Текст книги "На розпутті"

Автор книги: Борис Грінченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

– Вона моя, вона буде моєю, ця чудова дівчина! Моя люба, моя…

– Ви дуже поспішаєтесь кудись, Ганно Михайлівно? – перепинив він сам себе.

– Ні, – ледве одмовила Ганна.

– Коли так, то пройдімось трохи, і я скажу вам, чого я йшов до вас.

Ганна мовчки повернулась і пішла поруч з Гордієм.

– Пройдімо в міський сад, – попрохав він.

Сад був за кілька ступнів звідси. Вони ввійшли в його. Людей було так мало, що легко було знайти захисток для розмови.

– Ганно Михайлівно, ви не догадуєтесь, чого я до вас, власне до вас, приходив? – спитався він.

У Ганни застукало в голові і вона ледве могла промовити:

– А чого?

– Скажу просто: я люблю вас. Я приходив прохати бути моєю дружиною.

Вони йшли безлюдною стежкою, сховані од людського ока за густими деревами. Ганна схилила голову й мовчала.

– Ганно Михайлівно! – почав знову Раденко, і голос його затремтів. – Галю!..

Вона підвела голову і глянула йому в вічі. Перед нею була огутна осяйна врода, перед нею була людина, що сперечатися з нею вона не могла. Гордій зрозумів це, і ту ж мить його губи схилилися над дівочим обличчям…

Демид сидів за столом, стиснувши голову руками, похилившись над листом, і тупим нерозумним поглядом дивився в клаптик паперу, в ті слова, що на йому стояли:

«Простіть! Не можу. Забудьте!» Сидів і силкувався зрозуміти те, чого не міг зрозуміти.

Гордій увійшов у хату. Його обличчя сяло надзвичайним сяйвом.

– Ну, друже, – скрикнув він, ухопивши Демида за руки, – поздоровляй мене з моєю радістю і радій, бо я знаю, що моя радість, то й твоя. Я одружуюся з Ганною Квітковською.

Грім, що вдарив би зараз серед хати, не так би вразив Демида, як ці слова. Він зблід ще дужче і занімів. Але се тільки на хвилину. Міцна душа перемогла сама себе. Він мовчки взяв листа зо столу і стиснув другові руку…

Гордій за своїм щастям не помітив нічого. Він почув потребу розказати про нову подію і, ходячи по хаті, радісно оповідав про свої заміри, про те щастя, яке має бути, про те, що Ганна буде ідеалом дружини, що вона зможе зробити навіки щасливим того, за кого піде, і багато такої щасливої нісенітниці, що звичайно рветься з уст у безмірно на той час щасливих людей.

А Демид усе слухав, і кожне слово було йому гострим ножем у груди. Довго говорив Гордій і тільки ввечері побіг з дому до Ганни…

Демид зостався сам. Він навіть не думав. Ні, думав, але то були вже не думи, то були найглибші почування, бо не можна було б розібрати, де кінчається дума і де починається почування.

Він завсігди марив про те, як він щиро працюватиме на користь рідній землі, але поруч з тією, що їй оддав би він своє серце. «Вона» була у його в уяві чимсь вищим, що перед їм він мусив схилятися і без чого не міг жити.

Та, яку він знайшов, не різнила з тим образом, що змалювала йому фантазія. І він оддав ій своє серце навіки, без звороту.

Був певний, що й вона віддала йому своє. Була до його така прихильна, така ласкава! І він був певний…

Але помилився… Ще й надто. Мало того, що віднято в його щастя, – доля направила зробити це його єдиного щирого друга. І Демид почував, що його нещастя робиться удвоє важчим.

– Нащо це так? Через віщо це так? – питався він. – На підставі якого права, на підставі якого закону розбито його сподівання, зламано його життя? Де після цього розумність у житті?

