Текст книги "Джельсоміно в Країні брехунів"

Автор книги: Джанни Родари

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)

Джельсоміно газету читає, і від цього його дріж проймає

Рано-вранці, озброївшись пензлями, фарбами, полотном та натхненням, Бананіто вийшов з дому. Він горів нетерпінням показати всім свій хист. Джельсоміно ще спав, і Шкандибчик пішов провести художника. Дорогою він дав йому кілька слушних порад:

– Малюй квіти і продавай їх. Я певен, що ти принесеш додому торбу фальшивих грошей, без яких у цій дивній країні не обійтися. Тільки малюй квіти в пуп'янках, розквітлих і в квіткарнях достатньо. І ще одне: не малюй мишей, бо поперелякуєш усіх жінок. Я бажаю тобі добра, бо мені самому миші страх подобаються.

Провівши Бананіто, Шкандибчик купив газету, добре знаючи: його другові Джельсоміно приємно буде довідатися, що пише преса про вчорашній концерт. Газета називалася «Витончений брехун» і подавала усі факти й повідомлення, ясна річ, на брехливий лад.

Ось, наприклад, одна замітка з цієї газети під заголовком «Велика перемога бігуна Персікетті»: «Відомий чемпіон з бігу в мішках Флавіо Персікетті переміг учора на десятому етапі в бігу вздовж кордонів королівства, випередивши на двадцять хвилин Ромоло Бароні, що прийшов другим, і на тридцять хвилин п'ятнадцять  секунд П'єро Клементіні, який посів третє місце. З групи бігунів, котрі з'явились через годину після переможця, перед самісіньким фінішем вирвався вперед Паскваліно Бальсімеллі».

«Що ж тут дивного? – запитаєте ви.:– Біг у мішках – це таке ж спортивне заняття, як і будь-яке інше, але захоплює воно ще більше, ніж, скажімо, перегони на мотоциклах чи автомобілях». Не стану заперечувати. Проте читачі «Витонченого брехуна» добре знали, що такого змагання з бігу ніколи не відбувалося, як знали вони й те, що Флавіо Персікетті, Ромоло Бароні, П'єро Клементіні, Паскваліно Бальсімеллі й «група бігунів» ніколи й ноги не всовували у мішок і що їм навіть уві сні не доводилося бігати неввипередки чи вириватися вперед.

Насправді ж усе було так. Щороку газета оголошувала про поетапне проведення змагань з бігу в мішках, у яких насправді ніхто ніколи не брав участі. Але дехто з надмірних шанобливців, палаючи бажанням побачити своє ім'я в газеті, щоденно вносив певну суму за свою «участь у змаганнях» і за «перемоги на етапах». Хто сплачував більше грошей, той і оголошувався переможцем, а його «подвиги» газета вихваляла на всі лади, називаючи то «героєм», то «бігуном екстракласу». Місце «бігуна» визначалося тільки сумою грошового внеску. У ті ж дні, коли надходження були незначними, газети, аби помститися за це, писали, що команда дрімала на всій дистанції, а першокласні бігуни й рядові спортсмени байдикували. Ганьба їм. І чемпіонам Персікетті й Бароні треба налягти на наступному етапі, якщо вони дорожать прихильністю глядачів. ,

Синьйор Персікетті був власником кондитерських фабрик, і згадка про нього в газеті служила доброю рекламою для його тістечок. Оскільки він був дуже багатим, то майже завжди приходив першим до фінішу, де його «чоломкали і підкидали на руках», а вночі «уболівальники юрмилися під вікнами його будинку і наспівували серенади». Так, принаймні, писала газета, хоч насправді ці «уболівальники» не тямили грати навіть на барабані й спокійнісінько похропували собі в цей час у своїх постелях.

На тій же сторінці Шкандибчик прочитав ще один заголовок: «Сьогодні вранці не сталося ніякої катастрофи на вулиці Корнелія. П'ять осіб не загинуло, а десять інших не одержало бодай найменшого поранення».

У повідомленні було сказано: «Вчора на десятому кілометрі вулиці Корнелія дві автомашини, що їхали на великій швидкості в протилежних напрямках, зовсім не зіткнулися. У зіткненні, якого не сталося, не загинуло п'ять осіб (наводяться імена). Інші десять осіб не дістали поранення, а тому їх і не треба було відвозити до лікарні (наводяться імена)».

