Текст книги "Джельсоміно в Країні брехунів"

Автор книги: Джанни Родари

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)

Джельсоміно публіку покоряє, але Домісоля вщент розоряє

Прокинувшись уранці, жителі міста побачили на кожному розі афішу, в якій повідомлялося:

«Сьогодні вранці (а не рівно о 9 вечора) найнікчемніший тенор Джельсоміно, собака з собак, який щойно повернувся після численних провалів та освистувань у найбільших театрах Європи й Америки, не співатиме у міському театрі.

Жителів міста не просять не приходити. Квитки на концерт видаються безкоштовно».

Звичайно, цю афішу треба було читати навпаки, і всі жителі міста це зрозуміли. Під «провалами» малися на увазі «успіхи», а під «не співатиме» – те, що Джельсоміно співатиме саме о 9 вечора.

Якщо казати правду, то Джельсоміно зовсім не хотів, щоб у афіші згадувалося про Америку.

– Адже я ніколи там не був,– протестував він.

– Отож,– заперечив йому маестро Домісоль,– виходить, це брехня, і, виходить, доречна. Бо якби ти справді гастролював в Америці, то довелося б написати, що ти побував у Азії. Такі закони нашої мови. Але ти думай не про них, а про те, що тобі співати.

Того ранку, як уже знають наші читачі, у місті панував великий переполох (на фасаді королівського палацу було виявлено славетну фразу, що її написав Шкандибчик). Пополудні напруження трохи спало, і задовго до дев'ятої вечора театр, як писали згодом газети, «був безлюдний, як пустеля», а це означало, що він був напхом напханий глядачами.

Народ ішов хмарою, сподіваючись почути справжнього співака. Недарма маестро Домісоль, аби привабити в театр публіку, пустив по місту найнеймовірніші чутки про Джельсоміно.

– Не забудьте взяти з собою чимбільше вати, щоб позатуляти вуха, – радили агенти Домісоля, шастаючи по місту. – Цей тенор жахливий, він завдасть вам пекельних мук.

– Уявіть собі, як гавкають десять скажених собак, долучіть до цього хору сотню котів, яким підпалили хвости, все це змішайте з виттям пожежної сирени і добряче струсніть – ви матимете щось схоже на голос Джельсоміно.

– Виходить це якесь чудовисько?

– Справжнісіньке чудовисько! Йому б у болоті з жабами квакати, а не в театрі співати. Його б примусити співати під водою і не давати висовувати голову. Нехай би захлинувся, як скажений кіт.

Усі ці дикі розповіді, як і всі розповіді в Країні брехунів; люди сприймали навпаки, і тому вам зрозуміло, чому театр, як ми вже казали, ще задовго до дев'ятої вечора був ущерть заповнений публікою.

Рівно о дев'ятій у королівській ложі з'явився його величність Джакомоне Перший, гордо несучи на голові оранжеву перуку. Всі глядачі встали, вклонилися йому і знову сіли, намагаючись на перуку не дивитися. Ніхто не дозволив собі зробити найменшого натяку на ранкову оказію, бо всі знали, що театр кишить донощиками, ладними будь-якої миті записати в свої потайні нотатки кожне необережне слово.

Та ось Домісоль, що з нетерпінням очікував появи короля, стежачи за його ложею крізь дірочку в завісі, подав Джельсоміно знак приготуватися, а сам спустився в оркестр. За помахом його диригентської палички пролунали перші звуки національного гімну, який починався словами:

Слава тобі, Джакомоне, й хвала,

В оранжевих кучерях вся голова...

Звісно, ніхто не посмів засміятися, хоч дехто запевняє, що від згадки про «кучері» Джакомоне злегка почервонів. Але в це важко повірити, бо на обличчі Джакомоне, який прагнув здаватися молодшим, того вечора, як завжди, лежав щедрий шар пудри.

Щойно Джельсоміно вийшов на сцену, відразу ж за сигналом агентів Домісоля в залі пролунали свист і крики:

– Геть, Джельсоміно!

– Зійди з кону, собако!

