Текст книги "Кришталевий край"

Автор книги: Дмитро Бузько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

– Добре, – вимовила вдячно Маргарита, зворушена тим, що видатний промисловець приділяє так багато уваги її незначній особі.

Вона посміхнулася й вийшла.

Зараз же Шварцберг умовно стукнув у стіну сусідньої кімнати, й за мить перед ним стояв його агент.

– Ви Маргариту Клейнмюнцлі добре знаєте? – спитав його промисловець.

– Аякже, – відказав той, – з вашого доручення щодня бачу.

– Впізнаєте її постать зараз, у присмерку? – спитав похмуро промисловець.

– Хоча б і вночі, – відказав агент. Він уже дещо розумів. Недаремне вже другий рік носив коричньову сорочку[1]1
  Коричньові сорочки носили в Німеччині націсти, тобто фашисти.


[Закрыть].

– Так от що, – сказав поважно Шварцберг, – цю Клейнмюнцлі можуть арештувати, і вона, злякавшись, може нас виказати. Краще буде, як за п'ять хвилин від Клейнмюнцлі лишиться мертве тіло, що лежатиме, скажімо, у сквері з глибокою ножовою раною в спині. У неї буде пограбований гаманець, а з шиї зірване коштовне намисто, що ми їй подарували. Воно розірветься й розсиплеться частково на місці події. Зрозуміло?

– Зро… зрозуміло, – запнувся агент. Шварцберг презирливо глянув на нього.

– Дайте ваш ніж, – наказав він.

Агент зблід: невже його позбавлять цієї лицарської зброї, а разом з цим самого лицарства? Однак, звиклий слухатися наказу, він тремтливою рукою подав промисловцеві свій ніж. Той взяв його за лезо й виразно показав агентові знак свастики на держаку.

Агент зітхнув з полегшенням. Тільки це. Нагадування про ідею. Нагадування, правда, погрозливе, бо як щось не так, то на нього теж чекає доля Маргарити Клейнмюнцлі. Агент розумів, що він теж Клейнмюнцлі. Не більше. Проте поки що – він лицар свастики.

Шварцберг віддав йому ніж.

– Ідіть. Та швидше! – з притиском вимовив він. – У мене інші, важливіші справи.

Агент пішов…

Важливіша справа була з самим Грубером. Чи він удома, де його залишила Маргарита, чи він в іншому місці, за всяку ціну сьогодні ж він має припинити своє існування. Хоч смерть Маргарити полегшувала справу, однак якщо Грубер викаже свою колишню наречену, то ця смерть теж може навести більшовиків на деякі сліди…

ЕЛЕКТРИЧНІ ОЧІ

Оптична лабораторія яскраво освітлена. В сяйві електрики вона казкова. Скрізь прилади. Дзеркальні, лінзові, призматичні… Купи кришталю, блиск дзеркал, скрізь пересічене, заломлене, розсіяне, знову зібране проміння світла. І все велике приміщення лабораторії – чарівне павутиння переплетених променів.

Грубер і Валя сидять коло скляного столу, на якому рисунки, формули, зразки кришталевого скла та декілька складних оптичних приладів.

Грубер уже розповів Валі про свою розмову з Маргаритою. Обоє перехвилювалися і тепер мовчать, перебираючи в голові окремі моменти тяжкої сцени.

Валя перша порушує мовчання.

– Знаєш, Фріц, – каже вона повільно, з паузами. Видко, що їй тяжко й неприємно висловити те, що вона має казати. – Добре, що ти мені розповів про цю пропозицію хімічного концерну, передану через Маргариту. Я мушу повідомити про все це нашу владу, Фріц. Ти ж розумієш, ця жінка – небезпечний ворожий агент. Ворог, певне, тут же, десь близько. Не може бути, щоб її саму прислали. Мені все це дуже неприємно. Таке становище – твоя колишня наречена, а я кохаю тебе… Можна подумати, що особисті почуття, ревнощі тощо… Ти ж розумієш? Але я мушу виконати свій обов'язок, – твердо закінчує Валя й. бере телефонну трубку, навіть не чекаючи, що скаже Грубер. Хіба не все одно? Вона повинна виконати свій обов'язок. Та її вчинок не тільки саме виконання обов'язку. Валя вже відчуває, як у її серці запалав гнів до ворога. Яка зухвалість! Яке нахабство!

