Текст книги "Диво"

Автор книги: Даніела Стіл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 10 страниц)

Даніела Стіл
ДИВО

Диво Даніели Стіл
(передмова Є. Кононенко)

Даніелу Стіл без перебільшень можна назвати королевою жанру «жіночого роману». Починаючи з 1973 року вона публікує твори, що користуються незмінним попитом не лише на батьківщині, у Сполучених Штатах Америки, а й перекладаються багатьма мовами світу. На сьогодні вона є авторкою 70 романів, а також книжок поезій та спогадів. Загальний наклад її творів сягає 530 мільйонів. Це величезне число! Далеко не всі автори, які працюють у масовому жанрі, досягають таких показників.

Зараз читач тримає в руках роман «Диво» – шістдесят п’ятий твір Даніели Стіл, – який уперше виходить українською. Це знов роман про кохання – як і все, що написано цією дивовижною авторкою. Але цього разу диво кохання прийшло до зрілих людей, які зазнали в житті велике горе.

…Фінансист Квінн Томпсон не знаходить собі місця після смерті дружини. Щовечора він перечитує її листи й вірші, про існування яких не знав, поки дружина була жива. Але цієї жінки, яку він щойно пізнав, уже немає серед живих. Квіннові Томпсону лишилося тільки нестерпне почуття вини перед нею, тим тяжче, що вже нічого не можна виправити… Багато років тому загинув син Квінна, а доросла дочка не хоче спілкуватися з батьком, бо не може вибачити йому багаторічну неувагу до матері.

Меггі Дартман, сусідка Квінна, також пережила страшне горе: нещодавно її шістнадцятирічний син у стані депресії покінчив життя самогубством. До речі, це доля трьох мільйонів американських підлітків – проблема, яку сьогодні в США намагаються вирішувати на державному рівні. А Меггі Дартман вирішує свою проблему сама: вона облишила роботу в школі, чергує на «телефоні довіри» для суїцидальних підлітків і, допомагаючи іншим, рятує себе.

На Сан-Франціско, де мешкають герої – і де, до речі, живе й сама письменниця, – налетів фатальний буревій, що пошкодив будинки Меггі й Квінна. І саме він познайомив цих двох самотніх людей. Та те коротке знайомство ні до чого б не привело, якби у справу не втрутився Джек Адамс, молодий тесля, який лагодить дім Квінна після урагану. У цього хлопця з щирою душею й добрим серцем також не все гаразд у житті…

Читачі, а особливо читачки, матимуть приємність довідатися, як далі склалася доля тих, кого звів «буревій сторіччя». У «Диві», як і в інших романах Даніели Стіл, йдеться про людей здебільшого заможніх, без соціальних проблем. Але їхні переживання знаходять відгомін у душах читачів усього світу! Адже історії, які переповідає нам Даніела Стіл, приваблюють не лише цікавим сюжетом, а й великою людяністю та світлою вірою в диво кохання, яке неодмінно прийде до всіх живих.

Є. Кононенко

Диво

I великому коханню, яке так рідко й так тяжко дається, з любов’ю.

Д. С.

«… Уся людська мудрість зосередилась у цих двох словах: чекати й сподіватись!»

Александр Дюма. Граф Монте-Крісто

Розділ 1

Однієї дощової листопадової днини легка яхта «Вікторі» елегантно рухалась уздовж узбережжя, тримаючи курс на старий порт в Антибах. Море було неспокійне, і Квінн Томпсон мовчки стояв на палубі, дивлячись на вітрила, насолоджуючись останніми хвилинами на борту яхти. Його не лякали ні негода, ні сіра мряка, ні навіть непривітне море. Складалося враження, що це вроджений загартований моряк. «Вікторі», стоп’ятдесятифутовий вітрильник, оснащений іще й двигунами, він зафрахтував у чоловіка з Лондона, свого ділового партнера. Власник судна був дуже зайнятий того року і дозволив Квіннові від серпня користуватись яхтою. Тож він покористувався нею на славу, і час, проведений за кордоном, пішов йому на користь. Він став здоровішим, сильнішим і спокійнішим, ніж це було на початку подорожі. Це був гарний, мужній чоловік, який виглядав молодше за свій вік. І що довше тривала подорож, то більше він мирився зі своєю долею.