– Стрибай у своє болото, жабо!

Джельсоміно терпеливо вислухав ці та інші викрики, прокашлявся і зачекав, поки настане повна тиша. Потім він почав співати першу пісню програми. Щоб голос його звучав якомога ніжніше, Джельсоміно ледве розтуляв губи, тому віддалік здавалося, ніби він не розтуляє рота. Це була проста пісня с трохи смішними словами, яку спід вали в його рідному селі. Але Джельсоміно виконував її з таким почуттям, що невдовзі по всій залі замерехтіли носовички – глядачі не встигали витирати сліз. Пісня закінчувалася на дуже високій ноті, але Джельсоміно не тільки не підвищив голосу, а навіть намагався приглушити його. Та це не допомогло, і на гальорці гучно бабахнуло – то лопнув добрий десяток лампочок, виготовлених із найтоншого скла. Але ці розриви заглушив страшенний ураган вигуків і свисту. Глядачі всі як один підхопилися на ноги і щосили загорлали:

– Геть, блазню, звідси!

– Не хочемо тебе більше слухати!

– Іди й співай свої серенади котам!

Словом, якби газети могли писати правду, ми прочитали б: «Захопленню публіки не було меж».

Джельсоміно відкланявся й почав співати другу пісню. Цього разу, треба сказати, він трохи розійшовся. Пісня йому подобалася, спів був його пристрастю, глядачі слухали його з замилуванням, і Джельсоміно, забувши про свою звичну обережність, узяв високу ноту, яка викликала бурю захоплення у великої юрби слухачів, котрі не змогли дістати квитків і стояли за кілька кілометрів від театру.

Джельсоміно й цього разу чекав оплесків, або, точніше, нового урагану свисту й образливих вигуків. Але натомість почувся вибух сміху, від якого він аж остовпів. Здавалося, публіка забула про нього. Всі повернулися до нього спиною і, заливаючись реготом, дивилися у зовсім інший бік. Джельсоміно теж глянув туди, і від того, що він побачив, кров застигла у нього в жилах і пересохло в горлі.

Висока нота другої пісні не потрощила міцних люстр, що висіли над партером, сталося далеко гірше: славетна оранжева перука злетіла в повітря й оголила голову короля Джакомоне. Його величність нервово барабанив пальцями по бар'єру своєї ложі, намагаючись збагнути причину таких одностайних веселощів. Він, бідолаха, не помітив нічого, і ніхто не насмілювався сказати йому правду. Всі дуже добре пам'ятали, яка доля спіткала того ранку одного надто ревного придворного, якому відрізали язика.

А Домісоль, що стояв спиною до зали, не міг нічого бачити. Він зробив Джельсоміно знак, щоб той починав співати третю пісню.

«Якщо Джакомоне так осоромився,– подумав Джельсоміно,– нема необхідності, щоб і мене спіткало те ж саме. Цього разу я хочу справді заспівати гарно».

І він заспівав так гарно, з таким натхненням, заспівав таким могутнім голосом, що вже з перших нот театр став поволі розвалюватися. Першими розбилися й упали люстри, придавивши частину глядачів, що не встигли сховатися в безпечне місце. Потім завалився цілий ярус лож – саме той, в якому була й королівська ложа. Проте Джакомоне, на своє щастя, уже встиг покинути театр. Він поглянув на себе в дзеркало, аби перевірити, чи не треба ще припудрити щоки, і з жахом помітив, що його перука полетіла геть. Кажуть, того вечора за наказом короля повідрізали язики всім придворним, які були разом з ним у театрі, за те, що вони не сповістили йому про таку сумну оказію.

А тим часом, поки Джельсоміно співав, публіка, штовхаючись, кинулася до виходу. Коли з гуркотом упали останній ярус і гальорка, в театрі залишилися тільки Джельсоміно та Домісоль. Хлопець, заплющивши очі, співав далі,– він забув, що знаходиться в театрі, забув про те, що він Джельсоміно, і думав лише про втіху, яку мав від співу. Домісоль же, від жаху широко відкривши очі, у відчаї рвав на собі чуба і кричав:

– О Боже, мій театр! Я банкрот! Повний банкрот! А натовп на майдані перед театром цього разу вигукував:

– Браво! Браво!

