Текст книги "Сонячний промінь"

Автор книги: Борис Гринченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 11 страниц)

VII

– Оттакої ще! Відкіля ти взявсь? – вирячив на Марка очі Семен Лісовський, як той, приїхавши вранці рано з вокзалу, стяг з його ковдру й збудив.

Він скочив з ліжка, обнявсь і поцілувався тричі з Марком, усе кажучи:

– Та кажи ж, що це? На який час, чи зовсім?

– Зовсім,– одмовив Марко.

– Чого так?

– Спершу вдягнись та вмийся, та й я вмиюся, а тоді говоритимем,– сказав Марко, повеселішавши від веселого Семенового обличчя.

– І то непогана річ! – одмовив Семен, і вони почали обоє доводити себе до ладу.– Семен після спання, а Марко – після безсонної ночі у вагоні.

– Марто! Становіть самовар, та швидше! – гукнув Семен у коритар до покоївки.

Через які півгодини самовар уже кипів на столі, а біля столу сиділи за чаєм Марко з Семеном.

– Ну, кажи ж тепер, що там таке? – питався Семен, втупивши в Марка свої ясні-ясні голубі очі, що весело сяли з-під рівних брів на світ божий, роблячи завсігди веселим Семенове молоде та безвусе обличчя з цілою копицею русявого м'якого волосся на голові. Марко з його сумним обличчям, з поважними очима, з невеличкими темними вусами над тонкими губами здавався поруч із своїм товаришем старішим, ніж був справді.

– Ну, кажи ж, кажи,– чого приїхав?

– Бо прохали виїхати.

– Йо?

Марко розповів про все. Семен тільки слухав та хитав головою.

– Ну хто ж тобі велів так робити? – нарешті сказав він.

– Як?

– Не треба було їм заздалегідь виявляти, що ти таке є.

– А я думаю зовсім навпаки. Годі вже нам ховатися. То страха ради іудейська, а то й просто соромлячись своєї національності, не насмілюємося ми часто казати, що ми таке є,– все ховаємося і тим примушуємо думати, що нас зовсім нема.

– Коли ж нас ганяють, як зайців! – перепинив Семен.

– Бо й справді зайці,– тим нас і ганяють. А ну лиш будемо ще чим іншим!

– Вовками?

– Нам не гріх деякий час і вовками побути,– такими, як, знаєш, там Гейне каже про себе:

Ich bin kein Schaf, ich bin kein Hund,

Kein Hofrat und kein Scheilfisch -

Ich bin ein Wolf geblieben, mein Herz

Und meine Zähne sind wölfisch.

Ich bin ein Wolf und werde stets

Auch heulen mit den Wölfen -

Ja, zähit auf mich und helft euch selbst,

Dann wird auch Gott euch helfen³⁰

Ну, та про се іншим разом! А тепер, як у вас стоїть справа з нашим товариством? Як у вас тут ведеться?

– Як ведеться? – перепитався Семен і якось скривив обличчя, а очі дивились хитро й глузливо з-під вій.– Побачиш сам! Ось завтра мусили зійтися слухати першу книжку до видання,– рішати, чи варто на неї гроші тратити. І запевне не варто, бо книжку написано чортзна по-якому. Так книжок писати не можна. Ніхто так погано книжок не пише.

– Мабуть, книжка ся – твоя? – спитав усміхаючись Марко.

– Ти не помиляєшся! – відмовив тим таки комічно-смутним тоном Семен. – Ти, на превеликий жаль, не помиляєшся анітрохи. Книжку ту написало оце одоробло, що сидить тепер перед тобою. Книжка ся – оповідання, оповідання для народу. Але ніякий народ на світі не буде її читати, бо таких книжок ніхто ніколи не чита.

– Та годі вже тобі скимліти! – засміявся Марко.– Розкажи хоч, що ти тут робив?

