Текст книги "Кришталевий край"

Автор книги: Дмитро Бузько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

– О товаришко Валю!.. – вигукнув Грубер. Він уперше назвав її на ім'я і сам з цього здивувався. – Ви розумієте мій втрачений винахід, певне, краще за мене.

– Бо він мені дорогий, – відказала Валя, – він дорогий мені так само, як вам, так само, як…

Валя спинилася й почервоніла від того, що вона хотіла, не подумавши, сказати. Вже давно її почуття до Грубера перейшло межі товариської приязні та пошани. Однак хіба ж годиться про це казати йому? Навіщо йому, молодому вченому, її дівочі почуття?

Грубер бачив, як дівчина засоромилася. «Невже?» ворухнулася в нього надія… В цю хвилину вони вже були там, де нарізали готові шибки. Важко гойдалися великі листи, що вийшли з машини без вад, дзеленькотіли дрібніші шибки різного розміру, нарізані тоді, коли стрічка тріскалася. Скрізь стояли стоси шибок. У масі вони були блакитні. І ця блакить, ніби шматки весняного неба, сповнювала велике пріміщення. Саме цієї миті сонце, видершись із клаптів хмар, ударило землю золотими весняними стрілами. Стріли пробили вікна заводу й розсипалися на блакиті шибок. Чари весни торкнулися Грубера й Валі. Обоє мовчали. Грубер хотів спитати Валю, що вона мала сказати. Валя це відчувала й сердилась на себе й за те, що вона не дотримала слова, і за те, що, почавши говорити, побоялася кінчити. Кінець кінцем, вирішила вона, треба завжди говорити правду, і сміливість узяла гору над традиційною соромливістю.

– Я хотіла сказати, – вимовила дівчина, – що ваш винахід мені так само дорогий, як і ви…

І замість втупити очі в землю, дівчина на мить сміливо глянула на вченого. В її чудових сірих очах було написано: робіть собі, що хочете, й думайте, як хочете, а я не боюся.

– Це велика радість для мене, – тільки й міг вимовити стиха Грубер.

І раптом його вираз обличчя дивно змінився. В очах засвітилася гостра думка, й брови напружено нахмурилися.

– О! – здивовано вигукнув він потім і, вихопивши з кишені записну книжку, почав щось хутко записувати.

Валя завмерла. Грубер стояв поруч, і вона бачила, що він пише.

– Валю, – сказав Грубер, кінчивши записувати, – я пригадав формули тих хімічних процесів, що відбуваються під час утворення скла. Вони допоможуть розкрити нові способи виробництва скла…

Вчений це вимовив тихо. Але грім переможних фанфар бринів у його голосі.

ДИВОВИЖНІ ЛІТАКИ

Піонерка Ліна мешкала в одному з нових будинків на околиці великого промислового міста, коло парку, і тому парк був для неї звичайним місцем розваг і відпочинку.

Недалеко від парку – аеродром. Повітряні кораблі часто підносяться й знижуються над парком. Ліна кожний раз, як гудів у повітрі мотор, задирала голову, і її кирпатий носик стирчав догори, аж поки літак не зникав з поля зору. Особливо подобалося дівчині, коли літак летів зовсім низько. Він тоді був такий великий, такі могутні були його крила, а головне – можна було все роздивитися.

Ліна вже добре знала літаки. Вона чимало читала про них, пробувала навіть прочитати товсту книжку про літаки, написану зовсім не для дітей. Книжки Ліна не подолала, але зрозуміла, що їй треба ще багато вчитися, і тоді вона зможе читати такі книжки. А вони Ліні дуже цікаві, бо дівчина за всяку ціну хоче знати літаки й стати пілотом, щоб літати над парком на величезних крилах і робити в синій височині карколомні вправи, від яких аж серце спиняється в того, хто на них дивиться з землі.

Цього весняного погожого дня Ліна по обіді, як звичайно, побігла з подругами погуляти до парку. Навколо було якось незвично тихо. Не видно й не чути було літаків. Чому? Навіть дивно.

