Текст книги "Щоденник Мавки"

Автор книги: Дара Корний

Говорила спокійно й рішуче, слова наче вирубувала в скелі. Схоже, власник голосу в слухавці зрозумів усе правильно, бо відповів чітко:

– Домовилися. За півгодини.

Щойно Магдалена вийшла з дверей готелю, догідливо відчинених для неї, до будинку під’їхав чорний лімузин із затемненими вікнами. Тарас зараз на діловій зустрічі, переконував, що затримається до вечора. Вона, пославшись на головний біль, залишилась у готелі. Запропонувала разом повечеряти в одному з модних лондонських ресторанів. Тарас трохи для годиться покривився, бо начебто дуже-дуже хотів, щоб вона з ним була поруч і на роботі. Магдалена високо оцінила акторську майстерність Тараса. Чудовий актор, ні, не просто чудовий – геніальний. Але Магдалена також уміє гарно грати, бо коли ти маєш справу з Чугайстрами, дуже швидко вчишся. Тож щойно Тарас поїхав, як Магдалена відразу зателефонувала Карену.

– Пані Магдалена? – звернувся до неї водій лімузину.

– Так, це я.

– Доброго дня. Карен Вітольдович чекає на вас удома. Сідайте, прошу, – водій запопадливо розчинив двері.

Якщо Карен Вітольдович хотів вразити її розкішшю та відчайдушним несмаком свого лондонського помешкання – то він це зробив на відмінно. Кітч, який так і пер звідусіль, був задуманий, очевидно, як витвір мистецтва стилю сецесії. Якби в Магдалени був трохи інший настрій, то вона могла б від душі повеселитися, розглядаючи будинок Карена. Позолочена ліпнина на карнизі, яскраво-синя стеля, а на ній – сріблясті зірки, біля стін симетрично розташовані великі діжки з пальмами, а підлога викладена керамічною плиткою зі східними візерунками.

Карен Вітольдович був убраний в ідеально припасований діловий костюм, білосніжну сорочку з дуже дорогою краваткою. Він зустрів її в передпокої, звісно, замість дворецького, який просто мусив бути в такому будинку. Чоловік поцілував їй руку та провів мовчки до вітальні. Посеред кімнати стояв письмовий стіл епохи Ренесансу, а поруч, зовсім не до речі, звичайні тобі м’які крісла, які легко можна було купити доволі дешево на ринку «Галицьке перехрестя» у Львові. Та вони, очевидно, також були дуже давні та дуже дорогі. Карен Вітольдович запропонував Магдалені сісти.

– Дуже радий вас бачити, Магдаленочко. Ви, як завжди, прекрасні та сонячні. – Карен ввічливо посміхався, дарма чекаючи відповіді: – Правду кажучи, я трохи заскочений вашим дзвінком. Навіть змушений був перенести ділову зустріч. Така приємна несподіванка.

Магдалена трохи захолодно відповіла:

– Шановний пане Карене, ви могли сказати, що зайняті. І ми зустрілися б іншим разом.

Чоловік від почутих слів так і закляк у напівзігнутому стані, адже щойно збирався сісти навпроти.

– Магдаленочко, сонце ясне! Як ви можете таке навіть думати, не то що казати? Ох! Усі справи світу зачекають, хай би навіть від цього залежала доля планети, коли така жінка телефонує мені і прагне зустрічі.

Магдалена сумно посміхнулася. Та недобрий блиск у її очах ясно говорив – вона не вірить чоловікові.

– Приємно чути, що ви так високо цінуєте наше знайомство. Однак дозвольте вам не повірити. Так-таки – усі справи зачекають, пане Карене? І навіть коли це стосується великих грошей…

Карен Вітольдович уже зрозумів: вона з ним грається і спеціально провокує. Усівся навпроти. Прийняв гру, перевів розмову на інше:

– Каву, чай, може обід, Магдаленочко? Моя французька кухарка пече неперевершені круасани…

– Лишень чай, будь ласка. Чорний, індійський, без цукру, – лаконічно відповіла Магдалена. І щоб уникнути розмов про десерт та решту, додала: – Я не голодна.

Карен зробив розпорядження покоївці. Собі замовив те саме. Покоївкою виявилася не молода дівчина, як гадала Магда. А навпаки – поважна пані за п’ятдесят, з розповнілою фігурою та порожнім поглядом.

