Текст книги "По цей бік Потойбіччя: запрошення до майбутньої філософії спільності"

Автор книги: Борис Поломошнов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

3. «ЧАС НЕ ЧЕКАЄ»

З «легкої руки» Джека Лондона людство породило сучасне для теперішнього свого стану гасло: «Час не чекає».

З часом для людства час перестає бути тихо-й-рівно плинним і стає спочатку швидкоплинним, а далі – й прискоренно-бурхливо-шаленно– рухливим.

В решті решт в суспільстві час стає «соціальним» і «перестає чекати», коли небезумовне плавно й поступово остаточно доведе свою небезумовність.

За прискореного руху соціального часу «вічні» й непохитні – здавалося б, універсальні й абсолютні – на погляд «здорового глузду» основи фундаментальних наук: класичної (евклідової) геометрії; класичної (діофантової) алгебри; класичної (н’ютонової) механіки; класичної (архімедової) гідро-газостатики; класичної (аристотелевої) логіки; класичної (знову-таки, аристотелевої) етики часом піддаються критичному перегляду.

Часом – доброзичливому, часом – жорсткому, але завжди – прискіпливому.

В результаті такого перегляду часом з’являються шокуючі, несподівані й незвичні нові – здавалося б – а насправді ж – істотно оновлені старі науки: геометрія, але – криволінійного простору (Лобачевського – Рімана); алгебра, але – булева (Лінденбаума – Тарського); механіка, але – квантова (Фарадея – Кірхгофа – Больцмана – Планка); динаміка, але – гідро-газова (Ейлера – Бернуллі); естетика, але – незастиглих форм (Шелінга); етика, але – підкреслено антилицемірна (Шопенгауера-Ніцше); логіка, але – неформальна, й перш за все – діалектична (Гегеля).

З’являються такі новоутворення не з нічого: їхня поява обумовлена тим, що життя не стоїть на місці, й Історія не обертається по колу.

Життя й Історія обертаються, але – не по колу, як вважав Еклесіаст, а по спіралі, як це відкрив Геракліт.

На нових витках спіралі руху Історії виникають задачі й проблеми, розв’язання яких існуючими на даний час засобами виявляється неможливим, і тоді виникає суспільна потреба в розробці й створенні нових, а насправді – принципово оновлених старих засобах вирішення задач і розв’язання проблем.

Як в Історії нове є не добре забутим старим, а добре зміненим старим, так і в науці, й у філософії новими відкриттями не відміняються, не знищуються, не ліквідуються ті дійсні надбання, які були набуті людством на попередніх етапах його розвитку, а перетворюються в окремі випадки більш широко охоплюючих концепцій і теорій.

В умовах, коли Світ перестає вкладатися в застиглі – хай навіть класичні форми уявлень про нього – неодмінно виникає суспільна потреба в нових формах його усвідомлення.

От тоді-то й починає відбуватися пошук нових теоретичних засад світоусвідомлення, які не можуть ані виникнути з нічого, ані з’явитися з нічого іншого, окрім того, що вже колись було «схоплене» (grasped) чиєюсь геніальною думкою й… відкинуте – за його уявною непотрібностю, а насправді ж – за його несвоєчасністю, або ж – за його «незручностю» для пануючої ідеології.

На межі, що відділяє нашу сучасність від «протосучасності» (прото… від грец. πρώτος – перший), таким «відкинутим» за його «несвоєчасність» виявилось вчення напівзабутого філософа Геракліта.

З усього, написаного Гераклітом, найбільш дратуючим око й розсудок ( який є – завдяки відкриттю, зробленому Імануїлом Кантом – нічим іншим, найнижчим рівнем Розуму) читача було дійсно дивне судження: «Одне й те ж саме в нас: живе й мертве; те, що спить, і те, що не спить; молоде й старе, бо ЦЕ, змінившись, є ТЕ, й, зворотно, Те, змінившись, є ЦЕ» [39; с. 82–83].

Тобто, за Гераклітом, немає ані бездонної прірви, ані нездоланного муру, ані непролазних чагарників між: живим і мертвим; тим, що спить і тим, що не спить; старим і новим.