І Демидові здавалося, що все це життя, що крутилося навколо його, було якоюсь безладною мішаниною: постаті крутилися, ходили, переходили, розмовляли, плакали, сміялися і все крутилися, крутилися без краю. Крутилися не круг себе, а мов у калейдоскопі. І все вихрилося без мети без ніякої мети, без ніякої розумності. Він пізнавав навіть знайомі обличчя, пізнавав Квітковського, товаришів, Гордія пізнавав її і навіть себе. І все крутилося, мішма безладно мішалося, штовхаючись одно об одне, завдаючи одне одному біль, рани – і все те без мети, а так, тільки тим, що туди їх крутонуло. Цей крутінь сповнив невеличку хатину, тісну, погану нору. І ця нора була той світ, що його так славлено за безкраїсть та пишність. Брудна нора, безладний крутінь.

Але ж боже мій! Скільки їх, скільки їх, скільки їх! Вони сповняють усю хату. Вони не дають йому дихати, не дають йому жити. І він не може їх прогнати, не може оборонитися, бо що ж він може зробити серед цього крутіню, серед цієї безладної безрозумної мішанини?

І мішанина крутиться, і Демид не тільки бачить, а й чує, як вона крутиться, чує безладне шамотіння одежі, чує безладний гомін. Шамотить, шамотить, шамотить! Якось гостро: шам-шам! шам-шам! шам-шам!

І Демида мучить цей «шам-шам». Йому здається, що кожний «шам» б'є його по голові. Він хоче затулити вуха, але не може поворухнути рукою. Він хоче кричати, але кричати несила. Ні, він кричить, але тільки голосу його не чуть – він це добре сам поміча. Тоді він збира останню силу і скрикує…

Що це? Крутінь зник, але навкруги темрява. Демид починає пригадувати собі – де він, що він. Промина кільки часу, пою він догадується, що це ніч, що він у своїй хаті.

Треба б спати, але Демид спати не може. Він починеє думати, але думки знов стають уявами і знову постаті крутяться…

Глянувши уранці на свого друга, Гордій аж злякався:

– Що тобі таке, Демиде? Ти як з хреста знятий!

Демид махнув рукою, сказавши, що трохи нездужає. Йому важко було розмовляти з Гордієм. Тим він страшенно зрадів, як того ж дня приїхав до його батько. Демид сказав, що поїде з ним погостювати додому. Казав погостювати, а справді не думав до міста вертатися. Гордій мав написати йому, як буде весіллія, бо неодмінно хотів, щоб Демид був боярином. Батькові треба було найменше тиждень, щоб покінчити всі свої справи. Цей тиждень був Демидові важким тижнем… Але минув і він, і нарешті вони поїхали.

Гордій же заходився діяльно доводити до краю те, що почав. Він не мав ще ніякої посади, та дуже й не дбав про неї бо йому кращою здавалася непідлегла адвокатура. Через місяць він уже мав таку-сяку адвокатську практику, що давала йому змогу жити вдвох з жінкою. Він написав тоді до Демида, але Демид одмовив, що хворий і тим не може приїхати.

Через тиждень після цього Гордій одружився з Ганною.

IV

Заробітку з адвокатської практики було в Гордія Раденка поки що мало: ледве вистачало, щоб прожити вдвох з жінкою, наймаючи малюсіньку кватирю з трьох світличок, з їх одна була спочивальнею, а друга – чим тільки можна: і залою, і їдальнею, і вітальнею; нарешті, третя – Гордієвим кабінетом. Світлички були тісні, та наші молоді не дуже тим журилися, хоч грошей мало, так щастя багато.

А щастя справді було багато в цих маленьких світличках, молодого палкого щастя, що стуманює голову і примушує забувати про все навкруги, опріч себе.

Прокидаючися уранці, Гордій бачив поруч із собою на подушці вродливу жінчину голівоньку. Обличчя зачервонілося зо сну, волосся трохи скуйовдилося, довга чорна коса впала на груди. Яка тепер гарна тут його Галя! Хочеться поцілувати її, але боїться збудити. Ще рано, ще тільки сім годин, а вони вчора пізно поснули. Йому треба дещо зробити, налагодити в суд – він туди ходе щодня вранці, – а вона хай спить. Тихо, обережно встає він з ліжка, швиденько вдягається. Вже хоче вийти з хати, як чує, що дві теплі руки обхопили його з-за плечей за шию.

– А! Ти думав утекти!

