Текст книги "Щоденник Мавки"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц)

6. Блудень

Не може не блудити нога твоя, коли блудить серце.

Григорій Сковорода

– Заспокойся, любий. Ну, будь ласочка! Усе буде хо-ро-шо, от побачиш, – Тоня зазирає в очі чоловіку, гладить по голові, наче мале дитя. – Те стерво ще пожаліє, що тебе довело. Це нечувано! Що вона тіко думає? Вигнати зі своєї ж квартири. Ах, я досі не можу в се повірити! І хто? Ця сіра безлика миша. Це повстання мишей, коханятко! Нічо-нічо, вона ще на колінах приповзе, руки-ноги цілуватиме. Не переживай так. А зрештою, чого я тебе заспокоюю? Рано чи пізно – то мало статися. Ліпше зараз, ну нє?

Наче все правильно говорила Тоня, але від того легше не ставало. Бо від Магдалени такого опору ніхто не чекав. За класикою жанру, покинута-зганьблена-зраджена Магда мусила хоч трохи побути в ролі жертви. Ну, там – подряпана морда чоловіка, розірваний одяг коханки, скандали такі, щоб і сусіди чули. Так чинять нормальні зраджені українські дружини, а ця… Майже два місяці минуло, як чоловіка з хати випхала, і досі ні дзвінків, ані бажання зустрітися. Хоч би про аліменти якісь домовилася чи бодай натякнула. На що тільки живе? Тоня ж добре знала, що Магдалена гарячково шукає роботу. Пошта БіБіСі «баба бабі сказала» – працює справно, бо в них купа спільних знайомих та приятелів. Це непорозуміння навіть у центрі зайнятості на обліку стоїть. Ну-ну, довго їй там доведеться стояти, бо у Львові знайти роботу вчителя так само нереально, як хворому на серце в космос полетіти. Тут зв’язки потрібні або заохочення (грошики в конверті)… У цієї поторочі нічого такого нема. Тому Тоня дуже й не переймалася, ще трохи – і ця вбога сама до них прителіпається в соплях та сльозах. Залишилося трішки почекати. Правда, чекання трохи затягується й показові запивони в Романа теж почастішали. Але вона терпляча, вона дуже терпляча…

Роман підлив собі в чарчину горілки, налив і жінці. Прискіпливо подивився в очі. Він жадібно хапав кожне слово Антоніни. Яка вона розумака, його Тонюся! Не то що це безлике непорозуміння, яке зараз знаходиться у його ж таки квартирі, в іншій частині міста та за іронією долі досі вважається його законною дружиною. Замилувався Тонечкою, посміхався ніжно. Молода, вродлива, розумна, багата – мрія, а не жінка. Українська мрія – пишнотіла. Не те що ця… Так, Магда – мати його дітей, але не більше. Курка, мокра курка, а не жінка. Тьху ти… Але якого він так розхвилювався? Два місяці вже ковбасить.

Тріпнув головою, перевів погляд з Тоні на чарчину, вхопив її та на видиху застиг. Холера, заспокоїтися несила, і він добре знає чому… Він не сам пішов від цієї убогої, вона його виставила. Навіть не вигнала, бо не змогла б, він сильніший та розумніший. Підступно виставила, сучка драна, підключивши важку артилерію у вигляді мєнтів! Ну, не йокелемене. То він сам мав зробити той крок – піти від такої незграби, піти галантно, величаво, гонорово, з високо піднятою головою. Мав задумливо і гідно роз’яснити дітям свій вчинок – от, типу так: ваша мама не хоче ставати ліпшою, так усе життя на дивані перед телевізором у драному халаті й просидить. А він мусить рости, вона ж, мов та стеля з бетону, не дає йому випростатися. Звісно, він не бузувір, пообіцяє щедро виплачувати їй та дітям пенсію чи аліменти, ну, карочє, що там виплачується в таких випадках. Шоб та нездара з голоду не здохла, принаймні спершу. А воно, стервисько невдячне… Перевів очі на Тоню, звідкись узялися сльози:

– Сонятко моє, – прохрипів трохи плаксивим голосом, дурна блаж завжди стукала в голову, коли забагато випивав. – Ти розумієш, сонятко моє, я гоноровий шляхтич, рід якого коріннями сягає тисячоліть. А родове дерево – то не хухри-мухри, сонятко моє. І мене сміла вигнати з моєї хати якась там блощиця, навіть не вигнати, а викинути, як непотріб, як відро зі сміттям. Сука!

Роман сердито вдарив кулаком по столу. Пляшка з оковитою перевернулася. Тоня спритно перехопила її і поставила на стіл.

– Перестань, котусику. Усе буде добре. Ось побачиш. А ця нездара тобі і справді не дзвонила? Може, є пропущені дзвінки, а ти не запримітив просто, га? – Тоня зіскочила зі свого місця, підсунулася ближче до чоловіка.

