Текст книги "Джельсоміно в Країні брехунів"

Автор книги: Джанни Родари

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 8 страниц)

Коротко й правдиво про події тих днів та створення Країни брехунів

– Ти повинен знати, що... – почав Шкандибчик... Однак, щоб не забирати у вас багато часу, я перекажу вам його розповідь.

Отож задовго до того, як Джельсоміно потрапив до тієї країни, туди приплив морем підступний і жорстокий пірат Джакомоне. Це був високий і товстий, уже літній чолов'яга, якому на схилі віку забажалося спокійного й осідлого життя.

– Молодість давно минула,– казав Джакомоне,– і мені вже остогидло борознити моря. Захоплю-но я десь острівець та й покину піратське ремесло. Звісно ж, я не забуду своєї братії: кого призначу міністром, кого маршалом двору, кого камердинером або конюшим, і вони не будуть ремствувати на свого ватага.

Після того як у Джакомоне остаточно визрів цей план, він заходився підшукувати собі острівець. Але жоден із них його не влаштовував. Якщо ж він подобався йому, то не подобався друзякам. Одному потрібна була річка, щоб ловити форель, а річки не було; другий не уявляв собі життя без кінотеатру; третій не міг обійтися без банку, щоб покласти туди свої піратські заощадження.

– А чому б вам не захопити щось пристойніше, ніж якийсь там острівець? – щоразу говорив хто-небудь із піратів.

Зрештою скінчилося все тим, що вони загарбали цілу країну з великим столичним містом, де було вдосталь і банків, і кінотеатрів, і скільки хоч річок, щоб повудити форель, а по неділях покататися на човнах. І нічого дивного тут нема. Нерідко трапляється, що зграя піратів захоплює якусь країну в тій чи тій частині світу. Отож Джакомоне, загарбавши країну, взяв собі ймення короля Джакомоне Першого, а своїх підручних призначив адміралами, камергерами, придворними та начальниками пожежних дружин. Звісна річ, Джакомоне видав закон, який зобов'язував усіх називати його «ваша величність»; тим же, хто відмовлявся це робити, було наказано відрізати язик. А щоб нікому й ніколи не спало на думку повідати про нього правду, Джакомоне наказав своїм міністрам зробити реформу словника.

– Треба змінити значення кожного слова,– пояснив він. – Наприклад, слово «пірат» має означати «чесна, порядна людина». Тож коли хтось скаже, що я пірат, то новою мовою це означатиме: я чесна, порядна людина.

– Присягаємо всіма китами, яких ми бачили, коли ходили на абордаж, що це чудова ідея! – радісно закричали міністри. – її треба увічнити в анналах історії!

– Всі зрозуміли? – вів далі Джакомоне. – А тепер – до роботи! Треба змінити назви речей, тварин і людей. Для початку замість «доброго ранку» будемо казати добрий вечір». Так мої вірнопіддані починатимуть свій день із брехні. Само собою зрозуміло, що коли настане час іти спати, треба буде казати «на добридень».

– Ген-ніально! – захоплено вигукнув один із міністрів. – А замість того, щоб сказати комусь «який у вас чудовий вигляд», треба буде говорити «яка ж бридка фізіономія».

Після реформи словника було видано закон, який зобов'язував усіх перейти на брехню. Він уніс страшенну плутанину.

Спочатку люди дуже часто помилялися. Наприклад, хліб ішли купувати в булочну, забуваючи, що там тепер продаються зошити й олівці, а по хліб треба йти до крамниці канцелярських товарів. Або вибиралися погуляти в міський парк, милувалися квітами і зітхали:

– Які гарні троянди!

Аж тут із-за куща вискакував стражник короля Джакомоне, тримаючи напоготові наручники.

– От ви й попалися, голубе! А чи знаєте ви, що порушили закон? Як це вам стукнуло в голову називати моркву трояндами?

– Пробачте мені,– бурмотів застуканий винуватець і враз починав вихваляти інші квіти. – Яка дивовижна кропива! – казав він, показуючи на братки.

– Ні-ні, не викручуйтеся! Ви вже вчинили злочин. Посидите трохи у в'язниці та потренуєтесь говорити брехню.

А те, що сталося в школах, просто неможливо описати. Джакомоне наказав поміняти всі арифметичні дії. Щоб виконати додавання, треба було віднімати, щоб поділити – множити. Навіть учителі не в змозі були перевіряти завдання.

