Текст книги "Біле ікло"

Автор книги: Джек Лондон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

ЧАСТИНА II

РОЗДІЛ I – БИТВА ІКЛІВ

Вовчиця першою зачула людські голоси та скрипіння саней, і вона ж першою помчала геть від загнаної в згасаюче коло полум’я людини. Вовки не бажали залишати здобич, до якої підібралися так близько, і нерішуче топталися на місці ще декілька хвилин, прислуховуючись до звуків, а потім все-таки послідували по слідам вовчиці.

На чолі зграї біг великий сірий вовк – один із вожаків зграї. Він і вів зграю по її слідам. Вовк погрозливо ричав або кусав молодих вовків, коли ті намагалися його обігнати. Помітивши вовчицю, яка тепер повільно дріботіла по снігу, він прискорив біг.

Вона зрівнялася з ним, наче там було її місце, і побігла у темпі зграї. Вовк не ричав на неї і не шкірив зуби, коли бувало, що вона забігала уперед. Навпаки, він був до неї прихильний і, намагаючись догодити, біг поряд, нахиливши голову, а коли підбігав надто близько, то це вона ричала та шкірила на нього зуби. Коли їй траплялась нагода, вона могла цапнути його за плече. В такі моменти вовк не сердився. Він просто відстрибував у бік, роблячи декілька незграбних стрибків, всім своїм виглядом нагадуючи зніяковілого шанувальника.

Це була єдина проблема вожака зграї, а ось у вовчиці їх було декілька. З іншого боку від неї біг сивий старий вовк, чия шкура була усипана шрамами від багатьох сутичок. Він завжди біг з правого боку від неї, а все тому, що лише ліве око у нього було зрячим. А ще часто повертаючи, він любив набігати на вовчицю, торкаючись вкритою шрамами мордою її тулуба, плеча або шиї. Вона відхиляла такі знаки уваги своїми зубами, так само вона чинила з самцем по лівий бік від себе, та коли залицяння обрушувалися на неї з обох боків, тоді їй доводилося не зупиняючись відбиватися, швидко кусаючи обох вовків. Вона мала зловчитися залишити залицяльників позаду, підтримуючи свій темп із темпом зграї, і слідкувати за дорогою перед собою. В такі моменти самці, які бігли поряд з нею оголяли свої ікла і погрозливо ричали один на одного. Вони могли б зчепитися у поєдинку, але навіть залицяння та суперництво відходили на другий план перед голодом зграї, який невпинно нагадував про себе.

Кожен раз, ухиляючись від гострозубого об’єкту його бажань, старий вовк наштовхувався на трьохрічного вовка, який біг зі сторони його незрячого ока. Цей молодий вовк досяг своєї зрілості і, беручи до уваги те, що зграя була слабкою та зголоднілою, він демонстрував більше сили та спритності, ніж решта вовків. Як би там не було, він біг, зрівнявши свою голову з плечами одноокого вовка, котрий був старшим за нього. Коли він насмілювався зрівнятися зі старим вовком (що траплялося дуже рідко), той ричав та кусався, і примушував його зайняти своє місце. Однак інколи він потроху відставав і обережно забігав поміж старим вожаком та вовчицею. Така нахабність викликала подвійну хвилю гніву, а інколи – потрійну. Вовчиця виявляла своє невдоволення ричанням, а старий вожак, метнувшись, накидався на трьохрічного вовка. Інколи вовчиця нападала разом з ним. А інколи до них приєднувався і молодий вожак, який біг зліва.

Тоді молодий вовк, яий був вимушеним протистояти трьом кусаючим щелепам, різко зупинявся і присідаючи на задні лапи, погрозливо шкірився та їжився. Таке сум’яття попереду зграї під час руху, завжди ставала причиною штовханини позаду. Вовки, які бігли позаду, наштовхувалися на молодого вовка і виказували своє невдоволення, кусаючи його за задні лапи та боки. Він сам створював собі проблеми, адже голод і злість супроводжують один одного, але безмежний запал молодості примушував його час від часу наполегливо повторювати свій маневр, незважаючи на те, що він ніколи не мав успіху і приносив йому одні лиш неприємності.