Притулилася, тоді поклала його голову на свої розкішні груди. Він любив запах її персів, і вона то знала. Це завше діяло на чоловіка заспокійливо. І на цей раз подіяло також. Заходився ненаситно цілувати її всю. Тоня знала, як управляти цією стихією. Чоловіки в таких випадках завжди перетворюються на тупих баранів. Вона вміла магнетично прив’язувати їх до себе. У ліжку була нестриманою, жагучою, без жодних там упереджень. Любила, щоб її було зверху, тобто вести партію. І, як не дивно, більшості чоловіків то подобалося. Однак так уже сталося, що вести партію вона любила і в буденному житті. Тут справи складалися геть кепсько. Перший і досі єдиний її чоловік не довго це витримав. Просто втік – подався світ за очі. О, згодом стільки таких неофіційних бігунів було, не злічити. А Тонин темперамент вимагав постійної фізичної близькості та маніакального бажання керувати чи маніпулювати, істотної різниці в тих словах не бачила, – людьми, грішми, ситуацією, чоловіками, дітьми, навіть чужими, бізнесом. Роман ідеально підходив на роль віслюка у її стаєнці, на якому і проїхатися можна, хоч далеко і не завезе, зате норовисто з шиї не скине, який і слухатиметься, і яким можна керувати та й орати при потребі. Хоча орав цей віслючок, чесно кажучи, не дуже глибоко, та й борозни не псував. Зрештою, для глибокого орання можна було когось і найняти, але вдома мусила мати напохваті пахаря… Але несподівано для себе, таке в житті інколи трапляється чомусь (мо’, як кара Божа?), красуня Антоніна закохалася у віслюка Романа.

Так, Романа Тоня любила, любила по-справжньому. Не вигадуючи йому крил, не чіпляючи німбів. Віслюк то віслюк, ну шо вдієш? Магдаленина помилка в тому, що Романа вона сприймала як повноцінного партнера для життя. А хіба осел можете бути повноцінним партнером, якщо ти – птаха? Магдалена Антоніні нагадувала райську пташечку. Доволі часто ця чудна персона не просто дивувала раціональну Тоню – убивала наповал. Тож не дивно, що прагматичний Роман дуже швидко переключився на Тоню. Бо хіба пташка знає, що віслюку для щастя треба? Антоніна себе вважала роботящою конячкою, тож приручити осла для неї виявилося простіше простого.

Після пестощів та поцілунків Романа знову потягнуло до чарки. Сидів, напружено вдивляючись у вікно.

– Тонюсю, ти єдина у світі, хто мене розуміє. Якщо і є та половинка від серця, яку людина шукає ціле життя, то моя половинка – це ти. Добре, що я це вчасно зрозумів… Жаль, що не ти мені дітей народила, не ти, пантерочко моя чорна, а ця – сіра миша. Та нічо, ти на скільки від неї молодша? Га, на десять років? Ще народиш. Ми з тобою такого козака зробимо, весь світ нам заздритиме.

Тоня криво посміхалася. Поки що цей бізнес-проект у її плани не входив. Мала вже одного сина від першого шлюбу, і цього було цілком достатньо для материнського щастя. Діти – це зайвий клопіт. Вони – великі злодії, бо крадуть весь твій вільний час. Малого Федю так і ростили всі гамузом: то чоловікова мама, то її. Коли малому сповнилося три місяці – уже була на роботі. Вдома не сиділося. Але від того почувалася тільки щасливою, повноцінною.

Дивилася на Романа. Зітхнула. Та, зрештою, хто казав, що буде легко. Забирати чужих чоловіків з родини, де жінка – то майже ідеал, особливо для оточуючих та друзів, важка справа. Он з Романом, що робиться. І справа вже навіть не в Магдалені та її вибрику. Бо коли дізналися найближчі друзі, що Роман проміняв сім’ю на коханку, то наче подуріли. Придурком просто в очі називали, майже всі відвернулися. А кум, досі найближчий приятель, взагалі сказав в очі: «Господи, де твій розум, куме? Проміняти янгола на дідька в спідниці… Таких жінок, як твоя Магдалена, майже не залишилося. Їх лишень на руках носять. Розумію, щодня мати в голові лад набридає, інколи й на курв тягне. Думаєш, я з іншого тіста, чи шо? Хотів мати Тоньку, тримай за коханку, трахай скільки влізе, нафіга сім’ю розвалювати, скажи?» Тоді ледь не побилися з кумом. Ну й добре. Усе навіть на ліпше вийшло, бо тепер вона для Романа – цілий світ. І коханка, і дружина, і порадниця, і друг, і родина, і навіть бізнес-партнер. Ледве переконала переписати на неї весь бізнес, коли тільки новий проект починали. Як відчувала – розлучення буде, і тоді доведеться шматком пирога з мишею ділитися, а воно миршаве палець об палець не вдарило, щоб долучитися. Правда, інвестора знайшло, але то таке – вона ж тих п’ять років своє дитя по лікарнях тягала на оті зароблені від оборудки гроші.

Сиділа, згадувала. Дивилася на Романа, слухала краєм вуха п’яну маячню та пригадувала. Що їй вартувало Романа до рук прибрати, ніхто не знає. Коли зрозуміла, що без Романа їй світ немилий, то наче глузд утратила. Перепхатися виявилося для чоловіка як у баню сходити. І Роман після ночі чи дня кохання завжди сунув до дружини. Казав, не криючись, що його тягне до її борщу, який вона готує найкраще, до вареників із сиром, до голубців та налисників. Тоня була готова і на такі подвиги, варила-смажила-пекла, дуже вже старалася, та все дарма, бо Роман виніс вердикт: законна дружина то робить ліпше. І що тоді вона мала вигадати? Потрібна була підтримка, моральна насамперед. Мусила дізнатися, що Роман найдужче любить, чим найбільше цікавиться. І тоді, наступивши на горло власній пісні, Антоніна перетворилася на найкращу подругу Магдалени. Сіра миша ні про що не здогадувалася, навпаки довіряла в усьому Тонечці, щиро співчувала їй – а-я-яй, яке горе, бідна жінка, яку з малям лишив чоловік. О, та дурнувата жіноча солідарність! Тоня навіть зуміла перетворити себе в очах Магдалени на ніжне беззахисне створіння, кинуте жорстокою долею на поталу грубому чоловічому світу. Далі були вигадки про безконечні пошуки того єдиного і те, як ті вигадані єдині всі до одного виявлялися сволотами. У той час фантазія в Тоні зашкалювала.

