Текст книги "По цей бік Потойбіччя: запрошення до майбутньої філософії спільності"

Автор книги: Борис Поломошнов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Доти ж, доки цей процес залишатиметься нездійсненим, не може навіть йти мова про те, що, як це написано у відповідній статті Великої Радянської Енциклопедії, «матеріалістичне рішення (основного питання філософії – прим. авт.) підтверджується історією науки, а також розвитком людської практики».

Стосовно ж проблеми створення на практиці живого розумного з живого нерозумного ситуація аналогічна.

Універсальне гасло маргінально-люмпенізованої «маси»: «Panem et circenses!», – «Хліба й видовищ!», яке – за Олександром Голенковим можна інтерпретувати як «Жерти й ржати!» – було не тільки відоме правителям ще з часів Давнього Риму, але й широко використовувався ними.

В ідеальному для правителів варіанті підлеглий народ має бути перетворений у «масу», що складатиметься з біологічних «фрагментів», які лише анатомо-морфологічно й фізіологічно нагадуватимуть представників роду Людина Розумна, за суттю ж своєю кожен із них має бути не homo sapiens, а homo ruminalis, тобто «людина жуюча». Ця істота має бути виключно функціональною, тобто, виконувати все, що від неї вимагають ті, хто себе називає елітою: жувати; купувати; працювати; й голосувати – те й так, що й як це потрібно «еліті».

Сьогодні ми як людство досягли досі небачених «успіхів» у перетворенні потенційно розумного в актуально нерозумне, застосовуючи для цього практично необмежено потужний ресурс засобів масової інформації як інструменту тотальної дебілізації споживача медійного продукту.

Якщо, згідно відомому прислів’ю, «полковник Семюель Кольт зробив людей рівними» – на рівні поясу, на якому носили кобуру з револьвером, то генералісимус на ім’я ЗМІ опустив рівень людської рівності значно нижче рівня людської гідності («сексуальний маніяк згвалтував й розітнув п’ятирічну дівчинку , курс американського долара по відношенню до євро знизився на пів-відсотка , п’ятдесятирічна телезірка Ellen DeGeneres оголосила про свій намір вступити в законний шлюб з тридцятирічною кіноактрисою Portia de Rossi», – з анонсу новин під час prime – time від 19-го травня 2008-го року).

Інструментом такого «опускання» може служити широкий спектр засобів: від коми як знаку рівності (див. наведений приклад), й – до порядку викладення фактів (наприклад, щодо наслідків трагедії в Нью-Орлеані: спочатку – збитки, обраховані в мільярдах американських доларів, а лише потім – людські втрати – в сотнях загиблих людей).

Кому й навіщо таке «опускання» потрібно – відповідь на це питання дав ще дві з половиною тисячі років тому Лао-цзи: «Трудно керувати народом, який багато знає й багато розуміє» [29; с. 320]. Відповідно, тим народом, який – навпаки – легко. Зробити з цього цілком визначений висновок – ще легше.

Іншим способом «опускання» Людини Розумної до рівня «одномірної людини» (за назвою однойменного твору Герберта Маркузе – «The One-Dimensional Man. Studies in Ideology of Advanced Industrial Society») є підіймання її до «зіяючих висот» [37; с. 1 – 314] «ідейності». Точно, як в романі американської письменниці Бел Кауфман «Вгору по східцях, що ведуть униз» («Up the Down Staircase»), тільки – навпаки: вниз по східцях, що ведуть угору.

«Ave Caesar! Morituri te salutant!» – «Хай живе Цезар (імператор, лідер, «вождь народів», «дуче», «фюрер»)! Ті, хто йдуть на смерть, вітають тебе!». І – йшли. І – йдуть. Ім’я їм – легіон (армія, народ – «народ і армія – єдині», нація).

Цим способом одурманення Людини Розумної експлуатується вже не примітивний потяг («Жерти й ржати!»), а благородні почуття: честь; гідність; відданість ідеалам, й – високі достоїнства: мужність; стійкість; героїзм; здатність до жертовності, й, навіть – до самопожертви заради Ідеалу. Як сказано в «Mein Kampf», «відданість, вірність, готовність до самопожертви, вміння мовчати – ось ті доброчинності, які потрібні великому народові» [25; с. 151].