Була б їжа, залицяння та бійки відразу ж стали б головними в зграї і вона б розпалася. Та вовки були у відчайдушному становищі. Вони були виснаженими від тривалого голоду і бігли повільніше, ніж зазвичай. Позаду плелися слабкі члени зграї – наймолодші та надто старі. Попереду бігли найсильніші. Та все одно, всі вони більше нагадували скелетів, аніж міцних вовків. Незважаючи на це, і не враховуючи кульгаючих вовків, рухи тварин були легкими та невтомними. Їхні волокнисті м’язи здавалися невичерпним джерелом енергії. Вслід за сталевим рухом м’яза, слідував інший сталевий рух, а за ним ще один і ще один, здавалося, вони можуть рухатися безкінечно.

Того дня вовки пробігли багато миль. Вони бігли всю ніч, і наступний день також зустрів їх у русі. Навколо простягалася промерзла, пустельна, без найменших ознак життя земля. Зграя самотньо просувалася безмежним краєм в пошуках інших звірів, котрих вона могла би проковтнути та продовжити своє існування.

Вовкам довелося перебігти декілька вододілів та дюжину невеликих струмочків в низовині, перш ніж їхні пошуки принесли успіх. Вони зустріли лосів. Першою здобиччю став здоровий самець. Тут було м’ясо, і тут було життя, і на їхньому шляху не стояли загадкові вогні та літаючі вогняні головешки. Їм були відомі широкі копита та гіллясті роги, і відкинувши притаманну їм терплячість та обережність, вони напали на здобич. Бій був жорстоким, але продовжувався недовго. Вовки оточили здорового самця з усіх боків. Сильними ударами своїх великих копит він розпорював їм черева та розколював черепи. Він давив та ломав їх на своїх величезних рогах, топтав їх копитами, підминав під себе, качаючись на снігу. Та він був приречений. Звір впав на землю, повалений вовчицею, яка люто роздирала йому горло та іншиим вовками, які вп’ялися в його тіло зубами, пожираючи його заживо, не чекаючи доки він припинить боротися.

Їжі було удосталь. Самець важив більше восмиста фунтів – цілих двадцять фунтів м’яса на звіра, враховуючи, що в зграї було сорок з лишком вовків. Та якщо вони справлялися з голодовкою, то з поїданням здобичі вони справлялися не гірше, і незабаром все, що залишилося від прекрасної, повної сил тварини, яка зіткнулася зі зграєю вовків всього декілька годин тому, так це кілька розкиданих кісток.

Наївшись, вони багато відпочивали і спали. З ситими животами, молоді самці почали задиратися і битися. Так продовжувалося декілька наступних днів, які передували розпаду зграї. Голодні дні завершились. Тепер вовки були на землях, де водилася дичина, і хоча вони все ще полювали зграєю, все ж нападали більш обережно: від невеличких лосиних зграй, котрі попадалися їм на шляху, вони відтісняли тільних самок або старих самців.

Настав день, коли вовча зграя, будучи на землях, де водилося вдосталь дичини, розділилася навпіл та розбіглася у різні боки. Вовчиця разом з молодим вожаком зліва та однооким старим вовком справа, вела їхню половину зграї на схід до річки Макензі і далі до озер. З кожним днем їхня зграя дедалі зменшувалася. Самці та самки, створюючи пари, полишали зграю. Іноді самця без пари відганяли гострими іклами його суперники. І зрештою, в зграї залишилося тільки четверо: вовчиця, молодий вожак, одноокий та честолюбивий трьохрічний вовк.

Вовчиця вкрай озлобилася. Вона частувала всіх трьох залицяльників укусами, а ті покірно приймали їх. Вони не ухилялися від її жорстоких ікл і, підставляли їй плечі, махаючи хвостами і уповільнюючи біг, у спробі вгамувати її гнів. Та якщо перед нею вони демонстрували свою покірність, то один до одного вони не виявляли милосердя. Трьохрічний вовк вкрай осмілів і напавши на старого вовка з боку його незрячого ока, розірвав вухо на шматки. Хоч сивий старий вовк і бачив тільки одним оком, проти молодості і сили свого суперника він пустив у хід мудрість та накопичений досвід. Втрачене око і вкрита шрамами морда доводили, якою ціною дався йому цей досвід. Він пережив надто багато боїв, щоб сумніватися, як вчинити зараз.

