Текст книги "Щоденник Мавки"

Автор книги: Дара Корний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц)

– Перед тобою зараз сидить бомжиха Машка. У минулому красива успішна жінка – Марія Федорівна Пристай. Психолог у приватній клініці, якою керував її чоловік. Вона ж свого часу і запропонувала йому цю клініку створити. Певна річ, потрібні були гроші, щоб почати. Вона знайшла. Гарні зв’язки, друзі, які не беруть відсотків, банкіри, які пропонують хороші умови, бо ти вмієш і знаєш, як розмовляти з грошовитими чоловіками. Фах і твоя врода дозволяють це робити. Усе в тебе є – квіти на свята, дорогі подарунки. Взимку відпочинок у Єгипті, влітку – Туреччина. Хочеш побачити Париж – будь ласка. Для коханої будь-які двері світу відкриті… Усе є, та… Бог не дає дітей, бо відразу всього мати не можна… чи можна? Певно, як кому. І ти п’ятнадцять років безупинно мариш дітьми, лікуєшся, пробуєш. Врешті настає момент, коли розумієш – це безуспішно, та за інерцією продовжуєш пробувати. Так, твої намагання вже як спорт… А тим часом чоловік починає від тебе віддалятися, вислизати, мов золота рибка з рук мрійника. Вислизає, вислизає, і врешті одного дня ти прокидаєшся вранці в холодному ліжку одна з розумінням великої втрати. Втрати себе. Коли ти себе загубила? Певно, тоді, коли дозволила недозволену розкіш кохати когось більше від себе. Світ валиться, хоч наче зовнішніх проявів і немає – чоловік і досі вдає, що у вас повноцінна родина. Він тебе любить, поважає і теде. Та його відрядження чомусь стають дедалі довшими, аромат чужих жіночих парфумів, що в’ївся у його сорочки та піджаки, – дедалі гострішим, повернення з роботи аж за північ… І ти втрачаєш інтерес до життя. Хамиш пацієнтам, зриваєшся на підлеглих, і врешті він тебе переконує взяти тривалу відпустку. Поїхати до моря чи в гори. Він хотів би з тобою, та не може. Роботи багато, відповідальність перед собою, пацієнтами і теде. Та що я тобі розповідаю, мала? У тебе зараз в очах такий самий біль, який був у мене, коли після повернення з відпочинку мій любий сповістив: він кохає іншу і вони чекають дитину. Чекають на первістка. Вона вже на восьмому місяці, і в них буде син. Вона молодша майже вдвічі, вона нахабніша вдвічі. Вона – піранья. І ти, золота рибко, абсолютно вільна. Звісно ж, тобі дуже вдячні за все і ти можеш далі працювати в клініці на своїй посаді. І квартирку тобі твій коханий уже придбав – двокімнатну, правда, але нову, з євроремонтом та сучасним наповненням – меблі, оргтехніка, усе включено. Ага, навіть машину мені дарує свою, хоч я досі їздити не навчилася. Та це нічого, каже він, от і нагода з’явилася навчитися, почавши нове життя. «Ти ж розумна жінка, Марічко! У нас уже давно нічого немає. Живемо за інерцією. А це – шанс для обох. Почати життя спочатку. Справжнє життя». І так далі і тому подібне. Мене заціпило. Я не могла тоді ані плакати, ані заперечувати, просто тупо стояла і мовчала. Я переїхала в ту нову квартиру, куплену ним. Замкнулася в ній і виходила тільки в магазин. Купити їдла будь-якого і… горілки. Коли випивала, мені, здавалося, легшало. Втягнулася. Йшов час. А через рік золота картка, яку видав мій коханий, мені бібікнула, що грошей на рахунку немає… Це мене наче трохи повернуло до тями. О! За рік може багато що статися! Панас – то ім’я мого колишнього – подав на розлучення, оскільки я на суди не з’являлася, нас розлучили заочно. На спільне майно я не висувала жодних претензій, тож мені зі «спільно» нажитого нічого і не перепало. Тим паче, поки я була в прострації і ще вважалася де-юре його дружиною, коханий і клініку, і машину, і квартиру, і дачу в Карпатах переписав на родичів майбутньої дружини. Якісь там терміни, коли я могла оскаржувати, минули – і маєш: я перетворилася на нікому не потрібну, покинуту колишню.