Причому це «браво!» звучало з такою інтонацією, що Джакомонові стражники переглядалися між собою і перешіптувалися:

– А ти знаєш, вони кричать «браво!» тому, що він співає гарно, а не тому, що їм не подобається його спів.

Джельсоміно закінчив пісню високою нотою, яка перевернула уламки, що зосталися від театру, і підняла велетенську хмару пилюки. Аж тепер він усвідомив, якої наробив біди. Він побачив, що Домісоль, погрозливо вимахуючи диригентською паличкою, намагався пробратися до нього, перелазячи через купи битої цегли.

«Співака з мене не вийшло,– подумав у розпачі Джельсоміно. – Тепер, поки живий, треба хоч утекти звідси».

Через вилом у стіні він вибрався на майдан. Там, затуляючи обличчя рукавом, він змішався з натовпом і, діставшись до безлюдної вулиці, кинувся щодуху тікати, ризикуючи на кожному кроці спіткнутися й скрутити собі в'язи.

Але Домісоль, намагаючись не втратити його з очей, кинувся за ним навздогін із криком:

– Стій, лиходійнику! Заплати мені за мій театр! Джельсоміно звернув у провулок, ускочив у найближчий під'їзд і, відсапуючись, прожогом вилетів сходами аж на піддашшя. Там він штовхнув двері й опинився у майстерні Бананіто саме в ту мить, коли Шкандибчик стрибав туди з підвіконня.

Якщо митець знає фах геніально, все гарне в нього постає реально

Бананіто так і лишився стояти з розкритим ротом, слухаючи, як Джельсоміно й Шкандибчик навперебій розповідали одне одному про свої пригоди. В руці він досі ще тримав ножа, хоч зараз уже не пам'ятав, для чого взяв його.

– Що ви хотіли робити ножем? – з тривогою запитав Шкандибчик.

– От зараз про це я сам себе питаю,– відповів Ба-нагііто.

Та досить йому було окинути поглядом свою кімнату, щоб знову впасти в найбезнадійніший відчай. Його картини були такі ж погані й бридкі, як згадувалося в одному з попередніх розділів цієї книжки.

– Я бачу, ви художник,– з повагою мовив Джельсоміно, який нарешті зробив для себе це відкриття.

– Так, я теж так думав,– сумно зізнався Бананіто.– Я справді вважав себе художником. Але бачу, що, мабуть, мені краще змінити фах і вибрати натомість таке заняття, щоб ніколи не морочитися більше з пензлями і фарбами. Стану я, наприклад, гробарем і матиму справу тільки з чорним кольором.

– Але й на цвинтарях ростуть квіти,– зауважив Джельсоміно. – На землі нічого немає чисто чорного і тільки чорного.

– А вугілля? – спитав Шкандибчик.

– Якщо вугілля розпалити, то воно горить червоним, білим і синюватим полум'ям.

– Зате чорне чорнило завжди чорне і тільки чорне,– не здавався Шкандибчик.

– Але чорним чорнилом можна писати барвисті й вигадливі оповіді.

– Здаюся,– сказав Шкандибчик. – Добре, що я не побився об заклад на одну з своїх лапок, а то лишився б зараз із двома.

– Ну що ж, переконали,– зітхнув Бананіто. – Пошукаю собі якоїсь іншої роботи.

Тим часом Джельсоміно, пройшовшись по кімнаті, зупинився перед портретом чоловіка з трьома носами, який перед тим викликав подив у Шкандибчика.

– Хто це? – поцікавився Джельсоміно.

– Один дуже знатний придворний.

– Поталанило ж чоловікові! З трьома носами він, либонь, відчуває втричі сильніше всі запахи світу.

