Текст книги "По цей бік Потойбіччя: запрошення до майбутньої філософії спільності"

Автор книги: Борис Поломошнов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

3. ШЛЯХ ДО СПІЛЬНОЇ МЕТИ

Наша спільна мета – це, як сказав Вергілій в своїй «Енеїді», «Longó, sed proximus interválleo» – «Найближче, але на великій відстані»: найближче до кожного за своїм змістом, але на великій відстані від сьогоднішнього стану речей.

Пошукам світоглядних точок опори для прокладання надійного шляху як через завали скам’янілої, задогматизованої й зашкарублої ідеологічної задубілості, так і крізь трясовину ідейної ризоїдності й дисемінованості присвячені нотатки, що пропонується Вашій, шановний Читаче, увазі.

Беремо на себе сміливість і відповідальність заявити про те, що такі точки опори є, тільки шукати їх варто:

– не намагаючись переконати всіх і кожного в тому, що саме ті «глибокі переконання», які сповідує переконувач, є абсолютно глибокими й не менш абсолютно переконливими;

– не на шляхах поєднання «найкращого» з різних світоглядів, як це робили в різні часи Мані й Лейбніц, (бо тоді неминуче виникає сакраментальне питання: «А судді хто?», – тобто, хто має бути «суддями світоглядів»? й не менш нагальні питанні, наприклад, «що має бути критерієм «кращості» й «гіршості» світоглядних постулатів?», або ж – «чи не буде поєднання якимось чином винайденого й кимось адекватно оціненого «найкращого» в світоглядах еклектичною спробою з’єднати несумісне?»);

– не будуючи «повітряних замків» зверхності над існуючими світоглядами, як це намагалися робили представники пантеїзму, оказіоналізму, деїзму, теїзму (монотеїзму, бітеїзму, політеїзму), авероїзму, монопсихізму, гілозоїзму, панспермізму, дуалізму (бо тоді всі ці замки – в будь-якому разі – раніше чи пізніше, але – неминуче впадуть на «грішну землю» боротьби між матеріалізмом й ідеалізмом);

– не відмовляючи нікому в праві залучитись до справи пошуку дійсно надійних світоглядних точок опори;

– не проголошуючи всіх і усяких суджень рівноймовірними, рівнозначними, рівноцінними, як це робили й досі роблять проповідники ризоїднистсько-дисемінистської релігії постмодернізму (бо тоді всі без винятку судження довелося б визнати, відповідно, рівнонеймовірними, рівнонезначними, рівнонецінними).

Але, якщо вже дано заперечення, причому, не одне, а одразу – п’ять, то, неодмінно, має бути дано й твердження.

Таким твердженням є четвертий проміжний висновок: для прокладання конструктивного «третього шляху» світогляду треба шукати не доказів абсолютної істинності певного світогляду; не того «кращого», що міститься в кожному з існуючих; не «зверхнього» над ними; не доступного лише для обраних; не «змішаного в купу» всього, що в них є («Смешались в кучу кони, люди…», – М. Ю. Лермонтов. «Бородіно»), а спільного в них.

Спільного – означає: не такого, що потребує насильницького «притягування за вуха» одного до другого; не такого, що при поєднанні воєдино викликає реакцію відторгнення одне від іншого; не такого, що робить з різнобарвного рівносіре, – а такого, що, є однаково притаманним усьому цінному в усякому різному.

Не може бути міцною й надійною будівля спільного співбуття «людства як цілісності, пов’язаної спільною долею» без знаходження спільного в наших поглядах, думках й сподіваннях щодо Світу в цілому й щодо місця Людини в ньому, тобто, без знаходження спільного в наших світоглядах. Але ця теза – лише «протокол про наміри», тобто, декларація необхідності мати те, що ми хочемо мати, адже, як відомо, бажати не завжди означає могти.

Можливість же віднайти людям спільне як те, що є об’єднуючим, визначається вже тим, що кожен з нас, мислячи по-своєму, думає при цьому як представник одного роду: Людина Розумна, а це, в свою чергу, означає, що кожен з нас просто не може не мати спільного в мисленні з кожним іншим з нас.