Боротьба почалася чесно, та закінчилась зовсім інакше. Не можна передбачити, чим би вона могла завершитись, якби третій вовк не став на бік старого і разом старий та молодий вожаки не напали б на гонористого трьохрічного вовка, зчинивши битву не на життя, а на смерть. Недавні товариші оточили його з обох боків, впиваючись в нього безжальними іклами. Одразу ж було забуто дні, коли вони разом полювали і терпіли голод. Все це лишилося в минулому. Зараз їх хвилювали любовні справи і вони були важливішими за полювання.

А тим часом вовчиця, винуватиця цієї битви, сиділа на задніх лапах і вдоволено спостерігала. Вона навіть отримувала задоволення. Це був її день – а такі дні рідко траплялися – коли гриви ставали дибки, а ікло билося об ікло або ж пронизувало і розривало м'яку плоть, лише заради того, щоб володіти нею.

І в першій боротьбі за свою обраницю трьохрічний вовк поплатився життям. Поряд з його тілом стояло два його суперники. Вони пильно дивилися на вовчицю, яка сиділа на снігу та посміхалась їм. Але старий вовк був мудрим, дуже мудрим, як в коханні, так і в бою. Молодий вожак повернув голову, щоб зализати рану на плечі. Його шия вигнулася до суперника і одним своїм оком старий вовк спіймав вдалий момент. Він метнувся до молодого вовка і його ікла, глибоко увіп’явшись у плоть, ривком розірвали яремну вену на шиї, після чого він знову відскочив назад.

Молодий вожак несамовито заричав, але його рик на половині перетворився в рокітливий кашель. Стікаючи кров’ю та кашляючи, вже переможений, він стрибнув на старого вовка і продовжував битися до тих пір, поки життя в ньому не почало повільно згасати, його лапи ослабли під вагою тіла, в глазах потемніло, а удари та стрибки з кожним разом ставали дедалі слабшими.

І весь цей час вовчиця сиділа на своїх задніх лапах і посміхалася. Незбагненним чином її тішила ця боротьба, адже так влаштована дика природа, такою є трагедія безталанних самців, котрим у битві за самку траплялося гинути. Для тих же, хто виживав, така перемога приносила бажану нагороду.

Після того, як тіло молодого вожака завмерло на снігу, Одноокий гордо підійшов до вовчиці. Його вигляд одночасно випромінював тріумф та обережність. Очевидно він очікував різкого відпору, адже здивувався, коли вона не вишкірила на нього гнівно свої ікла. Вона обнюхала його ніс до носу і навіть грайливо застрибала навколо нього, мов цуценя, махаючи своїм хвостом. І він, незважаючи на свої роки та мудрість, вів себе так само і навіть трохи безглуздіше.

Переможені суперники були забуті, так само як була забута історія кохання, що була написана червоним на снігу. Лише один раз про неї згадав старий Одноокий, коли зупинився на хвилину, щоб зализати свої глибокі рани. Тоді він вишкірився, заричав, шерсть на його загривку та плечах стала дибки і, присівши, готовий до стрибка, він судомно впивався кігтями у сніг, в пошуках опори. Та наступної миті все знову було забуто, і він побіг слідом за вовчицею, яка сором’язливо зазивала його на прогулянку по лісу.

І ось вони вже бігли пліч-о-пліч, наче добрі друзі, які знайшли взаємопорозуміння. Минали дні, а вони трималися разом, вистежуючи здобич, вбиваючи та з’їдаючи її разом. Та ось пройшов якийсь час і вовчиця стала тривожною. Вона наче шукала щось, що ніяк не могла знайти. Здавалося, її приваблювали ями під лежачими деревами, а ще вона подовгу винюхувала забиті снігом ущелини в скелях і печерах під нависаючим берегом річки. Старого Одноокого її заняття зовсім не цікавило, але він покірливо йшов за нею, і коли її пошуки в певних місцях затягувалися надовше аніж зазвичай, він лягав та чекав, поки вона була готова рушати далі.