Та ось почулося так добре знайоме гуркотіння. Літак здіймався вгору. Один, другий, третій…

Ліна схопилася й, задерши голівку, чекала. Зараз над парком попливуть велетенські стальні птахи. Проте їх щось не видно було, хоч мотори ревіли зовсім близько, над головою. Ось вони раптом вщухли…

«Літаки сідають, ледве піднявшись», думала Ліна.

Дівчина наставила вуха. Ось зараз знову загудуть переривчасто мотори. Та ні. Нічого не чути. Що за причина?

Ліна побігла через парк до аеропорту. І раптом почула, як десь, певне, дуже високо, знову загуділи мотори. Що за диво? Досі Ліна знала, що літаки планують униз. А тут виходило, що вони планували вгору. І, головне, де ж вони, де?

Марно дівчина вдивлялася, напружуючи свої оченята. Нічого вона не бачила, крім весняної блакиті та чудових сріблястих хмар у ній.

«Може, літаки сховалися за хмарами? – міркувала Ліна. – Може, крізь хмари не чути й моторів?»

На жаль, Ліна не могла вирішити, як високо летять сріблясті весняні хмари, й тому не знала, чи можуть сховатися за них літаки.

І раптом знову зовсім близько загуділи мотори. Цього разу дівчина була в такому місці, що дерева ніяк не могли сховати від неї літаків. Де ж вони гудуть?

Ліна навіть протерла очі. Чи не спить вона, чи не марить? Чи, може, щось з її очима сталося і вона не бачить через це літаків?

Дівчина озирнулася. Дехто з перехожих, так само, як і вона, шукали очима в небі літаків, розгублено крутили головами на всі боки і не знаходили їх.

Зовсім спантеличена, Ліна побігла до аеропорту, сподіваючись, що там вона знайде ключ до загадки. Вона підійшла майже до самої огорожі і, щоб краще було видно, вилізла аж на дерево. Великий майдан, з якого стартували повітряні кораблі, був перед нею мов на долоні.

Від того, що Ліна тут побачила, їй аж моторошно стало, таке це було дивовижне, загадкове видовище. Вона виразно бачила, як льотчик, що йшов доріжкою, зупинився, зробив кілька кроків угору, ніби йшов по повітрю, мов по драбині, і раптом зник, наче розтанув. Потім загудів мотор, так, як гуде, коли літак розганяється. І раптом ущух. Але за хвилину Ліна почула, як над її головою засвистіли крила літака. Невидимий літак стартував без мотора!

За цим літаком полетіло, очевидно, ще декілька, такі ж таємничі й здатні літати без моторів.

Надивившись вдосталь на це таємниче видовище, Ліна, зовсім приголомшена дивом, забувши про подруг, почвалала додому. По дорозі вона згадала стару казку, яку чула від своєї бабуні, – казку про чарівну шапку. Надіне людина таку шапку, і враз – нема людини, не видно, вона ніби розтанула. Чи не було у пілотів цих чарівних шапок? Ну, а літаки, так ті теж зачаровані. Чарівною шапкою торкнулися, 1 вони стали невидимі.

І Ліна почервоніла від своїх думок. Хіба ж не сором їй, піонерці, таке вигадувати? Вона ж бо добре знає, що то тільки казки. І не може бути на світі ніяких чар, ніяких чудес, крім того, що робить наука. А може, наука вже дійшла до такого рівня, що робить невидимі речі? Хто б це міг сказати Ліні? Та хто ж інший, як не старший брат Микола? Він уже студент. Студент хімічного інституту. Він усе знає.

І дівчина стрілою полетіла додому.

– Здорово, коза! Куди мчиш? – зустрів її брат Микола на порозі квартири. Він саме виходив з дому і мусив підхопити дівчину на руки, щоб вона не влучила йому головою просто в живіт.

– Миколо, ти куди йдеш? Лишайся вдома, я в тебе маю щось спитати, – похапцем благала Ліна брата.

– Може, потім спитаєш? Мені зараз ніколи, – відказав Микола.

– Ой Миколо! Я швиденько. От сідай лишень та послухай, що я тобі розповім, – тягла Ліночка брата до кімнати.