Розкошували тільки ледарі: чим більше вони робили помилок, тим певніші були, що дістануть найвищу оцінку.

А твори?

Можете собі уявити, що то були за твори, які писалися навпаки. Ось як, наприклад, один учень розкрив тему «Гарний день», за що його було нагороджено фальшивою золотою медаллю:

«Учора йшов дощ. Ой, яка-то насолода гуляти під холодним дощем, що ллє як із відра! Нарешті люди змогли залишити вдома свої парасольки та плащі й ходити в самих сорочках. Я не люблю, коли світить сонце: доводиться сидіти вдома, щоб не намокнути, і всеньку ніч дивитися, як його промені сумно ковзають по черепиці дверей».

Щоб сповна оцінити цей твір, не забудьте врахувати, що «черепиця дверей» цією мовою означало «шибки вікон».

Та годі про це. Тепер ви вже знаєте, про що йдеться. У Країні брехунів навіть тварини були змушені говорити неправду: собаки – нявкали, коти – гавкали, коні – мукали, а лев, що сидів у клітці в звіринці, мусив пищати, бо рикати наказали мишам.

Тільки риба в воді та птахи в повітрі могли не зважати на всі закони короля Джакомоне. Адже риба завжди мовчить, і тому її ніхто не може примусити брехати. Ну, а птахів не могла заарештувати королівська сторожа. Птахи, як і досі, виспівували собі кожне не свій лад, а зажурені люди з заздрістю поглядали на них.

– Які ви щасливі,– казали вони, зітхаючи. – Вас ніхто не може заарештувати...

Джельсоміно слухав розповідь Шкандибчика, і йому ставало дедалі сумніше.

«Як же я житиму в цій країні, та ще з таким сильним голосом? – думав він. – Адже варто мені ним сказати правду, як її почують усі охоронці в королівстві Джакомоне. А голос у мене такий неслухняний, що стримати мені його дуже важко».

– Ну от, тепер тобі все відомо,– закінчив свою розповідь Шкандибчик. – А знаєш, що я тобі ще скажу? Я зголоднів.

– Я теж. Але я майже забув про це.

– Голод – це єдине, про що не можна забути. Час йому не страшний. Навпаки, що більше минає часу, то дужче відчуваєш голод. Та дарма, зараз ми щось роздобудемо, ось побачиш. Але спершу мені хотілося б залишити про себе пам'ять на цій стіні, полоненим якої я так довго пробув.

І він своєю лапою, намальованою червоною крейдою, надряпав на тому місці, де від нього зостався ледь помітний слід:

НЯВ! ХАЙ ЖИВЕ ВОЛЯ!

Роздобути щось попоїсти було не так просто. Поки вони блукали містом, Джельсоміно весь час дивився під ноги, сподіваючись знайти фальшиву монету. А кіт Шкандибчик пильно придивлявся до перехожих, ніби шукав серед них когось знайомого.

– Он вона! – вигукнув нарешті Шкандибчик, показуючи на підстаркувату синьйору, що поспішала тротуаром із згортком у руках.

– А хто це?

– Це тітка Кукурудза, заступниця котів. Вона щовечора приносить пакунок із недоїдками для бродячих котів, які збираються під парком короля Джакомоне.

Тітка Кукурудза була пряма, як палиця, сухорлява, сувора на вигляд бабуся заввишки майже два метри. Глянувши на неї, можна було подумати, що вона з тих бабусь, які ганяють котів мітлою. Насправді ж, як казав Шкандибчик, усе було якраз навпаки.

Простуючи за нею, Джельсоміно зі своїм товаришем вийшли на невеличкий майдан, у глибині якого височів парковий мур із зубцями, поверх яких стирчали гострі шпичаки з розбитих пляшок. Тут тітку Кукурудзу зустрів безладним гавкотом десяток худющих, облуплених котів.

– Пришелепуваті! – процідив крізь зуби Шкандибчик. – Дивись, як я їх зараз обдурю.

Діждавшись, коли тітка Кукурудза розгорнула свій пакунок і почала викладати з нього недоїдки на тротуар. Шкандибчик стрибнув усередину котячої зграї й щосили вереснув: «Ня-ав!»

Щоб кіт нявчав, а не гавкав,– такого тутешні коти давно не чули! Вони від здивування заклякли на місці й стояли мов укопані. А Шкандибчик тим часом схопив своїми гострими зубами дві голови тріски й хребет камбали, чотирма сягнистими стрибками досяг гребеня паркового муру і з нього шаснув у кущі.