Те, що є живим, перетворюється в мертве; те, що спить, стає тим, що не спить; старе перебудовується в нове.

Якщо – за законами арістотелевої (класичної) логіки – «А» завжди дорівнює «А» («А=А» – «principium identitatis» – «закон тотожності»), яке є абсолютним запереченням своєї власної протилежності – «не-А» («А v Ā», тобто, «або А, або ж – не-А», інакше кажучи, «principium contradictionis» – «закон суперечності»), й – згідно «principium exclusi tertii» – «закону виключеного третього» з двох протилежних по відношенню одне до одного суджень («А» й «не-А») одне обов’язково має бути істинним, а друге – хибним («tertium non datun» – «третього не дано»), то – за гераклітовим світобаченням – всі ці закони разом й кожен з них, взятий окремо, мають лише локальну в просторі й часі область дійсної їхньої застосовуваності, за межами якої вони перестають бути дієвими, тобто, втрачають властивість бути об’єктивними законами.

За часів античності беззаперечна перевага арістотелевого «Органону» над гераклітовою філософією не тільки була зумовлена певними обставинами, вона стала однозначно визначеною існуючим на той час «соціальним замовленням».

Людство тоді було «вагітним» на жадану «дитину» – класичну науку (механіку, гідравліку, гідростатику, тощо), бажано – достатньо просту для розуміння й зручну для практичного використання, тобто, на таку, без якої вже ставав неможливим подальший розвиток техніки.

Людина Розумна подорослішала тоді вже настільки, що стала усвідомлювати необхідність створити собі механічних помічників в своїх життєвих справах. Кожен же механізм – це матеріальне втілення певних об’єктивних законів, які – в тому разі, якщо вони ще не відкриті – конче потрібно й вкрай необхідно терміново відкрити. Згадаймо знамените архімедове: «Дайте мені точку опори, і я переверну Світ!». Таку «точку опори Архімед отримав: у вигляді законів арістотелевої логіки.

Архімедова формула: F=P (на тіло, занурене в рідину, діє виштовхуюча сила, яка дорівнює вазі виштовхнутої тілом рідини) фактично є похідною від закону тотожності – першого закону арістотелевої логіки, яка проголошує, що А=А.

Архімедове «правило важеля», яким стверджується, що за допомогою будь-якого важеля можна виграти в силі, але при цьому неминуче відбудеться програш у відстані (довжині «плеча» важеля), має своїм теоретичним фундаментом інший закон класичної арістотелевої логіки – закон виключеного третього: або «А», або «не-А» (А v Ā) – «третього не дано».

Те, що і закон Архімеда, і правило Архімеда були відкриті саме Архімедом, безумовно, є випадковістю, що свідчить, начебто, на користь постмодерністської доктрини Пола де Мана (див. «Йєльський маніфест»). Однак те, що спочатку були відкриті три закони логіки, яка отримала назву класичної, а лише потім були зроблені відкриття й сформульовані правила класичних природничих наук – механіки, гідростатики, гідравліки, тощо – є закономірність.

Те, що класична (формальна) логіка, яка побудована на «principium identitatis» («закон тотожності»), «principium contradictionis» («закон суперечності»), «principium exclusi tertii» («закон виключеного третього»), була створена людиною на ім’я Арістотель Стагірит, можна вважати подією достатньо випадковою, але те, що така бажана для Людини Розумної часів античності класична природнича наука отримала для себе в якості фундаментальної методологічної основи класичну (формальну) логіку є закономірністю.

Цілком закономірним є й те, що при існуванні за часів античності двох принципово відмінних між собою філософій – Геракліта й Арістотеля – як основ полярно-протилежно орієнтованих логік – просто не могло не відбутися протиборства між ними.

Насправді так воно і сталось: майже дві з половиною тисячі років тому відбулося зіткнення філософського флоту, на флагманському судні якого майорів вимпел «адміралісімуса» Аристотеля, з філософським кораблем-одинаком під командуванням «каперанга» Геракліта. Перший з них пустив другого на дно Історії. Здавалося б – навічно. Однак, як сказав Михайло Булгаков у своєму творі, що побачив Світ вже після того, як навіки закрились очі автора «Майстра й Маргарити», «рукописи не горять», додамо – й не тонуть в пучині Історії.