Вони не осідали на одному місці, а бігли до річки Макензі і, добравшись до неї, вони зменшили темп і тепер повільно рухалися вздовж річки, часто полишаючи її, щоб полювати на здобич біля невеликих приток, але потім завжди поверталися назад. Інколи вони натрапляли на інших вовків, зазвичай це були пари, але такі зустрічі не відзначалися особливим теплом. Вовки не проявляли дружелюбності, радості від зустрічі, або бажання об’єднатися у зграю. Декілька разів вони зустрічали вовків-одинаків. Одинаки завжди були самцями, і вони вкрай наполегливо намагалися приєднатися до Одноокого та його самки. Це його злило, і коли вовчиця ставала з ним пліч-о-пліч, їжилася та шкірилася на напористих одинаків, ті відступали, звертаючи з їхнього шляху, і продовжували бігти своєю дорогою.

Одного разу, місячної ночі, пробираючись мовчазним лісом, Одноокий раптом застиг. Піднявши морду і хвіст догори, роздувши ніздрі та по-собачому піднявши одну лапу догори, він заходився принюхуватися до просяклого запахами повітря. Його побоювання не розвіялися і він продовжував принюхуватися далі, намагаючись зрозуміти послання, яке витало у повітрі. Його ж подрузі вистачило один раз принюхатися, щоб залишитися задоволеною тим, що виявили її ніздрі, після чого вона пустилася риссю, тим самим заспокоюючи його. Хоча Одноокий і послідував за нею, він все ще сумнівався, і час від часу зупинявся, щоб вивчити небезпеку більш уважно.

Вовчиця обережно ступила на край величезної галявини, обрамленої деревами. Деякий час вона стояла наодинці. Підкрадаючись та підповзаючи, Одноокий приєднався до неї, передчуваючи небезпеку кожною клітинкою свого тіла. Вони стояли пліч-о-пліч та спостерігали, прислуховуючись та принюхуючись.

Вони почули звуки суперечки та бійки собак, гортанні крики чоловіків, різкі голоси жінок, що сварилися, і одного разу почувся пронизливий та жалібний плач дитини. Окрім величезних обтягнутих шкірою вігвамів та диму, що повільно підіймався в застиглому повітрі, мало що можна було розгледіти через яскравий вогонь, в світлі якого миготіли фігури людей, які снували туди-сюди. Та натомість їхні ніздрі вхопили міріади запахів, які доносилися з боку поселення індійців, і розповідали Одноокому про речі, які були для нього майже незбагненними, але були дуже добре знайомі вовчиці.

Вона дивно розхвилювалась, та зі зростаючим захватом продовжувала принюхуватися. Але Одноокий не розділяв її схвильованості. Він почав нерішуче відступати, виказавши свої побоювання. Щоб його заспокоїти, вона обернулася та доторкнулася до його шиї своєю мордою, потім знову заходилася роздивлятися поселення. Знову в її погляді з’явився смуток, та це зовсім не був голодний смуток. Бажання, яке її охопило, спонукало йти вперед, підійти ближче до теплого вогню, побитися з собаками, пробігтися по поселенню, сторонячись та ухиляючись з-під ніг людей.

Одноокий нетерпляче чекав, та ось вовчицю знову охопив її колишній неспокій і вона усвідомила необхідність негайно знайти те, що шукала. Одноокий відчув полегшення, коли вона повернулася та риссю побігла назад і, добігши до дерев, вони разом зникли під покровом лісу.

Безшумно, мов тіні в місячному сяйві, вони натрапили на стежину. Обоє принюхалися до слідів на снігу. Сліди були свіжими. Одноокий обережно побіг уперед, його подруга побігла слідком. Широкі подушечки їхніх лап, мов оксамит, м’яко ступали по снігу. Одноокий ледь зловив рух чогось білого попереду. За його плавною ходою приховувався поспіх, та невдовзі він пустився бігти з усіх ніг. Він побачив пляму, яка вистрибувала попереду.

Вовки бігли по вузькій стежині, повз молоді ялинки. Крізь дерева виднівся просвіт, який розширявся у галявину, що була залита місячним сяйвом. Одноокий швидко наближався до миготливої білої плями. Стрибок за стрибком і ось він майже наздогнав її. Ще один стрибок і його ікла увіп’ються в неї. Та цього так і не трапилося. Біла шкірка злетіла високо догори і, підстрибуючи у повітрі, заєць-біляк затанцював свій химерний танок прямісінько над ним, не маючи наміру повертатися на землю.

