Текст книги "На розпутті"
Автор книги: Борис Грінченко
Жанр:
Иностранные языки
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]
V
Гурток, що збиравсь у Квітковського, був звичайним українським гуртком: було дуже багато ідейних балачок, ще більше розмов про старих «українофілів», що вони не так робили, як треба, або й зовсім нічого не робили, що треба робити інакше; але роботи не починав ніхто, опріч одного-двох людей, що працювали самотужки. Декому це балакання вже дуже надокучило, а між іншими й Квітковському. Тим часом підскочив прикрий випадок: один з гуртка, Давиденко, виїхав до Петербурга, і незабаром у псевдоліберальному і до українського письменства ворожому «Обозревателе» надруковано статтю з його підписом…
У гурткові про цей випадок багато говорено. Одні обурювались, а інші… пішли слідом за Давиденком. Квітковський зовсім зневіривсь у гурткові. Натомість його все більше й більше починали зацікавлювати останні писання Л. Толстого філософсько-морального змісту на основі по-своєму зрозумілої євангелії.
Його хистка вразлива натура вже переймалася тими поглядами, що в їх за останній час кохався великий московський романіст. Так зване «непротивление злу», заходи, щоб поліпшити особисту духовну істоту і неприхильність до громадянських справ – це було тепер у його на думці. Людське щастя бачив тепер Квітковський у фізичній праці і, йдучи слідом за своїм учителем, заходжувався шити чоботи. У місті знайшлося ще з півдесятка таких людей, як він, і вони думали заснувати якесь товариство на «толстовських принципах». Гордій сміявся з цього, а Ганна обороняла любленого брата. Одна з таких суперечок особливо була в тямки і Ганні, і Гордієві.
Одного разу Ганна, вернувшись від матері, розказала Гордієві, що Петро Квітковський укупі з своїми однодумцями мають заснувати хліборобську спілку.
– Петро кидає незабаром своє учителювання і їде туди, – додала Ганна.
– А де ж вони землі візьмуть? – спитався Гордій.
– Та в одного з їх трохи грошенят є, так він уже взяв у посесію клапоть землі.
– Чорт зна що таке? – сердито промовив Гордій. – У нас і так мало інтелігентних українських діячів, а тут ще й ті, що є, дуріють.
– Що ж ти зробиш, коли його така праця не задовольня?
– Не задовольня? А химери ганяти – задовольня? Ну, які вони хлібороби? Що з їх за пуття буде?
– Я й сама не думаю, щоб з цього яке пуття було, і мені самій сумно, що він одкинувсь од нашого гурту, але, по правді кажучи, не штука й одкинутись. У нас працюють звичайная самими язиками, а дійсної роботи нема. Ну, хоч візьмемо й нас – багато ми робимо?
Вони й справді не багато робили, і Гордій це знав. Але тепер ця жінчина увага чомусь уразила його, і він відмовив сердито:
– Скільки б не робили, та робимо все ж більше, ніж її дурні, що, латаючи чоботи, думають ущасливити і себе й людей.
– Нехай і так, але ж нащо лаяться? – сказала Ганна.
Гордій глянув на неї і побачив, що в неї на очах сльози. Вона дуже любила брата й матір і вражалась, коли хто пра їх що негарне казав. Гордій знав це, але тепер його опанувало пересердя. Він одвернувся і сказав крізь зуби:
– Ну, невелике лихо, коли й сказав так – адже з того він не подурніша. Ти взагалі ображуєшся з кожного слова, яке я тобі кажу про його або про матір.
– Не ображуюсь, – одмовила Ганна, – з кожного слова, але ти якось іронічно на їх дивишся, і це мене обурює.
– Ат, облиш! – сердито відказав Гордій. – Ти завсігди чіпляєшся до слів.
Ганна заплакала. Гордія це зовсім розсердило.
– Ну, от – тепер сльози! А чого – хто його зна!
– Того, що ти сьогодні неможливий! – відмовила плачучи молодиця.
– Я завсігди однаковий.
– Ні, ти перш був не такий!
– Це докори?
– Я… я не докоряю тобі… Але… але… це правда, що ти дуже одмінився… Я не знаю, через віщо це. Скажи мені, що я зробила тобі, Гордію, що ти на мене все сердишся?
– Ти мені нічого не зробила. І краще буде, якщо ми кинемо цю розмову.
