але коли пальці почали гладити його та почесали біля вух, стало ще приємніше, і після того як в останній раз погладивши та почесавши його, людина відійшла, увесь страх Білого Ікла щез. Йому ще судилося відчути страх перед людиною безліч разів, але дружба між ним та людиною зародилася саме тоді. Пройшов якийсь час і Біле Ікло почув, як наближаються якісь дивні звуки. Він швидко розпізнав їх, впізнавши в них людські голоси. Минула пара хвилин і до них вже наближалася решта племені, яка була змучена дорогою. Там були чоловіки, а ще багато жінок та дітей, всього чоловік сорок, і всі вони несли тяжкий вантаж таборового збіжжя. З ними також бігло багато собак і вони, як і люди, за вийнятком, напівдорослих цуценят, також несли різні речі. На спинах у них були мішки вагою від двадцяти до тридцяти фунтів, які були міцно прив’язані, обмотаною навколо них мотузкою.

Біле Ікло раніше ніколи не бачив собак і, поглянувши на них, він зрозумів, що вони були на нього схожі, та ось тільки все-таки чимось відрізнялися. І коли вони помітили вовченя і його матір, то стало зрозуміло, що їх мало що відрізняло від вовків. Собаки кинулися до них. Біле Ікло наїжився та заричав на крикливий натовп, що насувався на нього, та потонув під їхніми тілами, відчуваючи гострі ікла на своєму тілі, кусаючи у відповідь, смикаючи за ноги та животи, що нависали над ним. Здійнявся гамір. Він чув ричання Кіче, яка боролася за нього, ще він чув крики людей, удари палками та гавкіт собак, яким очевидно дісталося.

Пройшло декілька секунд, і він знову був на лапах. Він побачив, як люди відганяють собак палками та камінням, захищаючи його, рятуючи від жорстоких укусів таких же тварин, як він сам, але все-таки не зовсім йому подібних. І хоча він не міг ясно усвідомлювати таку абстрактну річ, як правосуддя, яке вершили люди, він все ж по-своєму зрозумів його, і він точно знав, ким вони були – творцями та виконавцями закону. Він також оцінив силу, з якою вони змушували підкорятися собі. На відміну від інших тварин, яких він зустрічав, вони не кусалися та не дряпалися, а свої власні сили вони підкріплювали неживими предметами, які їм підкорялися. Кидаючи палки та каміння, ці дивні істоти примушували їх підстрибувати в повітрі, і вони, оживаючи, завдавали собакам тяжких ударів.

Природа такої сили була вовченяті незбагненною, і він прийняв її за надприродню, божественну силу. Звісно Біле Ікло не міг нічого знати про богів, в кращому випадку він здогадувався про існування незбагненного, але трепет та благоговійний страх, який він відчував перед людьми, дечим був схожий на трепет та благоговійний страх людини, якби їй трапилось спостерігати, як божественна істота метає з вершини гори блискавки на приголомшений світ.

Люди відігнали останню собаку. Гамір стих. Біле Ікло заходився зализувати рани та приходити до тями посля того, що трапилося. Він вперше відчув на собі жорстокість собак і це було його першим знайомством зі зграєю. Він і не підозрював, що окрім Одноокого, його матері та його самого є ще й інші тварини його виду. Утрьох вони утворювали свій власний вид, і раптом він виявив, що існує більше істот його власного виду. Десь глибоко всередині у нього закралася образа на те, що подібні йому звірі, вперше побачивши його, накинулись на нього і намагалися його вбити. В той самий час вовченя злило, що його мати була прив’язана до палки, незважаючи на те, що прив’язала її могутня істота. Прив’язь нагадувала пастку. В ній вбачалася неволя. Він ще нічого не знав про пастку чи неволю, адже він народився, щоб бути вільним, щоб блукати по лісам та відпочивати, коли йому заманеться, а тепер на його свободу зазіхнули. Скута палкою, його мати не могла втекти, так само як не міг втекти він сам, тому що ще потребував своєї матері.

Йому це не подобалось, і він геть занепокоївся, коли люди зібралися й продовжили свій шлях, а маленька людська істота, взявши палку, повела за собою захоплену у полон Кіче. Біле Ікло пішов за ними, дуже збентежений та занепокоєний цією новою пригодою, на шлях якої він ступив.

Вони йшли вниз по річковій долині, просуваючись набагато далі, аніж Білому Іклу коли-нубудь доводилося забредати і, пройшовши через неї, вони дісталися туди, де річка впадала в Макензі. Високо на жердинах висіли каное і стояли решітки для сушіння риби. Там було поселення, і Біле Ікло з подивом спостерігав за ним. Сила людей в його очах зростала з кожною хвилиною.