– Дорогенька Магдочко, усіх грошей не заробиш. І хіба вони аж настільки важливі, щоб ставити їх вище спілкування з такою прекрасною жінкою, як ви, – Карен Вітольдович співав солов’єм, удаючи, що йому зовсім не цікаво, чому вона його покликала.

– Ой-ой, – Магдалена вже відверто іронізувала. – Таки вже не заробиш? А якщо то легкі гроші і майже з неба падають? Тим паче, Карене Вітольдовичу, якщо ви плануєте такі вагомі витрати.

Чоловіка це зовсім не збентежило, наче він був готовий до такого повороту. Карен лишень трохи розчаровано відповів на закиди:

– Так, Магдочко-крихітко, повторюся, і то без зайвого пафосу, – усіх грошей не заробиш. Зрештою, ви не з тих, хто вважає гроші чимось надважливим у житті, правда? До чого ця розмова?

Карен обережно підвівся, підійшов до книжкової шафи, котра стояла біля вікна і здавалася в усьому цьому дивному наповненні кімнати найсправжнішою. Взяв одну книгу, погортав її і стиха промовив:

– Інгмар Бергман якось сказав: «Життя має в точності ту цінність, якою ми хочемо її наділити». Ви погоджуєтеся з цими словами, дівчинко моя?

Пан Карен добре знав, що Магдалені зовсім не подобаються такі його випади – «моя», «дівчинко», «крихітко» – і тому спеціально провокував її. Та Магдалена вдала, що не помітила цього:

– Овва, пане Карене! Ви мене щоразу вражаєте. То про Львів ви знаєте більше від львів’ян, то притчі цитуєте, а тут раптом ще одна ваша іпостась випірнула – філософська. Якщо ви маєте на меті переконати мене, що заробляння грошей для вас зараз не «цінність», я з вами погоджуся. Бо ви вже заробили стільки, що це для вас не цікаво. Правда ж? Але ви вміло використовуєте зароблене, вкладаючи у так звану «цінність». Тільки в таких грошовитих людей, як ви, ті цінності часто змінюються. Не ображайтеся тільки на мої слова, добре?

Магдалена спеціально зробила паузу, спостерігаючи за реакцією Карена. Той і вухом не повів, направду уважно її слухаючи. Вона продовжувала:

– Але цього разу, я собі так міркую, ця цінність для вас так і залишиться номінальною. Бо навіть те, що має сенс, пане Карене, не завжди стає досяжним.

Карен повернув Бергмана на полицю, пройшовся товстими масними пальцями по корінцях книжок. Навіть здалеку Магда бачила, що фоліанти недешеві. Звісно, смаки пана Карена щодо оздоблення подвір’я та будинку могли бути і кращими, та фальшивок у справді цінному цей пан таки не терпів, і це хоч й не вселяло поваги до нього, та й відрази не викликало:

– Гм, дивна в нас розмова… Ви вродлива та розумна жінка. І це в одній іпостасі! Я не просто вражений вами, я вбитий наповал. Бо ви ще й до всіх ваших чеснот – мудра… Звідки воно береться в такому віці? Скажіть, на милість? Ах і ах! Я аплодую. Можна брати перо та записувати за вами афоризми, видавати їх книгою та ще й збагатитися на то…

Карен Вітольдович не договорив. Магдалена відверто розсміялася. Він зацікавлено спостерігав за тим, як вона щиро радіє.

– Ой, Карене Вітольдовичу, а може, то я таки поспішила з цінностями, бо, навіть роблячи комплімент, ви його завершили розмовою про гроші. Ви невиправні. Але то добре. Принаймні, не придурюєтеся.

Карен хитро примружився:

– Уміння посеред компліментів вишукувати блощиці, дівчинко моя, це також один з ваших талантів. Ви мене щоразу вражаєте чимсь незбагненним, о мудра Магдо!

– Одна людина якось мені сказала: «Що тобі найпотрібніше – то знайдеш у самій собі, бо хто сліпий у себе вдома – той сліпий і в гостях». З тим і живу.

Карен з непідробним захопленням дивився на жінку:

– І що? Знайшли?