– Що я робив? Цікаве питання! Проживав ті гроші, що вислав мені мій дядько-опікун. Марко знав, що клапоть землі, з якого опікун присилав гроші Семенові і його сестрі-гімназистці, був невеличкий і гроші висилано скупо,– тим і спитав:

– А як тих грошей не стало?..

– Еге, їх не стало... Тоді я став бігати щодня вранці на лекцію.

– А далі що?

– А далі нічого, бо я й справді зараз піду на ту лекцію, а ти спи... От я дурна тетеря!..– скрикнув він на Марка.– А чом же ти не кажеш, що тобі нічим буде жити?

– Та в мене є зароблених тридцять рублів – я не тратив.

– Ну, ті потратиш і потім. А тепер треба нових грошей. Ти щасливий, бо гроші самі вже стрибають тобі до рук. Один знайомий чоловяга кликав мене вчити свого сина. Та мені й однієї лекції досить. Ergo,– бери бриля, та йди зо мною, і будеш мати діло з Самсоном Павловичем Ловченком та з його сином-гімназистом.

– Се добре! Але чи не дуриш ти мене, Семене? Може, ти взяв би цю лекцію сам, а тільки поступаєшся мені? Ти знаеш, що це вже було одного разу.

– Хомо невірний! Глянь на сей папірець – у йому написано те, що я казав,– я мав би його віддати, якби Ловченка не було дома.

– Ну, вірю. Спасибі!

– Бери бриля!

Ловченко жив недалеко, і Семен швидко погодив з ним Марка. Тоді Семен лішов на свою лекцію, а Марко на місто. Насамперед побіг по книгарнях подивитися, чи нема яких новин літературних. Перекопав усе, що було, і знайшов тільки два погані водевілі, що їх прочитавши, довго потім сердився. Забіг і до бібліотеки прочитати нових часописів; забіг до одного товариша і на обід вернувся додому.

– Де ти так довго блукав? – скрикнув йому назустріч Семен.– Їсти хочеться, аж шкура болить!

– Здоровкався з містом,– одмовив Марко.

– А це що? – згукнув Семен і аж під ніс підставив Mapкові новеньку вкраїнську книжечку, що ще пахла друкарською фарбою.

– Се де ти взяв? – спитався Марко, розгортаючи брошурку.

– Де! Се нашого гурта перше видання – тільки-тільки оце видруковано, так один примірник узяв з друкарні.

– Та ти ж казав, що першу книжку тільки читатимуть завтра!

– А, який ти нерозумний! Як ти не можеш зрозуміти, що я автор тієї книжки, що завтра читатимуть, що се моя перша книжка – чи міг же я, кажучи про неї, пам'ятати про ту, що була попереду? Та й нарешті я несподіванкою хотів тебе звеселити.

– За несподіванку дякую, та ще до того й книжка на погляд мені подобається. Чому безавторня?

– Вчитель писав – боїться.– Семен сказав прізвище і додав:

– Але ти подумай тільки про те, що се перша праця нашим коштом і, якщо Бог дасть, то сих праць буде багато, багато, багато!.. Еге, багато, коли... Знаєш,– як тільки врадили товариство, то за перший місяць мало не всі віддали гроші, а за другий,– хоч його вже й половина минула,– мало не всі не віддали. Ну, я ж їм!..

– Ге! Ти вже, здається, й до репресій берешся?

– Ще й як!.. Стривайте, дайте мені тільки попоїсти, то я ще не так забалакаю, а то я тепер охляв. Марто! Марто! – загукав він.– Та давайте їсти, бо помремо з голоду!

– А мені що до того! – озвалася з сіней Марта.

– Як то – що до того? Ви ж будете винні, бо через вас же помремо! Вас тоді на Сибір зашлють!

– Оце мені лихо з вами! – сміялась моторна молодиця Марта, несучи на стіл страву та весело поглядаючи на Семена.– Треба вже чогось вам дати їсти.