Він повертається. Галя, напівпідвівшися з постелі, обхопила його за шию і прихилилась голівонькою йому на груди. Він хапа її на руки, пригортає до себе і починає цілувати обличчя, щию, плечі, руки…

– Пусти! – борониться вона. – Пусти! Я вдягатимусь – іди собі геть!

Вона завсігди вигонить його вранці. Він покірливо йде зачиня за собою двері. Хоче вмитися. Та ледве встиг взятися за воду, а вже двері відчиняються, і Галя вибіга з їх одягнена, з голими рученятами, і сміючись вихоплює в його воду.

– А! Ти хотів утекти від мене! Раніш за мене вдягтися і вмитися! От же не буде цього!

Але Гордій одніма в неї глечик з водою: він хоче зливати, бо хоча в їх і є дівчина Химка, але ж Химці він такого гарного діла не приручить. Ледве вона нахиляється над мискою, ту ж мить Гордієві губи торкаються до її шиї.

– Слухай, Гордію, – не пустуй-бо!

Гордій почина зливати на руки Галі, а тоді вона йому. Ще кілька хвилин, і вони вже вдягнені, веселі, щасливі… І Гордієва рука знов якось несамохіть обвивається круг її стану…

– Але ж ти просто неможливий! Адже тобі треба йти в суд!

– Треба.

– То сідай і пиши свої папери!

– Сяду!

– Пусти, мені треба прибирати, – пручається вона.

Гордій нехотя пуска і ще більш нехотя сідає за свої папери. Поки він напише що треба, самовар уже стоїть на столі, і вони поруч сідають до його.

Обоє вже виголодались чимало, і Гордій хотів би й чого більшого, ніж ті франзолі, що на столі. Але ж на більше треба й грошей більш, їх же поки ще мало, а життя в місті коштує дуже дорого.

– Хочеш їсти? – питається лукаво Галя.

– Чому ні?

– І дуже? – ще лукавіше запитує вона.

– Запевне!

Відкілясь у неї в руках з'являється щось блискуче.

– А то що? Мабуть, сардини!

– Який ти догадливий! Але ти вгадай, де я їх узяла.

– Це дуже хитро вгадати, бо ти в мене надзвичайно мудра господиня.

– Глузуй, глузуй!

– І не думаю глузувати, а навпаки – схиляюся покірно: перед твоїм фінансовим генієм.

Така розмова могла б тягтися дуже довго, якби не надходив час іти в суд. Але він, на превеликий жаль, надходить, і Ганна зостається сама.

Вона дещо прибира. Тоді сіда робити. Шиє або вишиває. Робить довго, щиро: се Гордієві сорочка. Шиючи, дожида його, дума про його, і час минає швидко. Трохи зазирає в кухню, допомагаючи наймичці варити не дуже мудрий обід. Опівдні снідає. У цей час і Гордій звичайно сніда – там, у буфеті в своєму суді.

– Ось ми й снідаємо! – каже Ганна.

Ми – себто: вона і Гордій.

Як вони поснідають, здебільшого бере книжки і йде в бібліотеку. Там перебіга очима сьогоднішні газети. Гордій тільки зазирає в газету в суді, – нема часу. Але в неї дуже гарна пам'ять, і вона ввечері розкаже Гордієві все цікаве. Адже правда, шо розмовляти краще, ніж читати? Гордій каже, що все, проходить через її вуста, робиться вдесятеро цікавішим. Вона сидить у читальні з годину, бере нові книжки і йде додому.

Часом забіга до матері. Стара самотня пані завсігди рада дочці. Вони розмовляють, і мати жаліється дочці на сина: він зовсім змарнів, зробився ще нервовіший.

Ганна й сама трохи помічала, що брат зробивсь якийсь більше стурбований. Але вона жила дуже швидким, дуже щасливим життям і якось не могла спинитися над цим.

Од матері йде додому. Вже три години. В чотири завсігди приходить Гордій. Ганна цю годину перебува звичайно читаючи.

Надходить чотири – двері відчиняються, і він уже в хаті, а вона в його руках…

По обіді – відпочинок.

