Текст книги "На розпутті"

Автор книги: Борис Грінченко

II

Другого ж дня обидва наші приятелі пішли надвечір до Квітковського.

Петро Квітковський був ще зовсім молода людина, йому було тільки 23 роки – рік минув, як він здав екзамена з університету. Опріч Ганни, у його не було ні братів, ні сестер. Батько його, урядовець, умер, покинувши жінці з сином та з дочкою кам'яницю, з якої вони могли так-сяк прожити.

Ківітковські були здавна городяни і мало бачили село. Але старий небіжчик Квітковський вважав себе за вкраїнського патріота, хоч не ворухнув і пальцем, щоб чимсь той патріотизм виявити, – то ніколи все було «за недосужностію по должності і за другими клопотами», як каже Возний[3]3
  Возний – персонаж з п'єси І. Котляревського «Наталка-Полтавка» (1819).


[Закрыть], – то небезпечно. Та все ж старий Квітковський міг сказати про себе, що він «од рожденія свого розположен к добрим ділам», і це він виявив хоча тим, що мав десятків зо два вкраїнських книжок та Щевченків бюст у себе в кабінеті та дав ті книжки прочитати своїм дітям.

Квітковський умер, як синові було 20 років, а дочці 14. Обоє вони зосталися з матір'ю – цілком пасивною жінкою. Вона зовсім не могла керувати дітьми і завсігди сиділа у своїх покоях, вітаючи там знайомих чи розкладаючи пас'янси. Діти зросли більш-менш самостійно і пішли ще далі тим напрямком, на який штовхнув їх батько своїми вкраїнськими книжками та Шевченковим бюстом. Праці в цьому напрямку досі не виявляли ніякої: Ганна тим, що не мала на се ще й часу, а її брат, може, й мав би час, та якось не міг собі ладу дати. Діла ж у його було небагато: скінчивши університета, він незабаром добув собі лекції в приватній гімназії, вони давали йому невеликий заробіток і брали всього години три на день.

Гайденко та Раденко підійшли до великого будинку і подзвонили. Двері відчинив сам Петро Квітковський – високий чепурний парубок, надзвичайно білявий (він удавсь у матір) та ще й блідий, – і повів їх до себе в хату. В їй був чималий нелад та пил. Книжки купками лежали всюди.

– Сідаймо тут, люди добрі, – промовив Квітковський, – а як прийде людей більш, тоді переліземо на ширше місце.

– Хіба ще хто має прийти? – спитався Гайденко.

– Стрівся сьогодні з Давиденком та з Келишинським, казали, що зайдуть, – одмовив Квітковський.

Українська студентська молодіж часто сходилася до Квітковського поговорити або почитати. Квітковський був симпатична людина, та й жив зовсім самостійно і мав зручну кватирю.

Гості не встигли ще й сісти, як почувся дзвоник біля дверей і через кілька хвилин до гурту ввійшов ще один добродій – Іван Давиденко. Се був товстенький чоловічок з швидкими очима, дуже пістриженою маленькою борідкою, з хапливими рухами. На його колись великі надії клалися. Колись він заходжувавсь видавати часопис, щоб, як казав він, – «виясняти місцеві потреби», та через якийсь «зась» мусив дуже скоро облишити цю справу і опинився секретарем у земстві; там він сам заправляв усіма справами, бо предсідатель був лібералу та ще й лінивий.

За їм увійшло ще двоє – один худий високий студент знайомий і Гайденкові, і Раденкові, і другий добродій. Раденко другого не знав, і Квітковський познайомив їх:

– Мій родич Степан Келишинський.

Раденко глянув на Келишинського, подаючи йому руку. Се був ще молодий, років 24 чоловік, високий, огрядний. Його одгодована чепурна постать у гарно пошитій одежі пасувала до випещеного вродливого обличчя. Голова була одкинена назад, очі дивилися сміливо, чепурні чорні вуси завивалися вгору.

– Дуже радий! – промовив Келишинський, досить недбало стискаючи руку Раденкові, і зараз же заговорив з Квітковським.

Прийшло ще кілька людей, в хаті зробилося тісно, і Квітковський попрохав гостей до зали. Як ішли, Гордій стиха спитавсь у Демида:

– Чи ти знаєш цього Келишинського? Що воно?

– А так собі, – ніщо, десь у суді служить, родич господареві, то, мабуть, і зайшов випадком.