Достатньо Цезарю (імператорові, «лідеру», «вождю народів», «дуче», «фюреру») переконати людей в тому що саме він, Цезар (див. вище) і є той самий, втілений в його особі, людський Ідеал, щоб трансформувати розум Людини Розумної в її сліпу віру в необхідність йти за вказівками, того, хто уособлює в собі людський Ідеал, йти до «переможного кінця», навіть, якщо переможеними при цьому стануть Розум і Людяність.

Дві вищерозглянуті «технології» перетворення потенційно розумної людини в актуально нерозумну (або – в тварину жуючу, або ж – в істоту, наскрізь заідеологізовану) лише на поверховий погляд здаються абсолютно протилежними (одна – «понижуюча» людину до найнижчого щабля бездуховності, друга – «підвищуюча» її до «абсолютної вершини» духовності). Насправді ж обидві вони є лише певними модифікаціями одного й того ж самого (знову-таки, згадаємо Паскаля з його «Les extremites se touchent…» – («Крайності збігаються…») процесу: повного блокування розуму людини, потенційно розумної, при одночасному відкриванні «шлюзів» для мутного потоку потворних «муляжів», підробок і «протезів» розуму – від «жуйки для мозку», зліпленої на замовлення проголошувальників гасла «Жерти і ржати!», й – до фанатизму (від франц. fanatssme, від лат. fanaticus – несамовитий, шалений, що, за визначенням, є безумною й бездумною одержимістю певними ідеями, поєднаною з войовничістю й агресивністю по відношенню до будь-яких інших ідей, їхніх носіїв і виразників).

За своїм змістом фанатизм поділяється на: релігійний; расовий; національний; кастовий; класовий; клановий, тощо, а за своєю суттю становить одне й те ж саме – повне підпорядкування розуму певній схемі, закладеній відповідними ідеологічними установками.

Дві псевдо-протилежних «технології» блокування розуму людей становлять собою утворення, що за своєю суттю може кваліфікуватись на мові юриспруденції виключно як результат діяльності злочинного угрупування з метою скоєння особливо тяжкого злочину проти людства: навмисної дебілізації Людини Розумної.

Таким чином, мусимо констатувати: завдяки застосуванню певних технологій сьогодні вже досягнуто досі небачених вершин досконалості в «справі» перетворення потенційно розумної людини в актуально нерозумне утворення. Тобто, робити з людини мавпу вже навчились. Навпаки – ніяк.

Продемонструвати всьому розумному світові, як – згідно з відомою концепцією Чарлза Дарвіна – з нерозумної мавпи зробити розумну людину не вдалося (поки що?), нікому, ніде й ніколи.

Доти ж, доки на практиці не буде створене живе з неживого й живе розумне з живого нерозумного, матеріалізм, висловлюючись мовою неупередженої науки, буде залишатись не більш, ніж гіпотезою.

Що ж до «лінії Платона», продовженої в історичному просторі, то каменем спотикання для неї стала неспроможність відповісти на цілком природне питання: як із ніщо можна створити дещо, – питання, стрижневого настільки, що без відповіді на нього не можна раціонально обгрунтувати жодну доктрину послідовного ідеалізму.

Так, зокрема, неспроможність надати раціонально обгрунтовану відповідь на це питання в контексті Біблії призвело до того, що культурою, побудованою на традиціях античності, християнству було відмовлено у праві на сприйняття його у якості самодостатнього світобачення.