З приводу поглядів на окремі речі для людей, які висловлюють різні думки, існує цілком реальна загроза потрапити в полон одного з визначених Френсісом Беконом «ідолів свідомості» [16; с. 23], а саме, «ідолу роду», де, як казав Платон, людська «душа прямує до істини, але пролітає повз неї» [69; с. 332]), коли замість наближення людської думки до істини, досягається лише консенсус між людьми, який може бути взаємоузгодженою позицією, але при цьому – помилковою думкою.

Наприклад, мешканець Євразійського континенту стверджує, що Сонце сходить з боку Тихого океану, а заходить в бік Атлантичного, в той час, як мешканець одного з американських континентів стверджує, навпаки, що Сонце сходить з боку Атлантичного океану, а сідає в бік Тихого океану.

Тим не менш, ці двоє цілком в змозі знайти консенсус, стверджуючи разом, що Сонце обертається навколо Землі зі сходу на захід, тільки при цьому замість істини буде отримана хиба, оскільки Сонце не обертається навколо Землі: ані зі сходу на захід, ані в будь-якому іншому напрямку.

На рівні ж світоглядних проблем така ситуація повністю виключається.

Специфіка світоглядних проблем по відношенню до будь-яких інших полягає в тому, що вони стосуються саме граничних засад світобудови, охоплюють весь діапазон всіх можливих рішень: від «– ∞» до «+ ∞», й – що не менш суттєво – всі ці рішення знаходяться на одній вісі, яка з’єднує Людину зі Світом так само, як погляд спостерігача, звернутий до далекої зірки, поєднує його з нею.

Рухаючись послідовно й неухильно на зближення позицій з приводу будь-якої світоглядної проблеми (від «– ∞» в напрямку до «+ ∞» і від «+ ∞» в напрямку до «– ∞» вдовж однієї вісі всіх можливих рішень), не можна уникнути зустрічі в тій чи іншій точці. Ця «точка рандеву» стане: не продуктом конформізму як пристосовницького прийняття одним з опонентів рішення, продиктованого іншим; не компромісом як результатом поступок опонентові; не консенсусом як збігом думок (цілком ймовірно – хибних), а – спільною точкою взаємоєднання істинності, що міститься в протилежних світоглядів.

Така «зустріч на Ельбі» союзників в боротьбі за торжество світоглядної істини означатиме, що в точці їхнього рандеву вже не залишилось місця для їхнього спільного ворога – хиби. І хоча ця істина не буде абсолютною (за думкою Канта абсолютна істина є ні що інше, як асимптота [14; с. 565, с. 567], до якої можна лише безкінечно наближуватись, ніколи її не досягаючи остаточно), вона, тим не менш, буде об’єктивною істиною.

Як і кожна інша асимптотична, лінія що виражає собою абсолютну істину, не є досяжною, і це єднає її за змістом з лінією обрію, але, на відміну від обрію, який є ненаближуваним, до асимптоти можна наближуватися безкінечно, роблячи відстань між нею і лінією руху до неї все меншою і меншою, хоча й ніколи – нульовою.

В світоглядних питаннях, які викликають суперечність, рух до асимптотичної лінії абсолютної істини – при обопільній незаангажованій зацікавленості сторін в її досягненні – має обов’язково відбуватися з обох боків протилежності.

Якщо ж кожен із союзників буде лише вперто й неухильно сидіти в фортеці своїх «глибоких переконань» з приводу того, що саме його точка зору є абсолютно істиною, то вся територія між фортецями союзників буде належати їхньому спільному ворогові, в даному випадку – хибі, й її породженням: невігластву й мракобіссю в усіх можливих формах їхнього прояву – від релігійного фанатизму будь-якого конфесійного забарвлення й – до «войовничого атеїзму» в усіх його вандальницьких по відношенню до здобутків культури проявах.

Від констатації спільності нашої долі нас як людства до визначення спільного в наших світоглядах – таким має бути напрямок пошуку ідейних засад нашого спільного шляху до Майбутнього, якщо ми хочемо, щоб воно в нас було, й стало гідним гордої назви нашого спільного роду: Людина Розумна.