– Але ж я не можу далі так жити! Не можу! – скрикнула з усієї сили молодиця і голосно заридала.
– А я не можу жити, коли мене дошкуляють образливістю та плачами, – зимно відмовив Гордій і вийшов з хати. Він одягсь і пішов з дому.
Ганна зосталася сама і могла наплакатися досхочу. І вона довго плакала і довго потім думала, рівняючи свої колишні мрії про дружинне життя до сьогочасної дійсності. Дійсність не підходила до мрій…
А Гордій, ходячи по міському саду, теж міг думати. І він думав багато. Розумів тепер, що в таких випадках, як був оце, винна не сама Ганна, а й він. Та було вже пізно. Він думав про своє сімейне життя, і в його з тяжкого горя боліло серце. Ні, не пощастило йому, не пощастило! Якось не ладнається в їх, якось не підходять вони одне до одного вдачами, і ось нелад, і ось горе. Але через віщо ж це? Адже він її любить? Запевне, – хоча бувають такі хвилини, коли йому здається, що він її не любить, коли у його в душі прокидається мовби щось вороже до неї. Йому здається тоді, що вона не задовольня його. Еге, в їй є чимало такого, що не задовольня його. Надто за останній час через цю дитину вона стала така дражлива, недоторкана і дуже змарніла. Обличчя схудло, пащеки повипиналися, стан зовсім зопсувавсь, і Гордій не міг спокійно дивитись на її живіт. Він викликав у його мов якусь фізичну ворожість. Гордій завсігди уявляв собі свою дружину ясною та вродливою, як сонце, – а сьогочасна Ганна зовсім була не така. Правда, се річ дочасна, але вкупі з тим се річ і періодична. І це обурювало його.
Існує на світі врода, краса – на те, щоб давати щастя людині. І ось після кількох років такої «періодичності в цій справі» ця краса мусить змарніти, зів'янути. З ясної вроди зробиться стара баба.
І так з кожною вродою. Властиво – на світі нема краси. – згадавсь йому вірш з німецького поета.
– Nur im Gesang?[4]4
Лише в співах (нім.)
[Закрыть] Тільки в піснях живе прекрасне? – думав він. – А в житті? В справжньому житті? Нема?
В такому разі, що ж зостається від життя?
Так, так: воля тільки в країні мрій, прекрасне тільки в піснях. Правда, як то відомо, теж «стоїть у порога», а ввесь світ «кривда зажерла»: добро і таке інше так само, мабуть, тільки в піснях або в країні мрій. Що ж тоді зостається від життя?
Життя! Хіба це життя, що в йому найвищі добра людські: краса, воля, правда живуть у самих мріях? Коли так, то нас тільки дурено, як у солодких пісеньках співано про всі ці гарні речі. Солодко співано, але все це брехня і в житті цього нема. Нащо тоді життя? Тоді життя просто гидке, смердюче болото або рівна, сонцем спалена нікчемна пустиня.
І в Гордія з'явилася злість, лютість. Його одурено, він стріває в житті не те, чого сподівавсь. Він марив про довічну вроду, а йому кажуть, що вона в самих пісеньках. Він марив про геройські вчинки, а йому доводиться думати про гербові марки, про апеляцію, про касацію, розмовляти з гладким цем і обороняти, може, шахрайства його – і все це на те, мати шматок хліба, а шматок хліба мати на те, щоб жити, а жити… Жити на те, щоб упиватися красою, волею, правдою» добром – так думав він спершу, дурний! А тепер? Все це в самих пісеньках!!.
А нащо ж жити, коли так?
Він зупинивсь на цьому питанні. Він становив його собі вже не одного разу, але відповідь здавалася тоді не мудрою і не довго її шукано. Тоді було все так просто: старі традиції – забобони; вірити треба тільки в нові ідеали: у правду в добро, у красу, у волю, у братерство… А з цієї віри зараз виникала й одмова: жити треба на те, щоб користуватися з правди, з добра, з краси, з волі, з братерства, і за це самому треба було робити так, щоб і люди могли з цього користуватися. І він вірив і жив щасливий.
Еге, він вірив! Мільйони людей вірили в персонального: бога, але такі, як він, молоді, одкинули ту віру, як забобони, і постановили замість неї теж віру – в ідеали XIX сторіччя. Замість віри знов-таки віра.