В свою чергу, після набуття в Римській імперії християнством реальної сили (ідеологічної, політичної, юридичної), культурі античності – майже в усіх її проявах – було відмовлено у праві на подальше її існування: включно з руйнуванням пам’ятників всім нехристиянам (єдине виключення – нині перенесений у Капітолій пам’ятник Марку Аврелію, якого невігласи-виконавці наказів просто переплутали з пам’ятником Костянтину Великому), й знищенням у 529-му році за відповідним указом римського імператора Юстініана платонівської Академії, яка до того проіснувала 915 (дев’ятсот п’ятнадцять!) років – досі не перевершений абсолютний рекорд для вищих навчальних закладів відкритого типу (медресе, що знаходиться в мароканському місті Фес на території Карауїнської мечеті, існує ще довше, ніж проіснувала платонівська Академія – аж з 850-го року, але вступ, як і вхід туди не дозволений не мусульманам).

Тобто, ідеалізм як світоглядний шлях («лінія», «гіпотеза», «доктрина»), започаткований ніким іншим, як Платоном, в процесі свого подальшого саморозгортання знищив свою alma mater – мати-годувальницю платонізму. І, якщо Франсіско Гойя в 1823-му році написав за міфологічним сюжетом вражаючу картину під назвою «Сатурн, що пожирає своїх дітей», то тій драматичній події, якою закінчилось існування платонівської Академії, мала б бути присвячена картина під назвою: «Ідеологія, що пожирає своїх батьків».

До числа спроб подолати вади, притаманні обом світоглядним «лініям» («шляхам», «доктринам», тощо) – як матеріалізму, так й ідеалізму, – слід віднести створення і пантеїзму, і панспермізму, і оказіоналізму, і дуалізму, і деїзму, і теїзму (монотеїзму, бітеїзму, політеїзму), і монопсихізму, і авероїзму, і гілозоїзму.

Детальний аналіз змісту кожного з усіх цих світоглядних напрямків гідний того, щоб стати предметом дослідження, викладеного в багатотомній монографії. Однак для даного видання першочерговим завданням є виокремлення найголовнішого, найсуттєвішого, найістотнішого атрибута, який об’єднує всі ці напрямки.

Таким атрибутом є кінцева зводимість кожного з них до одного з двох альтернативних світоглядних шляхів: або – до матеріалізму, або ж – до ідеалізму.

В якості прикладу наведемо лише те, що відбулося з дуалізмом Рене Декарта в світогляді самого ж Рене Декарта.

Метою створення Рене Декартом його дуалістичного вчення було започаткування засад такого світогляду, за допомогою якого вдалося б водночас подолати всі вади, притаманні як матеріалізму, так і ідеалізму.

За вихідний пункт своєї дуалістичної доктрини Декарт визначив ідею взаємної незалежності двох світів: матеріального й ідеального. Оскільки, як він пише в своїх «Метафізичних роздумах» (розділ: «Роздуми, що стосуються першої філософії»), «з одного боку я маю ясну й чітку ідею про самого себе, бо Я – річ, мисляча й непротяжна, а – з іншого – я володію ясною ідеєю тіла, яке є протяжною й не мислячою річчю. Зважаючи на те, що все це є вельми достовірним, моє Я, тобто, моя душа, завдяки якій я є тим, чим Я є, повністю й воістину роздільно з моїм тілом, і може існувати без нього» [30; с. 395], остільки матерія й розум є повністю незалежними одне від одного.

Отже, всі фізичні тіла підпорядковуються законам, що діють в матеріальному світі, а всі ідеї як нематеріальні утворення підкоряються розуму.

В такий спосіб Декарт намагався подолати суперечність між матеріалізмом і ідеалізмом щодо первинності чи то вторинності Духу, Свідомості, Мислення по відношенню до Природи, Речовини й Матерії.

Однак, в решті решт, сам Декарт як добросовісний дослідник, ким він, безумовно, був, опинився в становищі, яке змусило його самого визнати неспроможність дуалізму подолати взаємну антиномічність матеріалізму й ідеалізму.

Простий приклад щодо руху руки людини, наведений самим Декартом, змусив його зробити таке визнання. Наведемо цей приклад.

