Текст книги "Біле ікло"

Автор книги: Джек Лондон

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Кіче ласкаво облизала його, понукаючи залишитися поряд. Та його долала цікавість і за декілька хвилин він вже знову відважився вивчати індіанське поселення. Він побачив як чоловік, Сірий Бобер, присівши навпочепки, проробляв щось з палками та сухим мохом, який він розклав перед собою на землі. Біле Ікло підійшов до нього та почав спостерігати. Сірий Бобер видавав якісь звуки, які не здалися йому ворожими, тому він тихенько підійшов поближче.

Жінки та діти несли ще більше палок та гілок Сірому Бобру. Очевидно, намічалося щось важливе. Білому Іклу стало настільки цікаво, що підступивши ще блище, він доторкнувся до коліна Сірого Бобра і навіть забув, що стоїть поряд з грізною людською істотою. Несподівано, він побачив, як з-під долоней Сірого Бобра від палок та моху вгору потягнулося щось дивне, схоже на серпанок. Зненацька, в купкі з палок щось заворушилося. Воно звивалося та виверталося в різні боки, а колір у нього був таким самим як у сонця, яке світило з небес. Біле Ікло нічого не знав про вогонь. Він вабив його так само, як вабило світло в печері, коли він був ще зовсім маленьким. Вовченя підповзло трохи ближче до полум’я. Зачувши над собою хихотіння Сірого Бобра, він вирішив, що звук був дружнім. Потім його ніс доторкнувся до вогню і водночас він потягнувся до нього своїм маленьким язичком.

На мить він застиг. Невідоме, зачаївшись серед палок та моху, жорстоко схопило його за ніс. Він відповз назад та почав вискотіти від несподіваного болю. Зачувши його, Кіче, яку утримувала палка, поривалася вперед, ричала та лютувала від того, що не могла прийти йому на допомогу. Та Сірий Бобер гучно розсміявся та, ляснувши себе по ногах, заходився розповідати про те, що сталося усім іншим у поселенні, після чого всі вони зайшлися гучним сміхом. А Біле Ікло сидів на задніх лапах і продовжував відчайдушно вискотіти, маленький та нещасний серед всіх цих людей. Ніколи ще йому не було так боляче. Жива істота, колір якої був таким самим як у сонця, що з’явилася з-під долонь Сірого Бобра, обпекла йому ніс та язик. Його завиванням не було кінця-краю і кожен раз люди зустрічали їх новим вибухом сміху. Він спробував полегшити біль, облизавши ніс язиком, та язик він також обпік, і коли він доторкнувся до носа, то біль посилився удвічі, примусивши його заскавучати ще з більшим розпачем.

І тоді він відчув сором. Він знав, що таке сміх і що він означав. Людям важко зрозуміти, як деякі тварини вирізняють його, та як вони розуміють, коли над ними сміються, але Біле Ікло розумів. І йому було соромно від того, що люди сміялися над ним. Він повернувся та втік, не через те, що йому стало боляче від опіку, але через сміх, який прокрався глибше і ранив його сильніше. Він побіг до Кіче, яка лютувала на прив’язі, наче оскаженілий звір – до Кіче, єдиної істоти на землі, яка не сміялася над ним.

Сутінки перетворилися на ніч, і Біле Ікло приліг біля своєї матері. Його ніс і язик все ще боліли, але дещо бентежило його набагато більше. Вовченя сумувало за домівкою. Воно відчувало порожнечу всередині, йому хотілося почути заспокійливе журчання струмка та опинитися в своїй печері на краю берега. Життя стало занадто неспокійним. Навколо було занадто багато людей – чоловіків, жінок та дітей, всі вони зчиняли багато шуму і тривожили його. Були ще собаки, вони постійно гавкали, билися, здіймаючи гамір та сум’яття. Він втратив заспокійливу самотність, єдине життя, яке він знав. Тут навіть у повітрі тріпотіло життя. Воно безупинно гуло та дзижчало над ним. Звуки то посилювалися, то стихали, зачіпаючи його нерви та відчуття, лякаючи його, та примушуючи весь час бути насторожі.

Біле Ікло спостерігав за тим, як люди ходили туди-сюди по поселенню. Те як він дивився на людей, які снували перед ним, було чимось схоже на те, як люди дивляться на створених ними богів. Вони були істотами, наділеними владою, вони були воістину богами. І в його туманному розумінні вони вбачалися йому творцями чудес, так само як боги є чудотворцями для людей. Їм були відомі всі таємниці невідомої та незбагненної сили, вони панували над усіма живими та неживими предметами – примушували підкорятися те, що було спроможне рухатися та примушували рухатися нерухомі предмети, а ще вони були творцями життя, обпікаючого життя, яке було такого ж кольору як і сонце та яке зароджувалося з-під моху та дерева. Вони були творцями вогню! Вони були богами.