– Не чогось, а доброго та ще й багато! Давайте, давайте лишень, що там наготували ви сьогодні з своєю господинею! – скрикнув Семен і зараз же заходивсь коло борщу. Але виївши кілька ложок, він кинув їсти і почав пильно придивлятися до Марка.

– Чого ти так на мене дивишся? – спитався той.

– А чого ти такий змарнілий та наче сумний?

Досі Марко з Семеном жили щирими товаришами, не ховаючи один од одного ні думок, ні грошей. Але тепер у Марка було таке на серці, що він не зважувавсь розповідати про його нікому. Він помовчав трохи і відказав:

– Розумієш ти, єсть такі речі, що про їх несила говорити, принаймні зараз?

– І твоя річ така?

– І моя. Трапилось таке... тяжке дуже... Розумієш ти мене, друже? Не гніваєшся, що не кажу?

– Ах ти дурне, дурне! – промовив Семен, хитаючи головою та з любов'ю дивлячись на Марка своїми добрими очима. – А що ж, хіба краще було б, якби ти одбріхувавсь та сказав, що нема нічого? Та мені хочеться тебе поцілувати за щирість, і я й зробив би се, якби мої губи не були в борщі!

Другого дня надвечір Марко з Семеном лагодилися йти до старого Овсієнка,– у його повинні були зійтися й інші земляки, щоб послухати Семенову книжку.

– А знаєш що? – озвався Семен, виходячи на вулицю. – Зайдімо ми до Шкляренка – мені хотілося б прилучити його до нашого гурту.

– Якого се Шкляренка? – спитався Марко.– Того, що етнографічні матеріали колись друкував?

– Та до його ж. Він тут живе, і я оце недавно з ним познайомився. Цікава людина. Ти знаеш, він, скінчивши гімназію, не записався до університету, а пішов у вчителі на село, бо справа народної просвіти не дожидатиме, поки він скінчить університета. Вибув щось років з дев'ять учителем, зібрав силу лінгвістичного та етнографічного матеріалу, друкував його, хоча з своїм ім'ям мало. Зрозуміло, як йому доводилось жити: і тепер у нас школи гарні, а тоді – років перед п'ятнадцятьма,– ще кращі були. Натерпівся він там лиха чимало, а наприкінці й без заробітку лишився за те, що, вчивши в школі, вживав і вкраїнської мови... Довго тинявся без посади, бідуючи, а тепер має приватну роботу. Адже цікава людина?

– Цікава.

– Але він ще тим цікавий, що страшенно тепер обурений проти всіх земляків.

– Чого?

– Та ось послухаєш його самого, бо оце вже ми дійшли до його.

Вони увійшли в двір і постукали в двері в невеличкому будинкові. Одчинив двері сам Шкляренко.

– Приймайте гостей, Максиме Кириловичу! – промовив до його Семен.

– Просимо! – відмовив коротко Шкляренко і повів їх у свою хату.

Він наймав одну хатину, де тільки було ліжко, стіл, три стільці, шафа з книжками, по стінах два-три вкраїнських малюнки та Шевченків портрет. Сам Шкляренко був у дуже простій одежі. Се був чоловік середнього зросту, але в плечах широкий – видко було здорову силу; худе, але чимале обличчя було виразне та енергічне, з молодими очима та з великими темними вусами; високий випнутий лоб нагадував пpo упертість.

Семен познайомив Марка з Шкляренком.

– Прошу сідати! – промовив той і в його голосі Марко почув якусь нотку – чи то невдоволення, чи то роздратування.

– Ми оце до вас, Максиме Кириловичу, щоб ви йшли з нами,– заговорив Семен.

– Чого і куди?

– Та до Овсієнка ж! Будуть гризти мою душу, дочку мою, мою книжку нехтувати.

– Не варто й ходити.

– Чому?

– Бо однак нічого не буде з тих заходів.