Рука як матеріальне тіло має підкорятись законам матеріального світу, водночас рука є органом людини й, відповідно, рухи її руки керуються її розумом, що в підсумку означає: неодмінно має існувати якась координуюча сила, яка б узгоджувала команди, що надходять до руки з двох боків, тобто, від матеріального світу, й від нематеріального розуму. Без такої координуючої сили рука людини постійно знаходилася б в стані, коли команди, що надходять до неї водночас з двох боків, вимагають такого, що виконання однієї команди виключає виконання другої. Силою ж, яка б змогла стати координуючою між «матеріальною» й «ідеальною», не може бути ніяка інша, окрім або «матеріальної», або – «ідеальної».

Коло нерозв’язуваної суперечності, яке хотів розірвати Декарт, знову замкнулось.

Якщо ж провести добросовісне і неупереджене дослідження кожної з ідейних течій, автори якої ставили собі на мету опинитися над «битвою» матеріалізму з ідеалізмом, то виявиться, що доведення до логічного завершення кожної провідної ідеї, покладеної в основу кожної з цих течій, обов’язково приведе і цю ідею, і цю течію до однієї з «ворогуючих» сторін: або – до матеріалізму, або ж – до ідеалізму.

Наприклад, якщо на додаток до двох гіпотез походження людини – ідеалістичної (Бог створив природу, а з неї він же створив людину) й – матеріалістичної (Природа породила Людину, яка в своїй уяві породила бога) пропонується «третя гіпотеза» – «космічна» (людина на Землі з’явилася від космічних прибульців), то визнати цю гіпотезу суверенною, автономною, незалежною від двох вищезгаданих означало б не відповісти на поставлене питання, а лише відстрочити необхідність невідкладної відповіді в часі й віддалити її в просторі, бо в будь-якому разі доведеться пояснювати, яким чином космічні прибульці взялися там, звідки вони прилетіли на Землю. При цьому ланцюг пояснень прильоту прибульців (на планету «А» зіркової системи «Х» – з планети «В», що обертається навколо зірки «Y», а, в свою чергу, на планету «В» – з планети «С», яка належить до планетної системи зірки «Z»…), яким довгим він не був би, в решті решт, безкінечним бути не може, отже, доведеться, все-таки, давати змістовну відповідь, а вона не може не бути зводимою до: або – матеріалістичної, або – до ідеалістичної.

Звідси – перший проміжний висновок: як показує багаторічний світовий досвід розвитку фундаментальних основ світогляду, неможливо людині розумній, яка сама так і саме так себе називає, оминути питання свого ставлення до двох «шляхів» («ліній», «гіпотез») світогляду: матеріалізму й ідеалізму.

Другий проміжний висновок: будь-яка спроба поставити себе «над» битвою матеріалізму з ідеалізмом, не помічаючи при цьому зведеності самої спроби до одного з двох магістральних «шляхів» світогляду, приречена на потрапляння в полон ілюзії, яка замість реальних результатів дає примару.

Третій проміжний висновок є безпосереднім наслідком відкриття, зробленого Імануїлом Кантом в його «Критиці чистого розуму»: годі нам сподіватись на те, що хоча б колись ми отримаємо достеменну й остаточну відповідь на питання про кінцеву достовірність однієї із двох світоглядних гіпотез – або матеріалістичної, або ж – ідеалістичної (слово гіпотез в даному випадку використовується вже без лапок, оскільки з прискіпливо-наукової точки зору і матеріалізм, і ідеалізм є нічим іншим, аніж гіпотезами).

Цілком природно, що з цих трьох проміжних висновків вибудовується питання: на що ж тоді має спиратись світогляд, який претендує на звання наукового, якщо з усіх можливих «точок опори» для нього насправді існують лише дві, та й ті – сумнівні?

Специфічну відповідь на це питання дає постмодернізм як самосвідомість епохи постмодерну.

Концепція «деконструкції логосу» («онто-тео-телео-фалло-фоно-логоцентризму» – неологізм Ж. Деріди), ініційованої тим же Ж. Дерідою в двох її інтерпретаціях – як «логотомія» («розтин логосу») і як «логомахія» («дезавуація логосу»), підтримана практично всіма «фракціями» постмодерністського істеблишменту – від ацентризму й бінаризму до номадології й дисемінації (la dissemination – розсіювання), – практично не залишила жодного шансу на досягнення конструктивного результату шукачам світоглядних надійних «точок опори» в болоті суцільної невизначеності.