«Воскресіння» «затонулого корабля» гераклітової філософії відбулося саме в той момент Історії, коли це стало необхідно Людині Розумній.

Фундаментом класичної науки, побудованої на простих, оскільки – несуперечливих – принципах, мала стати, й насправді стала класична – проста за змістом, оскільки – несуперечлива логіка, яка міститься в «Органоні» Аристотеля.

Фундаментом же некласичної науки, побудованої на непростих, оскільки – суперечливих принципах, мала стати й стала некласична – непроста, оскільки – суперечлива логіка, основи якої були закладені Гераклітом.

Причиною взаємного протистояння філософій – арістотелевоі як ідейної основи його ж логіки, й гераклітової – як методологічного фундаменту будь-якої некласичної логіки – є той факт, що для класичних філософії й логіки суперечність є джерелом абсурду, для некласичних же (в першу чергу – діалектичних) філософії й логіки суперечність є джерелом розвитку.

Так, дійсно, Геракліт не оформив своє світобачення в якусь певну систему об‘єктивних законів (зокрема, законів логіки), але він заклав підвалини для відкриття майбутніми генераціями філософів того, що зараз називається діалектичним способом мислення, й, відповідно, створив ідейну основу всіх видів неформальної («некласичної») логіки, які на сьогодні вже відкриті, й які ще будуть відкриватися Людиною Розумною.

Не варто розглядати класичну (арістотелеву) логіку як виключно «вчорашній день» науки. Логіка «Органону» жива й працездатна сьогодні й служитиме Людині Розумній ще «многіе лєта». Вся існуюча на сьогодні комп’ютерна техніка, вся сучасна так звана «цифрова» електроніка побудовані на принципі, закладеному Аристотелем у відкритому ним «principium exclusi tertii» – «закон виключеного третього», яким стверджується: або «А», або – «не-А» (А v Ā) – «третього не дано» («tertium non datun»), іншими словами, «або – одиниця, або – нуль».

Однак, як «цифрова» електроніка має свою «ахіллесову п’яту», що полягає у хворобливій вразливості щодо зовнішнього по відношенню до неї втручання, так і класична (формальна) логіка має свій «скелет у шафі», а саме, обмеженість її застосування: для рішення значного спектру задач ця логіка виявляється безпорадною.

Викликано це двома обставинами:

– по-перше, обмеженістю можливостей формалізації як методу. Обмеженістю, встановленою й доведеною у т. зв. другій теоремі Геделя (Kurt Friedrich Gödel, австрійський логік і філософ математики, народився в 1906 р., помер у 1978 р.);

– по-друге, двозначністю одного з базових понять класичної (формальної) логіки – поняття «не А».

За своїм змістом це поняття може виражати собою як діаметральну (полярну, контрарну) протилежність по відношенню до «А», так і все те, що не є «А», тобто, протилежність контрадикторну.

Наприклад, якщо «А» – це «біле», то «не-А» може бути: або – «чорне» (контрарна по відношенню до «білого» протилежність); або ж – будь-якого не-білого кольору, в тому числі – смугасте, плямисте, строкате, картате (контрадикторна протилежність щодо «білого»). Звідси – ті численні конфузи (від лат. confusus – зніяковілий: зніяковілість, невправність, незручне становище), які часто-густо трапляються з людиною, якщо вона користується виключно формальною логікою, безвідносно до того, годиться вона для рішення даної конкретної задачі, чи – ні.

Так, наприклад, якщо екзаменатор каже, що не може поставити студенту трійку, то той – у повній відповідності з одним із двох значень (контрадикторним) двозначного у межах формальної логіки поняття «не-А» – відповідає: «Так, професоре, розумію. А четвірку?».

Тобто, студент спирався на те, що, якщо «трійка» – це є «А», то «не-А», відповідно, може бути будь-яка інша оцінка, включаючи й «четвірку».

Професор же виходив з іншого (контрарного) значення «не-А»: якщо «А» – це «трійка», тобто, позитивна оцінка, то «не-А» – це «двійка», тобто, оцінка негативна.