Посідавши в залі, почали розмовляти. Трохи згодом вийшла й Квітковського сестра, Ганна. Вона ніяк не нагадувала брата, бо вдалася в батька. Обличчя, може, з не зовсім рехтельними рисами, було любе й чепурне – розумні темні очі під дугастими бровами та високий білий лоб були йому окрасою. Раденка дуже вразила її невисока, але струнка постать. Він не зводив з неї очей і зовсім не помітив, що і в Демида Гайденка очі відразу засяли, як дівчина ввійшла в хату.

Брат познайомив сестру з Раденком. Гордій блиснув на неї своїми сміливими ясними очима, і дівчина несамохіть звернула на його увагу.

– Я чув, – ви недавнечко з села? – почав Раденко, сідаючи коло Ганни.

– Еге! – кивнула вона головою.

– Я теж відтіль, і цікавий знати ваші вражіння… Як вам здалося село? Що ви в йому знайшли?

– Ваше питання дуже широке, та я й не можу сказати, що була на селі близькою до народу: народ якось одхиляється од інтелігентної людини… – відмовила дівчина, трохи соромлячися з несподіваних запитань.

– Я виріс проміж народом, – сказав Раденко, – і думаю, що вмію з їм говорити…

Але його перепинив один студент:

– Саме це й я помічав – мужик нам не йме віри. І я певний, що це буде доти, поки обов'язкова освіта українською мовою порівняє пана з мужиком.

– Освіта вкраїнською мовою – це так, але не обов'язкова – відказав Гордій. – Це був би примус над народом. З якого права інтелігенція робитиме свої бажання обов'язковими народові? Чи не схотів би того й народ ізробити?

– Ти помиляєшся, Гордію, – відказав Демид Гайденко, – свої бажання накида інтелігенція народові, а загальнопризнану правду.

– А яку ж то?

– А ту саме, що світ кращий од темряви.

– Невже ви думаєте, що народ сам, коли схоче, не візьме цього світу? Хіба важаєте народ за дурня, що не розуміє власної користі? Світ кращий од темряви! Але – який світ? Той, що ви бачите, те, що ви вважаєте за світ! А може світ зовсім не такий і, може, зовсім не такого світу хоче народ? Як же ви можете накидати йому свою просвіту, коли він, може, її не хоче? Невже ви думаєте, що народ дитина? Що не має свого морального кодексу, своєї – коли хочете – культури? Я серед народу народивсь, виріс серед його і знаю, що ви дуже помиляєтесь, думаючи так.

Раденко говорив з запалом. Він устав, очі йому занялися вогнем, од усього обличчя пашіло натхненням, впевненістю. Ганна дивилась на його і, сама не помічаючи того, не могла одірвати від його очей. Бідолашний студент, що зовсім не думав, кажучи свої слова, сягати так глибоко, не знав тепер, що сказати. Квітковський та ще дехто пристали на Раденкову думку:

– Правда! Народ має свою культуру, і спершу треба знати її, дослідити, а тоді вже рішати, чий світ ясніший – наш чи народний, – казав Квітковський. Він зовсім не знав народу, але його нервову систему електризувало Раденкове слово і скоряло.

– Отже я таки й тепер не згоджуюся з тобою, Гордію, – знову почав Гайденко. – Живе життя не складається відповідно нашим теоріям. Дуже гарно було б, якби народ спокійно виробив собі потроху свою культуру. Може, вона й вища була б од тієї, що ти звеш «нашою», може, ми й пристали б на неї. Але ж ти забуваєш те, що поки ми будемо задля абстрактних принципів сидіти, склавши руки, та дивитися, як народ вироблятиме свою культуру, тисячі непроханих учителів – усі ті тяжкі обставини, серед яких живе й псується народ, – ідуть і вчать його по-своєму.

Ганна дивилася й на Демида, як він говорив. Вона любила це не дуже чепурне, але щире, гарне обличчя. Вона чула тепер що в Демидових словах більше правди, але Раденкові були блискучіші. Чогось зітхнувши, вона згодилася з Демидом. А Раденко вже відмовляв:

– Або мій принцип правдивий, або ні. Якщо ти не доведеш мені, що він неправдивий, тоді можна згодитися тільки зо мною, бо правдивість принципів не залежить од тих чи інших обставин.