Тобто, постмодерністською парадигмою пропонується не вбачати відмінності між міцно обгрунтованою точкою опори й ризомною болотною купиною, в тому числі, й на шляхах («лініях») світогляду.

«Все є текст, і усякий текст може бути по-усякому інтерпретований, і будь-яка його інтерпретація по відношенню до будь-якої іншої буде рівноймовірною й, відповідно, рівнонеймовірною; рівнозмістовною й, відповідно, рівнобеззмістовною; рівноцінною й, відповідно, рівнонецінною», – саме так в інтегрованому й концентрованому звучанні має виконуватись партитура «Маніфесту постмодерністської партії» як гімну постмодернізму.

В якості прикладу наведемо фрагмент з роботи одного з «стовпів» постмодерну й постмодернізму Жака Деріди, де фактично сформульована ідеальна (на його погляд) модель світогляду: «… ствердження світу бездоганних – без істини, без витоку – знаків, відкритого активній інтерпретації» [31; с. 368]. З цього приводу Ален Бад’ю в своєму «Маніфесті філософії» висловився недвозначно: «Те, що пропонує себе в якості найсучаснішої філософії, насправді є лише софістикою» [8; с. 147].

Ця постмодерна софістика – на відміну від класичної софістики Протагора, Горгія, Продіка – часом розгублених, але, все-таки, шукачів конструктивності – сприйняла свою власну розгубленість перед незбагненним і жахаючим Світом за розгубленість самого Світу як єдиний принцип його організації, й, відштовхуючись від цього принципу, зосередилась виключно на грі в інтелектуальність, що сьогодні якнайкраще підтверджує і «ігровий принцип аргументації» Ж. Деріди, і «гра істини» М. Фуко.

Те, чим сьогодні зосереджено займається постмодернізм, було заздалегідь описане лауреатом Нобелевської премії Германом Гессе в його «Грі в бісер»:

«Мильні бульбашки…

І хлопчик, що сидить і бульбашки пускає, —

Так тішиться дитя, так дме у соломинку!» [21; с. 394].

Однак, незважаючи на те, чим займається постмодернізм, людський розум існує не стільки для того, щоб ним гратись і тішитись пусканням інтелектуально-наративних мильних бульбашок, скільки для того, щоб застосовувати його в якості інструмента для розв’язання дійсно існуючих проблем. Постмодернізм же як самосвідомість постмодерну зайнятий зовсім іншими речами: самомилуванням самим собою під час гри в «бісер інтелектуальності», чи в «бісер наративності» (в інтерпретації змісту поняття наративності Феліксом Гватарі, Жілем Дельозом та Мішелем Фуко) – гри, безумовно, вишуканої, витонченої, шляхетної, але – безпорадної у тій бурхливій лавині нерозв’язаних невідкладних «поточних справ з загрозливою перспективою», в якій сьогодні опинилося людство.

На наше щастя нас як людства, нерозв’язаність не означає нерозв’язуваності, а те, ким є Homo Sapiens, аж ніяк не зводиться до того, чим є homo ludens (man the player) в будь-який його інтерпретації: чи то Й. Хайзінги, чи то М. Фуко, чи то Ж. Деріди.

На відміну від проповідників філософії постмодерну, людство як «цілісність, пов’язана спільною долею» не може дозволити собі такої розкоші, як ігнорування реально існуючих в суспільстві проблем, що потребують оперативного за часом й точного за результатом рішення. Більш того, воно не може дозволити собі навіть такого, щоб не розібратись з причиною того, чому постмодерн зайняв саме ту позицію, яку він зайняв. Як писав свого часу Феофан Прокопович, «усе, що виникає,… виникає воно внаслідок чогось, бо ніщо не виникає само собою» [71; с. 158]. Постмодерн й постмодернізм як самоусвідомлення постмодерну – в тому числі.