Він причалив в Італії, а потім деякий час плавав в іспанських та французьких водах. Шлях у Лев’ячій бухті був зазвичай важким, тож він мав «приємність» зустріти короткий неочікуваний шторм. Потім він поплив до Швеції та Норвегії, звідки неспішно повернувся, зупиняючись у кількох портах Німеччини. Він перебував на борту протягом трьох місяців, і це було саме те, чого він потребував. Це дало йому досить часу, аби все осмислити й видужати від того, що трапилось із ним. Протягом місяців він відкладав своє повернення до Каліфорнії. У нього не було причин квапитись додому. Але наближалась зима, і він знав, що більше не може затримуватись. Крім того, власник «Вікторі» говорив, що сам хоче поплавати на яхті по Карибському морю на Різдво (про це домовились, коли він фрахтував судно). Квінн заплатив величезну суму за ці три місяці за кордоном, але жоден цент не було витрачено марно! Непомірна ціна не була обтяжливою для Квінна Томпсона. Він міг дозволити собі і це, і навіть витрати в багато разів більші. Йому завжди щастило в його роботі й відповідно у грошах.

Час на борту нагадав йому, як пристрасно любив він море. Його не мучила самота – власне, він насолоджувався нею, а команда на борту була водночас і досвідченою, і спокійною. Його майстерність справила позитивне враження на членів команди, і дуже скоро вони зрозуміли, що він знає «Вікторі» й те, як поводитись із нею, значно краще, ніж її власник, який не знав майже нічого. То була для Квінна й можливість утечі, і спокійний прихисток. Особливо добре йому було серед фіордів: їх сувора краса більше підходила йому, ніж яскраві романтичні порти Середземномор’я, яких він ретельно уникав.

Його спаковані валізи були в каюті, а він стояв на палубі і, вже добре знаючи спритність команди, розумів, що за декілька годин по тому, як він зійде, будь-які сліди його перебування на борту зникнуть. Команда складалась із шістьох чоловіків та однієї жінки, дружини капітана, яка працювала стюардесою. Як і всі інші, вона була спокійна й чемна, рідко розмовляла з ним довго. Так само, як і власник яхти, усі члени команди були британцями. І всі вони ставились невимушено та з повагою до нього й до капітана.

– Даруйте за цей вітер на вашому зворотному шляху, – мовив капітан із посмішкою, наблизившись до Квінна на палубі. Він знав, що Квінн не буде дратуватись. Квінн спокійно кивнув, вітаючись із ним, наче ні хвилі за бортом, ні дрібний дощ, який сіяв на них, не тривожили його. Він був одягнений у теплий морський костюм, та й, зрештою, сам любив долати труднощі, пливучи крізь суворе море, яке подеколи штормило. Єдина річ, якої він не любив, – це момент від’їзду. Квінн і капітан протягом багатьох годин говорили про море й ті місця, де побували. І капітан був щиро вражений тим, як він багато подорожував і як багато знав. Квінн Томпсон був різнобічно розвиненою людиною і надзвичайно відомим у світі міжнародних фінансів. Власник яхти розповідав про нього капітанові ще до того, як той познайомився із Квінном, як про людину, яка мала дуже скромний старт, але якій дуже пощастило. Він навіть називав його діамантом, і капітан, провівши з ним три місяці на яхті, був готовий підтвердити цю думку. Квінн Томпсон був людиною, якою багато хто захоплювався, хтось боявся, дехто ненавидів, іноді маючи на це повне право. Квінн Томпсон був прямим, самовпевненим, могутнім, у певному сенсі загадковим, а також безжальним, коли йшов до своєї мети. Він мав безліч ідей, багатющу уяву у сфері своєї діяльності і водночас був небагатослівним, крім тих рідкісних випадків, коли раптом ставав балакучим. Капітан мав нагоду знати такі випадки, це здебільшого траплялось після кількох келихів бренді.