Вони вже довели свою владу над усіма тими собаками з гострими зубами і продовжували доводити свою силу в нових проявах. Але більш за все вовченя вражала їхня влада над неживими предметами, їхня здатність примушувати нерухомі предмети рухатися, здатність змінювати сам стан речей у світі.

Останнє, що довелося побачити вовченяті, вразило його сильніше за все інше. Він став свідком того, як індіанці підіймали жердини для вігвамів. Саме по собі це заняття нічого незвичайного собою не являло – їх підіймали ті ж самі істоти, які знали, як змусити злетіти палку або камінь. Але коли вони почали накривати опори з жердин тканиною та шкірами, перетворюючи їх на вігвами, це вкрай вразило Біле Ікло. Що його особливо здивувало, так це їхні неймовірні розміри. Вігвами, наче якісь чудовиська, виникали з нізвідки та насувалися на нього з усіх боків. Вони обступали його з усіх боків і дуже лякали. Коли вігвами, зловісно нависаючи над ним, починали сильно гойдатися через вітер, він припадав до землі від страху та боязко поглядав на них, готовий в будь-яку хвилину відскочити, щоб уникнути атаки.

Та невдовзі його страх перед вігвамами щез. Він бачив, як жінки і діти заходили в них та виходили цілими і неушкодженими, і він бачив, як собаки часто намагалися до них потрапити, а їх з лайкою проганяли, кидаючи в них каміння. Через деякий час вовченя відійшло від Кіче і обережно поповзло до найближчого вігваму. В ньому прокинулася цікавість, яка в його віці була природньою – вона допомагала набувати нових знань і вчитися на своїх помилках. Останні декілька дюймів, які йому лишалося проповзти до стіни, він подолав дуже повільно та вкрай обережно. Події дня підготували його до того, що невідоме може накинутися на нього самим неймовірним та незбагненним чином. Нарешті його ніс торкнувся парусини. Він вичікав. Загрози не послідувало. Він понюхав дивну річ, пройняту запахом людини. Схопивши шатер зубами, він злегка потягнув його на себе. І знову йому нічого не загрожувало, хоча вігвам над ним заворушився. Він смикнув сильніше – вігвам заколихався сильніше. Вовченя прийшло від цього у захват. Воно захоплено смикало все сильніше та сильніше, доки увесь вігвам не заходив ходором. Раптом почувся різкий крик індіанки, і примусив його прожогом помчати назад до Кіче. Та з тих пір він більше не боявся величезних нависаючих вігвамів.

Через хвилину вовченя уже знову побігло від матері. Вона була прив’язана і не могла піти за ним. З войовничою поважністю до нього повільно наблизилося напівдоросле цуценя, яке було трохи більшим та старшим за нього. Ім’я цуценяти, про яке Біле Ікло дізнався пізніше, було Ліп-ліп. Йому вже доводилося битися з цуценятами, і він був щось на зразок забіяки.

Ліп-ліп належав до того ж виду, що й Біле Ікло, і так як він був лишень цуценям, то не здавався небезпечним, тому наміри Білого Ікла були дружніми. Та коли чужак прийняв войовничу позу, випрямивши передні лапи та вишкіривши зуби, Біле Ікло теж прийняв войовничу позу та вишкірився у відповідь. Вони ходили напівколом один проти одного, ричали та їжились, але не наважувались атакувати. Так продовжувалося декілька хвилин, і Білому Іклу починало це подобатися, він сприйняв це як свого роду гру. Але тут, в одну мить Ліп-ліп підскочив до нього, укусив та відскочив назад. Укус припав на плече, яке колись поранила рись, і рана біля кістки ще не зовсім зажила. Біле Ікло заскавчав від несподіванки і болю, але недовго думаючи, розлютившись, він накинувся на Ліп-ліпа, злісно впинаючи в нього свої зуби.

Але Ліп-ліп народився в поселенні, і йому доводилося битися з іншими цуценятами вже багато разів. Його зуби залишали все більше і більше відмітин від своїх зубів на новоприбулому, доки Біле Ікло, заскавчавши, безславно не кинувся під захист своєї матері. Це була перша та аж ніяк не остання його сутичка з Ліп-ліпом. Через свій норов, який завжди примушував їх вплутуватися в бійку, вони стали ворогами з першої своєї зустрічі.