Текст книги "Щоденник Мавки"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц)

Ілона кивнула.

Магдалена вийняла мобільний. Набрала якийсь номер:

– Доброго здоров’ячка, шановний добродію, – говорила з викликом та кокетливо. – Впізнали? Яка честь для мене. Добре-добре, не кривлятимусь. Чому не телефоную? Так ось телефоную. Ага-ага. Ох, тебе не проведеш. Звісно, у справі. Ох, і жарти в тебе. То це не жарти? Зустрінемося в суботу та разом пожартуємо, а поки… Така-от халепа, Олеже. До тебе завтра вранці прийде миловидна жіночка. Будь ласка, прийми її, наче мою сестру. Так, це саме твій напрямок роботи – чоловік викинув її з дітьми на вулицю. Ну, що я буду по мобільному переповідати, ми ж не в поламаний телефон граємося. Вона все тобі розповість. Ага-ага, усе до зустрічі. Цілую цнотливо в щічку. Що? Не дочекаєшся. Па!

Магдалена поклала мобілку перед собою, дістала візитку.

– Завтра о дев’ятій годині бути за цією адресою з паспортом, свідоцтвами про народження малих, свідоцтвом про одруження. Адвоката звати Олег Васильович. Повір, не всі чоловіки Чугайстри, тобто сволоти. Він хороший адвокат, один з найкращих у Львові. Якщо твій, тепер уже не твій, муж почне нахабно «купувати» свідків, підключимо пресу. Пан Олег тобі завтра все розтовкмачить. І… не роби великі очі. Цей адвокат безкоштовний. Він мені теж допомагав, коли мій колишній хотів у мене відібрати квартиру. Прорвемося, Ілоно! Усе буде добре!

Хтось колись Магдалені казав, що не можна робити людям добро просто так, якщо тебе не просять. Не вірте. Деколи не просять не тому, що не хочуть, а тому, що не мають сміливості навіть на це… Он стоїть навпроти Магдаленине добро і щасливо посміхається. Ілонка – то не людина, то справжній скарб. І з боями таки відсудила в колишнього чоловіка половину квартири, аліменти на дітей, частку від його бізнесу… Ох, як він комизився, як проклинав Магдалену та навіть просився до Ілонки назад. Та поруч завжди була Магдалена, котра, як мантру, повторяла слова: «З брудної калабані поважні птахи воду не п’ють…»

Минув рік після тих подій… Адвокат Олег та учителька малювання Ілона почали зустрічатися, спочатку перелякано тулилися одне до одного. Олег мав за спиною також дуже гірке розлучення. Дружина забрала двох дітей та й чкурнула жити до Америки. А зараз Олег та Ілона – щаслива пара.

– Магдалено, тут на вас відвідувач чекає. Каже, що він тато і хоче своїх близнюків улаштувати в нашу школу, але перед цим має велике бажання познайомитися з Магдаленою Юріївною Вишневецькою.

Магда здивовано звела брови, посміхнулася. Висунула нижню шухляду стола, де лежала косметичка, дістала люстерко та помаду:

– Клич, Ілонко, того пана сюди. Зараз розберемося.

Підвела губи, підморгнула своєму відображенню та сказала вголос собі коханій:

– Зустрічати Чугайстрів завжди слід красиво.

Щоденник Мавки

Усі пори року завжди приходять вчасно. Так казала моя бабуся. І коли говорять, що припізнилася весна чи, навпаки, затрималася зима, це означає тільки одне – людям не вгодиш, бо все завжди насправді відбувається вчасно… Так і в житті. Пізно вийшла заміж чи рано одружилася, невчасно повернувся чоловік з відрядження чи дружина з роботи… Скільки отаких «невчасно» стається в кожного. Однак усе насправді не так. І це лишень безглузде виправдання для себе, для невдач. Ось послухай лишень мою історію, та нехай усе в житті відбувається вчасно.

Історія п’ята. Бажання

Жив собі на світі бідний чоловік. Звали його Степан. І був він сиротою. Рано зостався один і з того часу йому в житті геть не таланило. Звісно ж, коли в тебе ані землі, ані худоби, ані родини – то про який талан можна говорити. Батьки статків не надбали, а самому не щастило… І наче руки з потрібного місця росли, бо за що б не брався – усе вмів. Тож ходив у найми Степан до багатих односельців і так собі заробляв на хліб щоденний. Одного разу найняли його хату латати. А за глиною треба було йти ген аж у сусіднє село. І чоловік пішов. Набрав глини, повертається, лантух йому спину муляє. Йде та нарікає на долю. За що йому таке, га? За що? Він наче й людина непогана, нікого ніколи не обдурив, не обмовив, тим паче чужого ніколи не взяв і навіть подумки не зажадав. Чому ж йому не щастить? Тільки-но яку копійчину заробить – так злидні кляті все з’їдять, бо й їжу треба купити, і дровами на зиму запастися, і пліт підлатати, і, і, і… Ех, та що там говорити. Ледве животіє.