Ні, не відпочинок, бо хіба ж можна назвати відпочинком те, що в їх часом бува… Посідали вдвох читати, і Гордій читати не схотів, а схотів пустувати з її руками. Вона сказала, що так не хоче і що втече, і справді втекла. Але він почав за нею ганятися і зараз же наздогнав її в тій хаті.

Після короткої борні вона скорилася, але ж за те і його скорила. Вона привела його знову на канапку до книжки…

Часом буває, що до їх дехто приходе ввечері. Дуже рідко брат, а більше чужі люди, знайомі… Але ж, мабуть, без їх краще.

Без гостей вечір збігає швидко, так швидко, що Гордій нічого не встига робити. Давно вже хоче заходитись коло однієї української праці, але ніяк не добере вільного часу, Щоб почати.

– Ну, та почнеться колись! – каже він, – а поки…

Се значило, що Галя у його в руках…

І так щодня. Дні всі однакові, зовсім однакові – що сьогодні, те й завтра. Але воно – все це – таке гарне, що нітрохи не надокуча: і вчора, і сьогодні, і завтра, і післязавтрього все хочеться того ж таки одного, все хочеться такого легкого рівного життя, оссяного сяйвом од гарного молодого щастя…

Але помалу й непомітно прийшла й одміна.

З того часу, як одружилися Гордій та Ганна, минуло вже чимало часу. Минула зими, весна, кінчалося вже літо – мало не рік. Перший запал кохання простиг, прийшов тихіший час. Вони вже не нудилися одне без одного так, як перш, їм схотілося бачити людей. Почали вони бувати в людей і люди в їх – до їх часом збирався той гурток, що й до Квітковського, нових людей не прибувало, – все ті самі. Починали вони надокучати їм.

А проте й дома Гордій з Ганною встигли вже і намилуватися, і наговоритися, і через те день у їх минав звичайно так що вранці Ганна шила або читала, а як приходив Гордій, то по обіді він зараз брався за книгу до чаю, після чаю ж сідав за свою офіціальну роботу.

Робота була нецікава. Гордієві мрії про те, щоб бути мужичим адвокатом, не справджувалися: ніякі мужики до його не йшли, а йшли всякі пронозуваті добродії – здебільшого панки та купці, і з їми доводилось йому мати діло. А це була праця не зовсім люба і в їй не було нічого такого, про яке Гордій колись марив. Була, правда, ще інша праця – своя; Гордій з Ганною заходилися вкупі коло однієї літературної роботи, але вона посувалася погано. Втомлений з роботи офіціальної, Гордій мало коли брався до неї. Він тільки писав часом вірші, кажучи, що надрукує їх, як набереться на чималу книжку.

Кінець вечора, що зостававсь після всякої роботи, спершу йшов на розмови проміж себе. Але дедалі ті розмови якось стихали: часом нема про що говорити, часом і є, та втомиться Гордій, то не хочеться розмовляти; іноді посердяться. Спершу вони не сердились одне на одне, але з якогось часу й це стало. Почалося воно з одного зовсім незначного випадку.

Одного разу Гордій прийшов з суду дуже роздратований. Йому трапилася прикрість, довелося посваритися з товаришем. З сварки могли бути зовсім нелюбі послідки. Повернувшися додому, Гордій не застав дома Ганни: Химка сказала, що вона пішла до матері. Сердито стріпнувши плечем, Гордій скинув сурдута, вдяг легшу одежу, взяв книгу і ліг на ліжко читати. Але книга читалася погано, бо раз те, що Гордій був сердитий, а друге – йому ніколи сьогодні було поснідати і він був дуже голодний. Почитавшися з чверть години, кинув книжку.

– І чого вона не йде? – подумав він про Ганну. – Мов не знає, що час обідати!

Устав і подививсь у вікно, чи не йде. Її не було. Постоявши трохи коло вікна, знову ліг на ліжко і взяв книгу. Читаючи через десяте-п'яте та сердячися на Ганну, прождав так ще з чверть години і аж тоді почув, що двері відчинилися і Ганна прийшла. Вона вбігла в хату весела, трохи розчервонївшись од швидкої ходи, з словами:

– А я засиділась, загомонілась, а ти вже, мабуть, хочеш їсти?

