Текст книги "Кришталевий край"

Автор книги: Дмитро Бузько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

Бідолашний Грубер, не бачачи підготованої йому пастки, почав викладати свої чудесні мрії про кришталеву добу людства. Його думки від нервової перевтоми останніх днів трохи розбігалися. Щоб зосередитись, він дивився не на своїх слухачів, а у велике вікно кабінету, бо там, удалині, сяяли в промінні призахідного сонця величезні снігові верховини, – такі ж гарні, як кришталеві мрії молодого вченого… Йому не дали скінчити розповідь про них.

– Годі! – раптом різко й зухвало обірвав його ректор. – Досить ми наслухалися химер…

Приголомшений Грубер аж очима закліпав. Що це? Він марить чи це насправді? Звідки така раптова зміна в поведінці ректора?

– Панове! – урочисто звернувся той до психіатрів. – Я гадаю, що мені як психологові і вам як психіатрам уже цілком ясна картина. Надзвичайна дражливість, що її виявив своєю вихваткою пацієнт на початку нашої розмови, далі – ця одноманітна легковірність, з якою він повірив, ніби ми й справді цікавимося його химерними мріями, поєднана з хворобливою зарозумілістю, нарешті, ці чудні мрії… Всі ознаки маніакального божевілля!

– Що?! – скрикнув як обпечений Грубер, отямившись, нарешті, і зрозумівши, до чого йдеться. – Я бачу, що мене хочуть скомпрометувати! – кричав він, обурений тим, як легко його обдурили. – Я розумію. Тут діє закон конкуренції. Комусь треба поширити чутку, що винахідник – просто божевільний, щоб ніхто його не слухав… Цього не буде! Чуєте? Не буде! – наступав розгніваний вчений на свого ректора, в цю мить забуваючи про традиційну пошану до нього.

Ректор натиснув кнопку дзвоника. Миттю відчинилися двері, і на порозі з'явилося двоє здоровенних чоловіків в одязі служників лікарні.

– Хворому погано, – сказав їм ректор. – Вам доведеться заспокоїти його…

Служники погрозливо наблизилися до Грубера. Той схаменувся. Тепер його ясний розум враз осяйнув становище. Ні, тут справа значно гірша, ніж поширення чутки про його божевілля. Його, очевидно, просто хочуть силоміць посадовити в лікарню для божевільних. Чорним жахом повіяло від цієї догадки.

Перед лицем такої небезпеки Грубер зібрав усі свої сили. Спокій насамперед… І він сказав служникам, привітно їм посміхнувшись:

– Мої любі! Вас довелося даремно потурбувати. В мене, правда, був маленький нервовий припадок, але він уже минув. Я вже. сам заспокоївся.

Служники розгублено глянули на ректора. Хворий справді поводився так, як нормальна людина.

– Вийдіть і почекайте, поки я вас знову покличу, – сказав їм ректор.

Служники вийшли.

– Я дуже радий, що на вас найшло просвітлення, – звернувся тепер ректор до вченого. – Може, й справді ваша хвороба має легку форму…

Грубер ледве стримав бажання знову зірватися на ноги й крикнути, що він зовсім не хворий. Ректор помітив його рух і єхидно чекав, що буде. Переконавшись, що вчений тримає себе в руках, він вів далі:

– Однак, бажаючи вам добра і піклуючись про вас як про одного з найкращих працівників науки, ми радимо вам негайно, зараз же поїхати в одну лікарню, – не для божевільних, не бійтеся, – в лікарню нервових хвороб. Ви перебудете там тиждень-два. Вам зроблять правильний діагноз і визначать докладно, чи справді вам загрожує божевілля. Може, у вас немає грошей на це лікування, так ви не турбуйтеся. Університет, цінуючи ваші наукові заслуги, заплатить за вас…

– Я дуже вдячний вам, пане ректор, за турботу про моє здоров'я, – відказав Грубер без натяку на іронію. – Я пристаю на думку, що мені треба трохи полікувати нерви, – хитрував бідний вчений, думаючи, як би йому зараз видертися з пастки. – Я поїду до лікарні завтра ж, а сьогодні я хочу влаштувати деякі свої домашні справи.

Ректор ураз зрозумів наївні хитрощі вченого.