– Ну, кажи вже, та швидше, – лагідно згодився той, сідаючи на канапу поруч із сестрою.

Ліна розповіла про те, що вона бачила на аеродромі. Микола замислився.

– А таки справді цікаво, – вимовив він. – Шкода, що я не можу побачити всього цього на власні очі. Що ж воно за винахід такий? – міркував він. – Може, літаки збудовані з якогось прозорого металу? Але це абсурд, Усі метали, які ми знаємо, непрозорі. Та й не можуть бути прозорими по своїй природі. Але, нехай уже, припустімо, що це так. То як же з пілотами? Людей же ніяк не можна зробити прозорими.

– А може, Миколо, вчені винайшли щось подібне до казкової чарівної шапки? – висловила свою думку Ліна. Микола посміхнувся.

– Ні, сестричко, – сказав він, – казкова чарівна шапка з погляду науки є цілковитий абсурд. Прозорість чи непрозорість предметів залежить від речовини, що становить предмет. Як ця речовина прозора з природи, наприклад, скло, то й предмет буде прозорим. Змінити непрозорість предмета на прозорість, це значить змінити саму речовину, що її становить. Це все одно. Що, скажімо, обернути залізо на золото.

Ліночка нахмурила брови, стараючись зрозуміти брата.

– Прозорість залежить від того, як заломлює речовина проміння світла, – казав той далі, забуваючи, що Ліні ще не під силу його пояснення, – тобто, це одна з основних ознак речовини, це її властивість, одна з сторін її єства, що має ще інші сторони. От, скажімо, цей круг, – Микола взяв з столу блюдце з-під склянки для води й, показуючи сестрі, провів пальцем по обідку. – Цей круг має зовнішній бік – вигнутий і внутрішній – увігнутий. Чи можуть вони один без одного існувати? Або візьми ціле блюдце. Ось воно з цього боку увігнуте, а з цього опукле. Чи може ця увігнутість існувати без опуклості? Розумієш, мала?

Ліна ще більше нахмурила брови. Від напруження аж засопіла, але все ж, щиро кажучи, нічого не зрозуміла.

Микола засміявся.

– Ну, годі тобі старатися. Я бачу, що не зможу тобі як слід пояснити, чому чарівної шапки не може бути, – сказав він. – Ходімо краще, покажеш мені це чудо. Я категорично не припускаю перетворення непрозорих предметів на прозорі, отже, ми мусимо щось побачити.

Але літаки вже не літали, і Микола подумав, що Ліна просто щось переплутала. Бо хто ж, справді, може допустити, що є якісь невидимі літаки?

Та незабаром Миколі довелося змінити свою думку. На військовому параді в день 1 Травня вулицею міста пройшла колона… невидимих танків. Усі з цікавістю чекали на появу колони… Вже було чути її гуркіт, що швидко наближався.

– Тепер диви, зараз танки налетять, певне, з якоїсь бічної вулиці, бо щось на головній їх не видно, а вже мусили б показатися, – казав Микола сестрі.

– Ой, щось цей гуркіт дуже не схожий на гуркіт танків.

Люди не бачили їх, але з гуркоту і двигтіння землі могли судити, що потужні машини проходять зовсім близько біля них. Де ж вони, що їх не видно? Двигтіння грунту ставало все дужчим, і гуркіт – чудний гуркіт ніби важких черепків, що тисячами падали на грубий килим, – ішов на них. І раптом в обличчя людей, що стояли на панелі, з порожньої вулиці війнуло вітром, як буває, коли близько пролетить авто.

Щоправда, дехто помітив перед собою якесь чудне мигтіння неясних, ледь-ледь помітних контурів. Часом тут і там на мить щось тьмяно блимало, а потім знову ніби порожнеча, сповнена рухом і чудним гуркотом порожнеча.

Та ось усе це зникло. Вулиця вже була справді порожня. І тоді настала мертва тиша. Здивована вкрай публіка ніби скам'яніла. Це тривало з хвилину. Потім люди почали голосно обмінюватися враженнями.