Йде чоловік та мало не плаче. А край дороги, на горбочку, сидить старий, зовсім сивий – і борода, і волосся. Сам у білій довгій сорочці, у білих полотняних штанях.

– Дай Боже щастя, діду!

– Дай Боже і тобі, – відповідає старий. – А скажи мені, чоловіче добрий, чи далеко до села?

– А до якого вам, діду? – питає Степан. – Бо ви якраз між двома селами. Я йду з Горливців та до Медівки. А вам куди? Може, разом підемо?

– Та мені, сину, байдуже. Я, бач, уже три дні й ріски в роті не мав, тож, думаю, добреду до найближчого села, мо’, люди добрі нагодують.

Скинув Степан лантух з глиною зі спини. Зітхнув тяжко. І хоч сам не дуже мав що їсти, та стало йому шкода старого. Заліз собі за пазуху і витяг клуночок з обідом, який йому дала господиня для перекусу в дорозі, – кусень сала та хліба.

– Дякую тобі, чоловіче добрий, – радісно вигукнув старий та й заходився той хліб із салом наминати.

Видно, і справді голодний, подумав Степан, і вже не шкода було йому ані сала, ані хліба, хоч знав: тепер доведеться ставати до роботи голодним.

Степан гірко посміхнувся, закинув собі лантух на плечі:

– Бувайте здорові, діду! Мені час. Робота не жде. А мо’, нам по дорозі та підете зі мною?

– Ні-ні! Мені навпростець, – махнув рукою дід кудись у далину. – Дякую. А скажи мені, чоловіче, що тобі от зараз, цієї миті, найдужче для щастя треба, га?

– Для щастя? – перепитав Степан і вже хотів серйозно відповісти, що грошей і хату нову, та вирішив віджартуватися: – Та не багато: коня та воза, щоб лантух на спині важкий не тягати.

– Хай Бог береже тебе, Степане! Нехай так воно станеться, – щиро проказав старий, і вони розійшлися. Кожен помандрував своєю дорогою.

Степан не встиг зробити і десяти кроків, як пригадав, що точно не казав старому свого імені. Зацікавлений відкриттям, зупинився, обернувся. Та старий наче здимів. «От же ж меткий дідусь, хоч так з вигляду і не скажеш», – подумав Степан і рушив далі.

Степан добре попрацював, і коли прийшов час платні, то господар його несподівано щедро нагородив. Дав йому за роботу коня та воза… Здивуванню Степана не було меж, і вже вдома наступного дня він згадав про свою розмову зі старим на дорозі. Та, напевне, то була випадковість…

Минув рік. Справи у Степана йшли трохи ліпше. І хоч не мав грошенят на землю й нову хату, та на вдосталь їжі на столі вже заробив. І далі Степан наймитував, не цурався жодної роботи, а люди його за це в селі і поважали, і щедро віддячували.

А того понеділка найняла його паніматка. Треба було відвезти в сусіднє село до її сестри лантухи з борошном та діжечку меду. Степан відвіз. Сестра паніматки у відповідь передала Степаном гостинців для попенят – велику торбу з яблуками та грушами. Їде Степан і собі думу гадає. От, добре бути попом. Ручки біленькі, знай тільки одна робота – Богу справно молитися, відправляти служби, хрестини та похорони… А за се тобі – і повага від людей, і білі калачі на столі, і хата – повна чаша. На тому самому горбочку, що й минулого разу, чоловік ще здаля запримітив білу постать.

– Доброго здоров’ячка, батьку! – привітався Степан.

– Дай Боже і тобі, сину, – відповів старий. – А скажи мені, чоловіче добрий, чи далеко до села?

Розмова починалася для Степана знайомими словами, і він ввічливо відповідав. Степан поважав старість.

– А до якого вам, діду? – перепитав чемно. – Бо ми якраз між двома – Горливці та Медівка. Вам куди? Може, підвезти?

