Текст книги "Щоденник Мавки"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 17 страниц)

Що давало сили, питаєте? Невідомо. Може, діти, а може, дурне бажання стати кимсь важливим і довести, насамперед йому, колись єдиному і найважливішому у її житті, як він помилився у своєму виборі: вона ж краща від «тієї», від курви, розумніша, талановитіша, красивіша…

Магдалена зараз і не згадає, коли той труп кохання полишив її. Вона прозріла, полуда спала з очей, і жінка усвідомила: усе закінчилося і закінчилося вже давно, і всі її потуги для них, тих, хто зрадив її кохання, довіру, дружбу, нічого не варті. Якоїсь миті осяяло: вона виросла з нього, зі свого кохання, як виростають діти з пелюшок. І той чоловік, якого вона ще вчора до нестями кохала, зовсім чужий, незнайомець із ворожого… ні, не з ворожого, з паралельного світу. І тому вона нікому нічого доводити не мусить… А має просто ЖИТИ.

Так, визнай це, жінко: кохання померло. Клятву «і в радості, і в горі» було зруйновано. Кохання лежало дохлою птахою навіть не під ногами, воно дотлівало в землі… А ти навіть цього не помітила? А про покійників – або добре, або нічого. І це по-чесному.

– Господи! – шепочуть губи. – Царице Небесна! Що може бути страшніше для людини, аніж смерть? Ганьба – це також маленька смерть. А смерть кохання тоді що? Це коли ти жива – дихаєш, думаєш, віриш, молишся, але половини тебе вже нема. Половини тебе також дотлівають разом з твоїм коханням у землі.

Машка тоді на це сказала: «Магдусю, дівчинко моя! Ти просто нарешті стаєш собою. Ти ж усе життя хотіла бути такою, якою він бачив тебе. Ти вилікувалася, дівчинко моя. Це тяжко і болісно, але ти зумієш. Бач, я не змогла. І все для мене так трагічно закінчилося. А ти зможеш. Бо ти сильна. Бути собою означає стати чужою для інших: незрозумілою, загадковою, зарозумілою. Бути собою означає пізнати насамперед себе. Пізнай себе – пізнаєш світ».

Магдалена говорила. Говорила вголос, говорила самій собі, та чоловік у довгій рясі сидів поруч і уважно слухав.

– Одного весняного ранку, отче, я прокинулася геть інша. Перероджена, чи що. Було відчуття, наче всередині народилося щось лихе та потворне. Бо подивилася на світ очима не тільки зрадженої жінки, а очима своїх приятельок, подруг, просто знайомих жінок, у яких доля не була ліпшою, аніж моя. Зради чоловіків, образи, тупа ненависть сильної статі до тендітних та вразливих створінь. А причина? Ах, банальність. Невміння чути одне одного. Так-так! Усі історії нещастя однакові і всі історії ненависті різні водночас… Але хіба це справедливо, отче, куди дивиться ваш Бог? Куди?

Притулилася спиною до стіни. Зітхнула. Заплющила очі… Монах мовчав, і вона продовжила. Сльози висохли, голос став холодним і чітким:

– І тоді, отче, я вирішила мститися. За всіх зраджених. Давно в дитинстві мені бабуся розповіла казку про Мавку, лісову красуню, яка живе у вербі. Мавка ніжна та вразлива. І вміє та знає, як зваблювати, і робить це завжди з тими, хто цього заслужив. Закохує в себе чоловіка та заводить у болото і там топить. Мене тоді тішило, що я не чоловік і мене не заведе в болото Мавка, щоб втопити. «Невже нема ніякої ради на ту Мавку?» – питала я. Старенька відповідала, що є… «То кохання до Чугайстра, доню. Тільки він уміє закохати в себе Мавку, своїм співом звабити, тільки він може вивести її зі сховку». Що відбувається з Мавкою, яка закохається в Чугайстра та поплентається за ним світ за очі, вона не повідала, бо тоді я була ще доволі мала та й навряд чи зрозуміла. Тепер я знаю добре, що стається з Мавками, яких зваблює Чугайстер. Він вбиває її душу. І світ, отче, кишить Чугайстрами, і вони гублять усіх, не тільки Мавок.

Замовкла, складаючи докупи думки. Монах мовчав, і вона дякувала йому за це, бо якби зачав говорити, то вона б не стала слухати. Ліпшої кари, аніж карання себе самої, важко вигадати.

– І тоді я навчилася зваблювати та закохувати в себе Чугайстрів.