– Ох, якби ж то, – Магдалена сумно захитала головою. – Дуже стараюся, та з’ясовується, що всередині такої малої жінки, як я, стільки всього – і гори, і пустелі, і навіть вулкани, і болота теж є. Шукаю, пане Карене, пильно шукаю.

Чоловік підійшов до неї впритул, нахилився та гаряче зашепотів:

 
– І коли схвилюється море,
коли зіграє плоть і кров,
Коли повіють вітри смертельного страху —
Не біжи шукати помочі
по вулицях та по чужих домах,
А увійди Всередину Самого Себе,
пройди мимо плоті і крові,
Мимо всяку тлінь і дрянь, і настане для тебе…
 

Не договорив, замовк, випростався, стояв над нею, мружачись та дивлячись уважно, чекаючи продовження, наче це мало зараз якесь значення.

Магдалена не розчарувала його очікувань:

– …і настане для тебе Воскресіння.

Карен Вітольдович зітхнув:

– Ех! І цим вас не вразиш. Тепер я починаю розуміти, Магдаленочко, чому ви тут. Ви все знаєте, так?

– Сідайте, пане Карене, – спокійно сказала Магда. – Не люблю, коли на мене дивляться згори вниз. Краще вже очі в очі. Сідайте, будь ласка.

Вона дочекалася, поки він сів. Тим часом покоївка поставила на стіл чай. Магда зробила ковток, наче хотіла потягнути паузу. Але це було не так, просто в горлі трохи дерло.

– Ви – розумний, багатий, успішний чоловік, пане Карене. Але отой другий пункт включає і гроші. Вони трохи розбалували вас. Ви вирішили, що все і всіх можна купити… І це майже так. МАЙЖЕ. Бо таки все має свою вартість. Але ви трохи дали маху з вашою теорією. На практиці не все так просто. Не всяка вартість вимірюється грішми. І навіть якби ви тому бовдуру за мене пообіцяли десять мільйонів – ніц би не вийшло. Так, я далеко небезгрішна. Мені доводилося робити в житті такі речі, за які мені зараз соромно і за які я буду відповідати обов’язково перед Всевишнім. Жодна сповідь не допоможе, і слова про відпущення – то тільки для приспання совісті. Бо тому, що я їх чинила, знаючи наперед, – це гріх, нема виправдання, – Магда зітхнула: – Що з того вам, пане Карене, якщо я погоджуся бути вашою, – ви ж не повірите? Навіть якщо я вам подарую найкращу у світі ніч, вам буде цього замало, бо ви ніколи не матимете того, чого прагнете найбільше… Не мого тіла – це тьху. Ви за гроші можете мати найкрасивішу у світі жінку, молоду, спокусливу. Куди там моїм немодельним параметрам та літам! Може, спочатку вам буде достатньо мого запаху в ліжку, книг, які люблю читати, і вони чомусь тоді пахнуть кавою з корицею, мого сумного сміху після ваших жартів, але з часом ви захочете більшого – мене всю… А цього за гроші не купиш… Ви ж самі щойно процитували Сковороду. Він сказав, що Любов творить світ. І це правда. Я не зможу вас ніколи полюбити, пане Карене, бо люблю іншого. «Усяка голова має свій розум. Усяке серце має свою любов!» Будь ласка, дайте моєму серцю спокій. Воно зайняте, пане Карене. На жаль, не вами.

Чоловік опустив очі. На мить навіть здалося, що він плаче. Може, він і плакав, може, плакало його серце, та коли звів погляд на Магдалену, там читалися рішучість та захоплення:

– Ви таки неймовірна жінка. Що з вами зробиш? Так, погоджуюся: «Кожне серце має свою любов!» Що тепер, скажіть, мені робити з моїм? Ні-ні, я не скаржитимуся, і не благатиму, і не блазнюватиму. Для чого? Тільки не зліться на мене, гаразд? Ми з вами можемо стати друзями, – Карен спіткнувся на тих словах. Сердито стиснув кулаки: – Тьху, що я таке верзу? Яка там дружба?! Та принаймні, думаю, ви не відмовите мені в приємності хоч інколи бувати у вашому товаристві?

Магдалена підвелася. Зробилося легко-легко на душі. Вона стенула плечима:

– Чому б ні, пане Карене. Кава у Львові чудова, бо має присмак міста. А ви тепер майже свій у нашому місті. Будете у Львові – зателефонуйте мені. Дякую вам за чай, за розмову і за те, що почули. Не знаю, чи зрозуміли. Та то не важливо, я сама не завжди себе розумію.