– О, не турбуйтеся про ваші домашні справи, – сказав він, підморгнувши психіатрам: мовляв, відомо, що божевільні люблять хитрувати, та їхні хитрощі враз бачить розумна людина. – Доручіть нам їх, ми все влаштуємо, а ви сідайте зараз же в карету і їдьте до лікарні.

І ректор подзвонив.

Знову з'явилися служники лікарні. Грубера піднімала з місця хвиля гніву й протесту, але тепер він, розуміючи свою цілковиту безпорадність, стримував себе. Він розумів, що тільки спокій, лагідність і розсудливість можуть врятувати його. Кінець кінцем, якщо в лікарні лікарі й будуть упереджені, а в цьому нема сумніву, коли з ректором у згоді такий відомий психіатр, то тільки надзвичайна витриманість доведе їм помилку.

– Ще раз вдячний вам за таку турботу про мене, – сказав він ректорові. – Я згоджуюся їхати до лікарні зараз. Щождо моїх домашніх справ, то прошу повідомити про мій… «арешт», – хотів сказати Грубер, та вчасно схаменувся —…про мій раптовий від'їзд до лікарні, – витиснув він з себе, – прошу повідомити мою наречену Маргариту Клейнмюнцлі, що мешкає в одному зі мною будинку. Вона владнає мої справи.

– Буде зроблено. Я запишу прізвище вашої нареченої, – озвався ректор, роблячи в книжці якийсь знак, що нічого спільного з ім'ям Гретхен не мав. – До побачення, пане докторе. Бажаємо вам якнайшвидше одужати.

Ректорів голос забринів так зловісно, що Груберові раптом захотілося виплигнути у вікно або закричати щосили, кличучи на допомогу. Однак, пам'ятаючи свій зарок додержувати спокою, він лагідно вклонився ректорові та психіатрам і пішов з кабінету в супроводі служників.

У коридорі його ще раз потягло кинутися й тікати від своїх сторожів. Він глянув на них скоса. Обидва йшли легкою, пружною ходою. Видно, що були дужі й спритні – добрі фахівці своєї справи. Все одно не втекти від них – доженуть. Тільки погіршає становище.

В ректоровім кабінеті три «мужі науки» тимчасом весело розмовляли, обмінюючись враженнями від своєї жертви. Всі троє були прихильниками тої теорії, що винахідники, поети, музики, художники, великі вчені – люди так званої творчої праці – божевільні і в божевільні їм належить бути. Однак поки людство росло й розвивалося, технічні винаходи, наука, мистецтво були йому потрібні. Тому всіх цих божевільних не садовили в божевільню, не лікували, користуючись з наслідків ненормального збудження їхнього мозку. Тепер, коли людство вже вийшло з дитячого та юнацького віку і досягло мужності, дальше зростання і розвиток для нього неможливі, як для всякого дозрілого організму. І тому всі ці винаходи, мистецькі твори й наукові відкриття не корисні, а дуже шкідливі, бо вони штучно викликають непотрібний, хворобливий розвиток і, разом з тим, страшні кризи, як нормальну реакцію на ненормальне зростання. Отож треба всіх винахідників, представників мистецтва та видатних вчених або знищити, або ж, у крайньому разі, йдучи назустріч непотрібній, по суті, гуманності, запакувати на все життя в будинки для божевільних…

Троє «мужів науки» були раді, що сьогодні їм пощастило позбутися одного небезпечного ворога людського добробуту. Свою перемогу над ним вони пішли відсвяткувати добрим бенкетом у ресторані, де промисловцеві Шварцбергу був відкритий рахунок із зазначенням, хто має право ним користуватися. На сьогодні таке право мали ректор та його друзі-психіатри, бо Шварцберга вже було сповіщено, що його волю виконано.

ЩУПАЛЬЦЯ СПРУТА

Закрита карета, в яку сів Грубер із своїми супутниками, за півгодини швидкої їзди спинилася на тихій вулиці край міста коло високого муру. Із-за муру витикалися дерева саду, а за ними видно було великий будинок. Грубер одразу впізнав його. Це був міський дім божевільних. Ученому стало моторошно. Але він мужньо подолав свій страх.

«Спокій і розсудливість», повторював він собі, йдучи з своїм почтом через сад до будинку, що похмуро дивився своїми гратчастими вікнами. Кінець кінцем, справа лише кількох днів, поки лікарська експертиза встановить, що він цілком нормальна людина.

