Текст книги "Диво"

Автор книги: Даніела Стіл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

Квінн бачив, що Джек відчуває свою провину, бо ще не прочитав книгу про вітрильники, проте він не хотів тиснути на нього. Він міркував, що хлопцеві могла б дуже сподобатись та книга, але бідолашний тесля працював день і ніч на двох роботах, особливо багато роблячи для Квінна. Не знаючи й сам чому, однак він відчував, що Джек, якщо захоче, зможе бути чудовим моряком. Він виявив велике зацікавлення до креслень корабля, а Квінн міг би залюбки навчити його ходити під вітрилами. Квінн сподівався, що той, певно, дочитав книгу до якогось місця, але забув розповісти йому про це.

Січень добігав кінця, і робота просувалась добре. Квінн попрацював цілий ранок і зробив список справ для Джека, а також свої зауваження щодо тих робіт, які саме виконувались, вийшов із дому і вручив список хлопцю. Стояв перший сліпучо-сонячний день за довгі тижні, і настилання даху було нарешті завершено, хоча часу на це пішло більше, ніж планувалося. Квінн розраховував, що Джек зараз у свою чергу висловить свою думку щодо цього списку і став поряд, чекаючи, але Джек склав аркуш і поклав його у свою кишеню, сказавши, що прочитає це ввечері, чим трохи роздратував Квінна. Той дуже не любив, коли справи відкладались на потім і хотів негайно обговорити ті питання, проте Джек сказав, що в нього зараз дуже багато роботи і він має зосередитись на ній. Відтак пообіцяв неодмінно обговорити все з Квінном завтра.

Але робота того дня посувалася дуже добре, і, щоб розважитись під час того затишшя, яке наставало ввечері в п’ятницю, коли всі йшли геть, Квінн запросив Джека випити з ним склянку вина і знову згадав йому той список, попросивши витягти його з кишені й обговорити разом. Джек вагався й намагався змінити тему, але Квінн наполягав. Він носився з тим списком, наче собака з кісткою, та враз йому здалося, ніби в очах Джека заблищали сльози, і він спитав, чи не образив його чимось. Як правило, Джек легко йшов на контакт і був незворушним, якщо були якісь зауваження щодо його роботи, але те, на чому наполягав Квінн, так засмутило його, що Квінн злякався, чи не піде Джек від нього, що стало б катастрофою.

– Вибач, Джеку, – м’яко сказав він, – я не хочу примушувати тебе поспішати. Ти на кінець тижня, вочевидь, чортзна-як втомився, то навіщо ж нам відкладати на завтра? – запропонував він, намагаючись примиритись із ним і відчуваючи, що занадто тиснув на Джека. Це й самому йому не сподобалось. Але Джек тільки дивився на нього й хитав головою, а по обличчю справді-таки текли сльози. Його погляд, спрямований на Квінна, був сповнений глибокого суму та безмежної довіри, але Квінн так і не міг збагнути, що, власне, трапилось. На Джека було боляче дивитись. Здавалось, молодий хлопець більше не міг тримати в собі якоїсь таємниці. Пояснення прийшло нізвідки, і воно було абсолютно неочікуваним для Квінна. Джек мовчки допив свою склянку вина. Він прямо дивився на чоловіка, на якого працював, і говорив рівним голосом, без емоцій, а Квінн слухав його з болем у серці. Він не хотів образити його своїм запитанням і пропозицією, але вийшло так, що зробив боляче чоловікові, якого почав поважати і якому симпатизував. То був один із тих моментів, коли дороги назад немає, а тільки вперед. Як стрілка годинника, що ходить тільки вперед і ніколи назад.