II. ПРО ЄДНІСТЬ СВІТУ

1. ЄДИНИЙ В РІЗНОМУ

Першим кроком на нашому спільному шляху до гідного Майбутнього має стати визнання того беззаперечного факту, що Світ є єдиним в своєму Бутті, оскільки включає в себе як буття усіх тих, хто мислить, так і буття всього того, що не мислить, тобто, і Мисляче Буття й Не-мисляче Буття.

Другий крок – це констатація єдності Світу в його Походженні: провідною, ведучою, домінуючою, незалежною від усіх інших, першоджерельною рушійною Першосилою в ньому може бути лише одна-єдина, яка й забезпечує рух усього в цьому Світі.

Тобто, якщо б в Світі існувала не одна Першосила, а – дві, кожна з яких була б незалежною від іншої й рівносильною їй (одна, умовно кажучи, – Першосила Мислячого Буття, друга – Першосила Буття Не-мислячого), то існування Світу було б неможливим: він був би або розірваний рівними за силою й протилежно спрямованими Першосилами, або ж Світ вмер би від гіподинамії чи – що те ж саме – гіпокінезії (нерухомості), викликаної протилежною спрямованістю рівних за силою Першосил, кожна з яких намагалася б тягнути Світ саме за собою, долаючи опір протилежної Першосили.

Таким чином, знайшовши дві перших точки опори й зробивши два перших кроки в напрямку до Світогляду Спільності, стає можливим прокласти й першу гатку майбутньої дороги. Нею стає ланцюг умовиводів, отриманих з двох вищенаведених суджень («кроків»):

– оскільки Світ є єдиним в своєму бутті й своєму походженні, остільки в ньому все зв’язане з усім іншим, і немає жодного одного, яке б не було зв’язаним з будь-яким другим в той чи інший спосіб;

– оскільки в цьому Світі все зв’язане з усім іншим, остільки кількість зв’язків, існуючих у Світі, безкінечна;

– оскільки кількість зв’язків, існуючих у Світі, безкінечна, остільки серед цієї безкінечної кількості їх обов’язково існують такі, які є стійкими, тривкими, повторюваними, необхідними й суттєвими, тобто – закономірними.

Вияв і прояв саме таких зв’язків і є тим, що слід називати об’єктивним законом.

Отже, незалежно ані від того, яке саме Буття є первинним – Мисляче, чи – Не мисляче, ані від того, яка саме сила є провідною, ведучою, домінуючою, незалежною від усіх інших, першоджерельною рушійною Першосилою, не можна не визнавати, що в цьому Світі – єдиному в своєму бутті й своєму походженні – існують об’єктивні закони.

Відповідно, задача Людини Розумної, якщо вона хоче й надалі бути, й бути саме такою, пізнати ці закони й діяти в узгодженості з ними.

Ця остання (поки що) формула важлива не стільки своїм змістом, який, по суті справи, є достатньо тривіальним, скільки своїм походженням: в даному випадку вона стала продуктом спільної для протилежних світоглядів – матеріалізму й ідеалізму – позиції.

Отже, спільне дійсно існує в різних – аж до прямої протилежності між ними – світоглядах – таких далеких, і – таких близьких, що цієї близькості нам не завжди вдається побачити, бо вона – велике, а велике бачиться лише здалеку, тільки дивитись на нього треба аж ніяк не в перехрестя оптичного прицілу.

Як сказав свого часу Йоганн Вольфганг Гете, «трудно бачити очима те, що перед очима» [22; с.11]: зміст – у формі; причину – у наслідку; сутність – в існуванні; спільне – в протилежному, в тому числі – спільне в протилежних світоглядах.

В цьому Світі – єдиному в своєму бутті й своєму походженні – кожна одна річ є водночас і тотожною кожній іншій речі, й – протилежною їй: в одних відношеннях – тотожною, в інших – протилежною (за Блезом Паскалем «все – єдине, все – різне» [66; с. 108]).