В конторі лікарні, очевидно, вже були попереджені про Грубера, бо, навіть не викликаючи чергового лікаря, його зараз же повели напівтемним коридором, що мав з обох боків невеличкі важкі двері. Одні з них одчинили. Перед Грубером була справжня тюремна камера. Невеличке гратчасте віконце під стелею, так високо, що до нього ніяк не дотягтися, матрац на підлозі і все. Ніяких меблів. Од тюремної камери кімната відрізнялася тільки тим, що мала круглі кутки й уся була пофарбована жовтою олійною фарбою. Груберові наказали переодягтися в жовту куртку, такі самі штани й м'які пантофлі. Він скорився. Його одяг забрали, а двері замкнули на ключ.

Кілька хвилин після того, як брязнув ключ, Грубер стояв непорушно, збираючись з думками. Мертва тиша замкнулася навколо нього залізним колом. На мурі камери догоряв багряний промінь заходу сонця. Від темної підлоги підіймалися сутінки. Аж ось здаля, ніби з-під землі, почувся дикий нелюдський зойк. І знову настала тиша. Тоді десь ближче, але знову ніби під землею, розітнулося справжнє вовче виття. На нього відгукнувся пронизливий, але теж приглушений, вереск. За мить тиша обернулась у хаос диких звуків.

У Грубера захололо всередині. Все ясно. Його замкнули у відділі буйно хворих. Грубер колись читав чи чув, що буйно хворі якраз менш хворі, ніж тихі. Природно, що на іспит його посадовили саме сюди. Однак чи ж довго можна витримати такий страшний концерт?

Учений затулив вуха, ліг на ліжко й накрив голову подушкою. Нічого не допомагало. Страшні звуки продиралися крізь усі перепони. Зціпивши зуби, Грубер мужньо терпів цю муку. Він згадав, що саме ввечері хворі найбільше збуджені. Є, значить надія, що цей концерт не вічний. Треба терпіти…

Але терпіння вривалося. Пронизливий вереск врізувався ланцетом у мозок, вовче виття, – десь воно зовсім близько, – жмутом підпирало груди, аж нудило. У голові паморочилось, туманилось, і з туману виринало несамовите бажання прилучитися до нелюдського хору, дико й лунко кричати, шкрябати нігтями підлогу й бити ногами в мур.

Напруживши свою волю, Грубер узяв себе в руки. Він підвівся з ліжка й підійшов до дверей. Треба постукати й попросити, щоб його перевели звідси. Хоч на деякий час, щоб відпочити. Йому надто тяжко чути ці божевільні зойки.

Коло дверей була кнопка дзвоника. Грубер натиснув. За кілька хвилин хтось нечутно підійшов до дверей. Одчинилося вічко в дверях, і в ньому показалося суворе обличчя наглядача. Спокійне, розсудливе Груберове прохання його не здивувало. Він уже мав інструкцію, що новий хворий дуже небезпечний саме вмінням удавати з себе цілком нормальну людину. Спробуй його послухатися, він може зробити що-небудь страшне. Може й зарізати наглядача ножем, десь прихованим. Такі випадки бували тут. Згадавши інструкцію, наглядач мовчки зачинив вічко.

Грубер зрозумів, що далі просити марно. На його щастя, хворі трохи заспокоїлися. Зойки, вереск, виття та інші несамовиті звуки поволі втихали. Змучений від усіх турбот та пригод останніх днів, учений каменем упав на ліжко й за кілька хвилин уже спав глибоким сном.

Дикий хор хворих двічі поновлювався вночі. Грубер не чув нічого. Разів зо три нечутно відчинялося вічко в його дверях, і в ньому стирчало здивоване обличчя наглядача. Старий уже давно служив у лікарні й бачив чимало хворих. Його здивував здоровий сон новачка. Так спокійно хворі не сплять. Чого йому дали таку сувору інструкцію?

Старий не знав того, що головний лікар одержав листа від самого Шварцберга. У листі підприємець просив вжити всіх заходів, щоб вилікувати молодого доктора хімії пана Грубера. Підприємець дуже зацікавлений долею цього талановитого вченого. Він працює коло надзвичайного винаходу в технології скла. І от така шкода: несподівана хвороба, дуже тяжка, за діагнозом професора К., перервала роботу вченого… Солідний чек та кілька слів посланця, що передав листа, недвозначно розтлумачили головному лікареві, чого від нього хочуть.

