Текст книги "На розпутті"

Автор книги: Борис Грінченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

– Чого ти тут стала на дорозі? – торкнула вона дочку за плече.

Дівчина мов прочумалась і тихо відійшла далі від печі, спустивши очі й руки.

– Ну, ось і край, – промовив нарешті Демид, добре завивши ногу в полотно. – Якби ви, тітко, дали мені руки помити.

– Орисю, біжи в сіни, набери швидше води!

– Та нащо ж набирати сюди води? – я піду надвір та там і помию. Ходім, Орисю!

Дівчина глянула на Демида своїми великими очима, узяла кухля і пішла за їм з хати. Помивши руки, Демид знову вернувся до хати і почав розказувати Карпенчисі, як треба поводитися з хворим і сказав, що навідуватиметься до його. Карпенчиха вислухала все, перепиталась і, нарешті, дякуючи випроводила Демида з хати.

– Бувайте здорові, тітко! Бувай і ти здорова, Орисю! – ласкаво сказав Демид. Йому було жаль дівчини, що так налякалася з батькового нещастя, і він додав: – Не журись: ми батька вигоїмо!

Орися, що досі ще ні слова не сказала, тільки почервоніла.

Демид пішов додому, але з того часу щодня навідувався до хворого. Рана гоїлась не дуже швидко, і за той час, що Демид ходив до Грицька, він добре придивився до його сім'ї.

Проста селянська сім'я, не зовсім убога, але й не заможна. Жила день по дню з власної праці. Грицько і зроду був не дуже говіркий, а тепер за хворобою мало й бажав озиватись; зате надолужала Грициха, і незабаром Демид знав добре не саму цю сім'ю з трьох душ, але і всіх її родичів, сватів, кумів та сусід – знав, з ким Грициха ладнає, з ким лається, з ким позивається і чий годований кабан порив їй увесь город. Мабуть, удалася в батька: все мовчала. Вона була зовсім не така мала, як тоді, вперше, йому здалося – була навіть трохи старша на погляд от своїх літ. Чепурна якоюсь не простою, не мужичою вродою. Найбільше і досі вражали Деміда її очі – великі-великі. Дівчина завсігди ховала їх під довгими віями, але як вона часом підводила вії, то з-під їх мов щось блискало; з Демидом вона не розмовляла, тільки відказувала здоровкання та прощання, навіть не дивилася на його. А проте Демид упевнився, що вона не дивиться на його тільки, як він на неї дивиться, бо одного разу він, зненацька озирнувшись, побачив такий запитливий та цікавий погляд з тих великих очей на його втуплений, що аж здивувався. Дівчина ж почервоніла густо, і на очах у неї аж сльози набігли, і прудко як сайгак стрибнула вона з хати. Але скільки Демид зачіпав її розмовою, вона завсігди викручувалась отими «еге» або «ні».

– Та вона в нас дика! – зацокотіла одного разу Грициха, побачивши Демидові заходи. – Чужого чоловіка сахається! І чого, дурна? – вдалася вона до дочки.

Але дочка почервоніла і, як звичайно, втекла з хати.

Бачивши те, Демид, дуже зацікавившись цим гарненьким дівчам, прибрав інший ярміс і став поводитись так, мов зовсім її не поміча. Се помогло, бо трохи згодом він побачив, що Орися вже не тіка, скоро він увійде в хату, не кидає своєї роботи, а робить, що й робила. Одного разу вона навіть щось сама хотіла сказати Демидові, але зачервонілась і втекла. Т'але ж днів через два вона вже заговорила до Демида, а наприкінці Демидового ходіння до їх вже й зовсім розмовляла – хоча обоє вони ще «політикувалися».