Чітко й енергійно Валя набирає номер телефону.

Грубер дивиться на неї, і в нього буря суперечливих думок. Йому подобається рішучість Валі, але йому здається, що все ж не слід виказувати Маргариту. Над ним ще тяжіють закони традиційної буржуазної моралі, і він не розуміє, що у Валі ці закони підлягають моралі класовій…

Валя говорить по телефону про Маргариту. В кількох словах вона передає про пропозицію концерну Груберові. Телефон їй відповідає.

«На сьогодні досить, товаришко. Нам треба негайно діяти. Завтра будемо у вас і в товариша Грубера. Тоді попросимо розповісти про все докладніше».

Валя кладе трубку, вдоволена, що тепер уже напевне ворог зазнає нищівного удару, і посміхається Груберові.

– Ти засуджуєш мій вчинок? – питає вона. Грубер щиро каже їй про свої сумніви. Валя стає поважною.

– Мені боляче, Фріц, що ти мене не розумієш, – бринить у її голосі сум. – Це ж так просто: хіба я можу вагатися, коли небезпека загрожує Країні Рад?

В її словах таке глибоке переконання, що Груберові враз стає все ясно.

– Ти маєш рацію, Валю, – каже він. – Батьківщина – це найдорожче. А Країна Рад – це більше, ніж батьківщина. Ти зробила правильно, Валю. Я мусив сам це зробити та, видно, я ще не цілком перебудував свою свідомість.

– Тепер уже пізно каятися, – сміється Валя. – Давай краще я тобі розповім про свій останній винахід, про електричні очі, як я називаю цей оптичний прилад. Я сконструювала його без тебе, бо ти був надто зайнятий своїми планами велетня-заводу, де робитимуться частини стандартних скляних будинків, і тобі, певне, буде цікаво почути про цю мою роботу.

– Атож, – жваво відгукнувся Грубер. – Розкажи, в чому суть цього дивовижного приладу.

І він приготувався слухати, радий відпочити в ясній царині науки від життєвих суперечностей.

– Ходімо, насамперед я покажу тобі прилад. Ти його навіть не бачив, – каже Валя й веде Грубера в невеличку ізольовану кімнату, де нічого немає, крім екрана та якогось апарата з об'єктивом, подібним до проекційного кіноапарата.

Вони сідають на кріселка, розташовані проти екрана. Валя збирається вимкнути світло й увімкнути проекційний апарат.

– Перш ніж демонструвати мій прилад, – каже вона, – поясню в кількох словах його суть. У дитинстві я дуже любила пускати так звані зайчики, знаєш – дзеркалом. І от тепер я згадала ці зайчики, цю змогу керувати промінням світла. Відомо, що всі предмети, крім чорних, відбивають частину світла, що падає на них. Це відбите світло можна піймати на дзеркало з фотоелементом. Фотоелемент перетворює вібрації проміння на вібрації електрики, що її можна передати дротом чи по радіо на будь-яку відстань. На цьому збудовано передачу фотомалюнків на відстань.

– Тепер уяви, що в місті тут і там розташовано приймачі – дзеркала з фотоелементом. Надзвичайні якості нового скла дають змогу робити дуже малі дзеркала, майже мікроскопічні, так що їх легко замаскувати. Заводний або електричний механізм їх увесь час повертає на всі боки, і ці дзеркала, так би мовити, безупинно оглядають ту місцевість, що лежить у їхньому полі зору. Все, що бачать ці очі-дзеркала, передається сюди в суміжне з цією кімнатою приміщення. Загляньмо в нього. Валя підійшла з Грубером до стіни, протилежної екранові, й відчинила дверці, увімкнувши електрику, що освітила складну оптичну апаратуру – цілу систему дзеркал, лінз та призм. Ці дзеркала, лінзи та призми жили якимсь таємничим життям. Навіть у сяйві електрики було помітне рухливе проміння, що ніби зв'язувало між собою різні частини апарата. А коли Валя вимкнула електрику, проміння спалахнуло у темряві, мінливе, різнобарвне, як гра північного сяйва.