На жаль, це повідомлення було не фальшивим, а реальним, у ньому точно наводилося те, що сталося насправді, тільки все треба було розуміти навпаки.

У такий самий спосіб повідомлялося і про концерт Джельсоміно. В замітці, наприклад, писалося, що «відомий тенор мовчав від першої до останньої хвилини свого виступу». Газета опублікувала також • фотографії руїн колишнього театру, під якою був підпис: «Як може бачити кожен читач своїми вухами, з театром анічогісінько не сталося».

Джельсоміно й Шкандибчик добре-таки насміялися, читаючи газету «Витончений брехун». У ній була й літературна сторінка, на якій був надрукований вірш:

Якось кухар з Сіракуз

Мовив ящірці зеленій:

«Ненажера-карапуз

Я згриз тумбу на причалі!

Після того облизався,

Запив свіжим молоком,

Почистив зуби молотком».

– Тут не сказано, що відповіла ящірка, – зауважив Шкандибчик. – Та я собі уявляю: вона, мабуть, сичала так, що було чути від Апеннін до Анд.

На останній сторінці, аж унизу, було надруковано коротеньку замітку під заголовком: «Спростування». У ній Джельсоміно прочитав:

«Якнайрішучіше спростовується, нібито сьогодні о третій ночі поліція заарештувала в Криничному провулку синьйору тітку Кукурудзу та їі небогу Ромолетту. Обидві  ці особи, звичайно ж, не було відвезено близько п'ятої ранку до божевільні, як дехто вважає».

Підпис: «Начальник поліції».

– Начальник брехунів! – вигукнув Шкандибчик. – Це значить, що вони, бідолашні, справді сидять укупі з божевільними. Відчуває моя душа, що все це сталося через мене.

– Поглянь-но, – урвав кота Джельсоміно, – читай далі. Ось ще одне спростування.

Тепер писалося про самого Джельсоміно: «Зовсім не відповідає дійсності, ніби поліція розшукує відомого тенора Джельсоміно. Для цього немає жодних підстав, бо Джельсоміно зовсім не зобов'язаний відповідати за шкоду, якої він не завдав міському театрові. Через те, хто б не дізнався, де переховується Джельсоміно, нехай не заявляє про це в поліцію, тому що буде суворо покараний».

– Справа ускладнюється,– підсумував Шкандибчик. – Краще тобі не виходити з хати, а я піду послухаю новини.

Джельсоміно не хотів сидіти склавши руки і чекати, проте йому довелося визнати, що Шкандибчик має рацію. Тому він відпустив його, а сам, простягшись на розкладачці, приготувався тихо і спокійно пробайдикувати весь день.

Закон країни брехунів свавільний: хто сказав правду – божевільний

Ми залишили тітку Кукурудзу на порозі її кімнати, коли вона вперше слухала нявкання своїх кошенят і була такою щасливою, немов той музикант, що натрапив на досі не відому симфонію Бетховена, що пролежала сто років у шухляді. З Ромолеттою ж ми розлучилися, коли вона, показавши Шкандибчикові, як пройти на піддашшя до кімнати Бананіто, верталася бігом додому. Невдовзі після того тітка з небогою уже спокійнісінько спали собі в своїх постелях, зовсім не підозрюючи, що листи донощика Калімера привели в рух усю поліційну машину.

О третій ночі кілька гвинтиків цієї машини в особі цілого взводу жандармів без зайвих слів удерлися до будинку, примусили стару синьйору та дівчинку похапки вдягтися й відвезли їх до в'язниці.

Начальник жандармів, передавши обох заарештованих начальникові в'язниці, хотів було вернутися і доспати ніч, але не врахував того, що його колега був бездушним формалістом.

– Що ці дві вчинили?

– Стара навчала собак нявкати, а мала писала на стінах. Обидві – небезпечні злочинниці. На твоєму місці я посадив би їх у підземелля і поставив посилену варту.

– Сам знаю, що мені робити,– огризнувся начальник в'язниці. – Зараз послухаємо, що вони нам скажуть.

Першою допитували тітку Кукурудзу. Арешт не налякав її. Тепер, коли семеро її кошенят повернули собі природну здатність нявкати, ніщо не могло затьмарити її радості. Тому вона цілком спокійно відповідала на всі запитання.

– Ні, це були не собаки, а коти.

– У протоколі записано, що це були собаки.

– Ні, це були звичайнісінькі коти, які ловлять мишей.

