Текст книги "Кришталевий край"

Автор книги: Дмитро Бузько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

Дмитро Бузько
КРИШТАЛЕВИЙ КРАЙ
Науково-фантастичний роман

^© _{http://kompas.co.ua – україномовна пригодницька література}

_{Обкладинка К. В. БОБРОВНИКОВ}

_{Малюнки В. А. ЧЕКАНЮКА}

ПЕРЕМОГА

Фріц Грубер розігнув стомлену спину й випростався. Кров відхлинула од перевтомленої голови. В очах зарясніли цифри та формули, від яких тільки що одірвався молодий учений.

Він одчинив вікно й сперся на лутку, жадібно вдихаючи повітря осіннього світанку. Його легені жваво запрацювали, похапливо поновлюючи перегорілу кров. По всьому тілу розливалася втома, вимагаючи сну-відпочинку.

Тільки голова ще горіла. Як у лихоманці, ще тремтіла роздратована надмірним напруженням тонка мозкова тканина. Думки то летіли вихром, то раптом падали від утоми й кружляли, збляклі, знеможені…

Тоді Фріц звично напружував свою волю, і електричний струм проймав мозок… Ні, він не дасть утомі перемогти себе. Ще трохи, ще, може, година роботи, й тоді…

Фріц стримав себе. Хвилину, дві, три, п'ять хвилин пі про що не думати. Повний відпочинок. Тільки дихатиповітрям, тільки дивитися на гори, – вони такі велично спокійні, так добре від них стомленій голові…

Нічна тиша відходила до узгір'я, де віками дрімали сиві велетні-гори, чіткі й неможливо легкі в кришталі повітря, ніби не справжні, ніби намальовані на синьому фарфорі неба тонким пензлем вигадливого художника.

В глибокій долині ще лежала сутінь. У місті де-не-де блимали ліхтарі. А сонце вже забарвлювало в рожеву емаль снігові верховини.

Бліда від перевтоми посмішка засвітилася на худорлявому обличчі молодого вченого. В його ясних сірих очах зайнялася радість. Та ось очі потемніли й стали глибші. Дотик одвічної краси життя надав думкам нової сили. Вони завирували, як хвилі в морі. І, як хвилі, одна за одною, щораз вищі, щораз дужчі, щораз настирливіші, – помчали на скелі нерозв'язних завдань…

Фріц боявся ворухнутися, відчуваючи, що ось-ось він досягне своєї заповітної мети. Йому не треба було писати своїх формул. Він їх уже настільки добре знав, що тепер вони самі викреслювалися в уяві так чітко й виразно, що Фріц їх майже бачив фізично. Прозора плівка простяглася перед його очима. Крізь неї маячили далекі рожеві гори. А на них незрима рука писала формули. Такі сміливі… Фріц ніколи не думав, що він отак, цілком несподівано, розв'яже проблему.

І коли рожеву емаль на снігових вершинах заступило золоте проміння сонця, що нарешті визирнуло з-за обрію, Фріц в екстазі простяг до величних гір свої руки.

– Є! Знайшов! – шепотів він. Але йому здавалося, що його голос могутньою сурмою гримить на весь світ, що луною озиваються гори й долини, що навкруги звучить чудова пісня – пісня його перемоги.

Це була хвилина. А може, й година. Велика радість спалила час. Велика радість спалила і рештки сил. Фріц непевним кроком відійшов од вікна. Що ж, тепер він може відпочити. Хитаючись, як п'яний, він підійшов до ліжка і, мов підрізаний колос, упав, не роздягаючись, на постіль.

За хвилину він уже міцно спав. Рівно дихали груди назустріч ранковому вітерцю, що горобцем впурхнув до кімнати крізь вікно, пустотливо граючи клаптиками паперу на столі. На обличчі вченого, блідому від утоми, і уві сні світилася щаслива посмішка перемоги.