Машка говорила спокійно, наче розповідала не про себе, а про когось чужого, і тільки тремтіння сигарети в руках видавало її. Вона налила собі ще, залпом випила.

– Не буду розповідати про свої спроби повернутися до життя. О, багато їх було. І друзі намагалися допомогти, і пробували примусово лікувати, і підшивали, і на роботу до себе брали. Няньчилися, наче з малюком. Місяць-два все гаразд, а потім ураз… Зірвуся. І наче все розумію, та серце… Воно, мала, просто розбилося. Милі мої друзі! Намучилися зі мною! Впрошували, благали. А я ж горда: і хамила, і посилала на «небо за звьоздочкой!»… Усе марно! Бо пацієнт ремонту не підлягає. Брухт, карочє… От тепер бачиш, на що я перетворилася. Брухт, який лазить по смітниках, збираючи собі на пляшку. Який і вбирається на смітниках. Так, у мене є пенсія. За інвалідністю. Вгробила-таки себе. Інвалідська пенсія. Але її ледве вистачає, щоб за комунпослуги сплатити. Моя квартира – останнє, що мене ще тримає. Ні, я не можу її пропити. Бо це його подарунок. Останній Панасів подарунок. Бачиш, який бзік у дурній голові скалкою засів… Життя – то сволочна жінка, мала. Пройда…

Магдалена слухала, затамувавши подих. Ледве вичавила:

– А він? Як він?

Машка важко зітхнула. Забичкувала недопалок, запалила нову сигарету, смачно та довго затягувалася, струсила попіл.

– Панас? Бог таки є, мала! Але в нього дивне розуміння кари. Панас помер. Несподівано так. Уві сні. Я тільки на сороковий день дізналася про це. Мені наче телефонували, давали знати й поштою. Та в мене тоді був запій черговий. Уже п’ять років минуло. Інколи мені здається, що то я випросила в Бога для Панаса смерті. Молила, жадала справедливої кари. Звісно, я винуватила в усьому не його, а ту відьму молоду, що чоловіка в мене забрала. Ех, наївна душа. Слід було просити іншого – благодаті для всіх. Я інколи приходжу до нього, на цвинтар, поговорити. У ті, особливі для нас дні. Ніколи нікого зі знайомих там не зустрічала. Лишень цієї весни випадково ледве не натрапила на його дружину. Вирішила на Великдень йому крашанок занести та паску власноруч спечену. Він дуже любив мою паску. А там вона – стоїть навколішки та плаче. І також розмовляє з ним. Постояла, підслухала. Так, вона його також любила. По-справжньому. Хоч його немає, він уже ніколи не встане, не заговорить, та помер він щасливим. Бо… Зоставив по собі сина та двох люблячих жінок. Одна з них має при собі частинку Панаса – дитя. А що отримала я? Порожнечу. Раніше хоч гріло те, що він живий. Чужий, далекий, але живий. А тепер – я не відчуваю нічого. Живу, доживаю. Якби мені дозволяла моя віра – уже б давно собі щось зробила, а так… Просто доживаю. Людина має для чогось чи для когось жити. Заберіть у неї це, і вона перетвориться на тлін. Я – тлін, Магдо, я – тлін.

Машка вперше назвала її Магдою. І тут до неї дійшло. Отой одяг бомжачий, спроба розмовляти по-вуличному – лишень маскування, намагання відгородитися від світу, який колись для Марічки був рідним, спроба втекти від самої себе. Та хіба від себе втечеш? І, здається, Машка так довго ховається та грає чужу роль, що вже й перетворилася на чужинку для самої себе. Розумна, освічена жінка, яка марнує своє життя. І через що? Через кого? Чоловіка. Згадала свого. Защеміло всередині, засльозилися очі. Уже не могла стриматися. Плакала.