Якщо ж в поглядах на один й той же предмет з боку світоглядів-опонентів – ідеалізму й матеріалізму – їхня взаємна протилежність є очевидною, то їхня ж тотожність здається неймовірною, однак удавана неймовірність існування не означає не існування, і головне, що потрібно для того, щоб побачити дійсно існуюче в удавано неймовірному, це – як казав Марк Аврелій – «не задовольнятися поверховим поглядом» [53; с. 259].

Тотожність взаємно протилежних світоглядів – ідеалізму й матеріалізму – щодо тих законів, яким підпорядковується Світ, єдиний в своєму бутті й своєму походженні, виявляє себе, зокрема, в тому, що ці закони були відкриті спочатку відвертим ідеалістом – Георгом Вільгельмом Фрідріхом Гегелем, а згодом дістали повного підтвердження з боку не менш відвертих матеріалістів – К. Маркса й Ф. Енгельса.

Відкриття цих законів, які отримали назву законів діалектики, фактично стало «побічним продуктом» процесів побудови взаємно протилежних систем: Абсолютного Ідеалізму – з боку Гегеля, й Абсолютного Матеріалізму – з боку Маркса й Енгельса.

Прагнучи досягти своєї заповітної мрії – створити беззаперечну, невразливу, бездоганну систему Абсолютного Ідеалізму, Гегель – вкрай несподівано для себе й, здавалося б, випадково, відкрив три закони, а саме: 1) єдності та боротьби протилежностей; 2) переходу кількості в якість; 3) заперечення заперечення.

Ці три закони є спільними для усього наявного Буття: Живого й Не-живого; Мислячого й Не-мислячого; Матеріального й Ідеального.

«Випадковість» їхнього відкриття була такою ж примарною, як, наприклад, «випадковість» відкриття Архімедом основного закону гідростатики (згадаймо знамените архімедове «εΰρηκα» – «я знайшов!», вигукнуте ним – за широковідомою легендою – під час миття у ванні), чи – «випадковість» відкриття Н’ютоном закону всесвітнього тяжіння (начебто, під «впливом» т. зв. «н’ютонова яблука», яке впало йому на голову), чи – «випадковість» відкриття Д.І. Менделєєвим періодичної система, що, як вважається, наснилася йому уві сні).

Будь-яке наукове чи філософське відкриття це – відкривання нами як людством наших очей на Природу Речей. Природа ж Речей відкривається Людині Розумній лише там, тоді й остільки, де, коли й оскільки Людина Розумна до цього готова (див. [70; с.190]).

Тільки-но людство в особі Архімеда виявилося готовим до відкриття того, що зараз називається основним законом гідростатики, як Природа Речей відкрилася Людині Розумній з цього боку. Аналогічна ситуація виникла і з законом всесвітнього тяжіння, який майже водночас було відкрито англійцем Н’ютоном і німцем Лейбніцем, і з періодичною системою хімічних елементів, і з усіма законами діалектики, відкритими спочатку з боку ідеалістичного світогляду Гегелем, а трохи згодом – з боку світогляду суто матеріалістичного – Марксом і Енгельсом.

Тобто, незважаючи на авторитетне судження одного з творців «Йєльского маніфесту» – Пола де Мана, який стверджував: «Ніщо, ані вчинок, ані слово, ані думка чи текст ніколи не знаходиться в якомусь позитивному чи негативному зв’язку з тим, що йому передує, походить від нього, чи, взагалі, десь існує, а лише проявляє себе як випадкова подія (курсив – Б. П.), сила впливу котрої, як і сила смерті, зобов’язана лише випадковості її появи» [91; с.49], насправді-таки, і «вчинок», і «слово», і «думка», і «текст» знаходяться в певних, в тій чи іншій мірі явно виражених, зв’язках і з тим, що йому (їй) передує, і з тим, що походить від нього (неї), що існує, тільки не «взагалі», «десь», а як цілком конкретні «речі»: предмети, явища, процеси, які є продуктами трансформацій інших предметів, явищ, процесів, адже в Світі, Єдиному в своєму бутті й своєму походженні немає припинення, а є лише перетворення. Як казав аж ніяк не менш видатний, ніж де Ман, філософ Марк Аврелій Антонін Філософ (інакше Світ Філософії давно про нього просто забув би), «припинення є ніщо інше, як перетворення» [54; с. 54].