– Та мені, сину, байдуже. Я, бач, уже три дні й ріски в роті не мав, тож, думаю, добреду до найближчої хати, мо’, люди добрі нагодують.

Степан заходився порпатися в торбі, яку йому наскладала паніматка. Там знайшлися і добра їжа, і навіть пляшечка квасу.

Степан дав то все старому і вже з цікавістю перепитав:

– Діду, а ви мене не пам’ятаєте? Пригадуєте, приблизно рік тому я йшов повз вас цією ж дорогою з лантухом на спині. Ви мене питали те саме і також були голодні. І ще ви запитували, що б я хотів для щастя. А я сказав, що коня та воза. І тепер я то все маю. Ну, пригадуєте?

– Га? – здивувався старий. – Нє, сину, я тебе вперше бачу.

Дід наче говорив правду. Він дивився на Степана трохи знічено. Продовжував їсти, по-старечому голосно плямкаючи.

– Діду, а де ви живете? У якому селі? Скажіть, і я відвезу вас додому, – Степану стало шкода старого. У такому поважному віці пам’ять уже не та.

– Дякую, сину! Та я вже вдома. Я тут живу. Небо – то мій дах, поле – моє ліжко, зелена трава – подушка, зорі – перина, – дід говорив наче сам із собою.

Тепер старий видавався Степану трішки божевільним. Напевно, так воно і було. Степан ще пару хвилин порозпитував діда про те, про се, та нічого путнього так і не почув. Сонце котилося до заходу, і йому треба було повертатися, бо паніматка хвилюватиметься. І не так паніматка, як її донька. Він давно вже запримітив, що старша Оленка дуже уважно за ним наглядає.

Степан посміхнувся, згадуючи чорноброву попівну Олену і, перед тим як вйокнути до коника, голосно крикнув:

– Бувайте здорові, діду! А мо’, усе ж підвезти?

– Ні-ні, хлопче! Мені навпростець, – махнув рукою дід кудись у далину. – Ох, уважив старого, нагодував! А скажи мені, молодий чоловіче, що тобі от зараз найбільше для щастя треба, га?

– Для щастя? – перепитав Степан. Пригода повторювалася. І не довго думаючи, випалив: – Та не багато: хочу бути попом.

Старий хитро посміхнувся, примружив ліве око і відповів:

– Дивні в тебе бажання, синку! Та що вдієш? Хай буде по-твоєму, Степане! Попом то попом! Їдь з Богом!

Степан здивовано дивився на діда. Отже, той самий дід.

– Діду, ви назвали мене на ім’я – Степаном. Але звідки ви знаєте, що я Степан?

– Ет! Ото маєш, – розвів свої сухі старечі руки старий. – А шо, ти хіба не Степан? То вибач мені, Іване!

І старий заходився бурмотіти щось нерозбірливе собі під ніс.

Степан зрозумів, що нічого не доб’ється від старого. Махнув рукою і поїхав до села.

То тільки в казкових історіях події відбуваються стрімко, та не минуло і півроку, як Степан і справді став попом. Узяв собі за дружину попівну Оленку, а тут несподівано помер його тесть і він зайняв його місце… Добре зажив Степан з молодою дружиною та при новій роботі. Нажили і діточок трійко, і худобки повен двір. Як то кажуть: і на столі, і у дворі, і на городі.

Минули роки. Степанове життя було розміреним та благополучним. Аж поки не трапилася така історія. У сусідньому селі захворів піп. І якраз треба було відспівувати там покійника. Степана попросили підмінити хворого батюшку. І він погодився. Усе пройшло як годиться – і парастас, і відспівування… Степан увечері повертався додому. Скільки разів він їхав тою дорогою, сподіваючись зустріти дивного діда, та не випадало. Уже навіть гадав, що той йому намарився, аж зараз глядь – а на знайомому пагорбі сидить знайома постать.

Усе відбувалося, як у попередні рази. Дід вдавав, що Степана не знає, а Степан, що діда вперше бачить. І коли стали прощатися та дід запитав про те, щоб хотів отримати Степан для щастя, той схитрував та розважливо відповів:

– Хочу стати королем!

Дід здивовано глипнув у бік чоловіка, чомусь невдоволено похитав головою, і вони розсталися.

І наш Степан таки став королем, а його дружина Олена – королевою, а діти – принцами та принцесами… І Степан майже забув про те, що колись був злидарем, бідняком. Хоча, чесно сказати, з нього вийшов непоганий король, справедливий… Та сумно і нудно йому було жити, наче чогось не вистачало для повного щастя. Бо чим більше маєш, то тим більше хочеш!