На превеликий жаль, ті біди, якими для Людини Розумної може обернутись двозначність поняття «не-А», зовсім не вичерпуються безневинними конфузами.

Набагато більш небезпечною є прихована в самій двозначності поняття «не-А» можливість шахрайського «жонглювання» різними його змістами, що часто-густо реалізується не тільки не обтяжуючими себе такими «зайвостями» й «надмірностями», як совість чи людянісь юристами, а й – в першу чергу – не дуже «чистими на руку й на думку» політичними «лідерами» й «вождями» для підступного маніпулювання свідомістю людей.

Наприклад, якщо той чи інший політичний діяч обіцяє своїм виборцям виконати («А») те-то й се-то, а після отриманого на виборах мандату довіри від свого «електорату» не виконує («не-А») своїх обіцянок («обіцянка – цяцянка»), то це невиконання обіцяного може ним інтерпретуватися двозначно: або – як брехня (контрарна протилежність щодо «А» як виконання того, що було обіцяне); або ж, наприклад, як наслідок дії сил Зла, ворожих обіцяному Добру, які заважають і перешкоджають здійсненню Добра (контрадикторна протилежність по відношенню до «А»).

Тобто, якщо обіцяв («А») сам «вождь», чи сам «лідер», то невиконання ним обіцяного («не-А») подається ним же як контрадикторна протилежність по відношенню до «А», якщо ж своїх обіцянок не виконав його опонент, то це вже трактується як контрарна протилежність щодо «А» як того, що було обіцяно.

Якщо ж в такий спосіб поводяться і «вождь нації», і опонуючий йому лідер – претендент на місце й владні повноваження «вождя», то горе тому народові, в якого і номінальний «вождь», і «вождь-претендент» єнікчемами, оскільки, як було сказано ще двадцять вісім сторіч тому в мудрій давньоіндійській книзі під назвою «Дхарма» (в перекладі з санскриту – закон, правило), «нікчемою є той, хто любить базікати про свої достоїнства й про чужі недоліки» [35; с.19].

Спільним для обох таких «вождів» – як формально закріпленого у відповідному соціальному статусі, так і «вождя-претендента» є те, що для них обох «мета виправдовує засоби» [50; с.20] – принцип політики, сформульований приснопам’ятним засновником і чільником Ордена Єзуїтів – Ігнатієм Лойолою ще в 1534-му році в його опусі «Духовні вправи». В даному випадку цей принцип об’єднує опонентів тим, що вони обоє застосовують ті методи, застосування яких іншими вони засуджують.

На наше щастя нас як людства те, що об’єднує «вождів», аж ніяк не є спільним для людства як «єдиної родини», стаючи, скоріше, лише ілюстрацією до прислів’я: «В сім’ї – не без потвори», – відповідно, й лойолівський «принцип» не має нічого спільного з філософією спільності, яка будується на зовсім інших, ніж лойолівські, принципах, засадах, і законах.

Якщо ж у вченні будь-кого, включаючи засновника й першого генерала Ордена Єзуїтів, знайдеться таке, що є спільним не для сповідувачів принципу: «Мета виправдовує засоби», – а для «людства як цілісності, пов’язаної спільною долею», то філософія спільності обов’язково прийме цей дорогоцінний подарунок із відповідною вдячністю.

Філософія спільності не може не бути системою, відкритою для всього, що є спорідненим (термін, запозичений у Григорія Савича Сковороди) з сутнісною якістю роду Людина Розумна: бути людяною й розумною.

Розбудова сучасного усвідомлення нашої долі – спільної для нас як людства, не може відбуватися інакше, аніж спільними зусиллями роду Людина Розумна.

III. ПРО ЄДНІСТЬ СВІТУ

1. ВІД УСВІДОМЛЕННЯ ЄДНОСТІ СВІТУ ДО УСВІДОМЛЕННЯ ЄДНОСТІ СВІТОГЛЯДІВ

Найважливіша, найістотніша, найсуттєвіша задача філософії спільності не має нічого спільного з прагненням засобами «ідейної інженерії» схрестити між собою світоглядного «їжака» з світоспостережним «вужаком» задля отримання їхнього гібрида у вигляді ідеологічного колючого дроту.