– Але ж якраз собаки ловлять мишей.

– Що ви, синьйоре. І нявкають саме коти. Мої коти також гавкали, як, до речі, всі інші коти у нашому місті. Та вчора ввечері, на щастя, вони вперше занявкали.

– Ця жінка збожеволіла,– сказав начальник в'язниці,– і тому її місце в божевільні. Словом, синьйоро, що ви нам тут байки розказуєте?

– Я вам кажу правду і тільки правду.

– Ну, тоді все зрозуміло! – вигукнув начальник в'язниці. – В неї буйне божевілля. Я не можу прийняти її, це в'язниця для нормальних людей. Божевільних треба відправляти в лікарню.

Незважаючи на протести начальника жандармів, котрий бачив, як розвіюється його надія доспати ніч, начальник в'язниці передоручив йому тітку Кукурудзу і все подальше оформлення її справи. Після цього він заходився допитувати Ромолетту.

– Це ти писала на стінах?

– Так, чиста правда, я.

– Чув? – вигукнув начальник в'язниці. – Ця теж несповна розуму. І її в божевільню. Забирай туди й дівчинку і Дай мені спокій. Я не маю часу розбиратися з божевільними.

Позеленілий від люті, начальник жандармів посадив обох заарештованих назад у машину й відвіз до божевільні, де їх негайно прийняли і помістили у великій палаті вкупі з іншими божевільними, яких теж позаарештовували тільки за те, що вони казали правду.

Але на цьому події тієї ночі не скінчилися. Знаєте, хто чекав начальника жандармів, коли він нарешті повернувся до кабінету? Донощик Калімеро Вексель із капелюхом у руках і огидною усмішкою на обличчі.

– А вам що треба?

– Ваше превосходительство, – пробелькотів Калімеро, вклоняючись і улесливо всміхаючись. – Я прийшов одержати сто тисяч фальшивих талерів. Ця винагорода належить мені, бо завдяки моїм заслугам заарештовано ворогів нашого короля.

– Ага, так то ви писали мені листи,– сказав задумливо начальник жандармів. – Але чи правда все те, що ви там понаписували?

– Щира правда, ваше превосходительство,– крикнув Калімеро,– присягаю вам!

– А-а! – вигукнув у свою чергу начальник жандармів, і його обличчя осяяла злісна посмішка. – Він, бачте, присягає, що каже правду. Так от що, голубе: я вже до цього помічав, що ви несповна розуму, а зараз ви самі мене в цьому переконали. Марш до божевільні!

– Змилуйтеся, ваше превосходительство! – заверещав Калімеро, жбурнувши свій капелюх на землю і в дикому розпачі топчучи його ногами. – Невже ви допустите щодо мене таку несправедливість! Я відданий друг брехні, про що писав і в своєму листі.

– А хіба правда, що ви друг брехні?

– Правда! Сто разів правда! Присягаю вам!

– От ви й знову влипли! – переможно мовив начальник жандармів. – Уже двічі ви мені присягали, що кажете правду. Годі, годі цих байок! У божевільній ви матимете доволі часу, щоб угамуватися і прийти до тями. А зараз у вас буйне божевілля, і якщо ви залишитесь на волі, це буде серйозною загрозою для громадського порядку.

– Ви, ви хочете присвоїти належну мені винагороду! – верещав Калімеро, вириваючись із рук жандармів.

– Чуєте? У нього справді починається новий припадок. Надіньте на нього гамівну сорочку й заткніть йому квачем рота. Що ж до винагороди, то даю слово, вам не дістанеться й мідяка доти, доки у мене будуть кишені, аби надійно сховати її там.

Так Калімеро опинився в божевільні, де його зачинили в окрему камеру з оббитими повстю стінами.

Упоравшися з Калімеро, начальник жандармів хотів було піти поспати, але в цей час із різних кінців міста стали лунати тривожні дзвінки:

– Алло, поліція? Тут. у нас неподалік нявкає якийсь собака. Мабуть, скажений. Пришліть кого-небудь.

– Алло, поліція? Куди подівалися ваші гицлі? Біля нашого під'їзду уже з півгодини нявчить собака. Якщо його зараз не заберуть, то вранці ніхто з будинку не вийде, щоб не бути покусаним.

Начальник жандармів негайно скликав усіх гицлів, розбив їх на загони, приставив до кожного з них досвідченого жандарма й розіслав по місту ловити «нявкаючих собак». Як усі вже, мабуть, здогадалися, було віддано наказ виловити семеро кошенят тітки Кукурудзи.