– О, то ціла історія,– відповів Бананіто. – Коли він доручив мені намалювати його портрет, то поставив неодмінну умову, щоб я зобразив його тільки з трьома носами. Ми з ним довго сперечалися. Я хотів намалювати його з одним носом, як годиться. Потім я запропонував йому в крайньому разі зробити два носи. Та він затявся: або три носи, або не треба взагалі ніякого портрета. Довелося згодитися з замовником. Бачите, що вийшло? Якесь страховисько, яким хіба що лякати балуваних дітей.

– А оцей кінь,– поцікавився Джельсоміно, показуючи на іншу картину,– теж із придворних?

– Кінь? А хіба ви не бачите, що тут намальована корова?

Джельсоміно почухав за вухом.

– Можливо. Проте мені все-таки здається, що це кінь. Власне, він скидався б на коня, якби у нього було чотири ноги. А я налічив аж тринадцять. Стільки ніг вистачило б на трьох коней, та ще одна була б зайва.

– Але ж у корів,– заперечив Бананіто, – тринадцять ніг. Так і в школі навчають.

Джельсоміно й Шкандибчик, зітхнувши, переглянулися і прочитали в очах один у одного ту саму думку: «Якби це був кіт-брехун, ми навчили б його нявкати. А от як можна перевчити цього неборака?»

– Як на мене,– сказав Джельсоміно,– картина стала б кращою, якби в коня забрати кілька ніг.

– Ще б пак! Ви хочете, щоб усі з мене сміялися, а критики, які пишуть статті про мистецтво, порадили б запроторити мене в божевільню? До речі, я згадав, навіщо мені знадобився ніж: я хотів посікти на капусту всі свої картини. І ніщо мене вже не зупинить.

Бананіто з ножем у руці рішуче підійшов до картини, на якій у незбагненному безладді красувалися тринадцять ніг у коня, що його художник називав коровою. Він уже навіть замахнувся, але зупинився, ніби передумав.

– Моя важка праця стількох місяців! – зітхнув він.– Як боляче знищувати її своїми руками.

– Оце мудрі слова,– сказав Шкандибчик. – Коли я заведу собі записника, то неодмінно занотую їх туди на згадку. От тільки перш ніж порізати картину, чи не краще вам послухати доброї поради Джельсоміно?

– Ай справді! – вигукнув Бананіто. – Що я втрачаю? Порізати картину я завжди встигну.

І він заходився вміло зішкрібати ножем фарбу, аж поки щезли п'ять із тринадцяти ніг.

– Мені здається, що картина вже покращала,– підбадьорив художника Джельсоміно.

– Від тринадцяти відняти п'ять буде вісім,– зауважив Шкандибчик. – Якби на картині було два коня – ой, даруйте, я хотів сказати, дві корови,– то все було б гаразд.

– То, може, зняти ще? – спитав у друзів Бананіто. І, не чекаючи відповіді, він зішкріб ще дві ноги.

– Так, так... Далі!..– нетерпляче вигукнув Шкандибчик.– Ще крок – і ми біля мети!

– Ну, як тепер?

– Залиште тільки чотири ноги, а тоді побачимо, що вийде.

Коли на картині зосталося нарешті чотири ноги, несподівано пролунало радісне іржання, і тої ж миті з полотна на підлогу зістрибнув кінь і побіг легеньким клусом по кімнаті.

– Ой, як чудово! Мені тут краще, ніж на картині,– кресонув копитом кінь. – Там я був, мов у лещатах.

Пробігаючи мимо дзеркальця, що висіло в рамці на стіні, він оглянув себе с голови до ніг і задоволено проіржав:

– Який гарний кінь! Я справді-таки красень! Синьйори, не знаю, як вам віддячити за це. Якщо вам колись випаде нагода побувати у моїх краях, я вас промчу з вітерцем.

– У яких це краях? Гей, стій, зупинися! – закричав Бананіто.

Але кінь уже скочив за поріг на сходи. Там він зацокотів чотирма копитами, швидко спускаючись із поверху на поверх. Невдовзі наші друзі побачили з вікон, як він, гордо піднявши голову, перебіг провулок і подався за місто у відкриті зелені простори.