– Це ти бачиш, як зорові враження, зібрані електричними очима, перетворюються на живі образи, точні відбитки тих, що їх сприймали очі-дзеркала. Подивимося, що вони зараз бачать. Тепер, правда, ніч. Але дзеркала-очі такі чутливі, що вони бачать і вночі, бо, як відомо, найтемніша ніч не є абсолютно темна. В найтемнішій темряві ночі є світло, що його відбивають по-різному різні предмети, і коли ми їх не бачимо, то їх бачить сова або кіт, а коли й вони не бачать, то їх усе ж приймають чутливіші за очі цих істот мої дзеркала-очі. Отже, починаємо.

Валя замкнула приміщення з апаратурою. Вони з Грубером знову сідають проти екрана. Коло Валі столик, а на ньому ціла клавіатура кнопок.

– Я буду вимикати ту або іншу дільницю території, – пояснює Валя, – бо нема змоги все одразу бачити, хіба що з радіощогли, яка в нас стоїть дуже високо. Подивимося з неї, хоч це ні до чого, бо що ми з такої віддалі побачимо?

Валя натискує одну кнопку, вимкнувши електрику, і на екрані з'являється заводське місто, ніби сфотографоване з літака. Валя натискує одну по одній інші кнопки. На екрані проходять різні частини міста: будинки, вулиці, сквери, поодинокі нічні перехожі… Таке враження, ніби якась чарівна сила переносить Грубера і Валю з місця на місце, і вони все бачать на власні очі: такі чіткі і ясні образи на екрані. Грубер це зауважує.

– Е, ні, – заперечує Валя, – на власні очі ми побачили б значно менше. Зверни увагу: на екрані ніч така світла, ніби місячна, та ще й при повному місяці, а насправді надворі темно. Та й у місячну ніч ми не побачили б так далеко, як зараз.

Валя натискує кнопку, й на екрані – вулиця й сквер коло готелю. Валя навмисне затримує на екрані цю картину. В заводському місті один готель. Валя знає, що там Маргарита. Може, зараз її затримають? Валя хоче на власні очі пересвідчитися, що спіймано агента буржуазії.

Минає хвилина, друга. На вулиці перед готелем порожньо й тихо, та Валя не міняє картини. Вона терпляче чекає. Вона дивиться скоса на Грубера. Його обличчя ледве видно в неясному випромінюванні, що йде від екрана. Але, певне, більш серцем, ніж очима, Валя помічає, що він схвильований. Валі стає соромно. І вона навмання натискує інші кнопки.

Сквер перед готелем з одної точки зору, той самий сквер з другої точки зору, і раптом Грубер хапає Валю за руку.

– Диви! – схвильовано вигукує він.

Валя дивиться: на одній алеї скверу жіноча постать, Валя «наближує» постать, тобто об'єктив оптичного апарата бере її більшим планом. Тепер видно, що це Маргарита. Грубер її пізнав здаля.

Маргарита нервово походжає, поглядаючи в один бік. В бік готелю – орієнтується Валя й ще більше «наближує» образ. Маргарита на хвилинку спинилася. Тепер є змога взяти першим планом її обличчя. Ось воно. На ньому тривога й розпач.

– Валю! Не треба на неї дивитися, – просить Грубер, бо йому це тяжко.

Валя теж схвильована. Хоч це й ворог, але ж дивитися на страждання людини неприємно. Валя натискує дальшу кнопку. На екрані – інший куток скверу. Валя хоче змінити картину, але помилково натискує ту кнопку, що «наближує» об'єкт, і аж скрикує від здивування: вона помітила була в сквері чоловічу постать і думала, що це звичайний перехожий, а тепер бачить, як він виймає фінський ніж, пробує, чи гостре його лезо, потім, сховавши ніж за спину, йде далі.