Десь за півгодини було схоплено найменшеньке кошеня. Воно так захопилося своїм нявканням, що й не зогледілося, як його з усіх боків оточили гицлі. Побачивши довкола себе стільки народу, воно наївно вирішило, що то прийшли його привітати, і занявкало ще ревніше. Один із гицлів наблизився до нього з солоденькою посмішкою, погладив кілька разів по спинці, а потім рвучко схопив за шию і кинув у мішок.

Друге з семи кошенят схопили в той час, коли воно, видершись на сідло кам'яного коня, нявкало, звертаючись до невеличкої компанії котів, що понуро й недовірливо поглядали на нього. Побачивши, що промовця зловили, вони всі дружно завалували, підтримуючи цю гицельську акцію.

Третє кошеня спіймали, коли воно зчепилося з якимсь собакою.

– Ти чого, дурненький, весь час нявкаєш? – спитало кошеня.

– А що ж я повинен робити? Я кіт, тому й нявкаю,– відповів собака.

– Ти, я бачу, зовсім з глузду з'їхав. Невже ти не бачив себе ні разу в дзеркалі? Ти собака і мусиш гавкати. А я кіт – і мені треба нявкати. Ось послухай: няв, няв-ня-а-а-ав!

Отож вони так засперечалися, що аж зчепилися, і гицлі, недовго думаючи, схопили їх обох, але потім собаку відпустили, бо він, за законом, мав право нявкати.

Так само зловили четверте, п'яте і шосте кошеня.

– Тепер зосталося впіймати лише одного собаку,– втішали один одного вкрай стомлені нічною облавою гицлі й жандарми.

Як же вони здивувалися, коли після кількох годин пошуків наткнулися не на одного, а на двох нявкаючих котів.

– їх стає більше,– зауважив один із жандармів.

– Це вже, видно, пошесть пішла,– додав гицель.

З останніх двох котів один був сьомим кошеням тітки Кукурудзи, а другий виявився усього-на-всього собакою Дружком, про якого ми вже згадували в одному з перших розділів. Добре помізкувавши, він дійшов висновку, що Шкандибчик, мабуть-таки, не дуже помилявся, коли порадив йому нявкати. Він скористався його порадою, а потім, навіть усупереч своєму бажанню, не міг уже більше гавкати.

Дружок дав себе зловити відразу. А от сьоме кошеня, найстарше з усієї компанії, виявилося найспритнішим: воно видерлося на дерево і довгенько там розважалося, виконуючи найкращі арії з котячого репертуару і викликаючи лють у своїх переслідувачів.

На цей незвичайний концерт збіглася велика юрма людей, і вони, як це часто трапляється, розділилися на два табори. Одні з них – благомисні громадяни – підтримували жандармів і закликали їх якомога швидше покласти край цьому неподобству. Інші – жартуни, а може, й не тільки жартуни – вболівали за кошеня і підбадьорювали його, вигукуючи:

– Няв! Няв!

Зібралося на це видовище й чимало котів, які заходилися гавкати на сміливця трохи від заздрощів, трохи від злості. Час від часу деякі з них, передумавши, теж починали нявкати. Гицлі відразу ж хапали їх і кидали у свої мішки.

Щоб змусити вперте кошеня злізти на землю, жандармам довелося викликати пожежників і підпалити дерево. Отож юрба змогла потішитися ще й видовищем невеличкої пожежі, і всі вдоволені розійшлися по домівках.

Нявкучих котів, спійманих цієї ночі, виявилося штук двадцять. Усіх їх відвезли до божевільні, оскільки по-своєму вони казали правду, а отже, були ненормальними котами. Директор божевільні не знав, куди їх подіти. Він довгенько сушив над цим голову і вирішив кинути їх усіх до палати Калімеро Векселя. Можете собі уявити, який радий був донощик цій компанії, що нагадала йому про причину його лихих пригод! Тим-то через дві години він і справді збожеволів, занявкавши і замуркотівши, як і його галасливі сусіди, і, коли якась необачна миша спробувала перебігти з одного кутка палати в інший, Калімеро першим стрибнув за нею. Правда, миша встигла шмигнути в нору, але залишила частину свого хвоста у гострих зубах Калімеро.