ІСТОТА З СТОРІНОК «ФАУСТА»

Фрау Надель звичним рухом нахилилася, щоб узяти Фріцові черевики коло дверей його кімнати. Акуратно щовечора він їх виставляв, за звичаєм, і господиня їх чистила. Мацнувши порожнечу, фрау Надель здивовано випросталася. Її біляві брови полізли на лоба, на якому розтягнута вічною турботою шкіра зібралася гармонійкою. У безбарвних, колись синіх очах фрау Надель застигло німе запитання. Що ж воно сталося? Пан Грубер не міг так рано вийти з дому та ще й у нечищених черевиках. Невже ж він ще й досі не приходив?

І раптом тепла посмішка лягла на сухі вуста фрау Надель. Від тої посмішки помолодшало її змучене роками обличчя. У сутінках коридора вона могла здатися зараз такою, як була колись, – ніжною, білявою фрейлейн, наївною і принадною, як кондитерський пиріжок…

«О молодість!» солодко й журно зітхнула фрау Надель.

Так, безперечно, так. Учора ввечері вона бачила, як пан Грубер з своєю нареченою Маргаритою Клейнмюнцлі заходили до кав'ярні, де вони, безперечно, їли тістечка, пили смачну каву з вершками на ванілі й цукрі, слухали музику, потім шепотіли й цілувалися до світанку в міському парку… О молодість! Таємниче шелестіли віти дерев; на доріжці, ніби величезний павук, біг кудись всохлий листок; десь далеко на головній алеї шарудів гравій під ногами прохожих… О молодість! Після того, на світанку, вони, певне, поїхали на Ютліберг зустрічати сонце й цілуватися в його першому промінні… О молодість!

Але ж – леле! – фрау Надель глибоко помилялася. Це могла б цілком щиро засвідчити Маргарита Клейнмюнцлі. Так, безперечно, вони вдвох з нареченим у кав'ярні «Альпійська троянда» слухали музику, та рівно о дев'ятій годині Фріц Грубер спочатку заклопотано покрутився на місці, а потім ніяковіючи сказав:

– Моя люба Гретхен! Ти пробач, але ж мені треба йти додому працювати…

Нічого не відказала на це Маргарита. Мовчав і Фріц, уболіваючи за свою нечемність з нареченою… О, як журно тоді грав оркестр на естраді кав'ярні «Альпійська троянда»! Плакала віолончель, ридали скрипки, й такі сумні, як на цвинтарі, були айстри на столику перед ними.

– Ну, що ж. Як треба, то треба, – стиха вимовила нарешті Маргарита, підводячись.

– Ти ж розумієш, моя люба, – похапливо, сухим від хвилювання голосом казав Фріц, – ти ж розумієш: від моєї роботи залежить наше майбутнє. Ми будемо багаті, як Ротшільд, коли я зроблю цей винахід…

Він іще щось казав. Маргарита слухала наполовину, бо вже все давно знала. Вже більше року її наречений розповідав їй про свої мрії. Дівчина їм мало вірила, бо те щастя, якого сподівався Фріц, було неймовірне, – казка, а не дійсність. Однак – молодість. Серце дівчини вабили мрії її нареченого.

Була тепла-тепла осіння ніч. Пахло вологою й пожовклим листям. Вони йшли тихо вулицею…

– В парку тепер гарно, – зітхнула Маргарита.

Фріц відчув, що його обличчя палає. Він чудово зрозумів, що хотіла сказати Маргарита. На хвилинку хитнулася завіса формул та цифр, що нею відгородив себе Фріц од життя. Відмовити дівчині в такій справі, як любе воркування в затишному куточку міського парку? Та це ж зрада молодості… І щоб урятувати себе від спокуси, Фріц набрався духу й рішуче вимовив:

– Якщо хочеш, Гретхен, то я можу завтра піти з тобою до кірхи…

О, з якою гарячою вдячністю пригорнулася Маргарита до свого нареченого! Вона розуміла всю велич тієї жертви, що її приносив коханий. Він же був запеклий безбожник. Скільки перламутрових сліз печалі пролила з цього приводу Гретхен, скільки ніжних, як пелюстки троянд, благань адресувала вона своєму любому, прохаючи хоч про людське око піти з нею до кірхи, як це роблять усі закохані хлопці й дівчата її, крамарівни, кола (батько Маргарити мав невеличку крамницю капелюшків). І все марно. Її коханий був непохитний, мов скеля. А тепер раптом сам запропонував піти з нею до кірхи. Що це з ним? Певне, кохання перемогло його впертість…