Грубера не викликали на експертизу, якої він так сподівався, ні другого, ні третього, ні четвертого дня. Навіть черговий лікар, маючи певну інструкцію, обминав його камеру. Вчений мужньо ждав, збираючи всі сили, щоб стерпіти своє страшне оточення. Своєю розсудливою поведінкою він остаточно привернув до себе старого наглядача. Той почав сумніватися, чи справді новий пацієнт хворий і чи нема тут якоїсь помилки. Старий навіть висловив свій сумнів Груберові.

– Справа проста, – щиро, не ховаючись, відказав той, – проти мене змова. Мене навмисне видають за божевільного…

Наглядач не став нічого розпитувати. Всі божевільні стверджують, що проти них змова. Це старий добре знав і знову почав берегтися Грубера. Однак коли той попросив сповістити його наречену Гретхен про те, що з ним сталося, наглядач не відмовився.

Йому хотілося, кінець кінцем, розгадати, чи справді Грубер хворий, і побачення з нареченою допомогло б цьому.

Гретхен була підготовлена до вістки про те, куди потрапив її Фріц. Коли вона в університеті дізналася, що Грубера кудись повезли в закритій кареті у супроводі двох сторожів, старий Клейнмюнцлі відразу зрозумів усе:

– Бідолашного хлопця не могли ув'язнити, як його компаньйона Зіммеля, бо ж у нього, напевне, ніяких боргів, крім, як, може, в пивній чи в кав'ярні, нема, – сказав він доньці. – Але я певен, що його замкнуть на довгий час, а може, й на все життя в лікарні нервовохворих. Так роблять багаті люди з тими, кого їм треба за всяку ціну усунути з своєї дороги. Твій Фріц, очевидно, добре нашкодив комусь своїм винаходом…

– Невже ніяк не можна його врятувати? – питала донька в батька, трохи не зомліваючи від горя.

– Та як же дізнатися, де він? Це найголовніше… – відказував старий.

І коли наглядач прийшов до Клейнмюнцлі, Гретхен зраділа. Старий Клейнмюнцлі зумів переконати його, що справді проти Грубера змова.

– Тоді треба сповістити його батька чи родичів. Може, вони зможуть урятувати хлопця, – казав наглядач.

Клейнмюнцлі тільки похитав головою.

– Ой, ні, – зітхнув він. – Якби Грубер і мав батька, а мені донька каже, що в нього нікого нема, все одно б це не допомогло справі. Тут тільки одне можливе: допомогти хлопцеві втекти з лікарні, а відтак – за кордон, кудись в інші країни, щоб сховатися від його могутніх ворогів…

– Допоможіть нам врятувати його! – кинулася до старого наглядача Гретхен з таким благанням, що той засмутився. Він, правда, може допомогти втекти, але тоді він втратить службу, а це тепер – голодна смерть…

– Фріц вам не дасть голодувати. За кордоном куплять його винахід, – благала Гретхен.

– Справді. Очевидно, винахід має велику ціну, коли винахідника запроторили в лікарню, – підтримав доньку Клейнмюнцлі. – За кордоном він стане дуже багатим і віддячить вам за порятунок.

Наглядач завагався. Він обіцяв подумати. Може, він зуміє допомогти Груберу втекти, не рискуючи своєю службою. Гретхен принесла з кімнати свій золотий годинничок, подарунок матері, її єдину коштовну річ, і, простягаючи його наглядачеві, благала:

– Візьміть од мене. Це все, що я можу дати…

Зворушений наглядач посміхнувся.

– Не треба цього, – сказав він. – Нехай уже як мене виженуть, то ви підтримаєте мене, поки пан Грубер доб'ється своєї долі. А я йому таки допоможу. Я вам завтра скажу, коли треба буде чекати на нього вночі з своїм одягом десь поблизу лікарні…