– Отже, видруковано вже одну книжку.

– То випадком, а потім усе діло скаламутиться.

– Та чого ж так?

– Бо всі українофіли або ледарі, або падлюки!

– А мене ж та себе до яких ви лічите? – спитавсь усміхаючись Семен.

– Хотів би до перших,– озвався зовсім поважно Шкля– ренко,– а проте – не знаю.

– Чи не занадто ви суворі, Максиме Кириловичу? – спитався Марко.

– Маю підстави. Років з двадцять п'ять товчусь поміж земляками – знаю багато їх. І завсігди бачив одно: справа починається широко, тягнеться вузько і кінчається нічим. Винятки з правила бувають, але се правило. Гляньте на літературу – хто робить? Півтори людини, а всі останні леда– рюють, хоча могли б багато і дуже багато робити. А як видавати доведеться, та книгар часом не візьме, так пошукайте тоді видавця! Ніхто копійки не дасть, а в нас є земляки, що мають сотні тисячів і кричать про свою любов до України! Так буде й з вашим гуртком... Ви гляньте – ми досі не маємо навіть виданнів творів своїх кращих письменників, не маємо книжок для народу!..

– Але ж ви знаете: обставини від нас незалежні...

– А чого ж сиділи дурно тоді, як не шкодили ті обставини? Може, якби тоді робили добре, то тепер не було б і «обставин». А, ледарство!.. Недбальство!..

Шкляренко казав палко, голосно, за малим не кричачи, і в його тремтячому голосі чути було злі сльози. Видко було, що людина мучилась над тими думками довго і намучилась дуже; видко було, що все це займа її душу зглибока.

– Тяжко, але правда,– згодився Марко.– Багато гріхів на нашій інтелігенції.

– Наша інтелігенція! – знову заговорив Шкляренко. – Де вона? Вона не знає своєї мови, вона не має своєї сім'ї, вона тільки про свято, вряди-годи згадує Шевченка чи яку пісню,– бо вона іншим живе!.. А чи є хоч крихта солідарності серед нашої інтелігенції? Ся наша повсякчасна гризня, повсякчасна колотнеча!.. Почування спільноти, громадянства – де вони в нас? Тільки особисте на першому плані, тільки моє я, а начхать мені на громадське добро!.. А як ми шануємо своїх талановитих людей, нашу славу, гордощі? Наші письменники померли б з голоду, якби не сиділи по канцеляріях, наші композитори, наші маляри,– вони марнують свій талант, свій час на біганину по приватних лекціях, на... Ех!.. А наше зрадництво падлюшне!..

– Стривайте, Максиме Кириловичу,– перепинив його Семен,– хіба ж се спеціально наш продукт?

– Звісно, і в інших є... Але ж де було стільки Барабашів, Адамовичів, Брюховецьких?³¹

– Але ж ви забуваєте обставини...

– Не забуваю,– од їх починаю, завсігди їх на увазі маю!.. Але де більше перешкод, там треба й більше сили виявити. А ми на шеляг її виявляемо. І не через те, що нема! Є вона, та йде на чорт батька зна що!

Шкляренко нервово заходив по хаті, кусаючи губи.

– Знаєте,– промовив він, трохи заспокоївшись,– оце лежу я іноді вночі та й думаю: Господи, сотвори чудо! Бо тільки так і може що зробитися.

– Ні,– озвався Марко,– я з вами не можу згодитися. Усе погане, що ви показали, є, і це все правда. Але ж не саме погане. Є таке, що навіває на душу надії.

– Що ж воно таке? – спитався Шкляренко, зупинившись та глянувши на Марка.

– Є люди, що віддають своє життя на працю... Я вам міг би сказати кілька йменнів, і ви повинні будете схилити перед ними голову, бо це «сіль землі» нашої. Їх небагато – се правда,– та коли ж і де їх було багато? Але діло, що нони роблять, не вмирає і не вмре. Єсть борці! Єсть!