РОЗДІЛ II – НЕВОЛЯ

Кожного дня Біле Ікло відкривав для себе багато нового. Поки Кіче була на прив’язі, він бігав по поселенню та з цікавістю вивчав його, збираючи новий досвід. Він швидко вивчив устрій життя людей, і більш близьке знайомство з ними не викликало в нього неприязні. Чим більше він їх пізнавав, тим більше вони доводили свою вищість, демонструючи незбагненну силу, і тим більше були схожими на богів.

Людина часто журилася, коли бачила, що її боги повалені, а жертівники зруйновані, але вовк чи дика собака, які лягали біля ніг людини, не розуміли її горя. На відміну від людини, чиї невидимі оку боги були лише здогадкою, блукаючими видіннями, наділеними добротою та силою, віра в яких переносила людей у світ духів, вовки та дикі собаки бачили своїх богів перед собою з крові та плоті, приходили до їхнього вогнища, могли до них доторкнутися; їхні боги ходили по землі, і їхні задачі та існування залежало від часу. Повірити в такого бога було нескладно, і цю віру нічого не могло похитнути. Його існування було очевидним. Ось він стоїть, на свої двох ногах, з палкою у руці, сильний, сердитий та добрий, могутнє та таємниче божество ховалося під живою плоттю, з ран якої текла кров і яка нічим не відрізнялася від будь-якого іншого м’яса.

Так було й з Білим Іклом. Люди вбачалися йому богами, в існуванні яких не було сумнівів і від яких неможливо було сховатися. Він скорився їм, як скорилася мати Кіче, коли зачула людину, яка кликала її по імені. Вовченя дозволило їм взяти главенство над собою. Воно поступалося їм дорогою. Коли вони кликали його, воно підбігало. Коли вони грозилися йому – воно припадало до землі. Коли вони проганяли його, воно одразу ж тікало геть. Воно виконувало будь-яке їхнє бажання, тому що вони володіли силою, яка була спроможна завдати болю стусаном, палкою, кинутим каменем або обпікаючим бичем.

Біле Ікло належав їм, як і всі інші собаки. Він корився їхнім наказам. Вони мали владу над його тілом, яке вони могли побити, покалічити або помилувати. Цей урок він швидко вивчив. Спочатку йому було нелегко, багато чого в ньому опиралося тому, з чим йому доводилося миритися, але водночас нелегкі уроки приносили свої плоди та несвідомо він вчився любити те, чому його вчили. Це був процес передачі його долі у чужі руки, передачі відповідальності за його життя. Такою була нагорода за його тяжку науку, адже завжди легше, коли є на кого покластися, аніж бути самому за себе.

Але для цього знадобився не один день, не одразу зміг він віддати своє тіло та душу людям. Йому було не під силу вмить відмовитися від своєї дикої сутності і своїх свогадів про життя на волі. Були дні, коли він прокрадався до узлісся та, завмерши, прислуховувався до чогось, що звало його з хащів. Назад він завжди повертався неспокійним та тривожним, тихо та сумно скавучав біля Кіче та без перестанку допитливо вилизував їй морду.

Біле Ікло швидко вивчив устрій життя в поселенні. Він бачив несправедливість та жадібність старших собак до риби та м’яса, які люди кидали їм під час годівлі. Він дізнався, що чоловіки були справедливими, діти – жорстокими, а жінки – добримим та інколи йому перепадав від них шматочок м’яса або кістка. А після того як йому довелося декілька разів відчути на собі гнів матерів напівдорослих цуценят, він вирішив, що розсудливіше буде зовсім не зв’язуватися з ними, триматися від них якнайдалі та взагалі не траплятися їм на очі.

Але більш за все життя йому отруював Ліп-ліп. Більший, старший та сильніший, Ліп-ліп ніколи не втрачав можливості побитися з Білим Іклом. Біле Ікло завжди приймав визов, але його шанси були нерівними. Його супротивник був занадто здоровим. Ліп-ліп став для нього кошмаром. Варто йому було наважитися відійти від своєї матері, як забіяка одразу ж з’являвся поряд, не відстаючи від нього ні на крок. Він ричав на нього та чекав, коли людей не буде поряд і з’явиться нагода накинутись на нього та зчинити бійку. Коли Ліп-ліп укотре перемагав, то надзвичайно радів своїй перемозі. Для нього ці бійки стали найвищою насолодою в житті, так само як для Білого Ікла вони стали нестерпною тортурою.

