Текст книги "Кришталевий край"

Автор книги: Дмитро Бузько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

РОЗБИТІ МРІЇ

Минуло кілька днів…

Осіння мжичка заткала далечінь, гори сховалися в низьких, волохатих хмарах, дерева безпорадно простягали до сірого, байдужо-холодного неба свої віти, з яких вітер злісно здирав останнє листя.

Та в кабінеті пана Шварцберга, власника кількох найбільших у країні заводів, було гарно й затишно. Величезне, на всю стіну вікно з надзвичайно прозорими увіольовими шибками, – тими, що пропускають життєдайне ультрафіолетове проміння, – навіть у цей похмурий день давало багато світла. В кабінеті було все скляне. Величезний письмовий стіл з дзеркального скла, стільці з грубого триплексу – потрійного накладного скла. Кришталеве приладдя до письма, скляні дзеркальні полиці для книжок і камін, – той теж був скляний – з пайрексу, що не боїться вогню. Це був, власне, не камін, бо він був закритий, а грубка, і чудно було бачити, як за склом, не шкодячи його, буяє яскраве полум'я.

Шварцберг, ставний, повновидий, уже сивий чоловік, нервово ходив з кутка в куток, часто задумливо спиняючись то перед каміном, то перед вікном. Дощові краплі на чудовому увіольовому склі відсвічували сріблом, а ввібравши в себе багато води, зривалися з місця й бігли вниз кришталевими сльозами. Шварцберг зажурено дивився на ці дощові сльози.

– Тяжке життя, – зітхнув він і знову почав нервово ходити з кутка в куток.

Шварцберг міг назватися хазяїном не тільки своїх скляних заводів. Він був директором акційного товариства, що обіймало більшість найкращих заводів країни, і, маючи в цьому товаристві більшу половину акцій, він фактично керував усіма скляними виробництвами своєї батьківщини. Ще кілька років тому в його кабінеті в цю пору дня завжди було повно різного ділового люду. Тоді в його кабінеті вирувало життя, а тепер…

Шварцберг задивився на вогонь у каміні. В його голові ворушилися полохливі думки про майбутнє. Похмуре воно, суворе, як ті гори в осінніх хмарах. Страшне воно, як те полум'я, що зараз буяє за склом… О, коли б воно видерлося з своєї скляної в'язниці!

Шварцбергу стало неприємно дивитися на вогонь. Він одійшов до стола. Звідти йому впав у вічі останній номер фінансово-промислового журналу. І тут те саме: сльози горя, полум'я повстання. Примари життя суворо визирають із-за сухих рядків фінансових звітів і стовпців статистичних зведень…

– Пане радник… (Шварцберг мав ранг радника комерції). – Пане раднику, – повторив секретар Шварцберга, зупинившись на порозі, – якийсь доктор хімії хоче вас бачити.

– Що йому треба? – похмуро запитав Шварцберг, невдоволений, що порушили його меланхолійну самітність.

– Він каже, що хоче запропонувати вам свій винахід, – відказав поштиво секретар. Шварцберг знизав плечима.

– Це, певне, якийсь чудасій, – сказав він. – На біса здався його винахід, коли мало не всі скляні заводи стоять? Якби ще він був доктор алхімії, а не хімії, тоді інша справа. Може б, він навчив нас перетворити на золото усе те скло, від якого мало не луснуть стіни наших склепів. А втім, нехай заходить. Послухаємо.

Секретар, улесливо посміхаючись на дотепи свого хазяїна, вклонився, зник і за хвилину повернувся, пропускаючи поперед себе Грубера.

Грубер був блідий. Він хвилювався. Вирішувалася його доля. Шварцберг – володар скляних виробництв. Його слово – закон…

Шварцберг помітив хвилювання молодого вченого. Поблажлива посмішка лягла на його повні губи. Цей доктор хімії ще зовсім молодий. Юнак. Певне, в нього якась химерна фантазія.

– Сідайте, будь ласка, – запросив ученого промисловець.

Грубер сів і, чекаючи, поки хазяїн почне розмову, оглянув нашвидку кабінет. Речі, що ними оточує себе людина, визначають її вдачу. Скляний камін, скляні стільці, стіл та інші меблі… Хазяїн, видно, любить скло, якщо це не лише реклама. Це добре. З таким легше буде розмовляти… Ясне сіре світло з вікна, вітрини й жовтогарячі відблиски полум'я в каміні… Все гарне і заспокійливе.