Марко говорив се щиро, палко. Шкляренко мовчки дивився на його.

– Бажав би, щоб ви були праві,– промовив Шкляренко, як Марко змовк, і в його голосі задзвеніла якась інша, люб'язніша струна.– Мені так здається, але, може, я помилився, бо я багато злував... Дай, Боже! Дай, Боже!

Через кілька хвилин Марко з Семеном ішли вдвох до Овсієнка. Шкляренко не пішов.

– Не думай, що він не робить,– сказав Семен до замисленого Марка,– він робить і тепер, а всі невеличкі свої гроші, що зостаються йому від життя, кладе або на видання якої книжки для народу, або купує наші книжки та посилає на село. Але ж він не може робити в гурті – каже, що сам більше зробиш.

У Овсієнка було вже чимало людей. Сам господар сидів у гурті і щось казав. Се був невеличкий чаловік, старий уже – зовсім сивий. Обличчя колись дуже чепурне, було приязне та гарне й тепер; очі бистрі, мова швидка, з притиском,– видко було, що в старого збереглося ще багато вогню.

Побачивши він двох гостей, устав швидко, пішов назустріч і почав здоровкаться.

– А, дуже радий! – задріботів він,– просимо до гурту! Знайомі? – спитався він у Марка, киваючи оком на гостей, що сиділи в хаті.

Гості всі були Маркові знайомі, опріче одного – се був новий учитель з гімназії, що тільки се літо приїхав сюди на посаду, на прізвище Бійчевський. Він сподобався Маркові своїм обличчям. Опріч його були тут ще двоє синів Овсієнкових, студенти, що мало й сиділи в хаті, все кудись бігали, зовсім не цікавилися справою, бо, як знав Марко,– навіть трохи сміялися з батькового вкраїнолюбства; зате Овсієнкова дочка Маруся – невеличка на зріст, але чепурненька білявенька дівчина, така ж жвава, як і батько, хоч і соромлива,– дуже щира була до всього; вона була вчителькою на селі, а тепер улітку жила в батька; був Тапчанський – низенька суха істота з глузливими злими очима та з голо обстриженою чорною головою; був Човгань – молодий професор з університету, на його останніми часами багато надій мали; був Савчевський – довга постать з апатичним обличчям, багатий чоловік, хазяїн великого маєтку й кількох будинків у місті; було ще троє студентів.

– Принесли? – почали питатися в Семена.

– Та приніс – шарпайте вже душу мою! – відмовив той з комічним жалем і положив рукопис на стіл.

– Хіба ви сюди й душу положили – у ці шпаргали? – спитався Тапчанський.– А самі тепер зосталися без душі?

– Нема що робить? За те ви вже нікуди не положите душі,– відмовив Семен, що завсігди мав з Тапчанським війну на слова. Семен розгорнув рукопис і зараз же почав читати своє оповідання. Оповідання було непогане, в звичайному, трохи глузливому, Семеновому тоні, але крізь той тон виразно видко було молоду щирість. Семен читав, не одриваючи очей од книжки. Як скінчив, то помалу підвів очі і глянув. – Маркові здалося, що він глянув насамперед на Марусю Овсієнкову і що та до його трішки-трішки всміхнулася.

Помовчали.

– Воно нічого,– сказав Овсієнко,– та наче трохи натуралістичне, в дусі Левицького...

Старий Овсієнко мав і погляди на письменство старі і йому рідко подобалось те, що виходило за межу романтизму.

– От і мова... Трохи теє...– І він почав перебирати окремі слова, яких він замолоду не чув у своєму селі і через те впевняв, що їх нема.

До його пристав і Савчевський:

– Я ось що маю сказать,– говорив він по-московському, як і більшість з тих, хто тут був, страшенно тягнучи слова і так вимовляючи їх, мовби язик його щоразу прилипав у роті, і він мусив щоразу його віддирати,– ось що маю сказать: мова й мені не подобається – багато кованих слів.