За своїми витоками й за своїми проявами постмодерн дуже близький до такого, колись потужного й впливового феномену суспільної свідомості, як декаданс.

Декадентство (від пізнолатинського decadentia – занепад) виникло в середині XIX-го ст. – спочатку в літературі – як особливий напрямок. Його фахове характеризування є безумовною прерогативою літературознавства, тому обмежимось лише декількома рядками з одного вірша одного автора – представника цього літературного напрямку:

 
«Фиолетовые руки
На эмалевой стене
Полусонно чертят звуки
В звонкозвучной тишине».
 

(Валерій Брюсов. Вірш «Творчість»).

В цих рядках сконцентровано нестримне бажання людини заховатись за «емалевою стіною» від усього грізного й лякаючого, що відбувається по той її бік, не бачити й не чути нічого крім «дзвонкозвучної тиші».

Наприкінці XIX-го – на початку XX-го ст., в передчутті тих грізних соціальних катаклізмів, що невідворотно насувалися на людство декаданс як спосіб світовідчуття став вельми помітним явищем на суспільно-культурному небосхилі Європи – від Парижу до Санкт-Петербургу.

Постмодерн же наприкінці XX-го ст., в передчутті нових – ще більш грізних катаклізмів став не просто помітним, а ледь не домінуючим способом світобачення й світосприйняття, принаймні, на значному соціо-культурному просторі, який прийнято вважати цивілізованим.

Спільним же в походженні декадансу й постмодерну є те, що обидва цих феномена виникають як відгук інтелектуальної громади на ті настрої, що панували й існують у суспільстві, особливо – серед найбільш освічених його верств – у відчутті й передчутті грандіозних за своїм масштабом і страхітливих за своїм змістом подій.

Те, чим для декадансу стали й ще мали стати Перша світова війна, «revolution» (що сприймалося, скоріш, як похідне від «revolver», а за змістом – як «overturn», тобто, «переворот») й громадянські війни, для постмодерну стали не стільки Освенцим (це для Теодора Адорно «після Освенциму почуття чинять відчайдушний опір ствердженню позитивності наявного буття» [1; с. 322], але Адорно не належить до числа постмодерністів) чи Хіросима, скільки передчуття й відчуття того жаху, що в решті решт отримав назву «феномен 9.11» (звернемо увагу на скандальну роботу Бодрійяра «The Spirit of Terrorism And Requіem for the Twin Towers», 2002) як фатальної ланки між тією війною в Затоці, «якої не було» («The Gulf War Did Not Take Place», 1991 – не менш скандальна робота того ж Бодрійяра), так званою «The Gulf War – I», й війною «у відповідь» за «феномен 9.11» – найменованою «The Gulf War – II».

Фактично постмодернізм за своєю суттю є реакція розгубленості, безпорадності й усвідомлення власної безсилості по відношенню до непідпорядковуваних Розуму потужних, як ніколи раніше, Сил Руйнації, що панують над Світом Людей в епоху, яку лауреат Нобелевської премії Альбер Камю, суто по-пророцьки, охарактеризував словами: «Ми живемо в епоху майстерно здійснюваних злочинних задумів» [40; с. 120], і «те, що вчора було переслідуваним за судом злочином, сьогодні стає законом» (там же).

Намагання ж постмодерну поринути від жаху існуючої, й – ще страшнішої – очікуваної дійсності в сфери «чистої інтелектуальності», як колись поринув в сфери «чистого естетствування» декаданс, можна й треба зрозуміти, але «розуміти» не означає «неодмінно підтримувати», чи «обов’язково приєднуватись».

Тобто, якщо постмодерн і постмодернізм як самосвідомість постмодерну виявилися не стільки не зовсім надійними, скільки зовсім не надійними помічниками й провідниками в пошуках шляху до відповіді на питання: «На що ж має спиратись світогляд, який прагне бути дійсно об’єктивним, науково обгрунтованим і насправді добро-дієвим?», – то це аж ніяк не означає, що надійних точок опори для такого світогляду не існує поза межами постмодерністської парадигми (від грец. παράδειγμα – приклад, взірець).