– Я вас слухаю, – сказав досить привітно Шварцберг.

Він розглядав Грубера. Цей вчений з розумними очима йому подобався. Шкода, що доведеться його розчарувати. Зрештою, промисловець мав чуйне серце, – він, наприклад, дуже журився, що тепер його робітники, втративши роботу, голодують. Та що зробиш? Таке життя…

Підбадьорений ласкавістю хазяїна, Грубер докладно і ясно розповідав про свій винахід. Шварцберг одразу став уважним. Добре знаючи своє виробництво, він розумів, що у винаході нема ніякої фантастики…

– Ви розумієте, пане радник, – казав Грубер, – досі невідомим було найголовніше: внутрішня будова скла. Дивно, але це так. Ми обробляємо дерево, залізо, інші метали, докладно знаючи, що являють вони собою. А от скло ми робимо з прадавніх часів. Ще на єгипетських фресках ми бачимо склодувів. А що таке скло, так ми досі й не знали. І не дивно, що й досі виготовлення скла так мало відрізнялося від прадавнього способу виробництва. Мені пощастило вивчити будову скла. Фізичну й хімічну. І це дає мені змогу зробити цілий переворот у техніці виробництва. Знаючи фізичну й хімічну будову скла, я зрозумів і виклав у формулах усі ті процеси, що відбуваються в склі, коли воно топиться у печі. Ті хімічні реакції та сполуки, які відбувалися під впливом підвищення температури аж понад тисячу градусів, досі були таємницею. Ми їх не знали, а проте мусили їх регулювати, щоб мати потрібну нам якість скла. Ми робили це наосліп, навпомацки. Тепер я розкрив таємницю. Я можу цілком свідомо керувати всіма процесами. Більше того, це дає мені змогу в корені змінити саме виробництво. Знаючи точно всі хімічні процеси, що відбуваються під час утворення скла, і хімічні сполуки – наслідки цих процесів, я зміг добитися таких сполук, які дають великі температури. Ви ж бо знаєте, що є такі хімічні сполуки, які під час утворення віддають тепло, і такі, що поглинають його. Додавши певних реактивів, я викликаю високу температуру, потрібну для утворення скла. Вона не така висока, як була досі в наших скловарних печах, бо ці самі реактиви дають змогу виплавляти скло при значно нижчій температурі. Коли треба, щоб скло твердішало, я додаю нові реактиви. Ясно, що цього не можна було зробити раніше, коли невідома була будова скла. А тепер – ось вона…

Грубер розгорнув перед Шварцбергом аркуш паперу з хімічними формулами різних гатунків скла. Тут же були формули різних хімічних процесів.

– Усі ці формули я старанно перевірив на практиці, – сказав Грубер. – Вони абсолютно правильні…

Шварцберг пильно розглянув формули. Все те, що казав молодий вчений, здавалося дуже ймовірним. Добре знаючи, як варять скло, промисловець сам не раз мріяв про такий винахід. Однак, звичайно, він ніколи б не зміг зробити тієї величезної дослідницької роботи, яку виконав учений. Але чого цей вчений так невчасно взявся до свого винаходу? Коли б він його зробив років три тому, виробництво одержало б мільйонні прибутки. А тепер? Кому те скло потрібне?

Грубер скінчив свої пояснення і чекав, що скаже хазяїн. Хазяїн мовчав.

– Що ви на все це скажете? – запитав нарешті Грубер.

– Скажу, що все це дуже цікаво, – відказав Шварцберг.

– Аякже, – підхопив зраділий Грубер. – Мало сказати цікаво, – це цілий переворот у культурі людства…

– Зачекайте з цим, пане доктор, – перебив його промисловець, – я ще не все сказав. Ваш винахід, безперечно, цікавий, але не гнівайтеся на мене, коли я, знаючи добре теперішній стан промисловості, скажу вам, що ваш винахід зараз – ні до чого. Зовсім ні до чого…

– Як це – зовсім ні до чого? – ледве вимовив Грубер.