Але більшість часу вони розмовляли переважно про морську справу – тему, яка була улюбленою для них обох.

Капітан знав, що минулої весни Квінн поховав свою дружину, один раз чи двічі він згадував її. Іноді він виглядав украй сумним – це траплялось на початку подорожі. Але здебільшого, коли вони зустрічались на палубі, Квінн не розкривав своїх особистих таємниць. Капітан знав, що в нього є дочка, бо він був згадав її, але й про неї говорив рідко. То була людина, яка охоче ділилась ідеями, але не почуттями.

– Ви б мали запропонувати містерові Барклі добру суму за «Вікторі», – сказав капітан із надією, дивлячись на Квінна через плече, коли вони наближались до порту.

Команда саме спустила вітрила, увімкнула двигун. Квінн тільки посміхнувся у відповідь. Він посміхався дуже рідко, але коли це все-таки траплялось, то було подарунком для тих, хто поряд. Посмішка осявала його обличчя, як сонячний промінь. Але решту часу на його обличчі було просто-таки зимно. Та коли він сміявся – ніби з’являлася зовсім інша людина.

– Я думав про це, – відповів Квінн, – але не впевнений, що він продасть її мені.

Квінн питав у Джона Барклі, коли фрахтував яхту, чи є в нього шанс на купівлю, але той відповів, що продасть її, тільки якщо змусять обставини, а також якщо йому пощастить умовити дружину й дітей. Це та позиція, яку Квінн і розумів, і шанував. Він не переказав цього капітанові. Але протягом тих трьох місяців Квінна надзвичайно свердлила думка купити яхту. Тривалий час у нього не було власного судна, а тепер він неодмінно має його придбати.

– Вам потрібен власний корабель, сер, – зважився обережно закинути капітан. Він охоче працював би на нього.

Із Квінном плавати важко, проте водночас так цікаво й захоплююче! Він робив для «Вікторі» такі речі й плавав на ній у такі місцини, про які Джон Барклі навіть не наважиться й мріяти. Усій команді дуже сподобались ці три місяці, які вони проплавали з Квінном Томпсоном. І сам Квінн відтоді став подумувати про те, щоб купити або й побудувати судно до наступного серпня, особливо тепер, коли його подорож на «Вікторі» добігала кінця. Це буде його найкраща відповідь Сан-Франциско. Він уже вирішив продати свій будинок і обмірковував можливість купівлі будинку десь у Європі. У свій шістдесят один рік він уже два роки як вийшов у відставку і, коли Джейн померла, не мав жодних причин лишатись у Сан-Франциско. Він розумів, що яхта може повернути йому смак життя. Фактично вже повернула. Він добре усвідомлював: люди іноді розчаровують одне одного. Але не кораблі.

– Цього ранку я дійшов такого самого висновку, – спокійно відповів Квінн. Він дуже не хотів залишати «Вікторі» і знав, що за два дні вона плистиме через Гібралтар, а потім до Сен-Мартена, де її власник разом із дружиною й дітьми має зустрічати Різдво. Та сума, яку Квінн заплатив за фрахтування, була величезною й допомагала Барклі утримувати яхту. Ще одне фрахтування могло б забезпечити перехід яхти до Квінна. – Чи не знаєте, хтось іще має зараз на продаж щось подібне? – запитав Квінн із цікавістю, а капітан, обмірковуючи його питання, зосереджено дивився просто перед собою, не спускаючи очей із їхнього курсу, коли вони входили в канал.

– Гадаю, нічого, що відповідало б вашим вимогам, жодного корабля такого рівня.

Продається чимало великих кораблів, але вітрильник такого калібру, який хотілось би мати Квінну, і справді знайти було дуже важко. Власники таких суден здебільшого дуже любили їх і не розлучилися б із ними так просто. На палубу вийшов перший помічник капітана, і капітан поставив йому те саме питання. Ствердна відповідь молодого чоловіка схвилювала Квінна.

– Я чув про один зо два тижні тому, коли ми пливли з Норвегії. Він іще не добудований, але вже продається. Він іще в доці в Голландії. Його проектував Боб Рамзей – відомий моряк, який брав участь у багатьох європейських змаганнях на трьох чудових яхтах, зазвичай йому дістаються всі призи. Він американець, одружений із француженкою, вони живуть у Парижі. Це герой у міжнародному світі вітрильників, а всі яхти, які він побудував, просто виняткові.

– А ти знаєш, скільки в ній ярдів? – запитав Квінн, враз подумавши, чи не почуто часом його молитви. Помічник капітана дуже зрадів.

– Я довідаюсь. Якщо ви хочете, я зателефоную йому, тільки-но ми зійдемо на берег.

Того дня Квінн мав летіти до Лондона, переночувати в готелі й над ранок летіти до Сан-Франциско. Він телефонував своїй дочці Алекс до Женеви, щоб побачитись із нею, перш ніж летіти додому, а вона відповіла, що дуже зайнята з дітьми. Він знав справжню причину, чому вона не хоче бачити його, і вже не мав змоги боротись. Їхній конфлікт був дуже виснажливим і тривав дуже давно. Вона так і не вибачила йому того, що у дні свого дитинства вважала гріхом. А кілька місяців тому казала йому, що ніколи не вибачить йому, що він так пізно повідомив її про хворобу матері. Тепер він збагнув, що саме сліпа надія на диво заважала йому зателефонувати їй раніше. І він, і Джейн відмовлялись повірити, що вона скоро помре. Вони говорили одне одному та оточенню, що вона видужає. А коли Джейн таки дозволила йому подзвонити дочці, їй лишалось жити два дні. Вочевидь, йому та Джейн дуже хотілось побути наодинці в її останні дні, і саме цим пояснюється те, що Алекс покликали запізно.

Коли Алекс прилетіла побачити матір, Джейн була непритомна. Алекс прибула за два дні до її смерті, і Джейн чи то відчувала такий нестерпний біль, чи то перебувала під дією заспокійливих ліків, що Алекс ледве змогла поговорити з нею – хіба що в рідкісні хвилини просвітлення, коли Джейн продовжувала говорити, ніби з нею все гаразд. Алекс заніміла від горя й потрясіння, а потім у гніві накинулась на батька. Усе своє горе й почуття втрати вона вилила в обурення, яке й раніше відчувала до нього, а тепер її біль і розчарування вилились у сцену страшної образи. Коли вона повернулась додому, то надіслала Квіннові одного стриманого й гнівного листа, а далі протягом місяців не відповідала на жоден його телефонний дзвінок. Незважаючи на останнє прохання Джейн, звернене до них обох, примиритись і піклуватись одне про одного, Квінн після смерті дружини махнув рукою на Алекс. Він знав, як тяжко переживала Джейн їхнє відчуження. І йому було ніяково, коли він думав про це, але не мав сили щось зробити. І в глибині душі вважав, що Алекс має рацію. Як би там не було, а він і Джейн могли б дати їй можливість попрощатись із матір’ю.

Він подзвонив їй два дні тому з «Вікторі» – то була остання марна спроба вийти з нею на контакт, – а зустрів крижану відмову. Здавалось, тепер не було ні найменшої надії навести мости через прірву, а її гнів на дитинство здається довічним. Протягом усіх цих років, коли він будував свою «імперію», він майже не бував разом із Джейн і дітьми. Щодо Джейн, то вона вибачила йому, вона завжди розуміла те, що він робив і що все це для нього важило; вона ніколи не дорікала йому. Дружина пишалась його перемогами, чого б це не коштувало особисто їй. А от Алекс почала ненавидіти його за те, що його ніколи не бувало вдома, й за те, що, як їй здавалося, він не мав жодного інтересу до неї, коли вона була дитиною. Дочка сказала йому про це в день похорону, тоді й висловила своє обурення з приводу того, що її не повідомили, наскільки серйозно хворіла її мати. І хоча вона успадкувала від матері її ніжний погляд, проте була жорстка, як він, – у певному сенсі навіть іще жорсткіша. Вона була немилосердною й не вибачала свого минулого. А тепер батько ніяк не міг захиститись від її гніву. Він знав, що дочка має рацію.

У єстві Квінна, однак, містилося те ніжне начало, про яке небагато хто знав і про яке добре знала Джейн, – його здебільшого не було помітно, та й сам Квінн це приховував. І якщо Алекс успадкувала його силу, то аж ніяк не те ніжне начало і не здатність до співчуття, яку мала Джейн. У ній була та крижана сторона, яка навіть лякала Квінна. Вона тримала лють на нього протягом років, і було зрозуміло, що вона не збиралась і надалі мінятись, особливо тепер, коли відчула, що її підвели, і вона не змогла побути з матір’ю в її останні дні. Це був фінал їхніх стосунків як батька й дочки. І тепер він збагнув, почувши звинувачення від Алекс, що так сильно хотів тільки сам побути з Джейн у її останні дні і що напевне не бажав ділити її з Алекс. Його так вжахнуло, що Джейн помре, що він відмовився повірити в це. Вони мали так багато сказати одне одному протягом усіх цих років, поки його не було поряд, сказати те, чого він ніколи не говорив їй і не вважав за потрібне говорити. І тільки в ті останні тижні вона показала йому свої вірші та щоденники. Він завжди вважав, ніби добре знає свою дружину, і тільки у присмерку її життя з’ясувалось, що він її зовсім не знав.

Під спокійною, тихою, м’якою зовнішністю ховалася жінка безмежної доброти й душевного тепла, сповнена кохання й пристрасті, – і все це було спрямоване тільки на нього. Ще донедавна він зовсім не розумів усієї глибини її натури. Алекс було в чому дорікати йому, тепер він знав це й не міг цього собі пробачити. Він також ніколи не був поряд із Джейн. Відтак зрозумів, що прирікав свою дружину на самоту значно більшою мірою, аніж дочку. Джейн мала б гніватись на нього так само, як і Алекс, але дружина тільки дедалі більше й більше кохала його у своїй безмежній самотності. Він відчував жахливий сором через це і знав, що через почуття провини він страждатиме до кінця своїх днів. Тепер він вважав себе мало не непрощенним злочинцем, а тим паче після того, як прочитав усі її щоденники. Він узяв їх із собою в плавання і читав їх щоночі протягом усіх тих місяців. І не так щоденники, як її вірші краяли його душу й розривали серце. То була найспівчутливіша, найшляхетніша жінка, яку він тільки зустрічав у житті, котра вміла вибачати все і мала у своїй душі такий скарб, про який він і подумати не міг. Найгіркішим жартом долі було те, що він збагнув це тільки тоді, коли вона відійшла у вічність. Але запізно. Непоправно пізно. Єдине, що він міг робити тепер, – це оплакувати свою втрату до скону. Нічого не можна було залагодити, неможливо внести бодай якісь поправки, хоча б якось спокутувати свою провину і єдине, що втішало, – він попросив вибачення ще до того, як вона померла. Найгірше було те, що Джейн запевняла його, ніби йому не варто картати себе, нема чим собі дорікати. Вона переконувала його, ніби була щаслива протягом усіх цих років, які прожила з ним, а це лише посилило відчуття його провини. Як можна бути щасливою з чоловіком, якого ніколи немає поряд, який майже не звертає на неї уваги? Він знав, у чому полягала його провина і чому він поводився саме так Квінн жив винятково проблемами своєї «імперії», своїми здобутками, власними справами. Він рідко думав про щось інше, зокрема про дружину та дітей. Алекс мала повне право гніватись на нього, він знав це, і Джейн мала б причини ненавидіти його, але так не сталось. Натомість вона присвячувала йому любовні поезії і пишалась своєю відданістю йому, а Квінн як ніхто знав, як мало він заслуговував на це. Мало не щоночі він бачив усе це вві сні. Йому снилось, ніби вона благала його йти додому, прохала не лишати її саму, не забувати її.

Квінн облишив справи за рік до того, як вона померла, і протягом року вони подорожували, побувавши в усіх місцях, які йому хотілось відвідати. Як завжди, Джейн була щаслива їхати за ним туди, куди він бажав. Вони відвідали Балі, Непал, Індію, далекий Китай. Відтак повернулися до місць, які обоє любили: Марокко, Японії, Туреччини. Вони подорожували без упину протягом усього року, і вперше за довгі роки стали значно ближчими одне до одного. Він зовсім забув, як добре з нею, яка вона чудова співрозмовниця, яка насолода перебувати в її товаристві. Вони наново закохались одне в одного і ніколи раніше не були такими щасливими, як тоді.

А в Парижі раптом виявилось, наскільки вона хвора і як це серйозно. Протягом кількох місяців у неї були проблеми зі шлунком, які вони обоє вважали лише наслідком специфічного харчування в подорожі. Вони прилетіли додому, але все тривало й там. І навіть було гірше, ніж вони думали, але обоє не хотіли в це вірити. Зараз він зрозумів із її щоденників: вона усвідомила серйозність того, що мучило її, раніше, ніж він. Проте була переконана, що подолає усе це. Вона страждала мовчки протягом тих місяців, щоб тільки не зіпсувати подорож, яку він так хотів здійснити, на яку так довго чекав. Вона була сумна, бо повернення додому означало, що вони відмовляються від Бразилії й Аргентини. А тепер без неї все втратило сенс і стало безнадійно порожнім.

Джейн померла у віці п’ятдесяти дев’яти років, вони жили подружжям протягом тридцяти семи літ. Алекс було тридцять чотири, а її братові Дугу виповнилось би тридцять шість, якби він був живий. Син загинув через нещасний випадок на човні, і тільки зараз Квінн збагнув, що ледве знав його. Він мав багато за чим сумувати, багато про що шкодувати. І на це він приречений витратити роки, які йому лишались. Джейн померла в червні, а зараз, коли вони припливли до порту Старі Антиби, був листопад. Спливли нескінченні тяжкі місяці без неї. І Квінн був абсолютно певен: він ніколи не вибачить собі, що погубив її. Його сни й щоденники Джейн нагадували йому про його тяжку провину. Алекс засудила батька своїм судом і визнала винним. І він не міг не погодитись із нею.

Коли вони причалили, капітан зайшов до його каюти, щоб надати інформацію про недобудований вітрильник, який виставили на продаж у Голландії. Він щойно зателефонував у той док. Тільки-но переступив поріг, як на його обличчі з’явилася щаслива посмішка.

– Його довжина сто вісімдесят футів, він великий і гарний, – кажучи це, він аж сяяв, – це вітрильник із двома щоглами, до того ж зазначили, що ним дуже цікавляться, проте ще ніхто не купив. Рамзей вирішив продавати його тільки зараз. – Очі чоловіків зустрілись, і посмішка поступово почала з’являтись на обличчі Квінна. Таким щасливим капітан його ще не бачив. Протягом усієї подорожі Квінн виглядав дещо засмученим. – Чи не хотіли б ви глянути на нього? – запитав капітан із цікавістю. – Я був би радий змінити для вас рейс. Є літак на Амстердам за півгодини після того, яким ви збирались летіти до Лондона.

Квінн не міг повірити в те, що почув. Це було щось більше, ніж просто божевілля. Вітрильник на сто вісімдесят футів! Але чому б і ні? Він може плавати навколо світу стільки, скільки йому лишилось жити. Про краще годі й мріяти. Він може жити на кораблі й плавати в усі ті місця, які він любить і в яких іще не бував. Йому будуть потрібні тільки вірші та щоденники Джейн. У цьому світі більше нічого не важить для нього. Він знов і знов перечитуватиме їх. Щоразу, коли він гортав їх, кришталева чистота і щире кохання, що віяли з них, були новим потрясінням для нього.

– Наскільки все це божевільно? – спитав Квінн капітана, знову сідаючи у шкіряне крісло у своїй каюті й уявляючи собі знову стовісімдесятифутовий вітрильник. Він відчув: це щось більше, ніж він заслуговує, але це все, чого він хоче. Жити на яхті було б найкращим способом утекти від усього.

– Це аж ніяк не божевілля, сер. Навпаки. Такому морякові, як ви, просто соромно не мати власного корабля. – Він хотів сказати Квіннові, що бажав би працювати на нього, але не хотів виглядати нав’язливим. Але якщо Квінн придбає вітрильник, капітан мав намір запропонувати йому свої послуги. Між ним і Джоном Барклі, власником «Вікторі», не було великого взаєморозуміння. Квінн Томпсон є саме тією людиною, з якою він хотів би працювати, бо це прекрасний моряк. Більшість свого часу капітан проводив у порту, на якорі, а йому так хотілося плавати. – Його добудовуватимуть іще десь рік, можливо менше, якщо прискорити роботу. Ви зможете плавати на ній десь наприкінці наступного літа. Найдовше – за рік відтепер, сер.

– Гаразд, – сказав Квінн, виглядаючи так, ніби враз вирішив. – Отже, чи не могли б ви таки поміняти квиток для мене? Я полечу до Лондона, коли побачу корабель. – У нього не було ні графіку зустрічей, ні розкладу, за яким він мав жити, не було нікого, з ким він повинен узгоджувати свої дії, і останні три місяці виявили те, про що він мріяв. Він хоче вітрильник. І тепер ніхто не зупинить його. – Чи не зателефонували б ви диспетчерові сказати, що я приїду? – в очах Квінна засяяла надія.

– Звичайно ж, зателефоную. І скажу йому, щоб він чекав на вас.

– Мені потрібно зарезервувати номер у готелі. Тільки на цю ніч. Завтра прямо з доку я поїду в аеропорт, щоб летіти до Лондона.

Це було хвилююче рішення – зрештою, якщо йому не сподобається корабель, він не зобов’язаний купувати його. Він навіть може замовити будівництво свого власного, почавши з нуля, але Квінн знав, що тоді все це триватиме довше. Це зайняло б десь два роки, а то й довше, щоб побудувати таку яхту, як та, котру продавав Рамзей.

Капітан владнав для нього всі справи, і вже за півгодини Квінн тиснув руку йому й усій команді, дякуючи за їхню доброту до нього. Він залишив кожному з них добрі чайові, а капітанові виписав солідний чек. Він пообіцяв тримати його в курсі, як складатимуться його справи в Голландії. І коли він рушив своїм лімузином до аеропорту в Ніцці, то знову відчув ту саму тугу, яка мучила його всі ці місяці. Квінн думав: якби ж то він міг розповісти Джейн усе, що збирається робити, а також те, на що сподівається в Голландії. У його душі весь час визрівало бажання чимось поділитись із нею, і це з новою силою нагадувало йому, що її нема, і говорило, яке порожнє його життя без неї. На мить він заплющив очі, думаючи про неї, але змусив себе розплющити їх. Він не дозволяв собі знову поринути в ту чорну безодню горя, з якою від червня він вів постійну боротьбу. Але Квінн знав тільки одну річ і вірив у це кожною клітиною свого єства: вітрильник принаймні дасть йому можливість утекти від тих місць, де він бував та жив із нею і згадувати про які йому було так боляче. Вітрильник являв собою те, заради чого варто було жити. Корабель не замінить йому Джейн. Але він відчув, коли приїхав в аеропорт, що дружина раділа б за нього. Вона завжди так робила. Що б він не чинив, вона завжди підтримувала його і святкувала кожен його задум, навіть такий, що всім навкруги здавався божевільним. Вона була єдиною в усьому світі, хто ставився до нього саме так Однією-єдиною, хто по-справжньому любив його. Більше, ніж він міг уявити собі, коли вона була жива. Тепер він не сумнівався: усе його життя з нею було любовною поезією на кшталт однієї з тих, які вона написала й залишила йому.