– Поплач, мала, поплач. Сльози очищають. Мені ж заціпило. Я уже сто років не плакала. І подивися уважно на мене, і зрозумій, що можна зробити зі своїм життям, коли перестаєш любити себе. Я тобі допоможу, мала. У тебе все буде добре. Обіцяю. А знаєш чому? Нє, я вже давно стала гранітною, такою собі кам’яною бабою – ні емоцій, ні бажань, тільки інстинкти: пити, жерти та срати. Але… Твої очі, мала. Ти інша. У тобі багато вогню, багато життя. Але ти його чомусь стримуєш. Я знаю, переконана, хтось той вогонь так глибоко загнав у тебе, що ти й забула, як то бути справжньою. Розкажи про себе, мала. Чому тебе батьки назвали Магдою? У тобі є щось циганське, але мало. Дивне, як на українку, ім’я. Чому Магдалена, мала? Давай розказуй. І в тебе, і в мене часу навалом поки що. Чи не так?

Щоденник Мавки

Зараз я стою біля вікна і вдивляюся в темряву. П’ятий поверх. Мені добре видно смутне темне небо, безлюдну вулицю, підсвічену підсліпуватим ліхтарем, дерева в напівдрімоті. Тихо, спокійно. Так годиться в цей час доби, бо ніч. І ти також захований за стінами своєї оселі, захищений від… Від кого, від чого? Якщо боятися ночі, вона наздоганятиме напівтінями, напівнатяками, переслідуватиме у снах. Але це лишень якщо боятися. Тому не бійся, а просто спи, посміхаючись долі та янголам. Більшість людей зараз так і чинять – мирно сплять, шукаючи у снах світанку.

Другу годину ночі показує мій годинник, а я все вдивляюся в ніч. Удивляюсь уважно в небо. Навіть вогні великого міста дозволяють розгледіти там зорі. Так, зорі… Суцвіття зірок.

Історія друга. Про душі

Був колись час, коли нічне небо існувало без зірок. Правда-правда. І місяця не було. Сумні часи. Тільки-но сонце ховалося за обрій, як світ поглинала темрява. І вкупі з нею світ заполонювало зло, усе те, що боїться й натяку на світло. Усі людські вади сходилися тоді докупи, а люди замикалися в домівках та, запаливши каганці, як оберег, укладалися спати. Ненависть, зрада, брехня, облуда, ледарство, заздрість, агресивність… Вони ставали до розмови і вихвалялися одне перед одним, хто що поганого вчудив, якого лиха накоїв, кого звів, кого довів.

І якщо, борони Боже, ти припізнився в дорозі, то мусив відразу кудись заховатися, бо ті лихі відчуття обов’язково почують тебе та візьмуть у полон. І життя перетвориться на темряву. Тож уночі, після заходу сонця, ніхто з людей не смів й носа на двір вистромити.

Зажурилися світлі вчинки та добрі почуття. Бо все більше та більше живих створінь ніч перетворювала на лихих потвор. Зійшлися добрі вчинки на нараду в просторій світлиці самого Сонечка. Довго гадали, як лиху зарадити. Та нічого мудрого не придумали. Бо ніч – то терени зла, які не мають поки в собі й натяку на світло, як може добро втрапити на цю територію, не розгледівши дороги? Сила добра – у світлих вчинках, які й створюють довкола себе світло. Врешті, коли всі слова бідкань та розчарувань були сказані, озвалося Сонечко.