Що ж до випадковості, то вона за своєю суттю є нічим іншим, як проявом і доповненням необхідності, яка закономірно, інакше кажучи, в цілковитій узгодженості з об’єктивними законами, проявляє себе через ланцюг того, що зазвичай прийнято називати випадковостями.

Наприклад, якщо в одній з тих газет, які спрямовані на задоволення потреби в «жерти й ржати», з’явиться оголошення про те, що завтра о такій-то годині, о такій-то хвилині, на розі такої-то й сякої-то вулиць відбудеться наїзд автомобіля на пішохода, то ця подія неодмінно відбудеться. Без будь-якої участі якихось потойбічних і незбагненних сил (на зразок уявленої Полом де Маном «сили смерті»).

Відбудеться ця подія обов’язково, але зовсім не тому, що автор такого оголошення володіє якимось надприродним даром: чи то бути пророком, чи – провидцем, і не тому, що він має в своєму розпорядженні машину часу (омріяну багатьма фантастами, але, якщо й не нездійсненну, то, принаймні, не здійснену «річ»).

Ця подія станеться саме там, і саме тоді, де й коли це було вказано автором злощасного оголошення лише тому, що час і місце цієї події було вказано в газеті, яку, жуючи, прогортають сповідувачі «принципу»: «Жерти й ржати!».

Решту «справи» вже зробить менталітет певної соціальної групи, чиєю психологією й буде однозначно визначена невідворотна неминучість вищезгаданої, заздалегідь заанонсованої події.

Цю («жуючу» бульварно-газетну розважально-інтригувальну «жуйку») соціальну групу можна означити як маргінальну (від пізно-латинського marginalis – той, що знаходиться на краю, між двома культурами: вже відірваний від звичної для себе, й ще не залучений до незвичної), чи як маргінально-люмпенізовану (від нім. lumpen – лахміття), суть справи від цього не зміниться. Вона полягає в тому, що в суспільстві існує – й її існування й поширення всіляко підтримується владними «елітами» – соціальна група, що орієнтується на «життєві цінності», закладені ще з часів Давнього Риму в гаслі: «Panem et circenses!», – «Хліба й видовищ!»

Відповідно, якщо охочим до «Panem et circenses!» запропонувати (безкоштовно!) «видовище» у вигляді процесу роздавлювання автомобілем живої людини, то натовп, який складатиметься з фрагментів маргіналізовано-люмпенізованої маси (не без того, що в цьому натовпі будуть присутні особи, хворі на шизоїдний, маніакально-депресивний, похмільний чи інший синдром, але переважну більшість будуть складати цілком психічно здорові люди), оточить вказане місце очікуваної події більш, ніж щільно.

З наближенням вказаного автором злощасного оголошення «часу «Ч» ця щільність буде зростати прискореним темпом. Відповідно, напруга в цьому, гранично ущільненому натовпі, буде підвищуватись, наближаючись до критичної, й досягне свого апогею за мить до оголошеного часу, й саме в цей момент найвищої напруги задні сегменти кола натовпу (якім вже стане нестерпно цікаво подивитись, як саме все відбудеться), напираючи на передніх, неодмінно виштовхнуть одного з них на проїжджу частину вулиці, тобто, під колеса автомобіля, водій якого, звичайно ж, нічого подібного не підозрюючи, не встигне зреагувати на такий несподіваний перебіг подій.

Тобто, бідолашна жертва, яку виштовхнуть із натовпу буде випадковою, автомобіль, під колеса якого буде виштовхнуто «жертву обставин», теж буде випадковим, але те, що саме така подія за згаданих умов відбудеться неодмінно, є закономірністю, тому нікому не радимо проводити такий жорстокий «експеримент» над людьми.

Експеримент з цілком закономірними, передбачуваними й травматично-трагічними наслідками.

В людства немає проблеми з тим, щоб з’ясовувати, існують чи не існують об’єктивні закони.

