Текст книги "По цей бік Потойбіччя: запрошення до майбутньої філософії спільності"

Автор книги: Борис Поломошнов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Так само безкінечним є той моральний закон, що міститься у людині Розумній, закон, який виражає собою ставлення Людини Розумної: до всіх, хто жили, всіх, хто живе, й усіх, хто житиме; до всього, що було, до всього, що є, й до всього, що буде.

Тобто, незрівнянно менша, ніж Всесвіт, за своїми геометричними параметрами «річ», яку Демокріт назвав «мікрокосмом», за своєю місткістю є значно об’ємнішою, ніж те, що з «легкої руки» того ж Демокрита було названо «макрокосмом», тобто – Всесвіт, оскільки поза тією «річчю», якою є Людина Розумна (помилково – «мікрокосм») у Всесвіті немає морального закону, безкінечного за обсягом ставлення: до всіх, хто жив, всіх, хто живе, й усіх, хто житиме; до всього, що було, всього, що є, й усього, що буде.

Людина Розумна як вмістилище обох можливих безкінечностей – Світу всіх речей і Світу ставлення до всіх речей – є саме такою, безвідносно до того, до прибічників якого саме з усіх можливих різновидів спільного для нас усіх світогляду вона себе відносить.

2. ДВАДЦЯТЬ ЧОТИРИ ДОКАЗИ ІСНУВАННЯ БОГА ТА ШІСТЬ ДОКАЗІВ НЕІСНУВАННЯ ЙОГО

Після того й завдяки тому, що було зроблено великими мислителями до нас, і, відповідно, для нас в галузі створення філософії спільності, нам залишилось лише підвести кожну конкретну світоглядну проблему під її спільний знаменник.

Безумовно, першою з таких проблем є онто-гносео-аксіо-феноменологічна проблема бога («Deus sive natura?» – «Бог чи природа?» – Б. Спіноза. «Етика»), бо саме на її вирішенні базується будь-яка з усіх існуючих і можливих світоглядна конструкція світобудови.

Користуючись вже відомим нам «рецептом», запропонованим Марком Аврелієм, а саме, «не задовольнятися поверховим поглядом» [53; с.259], розглянемо питання про існування (неіснування) бога з позицій ідеалізму й матеріалізму.

Задля якнайпереконливішого обгрунтування істинності саме своєї позиції, кожна з цих двох сторін наводить свої вагомі аргументи, кількість яких постійно зростає.

Зокрема, за час, що минув від років життя Св. Августина Блаженного до сьогодні, число доказів буття бога збільшилось із трьох до двадцяти трьох.

Відповідно, систематично збільшується й число доказів неіснування бога.

Варто зауважити, що до формування, формулювання й обгрунтування доказів – як існування бога, так і його неіснування – постійно й інтенсивно залучаються результати найсучасніших досліджень у найрізноманітніших галузях науки.

Цей парадокс має своє пояснення в тому, що всякий доказ є функціональним.

Функцією доказу є захист певної системи.

Будь-який бунт, протест, будь-яке повстання проти будь-якої системи починається з виклику даній системі.

Будь-який виклик будь-якій системі починається з сумніву в достоїнствах даної системи.

Сумнів є початком виклику системі.

Саме з сумніву починається виклик будь-якій існуючій системі поглядів, норм, правил і настанов.

Кожна система поглядів, норм, правил і настанов, прагнучи себе зберегти, має себе захищати. Від сумнівів – в першу чергу.

Єдиним засобом захисту від сумніву є доказ.

Бути засобом захисту певної системи від сумнівів щодо її достоїнств є єдиною функцією доказу.

Тільки там, тоді й остільки, де, коли й оскільки виникає сумнів, з’являється й необхідність у доказах.

Аксіоми не потребують доказів саме тому, що немає сумнівів щодо істинності аксіом.

Тільки-но виникне сумнів з приводу тієї чи іншої аксіоми, як вона одразу перетвориться в теорему, яка – за визначенням – потребуватиме доказів (доведень).

Таким чином, докази буття бога є свідченням наявності сумнівів у тому що він дійсно є.

Помилковим було б вважати, що атеїзм як заперечення існування Бога – це продукт другої половини другого тисячеліття н. е.

Римський поет Папіній Публій Стаций (65-й – 96-й р. р. н. е.) у своїй поемі «Фіванда» проголосив: «Богів першим на землі створив страх», – похитнувши в такий спосіб наріжний камінь теософії – постулат про вічність і нестворюваність Творця.

В подальшому починають з’являтися на світ нові й нові аргументи, покликані спростувати існування бога як вічного, нествореного, абсолютного Творця – всемилістивого, всеблагого, всемогутнього.

Аргумент перший: «Жоден бог не прожив довше за останнього свого прибічника».

Другий: «Бог безсилий відмінити минуле».

Третій: «Бог не може навіть того, що може людина, наприклад, здійснити самогубство».

Четвертий: «Якщо бог всемогутній, то чи зможе він створити камінь, який сам не зможе підняти?» (перелік того, чого не може Бог, можна продовжити практично необмежено, й виверти сучасних теософів, на кшталт того, що «все, чого Він не може, лише доводить Його Досконалість» звучать як блюзнирство, бо Сказано: «Я бог всемогутній» (Біблія. Книга буття. – 17:1а).

П’ятий: «Якщо світ створений богом, то до його творення було так, що не було ніяк, а таке неможливо, бо будь-коли, будь-де, якось та було».

Шостий: «Неможливо створити щось із нічого».

Отже, як казав Гай Юлій Цезар, «Alea jacta est» – «Виклик кинуто». Такий, від якого неможливо відмахнутися чи відкрутитися парою дотепних фраз у стилі знаменитої тези Тертуліана (Квінт Септимій Флоренс Тертуліан – 155-й – 220-й р. р.): «Credo quia absurdum est» – «Вірую, тому що абсурдно».

Почався інтенсивний пошук контраргументів, якими покликані були стати докази буття бога.

Різні автори наводять різну кількість таких доказів: від трьох – у Св. Августина Блаженного, й – до шістнадцяти – у Георгія Хлєбнікова.

Ми ж пропонуємо до Вашої, шановний читач, уваги двадцять чотири логічних (логічне – за відомим влучним висловом класика – є ніщо інше, як «зняте» історичне, тобто, звільнене від усього випадкового, наносного, не-необхідного) докази того, що бог є.

Варто зауважити, що при цьому заздалегідь виключаються з розгляду всі можливі емпіричні докази, основані на фіксації будь-яких надприродних, чудесних зцілень, загоювань, визволень, врятувань та т. п.

Усі надані тут докази навмисно наводяться без будь-якої їхньої критики й без будь-яких спростувань.

Доказ перший (хронологічно, оскільки сходить до самого Сократа) – телеологічний (від грец. τέλο – ціль і λογος – слово про природу речей), або – фізикотеологічний, як називає його Кант в своїй «Критиці чистого розуму»: в природі все влаштовано настільки доцільно, що це і є найкращим поясненням прояву надприродного абсолютного розуму, яким може бути лише бог.

Доказ другий, який зустрічається вже в Платона й у Аристотеля – каузальний (від лат. сausa – причина), або (за Кантом) космологічний: все, що є, має причину свого існування, але ця причини має свою причину, яка, в свою чергу, має свою. Цей ланцюг причин, в решті решт призводить до першопричини всього існуючого, якою і є бог.

Доказ третій – висунутий свого часу ще Св. Августином Блаженним – онтологічний (від грец. δντος – сущє і λογος – слово про природу речей): бог як досконалість не може не містити в собі всіх атрибутів (невід’ємних властивостей) досконалості, в тому числі – і атрибуту буття, отже, бог не може не бути.

Отже, доказ четвертий, авторство якого належить Фомі Аквінському – оригінальний (від лат. оriginalis – початковий): все, що рухається, має своє джерело руху. Джерелом руху Світу, першодвигуном його, таким, який дав початковий імпульс усьому, що рухається, першопоштовхом усякому наступному рухові, не може бути ніхто й ніщо, окрім бога, оскільки одним з атрибутом його є всемогутність.

Доказ п’ятий, авторство якого також належить Аквінату – детерміністський (від лат. determinans – той, що визначає): ніщо не випадково, все, що відбувається, має необхідний характер, визначений розумом Творця.

Саме на цих п’ять канонічних доказів прозоро натякає Воланд у своїй дискусії з майже вже небіжчиком Берліозом (див.: Булгаков М. А. «Майстер і Маргарита», частина перша, глава перша).

Варто відзначити, що всі вже перераховані докази були зібрані воєдино Фомою Аквінським, а канонічними вони стали, як і все, написане «Янгольським Доктором Аквінатом» (визначення, взяте з підписаної папою римським Львом XIII-м в 1879-му році енцикліки «Doctor Аngelicus») після проголошення згаданим папою доктрини Фоми Аквінського «єдино істинним філософським вченням». Однак канонічними вони стали лише для католиків. Протестантизмом же визнається лише чотири з них, а п’яте вважається інтерпретацією другого – космологічного, або ж – каузального. Звідси й виникають різні тлумачення того, скільки ж насправді офіційно існує доказів буття бога.

Доказ шостий, який приписується Михайлом Булгаковим Імануїлу Канту – етичний (від лат. ethica, від грец. ήθος – звичай).

Насправді ж ніякого, в тому числі, «шостого» доказу буття бога Кант не виводив і не міг виводити, в іншому разі це було б несумісним з його твердженням про принципову неможливість будь-якого раціонального доказу буття бога. У Булгакова ж дається лише вільна інтерпретація двох висловлювань Канта:

– зробленого ним у «Критиці практичного розуму» (СПб., 1908, с. 130) про те, що «в моральному відношенні слід визнати існування бога, а також – заявленого ним в трактаті «Релігія в межах чистого досвіду» (СПб., 1908, с. 161) судження про «усвідомлення наших обов’язків як божественних законів». Саме ці два висловлювання Імануїла Канта Михайло Булгаков інтерпретував як «шостий доказ» буття бога.

Оскільки булгаківський роман «Майстер і Маргарита» є не науковим трактатом, а художнім твором, така «вільність» має бути визнаною цілком припустимою.

Насправді ж етичний доказ буття бога зводиться до наступного: в людини як істоти егоїстичної не було б ніяких імпульсів здійснювати моральні – як такі, що суперечать егоїзму – вчинки, якщо б не було єдино можливої сили, яка б спонукала людину діяти морально, а саме – божої сили.

Духовним батьком цього доказу слід вважати не Імануїла Канта, а народженого на тридцять п’ять років раніше за «кенігсбергського мислителя» Франсуа Марі Аруе (він же – Вольтер), оскільки саме йому належать слова: «Si Dieu n’existait pas, il faudrait l’inventer» – «Якщо б бога не було, його довелось би вигадати».

Доказ сьомий, задум якого належить Блезу Паскалю – патронажний (від франц. рatronage – заступництво, турбота): оскільки людина – «мисляча тростинка» – тендітне й надзвичайно вразлива істота, то задля того, щоб він міг існувати, принаймні, фізично, необхідно створити неймовірну кількість надзвичайно сприятливих умов, спонтанне виникнення яких в такій кількості й в такому сполученні практично неможливе. Отже, для того, щоб це – всупереч усьому несприятливому – все ж таки сталося, має бути хтось надзвичайно могутній і надзвичайно добрий, хто міг би потурбуватись про це, й зміг би це забезпечити відповідними креативними ресурсами. Цим «хтось» не може бути ніхто інший, окрім бога.

Доказ восьмий, сама ідея котрого приписується Миколі Коперніку – ордерний (від лат. оrdі – порядок): ніхто, окрім вищого розуму, не в змозі встановити у Всесвіті такий порядок, щоб хаотичний і невпорядкований Всесвіт став Космосом, тобто, упорядкованим утворенням, в якому діють певні – універсальні й непорушні – закони, наприклад, закон всесвітнього тяжіння.

Доказ дев’ятий, до народження якого, як вважається, має безпосереднє відношення Ісаак Н’ютон – екзистенційний (від лат. еxistentia – існування): світ існує, незважаючи на дію в ньому як першого, так і другого начал термодинаміки (неминучої й невідворотної втрати енергії, й, відповідно, глобального зростання рівня ентропії). Отже, хтось, абсолютно розумний і абсолютно всемогутній потурбувався про те, щоб цей світ не зник в наслідок невідворотної втрати енергії, яка міститься в ньому.

Доказ десятий, що сходить своїми витоками до Рене Декарта – координаційний (від лат. соо – зазначення певної спільності, й ordinator – упорядник): якщо навіть припустити, що кожна річ, яка існує в світі, походить від одного з двох начал, тобто, або – від матеріального, або – від духовного, то все одно необхідна наявність в цьому світі певної сили, яка б координувала дію цих двох начал, і такою координуючою силою може бути тільки бог.

Доказ одинадцятий, який апелює до ідей Канта – трансцендентальний (від лат. transcendens – той, що виходить за межі): якщо в світі присутнє і матеріальне, і духовне, то має обов’язково бути хтось, хто міг би в матеріальне тіло людини вдихнути його нематеріальну душу і його нематеріальний розум. Цього не спроможний зробити ніхто, окрім бога.

Парадокс цього доказу полягає в тому, що в ньому використовуються ідея трансцендентальності, ідея, що належить саме тій людині, яка довела принципову неможливість будь-якого раціонального доказу буття бога.

Доказ дванадцятий, який має явні ознаки ідейної близькості до думок Альбера Камю – вітально-креаціоністський (від лат. vitalis – життєвий і creatio (creationis) – створення): за думкою лауреата Нобелевської премії А. Камю, висловленою в його «Роздумах про гільйотину», «науці, яка з таким сумлінням допомагає вбивати» [41; с.170], вдалося створити вже тисячі способів вбивства живого, й жодного способу оживлення неживого.

Якщо це не вдається зробити навіть найрозумнішій з істот, що живуть на Землі, то вдихнути життя в неживе – прерогатива виключно бога.

В даному випадку парадоксальність ситуації полягає в тому, що думка матеріаліста А. Камю тут об’єктивно служить обгрунтуванню фундаментального положення ідеалізму.

Доказ тринадцятий, пов’язаний з іменем Федора Михайловича Достоєвского як автора тези: «Краса врятує світ» – эстетичний (від грец. αίσθητικός – чуттєво сприйманий): людина – єдина істота, створена за образом і подобою бога, який сам, як втілення всіх можливих досконалостей, є прекрасним, тому й вона наділена здатністю цінити прекрасне, насолоджуватись прекрасним, відтворювати й створювати прекрасне, тобто, «творити життя за законами краси».

Доказ чотирнадцятий, який сходить своїми витоками до філософії Ксенофана, гносеологічний (від грец. γνώσις – пізнання): якщо людина зштовхується з цілим рядом різноманітних (аж до взаємно суперечливих) суджень з приводу одного й того ж предмета, то, наштовхуючись на істинне, вона проходить повз нього, й іде далі, бо немає в неї способу, як відрізнити істину від не-істини, якщо тільки не допоможе їй в цьому бог.

Доказ п’ятнадцятий, зобов’язаний своєю появою на світ Георгу Вільгельму Фрідріху Гегелю та його «Вченню про сутність» (як з лапками, так і без лапок) – есенсіальний (від лат. essentia – суть): усе, що існує, має свою сутність, але в цієї сутності є своя, більш високого порядку, суть. Послідовне й неухильне сходження від сутностей нижчого порядку до сутностей все більш високого порядку неодмінно приводить до першосутності, якою є бог.

Доказ шістнадцятий, що бере свій початок від «Феноменологічної філософії» Едмунда Гусерля, предметом якої є феномени (від грец. φαινόμενον – те, що виникає) свідомості, – феноменологічний: свідомість кожного індивіда носить надіндивідуальний характер, інакше кажучи, через феномени індивідуальної свідомості проявляє себе свідомість надіндивідуальна, тобто, бог.

Доказ сімнадцятий, співзвучний з ідеями Людвіга Вітгенштейна – етимологічний (від грец. έτυμολογία – від έτυμον – істина й λογος – слово): на нашій планеті немає жодного народу, жодного племені, в мові якого не було б слова бог (як казав Олександр Мень, бог не має своєї мови, й говорить із кожною людиною на її мові), отже, за межами свідомості (а мова, як відомо зі слів зазвичай тепер нецитуємого класика, є дійсна свідомість, існуюча для мене й для інших, і лише саме в такий спосіб існуюча для мене) має бути дещо, чи «дехто», що, чи хто є відповідним по відношенню до слова «бог», і цим «дехто» не може бути ніхто, окрім бога.

Доказ вісімнадцятий, натяки на який можна угледіти в сказаному й написаному свого часу Ансельмом Кентерберійским, – перфектний (від лат. perfectus – досконалий): все, що існує, є сходинками східців досконалості, й вершиною цих східців є бог.

Доказ дев’ятнадцятий, що проступає у фольклорі самих різних народів – фатумний (від лат. fatum – доля): «Людина гадає, а бог визначає», – тобто, якщо сама людина не владна над своєю долею, то обов’язково має бути хтось, над нею владний, і цим «хтось» не може бути ніхто, окрім бога.

Доказ двадцятий, ініційований Миколою Бердяєвим – екстраординарний (від лат. еxtraordinarius – виключний, рідкісний, надзвичайний): якщо з тим, що є геній, визначитись вдалося, констатуючи, що геній – це той, хто відкриває собою епоху, то феномен виникнення генія не можна пояснити ніяк інакше, аніж проявом «іскри божої».

Доказ двадцять перший, мимоволі спровакований безбожником Протагором – релятивістський (від лат. relativus – відносний): сказавши про те, що «людина є мірою всіх речей – існуючих, оскільки вони існують, і неіснуючих, оскільки вони не існують», доведеться казати й про те, що якщо по відношенню до всіх речей в світі мірою є людина, яка фактично визначає в сучасній екосистемі, що – «стратити», а що – «помилувати», то по відношенню до самої людини – до її слів і її справ – мірою може бути лише бог.

Доказ двадцять другий, авторство якого, за суттю своєю належить Максу Веберу – аксіологічний (від грец.άξία – цінність и λογος – слово про природу речей): загальновідомо, що людина є істота цілеспрямована, яка свою діяльність спрямовує на досягнення своєї мети, однак, як правило, поза зоною уваги залишається той факт, що людина є ще й істотою ціннісно-орієнтованою, й ці два її атрибути в цілому ряду екстремальних ситуацій вимагають від людини принципово протилежних рішень.

Якщо походження цілеспрямованості дій людини легко пояснюється природними факторами, то виникнення ціннісної орієнтованості, яка часто-густо суперечить цілеспрямованості, не можна пояснити нічим, окрім божого промислу.

Доказ двадцять третій, заснований на роботах цілої плеяди видатних філософів – від Сенеки й до Шопенгауера – утилітарний (від лат. utilitas – вигода, зиск, користь): переважній більшості людей було б нестерпно важко жити, й до нестями страшно помирати, якщо б не було бога, який дає надію навіть безпросвітно злиденному й безнадійно хворому. Як казав Сенека, «ні, не мало ми маємо, а багато втрачаємо» [77; с.41].

Підведемо необхідні попередні підсумки з приводу доказів існування бога.

Розвіявши – послідовно й неухильно – перших три з перелічених тут доказів буття Бога, Імануїл Кант у своїй «Критиці чистого розуму» («Третьої глави розділ четвертий» – «Про неможливість онтологічного доказу буття бога», «Третьої глави розділ п’ятий» – «Про неможливість космологічного доказу буття бога», та «Третьої глави розділ шостий» – «Про неможливість фізикотеологічного доказу буття бога»), попутно обґрунтував ще і те, що будь-яке з інших можливих раціональних доказів того, що бог є, зводиться до трьох вже названих, два з яких – в свою чергу – зводяться до одного: онтологічного.

Було б занадто самовпевненим гадати, особливо, після кантівських спростувань, що наведені тут докази є абсолютно невразливими.

Було б надмірно наївним вважати, що наведений тут перелік логічних доказів буття бога є абсолютно вичерпним.

Було б надзвичайно нещирим самопринижено бубоніти про безсилля дати – «hic et nunc» (тут і зараз) – перелік антитез – на кожну з наведених тут тез.

Головний попередній висновок з усього того, що тут було сказане з приводу доказів буття, чи – небуття бога: принаймні, чотири небезпеки чатують на кожного, хто ступає чи ступить на слизький плай доказів чи спростувань буття бога. Плай над прірвою, в яку легше впасти, ніж в неї не впасти.

Перша небезпека – профанація.

Друга небезпека – упередженість.

Третя небезпека – злобування.

Четверта небезпека – підміна змісту понять.

Перша полягає в тому, щоб «з ученим видом знавця» промовляти сентенції, несумісні зі знанням і розумінням предмету.

Друга проявляє себе в тому, щоб навмисно викривляти позицію ситуацією, тобто, брехати.

Третя виявляє себе в тому, щоб, за будь-яку ціну, байдуже, якими засобами, будь-що, зобразити свого опонента дурнем, а себе – розумним.

Всі ми разом як людство й кожен з нас окремо є Люди, тобто істоти, які належать до одного й того ж роду-племені, що називається Homo Sapiens – Людина Розумна, й нікому не дано право вважати іншого дурнем лише на тій підставі, що той вірить в «неправильного» бога (богів), чи – не вірить в ніякого (ніяких).

Четверта ж небезпека, що чатує на кожного дослідника проблеми буття (небуття) бога, знаходить свій вираз у тому, що Френсіс Бекон назвав одним з чотирьох «ідолів свідомості», чи – «примар свідомості», а саме – «ідолом майдану або ринку» [16; с. 18].

Суть цього «ідолу» («примари») полягає не тільки в тому, що різні люди, вживаючи одне й те ж саме слово, вкладають в нього різний – аж до протилежного – зміст (наприклад, словосполучення «велика людина» може означати або значні її габарити, або високу посаду, яку обіймає ця людина, або ж – її значущий внесок у розвиток національної й світової культури), від чого, цілком природно, відбуваються відчутні непорозуміння, а й в тому, що одна й та ж сама людина може казати одне, маючи на увазі дещо інше – аж до протилежного (наприклад, як це сталося – за словами Карла Маркса – з автором «Філософії злиденності» П’єром Жозефом Прудоном: «Il veut être la syntheése, il est une erreur composée» – «Він хоче бути синтезом, але виявляється не більш як сукупною помилкою»).

Немає сьогодні для нас як людства іншої альтернативи, окрім того, щоб шукати й знаходити те, що нас усіх об’єднує, а не роз’єднує. В тому числі – з приводу того, чи є бог, чи його немає.

З давніх часів світ людей поділявся й поділяється зараз на два протилежних «світи» – світоглядно «правих і неправих», ідеологічно «чистих» і «нечистих», ідейно «зрілих» і «незрілих», а кожен з них – ще й на різноманітні «підсвіти»: «не зовсім світоглядно правих»; «не дуже ідеологічно чистих»; «не повністю ідейно зрілих».

Протилежність позицій по відношенню до будь-якої світоглядної проблеми з боку більш чи менш приховано ворогуючих ідейних сил – матеріалізму й ідеалізму – очевидна, безумовна й беззаперечна, чого аж ніяк не можна сказати про їхню тотожність.

Тим не менш, ця тотожність існує, але «схопленою» (grasped) вона може бути лише в тому випадку, якщо з боку обох позицій «схоплювачами» виступатимуть представники роду Людина Розумна, які щиро прагнуть її «схопити».

Першим же кроком на шляху до такого «схоплення» має стати абстрагування дослідника від своєї належності до того чи іншого ідейного табору – чи то ідеалістів, чи то матеріалістів (як варіанти – теїстів, політеїстів, деїстів, пантеїстів, панспермістів, гілозоїстів, авероїстів, оказіоналістів, дуалістів, атеїстів, тощо) – заради досягнення об’єктивності як поєднання неупередженості дослідника з його небайдужістю до результатів дослідження.

Як в літературі й мистецтві не може бути поділу на «хороші» й «погані» жанри, а лише на талановите й кон’юнктурно-незграбне – в будь-якому жанрі, – так і в філософії не може бути поділу на «хороших» і «поганих» «хлопців» («дівчат») за їхньою належністю до табору чи то матеріалістів, чи то ідеалістів (варіанти – див. трохи вище), бо, як було «схоплено» («grasped») думкою суть справи тією людиною, яку зараз не прийнято цитувати, «розумний ідеалізм ближче до розумного матеріалізму, ніж глупий матеріалізм» [49; с. 248].

Застосовуючи саме такий методологічний підхід до будь-якого світоглядного питання, ми як людство маємо суверенне право й прямий обов’язок отримати на нього відповідь, тотожну для розумних і добродіяльних представників обох протилежних світоглядів – як матеріалізму, так і ідеалізму в усіх їхніх численних різновидах.

Цей підхід дає змогу отримати спільні для розумного матеріалізму й розумного ж ідеалізму відповіді на весь спектр світоглядних питань, включаючи питання про існування чи не існування бога.

Продуктом сáме цього підходу, що базується на спільності людського розуму, має стати таке судження з приводу існування чи не існування бога, яке не викличе ані обурення, ані заперечення, ані категоричного неприйняття в жодної Людини Розумної Добродіяльної, незалежно від того, яку релігію вона сповідує, чи не сповідує ніякої, до представників якої саме з існуючих ідейних течій вона себе примислює, чи не примислює до ніякої.

В якості саме такого продукту пропонується – двадцять четвертий доказ буття бога.

Цей доказ базується на думці Парменіда, що міститься в його знаменитому трактаті «Про природу», й звучить в термінах, запропонованих саме ним: «Буття бога є, а небуття його немає, тому що, тільки-но ми помислимо небуття бога, як воно одразу стає його буттям. Принаймні, в нашому мисленні».

Відповідно, заперечування свідомістю існування бога означатиме заперечування нею існування самої себе.

Отже, сама постановка питання: «Чи існує бог?», – фактично є свідченням потрапляння людської свідомості в полон «ідолу майдану», або ж – «ідолу ринку», де зміст з’ясовуваного питання підміняється змістом питання сформульованого.

Якщо ж виникне якесь інше питання з приводу існування Бога, смульоване іншим чином – чи то більш розширено, чи то більш заглиблено, чи то більш деталізовано, чи то інакше спрямовано, чи то поставлене в іншому ракурсі, – то самою постановкою питання вимагатиметься й адекватна йому – за своїм обсягом, за своїм змістом, за своїм спрямуванням, за своєю формою, – відповідь.

Відповідь на будь-яке поставлене питання формується в руслі самого поставленого питання.