Коли ж Антоніна отримала майже всі інструкції до Романа, з перших уст та рук, Магда стала їй непотрібною та нецікавою, і вона про неї забула. Хоча Магда продовжувала непокоїтися про долю «нещасної жінки», часто телефонувала, запрошувала в гості. Навіть пробувала матеріально допомагати – то картопелька з маминої грядки, то сільське яйце від курочки…

Та згодом з’ясувалося, що мало отримати інструкцію до Романа, бо людина не пралка і не пилосос, існує ще купа різних приміток та додатків у вигляді дітей, родичів. І з тим боротися найважче.

– Ну, за нас, Тонюсечко, – обірвав її думки чоловік. – За тебе і за мене!

– Ромасику мій, – пригорнулася до нього, – усе в нас буде чудово. От побачиш. Головне – це любов. У нас вона є. Може, й добре, що ти пішов, бо що тебе тримало біля цієї? Коли нема любові, то гріш ціна такій родині.

Тоня скуйовдила волосся на голові чоловіка. Роман трохи відсторонив її від себе.

– Шо? Тонь, ти мудра кубіта, але зараз туйво – не верзи дурниць. Мене завжди тримали біля Магдалени діти. А діти, дорогенька, то і є любов. Ага-ага, розумієш, Магдочко. Тобто, блін, Тонечко. – Роман знову стукнув кулаком по столу.

Тоня підстрибнула. Пляшка знову впала, але ніхто не поспішав її піднімати. Бо була майже порожня. Тоня дивилася, як з неї на стіл витікає прозора рідина. У серце змією заповзала злість. Він досі час від часу називає її Магдочкою. Ні-ні, вона не боїться суперниці, ця сіра миша зараз ніщо. Ліквідована. А от діти… Нічого, вона і цим засранцям дасть раду. А якщо сама не впорається, то попросить пані Наталену. Бо та їй винна, ой, як багато вона їй винна. Звісно, її трохи лякають оті слова – «співпереживання», «співчуття»… Бо знає, відчуває, Роману не вистачає дітей і рано чи пізно він прибіжить до тієї сучки та попросить дозволу бачитися з дітьми. І це дратує, дуже дратує.

– О, розлилося, – Роман спостерігав, як рідина з пляшки струмочком подалася до краю стола й почала скрапувати вниз. – Кап-кап. Як моє життя, Тонечко. По краплі тече, утікає. Я вже трохи п’яний. Хочеш правду? Я б ніколи не наважився покинути Магду та дітей, якби вона мене самого за двері не виставила. Чесне слово. І кохаю тебе, рідна моя Тонюсю, більше за життя кохаю, але ж… Діти. Діти – то святе, і я, як останнє падло, я їх лишив. Я – скотина, бузувір, сволота. Де мій телефон? Давай сюди, уже зараз передзвоню тій суці, чо вона досі мовчить? Хочу бачити дітей.

Тоня насторожено схопилася з місця:

– Ти ж старшій майже щовечора дзвониш. Вона не бере слухавки, думаєш, твоя колишня візьме? Заспокойся, завтра щось придумаємо. Тим більше, що ти забагато випив і себе не контролюєш…

Роман не зважав, устав із-за столу, похитуючись. Дістав з куртки мобільний. Заклацав по ґудзиках:

– Тонь, ти неправа. Вона – не колишня. Вона досі моя офіційна дружина, перед людським законом і перед Божим. Я навіть їй пропонував залишатися з нею, але мати і тебе. Я ж добрий – не хтів ні від неї, ні від тебе відмовлятися. Хе, така дурна арифметика, Тонюсь, панімаєш? Ну-ну, де там Магдин номер? Усе буде путьом. Я себе контролюю. – Приклав слухавку до вуха, пару секунд мовчав: – Так-так, не відповідаєш на дзвінки, мала? Так-так, повтор… Ще раз… Бляха муха. Не бере слухавку, не бере… О, тоді доні подзвоню, і всьо.

Антоніна нахмурилася. Що? Не колишня? Як не колишня? А вона тоді хто?

Роман заходився шукати в мобільному ще номер телефону старшої доньки. Знайшов, ткнув пальцем на ґудзик, натиснув на гучний зв’язок. Тишу кімнати розірвали протяжні розкотисті гудки. Тоня сиділа, закинувши ногу на ногу. Затісний для її молодої міцної фігури халатик спокусливо облягав фігуру, якраз стільки, скільки було потрібно, щоб завести здорового чоловіка з півоберта.

Телефон гудів, голосив та врешті вмовк. На тому боці вперто не брали слухавку. Роман повторив ще раз, утретє, уп’яте… Врешті сердито кинув телефон об стіну, той розлетівся на друзки. Піднявся, похитуючись:

– Хочу бачити меншеньку, свою Оленку. Уже до неї їду.

Тоня манірно закотила очі:

– Четверта година ранку. Бійся Бога, Ромасику! Ти хочеш налякати і її, і всіх сусідів. Насмішити міліцію, яку твоя миша сіра обов’язково викличе. Тобі минулого разу було мало? Дякуй, що хуліганства не впаяли. Давай так, зараз спатоньки, а завтра вранці я сама тебе розбуджу і поїдеш до дочок у гості.