Бананіто від збудження зросило потом.

– Врешті-решт,– сказав він, трохи оговтавшись,– це таки справді був кінь. Якщо він вже сам себе так назвав, то я мушу йому вірити. Подумати тільки: у школі, показуючи його на малюнку, мене вчили вимовляти літеру «К». Коро-ва!

– Далі, далі, – нетерпляче підганяв Шкандибчик. – Перейдімо тепер до іншої картини.

Бананіто підійшов до верблюда з багатьма горбами. їх було стільки, що вони скидалися на дюни в пустелі. Художник заходився зішкрібати ці горби, аж поки їх зосталося тільки два.

– Здається, щось починає виходити,– бубонів Бананіто, гарячково працюючи ножем. – Картина кращає просто на очах. Як ви гадаєте, вона теж оживе?

– Так, якщо буде гарна й правдива,– відповів йому Джельсоміно.

Але нічого не сталося. Верблюд, якому було залишено два горби, непорушно стояв на полотні, ніби для нього нічого й не змінилося.

– Хвости! – раптом крикнув Шкандибчик. – У нього їх аж три! Це ж на цілу верблюдячу родину.

Як тільки зайві хвости щезли, верблюд урочисто зійшов із полотна, полегшено зітхнув і з вдячністю глянув на Шкандибчика.

– Як добре, голубе, що ти нагадав про хвости! А то я б вічно скнів отут на піддашші. Ви часом не знаєте, де тут поблизу є пустеля?

– Одна ось тут, у центрі міста, – сказав Бананіто. – Це, щоправда, загальноміська пустеля, проте зараз вона зачинена.

– Художник має на увазі міський парк,– пояснив верблюдові Шкандибчик. – А справжні пустелі звідси за дві-три тисячі кілометрів. Тільки ти не попадайся на очі жандармам, а то опинишся у звіринці.

Перед тим як піти, верблюд теж оглянув себе в дзеркало й вирішив, що він красень. Невдовзі він легким клусом перебіг через провулок. Нічний сторож, побачивши його, не повірив своїм очам і став боляче щипати себе, щоб прокинутися.

– Певно, старію,– вирішив сторож, коли верблюд уже зник за рогом,– раз я куняю на чергуванні й мені привиджується, ніби я в Африці. Треба пильнувати, а то ще виженуть.

Тим часом Бананіто так захопився, що його вже не змогли б зупинити ні загроза смерті, ні анонімний лист. Він бігав від картини до картини, зішкрібаючи зайві деталі ножем, й радісно вигукував:

– Ось де справжня хірургія! Я за десять хвилин зробив більше операцій, ніж професори в лікарні за десять днів.

А картини, звільнені від брехні, яка їх спотворювала, ставали справді гарними, правдивими і оживали просто на очах. Собаки, вівці, кози зістрибували з полотен і йшли у широкий світ шукати долі або просто мишей, якщо це були коти. Тільки одну картину Бананіто порізав на шматочки. Це був портрет того придворного вельможі, що забажав бути намальованим із трьома носами. Бананіто вчинив завбачливо: адже придворний, залишившись з одним носом, міг теж зійти з полотна і тоді розправився б із художником за те, що той не виконав його розпорядження. Джельсоміно допоміг майстрові посікти портрет на капусту.

А Шкандибчик ходив сюди-туди по кімнаті, щось шукаючи, і не знаходив. Про це неважко було здогадатися, глянувши на його невдоволену мордочку.

– Коні, верблюди, придворні,– бурчав він собі під ніс,– і ні однісінької тобі шкоринки сиру. Навіть миші й ті обминають це піддашшя. Нікому не до вподоби запах злиднів. А голод – гірший від отрути.

Нишпорячи в темному закутку, Шкандибчик натрапив на вкриту пилом невеличку картину. На зворотному боці її жила стонога, яка, злякавшись, дременула на всіх своїх ста ногах. їх справді було сто, отож художник нікого не образив би, якби помилився в рахунку. Під шаром пилу на картині можна було розгледіти таке, що при буйній уяві здавалося б накритим на обід столом. Наприклад, на одній тарелі красувалася дивовижна істота, що нагадувала засмажену курку, коли б та мала тільки два стегна. Але їх було стільки, що істота дуже скидалася на стоногу.