Сів він на свого улюбленого коника і вирішив без почту відвідати своє рідне село. На його подив, на знайомому пагорбі він зустрів того самого старого. Минули роки, Степан змужнів і вже навіть трохи посивів, а старого, здається, час зовсім не змінив.

– Доброго здоров’ячка, батьку! – привітався чемно Степан.

– Дай Боже і тобі, сину, – відповів старий. – А скажи мені, чоловіче добрий, чи далеко до села?

Розмова була знайомою. Усе йшло за правилами.

– А до якого вам, діду? – запитав удавано уважно. – Бо ви якраз між двома селами. Мені до Медівки. А вам куди? Може, вас підвезти?

– Та мені, сину, байдуже. Я, бач, уже три дні й ріски в роті не мав, тож, думаю, добреду до найближчої в селі хати, мо’, люди добрі нагодують.

Степан дістав з торби різні смачні наїдки, які приготувала йому в дорогу кухарка. Там знайшлася і добра їжа, і навіть пляшечка наливки.

Старий пополуднував, чемно подякував. Степан сів на коня.

– Бувайте здорові, діду! А мо’, усе ж підвезти? – завчене запитання.

– Ні-ні, хлопче! Мені навпростець, – махнув рукою дід кудись у далину. – Ох, уважив старого, нагодував! А скажи мені, небораче, що тобі от зараз, коли в тебе вже все є, для щастя треба, га?

– Для щастя? – перепитав Степан. Він хотів сказати, що нічого, але… Хіба можна втриматися, коли така спокуса перед тобою.

– Та зовсім небагато, діду. Я хочу бути Богом… – сказав Степан, дивлячись уважно на діда, і раптом зрозумів – хто зараз перед ним.

Та не встиг ані забрати свої слова назад, ані попросити пробачення в того, хто такий добрий був завжди до нього. Здійнявся страшний вітер, закрутилося-завирувало довкола. І перед тим як потрапити у смерч, Степан почув слова старого:

– Хочеш бути Богом? Добре! Але знай, Бог завжди починає з початку!

Степан стояв посеред пустого світу, у якому не було нічого – ані людей, ані неба, ані землі. Пустка, і він посеред тої пустки з лантухом глини за спиною.

Так і хочеться сказати, сонце моє, мудрими словами: «Будьте уважні з бажаннями, вони можуть здійснюватися!»

Розділ ІІ
Альфа і Омега

1. Вити на місяць

Немає іншого і більшого нещастя, як коли душа болить. Вона болить тоді, коли болять думки.

Григорій Сковорода

Тремтіли руки, тремтіли ноги, боліла душа. Вона набирала знайомий номер телефону. Не хотіла дзвонити цій сучці і не подзвонила б – стрималася, якби трохи менше випила. Вона вже майже зав’язала з випивкою. Пообіцяла ж Роману не пити, але… Він, тільки він в усьому винен. Плазун! І за що їй ця кара? А ще кажуть, кохання – то нагорода! Хочеш людину покарати, подаруй їй кохання, і все решту вона зробить сама, доконає ним себе. І як тільки та сучка змогла то перебороти? Треба буде запитати рецепт, як позбутися кохання. Блін-н-н, що за життя? Руки тремтять так, що вона вже хвилин п’ять набирає номер і не може втрапити. Наче пальці вперто не хочуть натискати зелену кнопку виклику, тягнеться палець до червоної і «відбій». ЖИТТЯ-Я-Я-Я-Я-Я-Я-Я-Я-Я! Ах! Якого її тоді відкачали і не дозволили вмерти? Якби вона тоді здохла, то і мама залишилася б живою, і не було б тої ганьби, з якою доводиться жити.

Від розпачу вити хочеться на місяць! Налила ще тридцять грамів, залпом осушила, навіть не скривилася. О, ні, то не життя, то срані американські гірки – вгору-вниз, знову вгору і знову вниз. Скільки можна? Колись їй це подобалося, а тепер… Тепер просто нудило! Роман її доводив до сказу, робив життя нестерпним, а пані Наталена ж обіцяла – стовідсоткова гарантія.

Ціна кохання – смерть матері.

Часто запитувала себе, а якби ти, Тонечко, дізналася вчасно про те, що пообіцяла мама Наталені за щастя доньки, чи стала б опиратися? Так, стоп! Зупинися, жінко, зараз тут надумаєш! «Що, зупинися? – верещить совість. – Ага, правда очі коле?» Тьху ти! Маму не повернеш, але де ж те обіцяне щастя? Де воно? Щастя на замовлення чи щастя від замовляння? Холєра, чо мама не попросила ще одного – смерті цієї потворної суки, яка зуміла вижити?