Налякавшись, Одноокий, з форканням відстрибнув назад і, припав до землі, погрозливо заричав на незрозуміле створіння, яке вселяло жах. Та вовчиця спокійно минула його, і на мить зупинившись, стрибнула за танцюючим зайцем. Вона злетіла високо вгору, та не так високо, як висіла здобич і, з металевим клацанням, її зуби схопили лишень порожнечу. Вовчиця стрибнула ще раз, а потім ще.

Спостерігаючи за нею, її друг потроху розслабив позу. Тепер він виказував невдоволення її безплідними спробами, і сам зробив сильний стрибок угору. Його зуби схопили зайця і разом вони знову опустилися на землю. Але водночас він почув над собою підозріле тріскотіння і щось біля нього почало рухатися – з подивом він помітив, як молода ялинка нахиляється над ним та готова завдати удару. Щелепи вовка відпустили здобич і він вишкірився, заричав, наїжився від люті та страху, та відскочив назад, щоб врятуватися від невідомої йому небезпеки. І молоде дерево відразу ж випрямляючись, помчало назад увись, а заєць, який злетів разом з ним, знову затанцював свій танок.

Вовчиця розізлилася. Вона цапнула зубами свого друга за плече на знак докору, і він, ще більше налякавшись, не усвідомлюючи хто напав на нього знову, розлючено завдав удару у відповідь, здерши зубами шкіру на морді вовчиці. Така реакція на докір була однаково несподіванкою, як для нього, так і для неї, і вона накинулася на Одноокого з риком та обуренням. Раптово зрозумівши свою помилку, він спробував задобрити її, та вовчиця рішуче продовжувала його карати, і тоді, полишивши будь-які спроби її заспокоїти, він почав кружляти по колу, ховаючи від неї голову і дозволяючи кусати себе за плечі.

Тим часом заєць все підстрибував у повітрі. Вовчиця сіла на сніг і Одноокий, більше побоюючись своєї подруги, аніж таємничого деревця, знову плигнув за зайцем. Приземлюючись з зайцем у зубах, він пильно слідкував за деревом. Як і раніше, воно послідувало за ним. Припавши до землі в очікуванні удару, він їжився, однак не відпускав зайця. Удару не послідувало. Схилившись над ним, дерево застигло. Коли рухався він – воно також рухалос, примушуючи його ричати крізь зціплені зуби; коли він завмирав – воно також завмирало, і вовк вирішив, що безпечніше не робити ніяких рухів. Все ж тепла заяча кров вабила в його пащі приємним смаком.

Його подруга звільнила його зі скрутного становища, в якому він опинився. Вона забрала у нього зайця і доки дерево гойдалося та загрозливо похитувалося над нею, вона спокійно відгризла зайцю голову. Одразу ж дерево злетіло догори, повернувшись у вертикальне положення, як і було задумано природою, після чого не спричиняло більше ніяких хвилювань. Вовчиця та Одноокий заходилися жадібно пожирати м’ясо, яке спіймало для них загадкове дерево.

Там були інші стежини та галявини, на яких зайці висіли у повітрі, і пара вовків вивідала їх усі – вовчиця показувала дорогу, а старий вовк йшов слідом, спостерігаючи та вивчаючи хитрість обкрадання пасток. І це знання пізніше стало йому у пригоді.

РОЗДІЛ II – ЛІГВО

Два дні вовчиця та Одноокий бродили навколо індійського поселення. Його близькість викликала у вавка страх і тривогу, але поселення вабило його подругу, і вона не бажала йти геть. Однак, коли одного ранку, зовсім близько повітря розколов звук від пострілу, і куля пробила стовбур дерева на відстані кількох дюймів від голови Одноокого, вони більше не вагалися і вирушили в дорогу широкими, метушливими стрибками, які швидко несли їх геть від небезпеки.

Два дні дороги не надто віддалили їх від поселення. Те, що шукала вовчиця, тепер стало нагальною потребою. Вона ставала тяжчою та бігла повільніше. Одного разу, в гонитві за зайцем, якого вона зазвичай ловила без значних зусиль, вона здалася й лягла, щоб відпочити. Одноокий підійшов до неї, але після того як він доторкнувся мордою до її шиї, вона люто вкусила його та так спритно, що він упав на спину і в безглуздій позі здійснював спроби ухилитися від її зубів. Її характер став ще запальнішим, а він в свою чергу став більш терплячим та турботливим.