– Людська душа – то теплий яскравий вогонь. Людина народжується, отримує тіло, отримує душу. Вогонь душі впродовж людського віку чесно служить людині, зігріває в негараздах, допомагає, коли холодно, похмуро та сумно. І людина, відкрита для добра і добрих почуттів, легко приймає в себе добро – таким чином її вогонь душі стає ще багатшим та величнішим. Про таку людину ми кажемо – горить, світиться, сяє. Біля таких людей хочеться зупинитися та зігрітися. А коли настає час і тіло помирає, то пам’ять про таку людину довго-довго зоріє, допомагаючи тим, хто знав її, ставати кращими. А куди ж дівається вогонь душі? Він повертається туди, звідки й прийшов. До свого Творця. Милі, любі добрі почуття, а якщо ми попросимо у Творця дозволу тими вогниками-душами запалити ніч?

– Як це, запалити ніч? – здивувалася Любов.

– Як це? – луною додала Чесність.

– Як це? – хором-луною обізвалися Віра та Надія.

– А так, – радісно відповідає Сонечко. – Душа, по смерті тіла людини, стане на небі вогником, свічечкою, яка застерігатиме в темну половину доби все живе від поганого, нагадуватиме, що жити потрібно так, щоб не згаснути, потрібно світити, а не тліти. І це світло допоможе й вам, добрі почуття, знайти дорогу в темряві.

– Як гарно, як гарно! – заплескала в долоні Совість. – Ми згодні, ми згодні! Давайте просити Творця.

І вони попросили, і Творець не відмовив. Подарувавши нічному небу мільйони вогників-душ. Яке життя прожила душа – такий вогонь вона й дарує.

– І як ти назвеш ті вогні? – запитало Сонечко Творця. – Ти їх створив, тобі й називати.

Тільки на мить задумався добрий Батько, посміхнувся та сказав:

– Світлі душі – це Зорі. Очі тих, хто вміє світити. Але й це ще не все. Пильнувати Зорі вночі я не зможу, клопоту багато, ви ж мене розумієте? Та знаю напевно, що кожній отарі, навіть найліпшій, потрібен достойний пастух. Він – то частинка мене, моя світла тінь посеред ночі. Він народжуватиметься, ростиме, а потім навпаки – зменшуватиметься і помиратиме. Як нагадування всьому живому про те, що земне життя не вічне. І назву я цього пастуха Місяць.

Так і сталося, як сказав Творець. Тільки-от Ніч дуже вже образилася. Хоч і блискітки-Зорі на небі пасували до її смоляного плаття і пан Місяць, особливо молодий серпик, гарно прикрашав її волосся. Але ж це нечувано, як можна було, її не спитавши, таке вчинити? Пішла до Творця скаржитися.

– Образили ви мене, Батьку, своєю неувагою. Чи я вже й слова доброго не варта? Прикро мені, дуже прикро.

Розплакалася Ніч. Та так захмурилася, що за чорними хмарами пропали-сховалися і Зорі, і Місяць.

Мусили-таки в Ночі дозволу запитати.

– Добре-добре, люба моя Ноче! – озвався Бог. – Пробач. Може, якось домовимося? Що б ти хотіла отримати як вибачення?

О, Ніч насправді хотіла небагато. Лишень бути присутньою посеред дня.

Тож тепер, коли сонце на небі світить-сяє, усе живе відкидає тінь, у якій є присутність ночі. Та в ній, на жаль, можуть ховатися недобрі почуття. Зате посеред ночі високо-високо в небі горять мільйони добрих душ, які щедро посилають і вночі на землю добрі почуття та світло.

Отака ця історія! Історія про душі. Хай ті зорі вночі зазирають не тільки у твоє вікно, зазирають і в душу. Тримай її для світла завжди відкритою. Спи і хай тобі насниться місячна дорога і Я на ній – твоя Мавка. Та, котра на тебе чекає.

4. Чи так, чи сяк – не пропадеш, бо козак

Чи знаєш ти, яких ліків вживають ужалені скорпіоном? Тим же скорпіоном натирають рану.

