Текст книги "Джельсоміно в Країні брехунів"

Автор книги: Джанни Родари

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)

Наш Шкандибчик марно час не гає – він котів-приблуд нявкати навчає

Тітка Кукурудза принесла Шкандибчика додому і пришила його до спинки м'якого крісла. Авжеж, саме пришила голкою й ниткою, як ото пришивають рисунок на скатерку, коли хочуть її вишивати. А щоб, бува, не розійшовся шов, вона зав'язала подвійний вузлик і аж тоді відірвала нитку.

– Тітко Кукурудзо,– весело мовив Шкандибчик,– ви хоча б узяли сині нитки, вони більше пасують до кольору моєї шерсті. Ці оранжеві просто жахливі, вони нагадують мені перуку короля Джакомоне.

– Нас не цікавлять зараз перуки,– урвала його тітка Кукурудза. – Найголовніше, щоб ти був пришитий і не втік, як учора. Ти рідкісна тварина, і я чекаю від тебе великих справ.

– Я ж тільки кіт,– скромно зауважив Шкандибчик.

– Ти кіт, який нявкає. А таких зараз мало, точніше, їх зовсім нема. Коти почали гавкати, як собаки, і, звісно, у них це кепсько виходить, бо вони народилися не для цього. Я люблю котів, а не собак. У мене їх дома аж семеро. Вони сплять на кухні під раковиною. Щоразу, коли вони відкривають рота, мені хочеться затулити вуха й тікати з дому. Я разів сто намагалася навчити їх нявкати, але вони не слухаються мене.

Шкандибчик почав пройматися симпатією до цієї старої синьйори, яка, без сумніву, врятувала його від жандармів і якій уже в печінках сидять гавкучі коти.

– Та хоч би там як,– вела далі тітка Кукурудза,– розмову про котів ми відкладемо до завтра. Сьогодні ввечері ми зробимо інше.

Вона підійшла до мініатюрної шафки і витягла з неї книжку.

– «Трактат про чистоту»,– прочитав її назву Шкандибчик.

– А зараз,– мовила тітка Кукурудза, зручніше вмощуючись у крісло навпроти Шкандибчика,– я прочитаю тобі цю книжку від першого розділу до останнього.

– А скільки в ній сторінок, тітонько?

– Не багато, всього вісімсот двадцять чотири разом із змістом, який я, хай уже так, не буду читати. Отож-бо слухай: «Розділ перший. Чому не слід писати своє ім'я на стінах. Ім'я – річ важлива, і ним не можна розкидатися. Намалюйте гарну картину і можете поставити під нею свій підпис. Створіть гарну статую, і ваше ім'я буде на п'єдесталі. Сконструюйте гарну машину, і ви матимете право назвати її своїм іменем. Тільки люди, які не роблять нічого доброго і не мають місця, щоб поставити своє ім'я, пишуть його на стінах».

– Я цілком із цим згоден,– озвався Шкандибчик. – Але ж я писав не своє ім'я, а короля Джакомоне.

– Помовч і послухай: «Розділ другий. Чому не слід писати на стінах імена своїх друзів».

– У мене тільки один друг,– сказав Шкандибчик,– та й того я загубив. Я не хочу слухати цього розділу, бо мені буде дуже сумно...

– Але тобі хоч-не-хоч доведеться його вислухати, адже ти все одно не можеш рушити з місця.

Цієї миті теленькнув дзвінок – і тітка Кукурудза підвелася, щоб відчинити двері.

Зайшла дівчинка років на десять. Що це справді була дівчинка, можна було здогадатися з «кінського хвоста», зав'язаного в неї на потилиці. У всьому іншому вона нічим не відрізнялася від хлопця: була в джинсах та в картатій ковбойці.

– Ромолетта! – вигукнув здивований Шкандибчик. Дівчинка глянула на нього, намагаючись пригадати.

– Де ми з тобою бачилися?

– Ну як же,– вів далі Шкандибчик,– адже ти майже моя мама. Хіба мій колір нічого тобі не нагадує?