І ось, нарешті, вовчиця знайшла те, що розшукувала. Воно було в декількох милях вгору за течією невеликого струмка, який влітку впадав в річку Макензі, але зараз був вкритий кригою, промерзнувши до кам’янистого дна, та застиг від джерела до самісінького гирла. Вовчиця стомлено дріботіла за своїм другом, котрий біг далеко попереду і тоді вона випадково помітила високий глиняний берег, що нависав над струмком. Повернувши, вона побігла до нього. Грізні весняні бурі та танучий сніг підмили берег і в одному місці з вузької щілини утворилася печера.

Вовчиця зупинилася біля її входу та обережно оглянула стіни. Потім вона оббігла печеру навколо і добігши туди, де урвище переходило в пологий берег, знову повернулася до неї і увійшла у вузький прохід. Якихось три коротких фути їй довелося повзти, потім стіни розширились та стали вище, і вона опинилася в невеликій круглій норі, біля шести футів в діаметрі. ЇЇ голова ледве діставала стелі. Тут було сухо та затишно. Вона оглянула печеру з особливою ретельністю, а Одноокий, який до того часу повернувся, стояв біля входу і терпляче спостерігав. Поставивши передні лапи разом, вона нахилилася до них мордою і декілька разів покрутилася навколо, потім, втомлено зітхнувши, майже пробурчавши, вона скрутилася у клубок, розслабивши лапи і лягла, повернувшись головою до виходу. Одноокий, цікаво нашорошивши вуха, усміхнувся їй, і вона змогла розгледіти обриси його хвоста, яким він тепер добродушно мотиляв. Притиснувши вуха, вовчиця відкрила пащу, і миролюбиво висунувши язик, дала зрозуміти, що вона спокійна та задоволена.

Одноокий був голодним. Він спав біля входу у печеру, та сон його був тривожним. Раз у раз він прокидався, і нашорошено прислуховувався до навколишньої природи, залитої яскравими променями квітневого сонця, що мерехтіли на снігу. Коли він поринав у дрімоту, слабкий шепіт невидимих оку струмочків, тривожили його слух, тоді він вставав на лапи і уважно прислуховувався. Сонце знову повернулося у ці краї, і вся природа Півночі прокидалася під його теплом. Життя вирувало. Весна витала у повітрі, під снігом зароджувалося життя, по деревам підіймався сік, а бруньки розбивали крижані окови.

Одноокий схвильовано поглядав на свою подругу, та вона не бажала підійматися. Він визирнув з печери і побачив зграйку пуночок, що пурхала неподалік. Він був піднявся, але поглянувши на свою подругу, знову влігся та задрімав. Раптом до нього донеслося тонесеньке дзижчання. Він декілька разів провів лапою по морді, а потім прокинувся. Там, у повітрі прямо над кінчиком його носа самотньо дзижчав комар. Це був великий комар, який напевно усю зиму пролежав замерзлий у сухій колоді, а тепер відтанув під сонячними променями. Одноокий більше не міг опиратися поклику природи. До того ж він був голодним.

Вовк проповз до своєї подруги, щоб переконати її піднятися. Та вона лише заричала у відповідь, і він на самоті поповз назустріч яскравим сонячним променям. Коли він ступив на м’який сніговий покрив, то відчув, як легко той провалюється під його лапами і сковує його біг. Він побіг вгору по льодяному струмку, де сніг, вкритий від сонця тінню від дерев, все ще залишався твердим. Вісім годин пройшло, перш ніж він в нічних сутінках повернувся до нори, а голод гриз його ще більше, ніж раніше. Він знайшов здобич, та не спіймав її. В гонитві за дичиною він провалювався на підталій сніговій кірці потопаючи в снігу, в той час як заєць-біляк легко втікав по її поверхні.

Зачувши недобре, він завмер біля входу у печеру. Слабкі, дивні звуки доносилися зсередини. Вони були йому невиразно знайомі, але це не був голос його подруги. Обережно він проповз всередину і там його зустрів застережливий рик вовчиці. Він не збентежив Одноокого, хоча він покірливо зберігав дистанцію. Та йому хотілося зрозуміти природу інших звуків – слабкого, тихого писку та скавучання.