Шкандибчик, зібравши всі ці новини, вже вертався додому, щоб поділитися ними з Джельсоміно, коли раптом почув, як добре знайомий йому тенор завів одну з тих пісень, які співають у його рідному селі і які завдали йому стільки прикрощів.

«Цього разу,– подумав Шкандибчик,– я ладний побитися об заклад на всі свої чотири лапи разом з новою, що Джельсоміно спить і бачить сон. Якщо я не поспішу, то поліція випередить мене неодмінно».

Перед будинком він побачив великий натовп слухачів. Ніхто не рухався з місця, не розмовляв. І навіть коли в сусідніх будинках посипалися шибки, ніхто не висовувався з вікон і не протестував. Здавалося, що цей чарівний спів заворожив усіх. Шкандибчик помітив у натовпі й двох молодих жандармів, обличчя яких теж сяяло від захвату. Жандармам, як вам відомо, було віддано наказ заарештувати Джельсоміно, проте жоден із цих двох вочевидь не мав такого наміру. На жаль, у цей час до будинку підійшов цілий загін жандармів. їхній начальник дубцем прокладав собі дорогу в натовпі: він, мабуть, недочував, і до співу Джельсоміно йому було байдуже. Шкандибчик вилетів сходами на піддашшя і блискавкою ввірвався у кімнату.

– Прокинься! Вставай! – кричав він, лоскочучи хвостом під носом у Джельсоміно. – Концерт закінчено! Внизу поліція!

Джельсоміно розплющив очі, щосили потер їх кулаком і запитав:

– Де я?

– Якщо ми негайно не втечемо звідси,.– промовив Шкандибчик,– я скажу тобі, де ти будеш,– у буцегарні.

– Невже я знову співав уві сні?

– Тікаймо швидше на дах!

– Це можеш ти, а я не звик лазити по черепиці.

– Триматимешся за мій хвіст.

– А куди ми підемо?

– Поки що чимдалі звідси. І кудись-таки ми прийдемо напевно.

Шкандибчик першим стрибнув із вікна кімнати на дах, і Джельсоміно нічого не залишилося, як, заплющивши очі, аби не закрутилася голова, лізти слідом за ним.

Тепер історію химерну прочитай про Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай

На щастя, будинки в тій частині міста тулилися один до одного, як оселедці в бочці, і Джельсоміно, підбадьорюваний Шкандибчиком, легко перестрибував з одного даху на інший. Щоправда, Шкандибчик залюбки скакав би через ширші прогалини між будинками – отоді можна було б повністю розпружинити своє тіло. Та раптом Джельсоміно однією ногою посковзнувся і на животі з'їхав із даху на невеличкий балкон, де якийсь дідок поливав квіти.

– Пробачте мені, будь ласка! – вигукнув Джельсоміно, розтираючи забите коліно. – Я зовсім не мав наміру потрапити до вас у будинок таким несподіваним чином.

– Не треба вибачатися,– ввічливо сказав дідок. – Я щасливий, що ви до мене завітали. Скажіть краще, чи не забилися? Сподіваюся, у вас усе ціле?

Цієї миті Шкандибчик перехнябився з даху і пронявчав:

– А мені до вас дозволите?

– О, ще один гість! – промовив дідок, зрадівши. – Заходьте, заходьте! Це велика втіха для мене.

Тим часом коліно, яким ударився Джельсоміно, розпухло просто на очах.

– Як жаль,– бідкався дідок,– що я не маю в хаті жодного стільця, аби вас посадовити.

– То покладімо його на ліжко,– запропонував Шкандибчик,– якщо ви, звичайно, не заперечуєте.

– На моє нещастя,– сказав дідок засмучено,– у мене й ліжка нема. Піду я попрошу в сусіда крісло.

– Ні, ні, не треба,– квапливо сказав Джельсоміно,– я можу посидіти й на підлозі.

– То заходьте до кімнати,– запросив дідок,– і всідайтеся на підлозі, а я тим часом приготую вам доброї кави.

Кімната була невеличка, але гарно прибрана й обставлена полірованими меблями. Тут стояли стіл, буфет, шафа. Зате не було ні стільців, ні ліжка.

– Ви що, завжди на ногах? – запитав Шкандибчик.

– Інакше мені не можна,– відповів дідок.

– І ніколи не лягаєте спати?

– Ніколи. Часом я сплю на ногах, та й то рідко. І не більш як дві години на тиждень.