Заперечувати їхнє існування – все одно, що з упертістю, гідною набагато кращого застосування, постійно наступати на граблі, сподіваючись, що колись вони не вдарять. Якщо хтось так робить, чи хоче так робити, то це – його суверенне право і його особиста проблема, оскільки невизнання існування об’єктивних законів не звільняє від відповідальності за невиконання їх вимог.

2. СВІТЛО – З ТЕМРЯВИ

«Lux ex tenebris» — «Світло народжується з темряви».

Ніхто не знає й, напевне, ніколи не дізнається, хто є автором цього невичерпно глибокого за своїм змістом судження, але точно можемо сказати, що це була людина не ординарна.

Всі відкриття всіх законів роблять генії, чи, принаймні, таланти (геній – це той, хто відкриває собою епоху, для просто таланта виконання такої вимоги не є неодмінним).

За геніями й талантами йдуть циніки (цинізм – від грец. κυνισμός – собачий: зневажливе ставлення до досягнень культури, духовних і моральних цінностей, загальноприйнятих норм поведінки), за ними – узурпатори (від лат. usurpatio – привласнення чиїхось прав на що-небудь) й тирани (тиранія – від грец. τυραννίς – панування за допомогою жорстких засобів).

Наприклад, за генієм Альбертом Ейнштейном, який започаткував теоретичні основи використання ядерної енергії, на авансцені (франц. avant-scène – передня частина сцени) Історії з’явився цинік Роберт Опенгеймер, який створив перші в світі атомні бомби, що були скинуті на голови японських жінок, дітей, бабусь і дідусів за наказом Гаррі Трумана – тирана й узурпатора права на життя громадянського населення Хіросими й Нагасакі.

Помилково вважається, що бувають злі генії: таке словосполучення за своїм змістом є ніщо інше, як нонсенс, оскільки геній – за визначенням – є створювачем принципово нового, серед усього ж, що робилося й робиться людьми, є дві галузі, в яких створити будь-що принципово нове принципово неможливо. Це – глупість й підлість. Шукачі лаврів сумнівної цінності на теренах глупості й підлості можуть не перейматись: після перших же каїнів, іуд, неронів, калігул і геростратів всі місця на п’єдесталі пошани змагання за звання найпідлішого й найглупішого вже зайняті. Навічно. Решта може лише вигадувати якісь часткові модифікації раніше вчиненого в галузі глупості й підлості.

В усі часи з моменту появи першого ж узурпатора всі його послідовники привласнювали й привласнюють собі все, що можна, й – ще більше – те, що не можна, бо для них «не можна» щодо власного привласнення не існує.

Серед усього привласнюванного особливе місце займають закони: якісь з них пихато відкидаються узурпаторами (за чиїм «глибоким переконанням» «закон дурням писаний»), решта ж – приватизуються (від лат. privatus – особистий, неспільний) ними, своєкорисливо ними ж інтерпретуються, й використовуються ними ж виключно на свою власну й кланову користь.

Саме так було вчинено Беніто Муссоліні й Адольфом Гітлером і з відкритими Гюставом Лебоном законами (див. його трактат «Психологія натовпів») утворення людських «мас» і людських натовпів (людська «маса», як і людський натовп геть позбавлені розуму, але «маса», принаймні, має волю як прагнення до певної мети, натовп же не має навіть цього) й керування цими утвореннями, і з відкритими Гегелем (див. його «Науку логіки») законами діалектики, особливо – з законом єдності й боротьби протилежностей, від якого автор «Mein Kampf» («Моя боротьба») відірвав і викинув як якійсь непотріб «єдність», залишивши лише «боротьбу».

Але знання законів не звільнює від відповідальності ані за їхнє викривлення, ані за їхнє спотворення, ані за збочене їх використання.

Врешті решт Історія Людини Розумної Добродіяльної це й підтвердила. Принаймні, щодо Муссоліні й Гітлера.

Ніякий же об’єктивний закон сам по собі не є ані шкідливим, ані небезпечним.

Як казав Сенека, винне в пияцтві не вино, а той, хто ним зловживає. Зловживання ж, за тим же Сенекою, не відміняє вживання.

Базові засади для відкриття всіх законів діалектики були закладені ще на початку V-го ст. до н. е. Гераклітом Ефеським (за назвою його рідного міста) Темним, найменованим саме так його сучасниками й співвітчизниками за повну незрозумілість (ними) змісту й суті гераклітових висловлювань.