– Ось глянь, Фріц, перед нашими очима зараз буде драма, – схвильовано каже Валя, – кого цей суб'єкт збирається вбити? Чи встигнемо ми попередити його жертву або просто міліцію?

Валя хапає телефонну трубку, набирає номер міліції. Ще не встигають їй відповісти, як їй доводиться перемінити кнопку, бо суб'єкт з ножем виходить з поля зору. Валя зорієнтувалася, куди він іде. Тепер на екрані дві постаті: Маргарити й суб'єкта з ножем. Невже він хоче вбити Маргариту? І раптом в голові блискавкою спалахує розгадка сцени, що відбувається на екрані.

– Це фашист! – скрикує Валя. – Він хоче вбити Маргариту, бо боїться, що вона зрадить своїх співучасників.

– Нічого не розуміємо, товаришко. Хто ви, звідки говорите? Який фашист? Де він? Яка Маргарита? – сиплються в телефон тривожні запитання з міліції.

Валя, незважаючи на хвилювання, дає чіткі відповіді на всі запитання й раптом замовкає.

– Кажіть же, кажіть швидше, товаришко! – вимагає телефон.

В цю мить на екрані суб'єкт з ножем, що вже наблизився до Маргарити, раптом обертається. Він щось побачив. Він хоче тікати. Маргарита в розпачі застигає на місці. Вона, очевидно, бачить те саме, що й суб'єкт. Мить – обох оточили озброєні люди у військовій формі. Суб'єкт кинув ніж, але це помітили й підняли його…

– Вже нічого не треба, товаришу. Справу ліквідовано. Обох затримано. За кілька хвилин, очевидно, будете в курсі справи, – каже Валя в телефон, кладе трубку й обертається до Грубера, що схвильований мовчки стежив за подіями на екрані.

– Фріц! – кидається Валя до Грубера. – Коли вони хотіли вбити Маргариту, то не менше в них підстав знищити й тебе. Я тобі раджу, сьогодні принаймні не йти додому…

– Та навіщо їм моє життя? – заперечує Грубер.

– Як навіщо?! Та хоча б на те, щоб ти не працював далі на користь ненависного їм Радянського Союзу. Та й помста за відмову перейти до них на службу. Підстави для них достатні, щоб убити тебе, – доводить Валя. – Лишайся тут, Фріц, – просить Валя. – Тут є софа. Можеш спати. В мене тут є подушка, постіль. Я іноді, як пізно працюю, лишаюся ночувати. А я посиджу перед екраном. Може, він ще щось покаже.

Грубер усе ж не вірить, що можуть його вбити. Однак з Валею він лишитися хоче. Сьогодні він дуже перехвилювався. Нерви зраджують. І йому не хочеться йти додому. Спати йому ще рано, і він посидить з Валею коло екрана.

– Давай глянемо, чи все гаразд навкруги лабораторії. Чи не погрожує їй якась небезпека? – каже Валя, а сама думає: чи не підкрадаються вороги до заводу, щоб проникнути в лабораторію і вбити Грубера?

Грубер відгадує думки Валі. Він посміхається, знаходить у темряві її руку й мовчки стискує її. Звичайно, Валя даремно турбується, але йому приємна ця турбота про нього. Минають хвилини. Екран вартує – стереже лабораторію. Валя натискує кнопки, ніби грає якусь мелодію. Перед очима мур, що огороджує лабораторію та суміжні вулиці. Спокійно. Нікого. Нічого. Тільки вартові походжають.

Вже починає набридати одноманітна картина ночі. Але раптом на одній з вулиць, що йдуть до лабораторії, з'являються три постаті. Вони простують до брами лабораторії. У Валі враз починає скоріше битися серце.

– Чого їм треба в лабораторії так пізно? – каже Валя тривожно.

Грубер дивиться на годинник.

– Зовсім не пізно, – заперечує він. – Саме час, щоб починати нічну роботу, хто працює вночі. Мабуть, це ретельні лаборанти, візьми їх першим планом. Може, впізнаємо.

Валя бере таємничі постаті першим планом. Грубер пізнає одне обличчя.