«Ось картина,– подумав Шкандибчик,– яку я не проти побачити наяву такою, як вона намальована. – Смажена курка з двадцятьма стегнами. Це ж просто мрія для багатодітної родини, власника таверни чи зголоднілого, як я, кота! Треба буде зішкребти, хоч і жаль, зайві стегенця. Та навіть тими двома, що залишаться, можна добре перекусити втрьох».

Він підніс до Бананіто картину і попросив його вправно попрацювати своїм ножем.

– Але ж курка смажена,– заперечив Бананіто, – і її ніяк не можна оживити.

– А нам і потрібна смажена, а не жива,– відповів Шкандибчик.

На це зауваження художник не зміг заперечити. Він тільки тепер згадав, що, захопившись своїми картинами, не мав і ріски в роті від учорашнього вечора.

Курка, правда, не ожила, та все одно відокремилася від полотна, паруючи й апетитно пахнучи, ніби її щойно витягли з печі.

– Як маляр ти, безумовно, не прославишся,– сказав Шкандибчик, гризучи крильце (стегенця він залишив для Джельсоміно й Бананіто),– але як кухар ти вже справжній чемпіон.

– Не завадило б запити смачну курятину хоч якимось соком,– зауважив, доїдаючи м'ясо, Джельсоміно. – Але в цей чай, напевно, всі крамниці вже зачинені, та коли б вони й були відчинені, ми все одно нічого не купили б, бо в нас нема грошей.

Тут Шкандибчикові сяйнула гарна думка, і він сказав художнику:

– А чому б тобі не намалювати зараз пляшку соку чи напою?

– Спробую,– відповів Бананіто у пориві натхнення. І він намалював пляшку шипучого апельсинового соку.

Коли він наостанок кількома мазками надав йому натурального кольору, пляшка з бульканням і шипінням відокремилася від полотна. Добре, що Джельсоміно стояв напоготові і вчасно схопив її за шийку, а то вона б залила усю підлогу.

Троє друзів запили вечерю апельсиновим соком і сказали чимало добрих слів про малярство, оперний спів та котів. Шкандибчик раптом засмутився. Друзі довго просили його сказати причину свого смутку.

– Річ у тому,– скрушно мовив Шкандибчик,– що я несправжній кіт, як і оті, що півгодини тому були на картинах. У мене тільки три лапи. І я навіть не можу сказати, що четверту втратив на війні чи мені відрізало її трамваєм. Це була б брехня. От якби Бананіто.».

Не треба було далі говорити. Художник відразу ж узяв пензлі й за хвилину намалював котячу лапу, яка сподобалася б навіть самому Котові в чоботях. Та найголовніше було те, що лапа приросла Шкандибчикові якраз там, де треба, і він спочатку несміло, а потім дедалі впевненіше став ходити по кімнаті.

– Ой, яке чудо! – нявкав він.– Я ніби заново народився і так несхожий на того, яким я був, що хотів би навіть змінити ім'я.

– Що я наробив! – несподівано вигукнув Бананіто, стукаючи себе кулаком по лобі.– Я ж тобі домалював лапу олійними фарбами, а решта у тебе намальовані крейдою.

– То дрібниці,– заспокоїв художника Шкандибчик,– хай лишається як є. І горе тому, хто насмілиться торкнути мою нову лапу. Я збережу також і своє старе ймення. Якщо добре подумати, воно мені чудово пасує. Адже від писання на стінах моя передня права лапа стерлася щонайменше на півсантиметра.

Тієї ночі Бананіто вирішив на знак поваги віддати свою розкладачку Джельсоміно, а сам уклався на підлозі на купі старих полотен. А Шкандибчик зручно вмостився у широкій кишені художникового халата, що висів на дверях. Він солодко проспав там цілу ніч і бачив сни один солодший за одний.