Тоня підвелася. Ні, вона зробить по-іншому, вона сама до неї зараз поїде, до тої суки, яку ненавидить усім нутром. Ненавидить уже за те, що вона змогла… Вижити змогла. Так, вона поїде, і вони поговорять, віч-на-віч.

Магдалена сиділа напроти п’яної Тоні та уважно роздивлялася жінку. Вона могла не відчинити двері, коли побачила у вічко знайому напасть. Так, могла не відчинити, могла крізь двері її послати чи викликати друга міліціонера згори. І він би Тоньку забрав та з ганьбою протримав би в мавпятнику пару діб… Тонька на це заслужила, навіть на більшу ганьбу заслуговувала, але… Але вона не Тонька. І не вчинить так низько ніколи. Як не дивно, та зараз Магдалена навіть співчуває цій жінці.

Магдалена відчинила двері, спокійно вбралася і повела Тоньку в кафе, що навпроти будинку. Не вести ж теревені при дітях? А кафе працює до останнього клієнта. Хвала Богу, вони тут не останні, за сусіднім столом гурт молодих людей святкує день народження. Магдалена замовила каву собі й Антоніні. Співчутливо глипнула на тремтячі руки з облізлим манікюром ще вчора суперниці, навіть ворогині, та вже похапцем попросила бармена принести сто грамів коньяку…

Які відчуття у вас викликає п’яна жінка? Огиду, неприйняття, відчай, злість? У кожного по-різному, напевне. У Магди – жалість. Жінка, якщо вона не алкоголік, просто так, за компанію, ніколи не напиватиметься, на відміну від чоловіка. Вона може в гарній компанії для годиться пригубити чарку, але не напитися… Для «набухатися», крім приводу, мусить бути глибока причина.

Тоня криво посміхається, косметика на обличчі ще молодої жінки розмазалася, волосся брудне та нерозчесане. Від ранкової укладки не залишилося і сліду. Знайомий балахон «аля Алла Пугачова» мішкувато й навіть трохи смішно висить на огрядній фігурі. Магдалені враз захотілося сказати щось підбадьорливе отій жінці навпроти, але Тоня її випередила:

– Хочеш знати, чо я прийшла? Так. І як взагалі посміла, наважилася, змогла? – Тоня голосно гикнула.

Підійшов бармен, поставив перед жінками каву, перед Магдою – коньяк. Магда переставила його в бік Тоні. Та кивнула і без церемоній зробила ковток. Ще раз гикнула:

– Пардон. Зараз мине. Я прийшла, бо мусила тебе побачити. Хотіла глянути в очі, відчути тебе нещасною хоч трохи і тому прийшла. – Тоня дивилася уважно на Магду. – Скажи мені, Магдалено, тільки чесно, будь ласка, як ти змогла вижити тоді – сама з дітьми, без підтримки, допомоги? Глянь на мене, на що я перетворилася через тебе! Цей гівнюк, що б я не зробила, порівнює мене з тобою. У мене таке враження, що то спецом тебе і в тєліку крутять, і по радіо саме тоді, коли він випадково сідає до телевізора… Сука.

Антоніна себе не контролювала. За сусіднім столиком косують у їхній бік, бармен теж насторожився.

– Будь ласка, Антоніно, припини. Або ти заспокоїшся і ми поговоримо, або я зараз встану та піду, – Магдалена говорила зважено та стримано. Задеренчав її мобільний. Вона підняла слухавку, перепросила. Сказала, що не може говорити, і пообіцяла вранці перетелефонувати. Демонстративно вимкнула телефон.

Тоня тим часом, буркнувши під ніс «Перепрошую. Не стрималася», заходилася кидати в каву цукор, наче на тому щось залежалося. На п’ятій ложці зупинилася і почала активно перемішувати, наче сюди спеціально для цього прийшла.

Магдаленина жалість зникала.