Гордій нічого не відмовив. Не помічаючи, що він сердиться, а, роздягаючись у другій хаті, гомоніла до його:

– Так хочеш їсти, га?

Гордій ледве одмовив, не одриваючи очей од книги:

– Та вже ж…

Ганна ввійшла з тієї хати і підбігла його поцілувати. Вона вернула його голову од книги і нахилилась до обличчя:

– Ах, та дай же мені читати! – невдоволеним голосом промовив Гордій.

Тут тільки Ганна помітила, що він сердиться, і відразу притихла. Глянула на Гордія ще раз трохи стурбованим поглядом, але нічого не могла сказати, бо ввійшла Химка, несучи обід. Несподівана Гордієва холодність так уразила Ганну (досі нічого такого не бувало), що вона не насмілювалась сама озватися, і вони ввесь обід висиділи мовчки. Але як Гордій після обід знову ліг мовчки читати, то вона обурилась. За що се так? Що вона зробила? Невже це таке злочинство, що вона на які там півгодини чи більше спізнилася? Адже як Гордій часом і дужче спізнюється, то вона вже не сердиться!

З такими думками Ганна сіла за свою працю. До вечірнього чаю вони не промовили й слова і тільки вже за чаєм трохи розбалакалися, хоча й не щиро. Зате вночі вони довго одне одному не дали спати спершу своїми зітханнями, потім розмовою про те, що сталось (одне одного обвинувачувало), і нарешті згодою – гарною і щирою.

Незабаром після цього набіг і другий випадок.

Одного разу вони вбиралися йти в гості. Гордій зібрався і стояв одягнений, а Ганна все копалась у комоді.

– Та скоро ти? – спитався нетерпляче Гордій.

– Зараз, – одмовила вона, – ось хустку візьму.

Хустка все чомусь не знаходилася, а Гордія брала нетерплячка.

– Та ну вже ходім! Доки ж воно буде? І так спізнилися! – Мало не скрикнув він.

Цей крикливий тон здався Ганні якимсь таким зневажливим, що її мов у серце що вразило. Ковтаючи сльози, мовчки вийшла вона за Гордієм, і ввесь той вечір вони ледве озивались одне до одного. Потім вони, звісно, помирилися, але такі випадки почали траплятися дедалі частіше. Мало не завсігди починалося однаково. Гордій сердився за яку дурницю, її ображало це, але вона, не показуючи того, силкувалась одмовити йому якомога спокійніше. Цей спокійний, навіть холодний, як здавалося Гордієві, тон зовсім не подобавсь йому і сердив його ще дужче. Він починав читати або й просто мовчати. Часом їм обом хотілося скінчити се, вийти з такого важкого становища, і хто-небудь з їх намагався зробити штучним способом і озивався до другого так, мов нічого й не було. Але з цього не помагалося. Другий помічав нещирість і відмовляв теж нещиро, і те, чого хотіли збутися, не то не зникало, а часом ще й більшало. Так тяглося звичайно поки думки поверталися зовсім на другий бік, і все це забувалося.

Чимало суперечок поставало з того, що Ганна ніяк не могла погодитися з деякою Гордієвою завичкою поводитися з нею. Гордій принципіально був дуже ліберальною людиною в справі відносин проміждо жінкою та чоловіком і силкувавсь і в своєму сімейному житті робити так, як думав. Але ж він не міг устерегтися того, чого сам не помічав у собі.

Народився Гордій з давнього панського роду, що звик панувати над мужиком і так виробив у собі цю потребу панувати, що вона передавалася спадщиною від батька до сина. І потім – освічений пан, живучи серед неуків-мужиків, звик вважати себе за далеко вищого від тих, що були навкруги його, авторитетом тим, хто був коло його. І се почування власної вищості, авторитетності теж сталося спадщиною.