– Наприклад? – спитав Семен.

– Ось наприклад – нарешті або годинник.

– Правда! – згодивсь Човгань.

Зчинилася спірка про всякі ковані й нековані, народні й ненародні слова. Молоді оступались за Семена, інші за Овсієнка з Савчевським.

Овсієнко кричав:

– Подивіться, як пишуть кияни! Читати не можна!

Хтось витяг якийсь словар, хтось доводив «Кобзарем» свої думки. Про Семенове оповідання вже й забули, далеко відбившися від його. Маркові ставало нудно. Він устряв до спірки:

– Се правда, що ми пишемо поганою мовою, але не поможемо лихові, коли будемо сперечатися про окремі слова.

– А чим же поможемо? – спитав Тапчанський.

– Тим, що вчитимемся своєї мови й не здаватимемся на тії тільки знання, яких можна засягти випадком, слухаючи свою мову від селянина; вживатимемо її завсігди в своїй сім'ї і скрізь де можна. А то ось ми тут зійшлися, а здебільшого не по-своєму говоримо.

Дехто почервонів. Усі замовкли, бо всім стало ніяково. Молодий учитель Бійчевський озвався перший:

– Я згоджуюсь з вами,– сказав він до Марка,– але що ж ви зробите, коли все життя, що нас оточує, все впливає в один бік? Що ж робити?

– Боротися з тим упливом,– одмовив Марко.

– Це легко сказати, та нелегко зробити.

– Борня ніколи не бува легенька. Але я знов кажу, що ми її не починали, цієї борні, та й про те, щоб почати, не дбаємо. І ось відціль я бачу небезпечність для нашої мови, а не від нарізних, хоч би й дуже недоладно зроблених, слів. Та нарешті треба ж дати й авторові волю – вживати ті слова, які йому здаються кращими. Се авторове право.

Маркова оборона помогла цього разу, і безщасні слова зосталися в оповіданні. Семен повеселішав і вдався до Марусі Овсієнкової:

– А що ж ви, Маріє Степанівно, нічого не кажете? – спитавсь він.

– Я? – промовила дівчина і почервоніла.– Мені дуже подобається все – і оповідання, і мова.

– От спасибі, що оступились! – скрикнув радісно Семен, а Маруся почервоніла ще дужче.

– А от що правопис...– почав Овсієнко, витягаючи з кишені першу книжку, що видано вже було на гуртові гроші.– Ви, Семене Олександровичу, держали тут коректуру, мабуть, і цю держатимете, то нам треба умовитись за правопис. Ось ви, наприклад, пишете берецця, ведецця, а хіба ж воно так можна? Треба писати тся, щоб видко було, що воно; а то ми своєю фонетикою так зіпсуємо мову, що через десять років нас не розумітимуть.

І знов почалася довга спірка вже за правопис...

Марко спробував сказати, що се не таке вже важне питання про -тся та -цця, щоб на його гаяти стільки часу.

– Так дивитись на діло – се значить не поважати свою мову! – скрикнув Тапчанський.

– Вибачайте,– одмовив Марко,– а чим може людина довести, що поважа свою мову?

– Як – чим? Поважним поглядом на неї!

– Отже, ні! Працюючи сією мовою! – відказав спокійно Марко.

Тапчанський мусив змовкнути, бо й рядка, мабуть, не написав ніколи по-вкраїнському.

А тим часом спірка починала робитися надто гарячою. Здавалося, що рішалося питання, од якого залежить доля всієї України. Бачачи господар, що гості вже гризуться, поспішився зупинити:

– А годі, люде добрі, про се, бо нехай уже буде так, як я кажу!

– Чому ж се так? – задерикувато спитавсь один студент, але інші, що їм докучила спірка, зупинили його і поступились Овсієнкові,– рішили писати тся.