– Тоню, ще мить тому мені було шкода тебе. А зараз? Якісь змішані відчуття. Ти сама своє життя перетворила на оце, що маєш. Мені байдуже до вас – і до тебе, і до Романа, і до ваших дітей теж, до речі. Якщо ти, з якихось дивних причин, журишся, що Роман може повернутися до мене і я його прийму, то не варто. Спи спокійно, цього ніколи не трапиться. Він мені не потрібен. Уже не потрібен. Уживані презервативи двічі не використовують. А, знаєш, того дня, коли ти народжувала йому сина, я молилася. Так, молилася за вашу ще ненароджену дитину. Благала Всевишнього, щоб не карав дитину за гріхи батьків. Бо таки є за що карати. А ще просила справедливості, щоб кожен отримав те, на що заслужив. А дитина… Дитина невинна.

Тоня у відповідь голосно гикнула, Магда криво посміхнулася. Господи, ще пару років тому вона мучилася питанням, що тоді ще її Роман міг такого особливого знайти в цій жінці? Що вона має такого, чого не має Магда? Скільки разів вона про це себе запитувала? Божевільно, перебираючи в пам’яті кожен свій вчинок, кожну приготовлену для нього страву, а зараз…

Минулося. Попустило і відпустило назавжди. І Роман, і Антоніна стали для неї чужими. Вона змогла через це пройти. Бо ненависть, як і любов, – сильне почуття, що не дозволяє відпустити людину, тримаючи її біля тебе. Магдалена змогла перестати любити і перестати ненавидіти.

– Теж мені благородство! Тьху! Тіко ніц ти не розумієш. – Тоня нервово сіпнулася, закотила очі, стиснула кулаки. – Бо я тебе ненавиджу, Магдо!

Магдалена здивовано дивилася на жінку:

– Тоню, перестань. За що? Ти хотіла Романа – отримала. Я на нього не претендую, він мені не потрібен, навіть як трофей, навіть заради помсти. Мені якось до задниці, як ви живете, хто кого зраджує і чому ти зараз тут, а він напивається з кимсь в іншому місці… За що мене можна ненавидіти, скажи?

– За все, – Тоня тремтіла, як осиковий листок. Голос захрип, вона ледве стримувалася, щоб не перейти на крик. – Я ненавиджу тебе лишень за те, що ти є. За те, що ти змогла без нього вижити, і далі живеш, і щасливо живеш. А я? Я? Ти отримала все, не маючи нічого. Але чому? Де справедливість?

Магдалена холодно посміхалася, підносячи до вуст горня з кавою. Так, у неї є багато чого – чудові діти, улюблена робота, чоловіки, котрі її люблять… Але вона ніколи не зізнається цій поторочі навпроти, що їй для повного щастя не вистачає найважливішого – впустити когось у своє серце. Після Романа туди наглухо і, здається, назавжди зачинилися двері. Бо вона боїться. Ні, не так. Вона не зможе ще раз пройти крізь пекло. Пекло, яке її мало не спалило. І цього Магда нікому не скаже. Хіба що час від часу божевільно ридатиме в подушку від того, що їй бракує. Ні, не фізичної близькості чи дурного сексу, бракує звичайного людського тепла поруч.

Дивилася зараз на Тоньку і кривилася. Чи її любов до Романа була такою ж божевільною та хворобливою, як Тоньчина? Ні, ніколи! Спочатку вона довго звинувачувала в усьому себе: так, Тоня краща, молодша, успішніша, і це закономірно, що він пішов, але… Машка, бомжиха та алкашка Машка, повернула їй упевненість у собі. Зняла з неї халат, вицвілі тапки, фартух та поставила на високі підбори. Змусила згадати, що вона не тільки покинута дружина, зраджена, із втоптаною в грязюку порядністю, вона не тільки мама, вона насамперед жінка, а вже потім і дружина, і донька, і мама… Це не сталося відразу, реабілітаційний процес тривав довго.

Одного разу прокинулася посеред ночі з розумінням, що насправді отого Романа, який її принижував, інколи піднімав на неї руку, постійно зраджував, вона ніколи не любила. Вона створила собі образ героя, надійного лицаря, переможця, оборонця, наділа йому на голову корону, змайструвала блискучі лицарські обладунки і з замилуванням ловила кожне його слово, вчинок, не чуючи їх, не аналізуючи, бо… Любов сліпа, глуха та нерозважлива.

Тої ночі з її очей спала полуда. І прийшло розуміння, що вона зможе прожити без Романа. Навіть більше, вона мусить подякувати долі, що забрала його, що позбулася кайданів на ногах, які міцно тримали її прикутою до скелі, не даючи злетіти. Він забрав із собою ці кайдани, і Магдалена знає тепер, хто їх носитиме до скону віку. Ще вчора успішна й молода красуня Тоня.