Джельсоміно оглянувся довкола. Йому теж закортіло перелізти через мур, але на нього підозріло поглядала тітка Кукурудза.

«Ще, чого доброго, зчинить галас»,– подумав він. І, вдаючи звичайного перехожого, що йде у своїх справах, він звернув у іншу вулицю.

Коти, отямившись від миттєвої розгубленості, знову безладно загавкали, чіпляючись за спідницю тітки Кукурудзи. Та вона, щиро кажучи, була вражена ще більше, ніж вони. Оговтавшись, старенька зітхнула, розділила між котами решту недоїдків і, глянувши востаннє на мур, за яким зник Шкандибчик, почимчикувала додому.

А Джельсоміно, ледве звернувши за ріг, знайшов нарешті фальшиву монету, яку так шукав, і заплатив за хліб та сир, чи як тут казали, за «каламарчик чорнила й гумку».

Швидко спадала ніч, Джельсоміно був зморений і хотів спати. Побачивши відчинені двері, він прошмигнув у них і опинився в підвалі. Там хлопець приліг на купу вугілля і відразу ж заснув.

Шкандибчик сам і без чиїхось спонук підгледів у Джакомоне аж сто перук

Поки Джельсоміно спить, не підозрюючи, що саме уві сні з ним станеться нова пригода, про яку я вам розповім трохи далі, ми пройдемо слідами трьох червоних лап Шкандибчика. Голови тріски й хребет камбали здалися йому неймовірно смачними. Це ж уперше в житті він поїв. Досі, поки він зоставався намальованим на стіні, йому ніколи не хотілося їсти.

Шкандибчик уперше проводив ніч у королівському парку.

– Шкода, що тут немає Джельсоміно,– сказав кіт. – Він зміг би заспівати серенади королеві Джакомоне і потрощити всі шибки у вікнах його палацу.

Глянувши на палац, Шкандибчик побачив на останньому поверсі ряд яскраво освітлених вікон.

«Мабуть, король Джакомоне вкладається спати,– подумав він. – Не хочеться пропустити такого видовища».

Він спритно, як це вміють лише коти, видерся з поверху на поверх до освітлених вікон і заглянув у величезну залу, що знаходилася перед спальнею його величності.

Там двома нескінченними рядами стояли камердинери, слуги, придворні, камергери, адмірали, міністри й інші сановники і низько вклонялися королеві Джакомоне, який проходив повз них. Він був здоровенний, товстий і такий страшний, що можна було злякатися. В ньому приваблювали лише густі довгі кучері вогненно-оранжевого кольору та фіолетова нічна сорочка з вишитим королівським іменем на грудях. Коли він проходив, усі низько вклонялися йому і шанобливо бубоніли:

– На добридень, ваша величносте! Щасливої вам днини, володарю!

Джакомоне раз по раз зупинявся, позіхав на весь рот, і тієї ж миті хтось із придворних ввічливо затуляв йому долонею рота. Після цього Джакомоне йшов далі й бурмотів:

– Щось мені сьогодні вранці зовсім не хочеться спати. Я почуваю себе свіжим, як кавунчик.

Звісно ж, усе це означало зовсім навпаки. Але він так звик примушувати брехати інших, що вже й сам брехав, як шовком шив, і першим вірив цій брехні.

– У вашої величності дуже бридка фізіономія,– зауважив, низько вклоняючись, один із міністрів.

Джакомоне люто глянув на нього, але відразу ж похопився: адже ці слова означали, що його обличчя аж пашіло свіжістю. Він усміхнувся, позіхнув, жестом руки попрощався з усіма присутніми, підібрав поділ своєї фіолетової нічної сорочки і посунув до спальні.

Шкандибчик, щоб спостерігати далі, переліз до другого вікна.

Причинивши за собою двері, його величність Джакомоне поквапився до дзеркала і заходився розчісувати золотим гребінцем свої чудові густі кучері.

«Як він дбає про свою чуприну,– подумав Шкандибчик. – А втім, недарма – вона справді-таки гарна. Аж не віриться, що людина з такими кучерями могла стати піратом. Йому більше б пасувало бути художником чи музикантом».

А Джакомоне тим часом поклав гребінця, обережно взяв два пасма біля скронь, зробив руками рух назад – і голова його стала лиса як макогін. Навряд чи й індіанин з такою спритністю зміг би оскальпувати свою нещасну жертву.