Наглядач придумав план Груберової втечі. Ввечері і вранці, коли змінялися наглядачі, перевіряли замки всіх камер. Перевірку робили так: одмикали замок і знову замикали його, пробуючи після цього, чи двері зачинені. Треба було так зіпсувати замок Груберових дверей, щоб ключ повертався й зачіпав пружину, як у непошкодженому, але насправді двері лишалися б незамкненими. Бувши колись слюсарем, старий наглядач міг так зробити. До того ж ніхто б не подумав, що це пошкодження навмисне. Просто гаєчка сама собою відкрутилася. Ну, а хворий це помітив і під час перевірки знизу ногами придержав двері, щоб подумали, ніби вони замкнулися як слід. Потім треба було вночі відчинити двері, влучити момент, коли черговий наглядач у коридорі, як звичайно, задрімає, і тоді тихесенько пройти з коридора через передпокій, де вночі нікого не бувало, до саду. Ключі від дверей в сад звичайно лишалися в дверях. У саду треба було перелізти через високий мур. Там в одному кутку недалеко від муру росла тополя. Можна було з неї перелізти на мур. Лишалося тільки стрибнути з високого муру. Це вже залежало від фізичної вправності втікача.

Грубер ні хвилини не вагався, коли йому старий наглядач запропонував цей план. Звикнути до свого страшного оточення він не міг, хоч як переконував себе, що навкруги нього лише хворі, нещасні люди й не треба звертати уваги на їхні дикі зойки, стогін та вереск. Учений бачив, що його нерви перевтомлені від надмірної роботи і він довго не витримає. Божевілля, кажуть, причепливе. Краще розбитися на смерть, стрибнувши на брук з високого муру, ніж втратити найцінніше в житті – розум. Палко подякувавши старому наглядачеві, вчений запевнив його, що буде вправним, метким і колись зуміє по-справжньому віддячити за допомогу…

Стримуючи хвилювання, Грубер чекав на вирішальну ніч. Замок уже був зіпсований. Зробив це наглядач швидко і вправно. Не забула рука слюсарського мистецтва… Тепер треба було Груберові пильно прислухатися, коли почнеться перевірка, щоб підтягти матрац у куток ближче до дверей, впасти на нього й упертися ногами в двері, а спиною в стіну. Так можна було втримати двері, правда, з деяким напруженням. Грубер з старим наглядачем уже зробили репетицію.

Під час перевірки той наглядач, що приймав зміну, звичайно дивився у вічко в дверях, чи на місці хворий. Він міг помітити неприродну Груберову позу. Однак трудно було уявити, щоб він звернув на це увагу. З вічка ніг не було видно. А те, що хворий забився в куток, нічого не означало. Божевільні всякі штуки витинають.

На мурі камери згас відблиск заходу сонця. Розпочався звичайний дикий концерт хворих. Сьогодні Груберові було легше його терпіти. Адже ж востаннє…

Вгамувалися хворі. В мертвій тиші напружене вухо впіймало ледь чутне брязкотіння ключів. Грубер хутко ліг на приготоване місце, і зараз же дзвякнув ключ у його дверях. Ноги відчули тиск, ніби двері трохи піддалися. Серце перестало битися й зараз же потому загупало молотом. Це була хвилина, а може, й менше. А здавалось – година. І незрозуміло було, чи все гаразд минуло й перевірка вже скінчилася, чи, може, за дверима причаїлися й чекають, що робитиме хворий.

Напружені нерви, здавалось, дзвеніли, і навіть страшно робилося, що їх почують за дверима.

Поволі хвилювання вгамувалося.

– Однак погані мої справи, – прошепотів до себе Грубер і злякався свого шепотіння.

«Погані мої справи, – вимовив він уже в думці, – нерви мої розладналися так, що ще кілька днів, і край. Не треба буде моїм ворогам нікого дурити. Я стану цілком законним мешканцем цього жовтого будинку…»

Вчений звівся на рівні ноги. В камері було темно, й від дверей, що ледь-ледь прочинилися, на підлогу лягла золота стрілка світла з коридора. Першу мить вчений злякався її й кинувся причиняти двері, але зараз же стримався.

«Годі, годі, не треба бути таким нервовим, – умовляв він себе. – Цілком можливо, що в коридорі нічого не помітно…»

І він залишив двері так, як вони були. Золота стрілка світла зв'язувала з життям, з вільним життям по той бік мурів лікарні, і не хотілося, щоб вона згасла.