– Зрештою, як і кожен з нас, Магдочко. – Карен журно хитнув головою, схопився з крісла: – А може, ще чаю? Така цікава в нас з вами розмова.

– Ні-ні, дякую. Ми можемо з вами балакати до безконечності, та це нічого не змінить… Зрештою, не в цьому справа. Я сьогодні повертаюся додому, мушу спакувати валізи, плюнути в пику цьому блазневі Тарасику, сказати, що він так багато нині втратив і ніц не заробив… Хоча не дуже хотіла б його бачити, скажу вам по правді.

– Це легко влаштувати, Магдочко. Давайте я йому зателефоную, запрошу до себе і поки ми будемо тут теревені правити – ви спокійно спакуєтеся. Ось, заждіть… – Карен підійшов до вікна. На підвіконні стояла велика скринька з чорного дерева. Дістав з неї гроші і простягнув їх Магді: – Тут на дорогу. Це я вас втягнув у цю історію. Я не вибачатимуся, бо виглядатиму по-дурному. Я й далі, Магдо, вас щиро хочу, як може хотіти жінку чоловік, ви мені вночі снитеся і далі снитиметесь, бо я вас не отримав і тепер знаю, що ніколи не отримаю. Але від цього мені не легше. Це зараз я такий благородний, бо ви поруч, а завтра, після того як ви ніяк не йтимете мені з голови, я намагатимусь забути вас у товаристві дорогих жінок за допомогою віскі і тихо ненавидітиму, бо ви це ви і ваше серце не належатиме мені ніколи. Візьміть гроші, не гребуйте, я винен вам набагато більше… Я йолоп, який на мить повірив, що зможе… А з Тарасом я сам розберуся. Більше він вас не турбуватиме… І ще одне. Пригадуєте, ви просили про вашу подругу Марію. Буквально сьогодні я отримав звіт про це. На жаль, сестра вашої Марії таки мертва, це сто відсотків, але… Дитя є. Дівчинка, племінниця Марії, жива. Тітка Юстина віддала малу в дитячий будинок, бо відчувала, що не зможе її ростити, а Марія ані на листи, ані на телеграми не відповідала. Не знаю, що там між тіткою та сестрами трапилося, про це запитаєте в Марії. Ось вам адреса дитячого будинку. Ім’я та прізвище дитини. Вісім років малій. Я думаю, ліпшого стимулу, щоб захотіти жити, і не придумаєш. Стати матір’ю для майже рідної дитини.

Карен узяв з підвіконня невеличку теку і простягнув її Магдалені. Магдалена відкрила, посміхнулася. На неї з фотографії дивилися очі маленького янгола, так схожого на дитячі фотографії Машки.

– Дякую, пане Карене. Ви щойно врятували дуже особливу людину. Оце і є справжня цінність – повірте мені.

Карен махнув рукою:

– Та що там. У папці телефон мого юриста. Коли Марія захоче оформити офіційну опіку над дівчинкою, хай зателефонує. Їй допоможуть безкоштовно.

Чоловік, тримаючи за руку, провів Магду до вхідних дверей. Під будинком стояв готовий до від’їзду лімузин.

– Дякую, – сказала тихо Магда. – Дякую за Марію, за гроші на дорогу і за те, що вислухали. І ще, Карене Вітольдовичу, я впевнена, що у вас все буде гаразд, от побачите. Я просто знаю.

Він ніжно взяв її пальці у свою долоню і поцілував їх. Вона поривчасто підняла голову та поцілувала його в губи. Чоловікові від того перехопило подих, та він стримав свої емоції й у відповідь прошепотів:

– Будь щасливою, Магдо. Будь.

– Щасливою? – вона сумно та здивовано дивилася на нього. – Колись моя мама сказала: для щастя потрібні двоє. Двоє, пане Карене. Двоє…

– А як же ж тоді, твоє серце і твоя любов?

– Як талановито не малюй квіти, від того ліпше пахнути вони не зачнуть. Так і з коханням, Карене Вітольдовичу. Серце моє підневільне, як і моя любов.