Григорій Сковорода

Коли двері квартири та й, зрештою, тепер уже його минулого, зачинилися, чи думав куди йти? Зовсім ні, брів навмання, куди несли ноги – туди і йшов. Блукав десь годин п’ять похмурим та мокрим від осені Києвом. Парками, вулицями… Зараз мав можливість уважно роззирнутися довкола, бо ніхто його вже не чекає, особливо вдома. Так, удома вже давно його ніхто не ждав. Однак до сьогоднішнього дня тішив себе облудою, що таки має притулок, власний дім… Ілюзія розвіялася, і зараз ти залишився сам на сам із собою та наодинці з містом.

Люди поспішали, перестрибували через калюжі, які наплакала за день осінь. Сльози-вода-небо – і то все в брудних калюжах. Замислився. Коли з ними це сталося? І вже знав підсвідомо відповідь, хоча досі боявся прийняти її. Це врешті мало трапитися – рано чи пізно, бо як ти докупи не тули небо з землею, не пришивай горизонтом – це лишень оптичний фантом. Скільки не поспішай до тої лінії, до того місця, де зшито докупи те, що не зживається, не добіжиш. Сьогодні його біг урешті припинився. Йшов, не поспішаючи, не кваплячи ані стрілки годинника, ані сутінки, які кволо спускалися на місто. Засвітилися ліхтарі, перехожих стало менше.

Боже, які ці люди дивні: зосереджені на власних візіях, занурені в себе. Тільки зграйка молодих дівчат, що вигулькнули з-за рогу будинку, випадала з сумирної й меланхолійної картини осіннього вечора. Ці щебетали, весело щось обговорювали. І Олексію враз захотілося провести цих юних панянок, піддатися хай на мить веселощам, які затуляли світ своїми крилами.

Куди прямують дівчата, не дуже цікавило. Просто отримав певний рухливий орієнтир у своєму бажанні рухатися вперед. Від дівчат віяло позитивом та впевненістю, тим, чого йому зараз бракувало. Тому і йшов за ними, прив’язаний невидимими нитками. Звісно, він міг би зателефонувати комусь із друзів, напроситися на душевну розмову – і йому не відмовлять. Однак, перед тим як починати цю розмову, мусив принаймні косметично спробувати навести лад у голові. Бо навіть приблизно не знав, що робитиме далі, як житиме. А ще вчора йому видавалося, що серйозна розмова з дружиною, яка вже давно назріла, звісно, відбудеться, та вже точно не сьогодні, й не завтра, і навіть не післязавтра, а колись. Тоді, коли він буде готовий. Готовий до краху. А тут стихія валить тебе з ніг. І справа навіть не в тому, чи є у його дружини хтось інший. Нікого в неї немає. Вона до оскоми правильна в усьому. Берегиня домашнього вогнища, справжня, стовідсоткова. Нічого їй і не закинути, крім міщанства, крім бажання любити тільки свою хату, своїх рідних у тій хаті і не розпорошуватися на світ, що за дверима. Бо для чого то все робити? Світ нікуди не дінеться. Світ стояв мільйони років і ще стільки ж простоїть, поки зірка-сонце не вигорить дотла. А життя дається тільки раз і прожити його треба для себе і для своїх рідних… Така філософія. Дім – повна чаша. А як ще можна сказати про їхню хату? Ідеальний музейний лад та порядок в усьому, усе на своїх місцях. Дехто з друзів йому навіть заздрить, поки не вдаряється об гранітні очі його Ірини. Від них також віє музейністю. Порядок мусить бути в усьому, а навала непроханих гостей лишень шкодить цьому: прийдуть, натопчуть, загидять посуд, килими. Після того як гості йшли геть, обов’язковим було генеральне прибирання: так, ніби це не інтелігентні люди до них на горнятко кави зайшли, а циганський табір оселею промчався. Навіть Олексієві ділові партнери вважали за потрібне зустрічатися виключно на нейтральній території. Звісно, про творчість не могло бути й мови. Це ж сморід який… Фарби, розчинники, купа сміття та плям.