Обидві ці спадщини Гордій одержав. Життя їх прибільшало. Змалку йому довелося запанувати над селянськими хлопцями. Розумніший і сміливіший за інших, він і потім, живучи вже серед інтелігенції, завсігди у своєму гурті верховодив. Товариші ще в гімназії дивувались, що він так багато читав і знає більше за їх, корились його розумові і зовсім схилялись перед його сміливістю. Гордій завсігди, ще змалку, уявляв себе героєм. На яке саме геройство народився він на світ, того не знав, але певний був, що геройство це мусить бути. Прочитав у одному російському романі, що Наполеон І мав звичку складати руки на грудях навхрест, – з того часу ця поза зробилась йому найулюбленішою, і часто можна було бачити його, як він стояв у класі коло вікна: круг його кричали й метушились товариші, а він, задуманий, навхрест руки на грудях склавши, мов не помічаючи нічого того, що навкруги робилося (а справді-дуже бажаючи, щоб його помічено), стояв… як Наполеон…

Далі Гордій зробився демократом і Наполеона звав уже деспотом. Та зате інші образи у його в душі запанували – такі саме величні, як і Наполеон, хоч і не такого кольору, і Гордій так саме позичав і в їх дещо…

Товариші може б сміялися з цього (ба, деякі таки й сміялися), якби вкупі з тим Гордій не був гарний товариш. Себто – не товариш, – бо він, звичайно, дивився на всіх трохи згори, але проводир. Якщо треба було йти до начальства прохати чого, або якщо гімназисти, вчинивши яку шкоду мусили з неї викручуватись, визволяючись од кари, то в таких випадках ставав на чолі класу Гордій. Розумніший та сміливіший за інших, ще й гарний учень, він мало не завсігди досягав свого. Це придбало йому популярність у гімназії. Цю популярність Гордій умів удержати і в університеті. Все це зучало його поводитися з іншими людьми як високому авторитетові, вищій натурі з простими, вимагати від цих протих людей надзвичайної уваги до себе й послуг.

Сам він не помічав, що тон у його в розмовах був завсігди гостро авторитетний (за це він мав чимало ворогів) і що, бажаючи від інших вдячності за свої вчинки, сам часто був невдячний, бо що йому роблено від людей гарного, приймав здебільшого як належну йому данину. Навіть думав, що навпаки – понижає себе перед іншими людьми…

Ганна розвивалася здебільшого самостійно. Мати її була цілком пасивною людиною, батькові за службовою роботою та за іншим клопотом не було зовсім часу керувати доччиним розвитком. Дівчина читала й думала або вдвох з братом, або здебільшого сама. Була якийсь час під братовим впливом, та давно вийшла з-під його і самотужки думала над тими питаннями, які перед нею вставали. Все це зробило з неї натуру, що не любила скорятися чужій владі.

Закохавшися в Гордія, не думала про те, хто верховодитиме у їх у дружинній спілці. Але зовсім не однакові речі – перший запал кохання і щоденщина. Кохала Гордія й тепер, але також хотіла жити по-своєму. Одначе незабаром побачила, що задля Гордія мусила зректися багатьох своїх звичок та симпатій. А надто Гордій, хоч і кохав її й поважав (вона це знала), – все ж і до неї говорив тим авторитетним тоном. Спершу, як вони подружилися, цього не було, але що більше Гордій звикав до нового життя, то авторитетніший робивсь у його тон.

Надто ж за останній час зробився дражливим. Його не задовольняло життя, бо надії його якогось не справджувалися. Він марив про любу працю задля громадянства, а довелось панькатися з судовими паперами; хоч би заробіток був з їх добрий, так і того не було; з Ганною був нелад часто, були ще всякі нелюбі випадки та пригоди; за останній час їх якось траплялось не трохи, і деякі, як наприклад, суперечка з товаришем, чимало дошкуляли. Життя починало виявлятися тим, чим воно справді є: не ясним шляхом до величного геройства, а щоденним, часом досить брудним, клопотом. Ясні Гордієві мрії поблідли, палкі надії на щастя прохололи. А без щастя життя здавалося Гордієві зовсім нерозумним, не мало мети. В мету тогосвітню він не вірив, і все частіше й частіше почала заходити йому до голови та думка, що не минає, мабуть, ні одну інтелігентну людину: нащо це все? Яка мета у всьому цьому житті? Мети він не знаходив, і це його обурювало, це робило його дражливим, нетерплячим, палким на слова. І сам того не помічаючи, він часто ображував Ганну. Одного разу – років через півтора, як вони побралися, – трапився такий випадок. Гордій вернувся натомлений додому. Це було перед вечірнім чаєм. Ганна давно не була в матері і спиталася Гордія, чи не пішли б вони туди сьогодні після чаю.