– Магдо, ти божевільна! І тому прекрасна! Ти можеш вічно ждати того чоловіка, який упіймав твоє серце, і не діждатися!

Уже сидячи в машині, вона відчинила вікно і кинула:

– Ні! Карене Вітольдовичу. Я не божевільна. І я вже не жду. Це доля така – знайти та відразу втратити.

Щоденник Мавки

Мені сумно без тебе. Особливо ночами. Засинати та прокидатися в порожньому холодному ліжку. Я досі чекаю… Ох, я вже перестала рахувати ночі без тебе, я рахую навпаки – ночі, коли врешті ти це зрозумієш. Я маленька налякана дівчинка. Загублена у великому світі. Вертай.

Ми вчора з Оленкою гуляли парком. Просто так гуляли, без потреби, точніше потреба була почути та відчути одне одного. Оленка майже доросла. Так схожа на свою бабусю. І з кожним роком та схожість стає все більш помітною. У моєму місті осінь, як і у моєму серці зараз. Сумні дерева, із яких кволо опадає кольоровий лист, сумне птаство, що принишкло на деревах… сумно вітали нас. Говорилося і мовчалося багато, було журно та дуже тихо – особливо всередині. Оленка знайшла камінець, невеличкий такий, але особливий, з діркою всередині.

– Ух ти, курячий бог!

То і справді був він – курячий бог, і я враз згадала Мавчину казку про курячого бога. Хочеш її почути? Ти другий, кому розповідатиму. Першою була Оленка. Донька, коли дослухала, то серйозно сказала:

– Угу. Так теж буває.

Історія одинадцята. Курячий бог

Жили собі на світі князь з княгинею. Добре жили, душа в душу. Любили одне одного, шанували. Не були прикрими до своїх підданих, тож ті їх поважали. Зрештою, непогані такі собі володарі. Одне зле. Не дав Господь їм дітей. І як у Бога не просили, які обітниці не давали – намарно. Минав час. Забирав молодість, вроду та силу. Уже й старість не за горами. Та ось одного разу в тому королівстві вирішили замешкати три чаклунки. Набридло їм мандрувати-тинятися світом. Тож у пошуках гарної місцини для оселі забрели вони в наше князівство. Сподобались їм лагідна княгиня та справедливий князь. Вирішили тут осісти, запитавши перед тим згоди володарів. Князь з княгинею радо погодилися. Надумали чаклунки віддячити чимось привітним господарям. І ось через дев’ять місяців знайшовся в поштивого подружжя син.

Батьки понад усе на світі любили свого первістка. О, така сильна і жертовна батьківська любов, частенько сліпа на обидва ока. Ріс хлопчина в розкошах, розбещеним батьківською ласкою та сліпою любов’ю. Будь-яке найбезглуздіше бажання князевича, найзухваліша примха-забаганка відразу виконувалися. Його кімната сяяла особливою надмірною пишністю, у саду росли найкрасивіші дерева, привезені з далеких країв на догоду князевичу і дбайливо висаджені під палациком. За ними доглядали найвправніші садівники. Тішили око найвишуканіші квіти з найвіддаленіших князівств та королівств. Батьки були нестямно закохані у свого сина, вважали його найрозумнішим, найвродливішим, най-най-най і ще щось там у світі. Пихатість, чваньковитість і зарозумілість хлопця не мали меж. Коли юнак підріс, виросли, звичайно, і його забаганки. Уже не тішили юнака дорогі іграшки чи коштовності, вишукане ошатне вбрання, багата оздоба палацу чи пишнобарвний сад за вікном. Князевич хотів влади, беззастережної покори з боку всього живого. Найвродливіші дівчата не лише з його князівства падали до ніг розманіженого юнака за першим покликом. І тільки князівна із сусіднього князівства не звертала на мазунчика уваги. Вона привселюдно підсунула гарбуза князевичу, взявши його на глум. Позаочі ще й кепкувала з пихатого юнака, обзиваючи Нарцисом.

Злі довгі язики є всюди, насамперед у розкішних князівських палатах. Закінчилося все війною. Донедавна добрі сусіди стали найзапеклішими ворогами. Та війна тривала недовго. Князь-сусід був неперевершеним воєводою, тож старому князеві довелося капітулювати.