Демид хотів був одмовляти, але знов постала загальна спірка, і хоч більшість була на Демидовому боці, але ж Раденко не поступавсь.

– Я вірю в народ! – казав він.

– Справді? – обізвався з кутка трохи глузливий, але спокійний голос. Усі озирнулися. То говорив Келишинський. Досі він сидів самотньо, ні до кого не озиваючись.

– Справді? – сказав він удруге. – А мені здавалось, що ця фраза вже підтопталась, так її до архіву віддано.

– Чому ж се ви так думали? – гостро спитався Раденко, роздратований Келишинського тоном.

– Бо не знаю, як можна вірити в півдикого мужика, що ладен топити відьом і ні про що не дума, тільки про задовольнення своїх фізіологічних потреб. Іграшки в любов до народу вже минулися, бо минувся час усяких високогероїчних ідеалів, – ми дивимося на життя тверезо.

– А як же саме? – спитав Раденко.

– А от як, – одказав Келишинський, трошки прищуливши одно око і одкинувшись своїм випещеним тілом на м'яку спинку в кріслі. – Ми довідалися, що всі ті ідеали – тільки сухі, логічні витвори індивідуальної думки, а нам, людям, що хочуть жити справжнім, а не вигаданим життям, зостається тільки та дійсність, що справді круг нас є. Ми цю дійсність признали. Вона не зовсім гарна, але у всякому разі не така й погана, як дехто думає. Життя все ж дає людині багато втіх. Мета наша повинна бути така, щоб узяти від життя якомога більше цих утіх, якомога більше задовольнити себе.

– В цьому мета людського життя? – спитався Демид.

– Еге, в цьому!

– Ну, а якщо задовольненая ваше, втіхи ваші стануть часом іншим людям за зло?

– Дивного нічого нема, – стиснув плечима Келишинський, – це закон природний.

– Вибачайте, я трохи, може, не зрозумів, – почав знову Гордій, – по-вашому виходить так: нема міри моральної, нема ідеалів, а є тільки просто задовольнення себе і задля того, щоб це задовольнення здобути, нема чого дуже церемонитися зо способами – хоч би й грабувати?

– Нащо так гостро? – усміхнувсь Келишинський. Грабування карає закон. Я кажу про легальні способи. А що міри моральної загальної нема, то се певно. А проте це як хто хоче, так і дума. Я в усякому разі за мріями не вганятиму.

Гордій спалахнув зовсім:

– Он як! Вільно кожному думати, як він хоче. Вільно вважати за мрію те, на що другий поклада своє життя. Вільно проповідувати задовольнення потреб, замість усяких інших ідеалів. Але невже ви думаєте, що від цього ті ідеали зникнуть? Невже ви думаєте, що мільйони людськості, живучи безліч років та безліч років пориваючись досягти до ідеалу, – невже ви думаєте, що ці мільйони помилялися, а ви одним своїм словом знищили те, віру в що людськість довела безліччю великих мук і високих вчинків? Келишинський трошки зморщив носа.

– Вибачайте, – те, що мільйони так думають, ще не довід. Смалили ж ваші мільйони на автодафе людей!.. Одначе як я забалакався, – вдався він до Квітковського, – мені час додому.

Він устав, недбалими, але впевненими рухами пройшов, прощаючися зо всіма, і вийшов з хати.

– Ось воно – нова філософія! – скрикнув Раденко.

– Не нова, а тільки відновлена хіба, – промовив Демид.

Був тихий гарний вечір, і всі після чаю пішли в невеличкий садок, що був у Квітковського. Молодіж знову засперечалася за якесь питання і побігла наперед. Тільки Демид зостався позаду, дожидаючись, поки Ганна впорається коло самовару. Він діждавсь її, і вони вдвох пішли в садок. Всі інші вже повтікали наперед. Демид був цьому радий. Ганнин образ давно вже запанував у його в душі, і тепер, говорячи з нею, він думав тільки про одно – про те, що треба сказати се Ганні. А Ганна йшла поруч з їм по стежці, осяяна місячним світом, і здавалась йому ще кращою, ніж була досі.

– Я не можу згодитися з Гордієм, – казав Демид. – Він не помиляється, кажучи, що принципи не одміняються відповідно обставинам. Але він помиляється, прикладаючи свій принцип до цього випадку.

– Мені теж здається, – промовила Ганна.