Але в тому ж і сила, що він тепер не міг вірити. Коли перша віра впала, – чому не могла впасти й друга? Правда, добро, краса, воля, братерство, рівність – це все тільки частини, дріненькі складові частини з одного великого, незмірно великого, що без його людина жити не може, що в йому людина мету своєму життю бачить. Се велике – щастя. Ось воно! Ось чого треба людині і ось чого вона не має. Яка ж може бути віра в частини, коли не існує ціле?
Та й частини ті, хоч і кожну нарізно розібрати, – в їх так само не можна вірити. Ні правда, ні добро, ні краса, ні воля, ні братерство, ні рівність не панують ніде на землі, ні серед якого народу, ні серед якої держави – ніде. Існують тільки поривання до їх та, може, уривково часом виявляються вони в приватних відносинах. І він має вірити в те, що, відколи світ стоїть, існує тільки як ідеал і ніколи не зіходило в життя? Чому ж, коли так, не вірити в кайдани, в кров, у темряву, в неволю, в зло – вони більше панують на світі, ніж усе те!
Щастя! Щастя людині треба! Щастя вона не має! Вбачав колись щастя в правді – і бачить, що щодня ламає правду в житті, найбільше щодо Ганни; в добрі – і чує в себе в серці саме зло; в красі – і бачить, як краса одцвітає; в волі – і повинен бути невільником шматкові хліба! Це щастя? – Але ж це може бути дочасним! – казав йому якийсь голос. – Ви могли з Ганною не зрозуміти одне одного, але прийде час, і ви погодитесь, і зло у тебе в серці одміниться на добро. А неволя з-за шматка хліба, нелюба праця – невже ж це річ довічна, невже це річ така, що її не можна відмінити? Борись і досягнеш!
Так, він може боротися і він боротиметься. Він виборе волю, працю любу, хоча мільйони людей стогнатимуть невільною тяжкою працею. Нехай він погодиться й з Ганною. Це все добре. Але що потім? Буде потім щастя? Ні. Принаймі – воно нічого не варте, се щастя.
Еге, те щастя, що його так бажає людина, що в йому вона вбачає мету своєму життю, – справді не варте нічого.
Яке це щастя, коли я, напившися вранці чаю, вийду з дому і забуду застібнути пальто на верхній ґудзик і через це буде якесь там запалення в легенях чи ще якась погань, і я дам дуба!.
Смерть – це та річ, що вона собою знищує всю вартість чого б там не було на землі. Що може важити хоч би й найвище щастя на їй, коли смерть відразу і щохвилини може знищити все? І тоді темрява, ніщо…
Він згадав, як читав колись у часописах, скільки важив мозок у одного великого, що зажив собі європейської слави, письменника. Він не пам'ятає, скільки саме, але не забув, що в тому-таки часописі описано було й те, як великому письменникові розпиляно голову, винято мозок… Не знає він, чи поховано мозок потім у яку золоту урну, чи просто прийшов сторож, скіпкою зскріб шматок мозку у черепок – укупі з попелом од тих цигарок, що їх анатоми курили, – і притулив черепок до голови…
Згадав це, і його всього мов скрутнуло. Людина, найкраща людина, ідеал людини, жила і мала щастя – робити своєю працею добро мільйонам – і ось тепер що? Брудні сторожеві пальці пхають мозок у черепок, ні, навіть не пальці, а скіпка. А цей шматок, що до його сторож гидує доторкнутися руками, цей шматок є те, що дало нам ті великі твори! І все це скіпкою, скіпкою!
Щастя! Ось він – прообраз того щастя. Він боротиметься – нащо? Щоб умерти?
Добре тим, що вірять у життя інше, тогосвітнє! Добре! Як би він тепер бажав вірити, та не може! Ця віра дає надію, дає мету в житті, дає розуміння, вагу життю. А без неї все скінчається чорною, безнадійною, абсолютною смертю.
На який же чорт ці зорі – довічні, невмирущі, цей місяць, земля – все це німе, мертве – і невмируще, а я – вмирущий, я – живий, тямущий? Ба, ні! «Наука» (він іронічно всміхнувся) каже, що й вони вмруть, що й сонце вмре, що це все якась безодня поглине. А там? Він хоче знати, хоче розуміти, що там – може, тоді він знайде й собі відмову. Але що там – він не знатиме і не зрозуміє – хоч не питайсь.