Грицькова рана гоїлась погано, і тілько через два тижні міг Демид не ходити щодня та й Грицькові дозволив уставати. Тим часом йому доводилось мати діло уже не з самим Грицьком – чимало вже селян приходило до його з усякими хворобами та по всякі ліки. Це було й перш, щоліта, з того часу, як Демид став учитися в університеті – тим селяни з Костівки (так звалася та слобода, де Гайденки жили) знали Демида яко лікаря, а він їх. Тепер він залюбки ходив часто по всяких хатах до хворих. Опріч цього, до його (так бувало звичайно, як він приїздив) почали бігати і чоловіки й жінки з справами писарськими – тому листа прочитати, а тій написати, а тому «прощення» до судді чи ще куди скласти. Усі ці речі робив Демид дуже охоче і щодня бачив, як затягало його це хуторянське життя: фізична робота, лікарська чи писарська поміч селянам (хоча останньої було й небагато) забирали в його ввесь час і робили його життя повним, бо задовольняли Демидову потребу – мати живу, людям корисну діяльність. Ось він її мав тепер…

Еге, він її мав, і в його потроху виявлялася, та й зовсім, нарешті, виявилася думка: а чого ж йому ще? Куди йому ще йти? Чи не краще йому зостатися тут, де всі його знають і люблять, і він усіх знає і любить, і працювати на користь цьому рідному куточкові, аніж їхати серед інших, незнайом ще людей? Він хотів бути лікарем од земства на селі. Але лікарем він може бути й тут, хоч і не од земства. Правді там у його була б плата, а тут доводиться на батьковій сидіти…

Серед цієї невсипущої праці одержав він листа від Гордія – той кликав його на весілля. Він не поїхав, не здолів поїхати, але все те, що мов затихло, приспалося, тепер одразу прокинулось і загомоніло у його в серці. І йому ще дужче схотілося зостатися тут, у цьому тихому рідному закуточкові Але він не хотів заважати батькові. Правда, землі в батька було стільки, що можна було прожити й більшій сім'ї, ніж три душі – прожити, звісно, по-простому, але ж Демид був би все ж зайвим ротом. Та але ж тут сам батько поміг йому.

Це було вже взимку, перед Різдвом. Мати давно вже випрохала в Демида, щоб він зоставсь у їх до Різдва. А тепер батько почав домагатись, щоб Демид зостався ще хоч на рік, на два і тоді вже, коли схоче, їхав на свої лікарі.

– Ти й мені, старому, поможеш у господарстві, а то я вже підтоптався, – сказав батько. – Останься, сину!

– Але ж, тату, я буду у вас тільки зайвим ротом.

– Ну, що ти вигадуєш? Хіба все, що маємо, не твоє? Та й кажу ж – я вже старий став, поможеш мені.

Ще більше домагалася мати, їй так не хотілося, щоб її любий син їхав од неї – вона ж на його й не надивилася: то все вчивсь та вчивсь, а тепер їхати хоче. Демид остався дома на більш-менш довгий час.

Він не нудьгував дома цієї зими, хоча й мало мав господарської роботи. Зате він читав, писав, хворих лічив. До міста не їздив ні разу – його туди не тягло. Так проминула зима, прийшла весна, літо. Демид увесь уліз у господарювання. Старий батько справді вже підтоптавсь і радий був, що син стане замість його. А Демид знаходив у цьому щоденному клопоті, в цій здоровій праці якесь заспокоєння від усього, що його мучило. Чув, як ця праця зміцняла не саме його тіло, а й дух, і був радий…

Демид за роботою і не побачив, як проминуло літо, як прийшла осінь. Дорід цього року був дуже добрий, і доводилося працювати багато. Зате один цей надзвичайний дорід одразу підняв угору господарство у Кирила Семеновича, і шуткуючи казав, що се через Демида – як почав той господарювати, так і покращало; з цього батько виводив, що Демид і далі мусить тут господарювати. Але й без батькових доводі Демида не тягнуло нікуди звідси, навпаки, – не хотілося по кидати рідного гнізда. А надто, що нова цікава праця нагодилася йому.