Грубер почав було ходити з кутка в куток, щоб цим скоротати час. Але човгання надто великих, не по нозі пантофлів могло притягти увагу наглядача в коридорі. І Грубер ліг каменем на матрац. Зімкнувши під головою пальці рук, він застиг у німому чеканні. Поволі минали години. В голові сновигали думки про майбутнє, – про втечу за кордон, про те, що, може, вдасться там застосувати свій винахід. Однак перша тяжка поразка зламала крила надій. Хіба ж там не те саме? Останні дні вчений чимало думав про життя і вже починав розуміти життєву правду… Зараз він навіть упіймав себе на думці, що не варт, може, й тікати з цієї лікарні. Може, легше йому буде, коли він збожеволіє.

В божевільних мріях він збудує собі свою чудесну кришталеву добу людської історії. В божевільних, але прекрасних мріях він скоротає свій вік. Чи ж не краще це за сувору й бридку життєву правду?

Проте молода жага життя взяла гору над сумними думками. Глибоко в свідомості жевріла іскра надії, снувалися якісь, поки що таємні міркування.

– Поживемо, побачимо, що воно буде, – бадьоро вимовив до себе Грубер і жваво підвівся: здаля він почув дзвін годинника. Відбило північ. Треба подивитися, що робиться в коридорі. Правда, ще рано, але старий наглядач попередив, що вартовий дуже любить подрімати. Може, він уже клює носом?

Тихесенько відхиливши двері, Грубер обережно висунув голову в коридор. Двері були у заглибленні. Це дозволяло стежити за наглядачем.

Той сидів у кінці коридора на стільці, високо задравши голову, ніби він роздивлявся стелю. Але незабаром голова безсило впала на груди. Видно було, що людина бореться з дрімотою.

Почекавши півгодини, – час знову відзначив бій годинника десь близько, певне, в кабінеті лікаря, – Грубер насмілився вийти з камери, однак ще лишаючись у заглибленні дверей. Йому треба було пройти чи пробігти кілька метрів до дверей у передпокій, що були, на щастя, зовсім одчинені. Не треба їх навіть відхиляти. Мить – і він сховається в їхньому темному отворі, що вабив до себе, як певний захисток під градом куль. Грубер уже скинув пантофлі й напружився, щоб перебігти до дверей передпокою, як раптом зарипів стілець наглядача. Втративши в дрімоті рівновагу, наглядач трохи не впав, а тепер перелякано схопився на ноги й затюпав коридором, щоб розігнати сон. Грубер ледве встиг ускочити в свою камеру й причинити двері…

Кілька хвилин панувала тиша, бо наглядач ходив по грубому килиму, простеленому в коридорі, щоб не чути було кроків. Раптом Грубер пригадав, що він залишив пантофлі за дверима, забувши про них у хвилину сполоху. Аж змок комір сорочки від холодного поту. Пропало все. Безперечно, наглядач помітить пантофлі, хоч вони й стоять у куточку в сутіні… А може, не помітить? Він все ж сонний. Сонна людина неуважна… Надія боролася з розпачем. Бігли божевільні хвилини в мертвій тиші, яку, на щастя, сьогодні ще не порушували зойки хворих.

Аж ось напруженим вухом Грубер почув, як зарипів стілець. Наглядач знову сів. І зараз же Грубер опинився за дверима. На цей раз він не мав терпіння довго чекати. Щохвилини могли початися зойки хворих. Тоді б наглядач навряд чи задрімав.

Ледве голова наглядача похилилася на груди, як Грубер, стрибнувши на килим, миттю нечутно перелетів до дверей і кинувся в сутінки передпокою. Тут він спинився. Де вихід у сад – праворуч чи ліворуч? Хвилювання забило памороки. Приклавши руки до серця, що виривалося з грудей, Грубер намагався впорядкувати свої думки. Так! Двері до саду, безперечно, праворуч, бо, як його привели, ліворуч були оці двері до коридора… Безперечно, так. Грубер робив останнє напруження пам'яті, як раптом за його спиною ніби розітнувся постріл гармати і з дзвоном забрязкотіло розбите скло. Приголомшений Грубер не відразу зрозумів, що це з силою зачинилися за ним двері.

«Квартирка! Протяг!» блискавкою майнула в голові думка.

Хапаючись, Грубер, замість праворуч, кинувся ліворуч, де були двері не в сад, а до кімнати чергової сестри. Двері були незамкнені. Грубер кинувся в ці двері, обачно причинив їх за собою й сперся спиною, переборюючи новий припадок хвилювання. В цю мить у коридорі розітнулися зойки хворих, очевидно, розбуджених стуком дверей та дзвоном розбитого скла. І тої ж миті Грубер почув, як недалеко від нього заскрипів пружинний матрац ліжка. Не встиг він, зовсім спантеличений, розміркувати, що це значило, як раптом спалахнула електрика, і він побачив спину сестри в білому халаті. Мить – вона повернулася б до нього, й тоді – все пропало. Та, на щастя втікача, сестра нахилилася до столика, де лежав її годинник, подивитися, котра година. Цього було Груберові досить, щоб забитися в куток за шафу біля дверей.

Сестра вийшла з кімнати, лишивши двері відчиненими.

– Що це? – почув Грубер її голос.

Очевидно, вона питала наглядача про розбите скло дверей.

– Нічого не розумію. Видно, протяг. Але ж звідки? – відповіла стривожена зі сну людина.

– Ходім подивимося, – зазвучав спокійний голос сестри.

«Вони зараз побачать відчинені двері моєї камери і виявлять, що я втік», подумав Грубер.

Треба було, не гаючи ані хвилини, тікати через передпокій в сад. Але Грубер не належав до тих, що швидко орієнтуються в такий момент. Його думка звикла до спокійних рухів під час дослідницької роботи, а не до таких стрибків, які потрібні були зараз.

«Добре було б загасити електрику в передпокої і тоді тікати», міркував він, визираючи з дверей, ще не отямившись від того, що опинився замість прихожої в кімнаті сестри.

Він уже простягнув руку до вимикача біля дверей, але мусив сховатися назад у кімнату.

– Він, безперечно, втік до саду, – голосно сказала сестра, заходячи до передпокою, – треба зараз же всіх підняти на ноги і знайти його. З саду він нікуди не втече.

І вона вийшла в прихожу. Наглядач розгублено потюпав за нею…

Грубер завмер у своєму захистку за шафою. Що ж буде далі? Тепер до саду не можна тікати. Там уже. чути було стривожені голоси. З коридора лунає дикий концерт божевільних… Вернутися до своєї камери, чи що? Нізащо. Тепер уже немає відступу. Після спроби втекти його так стерегтимуть, що годі надіятись на волю… Треба тікати зараз, за всяку ціну. Але ж як?

Думки закружляли в голові, шукаючи виходу. Бігли божевільні хвилини. Лунав невгамовний дикий концерт хворих…

Стоп! Але ж не може бути, щоб коридор біля камер хворих мав тільки один вихід, до саду. А де кабінет лікаря, де прийомна? Грубер згадав, що будинок лікарні одним крилом виходить до саду, а другим, напевне, на вулицю або в сусідній двір. Якби добитися до такої кімнати, звідки вікна на вулицю…

Назустріч долинав хаос диких звуків. Моторошно ставало від цього пекельного хору. Перемагаючи себе, Грубер швидко пішов коридором…

Двері, двері… Всі однакові. Мабуть, до камер. Безперечно. Бо з-за них рвуться зойки, вереск, стогін… Аж ось другий край коридора. Тут трохи тихіше. Тут повинен бути кабінет лікаря та інші службові приміщення… Так, тут вони. Оці, певне, двері.

Двері піддалися. Одчинені… Швидше! Бо в передпокої гомін. Люди вертаються до коридора…

В кімнаті, до якої вскочив Грубер, ласкава тиша й спокійне світло ліхтаря з вулиці. Це, напевне, кабінет лікаря. Та байдуже що. Головне – велике вікно. Воно на вулицю… Пам'ятаючи про дзвін розбитого скла в коридорі, Грубер надзвичайно обережно відчиняє вікно. Мить – і він уже на вулиці. Тепер він, не тямлячи себе, біжить уздовж садового муру. Лише пробігши п'ятдесят кроків, розуміє, що він напівсвідомо простує до того кутка саду, де тополя і де на нього, напевне, чекає з одягом Гретхен.

Він уповільнює ходу і важко посувається вперед, пильно вдивляючись у сутінки, готовий перейти на другий бік вулиці, як зустрінеться прохожий. Надворі осіння сльота і мжичка. Холодно. Босі ноги дубіють, і гидко ступати в крижану грязюку.

– Фріц! – долітає до нього придушений вигук.

Він упізнає голос нареченої й тої ж миті втрачає свідомість. Нерви й серце не витримали всіх цих хвилювань…