Гордощі переповнили серце Маргарити. Вона нічого не казала, тільки тулилася до свого нареченого, що дбайливо вів її під руку. Лише на східцях свого дому, – вони жили в одному будинку, але на різних поверхах, – коли вони стояли, прощаючись, Маргарита глянула на чорне вікно, в якому тремтіла ясна зоря, і, не втерпівши, знову сказала:

– А гарно тепер у парку…

Фріц, боронячись від спокуси, похапливо поцілував її і побіг східцями вгору до своєї квартири…

Отак воно було вчора, а не так, як це уявляла собі фрау Надель…

Маргарита, згадуючи це зараз, уранці, сумно похнюпилася. Білява голівка дівчини потрапила в сніп золотого вранішнього проміння, й на розкішному хвилястому волоссі спалахнула справжня золота пожежа. Дівочий сум розвіявся. Фріц кохає її, вона кохає Фріца. Фріц зробить свій винахід, і вони одружаться. Ну, через півроку, ну, через рік… Нічого, можна почекати. Батько й мати привчили Маргариту до терпіння. Таке життя, що треба терпіти… Все тяжче воно стає. Якщо Фріц не закінчить свого винаходу або не знайде собі на якомусь заводі посади, а це тепер ще тяжче, ніж зробити винахід, то з чого вони житимуть? Бо ж зараз хоч Фріц і дуже здібний учений, і скрізь, навіть у закордонній пресі, відгукнулися на його хімічні дослідження скла, – але він так мало заробляє, що йому самому ледве вистачає на життя. Як же буде, коли вони одружаться? Маргарита майже нічого не може заробити. Батько й мати готували її лише до того, щоб вона була зразковою дружиною свого чоловіка. Правда, вона вміє добре шити. Навіть навчилася робити жіночі капелюшки. Та кому це потрібно тепер, коли найкращі майстри без роботи?

Турбота зібрала зморшки на ніжному дівочому лобі. Леле! Не так багато років мине, і стане він такий самісінький, як у фрау Надель. Але ж поки що – молодість, золотий ранок сонячного, теплого осіннього дня…

Маргарита весело підвела голівку, збираючись далі розчісувати пишне волосся, і вп'яла свої волошкові очі в люстро. Звідти на неї глянуло обличчя лялечки. Маргарита йому щасливо посміхнулася. Дівчина знала, що вона гарна. А те, що обличчя в неї таке, як у ляльки, її аж ніяк не турбувало, бо іншої краси, крім лялькової, вона собі не уявляла й була певна, що її Фріц має такий самий смак, як вона.

За півгодини Маргарита вже вбралася, щоб іти до кірхи. На ній була дорога святкова сукня. Щоправда вона була старомодна – надто коротка. Та що поробиш! Уже другий рік крамниця старого Клейнмюнцлі давала такі малі прибутки, що годі було думати про нову сукню. Маргарита востаннє оглянула себе в люстрі. Мелодійний дзвін ратуші сповістив про пів на дев'яту ранку. Вже мав бути Фріц. Він завжди такий пунктуальний. Маргарита сіла до вікна. Зараз обережно дзвякне дзвоник, і вона почує батьків голос:

– А, пан Грубер! Доброго ранку!.. Прошу, прошу, заходьте. Я зараз покличу Маргариту.

Минуло п'ять хвилин, десять, п'ятнадцять. Тихо. Нікого, нічого… Чути лише, як у другій кімнаті шелестить батькова газета та часом зашкварчить його святкова люлька. Потім стало чути, як стукає в тривозі власне серце. Фріц завжди такий пунктуальний. Не може бути, щоб він спізнився. Певне, щось сталося…

Серце б'ється дедалі дужче. Його стукотіння сповнює тишу. В очах затьмарюється золоте сяйво погожого ранку. Все стає пустельно жовтим і мертвим…

Далі Маргарита не може терпіти. Вона зривається з місця й легким кроком – ноги самі несуть – біжить у коридор.

– Ти куди, Гретхен? – падає в тишу батьків голос.

– Я зараз, – відповідає Маргарита й більше нічого не може сказати, бо хвилювання перехоплює їй голос.