Його подруга роздратовано попередила, щоб він не підходив і, згорнувшись у клубок, він заснув біля входу у печеру. Коли тьмяне світло ранкових сонячних променів пробилося у лігво, він знову почав шукати причину невиразно знайомих йому звуків. В ричанні його подруги з’явилася нова нотка. Це була нотка ревнощів, і він був обережним, тримаючись від неї на відстані. Все ж таки між її лапами, вздовж тулуба, йому вдалося розгледіти п’ять дивовижних маленьких живих комочків. Вони були надто слабкими, надто безпомічними і пищали, не відкриваючи очей назустріч світлу. Вовк був здивований. За все його довге життя таке траплялося з ним не один раз, однак кожного разу він дуже дивувався.

Його подруга занепокоїно дивилася на нього. Час від часу вона видавала рик, а коли він наближався до неї занадто близько, то рик переростав у сердите ричання. Її інстинкт говорив їй, як і усім вовчицям-матерям, що батьки поїдають новонароджене і безпомічне потомство, хоча вона й не пам’ятала, щоб з нею таке траплялося. Такий інстинкт нагадував про себе сильним страхом, котрий ховався всередині та спонукав не дозволяти Одноокому наблизитися до дитинчат.

Та він не становив загрози. Старий вовк відчував поклик інстинкту зберегти своє потомство, який в свою чергу він успадкував від вовків, щоб продовжити їх рід. Він не сумнівався та не розмірковував над тим, що бачив перед собою, природа вже відповіла на всі його питання і, залишаючи своє потомство та підкоряючись своєму інстинкту, Одноокий зробив те, що здавалося самим природнім у цьому світі – він вирушив на полювання.

В п’яти чи шести милях від лігва струмок розділявся і його рукава розтікалися серед гір під прямим кутом. Вовк побіг вздовж лівого рукава і натрапив на свіжий слід. Він принюхався і, вирішивши, що звір проходив тут зовсім недавно, припав до землі, сторожко вдивлявся туди, куди він щезав. Потім він повільно розвернувся та вирушив далі вздовж правого рукава. Слід був набагато більший його власного, і він знав, що у нього мало шансів здолати звіра, котрий їх залишив.

Пробігши з пів милі вздовж правої вилки струмка, він почув звук гризучих зубів. Він підкрався до своєї здобичі та побачив їжатця, який, піднявшись на обидві лапи біля дерева, гриз кору. Одноокий обережно наблизився, але без всілякої надії спіймати здобич. Звір був йому знайомий, хоча він і не зустрічав його раніше так далеко на північ і за все його життя їжатець жодного разу не став йому обідом. Та він прожив достатньо, щоб знати, окрім всього іншого, що на світі є вдача та щасливий випадок, і з цим він продовжив підкрадатися ближче. Ніколи не можна було сказати напевне, як все піде, бо життя якимось чином завжди було непередбачуваним.

Їжатець згорнувся клубком, розпушивши довгі, гострі голки в усі боки, щоб захиститися від атаки.

Одного разу, коли Одноокий був ще молодим вовком, він занадто близько принюхався до схожого клубка з голок, очевидно призначених для захисту, і раптово оживши, клубок вдарив його хвостом по носі. Одна голка залишалася стирчати у нього в носі багато тижнів та викликала пекельний біль доти, доки нарешті не випала сама. Пам’ятаючи про цей конфуз, він зручно присів, притиснувшись до землі, у футі від здобичі, подалі від хвоста, завмер та почав вичікувати. Могло трапитися що завгодно. Завжди могла випасти гарна нагода. Їжатець міг розгорнутися і тоді спритним рухом лапи він зміг би нанести удар в незахищений голками живіт та розпороти його. Та пройшло півгодини і вставши, він сердито рикнув на нерухомий клубок і побіг далі. Йому часто доводилося довго вичікувати, доки їжатець розгорниться і цього разу він не бажав втрачати час. Він попрямував далі вздовж правої вилки струмка. День хилився до вечора, а він так нічого і не спіймав.