Джельсоміно й Шкандибчик переглянулися і разом подумали: «Ось іще один мастак розказувати побрехеньки».

– Пробачте за мою цікавість, а скільки вам років? – не вгавав із своїми запитаннями Шкандибчик.

– Точно й не скажу. Я народився десять років тому, але зараз мені десь сімдесят п'ять чи сімдесят шість.

З виразу облич своїх гостей дідок зрозумів, що вони не повірили йому. Тому він, зітхнувши, пояснив:

– Це не вигадка, це неймовірна, але правдива історія. Якщо хочете, поки ми питимемо каву, я розповім її вам.

– Моє ім'я,– почав дідок. – Бенвенуто. Проте всі називають мене Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай.

Отже, Бенвенуто народився в сім'ї лахмітника. Такої вертлявої і непосидющої дитини ще світ не бачив. Справді-бо, не встигли ще новонародженому ім'я вибрати, а він уже вистрибнув із пелюшок і став гасати по хаті. Батьки насилу вгамували його і вклали спати, а вранці виявилося, що колиска закоротка для нього і ноги звисають із неї.

– Видно, він спішить вирости, щоб скоріше допомагати батькам,– сказав його тато.

Увечері, коли його клали спати, одежа і взуття були саме враз, а вранці черевики вже муляли, а в сорочку він узагалі не влазив.

– Нічого,– казала його мати,– в хаті лахмітника завжди повно різного дрантя. От я й пошию з нього синові нову сорочку.

Минув тиждень, і Бенвенуто так виріс, що всі сусіди стали радити батькам віддати його до школи.

Дружина лахмітника повела сина до вчителя, який, вислухавши її, не на жарт розсердився:

– А чому ви не привели його на початку навчального року? Вже закінчується остання чверть. Як же я можу взяти вашого сина?

Коли мати пояснила, що Бенвенуто тільки тиждень від народження, вчитель розсердився ще дужче:

– Сім днів? Шановна синьйоро, тут у нас не дитячі ясла. Приходьте через шість років, і тоді ми зможемо поговорити з вами серйозно.

Нарешті вчитель підвів очі від класного журналу і побачив, що Бенвенуто вищий на зріст, ніж усі його учні. Він посадив хлопця на останню парту і став пояснювати, що двічі по два – чотири.

Рівно опівдні задзвенів дзвоник. Усі школярі посхоплювалися з-за парт і стали в ряд, щоб вийти з класу. Тільки Бенвенуто не зрушив з місця.

– Бенвенуто,– звернувся до нього вчитель,– ставай і ти в ряд.

– Не можу, синьйоре вчителю.

Він і справді не міг, бо за час занять так виріс, що його затиснуло в парті. Довелося викликати шкільного сторожа, щоб він виручив Бенвенуто.

Наступного ранку його посадили за більшу парту, але опівдні Бенвенуто знову не міг устати, бо й ця парта затиснула його, як мишоловка мишу. Довелося викликати столяра, щоб той розібрав парту.

– Завтра принесемо парту з п'ятого класу,– сказав учитель, чухаючи потилицю. І він розпорядився занести до класу одну з найбільших парт у школі.

– Ну а як тепер?

– Зовсім вільно,– радо відповів Бенвенуто.

І щоб довести вчителеві, що йому й справді просторо за цією партою, Бенвенуто кілька разів то вилазив, то знову сідав за парту. Але коли пролунав дзвінок про закінчення уроків, і ця парта виявилася замалою. Довелося ще раз викликати столяра.

Директор школи і мер міста стали звинувачувати вчителя:

– Що там у вас коїться в класі, синьйоре вчителю? Може, негаразд із дисципліною? Цього року у вас парти ламаються, як тріски. Будьте суворіші зі своїми бешкетниками, бо ми не можемо щодня купувати нові парти.

Лахмітникові довелося відвести сина до найавторитетнішого в місті лікаря і розповісти йому все, як є.

– Ну що ж, побачимо,– сказав лікар, начепивши окуляри, щоб краще розгледіти незвичайного пацієнта.

Він обміряв Бенвенуто вздовж і вшир.

– А тепер сядь,– наказав він.

Бенвенуто зручно всівся у крісло, а лікар, зачекавши хвилинку, мовив:

– Уставай!

Бенвенуто підвівся, і лікар знову заходився обміряти його зріст і ширину грудей.

– Гм,– буркнув він, протираючи окуляри хустинкою, аби пересвідчитися, що з очима все гаразд,– а тепер знову сядь.