Насправді головна задача філософії спільності – віднайти й відтворити той генетичний зв’язок, який дійсно існує між усіма наявними світовідчуттями, світосприйняттями, світобаченнями, світоглядами, що в різні часи й в різних народів сформувались як особливі, окремі, автономні (від грец. αύτονομία – незалежність), автохтонні (від грец. αύτόχθων – місцевий, корінний), насправді ж являючи собою різні прояви спільних для нас як людства, як «цілісності, пов’язаної спільною долею» розуму й доброспрямованості Людини Розумної Добродіяльної.

Якщо історично першою в світі спробою поєднати в єдине світоглядно різноманітне слід, безумовно, вважати маніхейство, то відносно новими й сучасними спробами здійснити саме цю мету слід вважати такі ідейні течії, як екуменізм і бахаїзм.

Термін екуменізм походить від грецького слова οίκουμένη – населений світ. Цей сучасний термін означає ідейну течію, або – рух за всесвітнє християнське єднання, в більш вузькому, загальноприйнятому контексті – рух за краще взаєморозуміння й співробітництво християнських конфесій.

Феномен екуменізму виник на початку XX-го сторіччя. Серед задач, які прагне розв’язати екуменізм, особливу увагу привертає сформульована в 1920-му році костянтинопольським митрополитом Дорофеєм (енцикліка «До Христових церков усього світу»): усунення міжконфесійних відмінностей завдяки зведенню догматів усіх християнських церков до єдиного компромісного варіанту – спільного для всіх християнських вчень.

Не без певних труднощів екуменістична ідея набувала впливовості протягом усього XX-го сторіччя. Її було підтримано спочатку англіканською церквою, трохи згодом – кальвіністською, потім – лютеранською, деякими східнослов’янськими, й нарешті, католицькою в особі папи Римського Іоанна Павла II-го (енцикліка «Ut Unum Sint»).

Все, що стосується здійснюваного екуменізмом прагнення віднайти спільне в різних світоглядних течіях, не може не викликати позитивного сприйняття, шанобливого ставлення й всілякої підтримки з боку кожної Людини Розумної.

Те, що кожен християнин належить до роду Людина Розумна, є безумовним і не потребує ніяких – ані теоретичних, ані практичних доказів чи свідчень.

Але не менш безумовним є й те, що до цього ж сáмого роду належить і кожна людина з тих, хто сповідує якусь іншу релігію, або ж не сповідує ніякої.

Відокремлюватись, відгалужуватись, відсторонюватись від такої людини, відмовляти такій людині в її невід’ємному праві залучатись до пошуку спільного в різних світоглядах, або ж ставити перед нею певні попередні умови, які за своїм змістом більш нагадуватимуть ультиматум, тільки на тій підставі, що вона не сповідує тієї релігії, що й прибічники екуменізму, з його боку є актом не стільки детермінації (від лат. determinatio – визначення, виникнення своєрідності) скільки – дискримінації (від лат. discriminatio, від discrimino – розділення, обмеження, або – позбавлення суттєвих, істотних, життєважливих прав певної категорії людей за їхньою расовою чи національною належністю, політичними чи релігійними переконаннями, тощо).

Така дискримінація базується на апріорному (від лат. a priori – той, що не грунтується на досвіді), упередженому переконанні в тому, що немає й не може бути ніякої спільності, ніякої спорідненості (ще раз дякуємо Григорію Савичу Сковороді за це слово, яке за своїм змістом є не інакше, як Словом) між людьми, чиє світовідчуття, світосприйняття, не кажучи вже про світобачення й світогляд відрізняються від кимось чи чимось встановленого, регламентованого, санкціонованого й контрольованого в його дотримуванні стандарту.

Прикладом такої дискримінації є той історичний факт, що в епоху Середньовіччя католицькі священики, спираючись на безумовний для них авторитет Аристотеля, який вважав всіх глухих глупими, виганяли глухих з соборів і церков [93; с.63].