– Було б дуже добре, – казав далі Демид, – якби все було так, як Гордій каже. Тоді ми могли б спокійно дивитися на те, що буде, спокійно дожидатися тих послідків, що неодмінно мусять бути, а сами… хоч руки склавши сидіти! Але ж так не єсть! Не можна казати про самодіяльність у людини з зав'язаними очима. А такий наш народ. Ми повинні розв'язати йому очі. Це не легенька праця, на неї треба жертв, і ми повинні їх подати.

Ганна слухала це, і нові почування вливалися їй у серце. Вона чула, що їй хочеться подати ту жертву, і сподівалась, що в неї стане на те сили. І вона тихо сказала:

– Велика мусить бути жертва!..

– Зробімо, що зможемо: віддамо всю свою діяльність громадську, літературну, сімейну на те, щоб досягти цієї мети. І ми її досягнемо!

– Але ж се так тяжко!..

– Тяжко досягти, але гарно і легко віддавати себе роботу рідному народові!

– О, я думаю, що гарно! – зітхнула Ганна. – Тільки я не знаю цього та й… не зазнаю, мабуть…

– Чому?

– Що я можу зробити?

– Ви любите свій народ, і цього досить: щира любов навчить вас, що робити.

– А ви що робитимете? – спиталася зненацька Ганна.

– Скінчу оці батькові справи, поїду на село і спробую, що вийде з того, що там житиме інтелігентна людина у повсяк часних близьких зносинах з народом. Я жду і ніяк не діждуся змоги туди їхати. І тільки одно мене смутить… – і Демидів голос затремтів.

– Що? – спиталася якось непевно Ганна.

– Ганно Михайлівно, я скажу тепер те, що давно вже хочу сказати. Мене смутить, що я не бачитиму вас, що я поїду туди без вас. Поїдемо зо мною! Будьте мені дружиною і зробіть мене щасливим.

Демид змовк. Мовчала й Ганна. Вона сподівалася цього. Вона бачила Демидову прихильність, була й сама прихильна до його. Але тепер вона мовчала.

Щось її спиняло, щось не давало їй одмовити. Вона йшла мовчки, похнюпивши голову.

Так проминуло кільки часу.

– Ганно Михайлівно!.. – почувся тремтячий Демидів голос.

Ганна вся стрепенулась. Вона чула, що мусить одмовити швидко, зараз, але відмови не було. І вона спитала:

– Коли ви їдете?

– Через місяць.

– Підождіть з одмовою до того часу! – І дівчина поспішилася наздогнати товариство.

Тієї ночі Ганна довго не спала: думала про Демида та про його питання. Який він гарний, добрий, розумний! Запевне він багато зробить для рідного краю, і гарно буде робити поруч з їм. Вона давно вже сказала собі, що з'єднає свою долю з його долею, і бачила в цьому щастя. І хіба ж це не щастя? Еге, вона його любить…

Але ту ж мить інший, блискучий образ уставав перед нею. Вона бачила перед собою горду постать Раденкову, його осяйні могутні очі, чула його натхненну мову, і цей образ починав притягати її до себе якоюсь демонічною силою, і Демидів образ блік, і відмова на Демидове питання умирала у неї в грудях…

Довго не спав і Ганнин брат.

Дуже рано, з хлоп'ячих літ, загубив він віру. В університеті – так йому здавалося – він рішив усі питання на підставі останніх здобутків науки, і все було так просто і так зрозуміло, а найбільш – гарно. Гарно тим, що замість сліпої віри, що доводила часто й густо до суєвірства, запанувало ясне світло людського розуму. І так просто здавалося все: слухайсь раз у раз власного розуму, роби на підставі великих принципів – і все буде гарно, і ти будеш гарний.

Але так було недовго. Неминуче питання: а що ж потім? а нащо ж це все? – повинно було постати зараз же, скоро людина заспокоювалася на самолюбній вірі у власний розум. І воно зродилося і в Квітковського.

З того часу він не мав спокою. У його була щира душа, прихильна до всякого добра, але тепер він не бачив, нащо він робитиме те добро, якого бажала його душа. Нащо він робитиме, коли все мусить загинути, загинути без ніякого сліду не тільки для його, але й для кожного з тих, кому він робитиме те добро?

Душевні муки давно вже попсували Квітковському нерви. Він не міг керувати їми, вони цілком над їм панували. Це, звісно, не могло запомогти йому в тій важкій душевній борні, що він її тепер одбував.