Підлога під його ногами враз обернулася на вату, весь кабінет хитнувся й поплив перед його очима. Всього сподівався молодий учений, але не такого глуму…

– Та ви не хвилюйтеся, пане доктор, – чув він ніби здаля голос промисловця. – Справа звичайна. Мало зробити винахід. Треба, щоб він був потрібен промисловості й саме в цей час…

– Та невже ж мій винахід… – почав було запально Грубер. Отямившись від першого страшного удару, він тепер був готовий боротися за свій винахід, за своє дитя до останньої краплі крові. Шварцберг владним рухом спинив його.

– Зачекайте хвилинку, пане доктор, – сказав промисловець. – Я не можу назвати вас мрійником, бо ваш винахід не химера, а цілком реальна справа. Однак ви, як і всі вчені, дуже мало розумієте життя. Подумайте самі. Зараз у нас тяжка промислова криза. Навіщо ж нам ваш винахід, який в десять, у сто разів збільшить виробництво скла, коли нам нема куди дівати те, що ми зараз маємо?

– Але ж мій винахід у десять разів, якщо не більше, здешевлює скло, – одчайдушно боронився вчений, – отже, його в десять разів більше купуватимуть, ніж зараз. Шварцберг посміхнувся.

– Відразу видно кабінетну людину, – лагідно сказав він. – Скло стане вдесятеро дешевше, значить, вдесятеро більше його купуватимуть. А навіщо? Про це ви подумали, пане доктор? Щоб ставити шибки в нових будинках, коли старі стоять порожні: нема кому наймати їх? Чи, може, скляний посуд потрібен, коли нема чого їсти-пити? Чи, може, є потреба в лікарському та лабораторному приладді, коли в нас закривають через брак коштів лікарні та школи? Скажіть мені, хіба це не так?

Грубер похилив голову. Це правда. Жорстока правда. Так що ж робити? Навіщо жити, коли в нас нема мети життя? Шварцберг відчув, що діється з молодим ученим.

– Зачекайте кілька років з вашим винаходом. Може, знову настане розквіт промисловості, тоді я перший скористаюся з нього, – потішив він його.

Надія ворухнулася була в серці юнака і знову завмерла.

Про те, що криза зробить його винахід непотрібним, він не подумав, а от звідкись він пам'ятав твердження, що капіталістичне суспільство не може уникнути криз, що вони при капіталізмі неминучі. Звідки це – Грубер не зміг би сказати.

– А зараз зовсім нема ніякої надії застосувати мій винахід? – запитав ще раз вчений. І сум, і розпач, і зневіра бриніли в його голосі.

Промисловець посміхнувся. Ох, ці вчені, ці вічні мрійники! Гадають, що їхня наука – найвища в житті.

– Бачите, якби я не був власником найбільших скляних підприємств у країні й директором тресту, – сказав промисловець ученому, – я б іще міг і зараз скористатися з вашого винаходу…

– Тобто? – мимоволі вихопилося у вченого. – Я гадав, що навпаки. Велике підприємство завжди швидше застосовує новини техніки…

– Тоді, коли в країні розквіт промислового життя, – перебив міркування свого гостя Шварцберг. – А під час кризи може статися зовсім інакше. От, наприклад, ваш винахід. Суть його в тому, що він дуже спрощує виробництво скла. Уявіть собі, що якийсь власник дрібного заводу застосовує ваш винахід. Виробництво скла йому буде коштувати вдесятеро дешевше, ніж іншим. Він зможе його дешевше продавати крамницям. Природно, що братимуть скло в нього, а не в інших промисловців.

О, звичайно, Грубер зрозумів цю механіку. На його обличчі відбилася внутрішня боротьба: навчити б якогось бідолашного власника невеличкого заводу робити дешеве скло, щоб помститися хоча б оцьому Шварцбергу за нехтування його винаходу. Та навіщо це? Все одно мрії про кришталеві міста лишаються мріями, і його винахід збагатить якогось там дрібного промисловця, та й то, певне, на короткий час. Бо правду каже Шварцберг. Те, що скло стане дешеве, не збільшить попиту на нього, якщо криза триватиме й далі. Коли ж вона мине?

Мовчки Грубер зібрав свої формули і схеми.

– Пробачте, що потурбував вас. Прощавайте, – вклонився він промисловцеві.