Немає ніякого сенсу сперечатись, що глуха чи сліпа людина відчуває й сприймає Світ інакше, ніж людина зі звичайним слухом і зором. Але немає й ніяких об’єктивних підстав стверджувати, що чи то глуха, чи то сліпа, чи то, навіть, сліпоглуха людина не має в своєму світовідчутті, світосприйнятті, світорозумінні й світогляді нічого спільного з тією людиною, яка нормально чує й нормально бачить.

Більш того, завдяки роботам таких подвижників науки людинолюбства (хай шановний Читач пробачає цей вимушений неологізм – адекватного йому за змістом загальноприйнятого терміна автору знайти не вдалось), як Іван Афанасійович Соколянський, Олександр Іванович Мещеряков і Евальд Васильович Ільєнков, було теоретично обгрунтовано й практично доведено, що при наявності безмежної любові до дитини, хай навіть сліпоглухої від її народження й приреченої залишатись такою до її останнього подиху, кожна така дитина зможе розкрити закладений в ній талант, стати непересічною особистістю й внести свій особистий і особливий внесок в скарбницю найцінніших здобутків Людини Розумної Добродіяльної (див., наприклад, статтю Е. В. Ільєнкова «Звідки береться розум?» [38; с.30–43]).

Саме так сталося з сліпоглухими: психологом Сергієм Сироткіним, філософом Олександром Суворовим, педагогом Наталією Корнєєвою, скульптором Юрієм Лернером, письменницею Елен Келер, якій, зокрема, належать такі слова: «Якщо є в світі двері до щастя, які зачинені, то обов’язково є й відчинені. Ми ж часто впираємось своїм поглядом в перші, не помічаючи інших».

Як бачимо, сліпоглуха людина може бачити суть природи речей аж ніяк не гірше, а іноді – й набагато краще, ніж людина, в якої все гаразд з її слухом і зором.

Так, дійсно, глухі, сліпі й сліпоглухі люди є дещо іншими, ніж ті, хто мають нормально функціонуючі органи слуху й зору. Але бути іншим не означає ані того, щоб бути гіршим, ані того, щоб не мати нічого спільного з тим, хто не є іншим.

Як ніхто не має права викидати людину з храму тільки за те, що вона глуха, так ніхто не має права відкидати людину, яка не сповідує кимось визначених і чимось регламентованих переконань, від процесу відкриття того спільного, що дійсно міститься в різних світовідчуваннях, світосприйняттях, світобаченнях і світоглядах й від залучення її до цього спільного.

Екуменізм, намагаючись зруйнувати одні світоглядні мури, що існують між різними конфесіями християнства, фактично зводить з їхніх решток інший ідеологічний мур, по різні боки якого приречені знаходитись: з однієї сторони – всі християни, з іншої – всі нехристияни.

Як Сказано в «Посланні до римлян Святого апостола Павла»: «Доброго, якого хочу, не роблю, а зле, якого не хочу, роблю» (Біблія. Рим. 7:19).

Значно далі, ніж екуменізм, по шляху пошуку спільного в різних світоглядах пройшов бахаїзм.

Віросповідання Бахаї (від арабського слова «Баха» – пишнóта) виникло наприкінці першої половини XIX-го сторіччя на території, яку зараз прийнято називати Близьким Сходом.

Зміст соціально-світоглядно-релігійно-культурного феномену, іменованого бахаїзмом, полягає в тому, що, як стверджували його отці-засновники – Мірза Хусейн Алі (відомий на ім’я Бахаула – в перекладі з арабської – Божа слава) і Сийїд Алі-Мухамад (чий псевдонім «Баб» перекладається, знову-таки, з арабської як «Ворота»), всі відомі світові пророки: і Моісей, і Іісус, і Мухамед – були рівними пророками Божої слави, посланцями Божими, які несли в собі відблиск Єдиного Бога – Всемилістивого, Всемогутнього, Всеблагого.