Леленько, як кицька, біжить Маргарита східцями вгору. Білою айстрою, вчорашньою айстрою в кав'ярні, впадає їй в очі візитна картка, прибита замість таблички на дверях Наделів. Крім картки, ще щось затримує увагу Маргарити. Першу мить вона не може зрозуміти, що ж це. Однак це «щось» притягує до себе очі. Це черевики. Чому ж черевики аж за вихідними дверима? Це безглуздя страшенно вражає. Воно навіває жах своєю незрозумілістю. Жах цей котиться в грудях і підступає до горла. Дівчина щосили натискує дзвоник і не відриває пальця від кнопки. Довгий дзвінок трохи заспокоює. Від похапливого шарудіння пантофлів за дверима стає ще легше. І коли фрау Надель з'являється здивована, навіть трохи перелякана на порозі, Маргарита вже здатна досить спокійно спитати її:

– Фрау Надель! Скажіть, ради бога, що це сталося з паном Грубером і чому ви його черевики викинули на східці?

Фрау Надель глянула на черевики, що безпорадно притулилися до дверей, і зайшлася сміхом.

– Ой, який же він неуважний, цей пан Грубер! – сказала вона. – Це ж він замість того, щоб поставити їх за двері своєї кімнати, аж сюди поставив…

– А що з ним? – спитала спантеличена Маргарита.

– Та нічого, – відказала Надель, витираючи сльозинки, що їх викликав щирий сміх, – певне, ще спить, бо в його кімнаті зовсім тихо…

– Спить? – невимовним сумом забриніло запитання дівчини. – Але ж він обіцяв піти зі мною до кірхи…

Співчуття до дівчини ворухнулося в серці фрау Надель.

– Ви не журіться, Гретхен, – сказала жінка дівчині, – пан Грубер, як завжди, до ранку сидів коло своїх книжок. Отож він і заспав…

– Він же обіцяв мені… – трохи не плачучи, вимовила Маргарита.

Фрау Надель не знала, що робити. Збудити Грубера? Але ж ніяково. Фрау Надель дуже шанувала молодого вченого. І дівчини шкода. Нехай Гретхен зачекає хвилинку. Фрау Надель постукає до пана доктора. Може, він уже прокинувся.

Маргарита чула, як у вранішній тиші коридора пролунав стукіт, і потому боязке запитання фрау Надель:

– Пане доктор! Ви вже прокинулися?

Летіла секунда. Друга, третя… Ніякої відповіді. Тиша. Така тиша, що чути, як у кухні фрау Надель з водопровідного крана одна по одній падають краплі. Ось зачовгали пантофлі фрау Надель, і вона з'явилася на порозі.

– Що ж я зроблю, Гретхен? Пан доктор ще спить, і я не можу його збудити, – сказала вона.

Мовчки, без єдиного слова, вклонилася їй Маргарита і тихо пішла вниз. Фрау Надель, дивлячись їй услід, сумно зітхнула: О молодість!..

РОЗГАДАНА ТАЄМНИЦЯ

Маргарита буде терпеливо чекати, поки не прийде Фріц…

Минула година, друга… Леле, вже скінчилася, певне, відправа по кірхах. Та байдуже. Аби прийшов Фріц. Як не до кірхи, то так пройтися. День ясний, золотий осінній день. Неділя сьогодні. На вулицях святково вбрані люди… Так гарно пройтися. Якби ж швидше прийшов Фріц.

Маргарита застигла, чекаючи коло вікна. За вікном падало з кленів багряне листя, а в серці дівчини облітали білі пелюстки айстр, учорашніх айстр з кав'ярні «Альпійська троянда»…

У кришталевому повітрі попливла з ратушевої вежі пісня, а потому густий, мелодійний дзвін… Дванадцять. О, це занадто! Не може бути, щоб Фріц і досі спав. А може, він хворий? Може, лежить у тяжкому забутті?

І знову тривога охопила Маргариту. Ні, вона не може далі чекати. Вона піде, дізнається.

Коло дверей фрау Надель дівчина завагалася. Що, подумає про неї фрау Надель? Не гоже дівчині так настирливо добиватися до хлопця. Маргарита вже хотіла вернутися додому. Та тієї ж хвилини почула за дверима чиїсь кроки.

Це була фрау Надель.

– Що вам, Гретхен? – запитала жінка цього разу непривітно: дівчина повинна шанувати себе…

Аж зів'яла Маргарита від її запитання. Однак зібрала всю свою мужність і сказала:

– Пробачте мені, фрау Надель, але я боюся, що з паном Грубером щось сталося. Не може бути, щоб він так довго спав. Хіба він має звичку так пізно вставати?

Фрау Надель подумала. Дівчина каже правду. Такого з паном доктором ще не бувало. Хоч іноді й до ранку він сидів, а все ж ніколи не спав аж до півдня. Треба дізнатися, що воно значить…

За хвилину обидві жінки, притулившись до дверей, ловили вухом ознаки життя в Груберовій кімнаті. Там панувала німа тиша. Моторошною здавалася вона Маргариті. Її уява малювала Фріца мертвим на ліжку. Він помер від розриву серця або крововиливу в мозок від перевтоми. Дівчина не могла більше втерпіти. Порушуючи закони моралі, вчиняючи «страшний гріх», вона переступила неприступний для порядної міщанської дівчини поріг холостяцької кімнати й кинулася до ліжка, на якому лежав горілиць її наречений. Він був одягнений, ноги звисали на підлогу; ніби помер наглою смертю.

– Він помер! – зойкнула Маргарита й припала вухом до грудей ученого.

Серце билося рівно. Ледве чула його Маргарита, так гучно калатало її власне серце. Одночасно її щоки торкнувся подих нареченого.

– Живий, – прошепотіла, зрадівши, Маргарита до фрау Надель, що остовпіла з переляку коло ліжка. – Однак з ним щось трапилось, – шепотіла Маргарита, – він, мабуть, непритомний упав на ліжко.

І вона ніжною рукою підвела з підлоги Фріцові ноги. Грубер здригнувся і враз прокинувся. Світло дня різонуло йому очі. Нестерпно хотілося ще спати. В мозку плуталося безпорадне запитання, чому це в його кімнаті Маргарита й фрау Надель і чого обидві так стурбовано дивляться на нього? І раптом блиснув спогад про те, що він же зробив відкриття – він після довгої й наполегливої праці досяг мети. Рвучко, одним рухом, звівся Грубер на рівні ноги і здивовано глянув на жінок.

– Фріц, ми зайшли подивитися, що з тобою, – відповіла на його німе запитання Маргарита, – чи не хворий ти, бо вже південь, а ти спиш, та ще й одягнутий…

– Уже південь? – здивувався Грубер.

– Авжеж, – озвалася Маргарита.

– Слухай, Гретхен, слухайте, фрау Надель! – вигукнув Грубер. – У мене велика радість. Я зробив відкриття. Я розгадав досі нерозгадану таємницю будови скла. Це дає змогу виробляти скло так легко й дешево, що досі про це не могли й мріяти.

Він кинувся до свого бюрка, де стояли штативи з пробірками, й, узявши одну, показав у ній жінкам прозору цупку рідину, яка їм обом здалася розтопленим до рідкого стану цукром.

– Дивіться, – квапився він, – це скло. Воно зараз саме в такому стані, як на виробництві, коли з нього роблять різні речі. Воно м'яке й цупке і однак, дивіться, – воно зовсім холодне. Добув я його без вогню, без нагрівання до тієї високої температури, яка потрібна, щоб виплавити скло в звичайний спосіб. Далі я скажу, як саме я добився свого скла, – ніби на лекції, викладав Грубер свій винахід жінкам, що були дуже далекі від технології скла, – а тепер дивіться: я доливаю в це м'яке скло іншої рідини. Тепер скло почне твердіти. Я можу, як схочу, визначити час цього затвердіння. Він залежить від кількості реактиву… Завтра ж я беру патент.

Останнє речення жінкам було цілком зрозуміле.

– І ми зможемо відразу ж побратися з тобою, Фріц? – запитала Маргарита, не ймучи віри своєму щастю.

– Одразу ж, Гретхен! – вигукнув Фріц, світлий і радісний, і вхопив за руку дівчину, готовий танцювати.

– О пане доктор! Так це з вас могорич, – подала голос фрау Надель, милуючися з радощів молодят.

– Аякже, безперечно! – енергійно озвався Фріц. – «Сьогодні ж», хотів він сказати, та вчасно схаменувся, згадавши, що вчорашні відвідини кав'ярні вичерпали його обмежений бюджет. – Тілько-но одержу аванс на патент, – додав він уже з меншим запалом, – зараз же влаштуємо такий бенкет, що небу стане жарко…

– Фріц! Ходімо гуляти. День такий гарний, – ніжно просила Маргарита свого щасливого нареченого.

Погуляти? Можна. Правда, Груберу більше хотілося сісти до свого бюрка і переглянути пройдений шлях боротьби – проконтролювати себе, уточнити свої формули. Та що зробиш, він обіцяв своїй золотоволосій Гретхен сьогоднішній ранок.

– Добре, Гретхен, – сказав він. – Тільки почекай трохи: я одягнуся й поснідаю…

Далекі й через цю далечінь ніби з легких хмаринок зіткані гори креслили на синьому фоні кришталевого неба ніжний візерунок снігових вершин. Золоте сонце вкрило лаком озеро, в яке зазирали будинки міста. Чайки кружляли з вереском коло перехожих, вимагаючи від них поживи. Маргарита посміхалася їм, слухаючи Фріца, що пояснював їй свій винахід.

– Розумієш, Гретхен, – казав він, – скло, як переважна більшість речей, з якими ми стикаємося в природі і в нашому побуті, не проста матерія, а складна. Ти ж знаєш, що таке хімічні елементи?

Маргарита ствердно хитнула головою. Однак цей рух був непевний. Дівчина вже встигла забути те, що вона вивчала в школі. Фріц, як добрий викладач, одразу відчув, що треба нагадати напівзабуте.

– От, наприклад, візьмемо звичайну страву – суп, – пояснював він. – У цьому супі є картопля, морква тощо. Ти знаєш, що поклала туди всі ці продукти, і ти їх бачиш там. Вони так і лишилися окремо, тільки зварилися. А от візьми борщ. Ти налила води, поклала в неї м'ясо, картоплю та іншу городину. І от вона перетворилася на юшку. Ти знаєш чудово, що юшка – це вже не вода, бо це соки з м'яса та городини, але соків цих ти не бачиш. От і переважна більшість речей, що нас оточують, теж такі, як той суп. Є. в них такі частиночки, що їх можна відрізнити, а є такі, що без особливих засобів їх не відрізниш… От ми й кажемо: частини, що їх можна відрізнити, становлять фізичну будову речі, а ці частини й собі складаються з різних елементів, що становлять уже хімічну будову речі. Ну, юшка з супу – це ще не хімічне сполучення елементів. Це тільки розчин соків. А от глянь на цю воду, – Фріц показав Маргариті на озеро. – Вода є сполучення двох хімічних елементів: водню та кисню – дві частки водню й одна – кисню, або, як кажуть, два атоми водню і один атом кисню, а разом – молекула води. Кожен з цих елементів, – водень та кисень, – сам по собі є газ. Кисень, наприклад, є в повітрі. І коли б його не було, ми не могли б дихати. Він потрібен для нашого життя.

Тепер про скло…

Вони йшли поволі берегом озера. Маргарита довірливо сперлася Фріцові на руку, з цікавістю поглядаючи на озеро, на далекі гори, на прохожих і одним вухом слухаючи лекцію свого нареченого. Фріц відчував її неуважність. Однак сьогодні він міг говорити тільки про свій винахід. Скільки ж місяців він мовчки добивався до цієї таємниці будови скла! Тепер прорвало греблю його мовчання. Слова самі лилися. Він не міг їх стримувати.

– Про будову скла ми знаємо дуже мало, – казав він, намагаючись висловлюватися так, щоб його зрозуміла наречена. – 3 дуже давніх часів люди користуються склом, а що воно таке по суті, так-таки й досі не знають. Відомо тільки, що скло – суміш різних хімічних сполук. Найважливіша з них – кремнезем, або, як його звуть у хімії, окис силіцію. Окисами звуть сполуки різних хімічних елементів з киснем. Кремнезему в природі дуже багато: пісок, гравій, пісковик, граніт, порфір та інше – це все буде окис силіцію, тобто силіцій та кисень у чистому вигляді або з іншими елементами. Крім кремнезему, в склі завжди є луги. Різні луги бувають у склі, залежно від того, що це за скло і для чого воно. Найуживаніше скло – віконне – складається з соди, вапна чи крейди і кремнезему. Але ж кожна з цих складових частин сама складається з різних елементів, уже не кажучи про різні домішки, що є завжди в склі. Ці елементи чи їхні різні сполуки, безперечно, переплітаються між собою під час утворення скла, і з готовому склі ми маємо дуже складну хімічну й фізичну будову, що й досі була людям невідома. І от я взявся вивчити цю будову. І я вивчив її. Я її знаю. Досі люди робили скло наосліп, на підставі досвіду. Після мого відкриття є змога поставити виробництво цілком на науковий грунт. І я поставив його. Поки що тільки в моїй лабораторії. Знаючи будову скла і особливо ті процеси, що відбуваються під час утворення скла, я зміг свідомо керувати цими процесами. Я винайшов такі хімічні речовини, що за нашим бажанням змінюють ці процеси. Додаючи тієї чи іншої речовини, я без вогню плавлю скло.

Додавши ще іншої речовини, я надаю йому того вигляду, який воно має під час вироблення з нього різних речей. І я сам визначаю той час, протягом якого воно має стати твердим.

– Ну, то що? – запитала наївно Маргарита, аби щось сказати, дуже мало розуміючи з того, що їй розповів наречений.

– Як що?! – вигукнув той, дивуючись нетямучості своєї Гретхен. – Досі ж бо, щоб розплавити кремнезем з вапном та содою, потрібна була надзвичайно висока температура. Понад тисячу градусів. Для такої температури треба було будувати особливі печі з вогнетривкого матеріалу і з різними приладами, щоб досягти такої температури. А це все коштувало великих грошей, уже не кажучи про те, що робота коло такого пекла була важка й дорога, а тепер скло можна буде робити майже так само просто, як вапняний розчин. От хоча б отут, де ми йдемо, викопав яму так-сяк, обклав її шамотною цеглою або чим іншим і роби скло…

– Ну і що з цього? – знов запитала Гретхен. Фріц з жалем подивився на свою наречену: як вона не розуміє значення цього винаходу? Йому навіть сумно стало: майбутня дружина, товариш на все життя – і така нетямуща. Однак цей сум тривав лише хвилину. Фріц згадав, що інакше й бути не може, що жінки його одружених колег-учених так само нічогісінько не розуміють у роботі своїх чоловіків. Таке життя! У жінки своє призначення: діти й кухня. Наука – справа чоловіка…

– Ти моя дурненька, – вимовив Фріц так ніжно, що серце Маргарити розтануло. – Ну як ти не розумієш? Та це ж буде цілий переворот у житті людей. Подумай тільки, яку величезну роль відіграє скло. Де тільки його нема? Воно в побуті – на кухні, яку ти добре знаєш, і в твоїй їдальні, скрізь. Воно в медицині. Згадай лиш аптеку з її пляшечками. Воно в науці. Згадай мікроскоп і телескоп. Якою була б наша наука без цих приладів? А електрика? Хіба світила б вона нам без скла? Та куди не глянь, на що не подивись, – скрізь воно, скло, цей могутній чинник нашої культури.

Маргарита мимоволі озирнулася.

Коло берега плив невеличкий пароплав. Як у дзеркалі, відбивалися сріблясті хвильки озера в його ілюмінаторах. Тут же, на березі, стояли високі, стрункі будинки, усміхаючись сонцю своїми дзеркальними шибками. Внизу на набережну озера дивилися вітрини, за якими стояли різні скляні вироби або ж інший крам, що зберігався у скляному посуді. Куди не потрапляв погляд Маргарити, скрізь вона зустрічала скло…

– От бачиш? Бачиш? – радісно вигукнув Грубер, стежачи за поглядом своєї нареченої і читаючи вираз здивування на обличчі дівчини. – Ти зараз ніби на світ народилася і вперше на нього глянула. Скло відіграє таку велику роль у нашому житті, що ми через звичку до нього навіть не помічаємо його. Так само, як повітря, яким дихаємо. Був час, коли скло вживали в сто разів менше, ніж тепер. Узяти хоча б середньовіччя. Тоді у вікнах не було шибок, і в розкішних замках лицарів було так холодно, як у сараї. Люди грілися коло камінів, сидячи в напівтемряві. Скляні речі були такі ж дорогі, як, наприклад, срібні чи навіть золоті… Ти можеш собі уявити, яке непривітне, яке брудне, неохайне життя було тоді через недостачу скла. Уяви собі, що нашим нащадкам, коли увійде в практику мій спосіб виробництва скла, так само наше життя буде здаватися недосить привітним і недосить охайним. Уяви собі, що будинки, замість каменю, цегли чи цементу, будують із скла.

– Ой, як же це буде? – спалахнула Гретхен. – З вулиці видно буде, як я роздягатимусь…

– Моя дурненька, – посміхнувся Фріц, – скло не обов'язково має бути цілком прозоре. Але воно все ж даватиме в кімнаті багато світла. А світло – ворог всілякого бруду.

– А як же тоді влітку буде, коли надворі так рано світає? – запитала Гретхен. – Сонце тоді не дасть поспати.

Фріц знову посміхнувся.

– Ну, такі ледарі, що люблять довго спати, нехай собі будують свої спальні з зовсім темного скла. Усе ж кращий матеріал за теперішній, бо пил чи інший бруд на скляних мурах не вдержиться. Уяви собі, Гретхен, що на вулиці замість кам'яного бруку чи асфальту або гудрону теж буде скло. Звісно, таке, що не б'ється. Мій спосіб виробництва скла дозволяє виготовляти дуже просте й дешеве, таке гнучке, еластичне скло. Відповідна домішка і – все… І от – скляні вулиці, і брук, і панелі… Яка краса, яка чистота! Скляні, напівпрозорі будинки… Скільки світла! А світло дає радість. Можеш, Гретхен, уявити собі наше життя? – питав Фріц наречену.

– Ти розповідаєш казку, Фріц, – відгукнулась Маргарита, – та байдуже; як тобі дадуть добрі гроші за твій винахід, то нехай там буде наш будинок скляний чи цегляний, ми в ньому собі зів'ємо гарне, затишне кубелечко. Правда, Фріц?

Маргарита ніжно зазирнула в очі своєму коханому. Грубер нічого не відповів. Знову йому сумно стало, що його майбутня дружина така обмежена.

– Чому ж ти мовчиш, Фріц? – спитала Маргарита. – Чи, може, тепер, коли ти станеш багатим, ти вже й не схочеш дивитися на свою Гретхен?

Голос дівчини забринів ніжним докором, і Груберові стало соромно за свої думки. Яке він має право вимагати від дівчини того, чого вона не може дати? Таке вже життя навкруги, і нема чого йому вигадувати щось своє. Справа жінки – кухня й діти, а не наука.

– Що ти, Гретхен, що ти? – вигукнув він. – Та навіщо мені багатство без тебе?

Він ще далі говорив такі ж самі ніжні, беззмістовні дурниці і розумів, що це – дурниці, і знав, що іншого він своїй Гретхен не міг сказати, бо вона б не зрозуміла його, і від цієї суміші почуттів йому ставало боляче. Він несподівано попросив:

– Люба Гретхен, ходім додому. Я, мабуть, за ці дні дуже втомився. У мене болить голова.

Дівчині дуже хотілося ще пройтися. День такий ясний, такий гарний. І так багато сьогодні людей на березі озера, так цікаво розглядати вбрання, обличчя. Однак у її нареченого зовсім пропало бажання гуляти далі. Вони пішли додому.

Вдома Фріц сів до бюрка.

– Так! Безперечно, так, – стиха промовив він до себе, ще раз стверджуючи свої відкриття.

Щастя переможця бриніло в його голосі. Забувши про обід, він аж до півночі перевіряв свої формули та обчислення…