VII

У слободі Костівці було тільки двадцять п'ять хат, – тим Демид знав усіх костівців, а вони його. І ні разу він не бачив, щоб який костівець держав у руці книжку. А се того, що на всю слободу був тільки один письменний – Охрім. Він вивчився читати якимсь дивним способом, наймитуючи ще замолоду в дяка в Радівці, а писати й зовсім не вмів. Був одначе досить звичною особою на слободі – найбільше, як салдати присилали до своїх родичів листи з «сахарными поцылуями» та з «прозбою: прешлите 15 руб. дениг» і треба було ті листи читати. І тільки в Охріма і була одним-одна книга на всю слободу – якась стара російська граматика, видрукована ще за царя Митрохи, як людей було трохи. Вона завсігди лежала в його на полиці, але часом у свято він стягав її звідти, струшував пил, і клав перед себе на столі.

– Хороша книжечка, – казав він, – треба почитаться.

І, послинивши чорний палець, він силкувався перегортати картки. Але пальці, задубівши на повсякчасній роботі, не слухались Охріма, не гнулись, і тільки після довгих труднацій картка, нарешті, перегорталася, і Охрім починав читати:

«Грамматика єсть руководство к правильному словоупотреблению в разговоре й письме. Грамматика разделяется на 3 отделения, кои суть сии: первое: словопроизведение, изьясняющее, коим образом слова составляются в речи. Второе: словосочинение, изьясняющее, коим образом слова совокупляются…»

Охрімова жінка (дітей у їх не було) тихенько сідала трохи Далі від чоловіка на лаві і, підперши щоку рукою та журливо похитуючи головою, слухала чоловікове читання.

– Хороша книжечка! – казав Охрім, дочитавши перший бік і починаючи перегортати картку на другий. – Тут наука!.. – Якби її головою постиг (дякове слово), то розуму на це треба повну голову.

Але «постигнути» книжечку Охрімові так-таки й не доводилось, бо далі другої картки він ніколи не читав:

– Хороша книжечка! Тільки в очіх щось мружить – хай удруге колись дочитаю.

І він згортав «хорошу книжечку» та й клав її на полицю, щоб знов зняти місяців через два і знов прочитати першу картку. Зате Охрімова жінка, сівши того дня на призьбі під хатою вкупі з сусідками, зненацька, серед іншої розмови, казала так, мовби це їй було байдуже і зовсім не вдивовижу:

– А мій старий сьогодні все книжку читав. – Спо-о-ди, мудра: і довіку не розбереш! А він її так і чита, так і чита!

І вона скоса поглядала на сусідок, пильнуючи, як вона їм здається. А сусідки думали сами собі, а потім, уж Охрімихи, і казали одна одній:

– А вже й несеться Охрімиха з своїм читанням! Як він учений і всяку мудру книжку зна, так уже й казати щоразу.

На цьому й зупинялася просвіта в Костівці, і всі люди що жили в їй, мали такий погляд на книжку та на письменність, мовби то річ зовсім не цьогосвітна. Тим дуже здивувався Грицько з Грицихою, як одного разу Демид сказав їм:

– А давайте я вивчу Орисю читати та писати!

З дива вони спершу нічого не могли сказати, але Орися зараз же скрикнула:

– Не хочу! Не хочу! – і вибігла налякана з хати.

Демид знав, що коли сама Орися не схоче, то не поможуть ні батько, ні мати, – тим і облишив її. Але одного разу був він у гостині в Петренка. Петренко, заможний господар, мав трьох дорослих і двох малих синів – та ще й одного онука.

– Чому ви не вчите своїх дітей? – спитавсь Демид у його.

– А де ж би я їх учив? – одмовив той питанням.

– Де? А ось давайте, я вам навчу!

– Ви? – Петренко здивувавсь і більш нічого не сказав.

– Чого ви так дивуєтесь? Хіба думаєте, що в мене не стане розуму навчити?

Господар одказав:

– Ні, не те… А бачите, – як же таки ви, такі вчені, будете дітей учити?

Петренко за увесь свій вік знав тільки одного вчителя. То був радівський старий салдат. Петренко бачив його тоді, як він п'яний лежав коло шинку і старшина звелів «укинути його в темну». І всякий учитель уявлявсь йому саме в такій постаті – тим його й здивувало, що Демид береться вчити дітей. Та потроху Демид вияснив йому справу.