Роман почухав потилицю. Яка розумна жінка його Тоня. Хрін з ним. До ранку не так і багато лишилося. Можна і вранці, бо йому минулих неприємностей вистачило. Магда хоч і дуринда затуркана, та має лиху здатність викликати довіру в людей. От і сусід зверху, мєнт, шефство над нею взяв. І тоді, коли він не міг до хати потрапити, бо Магда замки у дверях змінила, з’явився-не запилився. І зовсім нечемно попередив, що якщо Роман ображатиме Магдалену і та на нього ще хоч раз поскаржиться, то затримає його на п’ятнадцять діб і засадить туди, де й «раки не зимують, а тіко хворі на СНІД ночують».

– У нас сидить, панімаєш, різний контингентик, і на спідик хворий також сидить. А потрахацця надурняк їм ох як кортить. У тебе, милий друже, така апетитна попка. І не тра’ мені розказувати про Магду різні гадості. Вона класна баба. А в тебе на рожі написано: гад, гівнюк та подонок.

Хто знає, може тільки на понт він Романа брав, та вирішив не перевіряти.

– Добре, Тонь, – шморгнув чоловік. – Хай буде завтра. Давай спати. Ранок від вечора мудріший.

Тоня підвелась із крісла, солодко потягнулася. Халатик оголив її сідниці. Роман аж облизався, весело гепнувши рукою жінку по попі. Вона кокетливо розсміялася. У вікно сумно зазирав місяць, десь поверхом вище плакала мала дитина, на вулиці натужно вив пес…

Життя продовжувалося.

7. Удома

Приїхала до мами. Повезла свою потовчену душу туди, де їй завжди раді, де вислухають, почують, зрозуміють, приймуть. Діти зараз у таборі, тож не чутимуть Магдиних ридань та зітхань.

Сиділа за столом. Мама мовчки слухала. А Магдалена втупилася очима в пляму на стіні. Там ще недавно був цвях, на якому висіла картина. Та картина – то репродукція полотна Айвазовського «Дев’ятий вал», колись мама вирізала її з журналу та вставила в рамку за скло. Щось буремно-демонічне було в тій картині, і вабило, і лякало. Мала Магда любила на неї дивитися. Та йшов час, кольори на папері вицвіли. Картину зняли, цвях вийняли, дірку від цвяха заліпили. Та залишилася пляма і, як її не замазували, вперто не хотіла зникати. От цікаво, коли вона позбудеться в серці болю від нещасливого кохання, чи залишиться слід, як оте місце на білосніжній стіні після цвяха, яке не заліплюється і не стирається. Чи легко виводяться плями, коли влучають у душу.

Мама мовчки плакала. Магдалена не дивилася на маму. Втупившись очима в стіну, вона просто розповідала про себе. Ще не знала, чи добре чинить, бо в мами і серце хворе, і душа за своє дитя завжди болить… Та Магда не змогла втримати в собі біль, мусила комусь виговоритися, бо стільки болю та розпачу назбиралося всередині, що й не передати. І хто найліпше тебе зрозуміє, як не мати? Вони тоді довго гомоніли. Потім ридала вже Магдалена, мама заспокоювала, а згодом заливалися сльозами обидві… Врешті, коли вже не вистачало ані слів, ані сліз, Магдалена відчула, що її душа – то порожній дзбан, який просто вичерпали, і як ним не махай – навіть краплі із себе не вимучить… вона заснула в кухні, на тапчані. Мама дбайливо вкрила її веретою і пішла порати нехитру господарку…

Їй удома, у маминій хаті, завше спокійно та затишно спалося. І сон усе був привітний для неї. Снилося небо і сонце. Високе-високе і чисте-пречисте небо. Вона стоїть на кручі, розвела руки, наче птаха для польоту. А внизу – ріка з бистрою та чистою водою. І так добре їй у променях сонця, і так затишно, і повертатися назад до своєї реальності не хочеться.

Розплющила очі. У кімнату з вулиці заповзали сутінки. Вечоріло. Навпроти за столом сиділа мама і сумно дивилася на неї. Розглядала такий рідний силует та відчувала мамин сум. Годинник на стіні, отой старенький, ще прабабусин, із зозулькою, тихо та впевнено відраховував час, нагадуючи, що все минає і це також мине.

Здогадалася, що мама навмисне не вмикала світла, боялася її збудити. Магда сіла.

– Прокинулася. От і добре. Повечеряємо зараз, доню. Може, воно ще все владнається, га? У родинах різне трапляється. Погуляє, побродить і вернеться. Усе ж діти у вас, а в нього з нею що? Ну, хто помилок не робить і хто з чоловіків у гречку не скаче, скажи? Поріддя таке, доню! Будь мудріша. Проситиме пробачення – прости.

І мама далі щось там говорила про здоровий глузд, про те, що різне буває і що Господь учить нас прощати ворогів. А Роман усе-таки не ворог, а чоловік законний, перед Богом насамперед, а потім уже й перед людьми. Казала, що родина в Романа дуже богомільна і хіба вони дозволять, щоб їхній син наробив такої недоброї слави на старі сиві голови, і так далі і тому подібне… Магдалена кивала, тоді мовчки встала, поривчасто обійняла маму. Та від несподіванки аж умовкла:

– Я люблю вас, матусю! Люблю! У мене все буде добре. От побачите!