– Чому ж «прощавайте»? – ласкаво заперечив той. – До побачення. Я сподіваюся, що, як мине криза, ми з вами зустрінемося в цьому ж таки кабінеті…

Грубер сумно посміхнувся. «Як мине криза»… Коли вона мине? Шварцберг зрозумів посмішку вченого і мимоволі зітхнув, спіймавши себе на тому, що він і сам не вірить у кінець кризи. Коли зачинилися двері за Грубером, він сердито схопився з місця і забігав з кутка в куток. Чорти б узяли цього мрійника! Замість розважити, тільки ще більше смутку навіяв своїм винаходом, зайвий раз підкресливши безвихідь їхнього життя.

Промисловець тяжко сперся на стіл, вп'явши очі в кришталеву прозорість вітрини вікна, рясно вкритого сріблястими слізьми осіннього дощу…

Грубер, похиливши голову, простував додому. Прийти, впасти на ліжко, забутися тяжким сном і відпочити. Тепер, коли розвіялись його мрії, він особливо відчув тягар безмежної втоми від надмірної роботи останніх місяців, втоми непомітної, поки горіла надія. Згасла вона, і зразу далося взнаки, що вичерпані сили, витрачено здоров'я і час, а навіщо? Виходить, що його горді шукання, його висока наука, чиста і велична, як снігові вершини, тільки іграшка ринку, його крамниць, його хазяїв. Хочуть вони, – і квітне наука пишним цвітом. Не треба її, – і вона має в'янути, як нікчемний бур'ян… Чи варто ж тоді жити? От біжить, дзеленькотить трамвай. Кинутися б на рейки. Мить – і кінець… Вчений одвернувся від вагона, що з гуркотом промчав мимо. Молодість заперечувала таке безглуздя, як самогубство. Рано ще, рано… Жити треба. Це що?

Грубер на мить спинився коло кав'ярні, повз яку проходив.

Першу мить він не зрозумів, чому його так зацікавили вітрини цієї кав'ярні, – звичайної кав'ярні, такої ж, як і всі інші. Кілька кроків він ніс у собі здивоване запитання. Що ж це таке? Чому ж його вразили ці дві ялинки коло входу до кав'ярні? Скляні двері з матовими шибками й прозорим написом: «Ялинковий ліс»… «Ялинковий ліс»!.. Ось воно що! Саме цей напис і дві молоденькі ялинки врізалися йому в пам'ять, коли він кілька місяців тому випадково завітав сюди. Йому здалося, що туди зайшов один його колега, потрібен Груберові в той момент. Та виявилося, що він обізнався. І Грубер хотів уже виходити, але на хвилинку затримався. В кав'ярні, що часто здавала своє приміщення під різні збори, в цей момент була доповідь про кризу. Грубер встиг почути частину доповіді. Вона його зацікавила. Він звичайно не звертав уваги на політичне життя, переконаний, що це не стосується його наукової роботи. Але йому припала до вподоби чіткість та ясність викладу. Він звик, що мітингові промовці говорять плутано, напускаючи туману в очі слухачів. А цей переконував лише тією правдою, яку Грубер, науковий дослідник, викривав у плутаній мережі життя. Грубера захопила ця щирість, дослідницька чесність промовця. Він дослухав доповідь до кінця і хотів навіть познайомитися з доповідачем. Але той кудись зник, скінчивши своє слово, і Грубер ніяк не міг його знайти. В кав'ярні тимчасом стався скандал. Після доповідача були ще промовці, палкі заклики до боротьби. З'явилася поліція, почалися арешти… Здивований вчений ніяк не міг зрозуміти, як це з такої дослідницької, зовсім наукової доповіді спалахнула така пожежа пристрастей. Поки він міркував про це диво, його потягли разом з іншими до поліції, де він просидів до другого дня, поки поліцаї не переконалися, що він справді цілком випадково потрапив на цей, як виявилося, комуністичний мітинг. Цілий вечір і ніч втратив тоді Грубер, вечір і ніч, які він міг віддати винахідницькій роботі. Після цієї пригоди вчений ще більше уникав усяких політичних справ…

«Отоді, на мітингу, я й чув, що в капіталістичному суспільстві кризи неминучі, – пригадав Грубер. – І довів це доповідач з математичною безперечністю. Отже, – зітхнув учений, – мені з моїм винаходом, виходить, доведеться довго чекати. Аж поки капіталістичне суспільство зміниться на якесь інше…»

НЕРІВНА БОРОТЬБА

Зовсім інакше сприйняла невдачу з винаходом Маргарита, золотоволоса Гретхен. Вона спокійно слухала Грубера, коли той розповідав їй про свій візит до Шварцберга. Цей спокій навіть трохи образив її нареченого.