Та це не залякало Біле Ікло. Хоча йому дуже діставалось, і він завжди зазнавав поразки, його дух не було зламано. Однак переслідування цуценяти залишили на ньому недобрий слід. Він озлобився та замкнувся. Від народження він мав лютий норов, але безкінечні нападки ще більше озлобили його. В ньому рідко просиналася його добродушна, грайлива, щеняча сторона. Він ніколи не грався і не пустував з іншими цуценятами. Ліп-ліп йому не дозволяв. Варто було Білому Іклу з’явитися поруч, Ліп-ліп відразу ж підлітав та, задираючись або зчиняючи бійку, відганяв його.

Войовничість Ліп-лапа відіймала у Білого Ікла щенячу безтурботність та примушувала передчасно подорослішати. Не маючи можливості виплескувати свою енергію у грі, наданий сам собі, він почав розвиватися розумово. Він став винахідливішим: коли йому нічим було зайнятися, він вигадував хитрі плани. Так як йому не давали з’їсти і шматка м’яса або риби під час годівлі собак, він перетворився на вправного злодія. Йому доводилося самому діставати собі їжу, і це в нього добре виходило, хоча часто цим він дуже докучав індіанкам. Він навчився непомітно прокрадатися по поселенню, знав про все, усе бачив та все чув, а ще він вивчав шляхи та способи, які допомогали йому втекти від його непримиримого ворога.

Ще в перші дні своїх переслідувань він вперше провернув свій воістину хитрий план та вперше відчув смак помсти. Так само як Кіче, коли вона жила серед вовків, виманювала собак зі стоянки людей на погибель, так само й Біле Ікло заманив Ліп-ліпа в караючі щелепи своєї матері. Втікаючи від Ліп-ліпа, Біле Ікло вів його за собою, кружляючи між вігвамами в поселенні. Він бігав швидко, швидше, аніж будь-яке інше цуценя його віку та швидше за Ліп-ліпа. Але тоді, коли його переслідував його ворог, він біг не на повну силу. Його переслідувач висів у нього на хвості і біг від нього на відстані стрибка позаду нього. Ліп-ліп, захоплений погонею та близькістю своєї жертви, забув про обережність та не помітив куди біжить. Коли він зрозумів, де опинився, було вже пізно. Несучись з усіх ніг навколо вігваму, він з розгону налетів на Кіче, яка лежала на прив’язі неподалік. Від переляку та несподіванки він завискотів, і відразу ж відчув на собі жорстокість її зубів. Вона була прив’язана, та не так просто було йому від неї втекти. Кіче повалила його на землю, щоб він не зміг втекти та заходилася карати його своїми іклами.

Коли йому нарешті вдалося відкотитися від неї в бік, то він насилу звівся на лапи, увесь покудланий, його тіло зранене, а гордість зачеплена. Шерсть цуценяти стирчала клаптями там, де його шматували зуби Кіче. Не рухаючись з місця, Ліп-ліп відкрив пащу та видав протяжне несамовите щеняче завивання. Але навіть цього йому не дозволили зробити. Посеред його жалібного виття Біле Ікло підлетів до нього та схопив зубами за задню лапу. У Ліп-ліпа не залишилося сил, щоб боротися, і він безславно кинувся геть, а його жертва погналася за ним, раз по раз, шматуючи його зубами дорогою до його вігваму. Добігши до вігваму, індіанки прийшли Ліп-ліпу на допомогу і Біле Ікло, який до того часу перетворився на лютого демона, змогли відігнати лише після того, як обрушили на нього град з каміння.

Прийшов день, коли Сірий Бобер звільнив Кіче, вирішивши, що пройшло достатньо часу і тепер вона не втече. Біле Ікло був щасливий від того, що його мати було на волі. Він радісно бігав за нею слідком по поселенню і Ліп-ліп не наважувався наближатися до нього, угледівши його поряд з нею. Біле Ікло навіть кинув йому виклик, коли наїжившись підбіг до нього, та Ліп-ліп проігнорував його. Він не був дурним, і як би йому не хотілося помститися, він вичікував, доки зміг би підловити Біле Ікло наодинці.