Чи можна прожити без власного дракона? Можна. Тільки інколи варто собі дозволяти вилазки та полювання на них, щоб пам’ятати, як це бути бранкою дракона. А дурна Антоніна ще питає, як можна прожити без каменя на шиї!

– Тоню, Тоню… Подивився на мене і на себе. Порівняй. Ти ж набагато молодша, а з вигляду – бабця стара. Ой, леле! Ти зараз мені нагадуєш мене п’ятирічної давності – загнана в клітку великим цабе дурна гуска, яку кухар спіймав, щоб на ранок їй відрубати голову, бо вона годиться тільки на бульйон. І та гуска добре знає про наміри кухаря і має можливість утекти, та тупо сидить у кутку, сподіваючись, що минеться.

– Перестань, – гаркнула Антоніна. – Це жорстоко, і це неправда. Ти брешеш.

– Брешу? Жорстоко? Ні, це не жорстоко, Тоню! Це справедливо. І найгірше, що ти знаєш: я маю слушність. Тільки твій дракон насправді не такий уже й крутий перець, якщо дозволив надіти собі на шию поводок… Ех, жінко-жінко! Не ламай комедію! Я не розумію, чого ти зараз хочеш від мене? Отримати інструкцію, як вижити без Романа?

– Усе не так. Ти неправильно зрозуміла. Роман – сенс мого життя. – Антоніна гарячково схопила за руку Магдалену, затрусила її. – Він для мене все, якщо я втрачу його, я втрачу себе. Втрачу сенс життя!

Магдалена пригадала свої дивні сни, які почали її навідувати, після того як наснилася прабабуся. Їй стало гидко від чіткого розуміння, що Тоня не просто так прийшла. О, такі, як вона, нічого просто так не роблять, навіть під хмільним кайфом. А вона ще жаліє її!

– Ти Романа не втратиш, Тоню. І ти це добре знаєш. Навіть якщо цього дуже захочеш, усе одно не втратиш.

Магдалена обережно вивільнила свою руку з чіпких обіймів Антоніни. Руки Тоні були холодними та липкими на дотик, від того робилося гидко.

– А щодо втрати сенсу життя… Тут усе просто. Є така притча про чоловіка, який не міг ніяк заспокоїтися: усе блукав світом у пошуках того самого сенсу. Метушився, поспішав і ніяк той сенс не знаходив. Одного разу він зустрів подорожнього. То був мудрець. Запитав чоловік і в нього, у чому полягає сенс життя. Мудрець, не думаючи, відповів: «Сенс життя у виборі». Почувши такі несподівано-мудрі слова, чоловік подякував та чимдуж поспішив далі, можливо, робити вибір. І навіть не усвідомив, що мудрець тільки почав відповідати і думку свою не завершив. Мудрець тим часом продовжував: «Так, сенс життя – це вибір. Або ти живеш, або марнуєш життя на пошуки його сенсу». Чоловік був уже далеко, бо мчав на пошуки сенсу життя. Отак, Тоню! Не мели дурниць, гаразд? Йди ліпше додому, там на тебе чекають сини. Вони теж велика частина твого життя і його сенс, повір… Не в чоловіках той сенс – це істина. Моя тобі порада, жінко. Живи, просто повноцінно живи, не завдаючи болю ближньому…

– Але ж… – Тоня допила коньяк, тоді вчепилася в горня руками і стиснула його так міцно, що воно тріснуло.

Залишки кави та гущі розтеклися столом. Та жінка того не помічала, вона божевільними очима свердлила Магду:

– Але ж, Магдо, ти мене напевне не розумієш і не чуєш. На кого ти перетворилася? Що ти зробила з доброю та ніжною Магдусею, яку я знала? Та б мене зрозуміла та підтримала. Що ти можеш знати про справжні почуття? Ти ж майже зізналася, що Романа ніколи не любила. А він, він… Ох, ти навіть не уявляєш, на що я готова заради нього. Я, я… Я вмію по-справжньому кохати. А він? Якщо він знайде іншу і кине мене, я ж помру… І то станеться не вперше.

Антоніна почала затинатися, щось там розпачливо крізь сльози белькочучи про відданість, клятви та любов. Магдалені набридла ця комедія. Вона встала з-за столу, розрахувалася і за випивку, і за розбите горня. Бармен уважно спостерігав за дивною парочкою, хоча ще годину тому здавалося, що його вже нічого не здивує. Магдалена йому подякувала, він кивнув співчутливо та сховався за стійкою. Тоня продовжувала бурмотіти під ніс плаксивим голосом:

– А якщо він знайде іншу і кине мене? Як бути тоді?