– Гретхен, – сумно промовив він, – я тобі розповідаю про своє велике горе, а ти слухаєш так байдуже.

– Мій любий, ти помиляєшся, – розсудливо відказала дівчина, – ну як я можу бути байдужою, коли від твого винаходу залежить наше щастя? Без тих грошей, які ти мав дістати за патент, ми не можемо одружитися…

Грубер ворухнувся. Він хотів сказати, що зовсім не це головне. Мрії його загинули, мрії! Без них не варт жити, не те, що одружуватись. Маргарита ніжним дотиком руки стримала його.

– Почекай, мій любий, – попрохала вона. – Дай мені сказати. А то я боюсь, що зникне щаслива думка, яка раптом з'явилася в мене, поки я слухала тебе…

Грубер байдуже відвернувся до вікна. Яка там може бути щаслива думка? Що може вигадати дівчина, коли він, відомий учений, нічого придумати не може?..

– Я так і знала, що цей Шварцберг твого винаходу не купить, – І сказала Маргарита.

– Чому ж це ти знала? – не втерпівши, трохи глузливо запитав Грубер: дівча вдає з себе мудрого пророка. Та, собі на диво, Грубер почув з рожевих уст своєї нареченої майже те саме, що йому казав Шварцберг про кризу й непридатність через це його винаходу.

– Звідки ти, Гретхен, навчилася так добре розбиратися в складних справах народного господарства? – запитав учений дівчину.

– Народного господарства я не розумію, – скромно відповіла Маргарита, – але я мушу керувати маленьким господарством мого батька, я буваю в крамницях, ну, й бачу, що на світі робиться… Але чекай, мій любий, не перебивай мене, а то я забуду головне. Тобі казав Шварцберг, що в малому підприємстві твій винахід можна застосувати?

– Казав. Та що мені з того? – сумно озвався Грубер. – Хіба на те я зробив велике відкриття в науці, щоб збагачувати якогось дрібного підприємця? Адже ж нічого, крім прибутків для власника скляного заводу, не дасть мій винахід на малому заводі…

– Я й не кажу, щоб ти продав свій винахід дрібному підприємцеві. Він тобі мало заплатить, – розсудливо зауважила дівчина. – Але, ні відкриваючи секрету, на малому підприємстві ти можеш сам керувати виробництвом скла, а прибутки будете ділити порівну.

Фріц тільки рукою махнув. Навіщо йому цей клопіт?.. Маргарита напружила всі свої здібності, щоб упіймати в сітку слів ту пташку-думку, яка майнула в її голові. Жіночим серцем вона відчувала, що самі прибутки не спокусять її Фріца. О, ці чоловіки! Їм треба слави, якихось ідей. Їм замало любого затишного сімейного кубелечка. Гретхен нахмурила брови. Її сині очі аж почорніли від хмари думок. Аж ось лукава посмішка, як сонце, визирнула з цієї хмари.

– Ото! – заворкувала дівчина. – Ти в мене такий розумний, а не розумієш простих речей. Невже ж Шварцберг та інші великі власники скляних заводів спокійно дивитимуться, як ти з своїм дрібним підприємцем одбиваєте в них прибутки? Невже ж вони не постараються переманити тебе до себе й купити твій винахід?

Фріц розгублено глянув на свою Гретхен. Справді, він про це й не подумав. Можна примусити підприємців застосувати його винахід, коли вони не хочуть цього зробити добровільно.

– Треба буде про все це подумати, – поважно вимовив учений, глянув на свою наречену й тепло посміхнувся. – Яка ти в мене мудра! Я й не думав…

Гретхен зашарілася.

– Не така вже я мудра, – відказала вона. – Але в життєвих справах ми, жінки, завжди краще справляємося за вас, чоловіків.