Петренкові це сподобалося. Але обачний господар спитався:

– А яка ж буде плата?

Демид досі не думав про сю річ докладно і відмовив:

– Я ще не знаю, яка вона буде; якщо школярів буде менш, то плата буде більша, а якщо школярів буде більш, то плата буде менша.

Демид одмовив се навмання, та зараз же й подумав:

– А справді: дурно я вчитиму чи за плату? Чи не здасться їм дуже дивним те, що я ні сіло ні впало, берусь учити діти дурно? Та чи не треба, щоб і їм, батькам та матерям, чогось коштувала наука – тоді вона здаватиметься їм дорожчою?

Одначе сказав:

– Собі, я плати не візьму, бо я з того не забагатію, а воно за забавку вивчити скільки там хлопців читати та мені буде за забавку вивчити скільки там хлопців читати та писати – ще веселіше з їми буде – однак зимою нема роботи.

А от на книжки книжки та на папір доведеться вам дати грошей.

– А багато?

Демид порахував і нарахував од кожного школяра сімдесят п'ять копійок.

– А книжки ж нам будуть? – спитався Петренко.

– Ні.

– Вам?

– І не мені. Будуть шкільні: даватиму їх читати хлопцям і тоді, як у школі вчитимуться, і тоді, як і не ходитимуть у школу.

– Та се дарма… Тільки якби ж ще хто… А то самому якось ніяково…

– Чому ніяково? До доброго діла й самому можна, а до поганого й гуртом не треба.

– Та се так.

– Та й не сами ви будете. Онисько Шапувал оддасть свого.

– Хіба казав?

– Еге. Та я ще й другим казатиму про це, може, хто й схоче. Хлопці та дівчата є на слободі.

– Хіба й дівчат набиратимете?

– А чому – ні?

– Та нащо воно здалося дівчині?

– На те, на що й хлопцеві.

– Та хлопцеві ж хоч що записати, євангелію почитати, молитви вивчити.

– А дівчині або жінці того не треба? Хіба їй не довелось би чого записати?

– Та ні, сказати, буває так, що й вони забувають, а якби записано, то, може, й не забули б.

– Ото ж то!.. А хіба євангелію та молитви жінці не треба знати? Адже і їй треба навчити діти молитись.

– Бач!.. – промовив Петренко і замисливсь, а трохи згодом додав: – А воно, коли хочете, то, може, й так…

Демид ще довго розмовляв про це з Петренком. Петренко слухав його, сперечався іноді, але видко було, що Демидове слово його переважує. Демид був цьому дуже радий. Придбати собі за прихильника такого поважного чоловіка та заможного господаря було річчю немалої ваги. А що Петренко був справжнім його прихильником, то в цьому Демид незабаром упевнився, почувши, що він клопочеться на слободі за школу. Через місяць після покрови[6]6
  Покрова Пресвятої Богородиці, християнське свято, що відзначається 1 (14) жовтня.


[Закрыть] Демид уже рахував вісьмох певних школярів: сімох хлопців і – що найважніше – одну дівчину.

Одного разу, як Демид оповідав батькові про свою школу, той спитавсь:

– А що, сину, цього не заборонено: вчити дітей?

– Ні, тільки під попівським доглядом.

– То ти б з'їздив до нашого батюшки.

Демид подумав і сказав:

– Еге, так буде краще… Поїдемте, тату, у неділю до церкви та й до його заїдемо.

У неділю Демид з батьком справді поїхали у Радівку до церкви, а відтіль до попа. Піп був з старих і нічого не знав, опріч звичайної служби церковної, бо що знав, усе позабував. Одбував службу, дбав про добробут своєї великої сім'ї. Про нововигадані церковні школи озивався неприхильно, бо така школа могла б йому тільки клопіт зробити. На його наполягали, щоб він завів її і в себе, а він усе відмагався, а дома казав, що ці всі школи тільки на те повигадувано, щоб нові хабарі з батюшок лупити: коли не хочеш школи, – вези хабар. Як сказав йому Демид, що хоче дітей учити, він спершу не зрозумів його, навіть злякавсь, думаючи, що той говорить про церковну школу в Радівці, але розпитавшися, махнув рукою:

– Та вчіть скільки хочете! Адже, кажете, по закону можна? Молитов тільки добре навчіть та внушайте, щоб слухались. А то тепер мужик – страху на його нема. Тоді страх був, як поміщики були… Тоді мужик духу боявся… А тепер що?..