– Und ein Narr warter auf Аntwort… – згадалась йому його ж одмова Демидові.
Дурень дожидає відповіді, – запевне, дурень! Одмови бути не може. А коли так, то нащо це все – життя, сонце, зем щастя – все це, що є, що бачиш, що знаєш? Ні на що! геть усе к чортовому батькові!
Гордій плюнув і встав з ослону. Він озирнувсь. Міський садок був порожній і темний, бо сторож уже погасив у йому ліхтарі. Була вже ніч.
Гордій пішов додому порожніми вулицями. У його в душі не було нічого, опріч того почування, що викликало його останню фразу: ну й геть усе к чортовому батькові! І прийшовши додому, він уперше, відколи одружився з Ганною, не скінчив суперечки згодою, навіть не промовив і слова до жінки, а ліг спати в другій хаті на канапі.
Тяжкі дні почалися з того часу і Гордієві, й Ганні. Він мучився своїми питаннями і мало коли й озивавсь до Ганни. Все, що він помічав перед себе, він зараз припинав до одного – до свого питання. Бачив, що Ганна сумує, і йому навіть хотілося її розважити, але думка: «нащо? Більше, чи менше суму – однаково черви у ямі з'їдять!..» – спиняла його від того. Ця думка отруювала йому все, і він усюди, з-за всього кільки день бачив саму смерть.
Несподівано перепинила такий напрямок у думках одна річ. Мало не через два роки після одруження Ганна породила сина.
Як почалися породіллині муки, то спершу вони не зробили на Гордія ніякого вражіння, але дедалі вони все більшали та дужчали. Уночі вони зробилися такі, що в Гордія стиснуло серце з жалю, і він одразу забув усе, що його мучило і мучився тепер самими Ганниними муками. З острахом, затаївши духа, дожидався він кінця і відразу стрепенувсь, як почув дитячий крик…
І як уперше взяв Гордій на руки шматок цього червоного м'яса, то він зараз же подумав:
– Нащо це? Адже…
Але ту ж мить шматок червоного м'яса заворушився, скрикнув, Гордія мов струсонуло щось. Життя! Живе життя!
І надзвичайна любов обхопила Гордія на деякий час до цього живого життя. Він колихав сина, він цілував його, в упивавсь його рівним диханням. І потім, положивши дити у поруч із матір'ю, він став навколішки біля ліжка, припав головою матері до ніг, і сльози закапали в його з очей…
Але все це допомогло Гордієві перебути тільки гострий біль своєї душі, але не могло відвернути його від тих фатальних, неминучих питань, не могло дати на їх одмови. Правда Гордій повеселішав, життя з Ганною зробилося рівнішим, але носив він у душі, не покидало його ніколи – воно його гризло, воно отруювало йому кожну годину.
Несподівано надійшла ще одна зміна. Бездітний дядько умер і все, що мав, одказав небожеві. Гордій робився багатою людиною.
Вернувшися з похорону, Гордій розказав Ганні, що Демид не йде в лікарі, живе дома, господарює… Гордій не міг до нього придивитися, бо бачився з їм нашвидку, але помітив, що він якось якось одмінився. А проте й Ганна мала незабаром побачила його: Гордій кидав судову практику і їхав на свій новий хутор господарювати. Він радів з цього, як дитина він був такий веселий, такий щасливий, що й Ганну зробив щасливою та веселою, хоча їй і не хотілося через дещо їхати на хутір…
VI
Демид Гайденко справді одмінився: немов постарішав, споважнів, а поміж бровами в його лягла глибока риска…
Демид радий був приїхати додому. Як його батько, невисокий, але кремезний дідок з сивими вусами, без бороди, сидячи біля його в якомусь передпотоповому хутірському повозові, штовхнув його в бік і сказав:
– Дивись, уже наші луки видко! – то замислений Демид стрепенувся. Він почав глядіти на широкі, тепер пожовклі, луки, що по їх бігла, виблискуючи на сонці, вузенька річка, на гайок понад річкою і, нарешті, на рідну хату, що тільки верхом своїм визирала з буйного саду. Він дививсь на їх так, мовби вш не два місяці, як покинув їх, а бачить їх знову після довгої кількарічної розлуки. Якесь давнє-давнє почування любе знов обхоплювало його, і все здавалось йому таким новим і таким гарним. Колись давно почувався він так саме… Але то було Давно, – і тепер мовби на його новим духом віє…
– Що це? – подумав Демид. – Чого се мені так покращало це все, таким ріднішим, любішим зробилося?