За світоглядною концепцією бахаїзму Бог – не тільки Творець світу, а й його Правитель. Справи Його й слова Його доводять до відома людей Його посланці – пророки, загальною кількістю дев’ять (саме це число в бахаїзмі є священним). Зазвичай в бахаїзмі до числа їх відносять: Кришну; Авраама; Мойсея; Зороастру; Будду; Іісуса; Мухамеда; Баба й Бахаулу. В деяких священних книгах бахаїзму в перелік пророків – посланців Божих не входить Авраам, замість кого включено Ноя.

Кількість священних книг в бахаїзмі точно не підраховано, але в будь-якому разі їх більше ста. В їх число входять не тільки оригінальні твори Баба, Бахаули й його сина Абдул-Баха (в перекладі з арабської означає «Слуга Бога»), а й священні книги інших релігій, зокрема, Біблія, Коран і Бхагавадгіта. Тобто, в певному сенсі можна було б вважати бахаїзм не стільки синкретичним (від грецького слова συγκρητισμός – нерозчленованим, зціпленим у такий спосіб, що характерний для початкового, нерозвинутого стану будь-якого явища), скільки синтетичним (від грецького слова συνθετικός – узагальнений, об’єднаний).

В цьому можна пересвідчитись, ознайомившись із головними темами вчення Бахаї, якими є: єдність Бога; спільність релігій і єдність людства.

Про це ж свідчать і «життєво важливі принципи досягнення світової єдності», які, за бахаїзмом, складають наступні:

– визнання спільного джерела й неспростовної спільності всіх основних релігій світу;

– самостійний пошук істини кожним віруючим;

– відмова від усіх забобон (расових, національних, релігійних, класових, політичних);

– визнання того, що істинна релігія завжди знаходиться в гармонії з розумом і науковими знаннями;

– усвідомлення значимості й необхідності загальнодоступної освіти;

– забезпечення дійсної рівноправності чоловіків і жінок;

– ліквідація крайніх форм бідності й багатства;

– встановлення федеральної системи світового співтовариства, заснованої на забезпеченні всезагальної безпеки й міжнародної справедливості (керівний міжнародний орган бахаїзму так і називається – Дім Справедливості);

– необхідність дотримування кожною людиною високих моральних настанов;

– домовленість про загально визнану мову спілкування між різними народами;

– послідовне й планомірне створення нової світової цивілізації на основі духовності.

Враховуючи зміст цих принципів, які дуже близькі за змістом до ідейних основ маніхейства, стає цілком зрозумілим той факт, що доля і самих засновників бахаїзму, і їхніх перших послідовників дуже нагадувала особисту долю і самого Мані, і його прибічників: як цих, так і тих влада нещадно знищувала. Різниця полягала лише в тому, що бахаїстів страчували «більш цивілізованим методом», ніж колись маніхеєв: не через розтин живих ще тіл, а – через розстріл. Саме в такий спосіб 9-го липня 1850-го року в місті Тебрізі було страчено Баба, а загалом з 1844-го по 1863-й рік в одній лише Персії було знищено двадцять тисяч прихильників бахаїзму.

Незважаючи на цю, більш ніж сумну обставину, сьогодні бахаїзм є однією з найінтенсивніше поширюваних ідейних течій в світі.

За кількістю країн, в яких мешкають прихильники бахаїзму, ця релігія займає друге (після християнства) місце в світі. Згідно даних щорічника Великої Британської Енциклопедії за 2005-й рік зараз бахаї, які представляють 2100 етнічних, расових і родових груп мешкають у 247-ми країнах і окремих територіальних утвореннях.

Згідно з твердженням Арнольда Джозефа Тойнбі, чиї численні заслуги перед освіченим людством навряд чи варто перераховувати, «бахаїзм – це незалежна релігія поряд з християнством, ісламом та іншими визнаними світовими релігіями» [90; с.4].

Враховуючи всі ці обставини, які, безумовно, свідчать про актуальну потужність і потенційну перспективність бахаїзму як синтетичної ідейної течії, цілком доречним – здавалося б – було б визнати саме бахаїзм магістральним шляхом людства до світогляду майбутнього, поставивши в такий спосіб остаточну крапку на всіх подальших пошуках будь-якого іншого світогляду спільності. Але є одне «але»: бахаїзм, пропонуючи свою Релігію Спільності, викидає за борт свого новоявленого рятівного Ноєва ковчега не тільки, наприклад, тих 60 мільйонів людей, що сповідують релігію синтоїзму, яка не вкладається в запропоновану бахаїзмом схему спільності, а й більш ніж 800 мільйонів тих людей, які не вважають себе прихильниками ніякої релігії.