Сміттям Іра називала ескізи. І Олексій терпів. Винайняв у мансарді будинку на Подолі крихітну майстерню. Там і творив. Дружину після цього наче трохи попустило. Та не надовго. Вона переключилася на інше. Її стали дратувати його часті виїзди на пленери. Ірина категорично відмовлялася будь-куди виїжджати з чоловіком, хоч він настирливо запрошував, навіть підкупи готелем та присутністю цивілізації мало впливали. Бо хто буде поливати вазонки? Що, мама? Мама не вміє, в Ірини там цінні селекційні кактуси, за якими треба вміти доглядати, як за малими дітьми. Олексій змирився. Благо, Ірина в порівнянні з дружинами його приятелів була янголом, якщо й пиляла, то у виключних випадках. Виробила до чоловіка особливий діловий підхід: ти – мені, я – тобі. Та час минав, і цього виявилося замало для співіснування.

Дівчатка завернули в скверик. Йшов слідком. Не дуже вслухався в розмову, достатньо було мелодики голосів – веселих та безтурботних. Говорили щось про музику та вміння під неї рухатися. А от його Ірина не любила танцювати. Якщо і доводилося, то вона виконувала цей ритуал пафосно. Танцювати вона вміла, відчувала музику, але не любила. Вважала це пустим заняттям. Був навіть час, коли Олексій пробував дружину хоч чимсь, крім бухгалтерії та хатніх справ, зацікавити. Привів її на курси сальси. Такою сердитою він Іру ще не бачив. Ото подарунок він її зробив? Вона вдома на нього кричала так, що він думав – шиби у вікнах потріскаються. Олексій патологічно ненавидить скандали та сварки. Щоб його вивести із себе, потрібно дуже постаратися. У нього вдома батьки ніколи не сварилися, тому отой менторський тон дружини увів його в ступор. Малий, почувши мамин лемент, замкнувся в дитячій. Добре, що Олексій вчасно взяв себе в руки та зрозумів, що якщо почне виправдовуватися, заспокоювати або відповідати «взаємністю» – зробить ще гірше.

Змовчав. Це був перший дзвіночок для нього, точніше навіть не так: яскраве попередження – «далі буде». І було… Сварки через дрібнички. То навіть не сварки. От коли когось незлюбиш і він тебе дратує, то вже сама його присутність стає каторгою. Та що там присутність, натяк на нього дратує. Як у народній приказці.

– Чому в хаті смердить?

– Та то все невістка.

– Та ж її вдома нема.

– Як нема? Он її запаска висить… Тому й смердить.

Олексій відмовчувався. Бо є син, бо є обв’язки чоловіка перед родиною…

А якби не відмовчувався? Закінчилося б усе набагато раніше.

А ще рідна теща, якій Олексій з першого знайомства не сподобався. Ну що це за професія така в мужчини – художник? Уже ліпше сантехнік чи будівельник. І хоч Олексій не вважав себе білоручкою, бо добре тямить і в малярстві, і завиграшки поміняє стару проводку чи сантехніку, та тещу це не зупиняло. Бо в однокласниці Іринки, чи сусідки Тані, чи у знайомої знайомої, то не мало значення, чоловік «справжнєйший» бізнесмен. І то нічого, що він з кравчучками по Туреччинах волочиться, а потім утридорога те шмаття в Хмельницьку на базарі продає, сам факт – чоловік-бізнесмен – підкуповує. І навіть коли Олексій створив власну галерею та почав заробляти набагато більше, аніж горе-бізнесмен, теща не зупинилася. Цього разу вона переметнулася на доньку своєї колежанки Галі, чоловік якої «виграв» грін-карту і поїхав на заробітки в Америку, а через рік і дружину з дітьми туди перевіз. Колежанка і фотки показувала. Ото життя! Краса – і природа, і люди, чистенько так, усі на знімках усміхнені, щасливі. А будинок який, а гараж, а газон, а діти, а робота! А непутня Гальчина донька Свєтка, глянь, така краля стала, золоті зуби, що в роті мала, замінила на дуже дорогі – білі, голлівудська посмішка в неї. А хіба Іринка гірша від Свєтки? Та Іринка і красивіша, і розумніша, тільки щастя не дав Бог. Бо ж сказано в народі: «А з музики та маляра нема вдома господаря». А те, що чоловік Світлани працює на будівництві вантажником, а сама Світлана прибирає в багатих родинах (миє унітази), у розмовах не згадувалося. Кому то цікаво? Блакитна мрія тещі – Америка – здавалася такою великою й світлою, що різними там дрібницями не хотілося її затьмарювати.