Магдалена вийшла з хати. Літній вечір розливався довкола, мов теплий чай. У траві сюркотали коники, зовсім близько в старому ставі райкали жаби. Небо запалилося зірками. Місяць-молодик показав несміло свої ріжки, наче боявся вломити їх на рівному плесі темної небесної води. Благодать. Зайшла в темний сад. Уже доспіли ранні яблука. Сад пахнув першими петрівками, роса холодила босі ноги… Всілася на гойдалку, що причеплена до груші, закрутилася на ній… Провела рукою по стовбуру дерева. З теплом у серці згадала свого дідуся. То він садив ту грушу. Гарний і добрий був у неї дідусь. І гойдалку цю ще він зробив. Знову захотілося плакати. «Тихо-тихо, – заспокоювала себе. – Тихо-тихо, а то затопиш світ. Думай про добре, тільки про добре!» І вона думала. Відвела ноги назад, розгойдуючись.

– Гойда-да-да! Гойда-да-да!

Ішла з поля череда!

Так-так, у неї все буде добре, бо вона вдома, біля людини, яка її любить.

– Гойда-да-да!

Гойда-да-да!

Я дівчина молода!

Місяць кволо починав спинатися на свої тоненькі ріжки-ніжки. Пару днів – і він зачне рости, а за пару тижнів перетвориться на гладкого круглика. Посміхнулася цій своїй думці. Авжеж, у неї все буде гаразд, і у мами, і у діток. Бо вона знайшла роботу. Ні, навіть не так – не вона знайшла, а робота знайшла її. Твердо тепер знає: хтось там угорі, між зорями, їй допомагає, вперто та наполегливо посилає добрих людей на допомогу, і вона мусить вчасно розпізнавати, хто друг, а хто хижак.

 
– Гойда-да!
Гойда-да!
Добра в коника хода,
Поводи шовкові,
Золоті підкови.
 

Мама запевняє і себе, і її, що все ще в неї з Романом владнається. «Усе ж діти у вас, а у неї з нею що?» Ох, мамо-мамо! Добре, що ви не чули його слів. Бо в нього з нею те, що повище зір, дітей та клятви в церкві. У нього з нею кохання. Ні, матусенько рідна, вороття нема. Але якщо мама хоче так думати і їй від того не так болить – хай думає… А вона… Вона сильна, вона зуміє, вона житиме, не скнітиме, не жалітиме себе, а ЖИТИМЕ. Хіба вона не Магдалена, хіба жінки у їхній родині ставали навколішки перед труднощами? Ніколи. Її прабабуся Магда, утративши чоловіка та трьох синів у ту страшну війну, мало не збожеволіла від горя. І було від чого божеволіти. Та вона вижила, бо мусила. І Магдалена також житиме, не заради того, щоб помститися, бо помста – це зброя слабака. Вона житиме тому, що має важливе призначення на цій землі. Яке? Доволі просте – чесно жити.

А вночі Магдалені наснилася циганка. Ставна, красива, струнка, блискуча. Посміхалася, грала чорними оченятами, водила раменами, наче в такт музиці. А на грудях блискотіло монисто, з десяток разків срібних монет. Воно тремтіло від вібрації тіла, весело дзеленькало. Руки птахами піднімалися вгору-вниз, вгору-вниз. Магдаленка впізнала в цій циганці свою прабабусю. Вона її лиш трохи пам’ятає. Та померла, коли Магді сповнилося лишень п’ять. Але прабабуся залишила по собі не тільки добру пам’ять, старі пожовклі чорно-білі світлини, а й таке миле серцю ім’я.

Довга квітаста хустина доволі тісно облягала тонкий стан циганки. До хустини були прив’язані маленькі дзвоники. І вони також танцювали, створюючи свою мелодику, мелодику жіночого танцю. А з-під дзвоників витікали струменями широчезні барвисті спідниці з воланами. Циганка вчепилася в них руками, і вони замиготіли в повітрі. Магдалена чула музику, навіть відчувала її, та звучала десь зовсім поруч, лунала з невіданих сфер, де, напевне, мешкають духи тих, хто давно відійшов у ліпший світ, але досі опікується нами. Музика вмовкла, циганка перестала танцювати. Посміхнулася Магдалені, підійшла до неї майже впритул. Брязкотіло монисто на шиї, дзеленчали дзвіночки. Навіть у ході циганки вчувалася музика.

– Яка ти вже доросла, дівчинко моя, – заговорила циганка. – Ти так схожа на мою маму. Красуня.

Старша Магдалена взяла меншу Магду за руки, крутнула її, наче в танці, задоволено розглядаючи.

– Красуня, просто красуня!

«Яка ще там красуня?» – думалося Магді. От бабуся і справді красуня. І мама, і прабабуся. А вона?

– І не смій навіть таке думати, – посварила Магдалена-старша Магдалену-молодшу.

Магда посміхнулася. Циганка читала її думки. То тільки у снах, очевидячки, можна читати чужі думки. Знічено стенула плечима.

– Дівчинко моя, серденько! Хочеш бути щасливою? То стань нею. Для цього, дорога моя, у тебе все є.

Що в неї є, Господи? Вона досі гадала, що справжнє щастя – це родина, дружня та любляча: він, вона, діти. А зараз і не знала, чим то все замінити. Що воно таке те щастя? Яке воно насправді? І чи взагалі воно буває?