Магдалена легко тріпнула Тоньку за плече. Стояла над нею, дивилася згори вниз, тоді втупилася у її чорні очі своїми каро-зеленими:

– Не кине. Припини ламати комедію. Ти добре знаєш, що він тебе не кине. Скажи мені, жінко, у тобі ще залишилася крихта здорового глузду та совісті, не все віддала, правда ж, тій дивній жінці? Залишилася, бачу, тому час від часу тебе так ковбасить. І Романа теж мучить сумління, але не тому, що він про щось шкодує чи типу досі любить мене. Ні. Людина з паралізованою волею – раб. Але, Тоню, Тоню! Послухай уважно! Ти ж розумієш, що так не можна чинити, особливо з тими, кого любимо. Розумієш, що не можна примушувати? І тому, будь ласка, поміркуй добре, чи варто силою тримати біля себе людину? Скільки вовка на прив’язі не тримай, він собакою не стане. Буде гарчати, вити, кусати, хотіти м’яса з кров’ю, тут самих борщів замало. Ти хочеш від мене поради? Ось тобі порада. Відпусти його.

Антоніна перелякано витріщалася на Магду. Вона, сидячи, була десь на голову нижча від невисокої Магдалени, але зараз хотіла здаватися ще меншою. Усередині все похололо. Ця клята сучка звідкись про все дізналася. Ні-ні, цього не може бути, жодна душа про це не знає. Мама мертва, а Наталена… Не у її інтересах про таке патякати. Ні-ні, це Магда образно говорить, звісно, образно.

І Тоня враз запопадливо заговорила до Магдалени, заговорила затинаючись:

– Та-так. Я-я, то-то-той, хо-хо-чу пора-ради та виба-ба-че-чення просити.

– Вибачення? За що? – здивовано дивилася Магда на Антоніну. – Ти не повинна вибачатися. Ти слабка жінка, яка просто полюбила. Полюбила чужого. До того ж, Тоню, вибачення потрібно було просити раніше, років сім тому, бо зараз то порожній звук. Просто відпусти хлопа, Тонь, не муч його. І ти добре розумієш, про що я зараз. Йди дому, Тоню. Уже пізно. Мені теж завтра на роботу, та й старша донька досі не спить, хвилюється. Вона ж знає, з ким я посеред ночі пішла на каву. Ти для неї досі ворог. Кровний ворог. Бо ти забрала від неї батька. Тут нічим не зарадиш, і це не пробачається. Бо пробачити означає зрозуміти. Тому годі скиглити, візьми себе в руки і… Це дуже серйозно, Тоню. Воно зачіпає твою душу. Послухай доброї поради: відпусти Романа, плюнь в очі тій нечистій жінці, яка тебе так тримає міцно при собі. Не зв’язуй свою волю…

– Що ти маєш на увазі? – Антоніна відчувала, що язик прилип до піднебіння і вона ледве ворушить ним. – Яку волю? Ти знаєш Наталену? То вона тобі «наспівала» на мене? Вона? От, що я тобі скажу: то все брехня.

– Брехня? – Магдалена уважно дивилася в очі Тоні, а та все ховала їх. Повторила: – Брехня? Чому ж ти виправдовуєшся тоді?

Якби зараз земля зійшла з орбіти, Тоня б вважала то нормальним, але те, що казала Магда…

– Виправдовуюся? А перед ким? – затнулася. Ураз протверезіла. Здоровий глузд повертався до голови. Дійсно, чого б їй виправдовуватися перед цією…

Магда зітхнула та сумно додала:

– Так, Тоню! Виправдовуватися мало…

Антоніна обхопила голову руками, у скронях наче щось заскрипіло, простір заполонив шум, здавалося, усе довкола зараз вибухне:

– Давно знаєш про Наталену? – вичавила з себе, заплющивши очі.

– Яке це має значення, Тоню? Я знаю і про дзеркало, і про кров, і про землю з цвинтаря теж. У Романа на мармизі все написано. Це звичайні наслідки при приворотах. Але самі привороти – то паскудна річ. Людина, на яку наслано, потерпає найдужче. Вона загублена, безвільна. Твій бізнес рано чи пізно рухне. Роман зачне хворіти, якщо вже не почав. Смертю мами ти не відкупишся. Заради чого аж такі жертви? Прийшла б до мене, по-людськи поговорили і… Тоню, Тоню… Той, що нагорі, далеко не дурень!