І вона, запишавшись, гордо підвела свою золотаву голівку. Тепла посмішка не сходила з уст її нареченого, і, пригріті нею, бджолами зароїлися його думки. Справді, він так і зробить, як каже Гретхен. У нього є колега, молодий доцент фізики, батько якого має старий маленький скляний завод в горах. Колись Фріц, зібравшись на екскурсію в гори за кварцитами, навіть одвідав цей завод і познайомився з батьком свого колеги. Дуже люб'язний старий. Патріархальна родина… Треба буде до нього вдатися…

Другого дня Грубер у супроводі своєї мудрої Гретхен сідав на поїзд, що мав одвезти його в гори, на завод… Довго махала Гретхен хусткою вслід різнобарвним вагонам, що вилискували в промінні сонця. За годину Фріц зійшов на маленькій гірській станції. До заводу та будинку його власника, старого Зіммеля, треба було йти ще кілька годин пішки. День був погожий, як той, що на світанку його Грубер зробив свій винахід. Вченому це здавалося доброю ознакою. Вдихаючи на повні груди запашне гірське повітря, він легко підіймався кам'яною стежечкою.

Грубер зовсім не помітив, як пройшов дорогу від станції до Зіммелевого будиночка, що раптом визирнув із-за сосен, білий та привітний.

Перед будиночком був квітничок з різнобарвними айстрами: білими, рожевими, багряними… Серед них, як на малюнку, порався старий з срібною головою й рожевим, чисто поголеним обличчям. Він довго придивлявся до Грубера, що, привітно посміхаючись та вклоняючись, підходив до квітничка. Нарешті старий впізнав ученого.

– Прошу, прошу, заходьте, – запросив він, широко відчинивши хвіртку квітничка. – Певне, знову камінці наші збираєте?

– Ні, – відказав учений, тиснучи Зіммелеві руку, – я до вас приїхав в одній справі…

– Може, щось мій Йоганн доручив? – запитав старий, і в його голосі забриніла турбота, чи не сталося щось із сином.

– Йоганн сьогодні ввечері затримається і тому не міг приїхати зі мною, – поспішив Грубер заспокоїти старого, відчувши його тривогу. – В мене особисто до вас є справа й дуже важлива, – додав він.

Старий Зіммель здивовано глянув на гостя. Які справи та ще й важливі можуть бути в цього молодого, хоч уже й відомого вченого до нього, власника старого скляного заводу, що, до речі, вже рік як не працює? Може, він дізнався, що продається його, Зіммелів, будинок?

– Прошу, заходьте до хати, – запросив старий гостя. – Матільдо! – гукнув він кудись у простір так, що в лісі залунало. – В нас гість. Накажи принести молока… Ви ж не відмовитесь, за гірським звичаєм, покуштувати нашого молока? – питав старий гостя, певний, що його дружина почує його і зробить розпорядження. – У нас своя корова, все своє. Взагалі, в цьому затишному куточку, серед цієї чарівної природи можна чудово провести решту життя, – заздалегідь робив старий рекламу своєму будинкові, все більше схиляючись до думки, що гість хоче купити його.

Яке ж було його здивування, коли він почув від Грубера справжню причину приїзду! Старий рішуче захитав головою.

– Куди вже мені кидатися на всякі авантюри, – казав він. – Мій завод уже більше року не працює. Я винний уже чимало грошей людям, а головне – банкові. Мені загрожує притягнення до суду. І на тобі – я ще буду щось затівати. Тут, як кажуть, сиди й не рипайся. Дякувати богові, що люди, шануючи мою старість, терпляче чекають, поки віддам гроші… Та й віддам. Нехай ось продам будинок…

– Ви їх швидше віддасте, як пристанете на мою думку, – казав Грубер, бо в ньому тепер прокинулося наполегливе бажання за всяку ціну впровадити свій винахід у життя.

– Та що ви! Та в мене нема грошей, щоб розпочати роботу, а не те що… – заперечував старий.