Він ще кілька разів змушував Бенвенуто вставати й сідати, а потім зробив такий висновок:

– Випадок дуже цікавий. У хлопчика нова, ще не зареєстрована в медичній практиці хвороба. Полягає вона ось у чому: коли хлопчик сидить, він надзвичайно швидко старіє. Для нього хвилина, проведена навсидячки, дорівнює цілій прожитій добі. Як лікувати цю дивну хворобу? Хлопчик мусить бути завжди на ногах, інакше за кілька днів він стане старим дідом із сивою бородою.

Після цього страшного висновку лікаря життя Бенвенуто зовсім змінилося. У школі для нього зробили спеціальну парту – без лави, щоб йому не кортіло сісти. Дома він їв стоячи, а варто було йому присісти погрітися біля печі, як одразу лунали окрики:

– Ти що, вирішив передчасно постаріти?

– Вставай, вставай, якщо не хочеш скоро посивіти! «Але ж спав він у ліжку?» – спитаєте ви.

Ні про яке ліжко він і думати не міг, якщо не хотів прокинутися з білою бородою. Бенвенуто навчився спати на ногах, як коні. Ось чому язикаті сусідки прозвали його Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай. І це прізвисько залишилося за ним на все життя.

Та ось одного сумного дня старий лахмітник захворів і відчув, що скоро помре.

– Бенвенуто,– сказав він синові перед тим, як навіки склепити очі,– тепер усе лягає на твої плечі. Мати вже стара і не має сил працювати. Знайди собі якусь чесну роботу, від якої мав би втіху. Працюючи, ти збережеш собі молодість, бо тобі ніколи буде навіть присісти.

На другий день після похорону батька Бенвенуто пішов шукати роботи, але скрізь його брали на кпини:

– Ти хочеш роботу, синку? Але ж ми тут не гуляємо і не в м'ячика граємося, а важко працюємо. Ти ще не доріс, щоб працювати на фабриці.

– Роботу?! – дивувалися інші. – Та нас оштрафують, якщо ми тебе візьмемо: праця неповнолітніх заборонена...

Бенвенуто ні з ким не сперечався і весь час думав, як собі зарадити.

Після марних пошуків він вернувся додому, сів перед дзеркалом і став чекати.

– Лікар казав, якщо я сяду, то почну старіти. Що ж, побачимо, чи це правда...

Вже за кілька хвилин він помітив, що став рости, бо відчув, як почали муляти черевики. Бенвенуто роззувся і заходився розглядати свої ноги, які довшали просто на очах. Потім він знову, подивився в дзеркало і найперше вельми здивувався.

– Цікаво, що це за юнак із чорними вусами дивиться на мене? Здається, я знаю його і вже десь бачив це обличчя...

Трохи перегодя він усе збагнув і аж засміявся:

– Та це ж я сам! Оце так постарів! Негайно треба вставати на ноги, бо більш старіти мені не хочеться...

Можете собі уявити, як здивувалася його мати, коли побачила перед собою високого й кремезного юнака, що говорив баском і мав густі, як у начальника жандармів, вуса.

– Бенвенуто, синку мій, як же ти виріс і змінився!

– Це все на краще, мамо. Ось побачите, тепер я вже знайду роботу.

Проте він не пішов її шукати, а викотив із повітки батьків візок і попхав його вулицями міста, вигукуючи:

– Несіть ганчір'я! Несіть ганчір'я!

Почувши його гучний і приємний голос, на поріг повибігали язикаті сусідки.

– Який вродливий і ставний юнак! Звідкіля ти взявся? – питали вони навперебій.

– Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай! Невже це ти?

– Я, тітоньки. Я необачно сів у крісло і заснув, а прокинувся вже з вусами.

Так Бенвенуто почав працювати. Всі любили його. Він завжди був на ногах зі своїм візком, завжди ладний допомагати іншим, завжди за якоюсь роботою і завжди приязний. Одного разу його навіть хотіли обрати мером міста.

– Нам треба саме таку людину, як ти, що не засиджувалася б у своєму кріслі...

Але Бенвенуто відмовився від цієї пропозиції.

Через кілька років померла його мати.

«Я зостався один, як палець,– подумав Бенвенуто. – Сидіти склавши руки я все одно не зможу, бо швидко постарію. Піду-но я краще поблукаю по світу та подивлюся, як живуть інші люди».