Батюшка ще довго говорив на цю тему, шавкаючи беззубим ротом та трусячи білою головою з короткою кіскою.

Нарешті десятеро хлопців і двоє дівчат прийшли до Демида. У дворі в його була хата, що в їй ніхто не жив. Її вимазано, натоплено, поставляно там столи і таким побитом з неї сталася школа.

І радіючи, і страхаючись почав Демид науку. Боявся він, що не вмітиме навчити дітей, як бажав би. Але вже наприкінці першого дня його страх мало не ввесь зник. Його школярі були такі слухняні, такі уважні, так кожне його слово вухами ловили, що Демид одразу почув себе своєю людиною серед цих маненьких людей. Як же поминув тиждень, то й діти і вчитель зовсім уже породичались. Школярі – все діти 10–13 років – звикли до «дядька» – так вони звали Демида, а дядько до їх, і тільки ще дівчата трохи осторонь держалися. Хоч посувалися й не дуже швидко, та працювали весело й розумно.

Зате у Демида з'явився зовсім несподіваний ворог. Одного разу, як Демид учив, зненацька відчинилися двері, і Охрім уступив до школи. У його в постаті було щось особливе, голова гордо задиралася вгору.

– Здорові були, з вівторком! – промовив він.

– Здорові! Просимо!

– От, прийшол посмотрить на вашу школу, – забалакав Охрім, і Демид здивувався, – з якої рації він почав ламати язика. – Подозвольте посмотрить!

– Просимо! Дуже радий! – промовив Демид увічливо і, посадовивши Охріма, знову почав вчити. Охрім посидів, згорда підвівши голову, з годину, а далі, нічого не кажучи, встав, попрощавсь і пішов. Через кілька днів Петренко розказав Демидові, що Охрім підбурює людей проти школи.

– Хіба то школа? – каже. – От як я вчився, – зараз азбичку, тоді склади, тоді молитви, а це що? Окають та гакають, та й годі.

– Це він на вас сердиться! – додав Петренко.

– За що? – здивувався Демид.

– А за те, мабуть, що ви не пішли до його порадитися! – сказав сміючись Петренко.

Хоч Петренко й сміявсь, але цьому була правда. Охрім, уважаючи себе немовби за міністра народної просвіти в Костівці, образився, що його обминуло в справі народної просвіти ж. Тепер він з усієї сили намагався так чи інак здискредитувати перед селянами школу. Мабуть, через те двоє батьків тільки пообіцяли прислати своїх хлопців у школу, а не прислали. Навіть більше. Школярі вивчили вже половину літер, як один багатий чоловік зненацька забрав свого сина зо школи. Демид ходив питався, чого се так, умовляв, але почув одно:

– Мені його дома по хазяйству треба.

– Це брехня! – сказав потім Демидові Петренко. – Це його Охрім направив. Він ще й інших підбурює. Дехто з батьків ремствує, що місяць діти вчаться, а й азбуки не вивчили.

– Та 'дже вчать!

– Так у вас якось не так… Охрім каже, що зараз треба всю азбуку вряд вивчити: аз, буки, віди… Навчає, щоб брали дітей з школи. Може, й забрали б, ну, так кажуть: уже заплатили.

– Ну, а ви як? Не ремствуєте на мене? – спитався Демид Петренка.

– Та вже ж підождемо кінця, а тоді й будемо казати, – хитро відмовив той.

Демидові трошки гірко було чути се, а ще гірш було почути від своїх школярів, що деяких з їх не пускають з дому батьки, і вони то виблагають, то одурять батьків, а таки втечуть у школу.