– Оце я розумію, оце так техніка, – голосно казав високий сивий чоловік. – Нехай тепер тільки сунуться до нас. Ми на них, як грім, як блискавка з ясного неба. Не побачать, не зчуються, звідки вдаримо…

Очі в старого запалали від молодечого завзяття. Бурхливими вигуками співчуття зустріли в натовпі його слова. Хтось заспівав пісню. Інші підхопили її.

Люди вийшли на середину вулиці й пішли стихійною демонстрацією…

– А я ж тобі казала, казала ж я тобі, – дзвенів, як кришталевий човник на хвилях могутньої пісні, голос Ліни, – казала ж я тобі, Миколо, що ми нічого не побачимо. Певне, наші вчені таки винайшли чарівну шапку, – кричала дівчина братові, маршируючи поруч з ним у колоні демонстрантів.

– Як, нічого не побачимо? Ми ж бачили непереможну силу нашої армії. Розумієш, Ліно? – схвильовано казав Микола своїй сестрі. – Щождо чарівної шапки, то, видно, ми й без неї чудеса вміємо робити…

Що це за чудеса, хлопець уже трохи зрозумів, як пролітала колона прозорих танків. Він встиг помітити дещо таке, що давало йому ключ до розуміння дивного видовища.

Ще краще за Миколу розумів це ставний, повновидий сивий пан, що стояв на балконі готелю «Інтурист», коли повз нього проходила імпровізована маніфестація. Одяг у пана виразно свідчив, що він іноземець. Довго дивився він, похмурий, на шеренги демонстрантів, що проходили хвилями, і, не дочекавшись кінця грандіозного походу, пішов з балкона до кімнати, грюкнувши дверима так, що шибки забрязкотіли, сів до стола й почав писати листа.

«Шановний пане, – писав він до одного з всесвітніх стовпів капіталізму, – я прошу якнайуважніше поставитися до моєї інформації про ті надзвичайні явища, що відбуваються в СРСР. Досі я гадав діяти самостійно. Тому й поїхав туристом до СРСР, щоб звідти давати інструкції своїм людям. Але сьогодні я пересвідчився, що справа набуває всесвітнього значення й годі мені мріяти, що я сам залежними від мене засобами зможу запобігти небезпеці, яка загрожує всьому культурному світові. Зараз ви зрозумієте, про що йде мова.

Колись до мене з'явився один молодий вчений, на прізвище Грубер, пропонуючи мені свій винахід у справі виробництва скла. Винахід був, безперечно, геніальний. Він спирався на те, що винахідникові пощастило перевести на точну мову хімічних формул складні процеси, які відбуваються, коли варять скло. Це давало змогу свідомо керувати процесом його виробництва. Більш того, це давало змогу докорінно змінити спосіб виробництва скла. Груберові пощастило винайти холодний спосіб варіння скла, без опалення скловарної ванни або горшка. Це надзвичайно здешевлювало виробництво і змінювало всю його технологію.

Правду кажучи, тоді я зважив тільки на цей бік винаходу. Я собі ясно уявляв, яку величезну роль у поширенні вжитку скла відіграє здешевлення його виробів. Я тоді зовсім не подумав про інше, а саме про те, що точне знання внутрішньої фізико-хімічної природи скла має необмежені можливості в справі вдосконалення скла та варіації його різних гатунків. Сьогодні, наприклад, я був свідком цілком несподіваного застосування скла. Однак про це далі. А тепер – послідовність подій…

Винаходу від Грубера я, звичайно, не взяв. Чому, ви розумієте без пояснень. Я мав необережність сказати йому, що цей винахід може бути застосований на малому підприємстві. Я навіть пояснив ученому, чому саме. Він вдався до одного власника дрібного скляного заводу й почав варити там своє скло. Якби не особливі обставини, я, напевне, не зважив би на це. Що значила робота того дрібного заводу для ринку хоча б одної моєї країни? Але сталося так, що виробами цього заводу зацікавилося військове міністерство сусідньої держави. Про це зараз же дізналося наше військове міністерство. Мені пояснили, яку велику роль відіграє скло у військовій техніці. Не було ніякого сумніву, що сусідня держава могла переманити до себе винахідника з його винаходом. Як патріот, я, звичайно, був дуже стурбований з такої ситуації. Крім того, як голова акційного товариства скляних заводів моєї батьківщини, я мусив був дбати про прибутки товариства. А надії на прибутки завжди, знаєте, безперечні, коли справою починають цікавитися різні військові міністерства.

І от я вжив рішучих заходів. Власника заводу за борги посадовили у в'язницю, його завод описали, а винахідник опинився, як. і слід було сподіватися, в лікарні нервовохворих. Була думка лікувати його там, поки він, одужавши, не стане цілком дисциплінованою людиною, здатною слухняно виконувати вказівки мудріших за. нього в життєвих справах людей. Мрійливий вчений надто захоплювався всілякими далекосяжними перспективами. Треба було його взяти в шори нашої реальності.

Проте сталася неприємність. Винахідник утік. Цілком випадково. В дверях його камери був зіпсований замок. Злочинний недогляд адміністрації лікарні. Сталося ще гірше. Винахідник поїхав до СРСР. Правда, перший час здавалося, що це краще. Гірше було б, якби він утік до тієї країни, що її військове міністерство зацікавилося його винаходом. Так принаймні гадало наше військове міністерство.

Треба вас поінформувати ще про одну деталь. Я постарався добути всі записи Грубера, що стосувалися винаходу. З цими записами можна було б обійтися без винахідника. Та ледве я їх здобув, як їх у мене вкрав агент військового міністерства сусідньої держави, що було виявлено, бо вартовий поліцай помітив злодія, як він вилазив з вікна мого будинку, кинувся його переслідувати й гнався за ним аж до озера, де злодій, загнаний в куток поліцаями, що прибігли на допомогу, кинувся в озеро в тому місці, де з нього витікає річка. Надія була, що скажена течія винесе плавця за межі міста. Але в запалі злочинець забув про температуру води цієї пори року. В річці він ураз одубів і, певне, втопився б, якби його не прибило до берега. Зошити з записами вченого загинули в озері.

Отож наше військове міністерство цілком заспокоїлось. З бюрократичною короткозорістю воно дивилося не далі завтрашнього дня. Я, як промисловець, дивився на справу інакше. Багато думаючи про винахід, я почав розуміти, які величезні наслідки може він дати. І я подбав, щоб у будь-який спосіб мати змогу впливати на винахідника.

Єдине, що лишилося від нього, була його наречена Маргарита Клейнмюнцлі, донька дрібного крамаря. Я постарався створити навколо неї та її батька таке оточення, щоб вони обоє стали нашим слухняним знаряддям. Це мені пощастило. Вони тепер цілком наші. Батько соціал-демократ, а донька – член націонал-соціалістичної організації.

Грубер у СРСР добре влаштувався. Йому дали змогу провадити свою дослідницьку роботу в лабораторії одного з найбільших скляних заводів на Україні. Там він здибався з однією дівчиною, студенткою, надзвичайно талановитою. Вона йому допомагала в роботі, і вони відновили всі втрачені формули. Зараз же уряд СРСР узявся до організації виробництва скла новим способом. Грубер разом з тією студенткою, що вже стала інженером, керує новим виробництвом і удосконалює, поширює і розвиває свій винахід.

Застосування різних гатунків нового скла щодня ширшає. Я довідався про застосування його у військовій техніці. Нове скло своїми властивостями не тільки не поступається перед різними металами, а навіть багато в чому їх перевищує.

Тут уже є літаки, побудовані з скла, що дає змогу зробити їх невидимими. Кабінка пілотів захищена системою дзеркал, сконструйованих у такий спосіб, що здаля її майже не видно. В крайньому разі, якщо й можна її помітити, то це цілком непевна точка прицілу. Додайте до цього прилад, що заглушає мотор, і ви зрозумієте всю силу таких невидимих і нечутних літаків на війні. Так само сконструйовано скляні танки. Звичайно, цим аж ніяк не обмежується застосування нового скла у військовій справі. Його надзвичайна прозорість, легкість, з якою воно піддається обробці, дали змогу створити безліч складних і цікавих військових оптичних приладів, про які я ніяк не міг здобути докладних інформацій.