За свідченням Евріпіда, коли він привіз з Ефеса в Афіни фрагменти рукописів Геракліта й дав їх Сократу, щоб той з ними ознайомився, Сократ, прочитавши написане Гераклітом, сказав: «Прекрасно все те, що мені вдалося зрозуміти. Здогадуюсь, що не менш прекрасне все те, зрозуміти чого мені не вдалося» [39; с. 93]. Якщо ж вже навіть загальновизнаний філософський геній Сократ не все зміг збагнути в філософії Геракліта, то будь-кому, набагато менш обізнаному в філософії, ніж Сократ, гераклітові опуси здавались зовсім темними. Звідси – й прізвисько, надане людьми Гераклітові.

В Природі Речей зазвичай саме так і відбувається: чим більше занурюватись в глибину, тим темніше стає навколо. Перефразуючи Сократа, можна сказати: «Чим більше ми знаємо й розуміємо, тим більше ми здогадуємось, наскільки багато ще залишається того, чого ми не знаємо, чого не розуміємо, й про що навіть не здогадуємось».

Назвавши Геракліта Темним, люди помилились, прийнявши Глибину за Темряву. Насправді ж, як казали пізноантичні мудреці, «Lux ex tenebris», – «Світло – з темряви». У розвиток цієї ідеї додамо: Світло Розуму народжується з темряви сторіч невігластва й мракобісся.

Отже, з позицій філософії спільності можна сказати, що спершу спільним для всіх людей в гераклітовій філософії було лише нерозуміння її кожним, чи, принаймні, непорозуміння з нею (як це сталося з Сократом) кожного, хто мав нагоду з нею ознайомитись. Відповідно, помер Геракліт дивакуватим для усіх самотнім одинаком, безпомічним і безпорадним в своїй самотності – без сім’ї, без друзів, без помічників, без учнів.

Згодом же (приблизно, через дві тисячі триста років після смерті Геракліта) виник спільний інтерес до його філософської спадщини, причому, полум’я цього інтересу сполохнуло водночас з двох боків: як від прихильників ідеалізму, так і від прибічників матеріалізму. В XIX-му ст. тільки самий лінивий філософ не писав про Геракліта, чи не згадував його, чи не посилався на нього. Нікому не потрібний майже дві з половиною тисячі років, забутий, здавалося б, навічно, Геракліт раптом (як сказав би Пол де Ман, випадково) знадобився всім філософським школам та течіям.

Пояснити цей феномен виключно примхами філософської моди неможливо. Мода приходить, проходить і відходить. Інтерес же до філософії Геракліта на протязі практично всього XIX-го ст. був напрочуд стійкий, тривкий і постійно посилюваний. При цьому посилання на випадковість такого феномену стають дедалі більш недоречними.

Таким чином, історична доля вчення Геракліта стала найкращим свідченням на користь самого його вчення про «вічно живий вогонь, що закономірно затухає й закономірно розгоряється знов» [39; с. 88].

Розгадка загадки «несподівано» різкого повороту долі вчення Геракліта знаходиться в самій суті тієї епохи, якій «раптом» (випадково) знадобився майже зовсім забутий всіма Геракліт.

Це була епоха перших паровозів, пароплавів, парових верстатів і млинів; перших телетайпів, телеграфів і телефонів; перших електроламп, електродвигунів, і електричних стільців; перших револьверів, ревальвацій і ревокацій (анулювання раніше виданого чека тим, хто його видав); епоха відкриття радіоактивності й винаходу радіо, коротше кажучи, епоха революцій практично в усіх галузях науки, техніки, матеріального виробництва, й – в суспільних відносинах: вперше в історії соціально розгалуженого суспільства людина-працівник перестала бути власністю людини пануючої. Відповідно, ті методи керування і речами (предметами, явищами, процесами), і людьми, що доти застосовувались, перестали спрацьовувати.

Знадобилися нові способи, засоби, заходи, застосовуючи які можна було б адекватно відповідати нагальним вимогам часу.