Скверик закінчився, почалося подвір’я школи. Схоже, дівчата весело поспішали туди. Ні, він за ними не побіжить, вони напевне квапляться на дискотеку чи вечір танців. Хтозна, як тепер у молоді це називається. У кишені невдоволено загудів мобільний. На автоматі приклав слухавку до вуха. То був його старий приятель Назар. Іноді здавалося, що той, наче рідна мати, відчуває, коли потрібна допомога чи порада. Домовилися зустрітися.

Сидять у напівтемному генделику на Подолі. Назар мовчки слухає, підперши щоку рукою, час від часу зітхає. Олексій і сам не знає, де в нього беруться слова, говорить-розповідає, то лає себе, то дружину, то весь світ, який його не розуміє… Назар мовчки киває бармену, і той приносить ще пива.

Пиво випито, проте на душі й далі темно й незатишно. Пиво не рятує. І вже вони з Назаром сидять у скверику на Контрактовій, навпроти Києво-Могилянської академії, якраз поруч з пам’ятником Сковороді. Назар курить люльку, мрійливо та неквапом випускаючи в повітря дим. Олексій ніяк не заспокоїться. П’яно-романтичний настрій тому сприяє:

– Згадав одну притчу. Творець узяв і змішав декілька сонячних променів, ніжну барву світанку, замріяний смуток ночі, красу лебедя та лілеї, лагідний погляд лані, грайливість кішки, граційність метелика, ласкаву посмішку, пекучий жар багаття, крихкість льоду, трепет газелі, солодощі меду, легкість пуху, ніжність повітря, силу магніту. Щоб перебити солодкавість, додав холодного мерехтіння зірок, непостійність вітру, сльозливість хмар, боязливість зайченяти, набридливість мухи, упертість лелеки, жадібність акули, підозрілість миші, ревнивість тигриці, хитрість лисиці, підступність оси, кровожерливість п’явки, спокусливість змії, дурман опіуму, безжальність стихії. А тоді виліпив фігуру і вдихнув у неї життя. Так з’явилася жінка. Творець передав її чоловікові, сказавши при цьому: «Вона – твоя, зроблена тільки для тебе. Бери її такою, якою вона створена, та не намагайся її змінити. Блаженствуй з нею все життя і страждай до смерті».

– А нафіга? – питає Назар, хитро мружачись. – Нафіга, брате, страждати до смерті?

– Е-е-е-е, той… – Олексій не знаходиться, що відповісти.

І врешті Назар, чи не вперше за весь вечір, розроджується довгою тирадою:

– Гм, жінки… Твоя біда, друже, що ти музу захотів «ощасливити», тобто перетворив її на дружину. Хто така дружина? Га? Вслухайся в слово! Це насамперед подруга. Вірний друг! Вона і мати твоїх дітей, берегиня домашнього вогню, отого рівного, що не пече і не лякає, а варить їсти та взимку гріє хату. А от муза – геть інше! Це божественний ідеал, щось нереально-прекрасне, споглядальний образ, на який моляться, якому поклоняються. У музу обов’язково закохуються, якщо пощастить – вона стає неперевершеною коханкою, але не більше. Не прив’язуй музу до каструлі, до віника, до пральки, до пелюшок, брудних шкарпеток та закаканих підгузків, бо вона тобі цього не пробачить і рано чи пізно обернеться на фурію, а твоє життя перетворить на пекло.