– Ну, знаєш, люба. Так міркувати вже зовсім не годиться. Цей пихатий бовдур Роман уже точно не твоє щастя. Він – гидке баговиння, люба, але не щастя. У болоті тхне гидотно, у ньому багато жаб, комарів та п’явок. Чи не настав час моїй пташечці згадати, що вона теж має крила? Ти ж не струсь, сонечко, і не тупа курка, хоч твій, тобто вже не твій, муж тебе досі на людях так і називає. Дитино моя, ти ж трохи циганка. Ах! Красуня! Яка ти красуня!

Старша Магдалена закрутила Магду в танці, замиготіли вогники барвисті в очах. Прабабуся завела Магду в танець і говорила-говорила-говорила. Магда не опиралась, їй було добре. Як у дитинстві, коли задирала голову до неба й крутилася довкола себе, уявляючи, що то не руки в неї, а крила, аж поки і справді не відривалася від землі та летіла, нехай мить, нехай вниз, але яким солодким був той політ… Магда зараз летіла, слухаючи мелодику голосу своєї прабабусі.

– Ти маєш гарне ім’я, дитинко. Нарешті дочекалася, коли настав час. Кому-будь у нашій родині його не давали. Саме ім’я Магдалена має в собі силу. Дякую Гані, що дотримала слова і нарекла своє дитя моїм ім’ям. У мене прекрасна доня, чудова онука і найкраща правнука.

Бабуся міцно тримала Магдалену за руку.

– Пішли, моя хороша, пішли до сонця.

Вони вийшли на ту саму кручу, яка їй уже снилася. Стояли, вітер ніжно пестив волосся, цілував очі, лагідно торкався вуст, унизу шепотіла привітно вода.

– Цей дивосвіт, дитинко, належить тобі. Він чекає твого приходу. Бачиш, який він привітний?! І не замикайся ніколи на одній людині, тим паче на людині, яка не варта і волосинки з твоєї голови. Пригадуєш мою притчу про Чугайстра? Твій Чугайстер тебе скинув зі скелі, але ти, доню моя, не впала. Ти не можеш упасти, бо ти не просто Мавка. Ти крилата Мавка. Чугайстри, на лихо своє і на щастя наше, не знають, що бувають крилаті Мавки. Бо Чугайстри – діти землі.

– А Мавки, бабусю?

– Мавки? Діти вітру, діти волі, діти любові, діти життя вічного… знайди собі для польоту когось крилатого. Хоч наш світ густо заселений Чугайстрами, але крилаті таки трапляються. Лети, доню, і не бійся впасти. Пам’ятай, що ти вмієш, і якщо захочеш, то зможеш. Завжди…

Прабабусин голос почав танути, дзвіночки від її хустки вщухати, їх витісняли інші звуки – кукурікання півня, мукання корови. Лежала якусь мить, слухаючи, як віддаляються кроки циганки, вщухає музика, мороком покривається марево сонячної днини над кручею. Розплющила очі – через наглухо закриті штори до кімнати стукав ранок. Починався новий день. Здивовано всілася на ліжку. Як не дивно, та пам’ятала сон дуже добре – аж до запахів, мелодики голосу, брязкотіння циганського мониста. Солодко потягнулася, скочила з ліжка, підбігла до старого дзеркала. Мама казала, що то ще прадідусь прабабусі його подарував у ті часи, коли дзеркала були розкішшю. Зазирнула в нього та обімліла.

З дзеркала на неї дивилася не налякана сіра миша із зацькованим зболеним поглядом. Там була жінка, яку вона щойно бачила уві сні, – красива, впевнена, владна, тільки колір очей мала трохи інший та волосся не таке смолисто-чорне. Підморгнула своєму зображенню. Та жінка у дзеркалі їй подобалася набагато більше, аніж учорашня.

– Доню, прокинулася? – за дверима кімнати почувся мамин голос. – Йди, серденько, снідати.

Озирнулася на голос, а до кімнати вже заходила усміхнена та світла мама.

– Доброго ранку, матусю, – проспівала Магдалена. – Я вас так сильно люблю. Мені так добре вдома, мамо, так добре. Як колись у дитинстві, коли всі були живі – і тато, і бабуся з дідусем, і прабабуся. Ходімо сьогодні до них на цвинтар, свічки запалимо, пом’янемо. Адже любити можна не тільки живих, правда? Любити можна й тих, кого завжди пам’ятатимеш…

Щоденник Мавки

Сьогодні цілий день падав дощ. Та для мого міста то не дивина, ось якщо його довго немає, це починає насторожувати. Він падав невтомно, не дозволяючи сонцю й на мить визирнути, хоч би просто для того, щоб личко вмити в дощовій криниці. Небо затягнуло сірим. І світ ураз видався мені також сірим. Незатишно стало. І я у своїй теплій хаті ввімкнула світло, гарну музику і з горнятком теплого чаю залізла під ковдру – попустило. Я люблю дощ, але тоді, коли я з ним поруч на вулиці. Ходжу-броджу, перестрибую через калюжі. І навіть сіре небо не здається аж таким похмурим. Я просто знаю, що то призначення в нього таке – інколи плакати…

Та що я про сумне на ніч? Завела мову про дощ… Я ж хотіла про інше написати. Про щастя. Бо коли лежала умиротворено під ковдрою з горнятком лісового чаю, що завжди пахне літом, а в ногах муркала безтурботно моя кішка, подумалося: зараз я щаслива чи мені просто добре? І чи є межа між тим добре та щасливо? Думка снувала плетиво далі, і вже інше запитання влізало в голову. Що потрібніше – розум чи щастя? І от, до чого я домислилася. Слухай, серце, слухай і, застерігаю наперед, не кажи тільки – так не буває. Бо буває ще й не так…

Історія четверта. Щастя та Розум

Зустрілися якось Щастя та Розум. Завели суперечку – хто з них важливіший та значущіший.