І він згадав, як виїздив з міста і як місто здавалось таким адзвичайно похмурим, темним, гнітючим…
– Демиде, голубчику! Синочку! – скрикнула старенька ухорлява Демидова мати, вискочивши на рундук та обхопивши сина.
– Боже мій! Як же ти змарнів! – скрикнула вона знову, глянувши йому в обличчя.
– Дарма, – ось ви, мамо, мене підгодуєте, – усміхнувся Демид.
– Біжи, стара, вари галушки, вареники, книші, пироги, пундики… – промовив Кирило Семенович.
– Бозна-що ти, старий, кажеш!.. Та й де ж таки видано, щоб книші, пироги та пундики варили! – одмовила Марта Іванівна і повела сина в хату.
Демид увійшов у просту, добре йому знайому світлицю, що звалася в їх пишним ім'ям – вітальня, – тим, що тільки в їй можна було вітати гостей, – уздрів знайомі, помазані білою глиною стіни, кілька стародавніх стільців попід стінами, ще стародавніші два крісла біля столу, канапу стару та малюнків кільки по стінах – уздрів це все і почув себе так спокійно. Глянув на батька та на матір: обличчя у їх сяли з щастя. Демид обняв матір і поцілував щиро, потім батька.
– Ну, ось я й дома! – і правда ж, що нема і не буде ніде так гарно, як дома!
– Йо? – перепитав зрадівши батько. – Тільки тепер гляди, бережись, а то мати загодує тебе всякими своїми…
– Бозна-що ти кажеш, старий!..
– А то й ні? А ти б краще спиталася, чого це Демид приїхав.
– Авжеж чого: мабуть, попрощаться та на свої лікарі їхати! – і обличчя у Марти Іванівни засмутилося.
– От же й не вгадала, стара! Поганий ти угадько, поганіший за тих трьох циганових синів, що, знаєш…
– Та знаю вже!.. Але що ж там таке, коли не лікарі? – питалася Марта Іванівна.
– Лікарів, мамо, ще поки ніяких і нема, ще коли там будуть, а я приїхав просто у гості до вас, – сказав Демид.
– Оце гарно, синку, вигадав, хоч я на тебе надивлюся…
– Якщо ми з їм не помремо з голоду!.. – перепинив Кирило Семенович.
– Ой, лишко!.. Я ж і забула за обід! – скрикнула мати і побігла до пекарні.
– Ну, а я піду в свою хату, – промовив Демид, – трохи вмиюся, – і вийшов. Його хата, та, що в їй він звичайно жив, як бував дома, була малюсінька світличка з одним вікном, з ліжком з одного боку та з лавою, селянським килимом укритою, з другого – з столом та з стільцем. Якщо додати сюди полички та книги та два-три письменницькі портрети, а серед їх великий Шевченків, то це й усе, що було в їй. Демид умивсь, передягсь і пішов до гурту. Там гарячий борщ уже парував на столі. Зголоднілі подорожні так залюбки заходились коло його, що ніколи було й розмовляти. Але як трохи під'їли, то Марта Іванівна, що не зводила з сина очей, запиталася несміливо, видимо боячись лихої відповіді:
– І довго ж це ти будеш у нас, синку?
– А поки проженете! – усміхнувсь Демид.
– Ні,ти кажи!
– Та й сам не знаю… Хочеться дома побути – уже, якщо звелите, з місяць поживу.
– Йо! – скрикнула радісно Марта Іванівна: вона ніяк не сподівалася такого.
– Боюсь тільки, що нароблю вам клопоту, – сказав Демид.
– Дарма, сину, – мати любе клопіт, їй без клопоту, як солдатові без війни! – озвавсь Кирило Семенович.
– І що-бо ти кажеш, старий – рівня до салдата! – промовила невдоволено Марта Іванівна. Вона завсігди воювала з своїм «старим»: він любив її лякати і трошки глузував, що була така товкуща, а вона раз у раз ображувалася з того, хоча, звісно, в її без краю доброму серці ся образа держалася тільки доти, поки вона доказувала своє останнє слово про неї.