Звабила та й покинула, а він бачитиме сни, у яких завжди житиме вона, ніжна й чарівна Мавка, – єдина і недосяжна. Ночі будуть чудові, зате дні… А дні предовгі, аби перебути до ночі, щоб у снах знову прийшла вона – зваблива та чуттєва.

Обхопила голову руками. Шепотіла ледь чутно: «Усе, зупинися, жінко! Годі мститися. Усіх не перекроїш, і кому легше від того, що, наприклад, Анатолій Дмитрович чи Андрій Васильович спить поруч із законною дружиною, а марить тобою? Відпусти його, відпусти їх усіх».

– Усіх Чугайстрів не переловиш, дочко, – заговорив монах. Голос був м’який та теплий. – За легендами, Мавка – то душа дівчини, що померла молодою, невінчаною, і померла через кохання, і найчастіше з туги.

– Тоді ким стає душа Мавки, котру вбиває Чугайстер? Янголом?

Монах посміхнувся сумно:

– Ти ліпше знаєш, аніж я.

Магдалена знала, що не янголом – це точно. Бо Мавка надто часто зваблювала чоловіків. І не тому, що бажала їх смерті, закохуючи в себе та заводячи в глухі ліси чи в баговиння… Ні, вона шукала того єдиного, через тугу до якого загинула. Шукала не для того, щоб погубити, а щоб забрати своє собі. А він усе не знаходився, а він усе не приходив… Зате прийшов Чугайстер і вона почала забувати про того, з туги до кого загинула… Бо Чугайстер так добре знає її душу, так трепетно грає на сопілці, і вона йде за ним. А він веде її з собою для того, щоб…

То ким стає душа Мавки, коли її губить Чугайстер?

Вони проговорили з монахом майже вічність. Він не переконував і не повчав, він розмовляв з нею, як батько розмовляє з донькою, котра наробила дурниць і тепер потребує поради. Донька, котра заблукала і ось врешті повертається, принісши з собою не тільки тіло, а й потовчену зболену душу…

На прощання монах благословив Магдалену і сказав, що теперішнє залежить тільки від неї і якщо вона усвідомлює чому, бачить причини та двері «Вихід», то все в неї буде гаразд. А коли сумніви огортатимуть душу – хай помолиться. Які слова при цьому слід говорити? Серце підкаже слова. Воно ліпше знає.

– І приходь час від часу, дочко, до Бога на бесіду. Бог – це не караючий старець із батогом, а добрий і справедливий батько. Так, Бог живе всюди: і у твоїй маленькій хатинці, і у великому соборі. І він тебе обов’язково почує і не залишить. Тільки не треба мовчати. Говори з ним. Він Тебе чує.

А потім вона йшла Києвом – спекотним та млявим. Вечір тихо опускався на гаряче місто, та спека міцно тримала його в липких обіймах. Асфальт під ногами плавився, підбори босоніжок грузли в ньому, окуляри від сонця мало вберігали очі. Смоляне волосся магнітом привертало сонце, і коли відчула, що от-от знепритомніє, бо й вода не втамовувала спраги, побачила на дверях музею плакат: «Козаки Мамаї Олексія Морозенка. Виставка-продаж». І вона зайшла, бо там міг бути кондиціонер. Зайшла просто так. Відпочити від гарячого дня та й, зрештою, оглянути виставку.

Щоденник Мавки

Складаю докупи ночі та дні. Лагідно й обережно, щоб часом ані собі, ані людям не нашкодити. Спомини інколи ятрять душу, роз’їдають її, мов іржа. Корозія може вбивати. Та в мене геть інший біль. У мене спомин про те, чого ще не було. Я згадую тебе, я вигадую тебе. Які дурощі інколи мандрують головами людей, чи не так? Що, ти навіть не дивуєшся, бо й у тебе таке? Бачиш, я тебе вже нічим не здивую. Останнім часом у моєму житті все відбувається вчасно, і я знаю, що й ти в ньому маєш з’явитися вчасно. А поки що… День догорів, солодкий мій хлопчику, вечір бере за рамена ніч і веде її до ліжка. Слухай Мавчину історію. Дуже сучасну і разом з тим стару-давню, як світ людей.

Історія сьома. Перелесник

Біль розриває її на шматочки. Глибинний, нестерпний, гнітючий. Вона вже й сама не знає, чому досі жива. Усе на надриві. Подих, і біль, і мокрі круглі чорні озера під очима.