– Звичайно, я, – каже Розум. – Бо коли маєш розум, то і на кусень хліба заробиш легко, і родину прогодуєш, і всякий тебе поважає та поради просить. А з щасливого що взяти? Ну, щасливий і тільки… Блиск в очах хіба що! Та через нього тебе часто божевільним вважають і обходять десятою дорогою.

– Ох-ох, що ви таке кажете, – закректало сердито Щастя. – Що вартий розум, коли немає поруч того, заради чого варто жити.

– А заради чого варто жити? – уже відверто насміхався Розум із Щастя.

– Та ви не знаєте наче? Усі хочуть бути щасливими. І найпоширеніше побажання на всі свята – побажання щастя.

– О, то ви сказонули! Се скоріше побажання везіння, багатства. Бо кожен по-своєму розуміє вашу присутність, – кепкував Розум. – Багатий щасливий тільки в ті моменти, коли заробить купу грошей. А потім стає знову нещасним, призвичаївшись до багатства. Бідний чується щасливим, коли надурнячок знайде загублений мідячок… Та то буває не часто. Хворий щасливий, коли стає здоровим, а потім, коли звикне, знову нарікає. Мати щаслива, коли бачить щасливими дітей, і нещасна, коли ті її забувають, а то часто трапляється. Бачите, шановний, лишень дурень щасливий завжди, бо в нього відсутній розум!

– О, ви, добродію, хочете сказати, що щастя тільки дурні мають і тільки дурні його шанують?

– Та, ні! Борони Боже. Я кажу, що без розуму щастя перетворюється на дурість…

Хтозна, скільки вони б отак сперечалися, якби їхню розмову не підслухав випадковий мандрівник.

– Доброго здоров’ячка, панове!

Щастя та Розум здивовано витріщилися на чоловіка. Як він сміє втручатися, це нечувано!

Та той, здається, не зважав.

– Я оце випадково підслухав вашу суперечку, шановні, і мушу сказати, що кожен з вас має слушність. Так можна й до безкінечності сперечатися, а ладу не буде. А чи не пробували ви розв’язати свою суперечку якось інакше?

– Як це? – зацікавлено перепитав Розум, хоча мав би покарати цього зухвальця.

– Не словесно, а в дії. Знайдіть якусь нещасну і нерозумну людину та спробуйте по черзі догодити їй. Кому це ліпше вдасться, той і виграв.

– А що, – сказав Розум. – Можна спробувати.

– Чому ж не спробувати? Можна! – І собі погодилося Щастя та похапцем додало: – Тільки той, тре’ знайти когось для цього діла підходящого, когось зовсім випадкового тобто.

Щастя скоса глянуло в бік Розуму, наче натякаючи на підступність останнього, оскільки той міг легко підсунути одного з власних мудрагеликів.

Розум насупився, правильно витлумачивши недобрі натяки Щастя. Чоловік зрозумів, що якщо не втрутиться, ті знову зачнуть суперечку.

– О, це простіше простого, шановне панство! Шукати довго і нудно нікого не треба. Я йду із одного села. Ондечки воно бовваніє, – і чоловік махнув рукою в бік розкиданих на пагорбі хаток, які здалеку нагадували поодинокі гриби. – Зайдете в село – і перша хата ваша. Перший-ліпший – найліпший! Кращого годі й бажати.

– Першого-ліпшого, кажеш? – перепитало Щастя.

– То перший найліпший, кажеш? – і собі озвався Розум.

Чоловік, підтакуючи, кивнув.

На тому й погодилися. І мандрівник заспішив далі своєю дорогою.

Щастя та Розум подибали до села. На самому його краю стояла сумна вбога хатинка, підперта кілком. Біля хати росла груша, рясно всіяна вже стиглими плодами. А під грушею лежав чоловік – у подертому одязі та в дірявому брилі. Відкривши широко рота, він дрімав.

– Доброго здоров’ячка, чоловіче! – обізвалися Щастя та Розум.

– Ага! – відповів той, навіть не підводячи голови. – Доброго!

– А що це ти робиш? – запитало Щастя.

– Обідаю, – відповів чоловік.

– Обідаєш? – здивовано перепитав Розум. – А де стіл з наїдками та напоями? Хіба можна лежачи з відкритим ротом обідати?

– Можна, – відповів чоловік. – Я настільки бідний, що в мене ані стола, ані наїдків нема, уже не кажучи про лаву чи стілець. Але, слава Богу, груші вродили рясно. Тож я ними й обідаю.

Розум продовжував допит. Любив він це діло.

– Але чому ти лежиш, хіба так можна наїстися?

– А як інакше? – чоловік від безглуздого запитання аж сів. – Я чекаю, коли грушка мені до рота впаде, а то, мушу сказати, досить виснажливо. Непроста робота.

– О! – здивувалося Щастя. Воно ще не зустрічало таких бовдурів. Різних бачило, але такого… – А ти не пробував груші з дерева руками зривати?

– Як це? – запитав чоловік. Хвильку ошелешено дивився на Щастя і враз розплився в посмішці: – О, ви такий розумний, пане! Дякую за науку, точно – руками.