Він не міг пристати на холодну егоїстичну думку свого родича Келишинського; але й те, що він бачив кращого, – всі так звані «ідейні» заходи, – не задовольняли його, не заспокоювали його турботи…

III

Ганна не була якоюсь надзвичайною істотою. Вона була тільки простою розумною дівчиною. Вона зростала у батька тихо, розвивалась не поспішаючись. Вчившись у гімназії, багато думала, багато читала. Це її розвило. Батькові книжки та деякі розмови з Демидом прихилили її до рідного народу. Довчившись у гімназії, випрохалась у матері погостювати на село до тітки, панії вдови, що господарювала на власній чималій землі. Дівчині хотілося побачити село, народ. Але побачила його тільки зверху, мужики сахались її, як і всякого «пана». Це ще більше роздратувало її цікавість, і їй здавалося, що там, Де вона не могла нічого довідатися, ховається щось надзвичайно гарне, ідеал – який саме – невідомо, але у всякому разі – ідеал. Ставши в обороні народних прав, Гордій Раденко саме трапив на той шлях, що на йому була тоді й думка в молодої дівчини. Тим розмови його зробили вплив на Ганну. Та ще більше зробив на неї вражіння він сам. Енергія, що нею пройнято було всю його постать, врода, палкість, щирість все це надзвичайно вражало дівчину. З Демидом вона любила розмовляти, любила його слухати, бачити біля себе, але він її не вражав, він був звичайною людиною, такою саме, як і вона. Не такий уявлявся їй Гордій Раденко: це було сонце, що світило і все навкруги скоряло своїм могутнім сяєвом…

Так почувала Ганна в той час, як вона вдруге стрілася з Гордієм. Це було в міському саду. Добра частина людей з міста зіходилася вечорами на прохідку в той садок. Пішла й Ганна з братом, їм зустрівся один знайомий, колишній товариш університетський Квітковському. Він пристав до їх, і Квітковський зараз же загомонів з їм. Розмова Ганні була зовсім нецікава, і вона, трохи нудьгуючи, йшла з їми. Так вони обійшли садок, і Ганна вже хотіла казати, що час додому, як зненацька струнка Раденкова постать стала перед нею.

– Ганно Михайлівно! Який я радий, – озвався Гордій, стискаючи руку їй, а потім Квітковському.

Квітковський не довго говорив з Раденком і зараз же повернувся до своєї розмови з товаришем. Раденко й Ганна почали розмовляти собі вдвох і зговорились про село:

– Скажіть мені, будьте ласкаві, Гордію Васильовичу, – спитала Ганна, – ви багато жили на селі?

– Я зріс там. Моїми товаришами змалечку були мужичата. І я дуже вдячний долі за те, що вона так зо мною зробила. Без цього не знав би як треба народу, не міг би працювати для його.

– Працювати для його… – замислено сказала Ганна, – але як? Ось чого я не знаю!

– О, праці так багато, що не знаєш, за віщо братися. Сама просвіта народна – величезна праця. Звісно, нам доводиться в цьому напрямкові робити на самому літературному полі. А хіба це мало? Скласти народну літературу – це не іграшки.

– Добре ж, як у кого є талант, а як нема? От ви запевне пишете! – сказала Ганна і глянула на Гордія.

Гордій справді писав, хоча й не народні книжки. Їх він не хотів поки писати, кажучи, що робитиме це тоді, як посягне повної широкої освіти. Але він складав вірші, і в його вже був чималий зшиток, віршами списаний. Він спершу зрікався, але потім признався в цьому Ганні.

– От, якби прочитати! – промовила дівчина.

– Вас зацікавлює? О, я дуже щасливий буду, якщо ви схочете прочитати, – відмовив Гордій.

Ту хвилину Квітковський знову прилучився до їх, бо вже був вертатися додому. Гордій провів їх аж до хати.

Вернувшися додому, Гордій сказав Демидові, що стрівся з Квітковськими, але про вірші не сказав, – Демид-бо (Гордій давав йому іноді їх читати) не зовсім уподобав деякі з їх, кажучи, що там більш риторики, ніж поезії. Це вражало Гордієве авторове почування, і він часом ховавсь од Демида з віршами, хоча й дуже бажав би мати його за повсякчасного слухача. Другого дня він сам одніс вірші до Ганни.