– А! Ніколи мені! – відмовив Гордій.

Він пішов у другу хату, а вийшовши через хвилину, побачив, що Ганна лежить на вікні головою й плаче.

– Галю! Чого ти? – кинувсь він до неї.

Вона плакала мовчки.

– Та скажи ж бо, ну що тобі? Чого ти плачеш?

Вона підвела голову, повернулась до його і, дивлячись крізь сльози, мало не скрикнула:

– Я не звикла, щоб на мене так кричали!

Гордій страшенно здивувався: він не розумів нічого.

– Та що се? Як кричали?

– Ти кричиш на мене, мов я тобі наймичка!

– Та я зовсім не кричав на тебе, – чого це ти?

– Ти сам не помічаєш, як кричиш, але ти кричав!

Справді, відмовляючи Ганні, Гордій сказав з пересердям, але він зовсім не помітив, щоб це було криком. І він одмовив:

– Я цілком нічого не розумію! Що се тобі здається?

– А, й не треба! – скрикнула Ганна, схопилася з місця і побігла в другу хату.

Гордій зостався сам. Він і собі розсердився, вважаючи, що Ганна сама винна. Принесла Химка самовар, – Ганна не вийшла. Гордій сам запарив чай, сам напився – Ганна не виходила. Після чаю він одягсь, узяв шапку і пішов. Уже виходячи, він гукнув:

– Я йду в бібліотеку!

Як зачинилися за їм двері, Ганна заплакала ще дужче. Вона все дожидалася, що він увійде до неї. Тепер почувала себе глибоко ображеною. Наплакавшися добре, встала з ліжка, вмилася, вийшла з своєї хати і засвітила лампу. Химка вже давно поприбирала чайний посуд. Ганна сіла була за роботу, але робота не робилася. Взялася була до книжки, але й книжка не читалася. Молодицю обхоплювала тяжка нудьга. Вона думала.

– Так он воно як! Невже я на те йшла заміж, щоб так жити? І невже це той Гордій так на неї сьогодні крикнув, що на його недавно ще вона за малим не молилася? Еге, думала, одмінився він! Ореол, що повивав його, поблід. Ганні він уявлявся перш як борець геройський, що з їм поруч вона йтиме життєвим шляхом. Тепер бачила, що помилилася, – принаймі досі ніякої геройської борні Гордій не починав. Навіть неличка праця, що мала ідейний характер – літературна українська робота – і та мало що посувалася. А тут ще ці нерозуміння, ці зовсім несподівані суперечки. От хоч і сьогодні! він справді на неї крикнув – за що! І за що потім розсердився, і пішов, навіть не попрощавшись? Цього досі ніколи не було. Шо вона йому зробила? Ще якби горе в його яке було на серці, тоді ще можна це простити. А то й горя ніякого нема. А проте… звідки вона знає, що нема ніякого? Може, йому було чого тяжко – часом буває так на душі дуже важко, а чого – і сам не знаєш. Треба було йому простити, а вона зараз у плач. Добре знає, що Гордій плачу не любить і зараз кидає розмовляти, якщо вона довго плаче. Зовсім не треба було плакати. Вдруге вона так не робитиме, а тепер поки ждатиме його.

Молодиця знову почала читати. Але читалося погано. Примусивши себе перекинути з десяток карток, глянула на годинника. В цей час бібліотека вже замкнена. Але Гордія досі не було.

– Мабуть, він пішов до кого з знайомих, – подумала Ганна, і їй схотілося, щоб цього не було. Прождала Гордія ще годину, другу, а він не приходив. Химка давно вже спала, хропучи у своїй хатині. Хоча було ще тільки десять годин, але те хропіння таке враження робило, мовби вже було дуже пізно.