– Мої батьки залишили мене в сиротинці, коли мені було чотири роки, – спокійно пояснював Джек. – Я пам’ятаю свою матір, принаймні так мені ввижається, і майже зовсім не пам’ятаю свого батька, тільки, здається, одного разу він налякав мене. Я знаю тільки, що в мене десь є брат, але я зовсім не пригадую його. Це все немов у якомусь тумані. Вони так ніколи і не прийшли по мене. Я перебував на утриманні штату, як вони пояснили. Мене віддавали у родинні дитячі будинки, бо я був зовсім маленьким, але потім забирали назад. Ніхто не міг усиновити мене, бо мої батьки були живі. У дитбудинку мені жилось непогано, всі ставились добре до мене. Усе було гаразд. Я тяжко працював. Почав займатись роботами по дереву, коли мені не було й семи років. А в десять я вже багато чого вмів. І вони дозволяли мені робити все, що я хотів, а я, у свою чергу, робив усе, щоб допомогти їм. Я ненавидів школу. Відтак рано збагнув, що коли я роблю якусь роботу для дитбудинку, то вони дозволяють мені не ходити на уроки, – цим я й користався. Я любив вештатись із дорослими, а не гратись із дітьми. Так я відчував себе незалежним і корисним, і мені це подобалось. А коли мені виповнилось одинадцять чи дванадцять, я вже не ходив до школи. І так усе тривало до моїх п’ятнадцяти. А далі я знав, що можу заробити на життя як тесля, отож і вирішив скласти необхідні тести для цього. Чесно кажучи, за мене це зробив друг – то була дівчина. Я пішов із дитбудинку й ніколи не озирався на минуле. Це було в штаті Вісконсин, і в мене були невеличкі заощадження від моїх шкільних робіт. Я сів в автобус і приїхав сюди і відтоді працюю тут. Це було двадцять років тому. Мені тепер тридцять п’ять, і я непогано можу жити з того, що роблю. Я тяжко працюю й люблю свою роботу. Люблю допомагати людям і працювати для таких людей, як ви. Протягом цих двадцяти років ще ніхто не був до мене такий добрий, як ви. – Коли він вимовив ці слова, його голос затремтів, а в Квінна защеміло серце, але він ще не розумів усього. – Я тесля, Квінне, і хороший тесля. Але це все, ким я є. І це все, ким я був, і все, ким буду. Це єдине, що я вмію робити.

– Я не збирався ні до чого спонукати тебе, Джеку, – лагідно мовив Квінн. – Я в захваті, як багато ти можеш робити. Я цього не вмію. У тебе справжній талант знаходити рішення і робити так, щоб усе працювало. – Квінн також відзначив, що в нього є й хист до дизайну.

– Можливо, ви цього й не можете, – мовив Джек сумно, – але ви можете робити багато речей, яких я не можу й ніколи не зможу зробити.

– Мені більше щастило в житті, але я також тяжко працював, – зазначив Квінн, виявляючи до нього той вид поваги, який іноді виникає між двома чоловіками, і немає значення, якого вони походження і просту чи складну справу вони виконують. Квінн Томпсон був чоловік-легенда, а Джек Адамс був простий тесля, проте, як він сам казав, добрий майстер і хороша людина. Квінн вимагав від нього тільки те, що він міг зробити. Але Джек хотів від себе значно більшого і знав, що ніколи не зможе цього. Тягар його минулого був заважкий, і він знав це краще, ніж Квінн міг собі уявити. Квінн не усвідомлював, яке життя вів Джек і які шляхи привели його до нього.

– Вам не просто пощастило, – тихо мовив Джек. – Ви розумний, освічений, набагато вищий за мене і завжди таким будете. А я можу робити тільки це. – Він вимовив ці слова з відчуттям дуже низької самооцінки.

– Якщо ти захочеш, ти можеш піти до коледжу, – підбадьорив його Квінн.

Джек був охоплений таким відчаєм, якого Квінн не помічав протягом усього того місяця, який він у нього пропрацював. Хлопець завжди був такий спокійний і бадьорий, а зараз він побачив його зовсім іншим. Враз відкрилась та туга, яку Джек ховав у серці протягом усього життя. І Квіннові дуже захотілося дати йому надію.

– Я не можу піти до коледжу, – заявив Джек, дивлячись Квіннові просто в очі. Квінн зрозумів: ніхто такою мірою не довірявся йому раніше. – Я ледве можу читати, – сказав він, а потім його голова впала на руки і він тихо заридав.

Сором за змарноване життя краяв його серце, і раптом Квінн відчув себе безпорадним. І, не вимовивши ні слова він схилився до нього й торкнувся його плеча, а коли Джек знову глянув на нього, в очах Квінна також з’явилися сльози. Тепер він зрозумів, що більше ніхто протягом усього його життя не довіряв йому своїх важливих таємниць. А цей чоловік, якого він ледве знав, але якого почав любити мало не як рідного сина, насмілився розкрити йому свою душу. То був безцінний дар.

– Це не страшно, – заспокоював його Квінн, знову доторкнувшись до нього, ніби його рука на плечі молодого чоловіка могла посилити зв’язок між ними, але сталося саме так.

– Страшно! Я не можу читати книг і листів, і навіть вашого списку! Я не знаю, що пишеться на пошті, як заповнювати бланки. Я не можу прочитати угоду. Я маю права водія: знаю знаки, та й годі. Я не знаю, що написано на коробочках із ліками, на дорожніх щитах, мені важко мати справу з картами. Мені важко щось прочитати. Хіба що можу підписати своє ім’я. Це все. Я завжди буду тільки неграмотним теслею. Я не можу зустрічатись із жінками довше, ніж кілька тижнів, бо якщо вони довідаються про це, то більше не захочуть мене бачити. Подумають, що я якийсь недоумок. Єдине, що я можу, це робити те, що вмію в найкращий спосіб. Але це все, на що я спроможний або колись спроможуся.

Для Квінна тієї миті було дуже важливо, що Джек хоче більшого від свого життя, ніж він має, тільки не знає, як досягти цього. Хлопець дивився на Квінна, і його очі були сповнені скорботи й усвідомлення обмеженості свого життя. А те, що Квінн хотів йому сказати, було таким всеохоплюючим, що він просто не знаходив слів. Він хотів обійняти його й міцно притиснути до себе, ніби Джек був хлопчиком. Але Джек не хлопчик, – це чоловік, до того ж такий чемний, добрий і здібний, якого Квінн іще не зустрічав. Він хотів допомогти йому, але не знав як. Що він міг наразі зробити – це прийняти його таким, який він є, а також спробувати дати йому зрозуміти, що вміє він читати чи ні, але Квінн поважає його, й особливо цієї миті. Він продовжував міцно стискати його плече своєю твердою рукою. А за кілька хвилин Джек підвівся й сказав, що хоче піти. Йому стало незручно, коли він побачив, як уже пізно. І Квінн помітив, що Джек надто приголомшений.

– Я маю друга, який допомагає мені, – тихо мовив Джек, одягаючи куртку. – До завтра я знатиму, що у вашому списку, – просто зазначив він, а Квінн кивнув йому й провів його до виходу. То був той момент, коли Джек не лише розповів Квіннові про свої душевні травми, а й відкрив йому своє серце до самісінького дна.

Уночі, лежачи в ліжку, Квінн думав про нього до третьої ночі, глибоко зворушений тим, що Джек відкрив йому. А коли прокинувся вранці й побачив біля свого будинку його вантажівку, то натяг на себе штани й светр, узув черевики просто на спальні шкарпетки і вийшов до нього надвір. Двоє чоловіків обмінялись довгими поглядами, які говорили більше, ніж томи книжок, і Квінн запросив його зайти всередину. Джек почувався дуже втомленим, і Квінн відчував це. Хлопець також дуже довго не спав, думаючи, чи правильно він учинив, коли довірився Квіннові. Певне, що правильно. Чого він найбільше боявся, від чого не міг спати вночі, – це втратити повагу Квінна.

– Я вивчив список напам’ять, – сказав він Квіннові, коли вони зайшли в дім і Квінн зачинив двері. Він махнув Джекові, щоб той ішов за ним у кухню, й обидва чоловіки сіли.

– Ти мені потрібен для додаткової роботи, – спокійно промовив Квінн, а Джек ніяк не міг прочитати те, що було написано в очах Квінна. Він не згадував учорашньої розмови. – Я хочу, щоб ти лишався в мене на дві години після роботи і, можливо, на годину чи дві в суботу. – Говорячи ці слова, він виглядав рішучим, хоча то був тільки вигляд, і це стурбувало Джека. Робота за списком не передбачала нічого такого.

– Здається, робота просувається достатньо швидко? – спитав Джек. Вона рухалась навіть швидше, ніж він очікував, і, певне, Квінн також про це подумав.

– Гадаю, робота і справді просувається добре. Але в нас буде додаткова робота. – Серце Квінна забилося частіше, коли він вимовляв ці слова. Це було важливо, і він хотів, щоб Джек погодився на цю роботу заради них обох. Для Квінна це так само важило, як і для Джека. Минулої ночі вони стали партнерами – уклали мовчазну угоду, встановивши зв’язок, якого не розірвати. Джек дав йому щось дуже цінне, коли довірився Квінну, розкривши йому всю правду. А Квінн збирається вшанувати його, почуваючись сам пошанованим.

– Яка робота? – спитав Джек здивовано.

Запанувала тривала пауза, коли двоє чоловіків дивились один на одного. У кімнаті наче витало щось легке й трепетне. То була надія.

– Якщо ти дозволиш мені, – почав Квінн обережно, – якщо ти дозволиш і якщо довіриш мені, я збираюсь навчити тебе читати.

У кімнаті запала німа тиша, і Джекові захотілося сховати обличчя, по якому покотилися сльози. Квінн також плакав. Минуло чимало часу, перш ніж Джек знов обернувся до нього, ще більше часу спливло, перш ніж він зміг говорити.

– Це правда? Чому ви це робите для мене?

– Бо я так хочу, ми обидва так хочемо. Я зробив у своєму житті чимало безглуздих, дурних, ницих, егоїстичних учинків, Джеку. Можливо, це перший мій добрий учинок, і я б дуже хотів, щоб ти дав мені цей шанс. – Саме Квінн просив його про це, і вони обидва дуже виграли б від цього, не тільки Джек. То була б подорож до невідомих країв, яку б вони здійснили вдвох. – Ти згоден? – спитав його Квінн, і Джек повільно кивнув, затуливши обличчя руками.

– Ви не жартуєте? – Джек поволі почав посміхатись, і його торжество відбилось у Квіннових очах. Усе своє життя Джек хотів піти на курси для неписьменних, але дуже соромився. Та він не вбачав нічого ганебного в тому, щоб зараз учитися грамоти від Квінна. Навпаки, він відчув гордість. – Коли ми розпочнемо? – Він аж сяяв.

– Зараз, – стиха сказав Квінн, переклавши до нього ближче свою газету й підсуваючи свого стільця так, щоб сісти поряд із Джеком. – Коли ти закінчиш свою роботу, ти читатимеш краще, ніж будь-хто. Я впевнений. Навіть якщо це займе більше часу, ніж та робота, яку ти виконуєш, – запевнив його Квінн. – Це не страшно. Для нас обох є урок у тому, про що ти вчора розповів мені. А тепер спробуймо з чогось почати.

Джек посміхнувся своєму вчителеві, а Квінн налив їм обом по чашці кави і знову сів. Урок розпочався.

Розділ 6

Перші кілька тижнів уроки читання йшли добре. Протягом дня Джек лагодив у домі все, що потрібно. А потім протягом двох годин, а то й довше вони з Квінном сиділи в кухні за столом і повільно продиралися крізь нетрі газетних колонок. Іноді, щоб Джекові було цікавіше, Квінн використовував як буквар свою стару книгу про вітрильники. Вони вже займались протягом місяця, коли Квінн дав йому почитати котрусь із нескладних милих поезій, написаних Джейн. То була перемога, коли Джек не тільки зрозумів її сенс, але й зміг повільно та не затинаючись прочитати її вголос. Коли він зробив це, то захоплено глянув на Квінна.

– Це так добре. Мабуть, вона була чудовою жінкою, – вимовив він ніжно, зворушений тим, що прочитав, а також вражений, що взагалі зміг це прочитати.

– Так, просто чудовою, – сказав Квінн сумно. – А я цього навіть і не знав. Я відкрив це для себе тільки в останні місяці, які ми провели разом. Гадаю, що до того я й не знав її.

Квінн довідався про неї ще більше, читаючи її щоденники й вірші, коли вона померла. Трагедія полягала в тому, що до того, протягом тридцяти шести років, він ледве знав власну дружину, сприймаючи її як належне. Він тільки нещодавно почав це усвідомлювати, і тут не було чим пишатись.

– Вона така гарна на фотографіях, – тихо сказав Джек. На фото була делікатна жінка, яка виглядала зовсім тендітною, але в ній було більше сили, ніж це могло здаватись, не менше, ніж у її чоловікові. А її душа, здавалося, була ніжною і надзвичайно ласкавою.

Джек робив помітні успіхи, і Квінн давав йому щось таке, про що той завжди мріяв. У певному сенсі то був дар свободи, і крок за кроком Квінн допомагав хлопцю розбити кайдани, які стримували його. Його неписьменність була для нього смертним вироком або принаймні довічним ув’язненням. А зараз Квінн був засуджений на свою довічну самоту та вічні гіркі звинувачення. Йому й досі снився той сон, який повторювався, але відтоді, як він став допомагати Джекові вивчати грамоту, кошмар став снитися рідше. Здавалось, коли допомагаєш іншій людині, то це допомагає й тобі спокутувати провину.

Був кінець лютого, коли після закінчення суботнього уроку Джек згадав про сусідку Квінна, Меггі Дартман. Він і досі працював для неї щосуботи, потроху ремонтуючи будинок, який мав серйозні пошкодження ще тоді, коли вона купила його. І, працюючи на неї, він щоразу відчував, наскільки вона самотня. У її домі було багато фотокарток сина, який помер. Вона розповідала Джекові, що хлопець покінчив життя самогубством за два дні після того, як йому виповнилося шістнадцять. Вона ніколи не говорила про причини, і для Джека було очевидним, що в її житті не було чоловіка. Та робота, яку він робив для неї, міг виконати будь-який чоловік. Отже, вона просто не мала до кого звернутись. Одного разу вона згадала, що працює вчителькою, а зараз, після смерті сина, взяла довготривалу відпустку.

Квінн і Джек стали настільки близькими, що по закінченні уроків читання стали вечеряти разом по п’ятницях. Квінн готував вечерю, а Джек приносив вино, і то була гарна можливість ближче познайомитись один з одним. Відтоді, як знайомство цих двох чоловіків переросло в дружбу, Квінн почав ставитись до хлопця по-батьківськи. Джек був просто зачарований його життєвими досягненнями.

Квінн виріс на фермі на Середньому Заході, а навчався в коледжі при Гарварді. І відтоді почався його грандіозний злет. Джейн повірила в нього від тієї миті, коли зустріла його. Вона була з ним, коли він ще не заробив ні копійки, але жодної хвилини не сумнівалась у його талантах. Він заробив свій перший мільйон, коли йому не було й двадцяти п’яти. Квінн ніби мав чуття щодо грошей та виграшних справ. Хтось сторонній міг подумати, що він ніколи у своєму житті не програвав. Але насправді якщо таке траплялося, Квінн умів обернути поразку на перемогу. І завжди інстинктивно відчував, коли його втрати можуть перетворитись на прибутки. Певною мірою він був просто генієм. Але, як Джек і сам бачив, успіх не приніс йому щастя. У цілому світі було небагато таких нещасливих і самотніх людей, як Квінн Томпсон.

А тепер, коли корабель Квінна добудують, він стане ще самотнішим. Він говорив із Джеком про корабель, як про кохану жінку, зустрічі з якою чекає. Це було все, про що він зараз мріяв. Після того як Джейн покинула його назавжди, після болісних стосунків із дочкою корабель, який він будував у Голландії, мав стати для нього тим незрадливим і близьким другом, який не дорікатиме й не мучитиме його, і йому він, у свою чергу, також не зробить боляче й не розчарує. Коли він буде тільки сам на борту корабля, подалі від усього світу, то відчує велике полегшення. А зараз, чекаючи на свій вітрильник, він допомагає Джеку відшукати його заповітну мрію.

Вони обидва дорожили їхньою дружбою. І поки міцнішала дружба Джека й Квінна, водночас зростала й симпатія Джека до Меггі, до якої він приходив щонеділі. Між ними виникало якесь добре почуття. Коли Джек працював для неї, вона, як правило, пригощала його обідом. І відчувалося, що вона дуже самотня, так само, як і Квінн. Рідко можна було побачити, щоб вона йшла кудись зі свого дому. Зазвичай вона щось читала чи писала або просто сиділа, поринувши в роздуми. Він бачив, як її погляд зупинявся на одній із фотографій сина, і той погляд краяв його серце.

– Чи не запросили б ви її кудись? – нарешті запропонував Джек Квіннові. – Вона мила жінка, гадаю, вона сподобалась би вам.

Квінн дуже засмутився від цієї пропозиції.

– Я не цікавлюсь жінками. Колись був одружений із найкращою і не збираюся призначати комусь побачення. То була б неповага до Джейн, до її доброї пам’яті. – Квінн знав, що ніколи не зрадить її. Протягом свого життя він зробив боляче багатьом і більше не хотів продовжувати.

Але Джек, здивований чутливістю Квінна, швидко уточнив, що він мав на увазі:

– Я не думав про щось таке, Квінне, – Джек хотів виправити неправильне враження від своєї ідеї. – Але вона приємна людина, і в неї велике горе. А не знаю всіх подробиць, але втрата сина вразила б багатьох. Здається, до неї ніхто не приходить. Вона й сама нікуди не ходить, і телефон її ніколи не дзвонить. Я ніколи не бачив, щоб до неї навідувалися друзі. Було б непогано запросити її на вечерю в одну з п’ятниць. У неї непогане почуття гумору. Це був би просто вияв доброти з вашого боку. Не схоже, що й вона хотіла б із кимось познайомитись.

Після всього того, що Джек почув від неї, він зрозумів хід її думок. Вона жила своїми спогадами та журбою, майже так само, як і Квінн.

– А мені здалось, ніби вона одружена. – Квінн виглядав здивованим. – Я так собі подумав, що в неї чоловік, якого ніколи немає вдома і в якого завжди справи.

– Так само спершу думав і я. Вона схожа на таку, та й цей будинок завеликий для самотньої жінки. Схоже, в неї не дуже добре з грошима. Не знаю, вона вдова чи розлучена, але, як би там не було, вона сама в будинку, і так день за днем. Може, її чоловік також помер і залишив їй якісь гроші. – Будинок був капітальний, такий не міг бути дешевим, коли вона купувала його, незважаючи на те що він у поганому стані. А вона, схоже, дуже обережно витрачає гроші на його ремонт. Вона завжди дуже ретельно розпитує Джека, скільки що коштуватиме. – Я не знаю її історії, але якою б вона не була, гадаю, вона не дуже щаслива. Думаю, ви були б добрим самарянином,[1]1
  Мається на увазі герой із притчі Ісуса Христа, котрий змилосердився над побитим і пограбованим юдеєм, допомігши йому. (Прим. ред.)


[Закрыть] якби запросили її на вечерю в якийсь із вечорів у п’ятницю.

– Так, мабуть, – відповів Квінн, вагаючись.

За два тижні, коли він витяг із печі величезний шмат смаженої телятини, Джек глянув на нього із жахом.

– Навіть я не зможу стільки з’їсти, це просто злочин викидати їжу. – Ця смаженина, замість того щоб зменшитись під час готування, чомусь надзвичайно збільшилась, коли Квінн витяг її з печі. Тепер на вечерю вони мали багато м’яса. І то була, як виявилось потім, ніби рука долі. То була найфантастичніша страва з усього того, що він готував на вечерю щоп’ятниці. – Чи не заперечуєте ви, щоб я зателефонував Меггі й спитав, що вона робить?

Квінн вагався, у його погляді явно не сяяло захоплення, та відтак неохоче погодився. Джек, здавалось, навпаки – радів, що вона з ними вечерятиме, і Квінн подумав, чи не має він часом до неї романтичного інтересу.

– Гаразд, від цього, сподіваюсь, не буде ніякої шкоди. Скажи їй, що це твоя ідея. Я не хочу, щоб вона думала, ніби я переслідую її або маю до неї якийсь інтерес, а вечеря – це ніби тактичний хід познайомитись із нею. Скажи їй, що я – неприємний старий самітник із завеликим шматком смаженини, який вона, якщо хоче, може розділити з нами.

Джек розсміявся, підійшов до телефону й набрав її номер. Її голос звучав перелякано, вона вагалася так само, як спершу Квінн. Вона прямо спитала Джека, чи це не якась вечірка, бо в такому разі вона не прийде. Він переконав її, що то не більш ніж вечеря з приводу п’ятниці, скромна вечеря для трьох друзів, двоє з яких є сусідами. Нарешті вона погодилася прийти і за десять хвилин обережно подзвонила у Квіннові двері.

Коли Квінн відчинив їй, то побачив, наскільки вона була меншою, ніж йому запам’яталась. Тоді вони розмовляли одне з одним через огорожу, на поважній відстані одне від одного. Але, стоячи на порозі його дому, вона виглядала не просто тендітною, а й зовсім крихітною. У її очах, як здалося Квіннові, відбивались одночасно і страх, і сум. Він міг зрозуміти, чому Джек так пожалів її. Ця жінка виглядала так, ніби потребувала захисту або принаймні потребувала друга.

Він відступив убік і запросив її ввійти, і вона тихо пішла за ним до кухні, де Джек нарізав смаженину. Вона помітно посвітлішала, коли побачила його. Посмішка осяяла її обличчя, і вона ніби вмить помолодшала. Серце Квінна пом’якшало, коли вони сіли до столу і він поставив перед кожним тарілку й налив у келихи вина.

– Як просуваються ваші заняття? – просто спитала вона одразу після того, як подякувала Квінну за те, що він запросив її до їхнього столу. Джек відкрився їй, що вони роблять щодня після роботи й наскільки він вдячний Квіннові за це. Меггі сказала, що він, певне, дуже добрий чоловік.

– Все йде повільно, проте впевнено, – мовив Джек, посміхаючись їй. Тепер він уже міг читати чітко, але дуже повільно, і деякі слова все ще не давалися йому. Він уже засвоїв усі морські поняття, але йому хотілось перейти до іншого. Квінн утратив надію колись навчити його морської справи, як зараз учив грамоти. Він бажав розділити з хлопцем те, що було його пристрастю. А Джек дедалі більше й більше хотів читати й інші книжки. Квінн також давав йому читати чимало з віршів Джейн, які глибоко зворушили Джека. Всі вони були милі й дуже душевні.

– Він відмінник, – заявив Квінн гордо, а Джек виглядав трохи присоромленим. – Джек казав мені, що ви вчителька, – сказав він Меггі, подаючи десерт і готуючи каву.

– Була, – тихо мовила вона, почуваючись у їхньому товаристві краще, ніж очікувала. Це було товариство неймовірно різних людей, яких, одначе, поєднали сусідство, обставини й добрі наміри. – Я не викладаю вже більше двох років. – У її погляді майнула туга.

– А що ж ви викладали? – спитав Квінн із зацікавленням. Він легко міг уявити її в оточенні маленьких діточок, ще дошкільнят.

– Фізику в старших класах, – сказала вона, чим дуже здивувала його. – Предмет, який усі ненавидять. Але в мене все було не так. Більшість моїх учнів були таки справді здібними. Вони обирали фізику тільки тому, що добре розумілись на ній. Інакше вони обрали б біологію, прикладну математику, якусь іншу природничу науку. Більшість моїх учнів потім вивчали фізику в коледжі.

– Це означає, що ви добре вчили їх. Я в коледжі завжди любив фізику, але не обирав її у старших класах. А чому ви перестали викладати? – обережно запитав він, і її відповідь вразила й засмутила його.

– Помер мій син. Усе ніби завмерло після того, – чесно зізналась вона. Жінка поводилася дуже природно, і Квіннові це подобалось. – Він покінчив життя самогубством дев’ятнадцять місяців тому. – Вона могла сказати, скільки тижнів і днів тому це трапилось, але не стала робити цього. Їй було тяжко, що лік пішов на місяці, а скоро піде на роки. Час повільно подовжував нездоланну відстань між ними. І вона не могла нічого вдіяти, так само як не могла контролювати його останніх дій. – Він страждав від тяжкої депресії. Більшість депресивних підлітків не доходять до самогубства, навіть якщо й думають про нього. А Ендрю не зміг нічого вдіяти. Коли він почав учитись у старших класах, то втратив владу над собою. А в мене просто немає душевних сил повернутись до школи після його смерті. Керівництво пожаліло мене й дало відпустку, щоб я хоч якось загоїла свої рани. Але відтак я зрозуміла, що не готова повернутись. І не певна, що колись зможу.

Проте вона розуміла, що рано чи пізно їй доведеться працювати – якщо не в школі, то в іншому місці.

– Але що ж ви робите зараз? – лагідно спитав Квінн.

Меггі зітхнула, перш ніж відповісти.

– Я почала консультувати таких батьків, як я. Не впевнена, що надаю їм суттєву допомогу, але принаймні намагаюсь. А тричі на тиждень я працюю на телефоні довіри для підлітків у суїцидальному стані. Мені провели цю лінію прямо додому, отже, я можу працювати вдома. Не знаю, чи добре я виконую свою справу, та принаймні я відчуваю, ніби роблю щось корисне, замість того щоб просто сидіти вдома й думати, яка я нещасна.

Квінн подумав, чи не заважає така робота загоєнню її рани, але, незважаючи на сумні очі, вона видавалася доволі врівноваженою особою. Він знов подумав, де її чоловік, але не хотів питати її. Проте вона трохи згодом усе розповіла сама.

– Можливо, я б уже й повернулась до своєї роботи, але смерть Ендрю стала причиною мого розлучення. Мій чоловік і я весь час дорікали одне одному щодо того, чого ми не могли змінити чи зупинити. Між нами й так не все було гаразд, а за рік після смерті Ендрю шлюб зовсім розпався. Він пішов за два дні після роковин Ендрю. За тиждень до Різдва ми розлучились остаточно. – Вона вимовила ці слова дивним буденним голосом, і Квінн зрозумів, що це сталося тоді, коли він уперше побачив її, а за хвилину вона підтвердила його здогадку. – Я отримала папери поштою в день буревію напередодні Нового року. Той шторм був чимось на кшталт логічного завершення всього. Очевидно, того дня, коли я говорила з вами, я виглядала мов божевільна, – сказала вона з нотками вибачення в голосі. – Навіть не знаю, чи адекватно я поводилась і наскільки була засмучена.

– Мені ви сподобались, – запевнив її Квінн, пригадавши, як вона стояла під шаленим дощем без дощовика й парасольки. На її обличчі було якесь спустошення, коли вона говорила йому про Ніагарський водоспад на кухні. Тепер він усе розуміє краще. Судячи з усього, в неї не було потреби приховувати свої почуття, і, як йому здавалося, зараз вона почувається краще. Досить добре, щоб нарешті піти в гості. І він раптом відчув радість, що Джек примусив його запросити її. Понад усе ця жінка потребує друзів, які б розважили її. Вони втрьох – як три душі на човні серед житейського моря. І наразі Квінн на веслах. І він ураз вирішив довіритись їй, щоб жінка відчула: вона не самотня в її горі й неодмінно виживе.

– Мій син помер двадцять три роки тому внаслідок нещасного випадку на кораблі, – заговорив він, поклавши виделку на стіл і дивлячись їй у вічі через стіл, а Джек дивився на них обох. Він ніколи не чув про це від Квінна й був глибоко вражений цим відкриттям. Квінн згадував у розмові з ним тільки дочку Алекс, яка живе в Женеві. – Йому було тринадцять, і, певно, тільки зараз я збагнув, як це змінило нас обох. Я тільки глибше поринув у свою роботу, а моя дружина стала більш зосередженою, такою й лишалася. Я добре розумію, як це глибоко змінило її. Я тоді був надто завантажений і, можливо, нечутливий до цього. Я певен, що не дуже й підтримував її. Для мене було дуже тяжко говорити про це, тож я робив це вкрай рідко, а то й зовсім не говорив. Дружина написала про сина кілька гарних оповідань.

Коли він говорив це, у його очах стояли сльози, а він ще й не розповів їй, що за кілька тижнів після смерті Дуга примусив Джейн забрати геть його речі. А те, що вона не зберігала в коробках, Джейн ховала від Квінна у своїй шафі. У певному сенсі він спонукав її зробити це, а тепер, коли збагнув, що все це для неї означало, він відчув глибокий жаль за все, що говорив і робив. Тоді він гадав, що робив саме те, що треба для неї, для себе й навіть для Алекс. А тепер знає, що не мав рації. Він так багато довідався про Джейн і себе протягом тих місяців, коли її вже не було.

– Але ж ваш шлюб не розпався, – сказала Меггі, дивлячись на Квінна. Її очі пронизували його, ніби ставлячи тисячі питань. Вона хотіла запитати його, як він усе пережив і як пережила його дружина. Меггі все ще картала себе за те, що не зберегла свого шлюбу.