Пізніше того дня, Біле Ікло та Кіче побрели до лісу, що ріс біля поселення. Він непомітно підвів свою матір туди, і зараз, коли вона зупинилась, намагався повести її за собою далі. Струмок, лігво і тихий ліс кликали його, і він хотів, щоб вона пішла з ним. Він відбіг трохи вперед, зупинився та обернувся назад. Вона не зрушила з місця. Біле Ікло жалібно заскавчав та заходився грайливо гасати туди-сюди, зникаючи в чагарниках і знову вибігаючи до неї. Він підбіг до матері, лизнув їй морду та побіг вперед. Але вона не поворухнулась. Він зупинився, уважно поглянувши на неї, і коли вона озирнулась назад на індіанське поселення, його бадьорість та запал повільно згасли.

Тут, просто неба, щось кликало його. Його мати теж це чула. Але вона чула й інший поклик, і він гучніше кликав до неї – поклик людського вогню, який з усіх тварин міг чути та на на який міг відповідати тільки вовк, вовк та дика собака – так як вони брати.

Кіче обернулась та повільно подріботіла назад у поселення. Воно утримувало її міцніше за палку, яка була прив’язана до її шиї. Її не пускала невидима та загадкова сила богів. Біле Ікло сів в тіні берези та тихо заскавчав. В повітрі пахло сосною, і тонкий аромат дерева нагадав йому про старе вільне життя, яким він жив до своєї неволі. Він був всього лишень цуценям, і для нього поклик матері був набагато сильнішим за поклик людини або природи. Кожну годину свого недовгого життя він залежав від неї. Час для самостійного життя ще не настав. Піднявшись, він самотньо подріботів назад до поселення, по дорозі зупиняючись, він все сідав на задні лапи та тихо скавчав, прислуховуючись до поклику, який все ще доносився до нього з лісової хащі.

В дикій природі дитинча недовго залишається поряд зі своєю матір’ю, але люди здатні розлучити їх іще раніше. Так сталося і з Білим Іклом. Сірий Бобер заборгував індіанцю на ім’я Три Орли. Три Орли зібрався вирушити у дорогу вгору по річці Макензі до Великого Невільничого озера. Шматок яскраво-червоної тканини, шкіра ведмедя, двадцять набоїв та Кіче пішли на сплату боргу. Біле Ікло побачив, як Три Орли заводить його матір в свое каное та спробував залізти в нього слідком за нею. Три Орли вдарив його, і він покотився назад на землю. Каное почало відпливати. Біле Ікло, плигнувши у воду, поплив слідком, не зважаючи на крики Сірого Бобра повернутися назад. Він навіть не помітив наказів людини, таким сильним був його страх розлуки зі своєю матір’ю. Але боги звикли, щоб їм підкорялися, і Сірий Бобер гнівно спустивши каное на воду, поплив нагонцем за ним. Наздогнавши його, він вийняв Біле Ікло з води за загривок. Але він не поклав його до каное, а все ще тримаючи однією рукою, іншою почав обрушувати на нього свої удари. І удари були жорстокими. Він був безжалісним. Кожен удар завдавав болю і таких ударів було не злічити. Біле Ікло безладно сіпався у повітрі наче маятник, ухиляючись від ударів, які обрушувались на нього з усіх боків. Його охопили суперечливі почуття. Спочатку він здивувався. Потім, ним опанував страх, і він декілька разів завищав від болю. Але його страх одразу ж змінився на гнів. Вирвавшись назовні, його дика сутність проявила себе і, оголивши зуби, він люто заричав в обличчя розсердженому богу. Це тільки ще більше розгнівало Сірого Бобра. І нова хвиля ударів обрушилась на вовченя, які тепер стали частішими, жорстокішими та болючішими.

Сірий Бобер продовжував завдавати ударів, а Біле Ікло все так само продовжував ричати. Але так не могло продовжуватися вічно. Хтось мав здатися, і це був Біле Ікло. Його охопив страх. Вперше він відчув на собі сувору руку людини. Рідкі удари від палок та каміння здавалися пестощами в порівнянні з побоями, які обрушились на нього зараз. Вони зломили його і він почав скавчати та жалібно вити. Якийсь час кожен удар, витискав з нього жалібне вискотіння, та згодом його страх змінився на жах, і тоді замість вискотіння почулося протяжне виття, яке більше не озивалося на удари.

Нарешті Сірий Бобер зупинився. Біле Ікло знесилено висів у повітрі та продовжував завивати. Здавалося, його хазяїн був задоволений. Він грубо жбурнув його в каное. А тим часом каное пливло вниз за течією. Сірий Бобер потягнувся за веслом. Біле Ікло опинився у нього під ногами і він гнівно штовхнув його ногою. І відразу ж непокірна сутність Білого Ікла знову вирвалась назовні, і він увіп’явся своїми іклами в мокасину Сірого Бобра.

Побої, які обрушилися на нього зовсім недавно, не йшли ні в яке порівняння з тим, що він мав витерпіти зараз. Гнів Сірого Бобра був страшенним, таким же самим був і страх Білого Ікла. Він бив його не тільки рукою, а ще й дерев’яним веслом, і коли Сірий Бобер знову жбурнув Біле Ікло в каное, на його маленькому тілі не лишилось жодного живого місця. Сірий Бобер знову штовхнув його ногою, цього разу навмисне. Біле Ікло більше не намагався укусити його за ногу. Він вивчив ще один урок в своїй неволі. Ніколи, ні за яких обставин йому не можна було кусати божество, яким був його хазяїн. Такий як він не мав права оскверняти тіло свого хазяїна зубами. Це безсумнівно було найжахливішим злочином – єдиний непрощенний учинок, за який не можна було уникнути кари.

Коли каное вдарилось об берег, Біле Ікло скавучав, та все ще нерухомо лежав чекаючи команди від Сірого Бобра. Сірий Бобер побажав, щоб він зійшов на берег і викинув його з каное. Біле Ікло важко вдарився об землю та свіжі синці на його тілі розболілися ще більше. Тремтячи всім тілом, він підповз до ніг Сірого Бобра, продовжуючи скавучати. Ліп-ліп, який спостерігав за всією сценою з берегу, підлетів до нього і, збивши його з ніг, увіп’яв у нього свої зуби. У Білого Ікла не лишилося сил, щоб захищатися, і йому дісталося б ще більше, якби Сірий Бобер не відкинув Ліп-ліпа, вдаривши його ногою з такою силою, що той відлетів на цілих п’ять футів. Таким було правосуддя людини і навіть тоді, будучи в жалюгідному стані, Біле Ікло відчув невелике трепетне почуття вдячності. Він покірливо покульгав слідком за Сірим Бобром по поселенню до вігваму. Біле Ікло засвоїв, що право на покарання боги лишали лише за собою і не дозволяли втручатися істотам, які їм підкорялися.

Тієї ночі, коли все стихло, Біле Ікло згадав про свою матір та засумував за нею. Він оплакував свою самотність надто гучно, розбудивши тим самим Сірого Бобра, який піднявшись, знову побив його. З того часу в присутності богів він горював тихо. Інколи він втікав на самоті до узлісся та давав волю своєму смуткові, починаючи гучно завивати та скавчати. В такі моменти він міг би прислухатися до своїх спогадів про лігво, про струмок та втекти, повернувшись до старого життя на волі. Але його утримувала згадка про матір. Вона могла коли-небудь повернутися в поселення, як повертаються люди з полювання, тому він залишався в неволі та чекав на неї.

Та в цілому неволя не була надто тяжкою. В поселенні було багато цікавого. Там завжди щось відбувалося. Його здивуванню не було кінця-краю, коли він ставав свідком чудес, які вміли творити ці боги і йому завжди подобалось за ними спостерігати. Крім того, він старався навчитися ладнати з Сірим Бобром. Від нього чекали покірливості, завжди і в усьому, і саме вона дозволяла уникнути побоїв і зробити його існування в поселенні терпимим.

Інколи Сірий Бобер навіть сам кидав йому шматок м’яса і відганяв від нього інших собак, щоб ті не змогли відібрати його у нього. І такий шматок м’яса був особливо цінним. Якимось незбагненним чином він коштував набагато більше, аніж дюжина шматків, кинутих індіанкою. Сірий Бобер ніколи не показував йому своєї ніжності і ніколи не гладив його. Можливо його караюча рука, можливо його справедливість, можливо його істинна сила, а можливо все разом знайшло відгук у серці Білого Ікла і він почав відчувати симпатію до свого похмурого хазяїна.

Хитрістю, палкою, каменем та стусаном були викувані окови неволі для Білого Ікла. Інстинкт, закладений у вовках, що притягує їх до людських вогнищ, мав властивість розвиватися. Цей інстинкт розвивався і в Білому Іклі і незважаючи на те, що життя в поселенні було для нього нелегким, поступово воно починало йому подобатися. Але Біле Ікло цього ще не усвідомлював. Він відчував лише сум за Кіче, надію на її повернення та жадібну тугу по вільному життю, яке у нього колись було.