Проміж цим клопотом мав Демид нагоду ще й вітати в себе гостей. Одного разу Демид почув у себе в дворі дзвоник поштарський, і пара коней під'їхала до школи. Двоє якихось добродіїв устало з поштарської чортопхайки і увійшло в школу. Попереду йшов високий кремезний чоловік з великою лисиноюта і з довгою бородою. За їм невеличка людинка з сірим потомленим обличчям та з рудою борідкою. Перший був у гарній селянській чумарці, а другий у якомусь татарському халаті чи пальті. У першого на мідяному ланцюжку висіла так звана по селах «мендаль». Гордо задерши свою голову, він увійшов у школу, мовчки озирнув усіх нача ким поглядом і, голосно одкахикнувшись, промовив:

– Здрастуйте!

Школярі поздоровкались, Демид підійшов до гостя.

– Радовськой старшина! – промовив той, подаючи Демидові руку. – А се мой писар, – він кивнув на заднього.

– Дозвольте рекомендуваться, – забалакав той, трохи образившись такою неповагою до своєї особи, – валастной писарь, секретарь Радовськой волости – Іван Іванович Попов.

– Ось що… Гм!.. – голосно одкахикнувся старшина і важко сів на Демидів стілець, хоча Демид ще його й не прохав сідати; писар зараз же притулився на лавці біля школярів. Старшина задер голову ще вище і взявся у боки лівою рукою. Тоді знов голосно одкахикнувся і почав:

– Гм… Як старшина, то єсть начальник у волості, прослишал: школа. Конешно, просвіщеніє юношества і наставлєніє на серце… Як отець волості жалаю посмотріть, какім сложенієм у вас діло йдьоть…

І пан старшина знову велично позирнув по всій шкоді. Демид хотів був йому відмовити, але йому не дав другий пан – пан писар. Цей, закинувши ногу на ногу, дивлячись на стелю, почав:

– Конешно, многожилатільнєє було б, ежелі би ви здєлали спервоначала сношеніє з канцелярією Радовськой волості, которая заведуєть усєми етіми ділами. Но у всяком случаї любознательно, сказав би, обревизовать просвіщеніє юношества…

– Дуже радий! – промовив Демид і почав далі вчити.

Та він добре знав, з ким має діло, – тим, скінчивши лекцію, озвався до гостей:

– От поки школярі там бігають, а ми підемо та закусимо. Я, знаєте, сам у цей час снідаю, та й вам треба з дороги підживитися. А там знов у школу.

– Гм… Авжеж… Закусить усігда ползительно… е… е… як вас… того… ім'я-отчество? – спитався старшина. – Я не знаю.

Демид сказав і додав:

– А я ось так ваше знаю!

– Нічого удивительного нема! – одмовив старшина, трохи приплющуючи очі. – То ж я – один на всю волость!

Демид поспішивсь повести «одного на всю волость» з його «секретарем» до себе. Тільки вже вони більше не вернулися в школу. Демид відав, що вони можуть йому нашкодити гірш, ніж хто інший, і зовсім навіть зупинити його діло. Він уконтентував їх так добре, що поїхали вони від його цілком задоволені. Демид знав, що з цього боку він поки забезпечений.

Але Охрім тим часом робив своє діло. Демид бачив, що й цей може йому пошкодити, і він наважився припинити його відразу. К різдву всі школярі вже вміли так-сяк читати й писати. І ото Демид запрохав усіх батьків і навіть Охріма до себе в школу в один день. Як усі посходились і посідали на стільцях він сказав:

– Я беру ваші гроші, то й повинен робити діло. От я й попрохав вас прийти, щоб подивились, чи справді є з нас пуття. Посидьте в нас, послухайте, що ми знаємо, та й попитайтеся, коли хочете.