Та князевич не здавався. Він пригадав розповідь мами про те, як він народився на світ і з чийого благословення. Хлопець замислився. І ось, у переддень свого двадцятиліття, розманіжений і вередливий син забагав, щоб на його уродини явилися не лише його родичі (пхе!), князі з сусідніх князівств та найвродливіші красуні, а й три чаклунки. Зрештою, він у них на світ не просився!

Важко було старому князеві розшукати чаклунок, бо вони постійно заклопотані. Тому, хто дуже добре знається на чарах, завжди знайдеться робота, а отже, й морока. Ще важче було вмовити їх прийти на свято. Бо чутки про пихату вдачу князевича долітали в найвіддаленіші куточки. Батько благав їх, стоячи на колінах, мало не плакав, адже він пообіцяв сину. Пожаліли чаклунки старого. Тому й погодилися прийти на свято – можливо, їм удасться подарувати хлопцеві те, що врешті зробить його Людиною?

Мед лився на святі рікою, дорогі трунки в золочених келихах, у срібних тарелях пахли найекзотичніші наїдки та гори марципанів. Грала найліпша в князівстві музика, танцювали найталановитіші танцівниці, блазнювали найсмішніші у світі блазні, співали найвідоміші співаки, одяг гостей сяяв багатством та розкішшю, лунав веселий сміх найвродливіших панянок. І тільки князевич сидів сумний-невеселий, набундючений і зажурений. Йому було нудно. Він нетерпляче чекав миті, коли врешті озвуться чаклунки. Не прийшли ж бо вони на свято з порожніми руками? Не марно ж їх запрошено?

І от врешті чаклунки заговорили. У залі настала тиша.

Першою взяла слово наймолодша чаклунка. Вона подарувала хлопцеві дар зцілювати нужденних, тих, хто того найбільше потребує і прагне цього найдужче, тобто подарувала віру. Скривився князевич ображено, навіть не подякував за такий щедрий гостинець.

Друга чаклунка наділила юнака вмінням вертати надію, коли, здається, її назавжди втрачено, віднаходити давно втрачені речі, загублених людей. Розгнівався князевич і на цю чаклунку. Йому такі дари не потрібні. Того, чого він найбільше жадає, вони не здатні йому дати. Які вони після того чаклунки? Шарлатанки! Він почав глузувати з них та їхніх «непотрібних» дарів.

Єдине його прагнення – стати всемогутнім, щоб усі його бажання виконувалися, щоб усі йому скорялися та вірно служили. І та гордячка князівна з сусіднього князівства теж. Бо він ніколи нічого не забуває.

І тут підвелася найстарша та наймудріша чаклунка. Вона з жалістю та огидою дивилася на хлопця. Той, хто мав сліпу любов від батьків і виріс у ній, сам не умів любити.

– Хочеш бути всемогутнім? Що ж, ти ним станеш. Та тільки з поваги до князя! Це дуже простий і легкий дар, легший від надії, доступніший від віри, спокійніший від любові до ближнього, яку я хотіла тобі подарувати і яку ти щойно відкинув. Страшно уявити, чим може стати безкінечна влада в руках людини, яка не має в серці ні віри, ні надії, ні любові. Проте гаразд. Від сьогодні ти стаєш усемогутнім, – промовила печально чаклунка. – Тільки добре поміркуй, може, передумаєш?

Зареготав хлопець, він що дурень проміняти всемогутність на якусь там любов.

– А навіщо мені твої даремна віра, тупа надія чи блаженна любов? Без них дожив до двадцяти літ і далі проживу.

– Добре, тепер ти всемогутній.

Чаклунка поклала руку на голову князевича і він щез. На тому місті, де він тільки-но стояв, лежав маленький агатовий камінчик з діркою посередині – курячий бог. Здійнявся сильний вітер у залі, з’явилася курява. Вітер підхопив камінець і виніс із палацу крізь розчинене вікно. Куди? А хто його знає. Треба запитати у вітру.

Коли курява розвіялася – ні чаклунок, ні князевича, ні курячого бога в палаці не було.

Ось так, мій хороший. Така казка чи, може, й не казка. Те, що падає нам з неба, як дар долі, ми не дуже цінимо. Як там мудрий Сенека сказав: «Дурних доля волочить». То я дурна, дуже дурна, мій хороший… Гарних снів. Хай насниться барвиста казка тобі.