Вони були здебільшого все змісту персонального. Демидів закид про риторику не був неправдивий, але Ганна цього не помічала, – їй здавалося гарним усе, що робив Гордій. Дайбільш сподобались їй двоє віршів. В одних автор казав до народу:

 
Ти той, що я в тобі свій ідеал уздрів,
Тобі вклонивсь до ніг твоїх;
Ти той, кого в душі я змалку вже любив
У мріях чистих молодих.
Привідцею твоїм в твоїй за світ борні
Я ще з дитинства марив бути,
І помогти тобі бажалося мені,
Щоб збувсь своїх ти горя й скрути.
 

Другі вірші були змісту ще більш особистого:

 
І матері, й батька
Не знав я своїх.
І все те кохання,
Що мав би до їх,
Віддав я, убогий
Народе, тобі,
Бо жив я з тобою
І в щасті, й в журбі,
Я мучився вкупі
З народом моїм,
Я плакав і часом
Сміявся із ним.
В дитинства мойого
Сирітськії дні
Були мужичата
Братами мені.
 

Про ці останні вірші заговорила Ганна з Гордієм, стрівшися з ім знов у міському саду.

– Знаєте, я вивчила двоє ваших віршів… – почала вона несміливо.

– Справді? – зрадів Гордій. – От, не варто було! Але ж які?

Ганна сказала які й додала щиро:

– Вам, мабуть, тяжко було жити змалку?

– Тяжко? Я не знаю, може, й тяжко, але хіба це не все одно? – Ніби недбало відмовив Гордій.

– Розкажіть мені про себе!.. – попрохала дівчина.

Гордій замислився на хвилину, а потім почав оповідати. Він оповідав так, як його дитинство уявлялося йому тепер. Оповідав про забутого, занедбаного хлопчика, про самотнього сироту, що знаходив єдину радість у житті – братаючися з «дітьми народу». Він оповідав, як навчався змалечку любити сей народ, як зважився працювати для його і тільки на те придбав і освіту. Він казав, що працюватиме в літературі і опріч того, стане мужичим адвокатом: бідний мужик гине, не знаючи законів. Ганна слухала цю палку оповідь, і її добре дівоче серце сповнялося пекучим жалем до того малого занедбаного сироти, а потім її очі починали бачити в Гордієві борця за народне щастя й долю, героя. І йдучи поруч з їм, Ганна думала:

– Щаслива буде та, що піде з ним укупі на цю святу боротьбу.

З цього часу образ Гордіїв уже не покидав Ганниної душі: вона носила його в собі, не могла збутися його. А збутися вона хотіла. Вона-бо вже почувала, що робить якесь злочинство проти когось. Проти кого? Знала, хоч не зважувалась поки наменувати його. Ці думки вбивали в неї всю енергію. Вона сновигала з хати в хату без діла, не мігши його собі знайти, бо її обхоплювала чи то якась важка нудьга, чи то сподівання чогось. Почувала, що щось мусить статися, і це не давало їй спокою, дражнило їй нерви. Демид заходив до їх тепер не часто, він мав багато клопоту з батьковою справою, і йому було ніколи. Але Гордій сам бував досить часто, познайомився з її матір'ю, і Ганна виразно бачила, що він ходить задля неї. Дожидала того часу, як він сам це скаже. Але що вона тоді йому відмовить?

Що відмовить! Якби вона знала!

Знала тільки, що вона напівзв'язала вже себе з Демидом. Вона завсігди була до його прихильна. Його тиха, але кремезна вдача, його ласкавість та щирість приваблювали її. Але тепер інший став перед нею, і той інший був такий блискучий, що Демидова постать зовсім зблідла перед ним. Демид був звичайна гарна, чесна людина, а цей був повитий якимсь героїчним сяйвом. І дівчині несамохіть згадувалися Гейневі вірші про лицарів духа святого, того духа,

 
Що робив та й нині робить
Найдивнішії дива:
Розбива тиранів замки
І кайдани розбива.
Давні рани смертні гоїть,
Людське право знов дає, —
Через його поміж людом
Рівність, воля настає.
Він прогонить злу темноту
І примари чорні пріч,
Що псують кохання й втіху,
Нас дратують день і ніч.
Збройних лицарів багато
Дух святий собі обрав, —
Щоб його чинили волю,
Душу їм одважну дав.
Дорогі мечі в їх сяють,
Мають прапори у їх!
Ти б хотіла, любко, бачить
Гордих лицарів таких?
 