Як вирішив, так і зробив. Узяв він свого візка з ганчір'ям і вирушив у незнайомий світ. Він міг іти вдень і вночі, не відчуваючи втоми, через те багато бачив І розмовляв з різними людьми.

– Ви такий чемний і добрий юнак,– часто казали йому.– Присядьте на хвильку біля нас, та погомонимо хоч трохи.

– Погомоніти трохи можна й стоячи,– відповідав Бенвенуто. Так він довго блукав по світу і не старів.

Якось, проходячи повз убогу-преубогу хатину, він став свідком людської безпорадності, від якої у нього боляче стислося серце: в постелі лежала хвора мати, а коло неї на долівці купкою сиділи дітки й гірко плакали, одне гучніше одного.

– Юначе...– благально покликала його жінка. – Зайдіть-но хоч на хвилинку. Я не в силах підвестися, щоб угамувати діток, а кожна їхня сльоза для мене – ніж у серце.

Бенвенуто зайшов до хатини, взяв на руки одне дитя і, походивши з ним трохи, загойдав його. Так само він поприсипляв і інших. Тільки найменшеньке ніяк не могло вгамуватися.

– А ви присядьте з ним на хвилинку,– підказала мати,– і погойдайте на руках. Воно звикло, що його заколисують сидячи.

Бенвенуто підійшов до грубки, біля якої стояла лавка, і тільки сів, як дитина вгамувалася. Це був на диво гарний хлопчик. Коли він усміхався, всенька кімната, здавалося, веселішала. А усміхався він тому, що Бенвенуто корчив усілякі гримаси, аби тільки його розсмішити. Потім він заспівав малому пісеньку, і той, зрештою, заснув.

– Дякую вам від щирого серця,– сказала жінка. – Якби ви не нагодилися, я, мабуть, померла б з відчаю.

– Не говоріть такого навіть жартома,– відповів їй Бенвенуто.

Коли він підвівся, щоб уже йти, то мимохідь подивився в дзеркало, яке висіло на стіні, і побачив, що скроні йому посріблила сивина.

«Я геть забув, що коли сиджу, то швидко старію»,– подумав Бенвенуто. Але враз розпростав плечі, глянув востаннє на сонних діток і рушив далі своєю дорогою.

Іншим разом, ідучи глухої ночі вулицею якогось невеличкого села, він помітив світло в одному вікні. Заглянувши крізь шибку, Бенвенуто побачив дівчину, яка пряла вовну. Виводячи нитку, вона раз по раз зітхала і бідкалась на свою гірку долю.

– Що вас так мучить? – запитав Бенвенуто, зайшовши в дім.

– Ах, уже очі злипаються: третя ніч, як не сплю, бо треба на завтра закінчити роботу. Якщо я не встигну, мені не заплатять і нашій родині хоч з голоду помирай. А ще й прядку відберуть. Я б зараз, здається, все на світі віддала, аби тільки поспати хоч півгодинки.

«Півгодинки – це лише тридцять хвилин,– подумав Бенвенуто.– Мабуть, стільки і я міг би попрясти за дівчину».

– Послухайте,– сказав він владним голосом,– ідіть і поспіть, а я за вас попрацюю. Мені давно кортить попрясти. А за півгодинки я вас розбуджу.

Дівчина прилягла на лаву, скрутившись клубочком, мов кошеня, і відразу ж заснула. Бенвенуто став прясти, та так і не зважився розбудити дівчину. Щоразу, коли він підходив до неї, йому здавалося, що їй сняться прегарні сни.

Надворі розвиднилося, зійшло сонце і збудило дівчину.

– Ой, та я ж проспала цілу ніч!

– Дарма, дарма, мені було цікаво працювати,– заспокоїв її Бенвенуто.

– У вас голова ніби крейдяним пилом покрилася! «Хтозна, на скільки років я постарів за цю ніч?» – подумав Бенвенуто. Проте він анітрохи не жалкував, бо скінчив роботу, що її мала виконати дівчина, личко якої аж сяяло радістю.

Якось Бенвенуто зустрів одного неборака-дідка, котрому прийшов час помирати.

– Як жаль,– сказав дідок, зітхаючи,– що мушу йти на той світ, не зігравши перед смертю ні з ким у карти. Всі мої друзі давно повмирали.

– Якщо заковика тільки в цьому,– відповів Бенвенуто,– то можете зіграти зі мною.