– Нагадує,– відповіла Ромолетта,– шматочок крейди, який я колись узяла з ящика біля класної дошки.

– Узяла? – спитала тітка Кукурудза. – А вчителька знала про це?

– Я не встигла сказати їй про це, – пояснила Ромолетта,– бо відразу пролунав дзвінок на велику перерву.

– Чудово,– мовив Шкандибчик,– отже, мене можна вважати сином того шматочка крейди. Тим-то я освічений кіт – умію розмовляти, читати, писати й рахувати. Звичайно, я був би тобі вельми вдячний, якби ти намалювала мені всі чотири лапи. Проте я й так задоволений.

– Я теж дуже рада знову побачити тебе, – всміхнулася Ромолетта. – Уявляю, скільки новин ти мені розповіси.

– Усі, бачу, вдоволені, крім мене,– втрутилася тітка Кукурудза. – Вам обом не завадить повчитися того, про що пишеться у цій книжці. Ромолетто, сідай сюди.

Дівчина присунула ближче крісло і, скинувши черевички, вмостилася в ньому з ногами. Тітка Кукурудза заходилася читати третій розділ, у якому пояснювалося, чому не можна писати на стінах образливих для перехожих слів. Шкандибчик і Ромолетта слухали з великою увагою. Бідолашному котові, пришитому до крісла, нічого іншого не лишалося, а Ромолетта робила це не без певних хитрощів, про які ви невдовзі дізнаєтесь.

Дійшовши до десятого розділу, тітка Кукурудза стала позіхати. Спочатку вона робила це двічі на кожній сторінці, потім запозіхала частіше: три, чотири рази на кожній сторінці, далі по разу на кожному рядку... на кожному слові... Нарешті вона позіхнула так солодко, що, коли закрився рот, водночас із ним заплющилися й очі доброї старої синьйори.

– Отак завжди,– пояснила Ромолетта,– дійде до середини книжки і засинає.

– А що ж тепер нам? Чекати, поки вона прокинеться? – запитав Шкандибчик. – Вона мене так міцно пришила, що коли б я навіть захотів позіхнути, то не можу відкрити рота. А мені ж треба чимшвидше розшукати друга, якого я не бачив з учорашнього вечора.

– Зараз я усе влаштую,– сказала Ромолетта. Взявши ножиці, вона обережно розпорола нитки.

Шкандибчик зіскочив на землю, потягнувся, щоб розім'яти трохи лапи, і полегшено зітхнув.

– Хутчій,– прошепотіла Ромолетта,– вийдемо через кухню.

У кухні було темно-темнісінько, і тільки в одному кутку, де, очевидно, була раковина, блищало чотирнадцять зелених вогників.

– Тут пахне котами,– промовив Шкандибчик. – Я навіть відчуваю запах семи котів.

– Це тітчині кошенята.

З-під раковини почулося веселе хихикання.

– Брате,– пролунало звідти,– а ти не тільки кривий, а й сліпий. – Невже ти не бачиш, що ми, як і ти, собаки?

– Ах ви котенята-брехунята! – вигукнув Шкандибчик, розсердившись не на жарт. – Ваше щастя, що мені ніколи, а то я навчив би вас нявкати своїми кігтями. Тітка Кукурудза ще й подякувала б мені за це.

– Гав-гав! – дружно відповіли семеро кошенят. Шкандибчик, кульгаючи, пройшов через кухню і сів перед своїми сімома братами.

– Няв! – задирливо промовив він.

Всім сімом кошенятам ураз стало кепсько.

– Ви чули? – озвалося найменше з-поміж них.– Він справді вміє нявкати.

– Авжеж, і досить непогано, як для собаки.

– Няв,– повторив Шкандибчик,– няв, няв, няв!

– Це, певно, звуконаслідувач на радіо,– сказало найстарше кошеня. – Не слухайте його. Він нявкає, щоб йому поплескали.

– Ня-ав,– ще раз протяг Шкандибчик.

– Правду кажучи,– пропищало інше кошеня,– я теж хотіло б так гарно нявкати. Коли хочете знати, мені страх обридло гавкати. Щоразу, коли я починаю це робити, мене охоплює такий жах, аж шерсть настовбурчується.

– Дурненький ти мій! – сказав Шкандибчик.–А знаєш, чого тобі так страшно? Та тому, що ти кіт, а не собака.

– А ти мене не ображай. Годі й того, що ми слухаємо тебе. Хтозна, хто ти такий?

– Я, як і ви, кіт.

– Ну, собака ти чи кіт, а нявкати мені теж кортить. – То і спробуй,– запропонував Шкандибчик. – Ти відчуєш, що це таке. У тебе в роті буде солодше, ніж від...

– Ніж від молока, яке нам приносить тітка Кукурудза? – поцікавилося найменше кошеня.

– У сто разів солодше.

– Мені страх хочеться попробувати,– пропищало кошеня.

– Няв, няв,– підохотливо занявкав Шкандибчик. – Сміливіше, браття кошенята, вчіться нявкати.

І поки Ромолетта трималася за живіт від сміху, найменше кошеня почало боязко нявкати. Йому стало вторити вже сильніше друге. Потім до хору приєдналося третє кошеня. А невдовзі занявкали всі семеро кошенят, мов сім скрипок, підохочувані сильним голосом Шкандибчика.

– Ну, що ви тепер скажете?

– Це й справді солодко!

– Солодше, ніж згущене молоко с цукром!

– Тільки тихше,– попередила Ромолетта,– а то ви розбудите тітку Кукурудзу. Ходімо, Шкандибчику.

І Ромолетта із Шкандибчиком вибігли надвір.

А тітка Кукурудза справді прокинулася й вийшла на кухню. Клацнув вимикач, і всі побачили, як по обличчю старої синьйори течуть сльози щастя.

– Киценьки ви мої! Нарешті, нарешті! – радісно примовляла вона.

Семеро кошенят спершу розгубилися. Вони дивилися на свою заступницю, нявкали безперестану і не могли второпати, що означають оті струмочки, які збігають із її очей. Потім вони глянули на прочинені двері й вервечкою кинулися надвір, ні на мить не перестаючи нявкати.

Тітка Кукурудза, витираючи сльози, дивилася їм услід.

– Молодці! Молодці! – повторювала вона. А кошенята відповідали їй:

– Няв! Няв!

За цим незвичайним видовищем непомітно й пильно стежила одна особа. Це був синьйор Калімеро, власник будинку. Через свою скупість сам він тулився на піддашші, а весь будинок, до останнього куточка, здавав наймачам. Людиною він був препоганою і підлою, як усі донощики. Вже не раз синьйор Калімеро забороняв тітці Кукурудзі тримати в домі котів, але стара синьйора, ясна річ, і слухати його не хотіла.

– Я плачу за помешкання,– казала вона,– та ще й немало. Тому я маю повне право тримати кого хочу.

Більшу частину дня Калімеро не відходив од віконця своєї кімнати на піддашші, слідкуючи за тим, що поробляють інші. Отож він побачив того вечора кошенят, почув, як вони нявкали, і навіть те, як тітка Кукурудза голосно вихваляла їх, без кінця повторюючи: «Молодці! От молодці!»

– Ага, попалася,– промовив Калімеро, потираючи від радості руки.– То ця стара відьма стягає приблудних собак, щоб навчити їх нявкати! Ну, цього разу я поставлю її на місце. Негайно ж напишу міністрові.

Причинивши вікно, він узяв ручку, папір, чорнило і написав:

«Пане міністре!»

Відбуваються неймовірні речі, які ставлять під смертельну загрозу спокій громадян нашого міста. Синьйора тітка Кукурудза вчинила отак і отак і т. д. і т. п.».

Підпис: «Друг брехні».

Він уклав листа в конверт і побіг укинути його в поштову скриньку. Як на біду, саме тоді, коли Калімеро опускав листа, він побачив Ромолетту і Шкандибчика. Вони стояли перед стіною і збиралися скоїти таке, за що їм довелося б вислухати ще десять розділів із книжки тітки Кукурудзи.

Як ви вже знаєте, Шкандибчик часом відчував, що в нього якось дивно починала свербіти лапа, і тоді він ніяк не міг утриматися, аби не написати чогось на стіні. Отож саме цієї миті він задовольняв своє бажання, а Ромолетта дивилася на нього з заздрістю, бо крейди в кишені у неї більше не було. Ні Шкандибчик, ні дівчинка не помітили Калімеро.

Побачивши їх, донощик одразу відчув: щось негаразд. Він причаївся в темному під'їзді і зміг собі на втіху прочитати нове Шкандибчикове послання королеві Джакомоне. Ось воно:

«ДЕНЬ, КОЛИ КОТИ ЗАНЯВКАЮТЬ ХОЧ СТИХА, ДЖАКОМОНЕ ПРИНЕСЕ КІВШ ЛИХА».

Ще не встигли Ромолетта й Шкандибчик відійти від стіни, як Калімеро примчав додому і з радістю настрочив міністрові нового листа:

«Ваше превосходительство!

З величезною втіхою повідомляю вам, що автори образливих для нашого короля написів на стінах мешкають у квартирі синьйори Кукурудзи. Це, зокрема, її небога Ромолетта й один із собак, яких ця синьйора підбирає на вулицях, аби наперекір усім законам навчити їх нявкати. Певен, що дістану від вас обіцяну винагороду в сто тисяч фальшивих талерів. Що й засвідчую.

Калімеро Вексель».

Тим часом Шкандибчик ще дужче закульгав і з занепокоєнням помітив, що його права лапа покоротшала ще на кілька міліметрів.

– Треба винайти спосіб, як писати, не стираючи лапи,– сказав він, зітхаючи.

– Стривай, стривай! – вигукнула Ромолетта. – Ну й дерев'яна ж у мене голова, як це я зразу не згадала! Я знаю одного художника, який мешкає тут неподалік. У нього кімната на піддашші й ніколи не замикається, бо він голий, як бубон, і не боїться злодіїв. Ти можеш зайти до нього і позичити трохи фарби, а то й цілу коробку. Ходімо, я тобі покажу дорогу, а сама вернуся додому. Мені не хочеться, щоб тітка Кукурудза за мене хвилювалася.

Бананіто, наш художник, кинув пензля, схопив ножик

Того вечора художникові Бананіто не спалося. Скоцюрбившись на табуретці, він сидів один як палець у своїй кімнаті на піддашші, дивився на картини і сумно думав: «Усі вони нікому не потрібні. Моїм картинам чогось бракує. Якби у них було оте щось, вони стали б шедеврами. Але чого ж їм усе-таки бракує? От у чім річ».

У цю мить на його підвіконня стрибнув Шкандибчик. Він дістався сюди по дахах, вирішивши зайти до кімнати через вікно, щоб не турбувати марно господаря.

– О-о, та ми ще й досі не спимо, – тихо пронявчав кіт.– Ну що ж, зачекаємо тут. Я не хочу бути нечемним. Коли Бананіто засне, візьму в нього трішки фарби, він і не помітить. А тим часом кину оком на його картини.

Але те, що Шкандибчик побачив, примусило його вклякнути.

«Як на мене,– подумав він,– на картинах усе страх перебільшено. Коли б не це, вони б ще так собі. Ага, он воно що! Тут надто багато ніг. У коня їх, наприклад, аж чотирнадцять. Подумати тільки! А в мене лише три... А крім того, забагато носів. Он на тому чоловічому портреті аж три носи на обличчі. Не заздрю я тому синьйорові – якщо на нього нападе нежить, йому потрібні будуть відразу три носовички. Ага, художник надумав щось робити...»

Бананіто справді підвівся зі свого табурета.

– Здається, тут трішки бракує зеленого,– промовив він.

Бананіто взяв тюбик зеленої фарби, видушив його на палітру і заходився накладати зелені мазки на всі картини поспіль – на кінські ноги, на три носи, на очі якоїсь синьйори: їх у неї будо шестеро – по троє з кожного боку.

Упоравшись із цим, він одступив на кілька кроків і примружив очі, аби ліпше оцінити наслідки своєї роботи.

– Ні, ні,– пробурчав він, – мабуть, не в цьому річ. Картини нітрохи не стали кращі.

Шкандибчик зі свого спостережного пункту не міг чути цих слів, але він бачив, як Бананіто сумно похнюпив голову.

«Ручуся, він сам не вдоволений,– подумав Шкандибчик.– Не хотів би я бути на місці тієї синьйори з шістьма очима. Адже коли в неї стане падати зір, доведеться купувати окуляри з шістьма скельцями, а вони, певно, дуже дорого коштують».

Бананіто тим часом узяв тюбик з іншою фарбою, видушив його на палітру і знову заходився накладати мазки на всі картини, скакаючи по кімнаті, як коник-стрибунець.

– Так, саме жовта підійде,– бурчав він,– я певен, що тут бракує трохи жовтизни.

«Треба йому якось завадити,– міркував собі Шкандибчик,– а то в нього вийде справжня яєшня».

Але Бананіто вже кинув на підлогу свою палітру й пензлик, став люто топтати їх ногами і рвати на собі чуба.

«Якщо він не зупиниться,– подумав Шкандибчик,– то стане лисий, як король Джакомоне. Треба якось його угамувати. От би тільки він не образився на мене. Адже до порад котів ще ніхто ніколи не прислухався. Та й котячу мову не всі розуміють».

Бананіто несподівано сам пожалів свого чуба.

– Годі! – сказав він. – Візьму-но я на кухні ножа і поріжу всі ці картини на шматочки, та на такі тоненькі, як спагеті. Мабуть, не судилося мені стати художником.

За «кухню» Бананіто правив столик у кутку піддашшя, на якому стояли спиртівка, каструлька, сковорідка і лежали ніж та кілька виделок і ложок. Столик був присунутий до самісінького вікна, і Шкандибчикові довелося присісти за вазоном, щоб не потрапити художникові на очі. А втім, коли б він навіть і не сховався, Бананіто все одно не побачив би його, бо очі йому застилали великі, як ліщинові горішки, сльози.

«Що ж це він збирається робити? – міркував Шкандибчик. – Бере ложку. Ага, певне, схотів їсти... Ні, кладе ложку і бере виделку. А тепер кладе виделку і хапає ножа. Ой, аж страшно: що це він надумав?.. Чи не зібрався він когось зарізати? Скажімо, своїх критиків? Зрештою, він мав би радіти, що його картини такі бридкі. Адже коли їх візьмуть на виставку, люди не зможуть сказати правди,– всі доводитимуть, що це шедеври, і він заробить купу грошей».

Поки Шкандибчик отак собі розмірковував, Бананіто витяг із шухляди бруска і заходився гострити ножа.

– Я хочу, щоб він різав, як бритва. Нехай від моїх картин і сліду не зостанеться,– примовляв він.

«Мабуть, він вирішив таки когось убити,– думав Шкандибчик,– і хоче зробити це одним ударом. Стривай-но, а що, як він заподіє собі смерть? Це було б жахливим злочином. Треба негайно щось робити. Не можна втрачати ні секунди. Якщо колись гуси Рим урятували, то чому б кульгавенькому котикові не врятувати зневіреного художника?»

І наш маленький герой, відчайдушно нявкнувши, стрибнув з усіх трьох лап у кімнату. Тієї ж самої миті відчинилися навстіж двері, і на піддашшя ввірвався захеканий, спітнілий, весь у вугільному поросі й вапні... Вгадайте, хто?

– Джельсоміно!

– Шкандибчику!

– Який я радий, що знов бачу тебе!

– Невже це й справді ти, мій Шкандибчику?!

– Якщо ти ще не певен, то полічи, скільки в мене лапок.

І на очах у художника, який від подиву розкрив рота й закляк із піднятим ножем, Джельсоміно і Шкандибчик міцно обнялися й на радощах пішли в танок.

Про те, чому наш тенор опинився на піддашші й чому саме в цю мить він розчинив двері, ви до найменших подробиць дізнаєтеся з оцього розділу.

Як Джельсоміно спросоння заспівав, і як маестро Домісоль його врятував

Джельсоміно, як ви, напевне, пам'ятаєте, заснув у підвалі на купі вугілля. Правду кажучи, це була не вельми зручна постіль, але хто молодим зважає на зручності! І хоч гострі вуглини добряче кололи в боки, Джельсоміно міцно спав і навіть бачив сон.

Уві сні він заходився співати. Багато хто має звичку розмовляти вві сні, а от Джельсоміно мав звичку співати. А коли він прикидався, то вже нічого не пам'ятав. Мабуть, голос Джельсоміно таким нічним жартом помщався йому за те, що він довго змушував його мовчати вдень. Отак голос, напевно, хотів відігратися за всі випадки, коли господар не дозволяв йому вириватися на волю.

Джельсоміно наспівував уві сні півголосом, але цього було цілком достатньо, щоб розбудити півміста.

Жителі кидалися до вікон і обурювалися:

– Куди поділася нічна сторожа? Це неможливо витримати, невже ніхто не змусить замовкнути того пияку?!

Стражники бігали туди-сюди, але нікого не бачили на безлюдних вулицях.

Прокинувся й директор міського театру, який мешкав на протилежному кінці міста, кілометрів за десять від підвалу, де спав Джельсоміно.

– Який чарівний і сильний голос! – вигукнув він. – Оце так тенор! Але ж хто може так співати? Ех, мав би я такого співака, мій театр був би завжди переповнений. Цей незнайомець міг би врятувати мене.

А театр у цьому місті справді переживав кризу, навіть був на межі краху. Співаків у Країні брехунів було мало, та й ті вважали своїм обов'язком співати фальшиво. А все тому, що, коли вони співали гарно, глядачі горланили: «Перестань гавкати, собако!» А коли співали погано, публіка кричала: «Браво! Бравіссімо! Біс!» Співаки, ясна річ, хотіли, щоб їм кричали «браво!», і співали погано.

Директор театру похапки одягнувся, вийшов на вулицю і рушив до центру міста, звідки нібито долинав голос. Не буду вам розповідати, скільки разів йому здавалося, що він нарешті натрапив на нього.

– Оце вже він у цьому будинку,– запевняв себе щоразу директор театру. – Сумніву бути не може: голос лине он із того вікна на горішньому поверсі...

Через дві години, напівмертвий від утоми і вже майже ладний відмовитися від дальших пошуків, він набрів нарешті на підвал, де спав Джельсоміно. Можете собі уявити подив маестро, коли при тьмяному світлі своєї запальнички він побачив, що незвичайний голос линув із грудей хлопчини, який спав на купі вугілля.

– Якщо він уві сні співає так добре, можна собі уявити, як він співатиме наяву,– сказав директор театру, потираючи від радості руки. – Цей хлопець просто скарб, і сам, напевно, не знає цього. Я знайшов цей скарб, і він допоможе мені розбагатіти.

Директор театру розбудив Джельсоміно й відрекомендувався йому:

– Я маестро Домісоль, і я пройшов десять кілометрів, щоб розшукати тебе. Ти неодмінно завтра ж увечері співатимеш у моєму театрі. А зараз уставай, підемо до мене додому порепетируємо.

Джельсоміно пробував відмовитися. Він казав, що йому страх хочеться спати, але Домісоль відразу ж пообіцяв дати йому найзручніше двоспальне ліжко. Тоді Джельсоміно сказав, що він нічогісінько не тямить у музиці, але маестро запевнив його, що з таким голосом не обов'язково знати ноти.

Голос Джельсоміно не проминув скористатися слушною нагодою. «Сміливіше,– підбурював він свого господаря. – Хіба ти не хотів стати співаком? Згоджуйся, можливо, це стане початком твого щастя».

Тим часом маестро Домісоль поклав край сумнівам Джельсоміно, він схопив його за руку і силоміць потяг за собою.

Прийшовши додому, він сів за піаніно і, взявши акорд, наказав Джельсоміно:

– Співай!