Коли труну засипали землею там, на цвинтарі, вона то все бачила, мов крізь пелену. Чи крізь монітор, чи крізь окуляр відеокамери. Засипали не Остапа. Жменька попелу, і все. Майже нічого, крім похорону, не пригадує. Майже нічого…

Тоді її посеред ночі розбудив телефон. З того часу Орися не любить телефонів, вона їх просто ненавидить. Навіть не телефони, оті пластикові одоробала, а їх голосіння, скімлення… Крижаний голос повідомив сухо, тактовно, чемно, що її чоловік перебував у літаку, що вибухнув десь між небом та землею.

І тоді всередині щось розірвалося. Хтось жорстоко, без анестезії висмикнув з неї душу. І ось вона лежить розтоптана, розбита, розчленована. Так. Розчленована… Бо як по-іншому можна добратися до душі? Болить кожна клітинка тіла.

Мама схиляється над нею, щось говорить, напевне тепле і ніжне. Орися не чує, бо той біль раптом затуляє вуха, закриває очі. Коли нарешті вона переборює себе і вертає до дійсності, то опиняється вже на цвинтарі. Серед хрестів, свіжих земляних хатинок-прихистків для тіла.

Провалля в пам’яті, чорторий у свідомості. Пустеля. Лише живий спрут у голові пульсує нестерпно телефонним дзвіночком. Та смоляне озеро снів, крізь яке вона йде і не в змозі виборсатися, не в змозі пройти. Стоїть посеред свого сну і не може підняти ні ногу, ні руку.

Домовина брунатного кольору поволі рухається в землю. У ній немає її Остапка. І вона це знає. Він залишився десь там, між землею та небом, у спаленому літаку. А в дерев’яному ящику лише жменя землі, на яку впав сірий дощ із праху та уламків літака.

– Що тобі привезти з Середземномор’я, кохана?

Ніжно і трепетно тілом пробігає жага. За вікном квітнева ніч мліє запізнілим зимовим снігом, який на ранок розтане. Бо ж весна! У душі й тілі весніють бажання і пристрасть. Слова і сплетені докупи тіла, вином жаги переливається через вінця чаші бажань. Він цілує її волосся, очі, руки… Вона шепоче йому ніжно на вушко:

– Привези мені себе, коханий!

Уперше не стримав слова.

Мама ходить за нею назирці. Вона боїться, що Орися щось зробить собі. Була така думка, але… Чи зустріне вона тоді свого Остапка, якщо так вчинить? Не можна, не можна, не можна… Бо то дорога в інший бік. Уже три тижні минуло, а біль не зникає. Біль той – то вона сама. Лише на цвинтарі їй дають спокій. Мама відпускає її на цвинтар одну. Думає, що до Остапка вона йде. Але ж Орися знає – її Остапка там нема, у тій землі. Нема. Орися йде туди за собою і зі своїм болем. Там ніхто не влазить у думки, у душу, у горе, у тугу…

Минає місяць.

Слава Богу, що на роботі Орися має справу з паперами, а не з людьми. Вони не перешіптуються в тебе за спиною, не зітхають, не охають, не говорять банальностей, а мовчать, заполонені цифрами та датами.

Орисі не хочеться нікого бачити. Ні колежанок, які спершу робили несміливі спроби вивести її із заціпеніння, ні родичів. Усе байдуже.

– Не лізьте мені в душу. Там – вигоріла земля. І я є тою землею.

Сни. Навіть день не такий прикрий, як ніч. Дурна темна затуркана ніч. Черниця без келії чи пустельник без віри?

Як вона колись любила ночі. Літні завжди пахли грозами, голубим небом Остапових очей! Весняні світились першими квітами, які він кожного ранку приносив своїй коханій. Після солодкої ночі, яка вже пахне тими квітами, розплющуєш очі, а зі столика дивляться оченятами ніжними підсніжники, проліски, мати-й-мачуха, конвалія… О, така пахуча конвалія, улюблений квіт її Остапка!

Зима завжди здавалася доброю ніжною бабунею, бо її ночі були казково-лілейними і пахли то липовим чаєм, то ожиновим варенням…

Осінні ночі маяли закосиченою барвою вітру-менестреля і вальсом з листків, у якому вони закохано кружляли і згоряли в танці кохання разом з тим листям. А ще – терпкістю хризантем.