– Так і є, – каже Грубер, – один з них, Фуксенберг, наш новий фахівець, інженер-хімік з Німеччини. Двох інших не знаю. Ти їх не пізнаєш?

– Ні, – відповідає Валя.

В її голосі вагання й тривога. Фуксенберг, цей рудий німець з обличчям бульдога й голосом курки, їй зовсім не подобається.

– Але ж ми не знаємо всіх наших лаборантів, – спокійно говорить Грубер, – їх так багато»… О!?

Вигук здивування вихоплюється в Грубера від того, що Фуксенберг замість показати вартовому перепустку, хапає його за горло. Супутники Фуксенберга крутять вартовому руки, а один видирає ключі.

– Швидше! Швидше до брами! – гукає Валя в телефон до контори. – Напад на лабораторію. Зв'язали вартового.

– Знаємо! Люди вже побігли! – гуде відповідь у телефон.

На екрані видно, як Фуксенберг, нервуючись, не потрапляє ключем у замок хвіртки. Один з його супутників забиває зв'язаному вартовому в рот ганчір'я, другий електричним ліхтариком світить Фуксенбергові, і враз ліхтарик летить на землю.

Хвіртка одчинилася, з неї – дула рушниць. Фуксенберг поточився. Його супутники намагаються тікати. Марно. Щось блиснуло. Це постріл. Одного забито, другого схопили…

КРИШТАЛЕВЕ МІСТО

У кришталевому палаці культури відбувалася наукова конференція, присвячена новим методам виробництва незвичайного скла.

В колосальному головному залі зібралося понад п'ять тисяч чоловік – радянські та іноземні делегації. Крісла з різнобарвного кришталю – рожевого, золотавого, яснозеленого та багряного – були розташовані глибоким амфітеатром. Понад верхнім рядом кріселок стіни й стеля залу були зовсім прозорі. Зорі й місяць дивилися з неба крізь них, та їх затьмарювало сяйво велетенських електричних сонць, що висіли на кришталевих рейках, таких прозорих, що, здавалося, ніщо їх не підтримувало.

Кришталеві крісла, ложі, східці, балюстради, кришталеві стіни, підлога, стеля відсвічували, горіли, переливались морем барв та іскор, і здавалося, що саме повітря в залі й поза ним – над ним, навкруги – теж кришталь, різнобарвний, прозорий кришталь. Людські обличчя, й без того свіжі та жваві, здавалися ще свіжішими крізь цей кришталь-повітря. Ще ясніше горіли й без того ясні очі, червоніли й без того червоні вуста.

У президії, за великим кришталевим столом, не вкритим червоним сукном, бо він весь був з рубіну – великого штучного рубіну, що нічим не відрізнявся від справжнього самоцвіту, – розташувалася президія. Серед відомих усьому світу вчених сиділи Валя, Грубер, Васюченко. Обличчя їх радісні і схвильовані. Грубера не впізнати. З колишнього худорлявого, блідого юнака він перетворився на могутнього, як дуб, чоловіка, ставного, повновидого, з сріблом сивини на скронях, що гарно підкреслювала здорову свіжість моложавого обличчя. Тільки ясні, сірі Груберові очі ніби не змінилися. Вони були такі ж мрійні, як і колись. Ні, і в них відчувалася зміна. Не тільки мрійність була в цих очах, – у них світилася гордість за свою справу, за свою нову батьківщину, за свою, тепер уже зовсім рідну Країну Рад.

На трибуні в цю мить промовляв представник медицини, відомий сивобородий професор.

– Товариші! – сказав він. – Нема змоги обчислити, нема сили виміряти ті наслідки в справі оздоровлення людства, що їх дав геніальний винахід. Скло, як тільки його винайшли, відразу стало символом чистоти й здоров'я. Чи ж можна собі уявити посуд більш гігієнічний за скляний? Його рівна блискуча поверхня – фортеця проти нападів бруду й бактерій. Крім того, скло – рідний брат сонцю; рідний брат світлу. Світло й скло – близнята. Де скло, там і світло. А сонце, а світло – лютий ворог усіх хвороб. Сонце, світло – джерело життя й здоров'я.

І не дивно, що тепер, коли чудесне скло буквально заполонило все життя, велетенськими кроками пішло вперед і оздоровлення нашого населення. Гляньте, товариші, на самих себе, – зараз перед вами нема дзеркал, – гляньте на своїх сусідів. Світло – чистота, чистота – здоров'я… Я міг би навести багато таких формул – формул переможного походу скла-кришталю… Ми зупинимося на деяких прикладах. Візьмімо ультрафіолетове проміння. Всі знають його величезну роль у справі обміну речовин людського організму. Ультрафіолетовим промінням лікують різні хвороби. І от увіольове скло-кришталь відразу бере під постійне», так би мовити, лікування ультрафіолетовим промінням усе населення. Будинки з скла-кришталю дають змогу весь час перебувати під впливом цього життєдайного проміння…

Довго ще говорив промовець, наводячи численні приклади чудесного впливу скла-кришталю на здоров'я людей. Після нього виступали астрономи, фізики, ботаніки… Скрізь скло-кришталь стало могутнім чинником величезного прогресу.

– Всім відомо, як важко було колись виготовити об'єктив телескопа, – казав астроном, – межу далекосяжності телескопів становила якість скла. Надзвичайно трудно було досягти потрібної прозорості, одноманітності структури, правильності форми велетенських лінз… І от тепер, коли скло-кришталь дало змогу сконструювати телескоп такої могутності, про яку раніше ми й не мріяли, ми дізнались…

Зачаровані збори слухали найновітніші відомості про життя сусідніх планет.

Біолог розповідав про вдосконалення мікроскопа. Він: підкреслив також ту величезну роль, яку відіграло здешевлення мікроскопа через легкість виготовлення лінз із скла-кришталю. Масове виготовлення та поширення мікроскопа дало змогу взятись до мікроскопічних досліджень величезній кількості учнів. Таку ж роль відіграло дешеве і зручне лабораторне приладдя з скла-кришталю.

Грубер слухав… Здійснилася його юнацька мрія про кришталеву добу в історії людства. Про це саме думала й Валя. Це ж була і її мрія, і мрія Васюченка, і ще багатьох людей. І ось усе збулося. Грубер зустрівся очима з нею – своїм товаришем, своєю помічницею, своєю дружиною. Вона щасливо посміхнулася чоловікові.

Із заключним словом виступили Діденко, колишній секретар парткому того скляного заводу на Донбасі, де Грубер почав свою роботу в Країні Рад. Діденко, вже сивий, але бадьорий, довго чекав, поки замовкнуть бурхливі оплески, якими збори вітали його, представника могутньої сили, що привела людство до нової доби – доби здійснення найкращих прагнень науки, мистецтва, техніки – всієї культури людства.

– Товариші! – сказав Діденко в своєму слові. – Всіма своїми успіхами, всіма досягненнями, всім своїм щастям ми зобов'язані новому світу. Цей новий світ не з неба нам упав. Його завоювали в жорстокій боротьбі трудящі під керівництвом Комуністичної партії…

Буря оплесків, грім вигуків на честь партії вкрили останні Діденкові слова. Заграли сурми, і в темну ніч від кришталевого палацу, що сяяв, як небачений дивовижний велетенський самоцвіт, попливли величезні звуки старого бойового гімну трудящих.

«Чуєш, сурми заграли?..» нагадували могутні акорди старим бійцям колишні бої.

– Цей новий світ, завойований у боях і в праці залізною рукою трудящих, під залізним керівництвом його партії, – казав знову Діденко, – дав можливість здійснювати найкращі мрії, спрямовані на благо людства. Здійснилася мрія про кришталеву добу людства. Та хіба ж наша доба тільки кришталева? Вона кришталева, вона електрична, вона зоряна, бо ми тепер знаємо життя далеких зір, вона – доба здійснення найблискучіших досягнень науки й техніки, найкращих людських мрій, доба побудови комунізму… В нашому новому світі має змогу успішно працювати кожен, хто любить життя, хто хоче щастя для всіх людей на земній кулі.

Загудів, затремтів кришталевий палац від оплесків, вигуків. Знову лунали звуки гімна.

«Чуєш, сурми заграли?..» нагадували могутні акорди колишні запеклі бої.

Сяйво, що вирвалося з кришталевого палацу культури, зустрілося з першим промінням червневого сонця, коли Грубер і Валя сідали в свій невеличкий кришталевий літак, збираючись летіти до моря, на березі якого розташувалося Кришталеве місто, потужний центр виробництва скла-кришталю.

Кришталевий літак легко полинув угору. Його човен був кольоровий, а крила прозорі, й здавалося, що то високо летить світлокрилий метелик.

– Давай трохи політаємо над околицями Кришталевого міста, – попросила Валя, – бо ми ж цілий місяць відпочиватимемо на Кавказі. Подивимося перед від'їздом на наші заводи, на чудові скляні заводи.

– Добре, – згодився Грубер, набираючи висоту. Внизу плескався Каспій. На березі Кара-Бугазу розташувалися скляні заводи, використовуючи славетний мірабіліт – сульфатну піну карабугазьких хвиль – на виробництво скла. Далі, за Кришталевим містом, за заводами розіслалася… О ні, не пустеля, як колись!

– Я пам'ятаю, як у школі я вивчала географію, – казала мрійно Валя, оглядаючи веселу країну садів, нив та лук, що розіслалися від Каспія на схід, у бік Аральського моря, – і завжди мені Каспій уявлявся якимсь пустельним і мертвим. Це через ті пустелі та дикі неродючі степи, що оточували його майже з усіх боків. А тепер яка прекрасна країна! Фріц, – звернулася вона до чоловіка, – а приємно думати, що наш винахід теж допоміг переродженню краю. Ти пам'ятаєш перші експедиції для освоєння пустелі? Які труднощі були найперші, найголовніші? Бездоріжжя!.. Пам'ятаєш, як героїчно перемагали радянські автомобілі сипучий пісок пустель? Тоді покликали автоцистерни з нашою рідиною, що казково швидко перетворює пісок на скляний покрив. Правда, пісок пустель знову засипав скляні дороги. Та байдуже: ми їх поновлювали. Ми вкрили пустелю цілою сіткою склистих доріг, що міцними жилами переплели мертве сипуче тіло пустелі, й воно почало оживати. Поволі спинили пісок. І, ставши нерухомим, він одразу втратив свою грізну силу. Пам'ятаєш, як з різних боків бійці науки пішли в атаку на нього? Під командою ботаніків, грунтознавців, гідрологів та інших фахівців ціла армія працівників різних фахів розпочала довгий стратегічний: бій з пустелею. Закріплений пісок швидко вкривався спеціальними рослинами. За кілька років на ньому почав з'являтися перегній. На березі Кара-Бугазу організувався центр скляного виробництва, щоб використати безмежні поклади сульфату. Було збудовано велетенські скляні заводи…

– Ось вони, – вимовив Грубер, скеровуючи аероплан униз.

Внизу розіслалися велетенські споруди скляних заводів. Назвати їх заводами чи одним великим заводом не можна було. Величезний масштаб виробництва та інертність виробів і матеріалу – скломаси – до температури й різних атмосферних явищ робив недоцільним будування приміщень для різних процесів виробництва. Більшість процесів провадилися просто під відкритим небом. Механізація, доведена до найвищого ступеня давала змогу обслуговувати виробництво лише невеличкою кількістю механіків. Для апаратури було побудовано в різних точках невеличкі скляні вежі, звідки механіки керували механізмами велетенського виробництва.

Скло розтоплювалося у величезних резервуарах, що згори здавалися чотирикутними озерами. Шихта – пісок, сульфат, крейда – засипалася невпинним конвейєрним потоком з одного боку резервуара, а з другого – скло, відповідними реактивами доведене до дуже рідкої консистенції, насосами вибиралося й через труби наливалося у різні стандартні форми.

Валя мала рацію, як колись казала Груберові, що шибки з його скла, певне, будуть вальцювати, а не витягатимуть способом Фурко. Виливання та вальцювання були основними формами роботи на карабугазьких скляних заводах. Звичайно, способи пересування та видування теж застосовувалися. Але значно менше, бо для них потрібні були складні машини, а це виходило дорожче..

Літак Валі й Грубера сів коло контори заводів, чи краще сказати виробництва. Назустріч їм вийшов директор.

– У гості завітали? – спитав він.

– Еге ж, – посміхнулася Валя, – на цілий місяць розлучаємось.

– Невже ж таки за місяць ні разу й не навідаєтесь на завод?

– Курортна комісія заборонила на цілий місяць і мені, і Груберові думати про скляне виробництво, щоб мозок зовсім звільнився від скла, – жартувала Валя. – Ну, а ви як живете, Васюченко? Вірші ще пишете?

Директор почервонів.

– І коли ви, Валю, забудете цю мою пристрасть? – відказав він, сміючись.

Сіли в авто й помчали на виробництво, яке і за день не було змоги оглянути пішки.

Під'їхали до вальцювального цеху. Це був великий майдан. З труб скло виливалося на величезні столи.

– Пам'ятаєш, колись, ще як не було нашого скла, – звернулась Валя до Грубера, – ми з тобою оглядали дзеркальний завод? Там так само вальцювали скло. Тільки вогняне. Кран витягав з печі, подібної до мартену, великий горщик з вогняною масою скла, тягнув його до столу й перекидав. Масу зараз же розпластували вальці. Скляний, червоний лист тікав з грюкотом на рухливому столі в лір, у відпальну піч. Потім ми бачили, як такий лист, уже холодний, шліфували й полірували…

– І тепер ми робимо це, – відказав Грубер.

Авто помчало їх у шліфувальне приміщення. Воно було крите, бо шліфувальні машини боялися дощу й снігу, як усякі машини, хоч їх скляні частини були міцніші за колишні металеві.

Валя й Грубер дивилися, як крутились у безупинному русі важкі шліфувальні столи, і чавунні рейки з шліфувальними каблуками стирали піском нерівності на склі, поволі міняли пісок, сиплючи все дрібніший. Далі скло полірувалося на полірувальних столах, подібних до шліфувальних. Тільки замість чавунних рейок тут працювали полірувальні круги з повстю, і пісок заміняла мумія – червоний порошок з окису заліза.

Крім вальцованих виробів, тут шліфували та полірували й виливані цілі частини стандартних скляних будинків. Для цього були особливі складні шліфувальні та полірувальні верстати.

За півгодини літак Валі й Грубера знову летів у синьому просторі неба. Вгорі над ними, зовсім близько, стояли перисті хмарки. Внизу розіслалася зелена весела. країна, колишня пустеля.

– Ну що, годі вже? Летімо на Кавказ? – запитав Грубер.

– Ні, ще трохи подивимося на цей кришталевий край, – попросила Валя.

– Та хіба ж тільки цей край кришталевий? – сказав Грубер. – Скрізь тепер побудовано кришталеві міста.

– А це Кришталеве місто все ж перше з них, – боронила Валя свій улюблений, в пустелі народжений край, – дивись, яке гарне! Скеруй літак на нього.

Грубер скерував літака. До них наближалося їхнє казкове місто. В сонячному промінні горіли самоцвіти – різнобарвні будинки. Справжні самоцвіти, бо людський геній, відкривши будову й спосіб утворення коштовних через свою рідкість кристалів, тепер сам творив їх і з них будував кришталеві будинки. Сині хвилі синього Каспію, колишнього мертвого моря, плюскотіли в кришталевій гавані Кришталевого міста. Зелені сади, кришталеві оранжереї, зелені луки з джерелами води, здобутої з глибин, оксамитовим поясом оперезали Кришталеве місто з боку землі. Від міста кришталевими гадючками бігли до Кара-Бугазу, на виробництво, у скляних жолобах електро-кулькові поїзди. Далі, в колишній пустелі, а тепер у зеленому краї, тут і там розташувались кришталеві міста…

– Кришталевий край, – воркувала Валя, милуючись краєвидом, – тут зовсім немає старих кам'яних міст. Тут усе нове. Нове, кришталеве життя…

1935