– Ти ба – перука! – пробурмотів здивований Шкандибчик.

Так, чудові, густі оранжеві кучері виявилися звичайнісінькою перукою. А під нею лиса голова його величності мала відразливий червоно-бурий колір і була всіяна ґулями й струпами, які Джакомоне чухав, скрушно зітхаючи. Потім він підійшов до шафи, розчинив її навстіж, і Шкандибчик з подиву аж очі вирячив. Там були перуки всяких кольорів: русі, сині, чорні, з викладеним на різний манер волоссям. На людях Джакомоне завжди з'являвся в оранжевій перуці, але у спальні, залишившись наодинці, він любив перед сном міняти перуки, щоб хоч трохи забути про свою лисину. Правда, йому нічого було соромитися. Адже у всіх людей у певному віці починає випадати волосся. Та Джакомоне не міг бачити свою голову, коли на ній нічого не було.

На очах у Шкандибчика його величність приміряв одну за одною кількадесят перук. У кожній він походжав перед дзеркалом, оглядаючи себе то спереду, то з боків, а потім за допомогою дзеркальця ще й з потилиці, немовби прима-балерина перед виходом на кін. Нарешті йому здалося, що фіолетова перука найбільше пасує до кольору його нічної сорочки. Він міцно нап'яв її на свою лисину, ліг у ліжко і погасив світло.

Шкандибчик ще з півгодини провів на підвіконні королівського палацу, з цікавістю заглядаючи то в одне, то в друге вікно. Це, звичайно, не до лиця вихованим людям. Якщо непристойно підслуховувати під дверима, то хіба пристойно заглядати у вікна? Та вам це, зрештою, ніколи й не вдасться, адже ви не коти і не канатохідці. Але в одній із кімнат Шкандибчика дуже розсмішив придворний сановник, який скинув із себе камергерський мундир і, перш ніж лягти спати, порозкидав кругом мережки, нагороди та зброю. І знаєте, що він натяг на себе? Свою стару піратську одежу: підкочені до колін штани, картату куртку й чорну пов'язку на праве око. І в усьому цьому старий пірат поліз не в постіль, а на вершечок балдахіна, що височів над ліжком. Напевне, він скучив за верхньою перечкою грот-щогли. Там він закурив свою дешеву люльку і заходився жадібно затягуватися смердючим димом, від якого Шкандибчик ледве не закашлявся.

– Чи ба, що то значить сила правди,– зауважив наш спостерігач,– навіть старий пірат і той шанує свою справжню одежу. Шкандибчик вирішив, що ночувати в парку, ризикуючи потрапити до рук королівської сторожі, було б необачно. Тому він знову переліз через мур і опинився на центральному майдані міста, певна річ, на тому самому, де народ збирався, аби послухати промови короля Джакомоне. Шкандибчик став уже поглядати довкола, підшукуючи якусь схованку для ночівлі, як раптом у нього засвербіла права лапа.

– Дивно, що б це значило? – промовив він сам до себе. – Чи не підхопив я бліх у його величності або у того старого пірата?

Проте лапа свербіла не так, як завжди: не ззовні, а зсередини. Шкандибчик уважно її оглянув, але не знайшов жодної блохи.

– Ага, я збагнув,– вирішив він,– це мені закортіло писати на стінах. Пригадую, вчора ввечері у мене так само засвербіло, коли, дякуючи Джельсоміно, я вперше став на цю землю. Отож лишу-но я привітання королеві брехунів.

Шкандибчик обережно наблизився до самого фасаду королівського палацу і впевнився, що варта не в змозі його схопити. Як це й належить країні навпаки, вартові спали собі, аж хропли. Час від часу начальник охорони обходив пости і перевіряв, чи всі вартові справді сплять.

– Тим краще,– зрадів Шкандибчик і своєю лапою, намальованою червоною крейдою, правою, звісна річ, написав на стіні королівського палацу, поряд із головним входом:

КОРОЛЬ ДЖАКОМОНЕ НОСИТЬ ПЕРУКУ!

– Цей напис тут якраз до речі,– сказав кіт, оглянувши його. – Тепер треба написати і по той бік входу.

За чверть години він устиг разів сто написати ці слова і аж стомився, як школяр, що закінчив переписувати задане йому на покару завдання. А тепер – спатки.

