Текст книги "Джельсоміно в Країні брехунів"

Автор книги: Джанни Родари

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

Бенвенуто грав стоячи, і дідок невдоволено заперечив:

– Ти от стоїш і заглядаєш до мене в карти. Мабуть, ти неодмінно хочеш виграти, користуючись тим, що я немічний старець.

Бенвенуто сів на стілець і не вставав, аж поки вони закінчили грати. Він чогось так розгубився, що кілька разів бив не тією картою, і старий виграв. Він радів, як хлопчак, що заліз у чужий садок по груші і може безкарно красти їх.

– Зіграймо ще раз,– весело запропонував дідок. Бенвенуто хотів було встати, адже сидіти для нього означало старіти на дні, місяці, а то й роки. Але йому не хотілося завдавати прикрощів бідному дідкові. Тому він не встав і зіграв ще раз, а потім і втретє. Дідок, здавалося, аж помолодшав на радощах.

– Його роки перейшли до мене,– зітхнув Бенвенуто, глянувши на себе в дзеркало, що стояло у дідка в кімнаті.

Його чуб побілів і став як снігом обсипаний.

– Нема чого жалкувати,– вирішив Бенвенуто. – Може, дідок хтозна-скільки років тільки й снив про те, щоб обіграти когось у карти.

Отак щоразу, коли, аби допомогти комусь, Бенвенуто сідав, чуб у нього білішав і білішав. Потім і спина Стала гнутися, як ото дерева від сильного вітру, а очі вже не бачили так зірко, як колись. Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай щодалі помітніше старів, і врешті-решт у нього на голові не зосталося жодної чорної волосинки. Ті, хто добре його знав, казали йому:

– От і маєш тепер дяку за те, що так безкорисливо робив усім добро! А якби був дбав тільки про себе, то й сьогодні скакав би, як горобчик.

Але Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай думав інакше. Кожна сива волосина нагадувала йому про якусь добру справу. А хіба це не найголовніше?

– Ти міг би продовжити життя собі, а не роздавати його всім потроху,– дорікали йому язикаті кумасі.

Та у відповідь Бенвенуто хитав головою, всміхався й думав, що кожна його сива волосина подарувала йому нового друга – їх тисячі й тисячі розсіяно по всій землі. ' А у вас багато друзів? Хотілось би вам мати їх стільки, як у Бенвенуто?

Бенвенуто й далі мандрував по світу, хоч тепер уже опирався на ціпок і часто зупинявся, щоб перевести дух. Отак, мандруючи, він і забрів у Країну брехунів, де, як і його батько, став лахмітником і цим заробляв собі на життя.

– Ви побували у стількох країнах,– перебив його розповідь Шкандибчик.– Невже ви не знайшли собі кращого місця?

Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай усміхнувся:

– От саме тут люди найбільше потребують допомоги. Це найнещасніша країна на землі, а отже, тут моє місце.

– Ось він, правильний шлях! – вигукнув Джельсоміно, що слухав дідусеву оповідь зі сльозами на очах. – Тепер я знаю, що мені робити з моїм голосом. Замість того, щоб вештатися по світу й залишати по собі руїни, я спробую так його поставити, щоб він приносив людям радість.

– Це тобі буде нелегко зробити,– зауважив Шкандибчик. – Наприклад, якщо ти почнеш співати діткам колискову, то не даси їм заснути.

– Але інколи можна робити добро й тим, що будити людей, котрі глухі до всього й поснули,– лагідно відповів йому Бенвенуто.

– Я будь-що розв'яжу це завдання! – твердо мовив Джельсоміно, вдаривши кулаком об підлогу.

– Але передусім,– зауважив Шкандибчик,– тобі треба вилікувати своє коліно.

А коліно у Джельсоміно й справді дедалі більше спухало, і він не міг уже ні стояти, ні ходити. Тому вирішили, що він побуде у старого Бенвенуто, аж поки зовсім одужає. До того ж Бенвенуто ніколи не спав і міг доглядати хлопця вночі, щоб він* спросоння не заспівав і знову не накликав на себе жандармів.

Як Бананіто впхнули за грати й олівець узявся страви готувати

Бананіто, як ви легко пригадаєте, вийшов з дому рано-вранці у пошуках щастя. Ніякого певного плану він не мав,– просто йому дуже хотілося показати людям свою малярську майстерність.

Місто ще тільки-тільки прокидалося. Двірники поливали з шлангів вулиці, обмінюючись жартами з робітниками, що поспішали велосипедами на роботу і раз по раз ризикували потрапити під холодний душ. Був лагідний безхмарний ранок, і Бананіто, зупинившись на тротуарі, відчув, як у його голові народжуються прекрасні задуми. Йому раптом учулися п'янкі пахощі, так ніби довкола нього, на відшліфованому камінні бруківки, зацвіли мільйони фіалок.

– Це буде просто геніально, якщо намалювати,– радісно вирішив він.

І на тому ж місці, перед самісінькими ворітьми фабрики, біля якої він опинився в ту мить, Бананіто присів на тротуарі, дістав із коробки кольорові палички крейди і заходився малювати. Його відразу ж обступив гурт робітників.

– Б'юсь об заклад,– промовив один із них,– що цей бродячий художник намалює одинокого вітрильника посеред моря чи якогось святого в ореолі. А де його собака з кашкетом у зубах, який збирає милостиню?

– Мені довелося бути свідком , цікавого випадку,– озвався другий робітник. – Один такий художник провів на асфальті червону лінію. Всі довкола стояли й сушили собі голову над тим, що б це мало означати.

– Ну й що ж то було?

– Про це запитали в самого художника, і він відповів так: «Я хочу подивитися, чи зможе хтось із вас пройти під цією лінією, а не по ній». А потім насунув на очі капелюха і пішов геть. Напевно, він був несповна розуму.

– Але цей не схожий на такого,– зауважив хтось із натовпу.– Погляньте самі.

Бананіто, не підводячи голови, малював так швидко, що очі не встигали стежити за порухами його руки. А на тротуарі ніби оживала виплекана в його уяві мрія – виростала грядочка чудових фіалок. Правда, це був лише малюнок, але квіточки були на ньому такої живої краси, що за мить від них полинули ніжні пахощі фіалок.

– Я справді чую аромат фіалок,– здивовано прошепотів один із робітників.

– Називай їх краще гарбузами, якщо не хочеш опинитися у в'язниці,– застеріг його товариш. – А зрештою, твоя правда: таки пахне фіалками.

Усі стояли довкола Бананіто затамувавши подих. Чути було тільки, як пошкрябує по камені крейда і як із кожним синім штрихом наростають пахощі фіалок. Робітники були приголомшені. Вони то перекладали з руки в руку вузлики з сніданками, то вдавали, ніби перевіряють, чи добре накачані шини у велосипедах, а самі не пропускали жодного поруху Бананіто і з приємністю вдихали пахощі, які звеселяли їхні серця.

Пролунав гудок, але ніхто з робітників і з місця не зрушив, щоб поспішити на роботу. Натомість почулися вигуки: «От молодчина!» Бананіто аж тепер підвів голову і побачив очі своїх глядачів. У них він прочитав стільки захоплення, що від несподіванки аж злякався. Хутенько позбиравши свої кольорові крейдяні палички, він пішов геть.

Один із робітників наздогнав його і сказав:

– Що ти робиш? Чого тікаєш? Ще хвилина – і ми віддали б тобі усі свої гроші. Адже ми ніколи не бачили таких чудових малюнків.

– Дякую! – квапливо відповів Бананіто. – Мені нічого від вас не треба. Дякую.

І перейшов на протилежний бік вулиці, щоб побути самому.

Серце в нього билося так шалено, що можна було помітити, як у тому місці на грудях піднімається куртка – ніби там ховалося кошеня. Художник був по-справжньому щасливий!

Він довгенько блукав містом, не наважуючись узятися за новий малюнок. Сотні думок роїлися у нього у голові, і жодна з них його не задовольняла.

Аж ось йому на очі потрапив собака і викликав бурю натхнення. Бананіто присів навшпиньки на тротуарі на тому самому місці, де йому сяйнула ця думка, і заходився малювати.

У місті завжди є люди, що не мають іншої роботи, як швендяти вулицями,– перехожі за професією, а можливо, просто безробітні. І ось знову довкола Бананіто зібралася юрба підбрехачів.

– Диви-но, який оригінал – малює кота. Так наче в нас мало живих, що блукають подвір'ями.

– Це буде не простий кіт,– весело відповів Бананіто.

– Чули? Не простий! А який же він буде? Може, в чоботях?

Проте всі розмови враз урвалися, мов за помахом чарівної палички, коли собака, ледве Бананіто домалював йому хвоста, схопився на всі чотири лапи і радісно загавкав. Від подиву натовп аж заревів, і наче з-під землі виринув поліцейський:

– Що таке? Що тут скоїлося? А, бачу, бачу! Власне, чую: гавкає кіт. Мало нам нявкучих собак! Чий це кіт?

Натовп умить розсіявся – нікому не хотілося зоставатися за свідка. Тільки один бідолаха, що в ту мить випадково опинився біля поліцейського, не встиг вислизнути, бо той міцно схопив його за руку.

– Його кіт,– пошепки промовив він, глянувши спідлоба на Бананіто.

Поліцейський відпустив неборака і взяв за руку Бананіто.

– Йди за мною! – звелів він.

Бананіто не дав себе упрохувати. Він поскладав у кишеню шматочки кольорової крейди і пішов за поліцейським, не втрачаючи веселого настрою. А собака, задерши хвіст, дременув геть.

Чекаючи, поки його викличе на допит начальник поліції, Бананіто змушений був сидіти в одиночній камері. Проте руки в нього аж свербіли від бажання працювати. Він намалював пташку й випустив її. Але вона не схотіла розлучатися з художником, а пурхнула йому на плече й заходилася легенько подзьобувати його у вухо.

– Я все зрозумів,– промовив Бананіто. – Ти хочеш їсти.

І він умить намалював купку проса. Це нагадало йому самому, що він сьогодні ще не снідав.

– З мене, мабуть, вистачить двох засмажених яєць та золотисто-жовтого персика на закуску.

Бананіто намалював усе, що сам собі замовив, і невдовзі апетитний запах пішов по камері, проник за двері й залоскотав ніздрі тюремному наглядачеві.

– Гм... Що за смакота! – промовив він, пожадливо втягуючи ніздрями апетитні пахощі.

Раптом йому закралася підозра. Він одразу ж відкрив оглядове вічко в дверях і зазирнув у камеру. Побачивши заарештованого, який з великим задоволенням уминав смаженю, він аж остовпів. З таким виразом надзвичайного здивування на обличчі його і застав начальник поліції.

– Оце так новина! – закричав він, не тямлячи себе від обурення. – Це просто нечувано! Виявляється, ми носимо в'язням страви з ресторану!

– Та ні... Та ні...– бурчав, заїкаючись, наглядач.

– Ти що, тюремного статуту не знаєш? Хліб і вода, вода і хліб – і більше нічого!

– Сам не знаю, як це вийшло,– спромігся нарешті виразно сказати наглядач. – Мабуть, він проніс яйця в кишені.

– А плиту теж у кишені? Бачу, тут за мою відсутність з'явилися новинки – камери з кухнею...

Та невдовзі начальник поліції сам переконався, що в камері не було ніякої плити. До того ж Бананіто, щоб виручити з біди зовсім не винного наглядача, вирішив признатися, як він роздобув собі їжу.

– Ти мене за дурня маєш,– сказав начальник поліції, з недовірою вислухавши Бананіто. – А що ти робитимеш, коли я накажу тобі приготувати камбалу під білим соусом?

Не сказавши й слова, Бананіто взяв аркуш чистого паперу і заходився малювати замовлену страву.

– Вам з петрушкою чи без петрушки? – спитав він, закінчуючи малюнок.

– Авжеж, з петрушкою,– відповів начальник поліції, презирливо всміхаючись. – Ти справді маєш мене за бовдура. Але запам'ятай: коли ти закінчиш малювати, я змушу тебе проковтнути увесь цей клапоть паперу.

Та щойно Бананіто закінчив малюнок, як з аркуша полинули лоскітливі пахощі смаженої камбали під білим соусом, а за мить перед витріщеними від подиву очима начальника поліції на столі вже парувала страва, щедро притрушена листям петрушки, яка, здавалося, сама промовляла: «Зробіть ласку, покуштуйте мене!»

– Смачного вам, синьйоре начальнику,– сказав Бананіто.– Страва готова!

– Мені щось перехотілося їсти, буркнув начальник поліції, ковтаючи слину і потроху приходячи до тями від подиву. – Камбалу з'їсть наглядач. А ти йди за мною! – наказав він художникові.

Бананіто міністром зробили й так само зненацька в тюрму посадили

Начальник поліції не був дурнем, навпаки: він був великим хитруном.

«Цей художник,– міркував він, ведучи Бананіто до себе в кабінет,– варт стільки золотих, скільки сам важить, а може, ще й більше. А позаяк у мене є досить великий сейф, то було б просто несправедливо, якби в нього не лягло кілька кілограмчиків золота. Там би воно надійно зберігалося, і його ніколи не погризли б миші. Та ще й король гарненько віддячить мені за таку знахідку». Проте його сподіванням не судилося здійснитися. Король Джакомоне, якому вже встигли про все доповісти, наказав негайно доставити до нього художника. А начальникові поліції він на прощання пообіцяв:

– За ваше відкриття ви матимете медаль за особливі заслуги.

– А що я з нею робитиму, з тією медаллю? – невдоволено бурчав собі під ніс начальник поліції. – У мене тих картонних медалей назбиралося аж двадцять чотири. Якби були кульгаві столи, то хоч би попід ніжки попідсовував, аби вони не хилиталися.

Та хай собі начальник поліції бурчить і йде своєю дорогою. А ми краще побудемо при зустрічі Бананіто з самим королем Джакомоне.

Опинившись віч-на-віч із всемогутнім монархом, художник анітрохи не знітився. Він спокійнісінько відповідав на всі запитання, не відриваючи при цьому очей від захоплюючої оранжевої перуки, що сяяла у короля на голові, як вивершений помаранчами кошик на ринку.

– На що це ви так пильно задивляєтеся? – поцікавився король.

– Я милуюся вашими розкішними кучерями, ваша величносте.

– А ви змогли б намалювати такі самісінькі? Джакомоне мав потаємну надію, що Бананіто зуміє намалювати просто на лисині справжні кучері, які не треба буде перед сном знімати з голови і класти в комод.

– Таких гарних, як у вас, певно, не зумію,– нерішуче сказав Бананіто, сподіваючись цією відповіддю зробити королеві неабияку приємність.

У глибині душі художникові було навіть шкода цього неборака, якому лисина завдавала стільки прикрощів. Хоч багато хто стрижеться наголо, аби звільнити себе від зайвої мороки щодня розчісуватися. Та й судять про людей не за кольором їхнього чуба чи кіс. Правду кажучи, якби Джакомоне навіть мав власні кучері, темні чи світлі, все одно він залишився б шахраєм і піратом, яким його всі знали.

Зітхнувши, Джакомоне вирішив відкласти на певний час заманливу думку прикрасити свою лису голову живим чубом. Натомість він задумав так використати талант Бананіто, щоб увійти в історію і мати славу справжнього великого короля.

– Я призначу вас міністром звіринця,– сказав він на прощання художникові. – Звіринець у нас є, а от звірів у ньому нема. Ви їх понамальовуєте. Але щоб там були всі звірі, які тільки живуть на землі.

«Краще бути хоч якимсь міністром, ніж гибіти у в'язниці»,– подумав собі Бананіто. І до вечора він на очах у тисяч допитливих намалював і зробив живими сотні тварин різних порід і мастей. Тут були леви, тигри, крокодили, слони, папуги, черепахи, пелікани. І, звісно ж, собаки: сторожові, мисливські, гончі, хорти, шпіци, такси, які, збившись докупи, так завалували, що викликали страшне невдоволення у придворної знаті.

– Що ж це з нами тепер буде, якщо його королівська величність дозволяє собакам гавкати,– бурчали вони. – Це ж протизаконно! Коли у людей перед очима буде такий небезпечний приклад, їм спаде на думку ще гірше.

Проте Джакомоне наказав не заважати Бананіто і дозволив йому робити все так, як він вважав за потрібне. Тож придворним довелося затамувати своє обурення і змиритися.

Після того як Бананіто закінчував малювати, звірі йшли в клітки на свої місця. У басейні опинилися білі ведмеді, тюлені, пінгвіни, а на алеях звіринця з'явилися навіть сардінські віслюки, запряжені у візки, щоб катати дітей.

Цього вечора Бананіто не довелося спати на піддашші. Король дав йому кімнату в палаці й поставив коло дверей аж десять вартових, боючись, аби художник не втік.

На другий день у звіринці вже нічого було робити, і Бананіто призначили міністром харчових продуктів, або, як казали, першим паперистом держави. Йому приготували столи і все необхідне, щоб він малював просто перед входом до королівського палацу і люди могли замовляти й одержувати все, що їм тільки заманеться поїсти.

Спочатку дехто був розчарований. Якщо у Бананіто просили, наприклад, чорнила, що мовою брехунів означало хліб, то Бананіто малював каламарчик чорнила і неодмінно казав:

– Візьміть. Хто далі?

– А навіщо мені чорнило? – бурчав розчарований замовник. – Що я його – питиму чи їстиму?

Та невдовзі люди збагнули, що коли хочеш одержати від Бананіто бажану річ, називай її справжнім ім'ям, хоч це й було суворо заборонено.

Обуренню придворних не було меж.

– Куди ми котимося? – шипіли вони, позеленівши від злості. – Ці витівки до добра не доведуть. Скоро ніхто не буде брехати і казатиме тільки правду! Що це скоїлося з нашим королем Джакомоне?

А король Джакомоне все ніяк не міг відважитися попросити Бананіто намалювати йому справжнього чуба, щоб гордо носити його на голові, не боячись вітру. А поки що король дозволяв художникові робити все, що йому заманеться. Придворні були вкрай невдоволені, ковтаючи ці гіркі пілюлі. Вони вже набили ними шлунки по саму зав'язку.

Генералам теж було нелегко.

– Ви тільки подумайте,– невдоволено казали вони. – Нарешті нам попався такий справжній умілець, як оцей художник, і що ж ми дозволяємо йому творити? Якусь смаженю, курчат на рожні, картопляні хрустики й нудотні плитки шоколаду. Гармати нам треба робити, гармати! Ми створили б непереможну армію і розширили б кордони королівства!

Найвойовничіший генерал пішов просто до короля Джакомоне і виклав йому цю думку.

Старий пірат, слухаючи генерала, раптом відчув, як у нього закипає в жилах кров.

– Гармати! – аж скрикнув він. – Звичайно ж, гармати! І військові кораблі, і літаки, і дирижаблі! Негайно покличте до мене Бананіто, чорт би його взяв!

Давненько вже найдовіреніші із почту короля Джакомоне не чули, щоб він згадував чорта. Це була найулюбленіша його лайка в ті часи, коли він, стоячи на капітанському містку свого корабля, звертався з промовою до ватаги піратів, перш ніж послати їх на абордаж.

Роздачу продуктів біля столу було негайно припинено, а Бананіто привели до короля, що чекав його з усім своїм генеральним штабом. На стінах королівської приймальні висіли величезні стратегічні карти, а слуги внесли коробку з прапорцями, щоб позначати місця майбутніх баталій.

Бананіто дуже спокійно, нікого не перебиваючи, вислухав усі запальні промови воєначальників. Та коли йому дали папір і олівець, щоб він одразу ж почав за своїм методом виготовляти гармати, він посеред аркуша написав великими друкованими літерами «НІ» й обійшов з ним усю залу, аби пересвідчитися, що всі прочитали його відповідь.

– Поважні синьйори,– звернувся він після цього до присутніх,– якщо ви бажаєте доброї кави, щоб прополоскати свої мізки, я приготую її вам швидше, ніж за хвилину. Якщо кожному з вас захочеться мати коня для полювання на лисиць, я вам намалюю по скакунові найчистокровнішої породи. Ну а про гармати вам доведеться забути. Від мене ви їх ніколи не одержите!

Тут зчинився страшний розгардіяш. Усі враз загорлали, загрюкали кулаками об стіл. А Джакомоне, щоб не завдати собі болю, підкликав слугу і вперіщив його з усієї сили кулаком по спині.

– Голову, голову йому зітнути з плеч! – лунало звідусіль.

– Вчинимо так,– сказав нарешті Джакомоне.– Голову зітнути ми завжди встигнемо. А поки що дамо йому час дещо зважити. Оскільки цей чоловік – геніальний художник, він не зовсім нормальний. Отож посадимо його на кілька днів до божевільні.

Придворні невдоволено загули, вважаючи цей вирок занадто м'яким. Але швидко принишкли, знаючи круту вдачу Джакомоне.

– Поки що,– вів далі король,– художникові не дозволяється малювати ні олівцем, ні фарбами.

І от Бананіто посадили в божевільню в одиночку. Йому заборонили мати при собі папір, олівці, фарби й пензлі.

Не було в камері й шматочка цегли чи крейди. На оббитих повстю стінах можна було малювати хіба що власною кров'ю. Бананіто мусив хоч-не-хоч змиритися з тим, що йому за цих умов не вдасться створити нічого нового.

Він простягся на нарах, поклавши руки під голову, і втупився поглядом у свіжопобілену стелю. В уяві поставали, змінюючи одне на одне, чудові видіння. Це були картини, яким він дасть життя, коли вирветься звідси. А в тому, що він вирветься з неволі, Бананіто не сумнівався ні хвилини.

І він мав слушність, бо дехто вже намагався прийти йому на допомогу. Ім'я цього рятівника у вас, напевне, вже крутиться на кінчику язика. Авжеж, ви вгадали: це наш давній і добрий знайомий Шкандибчик.

Шкандибчик для свого рятунку знову ховається в рисунку

Коли у домі Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай, де Джельсоміно лікував своє коліно, дізналися, що Бананіто став міністром, Шкандибчик вирішив піти до нього і вручити петицію про звільнення тітки Кукурудзи й Ромолетти. На жаль, він прибув до палацу, коли щаслива зірка Бананіто вже зайшла – швидше, аніж щербатий місяць.

– Якщо хочеш бачити Бананіто,– сказали йому вартові, єхидно посміхаючись,– іди в божевільню. Але хтозна, чи пустять тебе туди? От хіба що, коли й ти божевільний...

Шкандибчик довго вагався, як йому краще зробити: прикинутися самому божевільним чи спробувати залізти в божевільню якимсь іншим шляхом.

– Лапки мої, виручайте,– вирішив він нарешті. – Тепер, коли вас у мене чотири, вам буде легше видертися по стінах.

Божевільня розміщувалася у похмурому, схожому на фортецю квадратної форми будинку, який був оточений зусібіч глибоким ровом з водою. Шкандибчикові довелося змиритися з холодною купіллю. Він пірнув у воду, швидко переплив на другий бік, видерся по стіні й шмигнув у перше відчинене вікно, що виявилося кухонним. Кухарі й обслуга – всі пішли спати, і в кухні зостався тільки один хлопчина, який мив підлогу. Побачивши кота, він закричав:

– Тпрусь, поганцю! Мав би вже знати, що тут ніколи не лишається недоїдків!

І справді, бідний хлопець був завжди такий голодний, що доїдав усі залишки в мисках, не гребуючи й кістками від риби. Проганяючи кота, щоб він, бува, не схопив зібраних недоїдків, хлопець ненароком прочинив двері, що виходили у довгий коридор. Праворуч і ліворуч уздовж нього тяглися палати для божевільних, або, точніше, ув'язнених. Божевільними вони не були. Єдиною їхньою провиною було те, що вони якось сказали правду і їх, як на зло, почули жандарми короля Джакомоне.

Деякі палати були відгороджені від коридору лише міцними ґратами. Інші виявилися зачиненими масивними залізними дверима, у яких відкривалося тільки віконце, що через нього подавали їжу.

Саме в одній із таких палат Шкандибчик побачив кошенят тітки Кукурудзи і, на свій великий подив, доброго собаку Дружка. Вони спали, поклавши голови на хвіст одне одного, і хтозна, що їм снилося. Шкандибчикові забракло сміливості збудити їх, адже зараз він усе одно не міг їм нічим допомогти. У тій же палаті, як ви пам'ятаєте, сидів і донощик Калімеро Вексель, який ще не спав і, ледве забачивши Шкандибчика, заходився слізно його благати:

– Братику, принеси мені мишу, адже ти на волі! Або хоч мишеня! Відколи вже у мої пазурі не попадається й поганенька.

«Оцей таки справді збожеволів»,– подумав Шкандибчик.

У глибині коридору була загальна палата, в якій спала щонайменше сотня людей. Серед них були тітка Кукурудза й Ромолетта. Якби там горіло світло, Шкандибчик, напевне, побачив би їх. А тітка Кукурудза, коли б не спала, схопила б за своєю давньою звичкою Шкандибчика за хвіст. Але світло було погашене, і всі в'язні міцно спали, а разом з ними і Ромолетта. Шкандибчик пройшов навшпиньки через увесь довгий коридор і опинився перед сходами, що вели на верхній поверх. Після довгих пошуків і блукань коридорами він нарешті знайшов палату, в якій було ув'язнено Бананіто.

Художник спокійно собі спав, поклавши руки під голову, і вві сні бачив захоплюючі картини, які мав намір у майбутньому намалювати. Раптом на одній із них утворилася порожнеча. Посеред розкішного букета квітів перед Бананіто постала голова кота, що нявкав точнісінько як Шкандибчик. Від несподіванки Бананіто прокинувся, глянув на двері й зрозумів, що він ще досі в божевільні. Проте оглядове віконце в дверях було відчинене, і в його вузенькому квадратику з'явилася голова Шкандибчика, який нявкав і далі уже наяву.

– Бананіто! Бананіто! Ну й міцно ж ти спиш!

– Боже мій! Кого я бачу! Даю голову відрубати, якщо це не Шкандибчикові вуса!

– Та прокинься нарешті! Ну звісно, це я, Шкандибчик, та ще й з тією самою лапкою, що ти мені домалював. Скажу тобі, служить вона хоч куди.

По цих словах Шкандибчик витягся, щоб пролізти крізь вузеньке віконце, стрибнув у палату-камеру і, підбігши до Бананіто, лизнув йому руку.

– Я прийшов, щоб допомогти тобі.

– Я тобі дуже вдячний. Але як ти це зробиш?

– Поки що не знаю. Сподіваюся, що мені вдасться вкрасти ключі в охоронців.

– Вони можуть прокинутися.

– Тоді прогризу дірку в дверях і витягну тебе звідси.

– Та коли б ти мав у запасі й десять років, то й тоді не прогриз би дірку в залізних дверях. Тут потрібне зовсім інше.

– Що саме?

– Напилок. От якби ти мені його роздобув, решту я зробив би сам.

– Тоді я побіжу шукати напилок.

– Усе було б значно простіше,– промовив Бананіто,– якби я зміг намалювати такий напилок. Але ці бандити не залишили мені навіть недогризка олівця.

– Ну, якщо тільки в цьому річ,– весело вигукнув Шкандибчик,– то тоді скористайся моїми лапами! Не забувай, що три з них намальовані крейдою, а четверта олійною фарбою.

– Так, я пам'ятаю. Але боюся, щоб вони в тебе зовсім не стерлися.

Проте Шкандибчик не хотів слухати ніяких доказів.

– Не журися! Ти завжди мені зможеш намалювати нові.

– А як нам спуститися з вікна?

– Намалюєш парашута.

– А як перебратися через рів із водою?

– Намалюєш човника.

Коли Бананіто закінчив малювати все необхідне для втечі, від Шкандибчикової лапи залишився зовсім не придатний ні на що недогризок, так ніби йому зробили ампутацію.

– Тепер бачиш,– сказав Шкандибчик, усміхаючись,– як добре, що я не змінив свого ймення. Був я Шкандибчиком і Шкандибчиком лишуся.

– Хочеш, я тобі зараз же намалюю нову? – запропонував Бананіто.

– Нам нема коли. Мерщій до діла, поки не прокинулася варта.

Бананіто взявся працювати напилком. На щастя, він намалював такий напилок, який різав залізо, як м'якуш банана. За кілька хвилин у дверях було вирізано широкий отвір і наші друзі через нього вільно вийшли в коридор.

– Ходімо заберемо з собою тітку Кукурудзу і Ромолетту,– запропонував Шкандибчик. – А заодно прихопимо й кошенят.

Та різкий скрегіт напилка розбудив варту, і вона почала обхід, щоб знайти винуватців. Бананіто й Шкандибчик почули квапливі кроки вартових, що почали обнишпорювати всі коридори.

– Шукаймо хутчій дорогу до кухні,– шепнув Шкандибчик. – Якщо вже не можна втекти всім, то врятуймося хоч ми удвох. На волі ми принесемо більше користі, ніж тут, за ґратами.

Коли вони з'явилися на кухні, хлопчина, який уже домив підлогу, знову накинувся на Шкандибчика.

– Я ж тебе тільки що вигнав, ненажеро, а ти знов прийшов сюди і хочеш украсти в мене хліб? Геть звідси, через вікно! Якщо втопишся – туди тобі й дорога.

Він так розізлився на кота і так боявся, що він поцупить у нього недоїдки, що й не звернув уваги на Бана-ніто. А Бананіто тим часом пристебнув парашут, приготував човен і взяв на руки Шкандибчика.

– Стрибаймо!

– Так, так, стрибайте,– сердито крикнув їм навздогін хлопчина,– і щоб ноги вашої більше на кухні не було!

Аж коли Бананіто вистрибнув разом із Шкандибчиком з вікна, у хлопчини закралася підозра, що тут щось негаразд. «А це ще хто такий?» – подумав він, чухаючи голову. І, щоб не вскочити в якусь халепу, вирішив тримати язика за зубами: він, мовляв, нічого не чув і нікого не бачив. Знайшовши в купі лушпиння качан від капусти, він мерщій заходився його гризти.

Невдовзі втечу Бананіто виявили. З вікон божевільні виглядали вартові й кричали:

– Тривога! Тривога! Втік небезпечний божевільний! А Бананіто й Шкандибчик у цей час, пригинаючись

у човні, щосили налягали на весла, аби якнайшвидше переплисти рів. Та їм не пощастило б далеко втекти, якби їх не чекав напоготові зі своїм візком Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай, що вчасно розгадав Шкандибчиків намір.

– Хутчій сюди! – прошепотів старий лахмітник. Він посадив утікачів у свій візок і накрив ганчір'ям. Стражникам, що зупинили його, він показав рукою у протилежний бік:

– Шукайте його отам. Я сам бачив, як він туди побіг!

– А ти хто такий?

– Я бідний лахмітник і зупинився тут перепочити.

Щоб стражники не запідозрили, що він і справді стомився, старий лахмітник присів на дишло візка і закурив люльку. Бідолашний Бенвенуто! Адже він добре знав, що від цього посивіє ще дужче, і хто знає, скільки років життя він втратить за ці кілька хвилин. Але отакий він уже був, наш Бенвенуто.

«Роки, що їх я втрачаю, продовжать життя комусь із моїх друзів. Отож як перед життям, так і перед смертю я рівний»,– подумав він і видихнув клубок диму просто у вічі стражникам.

На превеликий жаль, саме в цю мить у Шкандибчика залоскотало в носі. А все через те, що лахміття, під яким він лежав, було набите порохом і хіба що носоріг назвав би його духмяним. Шкандибчик спробував було затиснути собі носа передніми лапами, щоб не чхнути, та дуже пізно спохватився: у нього спереду залишилася тільки одна лапа. Тож він не стримався і чхнув, та ще так гучно і сильно, що знялася ціла хмарка пилу.

Щоб не видати своїм чмихом Бананіто, Шкандибчик вирішив зістрибнути з візка і дременути.

– Хто це? – спитали стражники.

– Якийсь собака,– відповів Бенвенуто. – Спочатку ховався під ганчір'ям, а тепер он втікає.

– Якщо тікає,– сказав стражник,– то совість у нього нечиста. Мерщій за ним!

Почувши за собою стукіт кованих чобіт і крики: «Держи його!», Шкандибчик радісно подумав: «Якщо вони ганятимуться за мною, то дадуть спокій Бенвенуто й Бананіто».

Він щодуху мчав містом, а за ним, повисолоплювавши язики, гналися стражники. Ось уже й майдан перед королівським палацом, а посеред нього колона, на якій Шкандибчик колись спокійно провів ніч.

– Ще кілька стрибків – і ми врятовані,– благав Шкандибчик свої лапи.

І лапи не просто послухалися, а й трохи навіть перестаралися й виконали його прохання. Замість того, щоб тільки схопитися за колону й видертися на її маківку, Шкандибчик з розгону вліпився в колону і знову став контурним рисунком кота з трьома лапами. Тієї миті це йому навіть сподобалося, бо стражники, як вони самі потім писали у своєму рапорті начальству, «схопили об лизня».

– Куди він зник? – питали вони один у одного.

– Я своїми очима бачив, як він стрибнув на цю колону.

– Але ж на ній нічого не видно.

– Видно тільки нечіткі кривульки. Певно, якийсь шибеник намалював контури собаки вкраденою у школі крейдою.

– Та хай йому грець, ходімо! Кривульки – то не наше діло.

А Бенвенуто тим часом підкочував свого візка все ближче додому, раз по раз зупиняючись перевести дух.

Йому довелося ще двічі чи тричі сідати на дишлі візку бо від утоми він не мав сили іти далі. Словом, як виїжджав із дому, йому було вісімдесят, а зараз певно, перевалило за дев'яносто.