Після цього розмова зробилася зовсім весела. Батько й мати переказували Демидові усякі хуторянські новини, а Демид слухав їх, забувши на який час те похмуре гнітюче місто, що з його він приїхав.
Та лігши того вечора вже пізно спати у своїй хатці, в самотині, він почув одразу, що згадка про те місто знов починає панувати над їм, знов стискає йому серце. Але це було не надовго. З ліжка йому видко було у вікно. Осінь була суха і небо зоряне. Демид бачив, як ледве блищала здалека тоненькою смужкою річка, як темнів гай. Як він часто бігав у тії гаї, як часто купався в тій річці!.. І знов старі дитячі згадки обхопили його і занесли з собою в той мрійний, напівсонний край, де завсігди відпочиває серце людське від тих болющих ран, що завдає йому сувора немилостива дійсність. І Демидове серце відпочивало, і він сам не помітив, як заснув добрим спокійним селянським сном.
Він прокинувся другого дня вранці. Сонце тільки зійшло. Демид швидко одягсь, умивсь і пішов з хати. Батько вже десь клопотавсь по господарству; материн голос чуть було Демидові з пекарні. Нікого не стрівши, вийшов у невеличкий садок і пішов стежкою. Садок був уже пожовтий; товстий шар зовсім жовтого листя лежав долі. Нога м'яко ступала по йому, шелестячи сухим шелестом. Демид любив те шелестіння і пахощі від такого листя. І ці пахощі, і трохи холодне повітря, і червоне ще сонце якось гарно впливали на його, робили бадьорішим, моторнішим. Широко, вільно дихаючи, пройшов садком, переліз через тин, перейшов луки і вступив у невеличкий круглий гайок. І там було так само, як і в садку: жовто і півмертво; видко було, що за кільки часу і цього не буде, сніг укриє все, і все буде мертве. Та дарма! Зараз звідусіль віяло свіжістю, бадьорістю, силою. Демид розумів – чому. Це мертве віщувало незабаром живе. Те живе, що має прийти, що одмінно мусить прийти, чулося у всьому: і в цьому світ повітрі, і в тому вічно осяйному сонці, і навіть у цьому жовтому листі, що, зогнивши, мусило дати пожиток новому буйному життю. Ні-ні, це була не смерть, а відпочинок – відпочинок здоровий, свіжий…
Ставало гарно на душі. Він тяжко мучився досі. Вдарено його дуже, рана була глибока. Спершу здавалося, що сметельна; думав, що все скінчилося і нічого не може початися. І це вбивало його.
Але тепер, серед цієї природи повіяло на його впокоєм повіяло свідомістю, що далеко не все скінчилося.
– Боже мій! – думав Демид. – Який я себелюбець! За власним особистим нещастям, що розбивало цілком особисто частину мого життя, я забув про другу, величезну частину його – ту, що обнімає собою ввесь світ широкий, ясний та глибокий. Я марив про працю для народу, про поміч йому і про культурну роботу серед його, а скоро зазнав особистого нещастя, – зараз і забув про все!
Він вийшов з гайка. Перед їм прослалося поле. Половина його була чорна, зорана. Там, де кінчалося оране, чотири пари волів тягли плуга. За їм ішов Трохим, батьків наймит. Він нахиливсь над плугом і державсь руками за чепіги. Він так робив це, що здавалося, – не воли, а він, попихаючи руками, різав плугом землю. Побіч волів йшов хлопець-погонич.
Угрузаючи в ріллю, Демид перейшов аж до орачів.
– Боже поможи! – промовив він, підійшовши до Трохима та йдучи поруч з їм.
Трохим, не одриваючи ні рук, ні очей од плуга, кивнув йому головою, промовивши:
– Спасибі!
– На зяб? – спитався Демид.
Трохим знову кивнув головою, не покидаючи свого діла. Воли тихо тягли плуга, Трохим з напруженими руками керував їм. Демид ішов поруч з Трохимом. Так вони дійшли борозни. Хлопець завернув воли. Трохим витяг плуг з землі, підняв його. Воли потягли граділь у бік, колішня завернулася. Трохим заніс плуга і поставив як треба.
– Стій! – сказав він і випроставсь.
– Здорові були, Трохиме! – промовив Демид, подаючи йому руку.