Охрім іронічно всміхався. Демид почав питатися школярів. Він кожного питав спершу молитви, тоді казав йому читати, нарешті писати на класній таблиці слова та цифри. Усі школярі знали, що треба. Батьки страшенно здивувались, бо ніяк не сподівалися такого. Чули, що по старих школах, де вчили салдати, першу зиму вчилися читати, другу писати і хіба на третю аж починали писати «номері» – себто: цифри. А тут це все за півтора місяці! Вони голосно почали хвалити школярів та дякувати Демидові. Охріма мов що вщипнуло. Він зблід, потім почервонів, і нервово, тремтячою рукою поліз у пазуху і витяг відтіль якусь книжку.

– Читають! – промовив він іронічно. – Вивчили те, то й читають. Ні, нехай вони оце прочитають!

І він кинув книжку на стіл. Це була славетна «Грамматика». Демид дав її читати школярам. Перший прочитав, за їм другий, третій, четвертий…

– А що, Охріме, – спитався глузливо Петренко, – мабуть, школярі вже більше за тебе знають? Охрім сердито вихопив книжку з рук у п'ятого школяра. Засунув її за кожух. Тоді промовивши: «А все ж не по правилу!..» – повернувсь і вийшов з школи.

Люди засміялися йому вслід. З цього часу костівці стали вважати Демида за надзвичайно гарного вчителя, і другого дня приведено до його ще трьох нових школярів.

Таким побитом Демид мав тепер досить діла. Зранку він уставав досвіта світа, вештавсь по господарству аж до снідання; поснідавши, йшов у школу і вчив у їй годин до чотирьох з перепиною на обід. Як школярі розбігалися, Демид знову робив по хазяйству або столярував: він за останній час почав учитися столярства. Часом його кликано до якого хворого. Тепер у його вже була чимала аптека – ліки з неї доводилося йому продавати, а за те, що сам ходив, звичайно, не брав нічого. Спершу його вважано за простого і дуже доброго але ж трохи… дурненького, мабуть, бо де ж таки: кинув панство та взявся за мужицтво (так про його казано). Але кільки розмов про се з Петренком та з іншими селянами, потім те добро, що він людям робив, примусили й людей глянути на його іншим оком. Його часто кликано в гостину до селян і він, звичайно, не цурався.

Одного разу зайшов до його Петренко. Він часом заходив до Демида в неділю, чи в свято побалакати про всячину: про те, що воно таке «телеграм», про те, чи правда тому що скоро «ревизія» буде і таке інше. Він був чоловік розумний і Демид іноді залюбки розмовляв з їм, хоча й помічав, що Петренко йме йому віри, як він оповідає про те, що по «газетах чути», але зовсім поки не хоче няти віри, щоб сила в «телеграмі» і в хмарі була одна. Зайшовши тепер, Петренко своїм звичаєм не зараз почав про те, а вже далі сказав:

– А вам новий школяр находиться.

– Хто?

– Та родич мій один… Ви його-таки не знаєте, бо він не тутешній, з Радівки, – Андрій Кодоленко прозивається. Так він мені рідний племінник. Мою сестру та взято заміж у Радівку за Кодоленка. Дітей у неї було тільки оцей парубок та дівчина підстарша. Та тільки він боїться, що дуже великий: йому вже дев'ятнадцять год.

– То нічого, ще швидше навчиться.

– Та, мабуть, швидкий до вчиття буде. Там пам'яткий такий, що аж дивно! Усю службу в церкві зна, а читати не вміє. Ми стоїмо в церкві – де вже нам замічати – і не розуміємо нічого, а він усе зна. Так хочеться ще й читати навчитися. Оце випрохався в батька, щоб у школу ходити. Я, каже, не по жалію й десятьох рублів, аби вивчили.

– Ні, плата буде з його така, як і з інших. Хай приходить.

Через кілька день Андрій справді прийшов до Демида. Це був високий, ставний, трохи схудлий парубок, непоганий з обличчя, чорнявий, з розумними ласкавими очима, але такий несміливий, що Демид ледве міг з їм розмовляти: за кожною відмовою він страшенно червонів. Демид зараз же посадив його до трьох нових школярів і почав учити вкупі з їми. Але другого дня, страшенно червоніючи та соромлячись, Андрій сказав:

– Я се знаю.

– Що знаєте?