Інстинкт батьківства наполегливо спонукав його шукати їжу. І ось по полудню він натрапив на куріпку. Він вийшов з хащів та опинився прямо перед некмітливим птахом. Вона сиділа на колоді, всього у футі від його носа. Обидва помітили один одного. Сполохавшись, птах злетів угору, та вовк встиг вдарити його лапою і звалити на землю, і коли він знову спробував пурхнути, він наскочив на неї і схопив зубами. Коли його ікла стисли ніжну плоть та тендітні кістки, він, як і наказувала йому природа, почав їсти. Але згадавши про щось, він зупинився і рушив у дорогу додому, несучи в зубах білу куріпку.

М’яко рухаючись, неначе тінь, він обережно розвідував дорогу перед собою, в надії знайти ще яку-небудь дичину, і в милі від рукавів струмка натрапив на старі великі сліди, які знайшов рано вранці. Слід йшов у той бік, куди він біг, і Одноокий продовжив свій шлях, готуючись за будь-яким поворотом на березі зустріти його володара.

Виглянувши з-за каменя, де струмок круто завертав і, метнувшись поглядом, він побачив те, що змусило його відразу ж припасти до землі. Там був звір, якому належали сліди – велика самка рисі. Вони присіла до землі, так само як сьогодні робив і він, а перед нею згорнувшись лежав клубок з голок. Якщо до цього він був ковзаючою тінню, то тепер він став привидом тієї тіні, доки, прокрадаючись, петляв, і без перешкод не опинився з підвітряної сторони біля німих, застиглих звірів.

Опустившись на сніг і положивши куріпку поряд, він почав спостерігати крізь вкриті голками гілки ялинки, що хилилися низько до землі, за грою життя, яка розігрувалася у нього перед очима – два звіра терпляче чекали у прагненні жити. І цікавим в усій цій грі було те, що один, щоб вижити поїдав іншого, а той, в свою чергу, намагався не бути з’їдженим. Старий вовк, причаївшись в своєму укритті, також брав участь в цій грі та сподівався на диво, яке могло б допомогти йому зловити здобич і вижити.

Пройшло півгодини, година, але нічого не відбувалося. Клубок голок можно було прийняти за камінь, рись була схожа на обмерзлий мармур, а старий вовк лежав, наче мертвий. Однак усі три звіра жили в постійній напрузі, що викликало в них майже фізичний біль, і навряд чи вони коли-небудь відчували себе більш живими, аніж в той момент, коли знаходилися в оціпенінні.

Одноокий злегка поворухнувся і жваво виглянув вперед. Щось відбувалося. Їжатець зрештою вирішив, що його ворог пішов. З повільною обережністю він почав розгортатися, прибираючи свою неприступну броню. Його нічого не насторожило. Дуже повільно голчастий клубок розгортався на всю довжину. Побачивши живу здобич, котра лежала перед ним, наче запрошуючи на бенкет, Одноокий відчув, як з його пащі мимоволі потекла слина.

Коли їжатець помітив свого ворога, він ще не встиг повністю розгорнутися. Тієї ж миті рись напала. Удар був наче спалах. Лапа нанесла свій прудкий удар по ніжному череву, розпоровши його своїми гострими кігтями, які загорталися, наче гачки. Якщо б їжатець розвернувся повністю або якщо б він не помітив свого ворога за долю секунди до удару, лапа залишилася б неушкодженою, та доки рись забирала її, їжатець різко вдарив збоку хвостом і загнав в лапу гострі голки.

Все трапилося за мить – удар, удар у відповідь, пронизливий передсмертний крик їжатця і крики кішки від несподіваного болю. Одноокий жваво підвівся, нашорошив вуха та підняв догори хвіст, яким замотиляв. Рись розізлилась не на жарт. Вона люто накинулася на істоту, яка її поранила. Але їжатець скуготів та кректав від нанесеної йому рани і знесилено намагаючись згорнутися у клубок, знову завдав удару хвостом і знову кішка заревіла від болю та потрясіння. Вона позадкувала, фиркаючи носом, який тепер був нашпигований голками і був схожий на страхітливу голочницю. Рись терла ніс своїми лапами, намагаючись позбавитися пекучих голок. Віл нестямного болю та переляку вона встромляла ніс у сніг, терла його об лозинки та гілки, кружляючи по колу.