Якраз посеред майдану височіла мармурова колона, прикрашена скульптурами, що славили подвиги короля Джакомоне. Певно ж, усе це були вигадки. Тут можна було бачити, як король роздає свої скарби бідним, як розбиває ворогів, як він винаходить парасольку, щоб захистити своїх підданих від дощу.

На вершині колони було вдосталь місця, щоб кіт із трьома лапами міг там простягнутися і в повній безпеці гарно виспатися. Чіпляючись за скульптури, Шкандибчик видерся по колоні й зручно розлігся на її широкій маківці. Щоб не впасти сонним, він зачепився, хвостом за громовідвід і, не встигнувши заплющити очі, заснув.

Спочатку Шкандибчик злякався, а потім зрадів, що впіймався

На світанку Шкандибчик прокинувся від страшенного галасу.

«Може, поки я спав, сталася повінь?» – з переляку подумав він. Перехилившись через край колони, кіт побачив, що внизу, на майдані, вирує юрба. Він одразу здогадався, що всіх цих людей привів сюди напис, зроблений ним на фасаді королівського палацу:

КОРОЛЬ ДЖАКОМОНЕ НОСИТЬ ПЕРУКУ!

У Країні брехунів навіть найменша правда робила більше галасу, ніж вибух бомби. З усіх вулиць плавом пливли люди, принаджені гомоном і сміхом. Ті, хто щойно прибув, думали, що починається свято.

– Що сталося? Ми перемогли у якійсь війні?

– Ні, ні, куди краще!

– У його величності народився наступник?

– Ні, ще краще!

– Ну, тоді, напевне, скасували податки.

Нарешті й ті, хто прибув, прочитавши Шкандибчикові написи, вибухали сміхом. Крики й регіт розбудили короля Джакомоне, який спочивав у своїй фіолетовій сорочці. Підійшовши до вікна, він потер від радості руки.

– Як чудово! Ви тільки погляньте, як мене любить мій народ! Усі вони прийшли сюди, щоб побажати мені на добраніч. Гей, придворні, камергери, адмірали! Мерщій до мене, несіть мантію і скіпетр! Я хочу вийти на балкон і виголосити промову.

Але в придворних було більше недовіри, аніж радощів.

– Чи не послати нам кого-небудь розвідати, що там сталося?

– Ваша величносте, а що, як це революція?

– Дурниці! Хіба ви не бачите, як люди веселяться?

– Отож-бо. А чому вони такі веселі?

– Та ясно чому. Адже я зараз скажу промову. Де мій секретар?

– Я тут, ваша величносте.

Секретар Джакомоне завжди носив під пахвою пухку теку, напхану готовими промовами. Тут були промови на будь-яку тему: повчальні, зворушливі, розважальні, але всі від початку до кінця сповнені брехні. Секретар розгорнув теку, витяг звідти списаний аркуш і прочитав заголовок.

– «Промова про те, як виростити рисову кашу».

– Ні, ні, не треба нічого про їжу. А то ще в когось розгуляється апетит, і він мене неохоче слухатиме.

– «Промова про винахід коників-гойдалок»,– прочитав ще один заголовок секретар.

– Оця, мабуть, піде. Всім-бо відомо, що коники-гойдалки винайшов я. Поки я не став королем, про них ніхто й не чув.

– Ваша величносте, у мене є ще одна промова – про колір волосся.

– Чудово! Оце саме те, що мені треба! – вигукнув Джакомоне, погладжуючи свою перуку. Він схопив аркуш із текстом промови й вибіг на балкон.

Поява його величності викликала щось схоже і на грім оплесків, і на гучний регіт. Багато хто з недовірливих придворних розцінив це як відвертий посміх і ще дужче пройнявся підозрілою настороженістю. Проте Джакомоне сприйняв цей гам за схвальні оплески і, подякувавши своїм підданим радісною усмішкою, заходився читати промову.

Не сподівайтеся, що ви зможете повністю її тут прочитати. Ви все одно нічогісінько б у ній не втямили, бо про все там говорилося навпаки. Покладаючись на пам'ять Джельсоміно, я вам коротко перекажу її зміст.

Ось приблизно те, що сказав король Джакомоне:

– Що таке голова без волосся? Це сад без квітів.

– Славно! – закричали з юрби. – Слушно! Це правда! Оте «слушно» змусило насторожитися навіть найменш підозріливих придворних. Проте Джакомоне спокійнісінько вів далі:

– Поки я не став королем цієї країни, люди у відчаї виривали в себе волосся. Вони один за одним лисіли, а перукарі ставали безробітними.

– Славно! – крикнув хтось у юрбі. – Хай живуть перукарі і хай живуть перуки!

Джакомоне на мить отетерів. Отой натяк на перуку зачепив його за живе. Але, відігнавши підозри, він заговорив знову:

– Громадяни, зараз я вам розкажу, чому волосся оранжевого кольору гарніше за волосся зеленого кольору.

Цієї миті один із придворних смикнув Джакомоне за рукав і прошепотів йому на вухо:

– Ваша величносте, стряслося щось жахливе.

– Що таке? Кажи!

– Спочатку пообіцяйте, що не накажете відрізати мені язика, якщо я скажу правду.

– Обіцяю!

– Хтось понаписував на стінах, що ви носите перуку. Через те люди й сміються...

Це так подіяло на Джакомоне, що він випустив із рук аркуші своєї промови. Вони полетіли над юрбою і кінець кінцем опинилися в руках у хлопчаків. Якби королю сказали, що горить його палац, він, мабуть би, менше розізлився. Джакомоне наказав жандармам негайно очистити майдан від людей. Потім звелів відрізати язика тому придворному, який з'ясував, чому сміються люди, і сповістив королеві прикру новину. Бідолаха згарячу став благати, щоб йому залишили язик. Він геть забув, що треба було просити залишити йому носа. Тоді, принаймні, йому одрізали б носа і залишили язика. Та Джакомоне на цьому не вгамував своєї люті. По всьому королівству було розіслано наказ, у якому обіцялося сто тисяч фальшивих талерів тому, хто назве людину, котра скривдила його королівську величність. А на майдані перед королівським палацом, біля підніжжя колони, було споруджено гільйотину, щоб відрубати голову зухвалому писаці.

– Лелечко! – вигукнув Шкандибчик, задкуючи по колоні, щоб його не було видно, і помацав себе за шию. – Я не знаю, як мовою брехунів називається страх, але якщо його називають сміливість, то я зараз відчуваю себе страшенно сміливим.

З обережності кіт скрутився клубочком і цілісінький день пролежав на своїй схованці. Надвечір, остаточно переконавшись, що уникне небезпечних зустрічей, він спустився по колоні, сто разів оглядаючись на всі боки, перш ніж зробити кожен наступний крок. Коли він торкнувся землі, його задні лапи хотіли відразу ж дременути. І ось цієї миті він раптом відчув, як у нього приємно засвербіла передня права лапа.

– От тобі, знову починається,– промуркотів Шкандибчик. – Треба мені, мабуть, аби перестало свербіти, написати ще щось неприємне на згадку королеві Джакомоне. Звісно ж, коли я народився з малюнка, то все життя мені доведеться тепер писати. Але я не бачу тут жодної стіни. Та дарма. Напишу он там.

І своєю лапою з червоної крейди він надряпав на сокирі гільйотини нове послання королеві Джакомоне:

ТЕПЕР ПРАВДА ВСІМ ВІДОМА:

«ГОЛОМОЗИЙ ДЖАКОМОНЕ!»

Як тільки було закінчено напис, свербіти враз перестало. Проте Шкандибчик із занепокоєнням помітив, що його лапа покоротшала на кілька міліметрів.

– Мені й так уже бракує однієї лапи,– пробубнів він,– а якщо я писатиму, то й друга зітреться. Як же я тоді ходитиму?

– Ось зараз я тобі допоможу,– почув він голос у себе за спиною.

Якби йшлося тільки про голос, то Шкандибчик міг дременути. Але той голос мав ще й довгі руки та чіпкі пальці, які не давали йому вирватися. Ці руки, пальці й голос належали немолодій уже, сухорлявій і суворій на вигляд синьйорі, що мала майже два метри заввишки.

– А-а-а... Тітка Кукурудза!

– Авжеж, це я,– просичала стара синьйора,– і я візьму тебе з собою. Я тобі покажу, як цупити їжу в моїх котів і писати крейдою на стінах!

Шкандибчик спокійно дав себе загорнути в накидку тітки Кукурудзи, тим паче, що з брами королівського палацу вже виткнулося кілька жандармів.

«Добре, що тітка Кукурудза нагодилася першою,– подумав він. – Краще вже бути в її руках, аніж у лабетах Джакомоне».