Чоловік радісно вигукуючи: «Дякую, аж підскакую!» – зірвався на ноги та почав жадібно рвати груші й запихати їх до рота.

– Слухай, чоловіче, а що ти їси, коли груші не родять? – поцікавився Розум.

– Ну, вишні там, черешні, малину, ожину їм.

– А взимку? – не вгавав Розум.

– А взимку люди добрі не дають пропасти. Та й скільки тої зими, – відмахнувся сердито чоловік. Груші були такі смачні, а ті двоє його відволікали.

– Ну що, брате! – Щастя важко зітхнуло, звертаючись до Розуму. – Я багато зустрічало в житті телепнів, але такого вперше. Пішліть далі?

– Е, ні! – Розум, певно, щось придумав, бо очі в нього загорілися хитрим вогнем. – Чому це далі? Погляньте на цього чоловіка: безталанний нерозумний злидар. От дай йому щастя і що він робитиме? Далі сидітиме під грушею зі щасливою мармизою. У його житті нічого не зміниться. Точніше зміниться, його вважатимуть не тільки ледачим, а й божевільним. А от що з ним станеться, коли він отримає розум? Ось і з’ясуємо, хто з нас важливіший.

Щастя стенуло плечима, а Розум вів своєї:

– Чоловіче добрий, а чи є в тебе батьки, жінка?

– Нема нікого. Я – сирота, – відповів чоловік охоче, бо вже втамував голод.

– А хата ця чия? – кивнув у бік халупи Розум.

– Моя, – відповів чоловік.

– А оті бур’яни за хатою – також твої? Але чому ти… – Розум не встиг договорити, бо чоловік обірвав його:

– То зараз бур’яни, але колись було пшеничне поле… Знаєш, скільки в мене землі? Багато, дуже багато… Та я безталанний, і всі про це знають. Тільки ви не тутешні, от уже причепилися. Ху, наївся. Теперечки можна й поспати, – і чоловік знову розлігся під грушею, заплющив очі і за деякий час голосно захропів.

– Овва, – тільки й вимовило Щастя.

– Ну що, Щастя? Хочете подивитися, що може Розум?

Щастя збентежено махнуло рукою. Розум зі Щастям домовилися, що рівно за п’ять років вони зустрінуться на цьому самому місці та з’ясують, чия взяла. І Щастя подибало далі. А Розум поселився в голові безталанного чоловіка.

То тільки в казках час швидко біжить, а в житті він повільно тягнеться. Та хоч би там як, спливло п’ять років, і Щастя вирушило в дорогу. Ще здалеку воно запримітило на місці старої халупки добротну високу кам’яницю, обнесену міцним парканом. На подвір’ї – купа птаства, коні в стайні іржуть, свині кувікають, вівці мекають. Довкола чистота та порядок. Подвір’ям порядкує чоловік, а його і не впізнати – багато вбраний, у шкіряних чоботах.

З хати вигулькнула молодиця:

– Семене, ходи полуднувати, серденько, – заспівала вона мелодійним голосочком. А гарна молодиця, як намальована. – Усієї роботи не переробиш!

– Ходи злий мені на руки водиці.

Щастя замилувалося тою картиною. Не могло повірити, що се той самий чоловік. Подружжя пішло до хати. А Щастя всілося на лаві та й зажурилося. Програло воно, виходить, спір Розуму. І тільки-но воно подумало про Розум, як той тут як тут опинився поруч.

– Доброго здоров’ячка, Щастя!

– І вам, брате, того ж бажаю. Бачу-бачу, як ви тут господарюєте. Ви виграли. Виходить, розум важливіший від щастя, – і Щастя сумно зітхнуло.

Та Розум не поспішав радіти. Навпаки, був похмурий та насуплений.

– Ні, брате, не так усе просто. Дістав чоловік розум, і все наче гаразд: і добробут у хаті, і багатий урожай у полі, і хліб у коморі… Розумом своїм всього добився, навіть оженився на найкращій дівчині з села. Не найбагатшій, а добрій, працьовитій. Але… Що з того?

– Як це що? – здивувалося Щастя. – Ви виграли.

– Та мій Семен, навіть коли був безталанним злидарем, таким нещасним не почувався, як зараз, – бідкався Розум. – І що я вже не вигадував – усе дарма! Нема в чоловіка радості та втіхи від отриманого. Нема…

Глянуло Щастя уважніше на Розум, тоді перевело погляд на чоловіка з жінкою, які мовчки вийшли з хати, сіли на призьбі й сумно пригорнулися одне до одного, молодиця гірко заплакала…

– Тепер ваша черга. Маєте усе виправити, – сказав Розум.

Через кілька років йшов тим селом мандрівник та й зупинився біля знайомої груші. Але не впізнав ані хати, ані господарки… Подвір’ям бігало двійко замурзаних та щасливих хлопчаків, весело гавкав собака, граючись з ними, а неподалік на призьбі сиділа молодичка, тримаючи на руках немовля та щось до нього ніжно промовляючи. З хати вийшов чоловік. Окинув радісним оком ту гарну картину. Сів поруч дружини, приголубив ніжно, посміхнувся маляті. Семен вважав себе найщасливішим у світі.

– Гм, – хитро посміхнувся в довгий вус мандрівник: – Певно, спір унічию завершився. Що варте щастя без розуму і чи потрібен той розум, коли не маєш щастя?

Ось така казка. Хитра й мудра водночас. Про Щастя і про Розум.

А тепер спи, мій хороший, і хай тобі насниться Щастя! Та, зрештою, і Розум також не завадить.