– Азбучку…

Він знав по ряду всі літери, але по-старому: бе, ве, ге… Демид почав йому виясняти, через віщо його знання нездатне. Андрій сумно похнюпив голову. Але в Демида ту ж мить в голові одна думка. Він ухопив три рухомі літери і поставив їх до читання.

– А гляньте сюди, Андрію, які це букви?

– Ес, о, ен, – одмовив Андрій.

– Ось слухайте ж сюди: це вони тільки так звуться – ес, о ен, а як читати, то вимовляти їх треба так: ес треба вимовляти с, це – о, а ен треба вимовляти н'. Розібрали?

Андрій мовчав: він не розібрав. Демид вияснив ще раз.

– Цебто в кожної букви є своє ім'я? – блиснувши очима, спитавсь Андрій.

– Еге ж, еге! – відказав Демид. – Але як читати, то ім'я не треба казати, а треба вимовляти так: с', а оце о, а оце н'. Вимовте так!

– Сс… оо… нн…

– Ну?

– Сс… оо… ссе… сон?

– Еге, сон.

– Той, що сниться?

– Хоч і той.

– То це я й прочитав?

– Авжеж!

– Оце й усе?

– Усе!

– І кожну книжку читатиму, якщо знатиму, як букви вимовляти?

– Атож!

– Кажіть же швидше, як вимовляти!

Демид почав казати, а Андрій з блискучими очима, увесь випроставшись, проказував за їм.

– Ще, ще прокажіть! – попрохав він, як Демид скінчив уперше.

Демид проказав.

– А нуте, тепер складіть що!

Демид склав одно, друге коротке слово.

Андрій прочитував.

– Ще! Довге слово! – У Андрія горіли очі, спинялося в горлі дихання.

Демид склав: сорочка.

Андрій подумав і сказав:

– Сорочка! сорочка! сорочка! – він трохи не танцював. – І оце все?

– Все!

Важко дихаючи, Андрій сів на своє місце.

– А я ж думав!..

За три дні Андрій одвик од бе, ве і хоч не швидко, ледве тягнучи, а читав. Зате далеко важче було йому писання неодмінно хотів навчитися писати, а його зашкарублі на кій праці руки не слухались очей та голови і зовсім не туди, куди треба, вели писало. Воно стрибало в Андрія туди й сюди по таблиці. Але ж у парубка був не самий розум, а й терпіння. Він упрохавсь у Демида ночувати в школі і ввесь час до вчиття і після вчиття сидів над писанням, аж поки подужав його трохи.

Тоді заходився читати; читав з запалом і перечитав не саму маленьку шкільну бібліотечку, а багато й Демидових українських книжок. Найбільше вражали його такі книжки, як «Дещо про світ божий». Він не зрозумів її спершу. Демид звелів йому читати при собі і виясняв що треба. Андрій розібрав усе, і світовий лад одразу мов устав у його перед очима.

– Он воно що! – скрикнув він, і все обличчя в його засяло. – Як же воно і мудро, і… просто…

Але зненацька якась думка зупинила його.

– А це не гріх? – спитався він одразу.

– Що?

– Оце все взнавати… Це ж од бога…

– Ну, то що? От ви зараз сказали, що мудро світ збудовано. А хіба ж може бути гріхом довідуватися про божу премудрість?

– Ні… – одказав Андрій і замисливсь.

Видко було, що якась нова думка з'явилась у його в голові.

– То виходить, – почав він не скоро, – що наукою догоджаєш богові, бо взнаєш його та прославляєш.

Хлопець знову замислився, а згодом сказав:

– Це правда. То я нічого про бога не тямив, а тепер мені бог такий… такий!..

Андрій схопився з місця, очі в його занялися, але в не міг висловити свого почування. Він зітхнув і знов сів.

– Ні, я не вмію сказати цього, – промовив він стиха. – Тільки бог такий мені тепер великий!..

Він знову замислився.

– Так он воно що! – промовив згодом. – Наука ба яка! Ні, я тепер нікому не пойму віри, як хто мені брехатиме на науку!