Отакі-то були ночі. Були колись, раніше. В іншому житті, з іншою Орисею. Яка вміла відчувати, слухати, жити. А зараз чує і відчуває лишень біль через намітку відчаю. І не живе. Так, животіє…

Сьогодні ночі не пахнуть. І сни їй болять. Вона блукає в них. Смоляною річкою, по коліна в отій чорній тягомотині. Вона бреде навмання, точніше робить відчайдушні спроби рухатись, шукає когось чи щось. Що вона там робить? І сни, і не сни. Їжа, яка не має смаку, кава, яка википає щоразу, а вона тупо дивиться, як та тікає цівочками геть від спеки турки, безликі години, що складаються в дні… Чи то важить хоч щось без нього – отаке життя? Чи нежиття?

Минає місяць і ще тиждень. Мама каже: «Весна. Нарешті буйна весна. Такий прекрасний травень!» Весна? Справді? Хай. Тоді був квітень. А тепер? Якщо всі кажуть – мабуть, таки весна. Остап їй і не сниться, не приходить у сни. Навіть цього вона не має. Орися вечорами розпачливо зазирає в сімейний альбом, дивиться на щасливі обличчя молодят. Чи хтось впізнав би сьогодні в оцій згорьованій жінці на канапі красиву наречену зі світлини, поряд з усміхненим юнаком. Щасливі обличчя, щасливі фото, щасливі вікна у світ. Орися отак і засинає, притуливши до серця фотоальбом. Але й після цього Остап їй не сниться. Лише смоляна річка, темна річка, яка міцно тримає її.

Сьогодні знову пішла на цвинтар. То вже звичай такий. По роботі – не додому, а на цвинтар. Щоденний ритуал. Постояти між хрестами на тому острові закопаних надій, сподівань, журби. Притулитись до хреста.

Заплющила очі. Лагідне травневе сонце ніжно пестить змарніле юне личко, навколо квітує весна, буяє життя. Навіть тут, на цьому острові похованих мрій, сподівань, кохання. Рівно один місяць і вісім днів без Остапка та без життя. Наперекір здоровому глузду вона досі дихає.

Життя поспішає вперед, вперед, вперед, тому що після довгої затяжної зими завжди приходить весна. То мама так каже.

Але Орися того всього не розуміє. Вона слухає лише свій біль, який котить її тілом, який стискає руки до болю на дерев’яному хресті. І ось вона знову робить відчайдушні спроби рухатись тою чорною річкою, по коліна в смолі, але ледве перебирає ногами.

– Пані, пані! Прокиньтеся, пані. Вечір, пані, сонце вже майже сіло.

Голос звучить у голові, коли вона робить відчайдушні спроби втомленими ногами відклеїтись від тої смоляної річки. Голос вириває її з безглуздого поборювання.

Орися розплющує очі. Вечір. Сонце майже сіло. Тіні від хрестів стали довгими і страшними, майже закривши землю. Вона заснула на могилі, задрімала. Перед нею високий старий чоловік, на голові чорний капелюх, довгий чорний плащ, у правій руці довга чорна парасоля.

– Ви, певно, задрімали. А я до дружини прийшов, провідати. Уже вертав додому, зобачив вас. Сонце майже сіло. Вам час, голубонько, додому. Мертвих не повернеш, на жаль.

Орися зболено піднімає на старого очі. Ніби вона сама цього не знає? Ще один мораліст. Усе вона розуміє, та не може пересилити той біль у середині. Бо жити з ним не в змозі, і зректися його не годна.

Чоловік вицвілими очима дивиться на неї. Дивне старече обличчя. Дивне, тому що майже без зморщок. Худе обличчя без зморщок. Лише навколо очей вони павутинкою кружляють. Справді таки час, поки старий знову не почав торочити про тих, кого не вернеш. Орися мовчки підводиться з могили, розправляє на ній квіти, які прим’яла. Старий незворушно стоїть, спостерігаючи за нею. Байдуже. Віднедавна їй байдуже до всіх та всього, особливо до людей.

Орися, не озираючись, виходить на центральну доріжку.

– Агов, перепрошую, пані! Ви забули свою сумочку.

Орися зупиняється. Вона забула сумку? Як це? Вона ж була без сумки? У правій кишені куртки ключі від квартири, у лівій – гроші. Чи була із сумкою? Не пригадає. Старий стоїть незворушно між хрестами, простягаючи торбу.

– Не варто, пані, так побиватися! Час – найліпший лікар, він усе перемеле!

Що може знати він про варто чи не варто? Коли тобі лишень двадцять п’ять. Що може знати він про біль, який вибухає щомиті, рве і шматує? Майже знищує. Мов у пеклі. Орися сердито висмикує з рук старого сумку. Той скрушно хитає головою:

– Так не можна, пані! Не можна, – звучить луною голос.

Орися дивиться на старого, точніше на його начищені до блиску черевики. Чому на черевики? Тому що вона дивиться під ноги. Розвертається і йде геть. Вона не носить із собою мобільного, ні. Вона ненавидить телефони. Треба швидше додому і зателефонувати мамі, повідомити неньці, що вона ще чомусь і досі жива…

У маршрутці сидить, притуливши праву щоку до шиби. Чомусь чорні лискучі черевики старого не йдуть з голови. Чому? Байдуже, неважливо…

Сьогодні вперше на ніч не зачиняла балконні двері. І справді вже травень. Доволі теплий у цьому році травень. Післязавтра сорок днів, буде панахида, мама нагадала. Якби не мама… То що б? Нічого.

Знову заснула поруч з альбомом.

Вона бреде смоляною чорною рікою…

– Орисю! Кохана! Прокинься! Орисю!

Сон обривається. Вона лежить у своєму ліжечку, на неї падає тьмяне світло від лампи, у руках затиснула сімейний альбом. Розплющує очі. Поруч на ліжку сидить Остапко, її Остапко. Він обережно бере з її рук альбом, кладе його на підлогу. Живий, усміхнений і щасливий.

– Орисю! Ти так міцно спиш. Прокинься, кохана, – ніжно рукою поправляє волосся, яке неслухняно падає на очі.

Він нахиляється над нею. Неголена щока лоскоче губи. Його уста блукають її обличчям. Кімнату заповнюють звуки, запахи, шелест губ, слів, тіл, жаги, кохання…

Сон, який гарний і гожий сон вона сьогодні бачила. І біль кудись занапастився. Біль, що терзав, шматував, щез раптом, розчинився. Орися прокидається від пташиного співу, який разом із запахом бузку вривається через розчинені навстіж балконні двері в кімнату. Лежить пару хвилин, слухаючи весну. Скільки вона була майже мертва? Без одного дня сорок днів.

Вона вже й забула, як гоже може духмяніти та дихати світ. Скрадливо і п’янко. Крім бузку, у кімнаті пахне ще чимось. Не важливо. Вона може врешті розрізняти запахи, відчувати їх.

Солодко потягується, їй здається, що тіло ще пам’ятає цілунки коханого, його руки, жагу. Хай то був лишень сон, лишень сон. Орися розплющує очі.

Вона нарешті прокинулася…

Ранковий душ, горня кави. Кава вперше за майже сорок днів не втекла з турочки. Слухає себе. Не може звикнути до відсутності болю. Чує тільки веселий щебет пташок за вікном, бо весна. Навіть легкий макіяж собі зробила. Час на роботу. У передпокої пригадує, що сумку залишила в кімнаті. Повертається. Навстіж відчинені балконні двері. В оселі гоже пахне бузком і ще чимось, п’янким-п’янким і дуже знайомим. Сумка недбало лежить на м’якому кріслі. Орися піднімає її. Під нею натикається на ще одну, точнісінько таку саму. Орися здивовано переводить погляд з однієї сумки на іншу. Той старий на цвинтарі таки помилився, одна з цих сумок не її. Чи не помилився?

Дивна думка влітає в голову. Черевики старого чоловіка. Начищені до блиску черевики старого чоловіка. Довгі тіні від хрестів на цвинтарі, тому що сонце йде спати. За начищеними черевиками старого немає… тіні.

Очі випадково падають на письмовий стіл. У маленькій вазочці дивляться на неї дзвіночки конвалій. Улюблені квіти Остапа, то вони так п’янко пахнуть…

Орися відкриває сумку…

А що вона там побачила? Я не знаю. Цілую твої очі. Твоя Мавка.

5. Не Марія з Магди

Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю.

Григорій Сковорода

Вона стояла до нього спиною. Довге чорне хвилясте волосся спадало на плечі. Ситцеве біле платтячко, босоніжки на підборах. Аж дух перехопило. Відчував дивну вібрацію в собі, уже дивився на неї не як на витвір Божого ремесла, не як художник на об’єкт творчості, а як на жінку, через яку можна втратити голову. Такого з ним давно не було. Може розвернутися та піти геть, поки не пізно? А якщо вона обернеться і з’ясується, що на обличчя вона також красуня? Розгубився. Жінка стола якраз навпроти тої картини, яку йому слід зняти зі стіни та запакувати на продаж.

Вилаяв себе мовчки. Та що ти навигадував, чоловіче добрий? О, звісно, це все спека, спека… І жінка може виявитися зовсім молодою, тобі в онучки годитиметься чи навпаки поважною старшою пані (це ти вже загнув), чи зовсім-зовсім несимпатичною. Та що ти за козак, коли баби злякався? Підняв високо голову і майже силою погнав себе до тендітної невисокої постаті, шепочучи собі: «Терпи, козаче! Отаманом будеш!»

А за крок від неї зупинився мов вкопаний. Міг розгледіти малюнок на її сукенці, тонкий сріблястий браслет на правій ніжці. Враз захотілося торкнутися до нього і до її ноги. Чомусь подумалося, що шкіра в неї має бути шовкова, як і її чорне гайвороняче волосся… Ураз здивовано побачив, як його рука тягнеться до її волосся, відсахнувся. Аж упрів… Мана якась. Заплющив очі, подумалося, може, то йому від спеки все це ввижається, отримав сонячний удар, і якщо отак трохи постоїть під кондиціонером та охолоне, то і мана розвіється. Старався дихати глибоко та повільно. Його ніздрі вловлювали запах – ніжний та терпкий. Пахло корицею та волошковим степом. Так могла пахнути тільки Вона.

– Гм, цікаво.

Стрепенувся, почувши жіночий голос.

– Прошу пана, скільки можна стовбичити за спиною і дихати мені в потилицю. Це, як мінімум, невиховано.

Вона навіть не розверталася до нього. Але точно знав, що слова адресовані йому. Бо в залі, крім них двох, більше нікого не було. Голос жінки ніжний та мелодійний, мов дзвіночок. Холєра, думав, що рухається тихо, а бач, то так тільки здавалося. Вчула його.

– Доброго здоров’ячка, шановна пані, – врешті опанував себе. Ти що, хіба не козак? Баби злякався. Тьху… – Перепрошую, якщо вас налякав. То випадково.

Олексій вийшов із-за спини незнайомки і став поруч, майже торкаючись її руки рукавами своєї сорочки. Вона повернула голову у його бік, оглянула уважно. Олексій незворушно дивився перед собою, наче вона його не дуже й цікавила, він просто ввічливо відповідав на закиди. Жінка якусь мить дивилася на нього, тоді повернула голову в бік картини і знову заговорила:

– Дуже гарно. Ця картина особлива, не схожа на інші. Як ви гадаєте, пане отамане?

Він посміхнувся у свої довгі вуса. Медова смага розливалася грудьми, йому було добре біля неї, хотілося слухати голос, хотілося торкнутися, хай лиш пальчиком, до її руки, волосся. Вона поправила правою рукою на голові зачіску. Пальці тонкі, довгі, обручки на пальцях не було, він з цікавістю розглядав її руки. Жінка знову повернула до нього обличчя.

– Е-е-е-е… Гм. – Ну й баран ти, Олексію, а не козак. Правду кажуть мудрі люди: «А козак, як орел! Вбачив дівку – зразу вмер!» Тож насилу вичавив із себе: – Отамане? Прошу пані, я не отаман!

– Хіба, – вона стрельнула очима, і там запалали два вогники. Жінка гралася з ним. Гралася. – Не отаман? Та ну! Ви – отаман. Мінімум полковник. Про це кажуть ваші очі.

Жінка дивилася на нього, мружачись та хитро посміхаючись. Вона кокетувала.

– Тож, пане отамане, ця картина вам також подобається? – вела своєї.

Власний голос здався йому чужим. Не відводив погляду, дивився клятій дівці в очі та розумів, що дарма то робить… Зеленуваті бісики в карих очах прив’язували невидимими мотузочками. Надзусиллям волі відвів очі в бік картини та стенув плечима.

– Та так собі. Може бути…

– Може бути? Дивно! Ви ж її батько! Як це «може бути»? – вона не запитувала, вона стверджувала. – Цікаво ви говорите про власну дитину. Дуже по-чоловічому. То, кажете, «так собі»?

Олексія це почало злити. Клята баба! Язиката! Що вона собі думає? От уже ж, причепилася. Ледве стримувався, щоб не наговорити дурниць:

– О, невже, шановна пані, бачила по телебаченню сюжет про мене і про виставку? Вчора на «СТБ» у вечірніх новинах чи сьогодні на «1+1» у ранковому випуску показували. До речі, пані, сьогодні о десятій вечора на «П’ятому» буде ще один сюжет про моїх Мамаїв, – чомусь почав хвалитися, хоча раніше не помічав такого за собою.

Вона здивовано розвела руками:

– Ні, не бачила, на жаль. Була в дорозі, – говорила щиро, перевівши погляд на картину. – Навіть якби ви мені поклялися, що не є автором картин – не повірила б. Знаєте, Олексію, так здається вас звати, принаймні в афіші вписано це ім’я, ви і ваші козаки – то одне ціле. Ви з ними схожі. До того ж ваша фізична присутність на картинах не просто відчутна, вони промережані вашою харизмою. Ну, відсотків так на вісімдесят.

– Е-е-е… Як це? Моєю? Харизмою? Але ж ви мене зовсім не знаєте? – Олексій здивовано витріщився на свого Мамая.

– Так, але видно, що малюєте серцем, а не технічно. Харизма – то інтуїтивне відчуття жінки.

– Гм… Цікаво. Давайте тоді познайомимося, раз пішла така розмова. Олексій Морозенко – автор Мамаїв, – відрекомендувався, чемно простягаючи руку.

Жінка посміхнулася, і від того Олексієві стало ще гірше. Йому потрібно було вчинити так, як у схожий момент вчинив Сковорода, – дременути подалі. Сковорода тоді втік з-під вінця. І хоча зараз це був не вінець, та дзвіночки у серці, що там зателенькали, казали: тікай, козаче, подалі від цієї поторочі, напустить ману й візьме тепленького голіруч. Та ноги прикипіли до підлоги і він не міг навіть поворушити ними.

– Дуже приємно, Олексію. Я – Магдалена, – продзвеніло у відповідь. – І, звісно, відтепер палка шанувальниця вашого таланту.

– Магдалена, – повторив луною. – Дуже гарне ім’я, вам пасує. Марія з Магди?

Раптом згадався біблійний сюжет.

– Дякую. Тільки не Марія з Магди, а Магда звідкись там, – вона поклала свою долоню у його руку для потискання, так роблять люди при знайомстві. Олексій легко стиснув її, тоді нахилився і підніс до губ.

Більше нічого ані робити, ані казати не хотілося. Він просто здався – без бою. «Господи, дай мені сили та терпіння пережити це», – єдина розумна думка тримала його при здоровому глузді, не дозволяючи сходу наробити дурниць.

– Здавалося б, Олексію, ваші Мамаї мали б бути схожими, бо писали ви їх із себе, і в тій тематиці важко створити щось нове, бо є поняття традиційності, та мушу зробити вам комплімент. Вони у вас різні. У кожного власний характер, навіть своя доля, чи не так? Як діти, двох однакових нема, якщо це не близнюки. Та й ті за характером дуже різні зазвичай. Ми з вами щоденно змінюємося, на нас впливає все, починаючи від того – чим вранці поснідали, як день провели, з ким зустрілися, яку книгу прочитали і так далі… Це все залишає сліди, змінює нас, хай трішки, але щоденно і безупинно. Змінює… І кожного з ваших Мамаїв куплять люди, і вони житимуть кожен власним життям. Інколи мені здається, що картини, які малюють художники, вірші чи романи, які створюють письменники, зачинають жити власним життям, коли творці їх від себе відпускають. Як ви гадаєте?

Олексій стенув плечима, посміхнувся у вуса, оселедець упав на очі, він правою рукою, завченим рухом, заплів його за вухо:

– Хтозна. Можливо, панночко, і так. Та мені завжди однаково важко прощатися з кожною своєю дитиною. Тут ви маєте слушність. Навіть малюючи копію, як тепер модно говорити – клона, завжди щось йде не так, бо вона виходить відмінною від оригіналу.

Магдалена ствердно закивала, перевівши очі на картину.

– І в дорогу далеку на зорі проводжала… – посміхнулася кутиками вуст.

Олексію раптом стало так легко з незнайомкою, здавалося, він знає її тисячу років. Ото недавно розлучилися і враз зустрілися. Раптом захотілося пригорнути її до себе, сказати щось зовсім дурне: «Як я скучив за тобою, серденько!» Та продовжував стояти наче дурень, слухав гупання свого серця і розумів, що не зможе цього зробити, бо вона… Чужа… Тому перевів мову на інше:

– А знаєте, що означає вислів «мамаювати»?

– Ні. Вперше чую.

– Це синонім до слова козакувати. Коли запитували козачку: «А твій муж досі мамаює?», то це означало, що чоловік подався на Січ та козакує. А ще кажуть «ходити на Мамая». Також не чули такого?

Магдалена заперечливо крутнула головою.

– Це означає «іти світ за очі».

– Те, що ви, пане Олексію, мамаюєте та любите «ходити на Мамая», бачу неозброєним оком. – Жінка схилила голову та підморгнула хитро: – Ваші шаровари, вишиванка, оселедець та вуса – це не антураж, вони справжні, як сонце в небі чи земля під ногами. Цікаво, Олексію, як часто ви «ходите на Мамая»?

Олексій розсміявся. Жінка гралася з ним.

– Ох, підступне запитання, – поправив вуса, примружив очі. – Що можу сказати на це? Я справжній козак, очевидно, час від часу доводиться це робити. Як кажуть у нас: «Ліпше піду на Низ, щоб ніхто голову не гриз».

– Гарно сказано. Правдиво. Зрештою, навіть якби ви заперечували, казали, що ви не такий, – не повірила б.

– А що тут заперечувати, панночко? Козак, як голуб – знявся та й полинув. Бо коли не хочеш козакувати – йди чумакувати.

Магда зробила крок уперед, наставила руку, наче збиралася торкнутися картини. Потім ураз замерла.

– Можна?

– Та будь ласка.

Жінка торкнулася пальцями полотна. Провела рукою.

– Хотілося спробувати на дотик ваш сніг. Мені здалося – він має бути справжнім.

– А він справжній, – говорив щиро.

Магдалена ще раз провела рукою по картині, наче і справді хотіла намацати зиму. Розчаровано опустила руку.

– Дурите! Не справжній, – мовила трохи ображено.

– Та справжній-справжній! Приїжджайте до мене в гості – побачите. У мене на хуторі він справжній.

Магдалена розсміялася. Ах, який то був сміх, і самому у відповідь захотілося веселитися. Вона нічого не відповіла, ще раз торкнулася полотна пальцями. «Зимовий Мамай» називалася картина. Мамай у звичній позі – позі лотоса. Довкола зима. Сніг укрив і дуба безлистого, під яким на вереті сидить козак з люлькою. За дубом видніються широкі ворота, також припорошені снігом, за ними зимовий сад та вкутана білим снігом хатинка. Праворуч від козака нашорошив вуха, ніби слухає ту мелодію, яку на кобзі грає Мамай, коник вороний. Він припнутий до списа, увіткнутого в сніг. На дубовій гілці висить шабля та щит з гербом. Біля ніг козака – мушкет, порохівниця і кварта, щоб мед-вино пити. Вбраний Мамай дещо тепліше, аніж на літніх полотнах, – у кожушину, шаровари та добрі чоботи.

– «Сидить козак у кобзу грає, що замислить – усе має», – прочитала Магда. – На картині кожна деталь має символічне значення, правда?

– Ох, пані Магдалено! У житті взагалі все має значення – і сніг, і спека, і ви сьогодні на цій виставці. Ви вірите у випадковості? – Олексієві враз захотілося чи не вперше за всі ці його роки самотності, щоб та жінка виявилася геть іншою, ніж ті, яких він знав чи вимріював собі. Хотів, щоб вона його здивувала.

– Ви натякаєте, що я тут не випадково? Як шабля на дубі, чи кінь під дубом, чи той самий сніг? – вона жартувала чи кепкувала з нього. Яке то врешті мало значення?

– Ага, щось таке. А знаєте, на кого ви дуже схожа? – відповів питанням на питання.

– Тільки не кажіть, що на вашу маму чи сестру, – змовницьки підморгнула.

– Не скажу, бо сестри в мене нема, а на мою маму ви таки анітрохи не подібні. Ви схожі на Мавку. Ні-ні, не ту нещасну з Лесиної «Лісової пісні», а ту – справжню, що поглядом закохує, а потім зводить з розуму та губить, – він жартував з нею.

Олексія затягувало, зазвичай не реагував так активно на жінок. Знав, що ні до чого доброго це не призведе. Вчасно тиснув на гальма, шепотів, наче мантру, слова вчителя: «Щастя – це залишатися собою». А хіба жінка дозволить тобі це зробити? Більше він не хотів ставати задля когось – чимось.