Застосувавши нове скло в першу чергу у військовій справі, чи, як тут кажуть, у справі оборони, СРСР зараз береться до поширення його в інших галузях життя. Перспективи, кажуть, фантастичні. Є чутка, що нове скло замінить у багатьох випадках метали, а також будівельні матеріали.

Не знаю, чи це так, але того, що вже є, цілком досить, щоб зробити висновок про необхідність за всяку ціну перетягти Грубера на наш бік і тоді з його допомогою якось скомпрометувати й знищити всі наслідки його винаходу в СРСР, з одного боку, а з другого боку, дати йому змогу застосувати його винахід в одній з цивілізованих країн.

Зауважую ще раз – в одній з цивілізованих країн. Вірний син своєї батьківщини, я, проте, перед лицем страшений загрози всьому культурному світові йду на таку велику жертву, що згоджуюся на застосування винаходу не на моїй батьківщині, але, звичайно, з умовою, що акційне товариство, яким я керую, увійде до складу того підприємства, що буде експлуатувати винахід.

Як же привернути до себе Грубера? Єдиний спосіб, єдиний шлях – його наречена. Проте тут постає чимале утруднення. Вчений, працюючи разом з тією студенткою Ковальовою, певне, закохався в неї. Стверджувати це як безперечний факт, звичайно, не можна, бо вони поводяться лише, як товариші, як колеги, зв'язані спільною справою; однак моя агентура має деякі відомості про те, що тут справа глибша, ніж просте товаришування. У всякому разі, ця Ковальова, безперечно, має на Грубера великий вплив, тяжко буде з ним боротися Маргариті Клейнмюнцлі, тим більше, що, одержавши листа від свого нареченого з запрошенням приїхати, вона під нашим впливом відмовилася їхати негайно. Це, безперечно, образило Грубера, показало йому, що його напечена не так уже дуже кохає його, що розв'язало йому руки, й коли було в нього почуття до Ковальової, то воно, не стримуване думкою про вірність своїй нареченій, розвинулося дужче.

Тепер треба, щоб Маргарита Клейнмюнцлі поїхала до свого нареченого. За цей час ми її так обробили, що вона буде цілком слухняним і вправним нашим знаряддям. Але перш ніж дати розпопядження, щоб Маргариту Клейнмюнцлі відрядили до СРСР, я вирішив вдатися до вас, шановний пане, бо ж я гадаю розпочинати бій з СРСР, з цим страхіттям, з цим велетнем-потворою, і, звісно, годі мені мріяти, щоб я власними кволими силами міг виграти цей бій. Справа поширения нового скла зайшла вже так далеко, що ціла армія потрібна спритних людей, яка змогла б знищити далекосяжні наслідки цього дивовижного винаходу. Звичайно, найголовніше – мати на своєму боці самого Грубера, йому відомі всі секрети винаходу. Привернути до нас Грубера я берусь. Але той широкий розмах, якого вимагає організація й боротьба вищезгаданої армії наших людей, признаюсь, мені не під силу. Отож я вдався до вас, короля промислового світу, пропонуючи, як лицар своєму сеньйорові, свою силу, свою зброю, свою відвагу. Чекаю на вашу сприятливу відповідь. З глибокою пошаною Шварцберг».

Прочитавши листа, промисловець запечатав його і покликав свого секретаря, що подорожував разом з ним як звичайний турист.

– Цей лист, – сказав Шварцберг секретареві, передаючи йому пакет, – треба негайно відіслати кур'єром… – і, нахилившись до секретаря, промисловець стиха назвав ім'я одного з найвідоміших у Європі капіталістів, запеклого ворога Країни Рад.

– Буде зроблено, – вклонився секретар і пішов з кімнати.

Шварцберг вийшов на балкон. Був присмерк, чудовий травневий вечір. Запалювалися вогні, освітлюючи святкові вулиці. До Шварцберга долітав дзвінкий сміх, веселі вигуки, в сяйві ліхтарів миготіли свіжі, сповнені сили і краси обличчя. Промисловець з тупою ненавистю в очах стежив за цими проявами чужого, далекого йому життя.