– Та в мене руки умазані! – відмовив невисокий, але кремезний, з невеликими чорними вусами, моторний Трохим, поглядаючи на свої руки, умазані в землю.
– От ще вигадуйте! – сказав Демид, стискаючи йому руку. – А дайте я за вас поорюсь!
– А не забули? – спитав Трохим.
– Чому забув? – відмовив Демид і взявсь за чепіги. – Ви покуріть, а я піду. Ану!
Погонич ляснув батогом, і плуг рушив. Хоч Демид і сказав що не забув орати, але зараз же почув, що трохи одвик. Він вивчився орати в кінці цього літа, як орано на озиме, – вивчився, звісно, не з якої там потреби, а більше задля гімнастики, бо яко лікар вважав фізичну працю, та ще й надворі, за потрібну людському здоров'ю. Але тепер він чув, що руки його не так певно керували плугом, як тоді.
– Демиде Кириловичу! – гукнув Трохим, набиваючи люльку. – А то ж нащо огріх?
– Не буду! – відмовив Демид, але за малим зараз же й другого не зробив. Мерщій наліг з усієї сили на чепіги і поставив плуг як треба. Земля здималась поперед плуга, репалась і одверталась чорними соковитими скибами набік.
– Глибше! – гукнув Трохим.
Демид ще наліг на плуг – скиби потовщали.
На новій борозні Демид почув, що вже впевненіше керує плугом. Хоча Трохим, накурившися добре, ходив за їм і казав, щоб він віддав йому плуга, але Демид не послухавсь і орав доти, аж поки прибігла наймичка кликати їх снідати. Демид довів борозни, витяг, струснув плуга і перекинув його на бік. Погонич повиймав занози з ярем і налигані воли пішли пастися.
– Ну, ходіть! – промовив Трохим. – Тепер і попоїсти можна.
– Чому ні? – відмовив Демид і почув, що в його трохи болить спина і страшенно хочеться їсти.
– А вам, тату, ще багато орати на зяб? – спитався за сніданням Демид.
– Та спізнилися, сину, один наймит не дожив, кинув… Сам Трохим усього не вхопить. От і завтра доведеться його відірвати від оранки та послати в город. А другого наймита не хочеться наймати.
– Так ви, тату, вже візьміть Трохима куди вам треба, а я сам поорюсь, – сказав Демид.
– Ну, вигадав ще! – відмовив батько.
– Та чого ж там вигадав?
– Та наче справді нікому робить!
– Адже сами кажете, що спізнились. Та мені й хочеться трохи поробити – саме тіло просить фізичної праці.
– Так це важко, увесь день орати! – впевняв Кирило Семенович.
– Коли й буде важко, то тільки спершу. Оре ж Трохим.
– Ну, гляди!
– Бач, приїхав відпочивати, а сам он що! – невдоволено сказала Марта Іванівна.
– Та воно, стара, оце саме й відпочинок від книжок! – заспокоїв її Кирило Семенович.
А проте ні Кирила Семеновича, ні Марту Іванівну не здивувало Демидове бажання. Демид і завсігди, ще змалечку, охоче брався до простої роботи. Помагаючи батькові та матері в господарстві, Демид давно ще вивчився молотити і любив цю роботу. Та й самі старі Гайденки, хоч і не зважали ні на які там наукові досліди про те, що треба людині фізичної праці а просто з неминучої потреби брались часом за граблі та вила, а Кирило Семенович і до плуга. Звісно, батькові й матері трохи було дивно спершу, що чоловік, скінчивши університета та мігши бути людиною великою (так вони думали про Демида), – ішов орати, та потім звикли і коли тепер вони й умовляли Демида не робити сього, то просто думаючи, що се буде йому дуже важка робота.
Поснідавши, Трохим пішов до іншого діла, а Демид, з погоничем удвох, до плуга. Демид орав увесь день і страшенно втомився: спина, руки й ноги дуже боліли, найбільше спина.
Він заснув, як мертвий, але встав другого дня до схід сонця вкупі з батьком – свіжий та дужий. Трохи здригаючися з холоду, побіг до возівні, витяг плуга і запріг удвох з погоничем воли, їхати тепер треба було аж на другу ниву – далеко, тим на ввесь день. Жаліслива Марта Іванівна ще звечора бідкалась, що Демид не обідатиме дома і хотіла була прислати к обіду по його коня, та Демид зважливо повстав проти цього. Зате вже обід вона йому добрий прислала.