Силкувалась не думати про те, що сталося сьогодні, але за кожною іншою думкою неодмінно ховалася думка про це.

Годинник задзвонив. Ганна налічила одинадцять годин. Після одинадцятьох вони звичайно лягали. А Гордія все нема… Знов нудьга обхопила її ще дужче. Боже мій! Нащо ж так робити? – думала вона. – Він же зна, що я жду його мучачись, – чому ж він не йде?

І вона то лягала на ліжко і лежала, закинувши руки за голову та прислухаючись до кожної ходи на вулиці, то знов Уставала й ходила по хаті. Одного разу їй зовсім здалося, що хтось узявся з улиці за їх двері. Вона кинулась одчиняти, але нікого не було. Трохи не плачучи, вернулася назад.

А Гордій тим часом, посидівши в бібліотеці, пішов був додому. Але додому йти не хотілося. Зайшов до знайомого. Хоч йому було там зовсім невесело, але він сміявся та голосно розмовляв. Як вийшов звідти, – була місячна ніч. Гордій ішов улицею і бачив над собою незмірно високе безкрає небо, все облите срібним сяйвом. Те небо його дратувало:

– Як просторо, як вільно, як гарно там! – думав він. – Чому тут не так!

І він згадав, що посварився з жінкою, і зрозумів, що був винний. Але йому не хотілося, щоб він був винний. Його дратувало це безкрає небо, це місячне сяйво, і йому не хотілося щоб це саме через його, через Гордія, земля зробилася така далека від усякого порівняння з цим небом. Він обвинувачувати Ганну: наче вона не могла звеліти, щоб самовар вчасно був – адже на те вона господиня! І потім – говориш, а вона мовчить… Але тут же зараз Гордій згадав, що й він мовчав, як вона говорила, а самовар… Гордій глянув знову на небо. Воно сяло. Господи, яка краса! А він про якийсь там самовар про мовчання! Як йому не сором!

І він замалим не побіг улицею, поспішаючи додому. В хаті світиться. Він подзвонив. Через кілька хвилин Ганна відчинила йому двері. Він глянув на неї, на її любе обличчя і ту ж мить ухопив її на руки і почав цілувати в губи, в очі, в лоб, у руки. Він поніс її на ліжко і припав коло його навколішках, і знов цілував їй руки, ноги.

– Люба! кохана! серце!..

Ганна п'яніла з тих любощів, та й сам Гордій сп'янів…

Такі випадки дедалі траплялися все частіше та частіше. Вони завсігди кінчалися згодою і згодою такою гарною, що Ганна несамохіть згадувала Некрасова вірші:

 
После ссоры так полно, так нежно
Возвращенье любви й участья.
 

Та як би там не було після суперечки, але сама суперечка була річчю дуже важкою. А тут ще одна річ трапилась: Ганна мусила зробитися матір'ю.

Уявляючи собі ще з дуже молодих літ щастя з милою, палка натура Гордієва розуміла його не інакше як невпинне гаряче кохання та життя вдвох. Про дітей не думав, навіть більше: не бажав їх. Дитина – се пелюшки, крик, пищання, купання, не зовсім гарні пахощі… Потім дитина, се – безсонні ночі Ганнині, змарніле обличчя Ганнине, відміна свіжих молодих, дівочих форм у тілі на інші – а Гордій був греком у своїх поглядах на жіночу вроду… Далі ще, дитина – се надполовинене кохання, бо тоді вже Ганна не буде цілком самою його Ганною… І довідавшись про новину, Гордій зараз же трохи скривився. Ганна помітила це, і їй зробилося шкода і себе, і тієї дитини, що буде.

Розумів, що мусять же бути у їх діти, але хоч трохи згодом, не зараз хоч!.. Дратуючись пильнував, як стан у Ганни повнішав, а обличчя худло, марніло. Навіть сердився – не на Ганну, звісно, бо чи ж вона могла бути винною? – а просто сердився, що так сталося; але його поганий гумор одбивався знов-таки на його відносинах до жінки.

Чимало суперечок траплялося також з-за Квітковського.