Довго переконував його вчений. Старий не піддавався. Нехай грошей, щоб почати роботу, треба дуже мало. Нехай він якось їх назбирає. Але хто ж може поручитися, що відразу винахід матиме успіх? Старий дещо чув про такі справи. Він знає, як не раз гинули підприємці, намагаючись якоюсь новиною побити своїх конкурентів. А хай їм усячина, тим новинам! Далі б від них. Вони під силу лише великим підприємцям. Ті можуть після першої, другої невдачі з винаходом шукати дальших удосконалень. А дрібний власник – раз! – і загинув. Чому Грубер не звернеться хоча б до Шварцберга?

Вчений щиро розповів про свій візит до промисловця. Звичайно, він не забув розповісти й про думку щодо застосування винаходу на малому підприємстві. Авторитет великого промисловця вплинув на старого Зіммеля. Він було на хвилину завагався. Однак страх перед новаторством узяв гору.

– А ви скажіть Шварцбергу, що він може купити мій маленький скляний завод, зробитися таким чином дрібним підприємцем, і нехай собі тоді застосовує ваш винахід, – раптом висловив старий блискучу, на його думку, ідею…

– Я гадаю, що Шварцберг на таку пропозицію не пристане, – сумно озвався Грубер, бачачи, що йому несила подолати консерватизм старого Зіммеля, – бо, певне, його не цікавлять ті малі прибутки, які зможе дати ваш завод.

Грубер уже збирався йти, переконавшись, що з Зіммелем нічого не вийде, й поклавши собі знайти іншого, сміливішого підприємця, як до кімнати зайшов чоловік, теж старий і сивий, як Зіммель. Виявилося, що це був його майстер. Він зайшов дізнатися, чи не чути чого з продажем будинку, бо хоч він і робітники, яким Зіммель лишився чимало винний за роботу, і можуть ще почекати, однак – їм важкувато, і добре було б дізнатися, що незабаром Зіммель матиме гроші…

– Про покупців на мій будинок, на жаль, ще нічого не чути, – відказав старий, зашарівшись від сорому, що йому нагадують про борг, – хоч мій Йоганн старанно шукає таких покупців. А от послухайте пана доктора хімії. Він пропонує застосувати на нашому заводі його винахід, що надзвичайно здешевлює скло…

Майстер зацікавився справою й попросив Грубера хоч трохи розповісти йому про суть свого винаходу. Грубер глянув на годинник. Все одно до станції йому йти рано. Ну, що ж, він може ще раз розповісти про свій винахід. Звичайно, секрету він відкривати не буде, бо він певний, що як Зіммель не згоджується скористатися з винаходу, то на це легко знайти іншого підприємця.

Старий майстер уважно слухав ученого, коли той стисло розповідав йому про свій спосіб варити скло.

– А знаєте, пане Зіммель, – сказав майстер, коли Грубер скінчив свої пояснення, – я певний, що це справді великий винахід. Я не людина науки. Я практик. Тридцять років я варю скло. І за ці тридцять років мені не раз спадало на думку щось подібне до винаходу пана. доктора хімії. Я казав про це іншим робітникам, і вони приставали на мою думку. Справді, коли ми тепер користуємося різними домішками, щоб так чи інакше регулювати процес утворення скла, то чому б не знайти такі домішки, що в корені змінять цей процес?..

– Та я, Руммель, не заперечую винаходу пана доктора, – нетерпляче перебив Зіммель свого майстра, – тільки ж не мені, дрібному підприємцеві, братися застосовувати цей винахід…

– А чому б не взятися? – заперечив майстер. – Шихта на скло в нас лишилася. Є й пісок, і сода, і крейда. Правда, пану докторові потрібні будуть ще деякі домішки…

– Дуже дешеві. І в невеликій кількості. Зрештою, я сам їх придбаю, – озвався Грубер, гадаючи пожертвувати на цю справу свою місячну заробітну плату.

– Ну от. А я та кілька робітників попрацюємо з такою умовою, що як спроба не вдасться, ми за роботу нічого не візьмемо, – запропонував старий майстер. – Все одно ми нічого не робимо. А тут є надія заробити…

Старий Зіммель ще трохи сперечався. Краще було б, щоб Грубер таки переконав Шварцберга купити в нього скляний завод і застосувати винахід.

– Навіщо вам той Шварцберг? Я певний, що з винаходом пана доктора ви самі за півроку таким, як Шварцберг, станете. Давайте сьогодні ж відсвяткуємо народження на світ великого підприємця, пана Зіммеля, – жартував старий майстер.

Зіммель нарешті піддався. Під натиском свого веселого майстра він дістав з льоху пляшку доброго жіанті, яку він колись, ще тоді, як про кризу не було й чути, привіз з Італії, і товариство відсвяткувало «початок нової доби в історії людства», як сказав Грубер.

– Була мідяна доба, була залізна, – сказав він, підносячи свій келех, – а тепер настане скляна. Ще ліпше сказати, – кришталева доба, бо моє скло прекрасне, як кришталь…

На ранок Грубер поїхав до міста, привіз свої реактиви, й увечері того ж дня почали варити скло. На заводі Зіммеля скло плавилося в горшках. У старій будівлі заводу, що нагадувала швидше старий сарай чи навіть руїну сарая, зібралося декілька робітників-склодувів, хоч їм було ще рано приходити. Процес виплавлення скла за Груберовим способом потребував значно більше часу, ніж звичайно, і тому видувати скло мали аж уранці наступного дня. Однак старі робітники дуже зацікавилися винаходом, про який розповідав майстер Руммель, і ніхто не думав спати цієї ночі. Усі хотіли бачити, як це скло без вогню само себе варитиме.

У напруженій тиші засипали в горшки шихту. Грубер стежив, щоб точно відважували складові частини шихти, – соду, пісок та крейду, – матеріали, що в його способі відігравали головну роль так само, як під час звичайного плавлення скла. Щоправда, ця точність відважуваний для Грубера не мала особливого значення. Знаючи будову скла та процес його утворення, він завжди міг своїми хімічними реактивами виправити в той чи інший бік цей процес, чого не могли зробити раніше, коли варили скло наосліп, без точного знання хімічних реакцій під час плавлення шихти. Однак перша спроба варити скло у заводському масштабі, хоча б і на цьому малому заводі, хвилювала винахідника, і він точним складом шихти хотів звільнити себе від зайвої роботи тоді, як скло вже варитиметься.

Коли засипали шихту, Грубер дістав із свого кошика темну пляшку й налив з неї в горшки якоїсь прозорої й густої, як мед, рідини. Ніхто в нього не питав, що це за рідина. Всі знали, що це секрет винахідника. Цей секрет він не розкривав нікому, бо Зіммель у нього, звичайно, й не збирався купувати патент, прийнявши винахідника на свій завод як компаньйона. В глибокій тиші Грубер налив своєї таємничої рідини в останній горщик і оглянув завод. У сутінках убого освітленого приміщення чорніли постаті робітників. Крізь широку браму зазирали цікаві зірки з холодного кришталево-прозорого неба. Це все аж ніяк не нагадувало аудиторію, і все ж Грубер, як лектор, що робить перед студентами свій дослід, пояснив:

– Рідина, яку я долив, не реактив, тобто вона не входить сама по собі ні в які хімічні взаємодії з матеріалами шихти. Це – каталізатор. Тобто ця рідина, сама лишаючись вільною, прискорює ті хімічні процеси, які мають відбуватися в шихті, коли я підсиплю в неї ось цього реактиву…

І Грубер дістав із свого кошика мішечок з якимсь порошком, що його він потроху підсипав у горшки.

– Без каталізатора, – пояснював Грубер, – мені треба було б чимало цього реактиву, в якому і полягає головний секрет мого плавлення скла без вогню. Реактив цей не такий уже дешевий, це перше. Без каталізатора він навіть у достатній кількості впливає на шихту надто повільно. Це друге. Мені вдалося винайти до нього могутній каталізатор. О, дивіться! – вигукнув Грубер. – Каталізатор уже починає діяти…

На поверхні шихти в горшках тут і там з'явилися язики синюватого полум'я. Вони здалися присутнім такими химерними, що дехто навіть поточився зі страху. Грубер посміхнувся, помітивши те враження, яке справив на його аудиторію хімічний процес, що, очевидно, успішно розвивався в шихті.

– Нічого тут особливого нема, – забринів у напруженій тиші його спокійний голос, – у шихті місцями температура досягла такої точки, що почав горіти всім вам добре відомий чад, тобто окис вуглецю. Цей газ, а не вугільна кислота, як звичайно, виділяється тепер у шихті через мій реактив. Тепер дивіться – вогонь зник.