– Еге, і я бачу його, – казала вона собі, – він перед мене, сей лицар!

Дівчина чула, що блискуча постать Гордієва, узброєна в її мріях у святого духа лицарську зброю, запановує у неї в душі, а Демидова постать оступається далеко назад.

Але їй було сором. Вона подала Демидові надії і була через це винна. Що ж мала робити? Чи не мусила зректись усяких думок про Гордія і справдити Демидові надії? Але ж се було б їй занадто важко…

Саме тут набіг один випадок. Одного разу намірялися їхати в театр. Квітковський узяв ложу, бо хотіла їхати й мати. Але мати потім щось рознемощіла і зосталася дома.

Брат та сестра поїхали вдвох. Давали якусь нудну драму. З початку другої дії Ганна вже не слухала, її просто дратувала та нісенітниця, що балакано на сцені, їх товариство з ложі не схотіло дослухувати і поїхало після другої дії додому. Ганна й собі хотіла була вже попрохати брата їхати з театру, як зненацька побачила, що він комусь кивнув головою.

– Хто там? – спитала вона.

– Раденко, – він, мабуть, зараз прийде.

Ганнине серце чомусь одразу стрепенулось і затихло.

– Нащо йому приходити? – промайнуло в неї в голові.

– І потім їй здалися надзвичайно довгими ті хвилини, що проминули, поки відчинилися двері і в ложу ввійшов Раденко.

– А Гайденка нема? – спитався Квітковський, здоровкаючись.

– Нема – не схотів.

– Сідайте! – попрохав Квітковський і поступився Гордієві своїм стільцем поруч із Ганною, а сам сів трохи позаду, сю мить піднято завісу.

Поздоровкавшися, Ганна повернулася до сцени і, здавалося, не зводила з неї очей. Вона не дивилася на Гордія, сидів поруч з нею, але вгадувала всі його рухи; вона чула, він тут, біля неї.

Завіса впала після третьої дії; Квітковський пішов з ложі. Ганна зосталася сама з Гордієм.

– Ну, як вам подобається ця премудра драма? – спитався Гордій, уперше вдавшися до неї.

– Ніяк, – одмовила вона.

– І ви не помилилися! – весело сказав Гордій. По правді кажучи, нас одурив заголовок. А хто це грає героя? Дозвольте мені глянути в програмку.

Він простяг руку. Ганна мусила повернутися до його. Їх очі зустрілися, рука доторкнулася до руки. Ганна здригнулась. З тих очей лився на неї такий світ, що їй одразу зникло з-перед погляду все навкруги – і ложа, і сцена, і ввесь театр з сотнями людських голів. Вона встала, мов хотіла оборонитись од цього впливу, що скоряв її. Але нічого не могла зробити і знесилена знов сіла на стілець. Цієї саме миті завіса піднялася вгору.

– Вам не душно? – спитався Гордій. – Може, трохи відхилити двері?

– Ні-ні, – з якимсь острахом сказала дівчина і зараз же пожаліла, що так сказала, їй треба було тікати від цього впливу, бо він її – вона виразно чула – скорив цілком, але тікати вона не могла.

– Боже мій, чи довго ж іще? – думала вона. На її щастя драма була в чотирьох діях і саме це була четверта. Але поки ж скінчиться!..

А тим часом Гордій не зводив з неї очей. Його палка, вразлива натура теж тягла його до Ганни, і в його грудях займалося бажання вхопити ці малі руки і вицілувати їх усі…

– Сказати їй усе? – промайнуло йому в голові. – Чиї не краще б дома? Та хіба не однаково? Хай собі там той натовп слуха драму, а вони прислухаються до тієї пісні, що в їх у душі співа.

Вони сиділи вже трохи далі, вглиб у ложі, їх мало було видно. Гордій повернувся до Ганни, і його ясний погляд упав на неї.

– Ганно Михайлівно! – почав він і зупинився на хвилину.

Вона вся здригнулася.

– Ось воно! – подумала вона.

Але Гордій себе подужав і сказав тільки:

– Ганно Михайлівно! Завтра, якщо я прийду, то не відніму у вас потрібного на що інше часу?

– Ні, – тихо відмовила дівчина.