Демид за цей день утомивсь далеко менше, ніж учора. Аж до неділі орав він щиро і встиг доорати все вчасно і тим не трохи здивував скептичного свого Трохима, бо той думав спершу, що це тільки так – пустує панич.
Але панич не пустував. Навпаки, Трохим міг бачити, що він дедалі все щиріше та щиріше береться до простого діла. Після оранки Демид заходивсь коло саду і, нанявши собі хлопця до помочі, почав копати та перекопувати та садити. В один час з усіма робочими людьми на селі уставав він уранці і йшов до роботи. Здорове осіннє повітря проймало його спершу холодом і примушувало щиро братися до лопати. За чверть години йому було вже душно, а к сніданню у його з лоба капав піт. І так спливав у роботі ввесь день. Демид почував себе здоровим і спокійним. Він думав тепер мало про останні політичні новини або й зовсім про їх не думав; зате його дуже зацікавлювало, що в його не ставало соломи, щоб захистити на зиму від морозів молоді деревця та виноградові кущі. Читав він трохи ввечері та святами та неділями – більше не мав часу.
Таке життя подобалося йому. Властиво, він не думав про те, чи воно йому подобається, чи ні, а просто йому було так спокійніше жити, і він жив так. За фізичною працею та за щоденними нним клопотом від його якось відходили ті важкі згадки, що завсігди, як з'являлися, несли з собою муку…
А тут незабаром ще робота настигла. Одного разу, шпортаючись у саду, Демид побачив, що до його йшла мати, а з нею якась селянська жінка.
– А кинь на хвилину, синку, та йди сюди! – гукнула мати, не хотячи лізти між покопані ямки. Демид кинув лопату і підійшов.
– А що, мамо?
– Та ось молодиця прийшла – чоловік ногу врубав – так чи нема в тебе такого, щоб кров зупинити?
– Дуже врубав? – спитався він у жінки.
– Та там так, що не доведи й мати божа, – так кров і цебенить! Уже ми й стару Хомиху кликали, щоб замовила кров – замовляла-замовляла – ні, нічого! Будьте вже ласкаві, поклопочіться!
Жінка вклонилася Демидові.
Він збігав у хату і взяв дещо з своєї невеличкої аптечки.
– Ходіть! Ви далеко живете?
– Та ні: сьома хата од краю на нижчій перії! Хіба ж ви не знаєте? – ми Карпенки.
Вони пішли. Невеличка слобідка починалась, трохи оступившись от Гайденкового двору, Демид ішов швидко поруч з Карпенчихою, що, не кидаючи охкати та нарікати на свою долю, розповідала йому, що її чоловік Грицько робив до воза люшню і врубався; що вони вбогі, що дітей у їх нема, сама Дочка Оришка, та й з тієї не яка там ще поміч – усього 15 год їй та й здоров'я мало… Вона може ще й більше розповідала б Демидові, так уже дійшли до хати.
Грицько Карпенко лежав у хаті на полу блідий, ледве притомний, бо з його дуже багато витекло крові. Ліва нога нижче коліна була гола і вся закривавлена. Кров стікала на піл, капала додолу.
Демид позасукував рукава і мовчки почав розглядати ногу. Мабуть, чоловік стоячи рубав щось проміж ніг і одбатував собі добрий шмат од литки. Демид заходився спиняти кров і за кілька часу досяг цього. Він обмив ногу, пересунув з кривавого місця хворого і почав зав'язувати рану.
– А дайте мені голки! – сказав Демид і підвів голову.
Він несподівано вздрів перед себе дівчину, невеличку на зріст, з надзвичайно тонкими, «панськими» рисами в обличчі. Ще дивніші були дівчинині очі – великі та карі, що, широ розплющившись, з якимсь несамовитим острахом дивились криваву рану Грицькову; обличчя було бліде, худі руки зціплені міцно притулені до грудей.
– Орисю! Де ти голку діла? – озвалась Карпенчиха дочки.
А Орися мов не чула і все стояла на одному місці, біля лежанки, не зводячи очей із батькової рани.
– Орисю, ти чуєш? Та ось вона! – сказала жінка і сама подала Демидові голку.
