Текст книги "Кришталевий край"

Автор книги: Дмитро Бузько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

Справді, синювате чарівне полум'я зникло так само таємниче, як з'явилося. Замість того, в напруженій тиші забринів якийсь чудний звук, що йшов від горшків. Ніби десь далеко торохкотіли кулемети й одночасно щось настирливо сичало…

– Температура вже піднялася так, – пояснював Грубер, – що реактив, чи, краще сказати, ті сполуки, які сталися в шихті через цей реактив, поглинають чад, не даючи йому горіти, тобто сполучатися з киснем. Це поглинання – енергійний хімічний процес, що проходить дрібними вибухами. Їх, власне, викликає каталізатор. Сичання – це бурхливе виділення тепла. Сичить пара, яка утворюється з води, що є в соді, в піску – в кристалах цих речовин. Поки що це тільки початок процесу. Далі цікавіше буде. Зачекаємо.

І Грубер замовк.

Минали хвилини. Минуло, певне, півгодини, а то й більше… Однак ніхто не порушував тиші. Іноді лише то в того, то в іншого з присутніх мимоволі виривалося зітхання. Ті, хто втомився стояти, посідали, де трапилось. Аби мати перед очима горшки з чарівними явищами.

Минуло кілька годин. Від горшків уже почало пашіти тепло. Шихта в них розплавилася. Грубер набрав масу на залізко й подивився її на світлі від свого кишенькового електричного ліхтарика. Маса була каламутна.

– Скло буде чисте тільки тоді, як горшки зовсім прохолонуть, – сказав Грубер робітникам, що підійшли ближче подивитися на його дослідження. – Це скло подібне до відомого вам рідкого скла, що робиться тільки з піску та соди – без крейди чи вапна, хоч тут у шихті є крейда. Вона теж, як рідке скло, не застигає в холодному вигляді. І воно має тоді саме ту цупкість, яка потрібна для склодувів або для виробів машинним способом. Щоб скло стало твердим, придатним для виробництва, додам ще один реактив. Це я зроблю вранці. А тепер до ранку вже нічого не буде цікавого. Поволі будуть стигнути горшки, і в них робитиметься скло. Вам було б краще піти додому та виспатися перед роботою, – сказав Грубер старим склодувам.

Однак ніхто з них не пішов. Кожен подумав, що вчений навмисне це каже, щоб не було свідків його чарівного способу виготовлення скла. Грубер лише посміхався, бачачи, як склодуви тиняються по заводу, щоб не поснути, сидячи на одному місці, а додому ніхто не йде. Звичайно, він не боявся розкриття свого секрету, бо, якби і взнали його реактиви та каталізатори, все одно без знання будови скла та ходу хімічних процесів виплавляти скло з цими реактивами довелося б так само наосліп, як і без них, І кожна дрібниця, найменше відхилення в процесі утворення скла неминуче внаслідок надзвичайної складності цього процесу звели б нанівець увесь винахід. Тільки знаючи таємницю будови скла, можна було тримати в руках процес його утворення, керуючи ним з допомогою тих реактивів чи каталізаторів, які мав Грубер, або ж навіть інших, подібних до них. Знаючи, в який спосіб вони діють, Грубер міг легко замінити їх іншими, бо серед хімічних елементів та їхніх сполук було декілька з такими властивостями, які потрібні були вченому. І він не ворухнувся, коли побачив, як один робітник нишком одсипав у шматок газети трохи реактиву, що залишився на столику з хімічним приладдям. Проте, додумавши, що робітник може заподіяти собі лихо, коли сам візьметься поратися з цим сильним реактивом, учений покликав його до себе й сказав:

– Не надумайте бавитися з моїм порошком, бо він – пекельна штука. Може вам наробити шкоди. Як вам дуже цікаво знати, що це таке, однесіть у лабораторію. Там, може, й скажуть…

Спійманий на гарячому, робітник дуже засоромився.

– Та я, пане доктор, просто так… з цікавості… Зовсім я не збирався красти вашого секрету. Я – чесна людина. Але, знаєте, ціле життя я коло цієї справи. Ну й цікавлюсь нею. Хотів просто роздивитися вдома ваш чарівний порошок. Він-бо ж цілий світ перевертає, – сказав він так щиро, що Груберові схотілося зробити йому приємність, пояснивши природу свого реактиву. Але як він це зробить? Робітник не зрозуміє його, бо немає в нього освіти…

– Схвилював мене ваш винахід, пане доктор, – казав далі робітник, що зрозумів Груберове мовчання як осуд своєму вчинкові. – Ви вже пробачте мені моє нахабство.

І робітник зітхнув.

– Отак працюєш ціле життя і не маєш змоги вивчити своєї роботи. А ви от книжки почитали і вже знаєте більше за мене, старого скловара, – вимовив він, і в його голосі забринів такий глибокий сум, що Груберові стало шкода старого. Справді, це несправедливо. Чому б робітникам не пояснювати тієї роботи, яку вони виконують? Їм це цікаво знати…

– Я зовсім не засуджую вас за те, що ви зацікавилися моїм реактивом, – сказав учений. – Мені приємно, що ви так прагнете до знання, і я б охоче розповів вам про свій реактив. Ви ж, певне, зовсім не знаєте хімії скла…

– Звичайно, ні, – ще раз зітхнув робітник. – Така вже наша робітнича доля. Не про нас наука. Нам лише тяжка робота… Та не скрізь воно так, – раптом бадьоро й твердо забринів голос робітника. – Є на світі країна, де все зовсім інакше… Там робітники вчаться, роблять винаходи, будують нове життя…

– Яка ж це країна? – запитав Грубер.

– Хіба ж ви не знаєте? – здивувався робітник. – Я кажу про Радянську країну, про СРСР. От де б мав успіх ваш винахід…

Грубер хотів спитати, чому саме в Країні Рад його винахід мав би успіх, але, глянувши на годинник, він побачив, що зараз мають починатися найважливіші процеси утворення скла. Треба пильнувати, щоб не сталося ніяких шкідливих відхилень. До самого ранку вчений не відходив од горшків, у яких маса ставала дедалі прозорішою. Раз по раз він брав пробу. Аж ось, нарешті, він досяг того, чого добивався. З залізної палички стікала густа, цупка рідина, така самісінька, як скло, коли його беруть з печі чи горшка. Але ж вона була цілком холодна. Дивно було старим склодувам, коли вчений брав її руками. Здавалося, що ось-ось він закричить, обпечений страшним жаром.

– Будьте обережні, – порадив ученому майстер Руммель, – ми вже бачимо, що ваше дивовижне скло не печеться. Однак воно застигне на пальцях і тоді, поламавшись, поріже, певне, вас, як звичайне скло.

– Ви забули, – відказав Грубер, – що моє скло почне застигати лише тоді, як я додам до нього певного реактиву. Це я й зроблю зараз. Треба тільки після цього добре перемішати скло і дати йому з годину постояти. Тоді воно буде цілком готове для виробів…

За годину почалося видування. Робили різний аптечний та лабораторний посуд, що його хотів Зіммель дати на пробу невеликому аптекарському підприємству, давньому споживачеві продукції його заводу.

Дивно почували себе робітники, видуваючи холодне скло. Не було звичайної пекельної спеки, не лився з усього тіла піт, не різало очей від жару та вогню, яким пашіла розтоплена маса.

Видутий посуд брали просто руками й ставили на дошки, розкладені на підлозі, замість відпалювальної печі. Посуд з холодного скла не потребував відпалювання, тобто перебування в особливій печі протягом кількох годин з поступовим зниженням температури. Відпалювання потрібне було для гарячого скла, бо в ньому через остигання створювалося нерівномірне напруження у внутрішній будові і тому скло мало бути надто крихким, таким крихким, що могло тріснути само, навіть без дотику. Посуд з холодного скла мав правильну, скрізь однакову будову. За кілька годин він був уже твердий, цілком готовий до вжитку.

Грубер узяв одну готову колбу й кинув її на землю. Колба, не розбившись, підстрибнула, як м'яч.

– Це скло має властивості відомого пайрексу, – сказав Грубер здивованим робітникам. – Воно не боїться вогню й міцне, в кілька разів міцніше за пайрекс… Можете зробити собі сковорідки з мого скла. Гарний подарунок буде вашим хазяйкам.

– Добре було б такі сковорідки зробити не тільки для наших хазяйок, – озвався старий майстер Руммель, – та в нас нема такої пресувальної форми. Як трохи розбагатіємо, тоді замовимо на ливарному заводі.

– А поки що можна з дерева зробити сяку-таку форму, – сказав Грубер.

У робітників мимоволі вихопилися вигуки здивування: як це, щоб форма на скло була дерев'яна? Але вони згадали, що скло в них тепер холодне. Зараз же відрядили чоловіка до столяра, а за годину вже почали пресувати з скла гарні, прозорі й міцні сковорідки. Сміх і жарти залунали в старому заводі. Робітники уявляли собі здивування своїх жінок, що, певне, нічого не чули про пайрекс.

– Ваші хазяйки можуть трохи почекати на подарунки, – раптом втрутився в справу Зіммель. – Ці сковорідки я заберу до міста. Є в мене один знайомий, власник крамниці посуду. Нехай продає наші сковорідки. Буде реклама нашого винаходу. Блискуча реклама, бо в нашому місті ще мало чули про пайрекс.

Усі привітали думку старого. Винахід став спільною справою. Кожний бажав йому успіху… Грубер посміхнувся, почувши, як хазяїн назвав винахід «нашим». Тільки позавчора пручався, а тепер, коли вже бачить прибутки – «наш винахід»… Та байдуже. Нехай собі загарбує ті прибутки. Аби тільки чудовий винахід поширився в світі. Молодий учений не шкодував, що в договорі з хазяїном він собі визначив тільки одну десяту частину чистого прибутку. Цього ранку він відчув себе так, як тоді, коли зробив відкриття. Так само, як тоді, починався сонячний осінній день. Рожеві снігові вершини пливли в ясній блакиті, такі легкі, ніби зіткані з хмар, осяяних першим промінням золотого осіннього сонця.

Того ж дня Зіммель повіз до міста першу партію аптечно-лабораторного посуду та сковорідок з чудесного скла. Грубер поїхав з хазяїном. Йому нічого було робити на заводі, бо вирішили провадити далі виробництво скла лише тоді, як будуть гарні наслідки від першої партії виробів. Безперечно, вони будуть гарні. В цьому Грубер зовсім не сумнівався, бо навіть старий Зіммель аж зарожевів од палких надій. Та все ж ученому хотілося на власні очі пересвідчитися в своїй перемозі.

Зіммелю та Груберові пощастило. Хазяїн. аптекарського складу, якому Зіммель давно постачав свої вироби, страшенно зацікавився новим посудом з дивовижним сполученням кришталю і пайрексу. Справді, колби, реторти, пробірки та пляшки, що їх тріумфально витягав з кошика старий Зіммель, були надзвичайно прозорі й чисті і грали на світлі, наче самоцвіти; вони не тріскалися на вогні, витримуючи температуру значно вищу за ту, що була межею для найкращого пайрексу; вони були міцні, як сталь, і зовсім не билися.

– Почекайте мене з годину. Я гадаю, що зможу купити весь посуд з цього скла, який вироблятиме ваш завод. Мені тільки треба побачитися з одною діловою людиною, – сказав аптекар Зіммелю та Груберові й пішов.

Повернувся він раніш як за годину.

– Привітаймо один одного з успіхом, – весело вигукнув він, ледве переступивши поріг свого кабінету, де підприємець і вчений з нетерпінням чекали на нього. – В повітрі пахне порохом, якщо годиться цей вислів для нашої доби, коли є воєнні речовини, значно пахучіші за предавній порох, – казав він далі. – Одна країна, яка саме – секрет, замовляє скрізь, де можна замовити, різні скляні вироби особливого призначення. Ніхто не знає, навіщо раптом треба цій країні так багато тих виробів. Але раз ім'я цієї країни в секреті, значить, це не інакше, як для війни… Я звернувся в справі похідних аптечок до агента цієї країни і показав одну з ваших колб…. Колба справила таке враження на агента, що він одразу зробив мені замовлення на вироби з вашого скла.

Про умови постачання виробів з нового скла домовилися швидко. Пляшка доброго вина закріпила згоду, і за півгодини поїзд мчав Грубера й Зіммеля до старого, тепер омоложеного заводу з радісною звісткою про успіх. Грубер не встиг навіть завітати додому, щоб сповістити про свою радість Маргариті. Він тільки написав їй спішного листа. Дівчина, одержавши листа, засмутилася, що її любий не прийшов, однак думка про щастя, яке тепер обом їм усміхнулося, перемогла той смуток.

– Тату, тату! Подивись, що пише Фріц, – кинулася вона до батька.

Старий Клейнмюнцлі прочитав і замріявся… Тепер, коли він матиме багатого зятя, він, диви, зможе й покинути остогидлу крамничку. Якось коло молодих проживе. І старий запалив свою святкову люльку. А Гретхен, як пташка, співала весь вечір початок світлих днів свого життя.

Того ж вечора у скляному кабінеті Шварцберга відбулася коротка, але значна своїми наслідками розмова. Підприємець сидів у кріселку коло каміна, мовчки стежачи за полум'ям, що вирувало під склом. Тут же стояв секретар Шварцберга, поштиво чекаючи на наказ свого хазяїна.

– Так, – нарешті порушив мовчанку підприємець, – так, значить, цілком точно, що підписано контракт із цим самим аптекарем, як його?

– Сіменс, пане радник, – озвався секретар. – Контракт, безперечно, підписано, й причиною тому незвичайний скляний посуд заводу Зіммеля, де тепер працює доктор хімії Грубер, який приходив до вас, пане радник, з своїм винаходом. Відомості нашої агентури цілком певні.

– Так, так. Прогавили ми цей винахід, прогавили, – журливо вимовив підприємець. – І все через мою надто велику добрість до людей. Я ж міг тоді купити патент. І дуже дешево. Я ж бачив, що цей доктор хімії не зуміє загадати справжньої ціни. Але ж, знаєте, шкода мені стало молодої людини. Нехай, думаю, пошукає щастя десь в іншому місці. Може, й знайде… Таке м'яке серце в мене.

Секретар зігнав з обличчя глузливу посмішку, що мимоволі визирнула з-під його маски поштивості. Він добре знав м'яке серце свого хазяїна.

– Так, так, – міркував далі Шварцберг. – Що ж його робити?

– Може, закликати до нас доктора Грубера? – нерішуче подав свою думку секретар.

– Запізно, – відрізав Шварцберг. – Я знаю таких учених, як Грубер. Раз він підписав контракт – край. Не знаючи життя, він наївно гадає, що закон – залізна штука…

– Можна було б його переконати, що це не залізна, а гумова штука, – наважився пожартувати секретар.

– Поки ми переконаємо цього мрійника, Зіммель з аптекарем, з Сіменсом, встигнуть виконати контракт. Можуть статися ще й гірші речі. Ні, тут треба рішучих заходів. Не пізніше як цієї ночі я мушу знати, чи нема боргів у цього старого чурбана, в Зіммеля, і як поводиться цей чудасій, Грубер. І добре було б, щоб Зіммелеві борги були великі й безнадійні, а Груберова поведінка химерна. Розумієте?

Це «розумієте» було сказано так владно, що секретар зіщулився. О, він чудово все розумів! Він добре знав м'яке серце свого хазяїна.

ЗАЛІЗНА РУКА

Старий Зіммелів завод схожий був на розворушений мурашник. Користуючись з погожого дня, робітники, за Груберовою порадою, повиносили горшки й форми надвір, щоб видувати скло на свіжому повітрі, бо в заводі було й тісно, і темно, і непривітно без звичного вогню в печах. У ясному промінні сонця діамантами горіло скло, яке набирали з горшків, і здавалося, що це не робота, а якась цікава гра дорослих. Жінки робітників, почувши про чудесне скло, що не боїться вогню й міцне, як метал, прийшли подивитись на диво. За ними вчепилися діти. І було так, ніби на подвір'ї заводу урочисте свято.

Старий Зіммель, помолодівши років на десять, метушився, підганяючи робітників і стежачи, щоб акуратно складали готовий посуд. Учора, як підписали контракт, він дістав чималий аванс, уже заплатив свій борг робітникам і тепер, щасливий, підраховував у голові, за скільки днів він погасить усі свої борги і почне збирати прибутки. Тепер він вірив, що й справді може стати великим підприємцем, і вже поклав собі від того ж дня інакше поводитись із своїми робітниками, – не так просто й привітно, як він це робив, коли був дрібним підприємцем і часто доводилося просити робітників зачекати з заробітком, бо нема чим платити.

– Пане хазяїн! Ви б хоч могорича поставили, – по-приятельському звернувся до нього робітник, той самий; що дуже зацікавився Груберовим реактивом. – Та й нам не вадило б більше за роботу платити. Вам пощастило…

– Чому пощастило? – сухо відказав Зіммель. – Звичайне замовлення, та й годі…

– Не було б, пане хазяїн, цього звичайного замовлення, якби не це надзвичайне скло, що його винайшов пан доктор, – одрізав робітник. – Щастя вам з неба звалилося. От і поділіться хоч трохи з нами. А насамперед з паном доктором, що дає нам такі прибутки… Що ж це ви йому приділили тільки десяту частину?..

– Не суньте носа в мої хазяйські справи, – погордливо відповів Зіммель і пішов, щоб не розмовляти більше з цим нахабою, забуваючи, що не далі, як позавчора, він тиснув йому руку в подяку за згоду працювати на заводі без грошей, поки не буде перевірено винахід Грубера.

– Так, так. Ач, який! – підморгнув своєму товаришеві робітник. – А ми ще похвалялися, що в нас дуже добрий хазяїн.

– Усі собаки однакові, – була відповідь.

І обидва мовчки взялися до роботи, побачивши, що до них іде Грубер. Вчений проминув їх, вийшов з двору, видерся на горбок, сів на пень сосни відпочити, бо він дві ночі не спав. Від утоми в голові плуталося, і старий, напівзруйнований скляний завод, оточений сосновим лісом, та метушня склодувів коло горшків з блискучою, цупкою масою, що горіла на сонці, здавалися примарою з казки, а не дійсністю. Часом дрімота брала своє, і тоді все навколо оповивалось напівпрозорим серпанком, ніби опускалося на дно озера, і здавалося, ось-ось попливуть перед очима дивовижні риби та потвори. Голова вперто хилилася до колін, і від цього боліли м'язи шиї, Зручніше буде, як лягти на той камінь. Сонце нагріло його, і добре буде трохи відпочити під його ласкавим промінням… Грубер так і зробив і не зчувся, як заснув глибоким сном.

Спочатку це був сон без примар. Стояла темна ніч без зірок, без місяця, волохата чорна ніч, оксамитово м'яка, чарівна.

Грубер не сказав би, скільки тривала ця ніч. Аж ось почало розвиднятися. Такий дивний прозорий світанок. Дивовижний світанок, бо небо яснішало не тільки зі сходу, а разом з усіх сторін, ніби не одне, а сотні сонць мали зійти навкруги по всьому обрію.

О, Грубер знав, чому це так! Це відсвічують звідусіль кришталеві міста і села, що вже вкрили країну замість колишніх темних і непривітних людських осель. На місці старого Зіммелевого заводу підноситься величезна кришталева будівля. Це центральна лабораторія скла, де він, Грубер, вдосконалює новітні способи виробництва скла. В лабораторії працює сила народу. А сама лабораторія розташувалася в десятках поверхів велетня – кришталевого будинку, на шпилі якого Груберів кабінет. На скляному бюрку перед ним хімічні формули, діаграми та якісь плани. Він має дати свої висновки на проект велетенської будови з кришталю. Але він одсунув від себе роботу, милуючись, як у долині від першого променя сонця діамантами спалахують села і далі морем вогню загорілося над озером місто, ніби там, на зелений берег, упало ще одне сонце.

І раптом Грубер чує Зіммелів голос…

– Пане доктор! Докторе! Де ви?

Грубер дивиться вниз і бачить, як старий біжить до кришталевого будинку і все кричить:

– Де ж ви, пане доктор?

В голосі старого бринить тривога і розпач. Що з ним? Хіба ж він не знає, де Грубер? Крізь прозорі мури та підлогу вченому видно, як старий маленькою комашкою забіг до вестибюля, кинувся до ліфта і вже, певне, ліфт мчить його вгору, бо комашка Зіммель росте, росте, росте без кінця. Ось він уже такий, як людина, ось уже більший, більший… І вже ціла гора, а не Зіммель, суне на остовпілого Грубера; із черева гори, як із кратера, гуде підземний, усе ж Зіммелів голос:

– Пане доктор! Ви заснули? А тут таке нещастя… «Що таке? Землетрус? – хоче спитати Грубер і вже чує могутні підземні поштовхи. – Треба рятуватися», думає Грубер і розплющує очі.

Перед ним Зіммель з двома поліцаями. В Зіммеля бліде обличчя, на обличчі жах. Очі темні від жаху, і старі висохлі губи тремтять.

Грубер миттю звівся на рівні ноги.

– Що сталося? – запитав тривожно.

– Те, чого можна було сподіватися, – відказав зів'яло старий. – Мої векселі сьогодні зранку опротестовано, мій завод зараз опишуть, запечатають, а мене… Але ж я не розумію, не розумію нічого, – раптом жваво і запально перебив сам себе старий, звертаючись до поліцаїв, – кредитори – мої давні приятелі. Не може бути, щоб вони раптом, не попередивши мене, зняли протест на векселі. І потім – навіщо мене арештовувати? Що я, пройдисвіт? Хіба мене не знають? Хіба я втечу?

Старший з поліцаїв знизав плечима.

– Нічого, мій любий пане, не знаю, – витиснув він з себе крижані слова, – такий наказ. Я його вам уже зачитав.

Переборюючи туман в голові, що лишився від химерного сну, Грубер, нарешті, зрозумів, у чому справа. Чому Зіммель так стурбувався? Та це ж дурниці. За кілька днів, ну, за тиждень, завод дасть стільки прибутку, що можна буде сплатити всі борги. Звичайно, арешт – неприємна штука, але… І він сказав:

– Пане Зіммель, я ручуся, що не більше, як за тиждень, я викуплю всі ваші векселі…

– Як? – зрадів старий, сподіваючись, що, може, вчений має великі гроші.

– Дуже просто, – відказав Грубер, – ваш завод виробить стільки посуду…

– Та хіба ж ви не чули? – в розпачі перебив його Зіммель. – Завод запечатають…

Грубер розгубився. Зіммелеві слова про те, що завод запечатають, дійшли до вуха вченого, але його мозок не міг сприйняти цього безглуздя. Навіщо ж у людини виривати змогу сплатити те, що він винний? Хіба кредиторам краще буде, коли старий, замість повернення їм боргу, сидітиме у в'язниці? Хіба хто купить цю руїну-завод з торгів? Учений спробував це довести поліцаєві.

– У мене є наказ, мій любий пане, і я його виконую, – сухо відказав той, – прошу мене не затримувати, бо незабаром поїзд. Пане Зіммель, ви просили дозволу побачитися з паном доктором, щоб доручити йому важливу справу, – звернувся поліцай до старого. – Отже, робіть швидше ваше доручення і ходімо до станції.

– Пане доктор, – кинувся старий підприємець до вченого, – благаю вас, їдьмо зараз до міста. Я певний, що все це якесь страшне непорозуміння. Ось вам адреси моїх кредиторів. Розкажіть їм про все. Покажіть контракт. Ось він…

Старий метушливо совав ученому в руки папери і запобігливо зазирав йому в очі. Груберові аж ніяково стало.

– Не турбуйтеся, пане Зіммель. Я зроблю все, – щиро запевнив він підприємця. – Ручаюся, що сьогодні ж увечері ви будете на волі.

Зіммель зітхнув. Він краще за мододого вченого розумів життя. Він догадувався, що вся ця історія щось таїть у собі. Певне, хтось могутній злякався конкуренції й опротестував векселі, скупивши їх у кредиторів. Отож мало надії. А втім, нехай доктор поклопоче. Може, щось і вийде…

– Час уже йти, – нагадав поліцай.

– Що ж, ходім, – відказав глухо старий. – Так ви з нами? – благально звернувся він до Грубера.

– Звичайно! Звичайно! – бадьоро озвався той.

Незабаром усі четверо – Грубер, Зіммель і два поліцаї – вже під'їздили до міста. Ще з вікна вагона Грубер помітив на пероні університетського кур'єра.

«Що він тут робить?» подумав учений, і раптом йому в голову вдарила догадка про те, що, захоплений своїм винаходом, він не попередив університет про свою поїздку на завод. Аж задушно стало і піт укрив чоло від думки про те, що студенти приходили на його лекції, а його не було. Яке нехлюйство з його боку! Хоча б написав, що захворів. І як він про це забув? Оце ж, певне, кур'єр збирається їхати на завод шукати втікача-професора. Треба попередити його, щоб не їхав.

На пероні кур'єр сам підійшов до Грубера.

– Пане доктор, – сказав він, – вас просить до себе ректор. Я мав їхати по вас, то ж добре, що зустрів…

– На коли ректор запрошував мене? – спитав Грубер.

– Казав, щоб зараз прийшли. Негайно…

– Пробачте, пане Зіммель, – звернувся вчений до підприємця, – я мушу зараз піти до університету. Я певний, що це не більше, як півгодини. Після того я зараз же візьмуся до вашої, чи то пак, до нашої справи. До побачення.

І Грубер поїхав до університету.

Ректор просив Грубера зайти через годину, бо він зараз дуже зайнятий. Вчений задумався: як використати цю годину? Відвідати Зіммелевих кредиторів? Ні, він не встигне. Треба піти додому і розповісти Гретхен про всі події. Через них він зовсім забув про бідолашну дівчину, а він має бути їй вдячний, бо це ж її думка зв'язатися з якимсь дрібним підприємцем. Може, й тепер її практична голівка щось вигадає в справі порятунку старого Зіммеля.

Клейнмюнцлі обідали, коли прийшов Грубер. Юнака запросили до столу, та він відмовився. Через втому й хвилювання йому зовсім не хотілося їсти.

Батько й донька уважно слухали Груберову чудну розповідь про першу ніч виробництва нового скла і про несподіваний контракт з чужоземним агентом, і про ще більш несподіваний арешт Зіммеля. Старий крамар хитав головою. Він розумів, до чого йдеться…

– Ну, що ви на це скажете? – запитав Грубер, скінчивши свою химерну історію.

– Що сказати, мій любий? – вихопилася поперед батька Гретхен. – Треба шукати ще одного Зіммеля, коли з цим не пощастило…

– Як так? – обурився Грубер. – І залишити старого в біді?

– А тобі що? – відказала дівчина. – Дбай про себе. Не ти ж робив ті борги, що погубили Зіммеля. Та й штучка ж він, видно. Тільки десять процентів тобі І чистого прибутку, а собі всі дев'яносто. За що? За його старий завод? За те, що, як ти розповідав, він навіть не хотів твого винаходу, та майстер його переконав?

Грубера вразила незламна логіка життєвого егоїзму, що була в словах дівчини.

– То як же бути? Я ж обіцяв клопотати, – спробував він заперечити.

– Ой, не беріться, пане доктор, за цю справу, бо вона вам наробить багато клопоту, – подав свій голос старий Клейнмюнцлі. – Послухайте мене. За своє життя я чимало бачив таких справ. Нічого ви тут не вдієте. Арешт Зіммеля і всю цю справу добре зважено. Будьте певні – Зіммелів завод не працюватиме. Дивіться, щоб ви самі щасливо вискочили з усього.

Пересторога, що бриніла в словах старого, стурбувала Грубера. Він згадав, що в ректора університету був якийсь чудний вираз обличчя, коли він просив його зайти через годину. Чи не готують йому пастки? Може, його теж арештують? Але за що? Невже за те, що він пропустив кілька своїх лекцій?

Думка ця була абсурдна і все ж чомусь таїла в собі погрозу і тим тривожнішу, що вона була ніби безпідставна. Незрозуміла небезпека завжди страшніша за ту, яку ясно бачиш. Грубер глянув на годинник. Ще можна було посидіти хвилин десять. Але не сиділося. Хотілося швидше бути на місці розв'язання тривожної загадки. Справді, коли б тільки справа з невідвідуванням лекцій, ректор не викликав би до себе. На те є декан. Тут таки, щось є…

Стурбований Грубер нашвидку попрощався з Клейнмюнцлями й подався до університету. Хоч він прийшов на чверть години раніше призначеного часу, кур'єр зараз же запросив його до ректора.

В кабінеті, крім ректора, було ще двоє. Одного Грубер десь бачив. Напруживши пам'ять, він згадав, що це відомий лікар-психіатр. Певне, він завітав у якійсь справі до ректора й зараз піде. А другий пан, певне, його асистент або колега, бо сидять вони поруч і щось тихо сказали один одному, коли зайшов Грубер.

– Сідайте, прошу, – запросив ректор вченого якось надто урочисто.

Той завагався, чекаючи, що психіатр та його колега або підуть, або ж ректор познайомить його з ними. Ректор помітив Груберове вагання.

– Пізніше ви дізнаєтеся, хто ці панове, – вимовив він так, як слідчий, що збирається допитувати злочинця. – А зараз прошу сідати. Нам з вами, – ректор підкреслив «нам», кивнувши на психіатра та його колегу, – треба поговорити про одну дуже важливу справу.

Грубер сів, притиснутий незрозумілою тривогою. В чім справа? Що це таке? Він мовчав, чекаючи, поки ректор висловиться ясніше. Той, витримавши хвилину мовчання, сказав:

– Ми чули, що ви зробили якийсь винахід. Чи не розповіли б ви нам, що це за винахід?

Тривога Грубера змінилася великим здивуванням. От тобі й маєш! Навіщо ректорові, докторові психології, та психіатрам його хімічний винахід? Він посміхнувся і сказав:

– Пробачте, пане ректор. Але якщо моєму винаходові треба зробити експертизу, то я гадаю, що ви й присутні, – одного пана я знаю, – аж ніяк не можете бути експертами в галузі хімії.

– Якщо хочете знати, то нам потрібна зовсім інша експертиза. І тому ще раз прошу розповісти нам про ваш химерний винахід, – сказав ректор так зухвало, що від образи кров шугнула в голову вченого.

– Думаю, що ви неспроможні будете визначити, чи химерний мій винахід, чи ні! – скрикнув він, підводячись. – І коли ви не маєте до мене іншої справи, крім цієї, то дозвольте мені залишити ваш кабінет…

Груберові на диво, ректор не тільки не розгнівався на цю різку вихватку, а навіть був з неї задоволений. Він весело посміхнувся й підморгнув психіатрам. Ті закивали головами. Мовляв, усе як слід…

– Пане доктор, заспокойтеся, – лагідно звернувся ректор до вченого. – Пробачте, якщо я вас образив. Я зовсім цього не хотів, коли назвав ваш винахід химерним. Різні химери бувають. Прекрасні теж, хоч це й звучить трохи неприродно. Не гнівайтеся на нас. Ці панове справді не хіміки. Вони психіатри, мої добрі знайомі. Вони почули від мене про ваше велике відкриття, а мені про нього сказали ваші колеги. Нам цікаво почути все з уст самого винахідника. Невже ж ви думаєте, що такі речі цікавлять тільки фахівців? Дуже прошу вас, сідайте, поговоріть з нами…

Спантеличений Грубер знову сів. Він нічого не розумів після цієї ректорової ласкавої промови. Невже ж йому тільки почулася зухвалість у попередніх його словах? А втім, може бути. Його нерви роздратовані від перевтоми, і він міг помилитися, Люди й справді просто зацікавилися його винаходом. Що ж, він може задовольнити їх цікавість.

І вчений почав розповідати про свій винахід…

– Пробачте, – перебив його психіатр, – не гнівайтеся на моє зауваження, але, розумієте, ми – не хіміки й не промисловці. І тому нас цікавить не так самий винахід, – на ньому ми мало розуміємось, – як наслідок цього надзвичайного винаходу. Оті кришталеві міста, що ви про них казали вашим колегам, ваші мрії про майбутнє людської культури у зв'язку з вашим відкриттям…

Грубер зашарівся. Йому лестило те, що вже, видно, в широких колах суспільства пішла чутка про його винахід, і люди розуміють його величезне значення. Такого успіху він навіть не сподівався. Він сказав:

– Що ж, я можу про це розповісти, бо я багато думав про наслідки того перевороту, який викличе мій винахід, але ж це тільки мрії. Життя, знаєте, складніше за наше уявлення про нього…

– Цілком справедливо, – відповів психіатр, – ви дуже логічно міркуєте…

Він підкреслив «логічно» й пильно глянув на свого колегу. Той кивнув головою й щось відзначив у своїй записній книжці.

– Але й мрії теж цікаві, – вів далі психіатр. – Вони ніби промінь прожектора, що освітлює майбутнє, – постарався він поетичною мовою привернути до себе вченого. Мрійники ж бо, а всі винахідники – мрійники, люблять поезію.