Текст книги "По цей бік Потойбіччя: запрошення до майбутньої філософії спільності"

Автор книги: Борис Поломошнов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

3. ЩЕ РАЗ ПРО БЕЗСМЕРТЯ ДУШІ

З давніх давен людська свідомість ставить перед собою такі питання, як: «Чи існує душа?»; «Чи є душа безсмертною?» (якщо вона є); «Чи існує дух?».

Кожне з них викликало й викликає такі запеклі суперечки між людьми, такі принципові розбіжності у відповідях, які здавалися й здаються нездоланними.

Змінювалися часи, одні покоління людей поступалися місцем на історичній авансцені іншим, а уявна нездоланність суперечностей між людьми з приводу відповідей на ці світоглядні питання залишалася незмінною.

Ця традиція сягає своїм корінням в епоху ранньої античності.

Як зауважив Олексій Федорович Лосєв з приводу існування, чи – не існування душі, «античні філософи напрочуд часто говорили про душу й розум» [51; с. 21]. Втім – зазначає автор, спочатку «і душа, й тіло трактувались, в першу чергу, не як суб’єктивно-людські, а як об’єктивно-космічні. Адже, оскільки йшлося про саму дійсність, то в античності не було ніяких підстав трактувати її рух як лише суб’єктивно-людський» (там же, с. 21–22).

Але, тільки-но поняття душа набуває змісту індивідуально-людської, як одразу відбувається розгалуження між філософами: знову ж таки, на прихильників «лінії Платона» й на прибічників «лінії Демокрита».

Перші майже одностайно (за виключенням відомого екстравагантністю своїх висловлювань одного з засновників латинської патристики Квінта Септімія Флорента Тертулліана, який в своїх трактатах – «De testimonio animae» й «De anima» – «Про свідчення душі» й «Про душу» – стверджував, що «душа – це тонке розряджене тіло, на зразок повітря, яке має три виміри й розповсюджується по всьому тілу») вважали душу ідеальним, а не тілесним утворенням, в той час, як другі розділились на два «підтабори»: на тих, хто вважав душу матеріальною – від античних філософів Анаксагора й Емпедокла, які стверджували, що душа – це найтонша речовина, що міститься в крові (згодом слово кров було замінено словом пневма), аж до сучасників першого паровозу Людвіга Бюхнера, Карла Фогта й Якоба Молешота, й – на тих, хто взагалі заперечував існування душі як чогось особливого по відношенню до тіла – від Протагора, Евгемера Месенського, Діагора Мелоського, Продіка Кеоського і Феодора Кіренського до Жюльєна Офре де Ламетрі, проголошуючого, що «душа – лише пусте слово, якому не відповідає ніяке поняття», й президента Шрі-Ланкійської філії Асоціації раціоналістів Абдрахама Кавура – провіщувача тези про те, що душі як такої не існує.

Спільним ж для всіх представників роду Людина Розумна – якої б світоглядної «лінії» хто б з них не притримувався в поглядах на світоглядну проблему існування (не-існування) душі є визнання того беззаперечного факту, що душа (як те, що Аристотель означив як ψνχή – «психе», надавши відповідну назву одному з своїх трактатів – «Про душу»), безумовно, існує, тільки в розумному матеріалізмі (на відміну від «механістичного» – як у Ламетрі, «вульгарного» – як у Бюхнера, Фогта й Молешота, чи – «нігілістичного» – як у Абдрахама Кавура) поняття душі набуває змісту психіки.

Наочним свідченням цього є факт того, що пацієнтів психо-неврологічних диспансерів зазвичай називають душевнохворими. Навіть той факт, що останнім часом з понятійного апарату психіатрії вилучено термін «душевнохворий», замість якого введено: «той, хто страждає на психічні розлади», – не міняє суті справи, адже «психічний розлад» входить до обох існуючих на сьогодні й визнаних світовою спільнотою класифікацій хвороб.

Так, наприклад, у Міжнародній класифікації хвороб десятого перегляду (ICD – 10) психічний розлад трактується як «хворобливий стан із психопатологічними або поведінковими проявами, пов’язаний з порушеннями функціонування організму в результаті впливу біологічних, соціальних, психологічних, генетичних, гендерних або хімічних факторів» [64; с.82]. У класифікації DSM – IV (Diagnostic and Statistical Manual of Mental Disorders) «поняття психічного розладу визначається ступенем відхилення від узятого за основу нормального стану психічного здоров’я» (там же).

Що ж стосується світоглядного питання про безсмертя душі, то й тут простежується розподіл філософів на ті ж самі «два табори»: прихильників і послідовників «лінії Демокрита» та – прибічників і завзятих захисників «лінії Платона».

Перші опинились в самими ж ними побудованій пастці, спорудженій з жорстких конструкцій матеріалістичного догматизму, вперто й настійливо наполягаючи на тому, що, оскільки ніякої «душі», від’ємної від тіла, не існує, а будь-яке тіло є, безумовно, смертним, остільки – «на їхнє глибоке переконання» – не може навіть йти мова про якесь «безсмертя душі».

Другі ж розділились на два «підтабори»: на послідовних спадкоємців і продовжувачів, знову ж таки, «лінії Платона» – тих, хто безумовно визнавав безсмертя душі, й на ідейних нащадків «лінії: «Amicus Plato sed magis amica veritas» – «Платон мені друг, але істина дорожча» (Мігель Сервантес. «Дон Кіхот», ч.2, гл. 51), тобто, тих, хто слідом за Аристотелем (як вони самі вважали) , не визнавав беззастережного безсмертя душі.

Засновником теоретичного обгрунтування безсмертя душі, безумовно, є Платон. Він розробив вісім доказів (аргументів на користь) того, що душа є безсмертною: чотири – в діалозі «Федон, або Про безсмертя душі» (70 с – 71 d; 72 е – 76 е; 78 в – 83 d; 96 а – 106 е); один – в діалозі «Федр» (245 с); три – в трактаті «Держава» (41 в; 608 d; 611 а).

Безумовну (хоча й посмертну) підтримку Платон отримав від своїх найбільш завзятих послідовників – Плотіна й Св. Августіна Блаженного: кожен з них, «не шукаючи добра від добра» написав свою книгу під тією ж самою назвою, що й підназва діалогу «Федон» їхнього Вчителя, а саме – «Про безсмертя душі».

Серед продовжувачів справи Платона щодо теоретичного обгрунтування безсмертя душі найбільш визначними є такі філософські величини, як Плутарх Афінський, Гай Саллюстій Крісп Пергамський, Порфірій Тирський, Прокл Діадох Візантійський, Ямвліх Халкідський, Гіпатія Олександрійська, дещо пізніше – Ісаак Ісраелі, ще пізніше – Марчело Фічіно – автор трактату під красномовною назвою: «Платонівська теологія про безсмертя душі».

Дещо осторонь в цьому ряду стоїть постать Олександра Миколайовича Радищева – як автора роботи «Про людину, її смертність і безсмертя», де, зокрема говориться: «… руйнація мисленості твоєї не буде твоїм жеребом за межею днів твоїх… Ти майбутнє своє визначаєш теперішнім, і, вір… вічність не є тільки мрія» [73; с. 144].

Що ж до «лінії: «Платон мені друг, але істина дорожча», – саме в руслі світоглядної проблеми безсмертя чи смертності душі, то засновник цієї лінії – Аристотель (Сервантес лише її сформулював і зафіксував в словах на папері) в своїх трактатах «Никомахова етика», «Велика етика», «Про душу», «Про тлумачення», «Топіка» й, навіть, «Політика» виокремив в людській душі тридцять сім її властивостей.

Серед них – смертність.

Цю – останню – з усіх боків обгрунтовували ті, хто вважав себе послідовними нащадками Аристотеля: від Панетія Родоського, Олександра Афродісійського, Св. Іустина Наблуського, й – до Уріеля Акости (див. написаний ним трактат «Про смертність душі людської»), Абу ал-Валід Мухамад ібн Ахмад ібн Рушда (Аверроеса) (див. його «Спростування спростування», або «Непослідовність непослідовності – відповідь на «Непослідовність філософії» аль-Газалі) й П’єтро Помпонацці, який проголосив: «Оскільки пізнання, тобто, мислення, залежить від тіла, й душа неспроможна нічого відчувати без тіла, остільки душа є форма тіла, невід’ємна від тіла, тому розум й душа матеріальні й смертні» («Про безсмертя душі»).

Але, на відміну від вульгаризаторських трактувань Аристотеля, наприклад, Генрі Додуелом (Henry Dodwell) в його «Епістолярних міркуваннях, що доводять з Писань і наших Отців, що душа – вихідно смертне начало» (1706-й рік), сам Стагиріт не був надмірно категоричним щодо визнання абсолютної смертності душі. Його «Топіка» містить досить несподіване – відносно до загальноприйнятого судження щодо його позиції з цього питання – зауваження: «Одні живі істоти (а людина, за Аристотелем, теж істота: «істота суспільна» [6; с. 379]) смертні, інші безсмертні» [7; с. 413]. І тут думка Аристотеля фактично збігається з сократо-платонівською, висловленою Платоном в його діалозі «Бенкет»: для людини існує три способи збереження життя після смерті.

Перший: «… і не пригадаєш, якими одержимими можуть бути люди у прагненні здобути собі ім’я, щоб на віки окритися безсмертною славою» [67; с.79] (208 с).

Другий: «… у своїх дітях, їх породивши, вбачають шлях до безсмертя, в дітях лишають пам’ять про себе і осягають блаженство на всі прийдешні часи» [там же] (208 е).

Третій: «… ті, що в душі мають більше зачатків, ніж в тілі – вагітні тим, що лічить, щоб душа виношувала і родила. А що варто душі породжувати? Розумні помисли та інші чесноти» [там же] (209 а – в).

Отже, щодо смертності (безсмертя) людської душі, незважаючи на певні розбіжності в окремих подробицях, спільною для Сократа, Платона й Аристотеля є об’єднуюча їх думка, висловлена через дві тисячі літ після фізичного скону кожного з них словами Поета:

 
«Нет, весь я не умру:
Душа в заветной лире
Мой прах переживет
И тленья убежит…».
 

Ким написані ці слова? Матеріалістом? Ідеалістом? Вони написані людиною, яка за своїм світоглядом і за своєю культурою є Людиною Розумною Добродіяльною.

Чи є вона при цьому матеріалістом, або ж, навпаки, ідеалістом – питання навіть не другорядне. Як, втім і те, яку саме релігію вона сповідує.

Сенс життя – в перемозі над смертю.

Для усього живого.

Чи то – для рослини.

Чи то – для тварини.

Чи то – для людини.

Для рослини перемога над смертю зводиться виключно до передачі своїх генів у спадщину своїм нащадкам.

Для тварини цього замало: вона переймається ще й тим, щоб передати вже народженим своїм генетичним нащадкам здобутий нею життєвий досвід; вона турбується про збереження життя своїх нащадків; вона захищає їхнє життя.

Для людини ж і цього мало.

Життя людини – це не «мить між минулим і майбутнім», бо кожна людина, поки вона жива, згадує своє минуле, й, доки вона жива, сподівається мати своє майбутнє.

Свого сенсу життя людини набуває лише там і тоді й остільки, де, коли й оскільки воно перестає вміщуватись в проміжки: як між межами геометричних параметрів її тіла, так і «між двома датами» її фізичного існування.

 
«Гаснут на земле
Волны без следа,
Ветер без следа улетает.
Разве человек
Может навсегда
Так уйти, как облако тает?
Как слетает осенняя листва?
Как уходят ненужные слова?
Если ты, человек,
Так бесследно уйдешь,
Для чего ты живешь?»
 

(З віршу Кіма Рижова).

В світі не існує нічого, окрім двох «речей»: «Я» й «не-Я».

Для кожного «Я», яке живе.

І доти, доки це «Я» живе й житиме, в нього є й буде лише дві потреби: в контактах з «не-Я», й – в прояві свого власного, своєрідного, неповторного «Я» в процесі здійснення контактів з «не-Я».

Кінцеве в просторі й часі «Я» прагне подолати свою «кінечність» через єднання з безкінечним в просторі й часі «не-Я».

Сенс життя людини – залишити по собі щось суттєве, істотне, важливе, таке, що було б незрівнянно більш суттєвим, істотним, важливим, аніж «рисочка між двома датами» (поняття-образ, запозичений з кінофільму «Доживемо до понеділка»).

Це «щось» – втілення її душі: своєрідної, неповторної, унікальної, й при цьому – доброї й розумної.

Все, що створене до нас, створене для нас.

Кожен з нас у житті – як мисливець у тайзі, який натрапивши у лютий мороз на збудований кимось лабаз, знаходить у ньому і сірники, і борошно, і сіль.

Той, хто пішов, не знав тебе, прийдешнього після нього.

Ти, пішовши, не знатимеш того, хто прийде після тебе.

Але, якщо ми не хочемо сповідувати «принцип», проголошений Людовіком XV-м з підказки маркізи Помпадур: «Après nous le déluge» – «Після нас – хоч потоп», то ми маємо залишити після себе те, за що прийдешні покоління людей будуть нам вдячні. Інакше ті, хто будуть після нас, скажуть про нас: «Solitudinem faciunt, pacem appellant» – «Вони створювали пустелю, називаючи це світом» (Тацит. «Агрікола»: XXX, 4).

Так, безумовно, кожен з нас є тимчасовим мешканцем цього світу.

Так, безсумнівно, кожен з нас сповідує якусь певну релігію, чи не сповідує ніякої.

Так, беззаперечно, кожен з нас має на це право, й ніхто не має права зазіхати на те, щоб відняти в нас це наше право.

Але, дбаючи – згідно з тією релігією, яку людина сповідує – про спасіння своєї душі, чи то – про подальші реінкарнації (лат. re – «знову» + in – «в» + caro /camis – «плоть» – перевтілення) й про метемпсихоз (від грец. μέτεμψύχωσίς – переселення душ), людина аж ніяк не позбавляється відповідальності за свої вчинки, за свої дії й за їхні наслідки в цьому світі.

Що ж до закону карми, згідно з яким мають відбуватися всі реінкарнації, або ж явища метемпсихозу, то ним людина також визначається відповідальною за своє життя в цьому світі: за ті страждання й за ті радощі, які вона приносить і собі, і іншим людям.

Для нас – тих, хто прагне мати достатньо вагомі підстави для того, щоб називати себе належним до роду, гордо іменованого homo sapiens – як тих, хто сповідує певну релігію, так і тих, хто не сповідує ніякої релігії, сьогодні Бартоломео Франческо Растреллі – це Андріївська церква в Києві.

Растреллі вдалося перемогти смерть.

Його світла душа й чистий розум живі по сьогодні – в усьому тому прекрасному, чим надихає Андріївська церква кожного, хто хоча б раз зміг її побачити.

Так , не все збудоване людиною гідно того, щоб бути збудованим, але те, що гідне бути збудованим, створеним, здійсненим, має бути збудоване, створене, здійснене.

Будувати потворне – заняття не гідне Людини Розумної Добродіяльної, бо потворне, якщо й не вбиває, то обов’язково ранить живу душу живої людини.

Рани ж, нанесені душі, загоюються найтяжче.

Якщо загоюються.

Душа людини житиме після фізичної смерті її тіла, якщо вона, не руйнуючи прекрасного, не будуючи потворного, створюватиме прекрасне: прекрасні думки, прекрасні вчинки й прекрасні речі.

Кожна жива душа має своє ім’я.

Добре ім’я – здобуток. Зберегти його – честь. Залишити по собі – слава.

Прославити своє ім’я – гордість.

Пам’ять людська зберігає імена.

Чиїсь – недовго.

Чиїсь – навічно.

Вічна пам’ять і слава тій людині, яка, піклуючись про збереження свого доброго імені, робить це своїми добрими справами: душа її безсмертна.

Пошана й повага й тій людині, яка, роблячи добрі справи, не переймається тим, чи будуть ці справи пов’язуватись з її ім’ям: її душа теж безсмертна. Вона живе й житиме в душі іншої людини – тієї, якої вона доторкнулася: своїми мудрими й добрими думками, вчинками, справами.

В кожному, хто прочитав, чи ще прочитає слова: «Живи так, щоб ні для кого не бути ані рабом, ані тираном» [53; с. 292], житиме душа Марка Аврелія, який їх сказав, і який за ними жив.

В кожному, хто почув чи ще почує «Токату й фугу ре-мінор» Йоганна Себастіана Баха, хто побачив чи ще побачить «Народження Венери» Сандро Ботічеллі, житиме душа того, хто створив кожне з цих див.

В кожному, хто стикався з думкою: «Не вчися дурному навіть у своїх батьків, вчися хорошому навіть у своїх ворогів» [35; с.19], житиме душа того, назавжди невідомого автора «Дхарми» (в перекладі з санскриту – закон, правило, шлях благочестя) який двадцять вісім сторіч тому потурбувався про те, щоб його думка стала нашим надбанням, не переймаючись при цьому, чи стане нам відоме його ім’я.

Приречена на неминучу смерть душа лише тієї людини, чиї діла несуть смерть розумному, доброму, прекрасному: її уділ – прокляття як вічний процес вмирання.

Петрами, Павлами, Маріями дітей називають і називатимуть. Не обов’язково – християни. Не обов’язково – віруючі.

Каїнами й Іудами – ніхто.

Турбуватись про незабутність свого власного імені своїми добрими справами – прерогатива виключно людини, її суверенне право.

Одні цим правом користуються.

Другі – ні.

Другі, якщо вони турбуються про незабутність своїх добрих справ, ані трохи не гірші за перших.

Вони – інші.

Але й ті, й ті – соціально здорові люди.

Кожна соціально здорова людина є соціально здоровою по-своєму: одна проявляє своє соціальне здоров’я через створювані нею мистецькі шедеври; друга – через наукові відкриття, що робляться нею; третя знайшла своє покликання й його реалізацію в тому, щоб допомагати дітям – і своїм, рідним, і своїм, хоча й генетично не рідним – становитися людьми – розумними й добро діяльними.

Соціально ж хворі люди – хворі однаково.

Лакиза-раб тотожній за своєю суттю деспоту-тирану.

Той, хто дозволяє собі облизувати чоботи тим, хто розташувалися вище нього на ієрархічних щаблях багатства й влади, обов’язково буде штурхати своїми ногами тих, хто на цих щаблях розташований нижче за нього.

Той, хто дозволяє собі штурхати своїми ногами розташованих нижче нього, обов’язково буде облизувати чоботи тим, хто розташовані вище за нього.

Це – закон, з якого немає виключень.

Людина, яка страждає психічними розладами, може вважати себе виключно Наполеоном.

Соціально ж хвора людина прагне перетворитися з жалюгідної істоти в Наполеона.

За будь-яку ціну.

Хай навіть задля цього їй знадобиться спершу стати ганчіркою під ногами слуги Наполеона.

Раб-лакиза ладний терпіти будь-яке приниження, будь-яке знущання над ним того, хто вищий за нього в ієрархічному «табелі про ранги» задля того, щоб в решті решт опинитися на щаблі «вищого».

Немає нічого огиднішого, аніж манія величі, що проростає з комплексу неповноцінності.

Хворого на таку соціальну хворобу неможливо вилікувати.

Згадаймо, що з цього приводу сказане в «Дхармі»: «Злого не зробиш добрим: як не відмивай задній прохід, він все одно не стане оком» [35; с.22].

Але є шлях подолання цієї соціальної хвороби (не дарма ж «Дхарма» означає «Шлях» – «шлях благочестя»): самому хворому докласти необхідних зусиль для того, щоб позбутися своєї хвороби.

Допомогти соціально хворому позбавитись його хвороби можна й треба, але лиши в тому разі, якщо такий хворий сам того побажає.

Не можна нікого силоміць зробити ані мудрим, ані соціально здоровим, ані щасливим.

Можна лише самому стати і мудрим, і соціально здоровим, і щасливим, якщо по-справжньому цього забажати й діяти відповідним чином у напрямку бажаного.

Не народжується людина ані доброю, ані злою, хоча б що протилежного не написав з цього приводу тюремний психіатр Чезаре Ломброзо, адже, в решті решт, він сам відмовився від своєї ідеї «природжених злочинців».

Бути Буддою або ж Іудою, Цицероном або ж Нероном, Гіппократом або ж Геростратом, Сократом або ж сатрапом – визначається не родословною.

Принц Сідхартха Гаутама (він же – Будда) народився в палаці своїх батьків – монархів.

Сократ – в хатині свого батька – каменотеса й мами-повитухи (акушерки).

Обоє вони увійшли в Палац Історії через парадні ворота.

Нерон був імператором, а Герострат дрібним крамарем.

Обоє вони спалили Велике: один – видатне місто, другий – видатний храм.

Обоє вони пролізли в Палац Історії з «чорного ходу».

Ті, хто намагаються пролізти в Палац Історії з «чорного ходу», не народилися гіршими за тих, хто потрапляє в нього через парадні ворота.

Вони ними стали.

Незалежно від їхньої раси, національності, віросповідання.

Якщо ж стали такими, то можуть стати й іншими.

Незалежно від їхньої раси, національності й віросповідання.

Від сократівського заклику: «Пізнай самого себе!», до кантівського: «Створи самого себе!», – саме таким є магістральний шлях людства до Людяності.

Шлях, що з’єднує Істину, Добро й Красу.

Шлях спільності усіх людських спільнот.

Не є жодна з цих цінностей для людства ані вищою за кожну з двох інших, ані нижчою.

Кожна з цих цінностей є рівноцінною.

Кожна з них доповнює дві інші.

Саме тому кантівський Шлях до Ідеалу Людяності пролягає через три його основні твори: «Критику чистого розуму» (про Істину), «Критику практичного розуму» (про Добро) й «Критику здатності до судження» (про Красу).

Не може бути діамант по-справжньому прекрасним, якщо в нього відшліфована лише одна грань.

Прекрасне – це те, що заворожує назавжди.

Діамант Ідеалу Людяності прекрасний тим, що він об’єднує прекрасні думки (Істину), прекрасні вчинки (Добро) й прекрасні творіння (Красу).

Цей діамант не коштовний. Він – безцінний.

Томý що тόму, хто несе його в своїй душі, відкриваються двері до безсмертя. В цьому, а не в іншому Світі.

Ніхто не в змозі купити білет у Вічне Життя для своєї душі. Ні за яку купу грошей.

Ніхто не спроможний відкупишся ні за які гроші й від «вовчого білету» до безкінечної в часі «камери тортур», в якій чорна душа, обтяжена манією величі, що проросла з комплексу неповноцінності, приречена на безкінечну агонію-конвульсію вмирання в прокляттях людської пам’яті.

Безсмертя душі – не товар, який можна купити, а винагорода, яку треба заслужити.

Душа людини є безсмертною настільки, наскільки людина є Людиною – Розумною й Добродіяльною.