Щодо ігнорування синтоїзму, то ця похибка бахаїзму була подолана на міжнародному форумі під назвою Перший з’їзд світових і традиційних релігій, що відбувся в 2003-му році в м. Астана. Учасники цього форуму, який стає вже регулярним (другий з’їзд відбувся в2006-му році, третій, відповідно, в 2009-му) представляють більш широкий, ніж в бахаїзмі, спектр конфесій.

Тим не менш, за концепцією і цього вельмишановного й представницького форуму, 800 мільйонів людей, що не сповідують ніякої релігії (за даними щорічника Великої Британської Енциклопедії, рік 2005-й), фактично опинилася в стані вигнанців із спільного дому роду Людина Розумна, що аж ніяк не можна вважати коректним і припустимим, зважаючи на проголошений в Декларації, прийнятий на Другому з’їзді світових і традиційних релігій, постулат про «глобальну потребу замінити «ідеологію протистояння» «культурою світу».

Як зауважили двоє професорів Оксфордського університету – Девід Гудінг і Джон Леннокс у своєму тритомному трактаті «Людина та її світогляд: Для чого ми живемо, і яке наше місце у світі», «було би більш розумно як для теїстів, так і для атеїстів спробувати зрозуміти один одного» [28; с. 212].

Світова війна світоглядів, яка безперервно точиться з незапам’ятних часів, не скінчиться доти, доки не буде остаточно поховано останнього розподілу людей на «чистих» і «нечистих», «першого» й «не-першого» сорту саме за їхніми поглядами на світ в цілому й на місце людини в цьому світі.

Як сказав Генріх Гейне, «кожна людина – це цілий Світ, який разом з нею народжується, й разом з нею вмирає, й під кожною могильною плитою лежить Всесвітня Історія» [20; с. 224]. Додамо: незалежно від того, до якої саме релігійної конфесії належить та чи інша людина, і чи не належить вона до будь-якої з конфесій.

Тобто, дійсне світоглядне об’єднання всіх, хто належить до роду Людина Розумна, має відбуватись не під знаком N-кінечної зірки (де N дорівнює шести, восьми чи дев’яти, відповідно в зірках: Давіда; Віфлеємській; бахайській).

Єдино прийнятним символом Світогляду Спільності роду Людина Розумна може бути не та чи інша N-кінечна геометрична фігура, а виключно знак «∞», що, як відомо, символізує безкінечність.

Необхідність застосування саме знаку безкінечності в даному випадку обумовлена тим, що, всупереч загально прийнятому – з часів Демокрита й завдяки йому – уявленню про людину як «мікрокосм» (на відміну від Всесвіту як «макрокосму»), насправді Людина Розумна не є й не може бути будь-яким «щось» з приставкою «мікро», навіть якщо це «щось» є космосом.

Як сказав Імануїл Кант, «дві речі наповнюють душу завжди новим і все більш сильним здивуванням і благоговінням, чим триваліше ми роздумуємо про них – це зоряне небо наді мною і моральний закон в мені» [43; с.499].

Здавалося б, абсолютно непоєднувані речі – «зоряне небо» і «моральний закон» – через світовідчування й світобачення маленького на зріст (лише 157 см.) одного з Титанів (від давн. грец. Τίταν – діти богів: Урана (Неба) й Геї (Землі) роду Людина Розумна відкрили нам те спільне, що їх дійсно об’єднує. Цим спільним між «зоряним небом» і «моральним законом» є безкінечність: і одного, й другого.

Навіть якщо залишити під знаком питання, як це, власно кажучи, зробив сам Кант, кінечність, чи – навпаки – безкінечність Світу в просторі й часі, то все одно цей Світ є безумовно безкінечним у безмежній різноманітності своїх проявів: тих, що були, тих, що є, й тих, що будуть.