– Може, краще повідчиняти вікна? – боязко спитав Джельсоміно.

– Ні, ні, я не хочу турбувати сусідів.

– А що мені співати?

– Співай, що хочеш. Ну, скажімо, якусь пісню з тих, що їх співають у твоєму селі.

І Джельсоміно почав співати одну з тих пісень, які виконували в його селі. Він намагався співати якнайтихіше і при цьому не зводив очей із шибок, що сильно тремтіли і, здавалося, от-от ладні були посипатися.

Шибки, правда, не посипалися, але зате на початку другого куплета розлетілася вщент люстра – і в кімнаті стало темно.

– Оце сила! – вигукнув маестро Домісоль і запалив свічку. – Дивовижно! Нечувано! Ось уже тридцять років, як у цій кімнаті співають тенори, й досі жоден із них не спромігся розколоти навіть чашечки від кавового сервізу.

У кінці третього куплета шибки у вікнах, чого Джельсоміно ще від початку боявся, таки посипалися. Тут маестро Домісоль схопився від піаніно і кинувся обнімати Джельсоміно.

– Хлопчику мій! – кричав він, плачучи від захвату.– Оце тобі найкращий доказ того, що я не помилився. Ти будеш найславетнішим співаком усіх часів! Публіка познімає колеса від твого автомобіля, щоб носити тебе на руках.

– А в мене нема автомобіля,– сказав Джельсоміно.

– Ти їх матимеш не один, а десятки. Ні, ти щодня будеш їздити на новому автомобілі. Подякуй небесам за те, що на твоєму шляху зустрівся маестро Домісоль. А тепер заспівай мені ще якусь пісню.

Джельсоміно відчув приємне хвилювання. Ще б пак: уперше в житті його хвалили за спів. Він не був марнолюбним, але похвала подобається всім. І Джельсоміно заспівав ще одну пісню, цього разу вже не дуже стримуючи свій голос. Він узяв лише одну чи дві високих ноти, проте й цього виявилося достатньо, щоб викликати повальний переполох.

У сусідніх будинках одна за одною сипалися шибки, перелякані люди висовувалися з вікон і щосили верещали:

– Землетрус! Допоможіть! Допоможіть! Рятуйтеся, хто може!

Пронизливо завиваючи, вулицями промчали пожежні машини. Юрби людей висипали з будинків і тікали за місто, тримаючи на руках сонних дітей і штовхаючи поперед себе візочки з пожитками.

Маестро Домісоль не тямив себе від захоплення.

– Неймовірно! Феноменально! Такого я ще не чув і не бачив!

Він кинувся обціловувати Джельсоміно, обкутав йому шию теплим шарфом, аби той не застудив горло, а потім запросив його до їдальні й почастував таким обідом, що ним можна було б нагодувати з десяток безробітних.

– Їж, синку, їж,– примовляв він. – Покуштуй-но отієї смачної курятини: вона допомагає краще брати високі ноти. А оця бараняча ніжка надає особливої бархатистості низьким нотам. їж! Відсьогодні ти мій гість. Ти житимеш у найкращій кімнаті мого помешкання. Я накажу оббити стіни повстю, тоді ти зможеш скільки завгодно співати і ніхто тебе не почує.

Джельсоміно все поривався вибігти на вулицю і заспокоїти переляканих жителів або хоч зателефонувати пожежникам, щоб вони не гасали марно по місту. Але маестро Домісоль розрадив його:

– Ти й не думай про це, синку. Адже тобі довелося б заплатити за всі побиті шибки, а ти поки що не маєш ні шеляга. Я вже не кажу про те, що тебе можуть заарештувати. А якщо ти потрапиш до в'язниці, тоді прощавай твоя музикальна кар'єра.

– А що, як і в театрі мій голос наробить біди? Домісоль зареготався.

– Театри для того й створені, щоб співаки могли в них співати. Вони можуть витримати не тільки наймогутніші голоси, а й вибухи бомб. Отож лягай спати, а я заготую афішу і мерщій віднесу її друкувати.