– Я маю дещо вам сказати, – почав знову Гордій цієї хвилини двері відчинилися, і ввійшов Квітковський. Гордій стріпнув плечем, – так у його звичайно виявлялося – пересердя – і змовк. Мовчки досиділися вони до кінця дії і, не дожидаючи водевілю, вийшли. Прощаючись, Гордій палко стиснув Ганні руку, а Квітковському сказав:

– Я у вас незабаром буду.

Ганна вернулась додому зовсім іншою. Почула, що ступила новий шлях і що з того шляху несила звернути або вернутись назад.

Вона не спала всю ніч. Уже не думала, бо не могла боротися цім почуванням, що її охопило. Тільки почувала себе страшенно винною перед Демидом.

– Що робити? Що робити? – стукала їй у голові, як вершлягом, страшна думка в той час, як дівчина, стиснувши зуби та втупивши очі в темряву, лежала нерухомо на своєму ліжкові, закинувши руки за голову.

Другого дня вона не вийшла з своєї хати. Мати, побачивши її, звеліла їй не вставати, думала навіть посилати по лікаря, та Ганна не схотіла.

Але вона не могла й лежати. Бліда, змучена блукала по своїй хаті. Не вийшла обідати і тільки ввечері стрілася з братом.

– А в нас були Раденко та Гайденко, – сказав Квітковський. – Кланялись тобі.

– Вкупі? – спиталася Ганна.

– Що – вкупі? Кланялися вкупі? – засміявся брат. – Ні, нарізно.

– А, який ти!.. Були вдвох?

– Ні, спершу був Раденко, а тоді Гайденко, і навіть останній не знав, що перший був. Якось розминулися. А що хіба?

– Та нічого, так…

– Я сказав, що ти хвора, і Раденко обіцявся зайти завтра.

– Були обидва, – думала Ганна, – спершу був Раденко, а тоді Гайденко. Обом треба дати якусь одмову. Одному вона вже обіцяла цю відмову, а другий ось-ось попроха її. А що вона відмовить?

– Спершу був Раденко, а тоді Гайденко, – знову зринали братові слова у неї в голові. – Еге, спершу… Але чого вона мучиться? Хто пізно приходе, той сам собі шкоде. Ну, і хай так буде! Хіба вона вже не вільна? Хіба вона зв'язала вже себе з Гайденком? Вона йому сказала, що відмовить згодом, Але хіба це визначало, що вона відмовить: еге? Ні, треба швидше якось це скінчити!

Але як саме скінчити? Чом вона не може сказати йому: ні та й годі. Що її зупиня? Вона не розуміла, зовсім не розуміла.

Але другого дня вона зважилась. Треба ж щось було йти. Вона вхопила аркушик паперу і написала на йому швидко один рядок…

Похапцем запхала папірець у конверт, написала адресу. Але як одіслати цього листа? Поштою не хотіла. Скористувалася з чоботаревого хлопця – у їх дворі жив чоботар, і його гарненького хлопця знала Ганна і часом давала й читати книжки. Навчивши його куди нести листа та не казавши від кого і не дожидати відмови, вона послала його.

Демид сам був дома, як хлопець пхнув йому в руки конверт і одним скоком уже вибіг з сіней.

Демид зачинив двері і глянув на адресу. Пізнав писання. – Що це? – подумав він. – Чи не сталося чого? Вона була хвора!

Розірвав конверт і прочитав:

«Простіть! Не можу. Забудьте! Г. К.»

Рука з листом затремтіла в Демида. Ось і сталося! Тільки сталося зовсім несподіване. Він іншого, зовсім іншого сподівався. Ні, він навіть певний був. А тепер… Що ж це? Через віщо? Защо?

Демид засунув листа в конверт і сховав у кишеню. Тоді підійшов до столу, сів і, зпершись на стіл ліктями, обхопив руками голову. Він чув, що йому треба зрозуміти те, чого він ніяк не міг розуміти…

А Ганна тим часом дожидалася чоботаревого хлопця (їй хотілося бути певній, що лист уже в руках у Демида) і, не мігши всидіти в хаті, одяглась і пішла йому назустріч.

Пройшла вулицю, завернула за ріг і відразу зустрілася з Гордієм.

– Ганно Михайлівно! А я до вас іду, – сказав Гордій, стискаючи їй руку та сяючи очима. Він помітив, яке стурбоване в Ганни обличчя, але вона здалася йому ще кращою, ніж звичайно, і його серце радісно затріпалось, як він подумав: