Текст книги "На розпутті"

Автор книги: Борис Грінченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Борис Грінченко
НА РОЗПУТТІ

І

– А, нарешті й ти!

– А хоч би й я!

І два молоді інтелігентні парубки, привітавши такими словами один одного, додали потім, цілуючись:

– Здоров, здоров, братику!

Можна було бачити з їх привітання та з осяяних радощами очей, що вони були друзями.

Той, що приїхав, був ставний, високий парубок. Зчорна-сірі очі в його дивилися сміливо, енергійно, гордо; тонкі губи стискалися твердо й міцно, та й усе молоде обличчя сяло силою, вродою та веселою певністю в собі; розум, що виразно світився в очах, проймав кожну риску на інтелігентному видові.

Другий, той, що стрівав свого товариша серед невеличкої міської світлички, був зовсім не блискучий. Постать кремезна, широка в плечах, але не дуже висока; обличчя спокійне, симпатичне, але навдаку чи чепурне; у першого самі ясні вуси, а в цього невеличка борода і очі темні сидять глибоко; крутий високий лоб, хоча його всього не видко: волосся не зачісане так поетично назад, як у першого, а вистрижено коротко і розчісано по-мужичому на лоб. У всій постаті, як спершу глянеш, брало очі тільки одно: був із себе дужий. Правда, очі дивилися хоч тихим, але зважливим поглядом, та до цього вже треба було придивлятися.

Перший був – Гордій Раденко, а другий – його друг та товариш змалечку – Демид Гайденко. Обидва вони вчилися в університеті, тільки Раденко на юридичному, а Гайденко на медичному факультеті. Обидва, відколи зробилися студентами, жили взимку вкупі, а влітку їхали на село додому: Гайденко до батька, а Раденко – до свого опікуна й дядька. Раденко матері не знав, – вона вмерла в той день, як він, її перший син, побачив світ; через п'ять років умер і батько, невеличкий панок, хлопця ж узяв до себе і виховав дядько, бо що після батька зосталося, те за позички пішло. Обидва хлопці і цього року, як здали останнього екзамена в університеті, поїхали на село; але Гайденко приїхав назад до міста раніше на місяць: батько одну таку справу в місті, що треба було щодня тут бути, і узяв се діло собі. Клопочучися тією справою, працюючи в книгозборі, він дожидався свого товариша, і оце, нарешті одного веселого літнього дня 189… року Раденко приїхав.

Обидва були раді, а надто Гайденко.

– Ну, що ж ти там поробляв? Чого так довго не їхав?

– Ат, – махнув рукою Раденко і почав розказувати через віщо. Розказав також, що дядько дав йому тільки 500 рублів на початок господарства, переказував деякі сільські новини, – а поки покликано їх обідати.

По обіді обидва пішли з хати. За будинком, у тісному міському подвір'ї, клаптик землі заріс вишниною. Се звалося «садом», і в йому в одному місці був холодок. Туди й прийшли наші парубки та й полягали на траві.

– Гарно! – сказав Гайденко.

– Надзвичайно! – відмовив іронічно Раденко. – Кращого й бути не може над цю мізерію.

– Ну-ну, не лайсь! – усміхнувся Гайденко. – Адже сам сюди пішов – усе краще, ніж у хаті. Не скрізь же такі сади, як у твого дядька.

– Хто вже приїхав? – перепинив Раденко.

– Тільки Квітковський у місті.

– А! Квітковський! А що ж він?

– Більше нудьгує…

– Чудні є люди на світі! – промовив, трохи підводячись та спираючись на лікоть, Раденко. – Чого він кисне? Мучиться над «світовою загадкою»?

– А хоч би й так.

– Und еіn Nаrr wartet аuf Аntwort!..[1]1
  І дурень чекає на відповідь (нім.)


[Закрыть] – промовив крізь зуби Раденко. – І не діждеться! – додав трохи згодом. – Якого тут чорта розуміти? Хіба шукати безсмертя душі, чи що? Чи може, загубивши персонального бога, – шукати бога – світову силу, як то роблять німці? Так се ж тільки німці можуть робити!

– Помиляєшся; почали се робити не німці, а греки.

– Один кат! Я розумів життя так, як воно є, одкинув усі ілюзії, всі забобони – і дивлюсь на світ тверезо. Я розумію своє становище.

– Становище дресированої товарний, – промовив замислений Гайденко. – Таким поглядом, такою відмовою не можна задовольнитися.

– Ти завсігди був метафізиком, – махнув рукою Раденко, – а тепер цей Квітковський ще далі, здається, тебе на той шлях посунув. Кажи – ще що у вас є?

– Кажу ж: нічого! Хіба що стрівся недавнечко з Давиденком.

– Він досі в своїй управі?

– І досі, і опріче неї більш нічого не хоче знати. Я, каже, земський діяч, і цього з мене досить.

– Якби ж з тієї діяльності була яка користь… Ну, в усякому разі – я незабаром сам усе побачу, бо ти поганий оповідач, – промовив Раденко. – Завтра зайдемо до Квітківського, – тільки я боюсь, що він буде через лад кислий.

– Ти сьогодні злий! Квітковський кислий ніколи не бува, – він тільки нервовий дуже. А тепер він навіть спокійніший – з того часу, як Ганна Михайлівна приїхала.

– Се його сестра, та, що ти з нею «друзями змалечку»? – спитав Раденко.

– Ну, друзями змалечку ми з нею не були, бо ти сам добре знаєш, що я тільки два роки у їх прожив, та й то не змалечку, а вже тоді, як у гімназії був.

– Та як ти в їх опинився? Я забув.

– Тоді ще живий був їх батько, а мій батько був знайомий з ним та й оддав мене до їх на кватирю.

– А чом же я ніколи не стрівав у Квітковського тієї Ганни Михайлівни?

– Бо ти ж знайомий з Квітковськими тільки рік, а вона саме цей рік, довчившись у гімназії, жила в своєї тітки на селі, а приїхала до брата недавнечко – ще й місяця нема.

– Що воно за дівчина?

Гайденко не відразу відмовив:

– Свідома українка… щира, запевне.

– Ну, ці панянки усі здаються щирими, поки заміж підуть.

– Не знаю… – Гайденко знов замовк, а далі додав: – Не думаю так про цю.

– Побачимо! – відмовив Раденко, підводячись. – Але ж ходім уже в хату, бо сонце припіка.

Сонце справді посунулося по небу, і єдине холодкувате місце в «саду» зникло. Товариші повставали й пішли в хату.

Але треба трохи більше сказати про їх.

Гордій Раденко п'ятьох років зоставсь од батька. Одинокий нежонатий дядько, багата людина, взяв до себе малого Гордія. Хлопець зроду був жвавий, моторний, але тут зустріло його життя не дуже веселе. Дядько, хоч і ласкавий здебільшого, але завжди коло діла: то по господарству, то біля своїх рахунків у кабінеті. Гордій мало його бачить. Гордія доглядає стара ключниця, але й вона зовсім не цікава хлопцеві: вона тільки все грима на його та бубонить. Невесело Гордієві у панській господі.

Краще втекти з неї, побігти до річки на луки, аж туди старий млин був. Там уже хлопців селянських гурт. Вони здалека забачили його й гукають:

– Гордій! Гордій іде!

Гордій чує це, і йому воно подобається. Він добіга до хлопців і собі гукаючи:

– Чи багато риби?

– Нема нічого!

– Та чого ж ви тут сидите? Ходіть у ліс!

– А чого?

– От дурні – чого! Хіба в лісі мало чого: кислиці, груші, сорочачі яйця.

– У ліс! У ліс! – гукають хлопці, і вся ватага, за Гордієвим приводом, руша в ліс.

А в лісі виробляють таке, що тільки мовчи! Гордієві байдуже, що в громадському лісі заборонено рвати кислиці та груші, поки вони вистигнуть: він веде туди хлопців і не боїться нічого. Хлопці з гіллям обдирають безщасні дерева і вертаються додому з оскомою на зубах та біллю в животі від безлічі з'їдених зелених кислиць та груш. Але се дарма: їм було веселої А Гордія вони звикли слухатися. Як він іще вперше прийшов до їх, вони привітали його не дуже ласкаво, хоча й задивлялися на його жупанок з блискучими ґудзиками та на чудову іграшкову шабельку. Вдруге вони прийняли його ласкавіше, а втретє – Гордій уже панував проміж ними. І те, що він був у тому жупанкові з блискучими ґудзиками, а вони, хлопці, тільки в замурзаних сорочках, і те, що в його була шабелька, і те, що він був надзвичайно сміливий, – все це примушувало хлопців дивитися на його, мовби на старшого. А найбільше примушувало до цього те, що Гордій справді вмів перед вести» вмів отаманувати так, що інші його слухались. Один випадок запоміг йому це зробити.

Одного разу він, гуртом з хлопцями, заліз на чийсь баштан. Дід-баштанник уздрів та й застукав їх біля річки в закутку так, що їм нікуди було тікати.

– А, каторжні хлопці, – ось я ж вам дам! – казав дід, думаючи про те, що саме він робитиме з десятком хлопців – адже не вдержиш же їх усіх. – От я з вас штанці постягаю та кропиви вам дам!

Хлопці зовсім перелякалися. Кропива страшна, але ще страшніше, як дід що-небудь з кожного зніме – якої їм тоді дома заспівають? І вони, отетерівши, стояли не ворушачись.

– Як ти смієш це казати? – зненацька скрикнув Гордій, виступаючи з-між хлопців.

Баштанник жив колись у наймах у Гордієвого дядька і пізнав хлопця. Здивувавшися, не знав, що робити. Але ту мить Гордій гукнув:

– Тікайте, хлопці!

А сам кинувся до діда і з розгону штовхнув його. Кремезний з такої несподіванки поточивсь і за малим не впав. З цієї ті скористались хлопці і вибігли з закутка. Одбігши стільки, щоб бути безпечними від діда, вони зупинилися і почали дивитися, що буде з Гордієм. А Гордій і не думав тікати. Дід зачав був його соромити, казав, що одведе його до дядька (а заняти панської дитини не посмів), але Гордій тільки повернувся і пішов геть од його.

З цього часу Гордій зовсім запанував над хлопцями. Як же таки справді: не тільки товаришів визволя, а й сам – навіть страшного діда-баштанника не боїться, а той не сміє його заняти! Хлопці дивились тепер на Гордія, як на вищу істоту, і Гордій це знав, і це йому подобалось, і він і сам був певний, що він і чепурніший (він справді був чепурний), і сміливіший, і зручніший, і розумніший од усіх тих, що над ними він панує. Гордій був щасливий поміж хлопцями.

Але це щастя кінчалося, скоро він вертався до панської господи. Дядькові не подобалось, що хлопець водиться з мужичатами, навчивсь по-мужичому говорити. Він забороняв йому до їх ходити, але Гордій тікав з панських хат, а дядькові було ніколи зупиняти його. З цього сталася ще одна річ.

Дядько казав Гордієві, що до мужичат не треба ходити, що вони погані, що від їх нічого гарного не навчишся, що між ними бути не годиться. А Гордій, навпаки, бачив, що мужичата гарні (бо всі важають його за найкращого і слухаються його), що він од їх навчився багатьох дуже цікавих речей, що з ними дуже гарно й весело. І уперта Гордієва голова думала, що дядько нічого не розуміє, а він, Гордій, це зрозумів, бо він тут більше знає, ніж дядько.

Але на превелике його диво – дядько зовсім не вважав його за розумного, а навпаки – дуже часто казав:

– Ти ще малий, дурний!

Малий! Дурний!.. Ще як жив Гордій з батьком, трапилось одного разу, що були в їх гості. Гордій, жвавий хлопчик, ускочив до вітальні і, підстрибуючи, проскакав боком через усю хату.

– Ах, як гарно! Який гарний хлопець! – сказала одна пані.

Гордій так і стрепенувсь, почувши те, і пострибав назад знов саме таким робом.

– Гарно! Гарно! – хвалила пані.

Гордій пострибав утретє.

– Та буде тобі, – сказав йому батько. – Іди собі, гуляйсь!

– Ах, нащо ж ви так на молодого кавалера? – друга пані. – Хай! Він так гарно стриба.

Але батько не послухавсь і таки випроводив Гордія з хат Це вразило хлопця. Він думав:

– І нащо татко це зробив? Усі мене хвалили, усім було весело дивитись на мене, що я так гарно стрибаю. Всі ж казали що я роблю гарно, а татко каже, що ні, ще й прогнав.

Незабаром після цього батько вмер, але випадок сей зоставсь у Гордія в голові. І коли тепер дядько казав, що він, Гордій, малий та дурний, то хлопець нітрохи йому не вірив.

– Який же я малий, коли я більший і дужчий од усіх хлопців? Який же я дурний, коли всі хлопці кажуть, що я дуже розумний?

Се дядько не тямить, який він, Гордій, розумний.

Гордієві було дев'ять років, як одного разу він з хлопцями заліз на чужу пасіку, що стояла в степу, серед невеличкого степового гайка. Гордій давно вже марив добути меду і ось цього разу, набравши сірників, а хлопцям звелівши принести губки, зважився підкурити бджіл. Але тільки заходився був це робити, як перед його став нижчий за його, але кремезніший чорнявий хлопець, одягнений по-панському, хоча й озвавсь до його по-простому:

– Що вам тут треба?

Гордій озирнувсь на своє військо і відмовив:

– Меду.

– Як же ви можете брати чуже? – спитався зовсім спокійно хлопець.

Чуже? Гордій зовсім не подумав, що це чуже… А хлопець додає:

– То ви хочете красти?

Красти? Ні, цього ніколи Гордій не хотів. Він спалахнув. Йому хотілося б гостро відмовити, але він не міг, бо почував, що хлопець каже правду.

– Гайда, хлопці, назад! – скрикнув він.

Хлопці послухались, але знехотя: вони не розуміли, через віщо їм, коли вже не можна було взяти меду, так хоч не попобити цього чорнявого бісеняти? Вони сказали про це Гордієві, як уже одійшли від пасіки далеко.

– А, мовчіть! Ви нічого не тямите! – сердито відмовив Гордій.

Гордій часто гримав так на хлопців, і вони до цього позвикали, але сьогодні це їх уразило – мабуть, тим, що верталися нездобихом і що вважали себе за правих. Але ж іще більше вразило їх те, що другого дня Гордій до їх не вийшов, не вийшов і третього, і четвертого дня…

А Гордій тим часом багато дечого зробив. Пішовши від хлопців він усе думав про того «чорнявого» та сердився на себе, так збентежився перед їм, поступився назад. Він злував увесь день, а другого дня його потягла якась надзвичайна цікавість знов до пасіки. Він підійшов тихо і глянув з-за тину. Гоние сяло ясно, золоті бджоли бриніли проміж вуликами, під гіллястою грушею у холодку сидів «чорнявий» і дививсь книжку. Гордій якось поворухнувсь, суха гілка тріснула, і чорнявий почув.

– Тікати? О ні! – подумав Гордій і випроставсь.

Чорнявий побачив його, трохи наче здивувався, згорнув книжку, устав і підійшов ближче.

– Що тобі треба? – знов спитався він, як і вчора.

– Я зовсім не бажав красти в тебе мед! – одмовив Гордій зважливо.

Чорнявий трохи підняв брови вгору – мабуть, здивувавсь – і відмовив:

– Але ж ти прийшов по його.

– Ти думаєш, що мені нічого їсти? – скрикнув Гордій.

– Ні, в тебе їсти є що, – я знаю! – відмовив чорнявий.

– А ти звідки знаєш?

– Татко тебе й твого дядька знають.

– А хто твій татко?

– Мій татко? – і очі в чорнявого засяли. – Мій татко – Кирило Семенович Гайденко.

Гайденка Гордій трохи знав. Він жив тільки за п'ять верстов од Гордія і часом бував у Гордієвого дядька, але зрідка і за ділом: дядько щось не ладнав з ним. Гордій помовчав, а далі спитавсь:

– Це ваша пасіка?

– Наша.

– Що ж ти тут робиш?

– Пасіку бережу та читаю.

– І ти не боїшся сам бути так далеко від дому? – спитався Гордій. Сам він не злякавсь би цього, але звик, що всі хлопці можуть боятися, а тільки він, Гордій – ні… хіба так, часом…

– Чого ж я буду боятися? – відмовив чорнявий питанням.

– Ти й ночуєш тут?

– І ночую тут, у катразі…

– Сам?

– Ні, з дідом Паньком.

– А! Вночі боїшся!

– Еге, вночі страшніше. Я одного разу ночував сам, а дід Панько ходив на слободу – і було поганіше, ніж удвох.

– І твій батько зна, що ти сам ночуєш?

– Ні, він цього не знав – це було вчора, а я додому сьогодні піду.

– І знов прийдеш?

– Якщо татко пустять.

– Якщо пустять? Хіба ти його слухаєшся?

– Авжеж! А хіба ти дядька – ні?

– Ні!

Хлопці змовкли.

– Яка в тебе книга? – спитався Гордій. Він на шостому році самотужки вивчився читати і страшенно любив цікаві книжки. Він уже поперечитував їх багато з дядькового книгозбору, роблячи се крадькома, щоб дядько не знав.

– Іди подивись!

Гордій трохи постояв, подумав. Він вагався.

– А як тебе звуть? – несподівано спитавсь він у чорнявого.

– Демидом.

– Де-е-ми-дом… – протяг Гордій. Йому не подобалось ім'я, і він уже хотів був сказати про це, поглузувати, як то він завсігди досі робив з хлопцями, але спинивсь. У цьому чорнявому кремезному хлопцеві з глибокими темними очима було щось таке, що зупиняло Гордія.

– А чом же ти не кажеш мені, як тебе звуть? – спитався Демид, бачачи, що Гордій мовчить.

– Мене? Мене звуть – Гордієм! – Се ім'я Гордій вимовив навіть гордо: він уважав його за дуже гарне, за найкраще – з того часу, як вичитав, що один цар звавсь так, як і він. І, сказавши ім'я, Гордій скочив на тин та й стрибнув у пасіку.

Через кілька хвилин хлопці вже сиділи в холодку під грушею та й роздивлялися на книжку з малюнками. Се був «Шлях до Північного бігуна» Ж. Верна. Демид тільки оце зараз почав книжку і йому легко було почати її знов і читати голосно, щоб і Гордій міг слухати. Він так і зробив.

Спершу читав Демид, потім Гордій. Слухали обидва надзвичайно уважно. Вони читали мало не до вечора, – аж поки Гордій сказав, що йому треба йти.

– Але ти без мене не читай, – чуєш, – не читай! – казав він Демидові. – Я завтра знов прийду.

– Добре, – відмовив Демид, – приходь!

Він був радий, що Гордій прийде. Хлопці, видимо, подобались один одному.

Гордій справді прийшов і другого, і третього дня. За сі дні вони дочитали книгу. Гордієві сподобалась вона надзвичайно. Гатерасова[2]2
  Гаттерас – герой твору Ж. Верна «Подорожі і пригоди капітана Гаттераса» (1865).


[Закрыть] постать стояла мов жива перед ним.

– Якби я мав три мільйони, – скрикнув Гордій, – я теж поїхав би туди і вже я добився б до Північного бігуна!

Демид похитав головою.

– А ти думаєш – ні? – спитавсь Гордій задерикувато.

– Важко, – відмовив Демид.

– Важко? О, я цього не боюсь! Я дуже радий, що буде важко, дуже радий! Більша слава буде! Ох, якби в мене було три мільйони!

І хлопець, не змігши всидіти, почав нервово бігати по пасіці, лякаючи бджіл.

– Гордію, бджоли покусають, – не лякай їх! – казав Демид.

Але Гордій на те не зважав, – він навіть не чув Демидових слів. У його в голові вже мигтіли картина за картиною. У його була дуже буйна фантазія. Те, що він прочитав (хоч часом і мало розуміючи) багато романів, зробило її ще дужчою. Часом уночі або і вдень, лежачи в саду в холодку або нервово ходячи, починав він марити. Мрії в його були всякі, але всі вони були міцно зв'язані з ним самим, його постать була осередковою постаттю на всіх тих малюнках, що малювала йому розпалена фантазія.

Він уявляв себе великим привідцею – як Наполеон, що про його він прочитав недавно. Він – простий солдат, але бере в бран ворожого генерала і відразу з солдата робиться офіцером, далі полковником, далі генералом… Він сміливий, розумний, солдати за малим не моляться на його, і він іде, й воює собі царство, і стає там царем. І бачить себе, як на пишному коні він уїздить у повойовану столицю. Навкруги трупи ворожі, кров, але те все топче кінь копитами, а йому, Гордієві, до ніг схиляються городяне, виносячи ключі від міста.

Або уявляв себе святим мучеником з часів Римської імперії. Він сміливо йде аж до царя «у сенат» проповідувати свою віру. І він докоряє цареві, розбива поганських богів, і цар велить ухопити його і вести на муку. І його ведуть, і він витерплює всі муки, тоді ведуть його на смерть. І його страчено… ні, його не страчено, бо палким словом він упевняє своїх катів, робить їх християнами, і вони всі гуртом ідуть знов до царя. І цар, здивований, вражений, устає з престолу і схиляється Гордієві до ніг, як святому, і вихрещується, а його, Гордія, робить після себе першим у царстві. Ні, після себе – це погано! Але не може ж цар кинути царювати, а його посадити на престолі замість себе! Ні, отак: у царя є дочка чудової вроди, і Гордій одружується з нею, а як старий цар умира, то Гордій стає царем сам і царює велично…

За такими мріями спливав у Гордія звичайно дуже довгий час. Тепер же його вразила Гатерасова постать, і він уже уявляв себе серед снігів та серед криги, уявляв, як він лама всі перешкоди, як своїм єдиним словом зупиняє бунт на кораблі, як він… Але ту ж мить біль примусив його прокинутись мрій. Він ухопивсь за шию і скинув з себе бджолу.

– Проклята тварюка! – скрикнув він.

Круг його літало безліч бджіл.

– Гордію, тікай, бо вони тебе закусають! – скрикнув Демид. – Ти штовхнув вулик.

Гордій хотів був ще щось сказати, але ту ж мить новий біла примусив його скрикнути і побігти геть.

– Прокляті бджоли, щоб вони всі виздихали! – скрикнув Гордій.

– Защо ти їх лаєш? – спитався Демид. – Ти сам винен що вулика штовхнув.

Гордій хотів був сказати Демидові щось не дуже гарне, але зупинивсь. Він тільки плюнув і почав терти собі шию руками.

Через кільки часу біль трохи втих, але Гордій мовчав: він розсердився на дійсність, що так неласкаво розігнала його мрії. І дедалі він сердився все більше та більше: зло все росло та росло, все піднімалось та піднімалось у його в грудях. На кого? На бджіл, що його али, на Демида, що їх обо-роня, – а! хоч би швидше відціля піти!

Але він зараз не пішов, а трохи мовчки позлував, лежачи на траві (Демид думав, що в його нестерпуче болить шия, не займав і дуже його жалів), знов помалу розбалакавсь, і знову хлоп'яча розмова повернулась до прочитаної книжки. Гордій знову почав оповідати, що зробив би, якби в його було три мільйони. Він довго й палко казав, а Демид слухав його мовчки, сидячи під грушею, прихилившись до стовбура спиною і втупивши замислені очі кудись у далечінь.

– А ти що зробив би, якби в тебе було три мільйони? – зненацька спитався Гордій, ставши перед Демидом і вдивляючись у його блискучими, розпаленими очима.

– Я? – перепитався Демид і змовк.

– Еге, ти! Кажи! – нетерпляче підгонив Гордій.

– Але ж у мене не буде трьох мільйонів, – чи то сумно, чи то поважно відмовив Демид, не одриваючи очей од блакитної далечіні.

– А! Який ти! – розсердився Гордій. – Знаю, що не буде, але ж якби були?

– Якби були? – знов перепитався Демид. – Якби були… Я не знаю, що з ними зробив би… Тільки я не поїхав би на північ.

– Чому?

– Що там? Читати цікаво, а їхати не хочу. У нас краще… – І відразу якась думка блиснула в хлопця в голові – очі засяли ясно й зважливо, він випроставсь. – Якби в мене було багато, багато грошей – заговорив він голосно, – то я зробив би так, щоб убогих не було.

– Щоб убогих не було?

– Еге! Я з мамою ходив до Прокопа…

– Хто се – Прокіп?

– Чоловік один, мужик… У його була жінка хвора, і мама носила ліки. Які вони вбогі! Одежа драна, в хаті порожньо і – їсти нема нічого… самий цвілий сухар.

Останні слова Демид вимовив сумно.

Гордій дивуючись слухав його і – не розумів.

Але се не пошкодило хлопцям зійтися і четвертого дня, і п'ятого, не пошкодило їм потоваришувати добре. Демид не міг ходити до Гордія, бо ж Гордіїв дядько не ладнав щось із Демидовим батьком, але ж зате Гордій ходив до Демида. Звісно, він робив се так, щоб дядько не знав, та це ще більше його зваблювало, що воно заборонене.

Батько Демидів був панського роду і мав кріпаків. Усе те він процвиндрив, прогуляв у божевільних оргіях. Кирило Гайденко, тоді малий хлопець, бачив усі ці ганебні оргїї, бачив, як батько мучив його матір своїм деспотством та гаремними звичаями, і його дитяче серце проймалося сімпатією до тих, хто так, як він сам, терпів од незагнузданого панського норову, що мав його батько. А той розтринькав усе і вмер, кинувши жінку з двома недорослими дітьми без шматочка хліба. Кирилова мати мусила піти у економки до однієї багатої панії, заробляла щоденною працею хліб собі й дітям і налила їм у душу великої любові та поваги і до себе, і до всіх, хто працює. Кирилова сестра пішла заміж, мати вмерла. Кирило став конторником у тії ж таки панії (мати могла дати йому дуже малу освіту). Повсякчасні справи із народом, коли Кирило мусив говорити до його його ж словом, привчили його так до вкраїнської мови, що він і тепер у сім'і з селянами говорив нею і тільки буваючи поміж панами уживав іншої. Він одружився мало не з простою, надзвичайно доброю дівчиною і од неї мав єдиного сина Демида. Одержавши несподівано невеличку спадщину від одного родича – десятин 40 землі, – він кинув свою панію та й почав хазяйнувати. Господарював уже років з п'ятнадцять, не мав великих баришів і ледве міг дати синові таку освіту, про яку він марив, – сеото довести його до університету. Батькові оргії та панська його дикість, материна саможертва, що про неї ніколи Кирило не забував, та власна добрість укупі з давньою завичкою, зробили те, що він жив з своїми сусідами-мужиками справді по-сусідському, дуже з ними ладнаючи. У його з мужиками не було сварок ніколи, а коли й були непорозуміння, то вони кінчалися ладом.

Усе літо ходили Гордій та Демид укупі. Селянських хлопців Гордій давно занехав. Дядько хоч і довідався, куди Гордій біга, але нічого не міг з ним зробити. І Гордій бігав, читав, малювак навіть учивсь укупі з Демидом. Хоча в його був свій учитель семінарист, що недавнечко скінчив семінарію та був на селі дяком, але він у його мало що вивчив – тим, мабуть, що то була праця з примусу, – і далеко більше довідався, учачи з Демидом його завдання – наввипередки, хто швидше вивчить (і мало не завсігди вивчав швидше Гордій). Тим Гордій міг через рік здати екзамен у перший клас до гімназії та й поступити туди вкупі з Демидом. В місті товаришування не порвалось: хоча хлопці жили не в одній домівці, але в класі сиділи поруч на одній лавці і щодня бігали один до одного.

Гімназія мало дала їм розвитку – більше тільки формальні сухі відомості, що зараз же вони й зникали з голови. Зате хлопці самі себе розвивали, багато читаючи, їм довелося прочитати випадком кілька українських книжок, потім «Кобзаря». Се вже сталося тоді, як Демид жив у старого Квітковського, що сам трохи кохавсь у рідному слові і направляв хлопця на добрий шлях. Гордія він не направляв, бо здебільшого Демид ходив до Гордія (у того була краща до читання хата), але все, що читав Демид, чув од його й Гордій і, щиро приймаючи, незабаром зробивсь «українофілом», – таким ім'ям згорда звав себе п'ятнадцяти років хлопець. Тоді вже сам добував українські книжки, давав їх нишком товаришам читати і мав на кількох чималий вплив. На його щастя гімназіальне начальство якось не довідалось про це. Здавши (одним з перших) екзамена в гімназії, він укупі з Демидом пішов до університету. З того часу товариші почали й жити вкупі.

Тепер обидва мали заміри шукати в місті роботи: Демид – допоминатись у земстві посади земського лікаря на село, а Гордій – шукати судової практики. Обидва були повні надій, у обох були в голові широкі мрійні плани, найбільш у Гордія. Плани були щирі, чесні, не самолюбні: хлопці звали себе українськими народовцями… Гордій був мов ще демократичніший од Демида, ще палкіший та гостріший своїми поглядами.