Назар кладе праву руку Олексію на плече, прискіпливо втуплюється в очі:

– А ти думаєш, чому я досі не одружений? Сорок п’ять років мені стукнуло. Отож. А досі сам. Музи, дружини – заплутатися легко. Жінка, може, і найдосконаліше творіння Господа, погоджуюся, і притча твоя, звісно, красива, але певно, не всім підходить, хай уже Творець вибачає. Але… Олексію, не завжди для щастя потрібна жінка. Бо досі живуть на білому світі такі люди, як він, – Назар киває в бік пам’ятника Сковороді.

Мокрий Сковорода наче мружиться від світла ліхтаря, котрий засліплює кам’яні очі. Замислене аскетичне обличчя, погляд спрямований ніби всередину. Торбинка притиснута до грудей.

– Ти про пам’ятник? До чого тут він? – Олексій здивовано стенає плечима. – Що може знати про жінок пам’ятник? Тобто, що про них Сковорода знав? Він ніколи не був одружений, йому з тіла ніколи не виймали душу, не топтали її.

Назар затягується, криво посміхається:

– А ти звідки знаєш? Та тьху на тебе, дурню! Ірка – ще те стерво! Ой, не треба тіко ля-ля, душу вона тобі вийняла. Не журися, козаче, запхаєм назад. Бо козак не боїться ні хмари, ні грому, як вийшов із дому. І Сковороду мені не ображай. Ти ж на нього дуже схожий. Хе! Орел, що мух не ловить. Уже вибач, братику, але скажу по правді: хоч ти і вдавав, що все гаразд у твоєму особистому житті, та ж я добре бачив, що ні. Знаю, що зі своїм законом у чужий монастир лізти не годиться, тому й не пхався. Та твою Ірку завжди дратувало все, що любиш ти. Твої друзі, любов до живого світу, прив’язаність не до килимків у хаті, а до трави під ногами, та її навіть те, що ти босоніж по квартирі ходиш злила. А застілля? Скільки разів я в тебе в гостях був? Так, ти запрошував, погоджуюся, але… Мені одного разу стало. Витріщилася твоя Ірка на мене, як лях на козака. Ага, мені й кусок у горло не поліз. Ледве салом не вдавився. Турецький син буду, коли то неправда. Шо там балакати! Ви ж ніколи разом не відпочивали, згадай. Ну. Вона – у Єгипет, ти – у Карпати, вона – у Туреччину, ти – на Десну. Ти – у Холодний Яр, а в неї – фешн. Тьху. Слово яке зафекане. Ех! Та ти ніколи там, у твоїй чотирикімнатній квартирі не був щасливим. Що у вас на стінах висить, згадай. Жодної твоєї картини. Вони, бач, не вписуються в дизайнерське рішення когось там. Тю, і не патякай мені про сімейне щастя. До гепи всьо!

– Не буду. До гепи всьо! – луною повторив Олексій.

– Ага. Туди. Усьо, досить. Нині ж не вівторок, щоб повторяти разів сорок.

– Нині четвер, – не в лад відповів Олексій.

А Назар веде далі та показує люлькою на пам’ятник:

– Знаєш, що він про щастя казав?

Олексій стенув плечима. Хіба він знав? Хміль ударив у голову, він уже ні в чому не був певен.

Назар урочисто підвівся, підняв до неба вказівний палець та голосно прорік:

– «Бути щасливим означає знайти самого себе». О! Як сказано! Тому, друже-брате, бери свою торбу і гайда до мене спати. Поживеш, подумаєш. Спробуємо тебе пошукати. А жінка? Жінка – діло наживне. На твою голову вистачить гризоти, якщо дуже захочеш ще раз перечепитися.

Олексій сумно зітхнув, почухав потилицю:

– Та що вже там… Якось воно таки буде, правда, брате?

Назар підморгнув Олексію та розважливо додав:

– Не журись, козаче! Нехай твій ворог плаче. Чи так, чи сяк – не пропадеш, бо козак.