– А що-то ми будем ще видавати? – спитався Бійчевський.

Усі мовчали. Ні в кого не було нічого зробленого. Бачачи се, Марко озвавсь:

– У мене виготовано кілька книжок для народного читання; якщо дозволите, то принесу їх.

– Добре! – сказав господар.– А коли ж?

Обібрали ту неділю і пішли до вечері. За вечерею Семен опинився біля Марусі Овсієнкової і ввесь час любенько з нею розмовляв.

– Нема ладу! – промовив Марко, ідучи з Семеном додому по порожніх, ледве освічуваних газовими ліхтарями, вулицях.

– Де? – спитався той.

– У нашому товаристві. За кожну дрібницю – суперечки. Про що не почни – всі не в один гуж тягнуть, кожен своє...

Семен мовчав, і Марко говорив далі:

– Воно не дуже й дивно, як роздумаєшся. Вкраїнської інтелігенції нема, істніють тільки вкраїнські інтелігенти. Кожен з них виробляв свої погляди самостійно, якщо здатний був на те, або підлягав чиєму впливові, а загального цілогромадського тону, впливу не було й нема. Тим кожен і різнить поглядами з іншими, тим кожен за ті погляди й держиться так, бо як він їх здобув сам, то вони здаються йому і дуже цорогими, і цілком правдивими.

– Еге...– мугикнув Семен.

– Ніякого гуртового діла робити не можна, коли не можна погодитися поглядами. Шкляренко каже, що кожен мусить робити нарізно і що так більше зробиш,– так, здається, він каже, Семене?

– Еге... Та про що ти кажеш?

– А про що ти думаєш? Я кажу про Шкляренків «індивідуалізм». Сей Шкляренко мене зацікавлює. Він щира людина, але ненормальна. Він саме й є найтипічніший продукт нашої вкраїнської розрізненості, несолідарності. Тим у його й такий погляд на гуртову роботу, але...

– А як тобі подобається Овсієнкова дочка? – зненацька перепинив Марка Семен.

Марко, дивуючись, глянув на Семена і невдоволений спитавсь:

– А на що тобі Овсієнкову дочку?

– Правда, гарна цівчина?

– Гарна... Але ж я тобі не доказав. Я думаю...

– До того ще й розумна! – знов перепинив Семен.

– Хто?

– Та Маруся ж Овсієнкова!

Вони йшли проз ліхтар. Марко вхопив Семена за плечі і поставив його проти світла. Він глянув йому в обличчя і побачив, що воно сяяло щастям. Марко весело засміявсь.

– А я й не туди-то, дурний! Коли казати навсправжки,– вона гарна дівчина, щира – мені подобається.

– Справді? – радісно спитався Семен. – Ходім!

Вони пішли і трохи помовчали, далі Семен сказав:

– Ну, ти вже, мабуть, догадавсь?

– Про що? – лукаво спитався Марко.

– Що ми хочемо одружитися.

– Добре зробите.

– У нас така постанова: через рік я кінчаю курса, одержую посаду, і тоді ми поберемось.

– А старий же?

– О, ми з старим приятелі! Правда, він з грошиками, а я голодранець, але ж він не така людина, щоб став на перешкоді,– одмовив Семен, беручись за клямку від своїх дверей і увіходячи в хату.

Після цієї розмови проминув місяць. Марко тим часом прочитав у товаристві кілька своїх книжок. Се була белетристика, писана задля народного читання, і дехто в товаристві повстав проти сього:

– Нема ніякої рації годувати народ казочками та оповіданнячками. Народові треба науки.

– Але що ж ви зробите, коли несила нам подавати науку? Адже всі наукові книжки цензура забороняє. Будемо поки давати хоч те, що нам можна. Народ хоче також і красного письменства.

– Я стою за науку і через те не хочу давати грошей на се,– казав Човгань.

– А я хіба не стою за науку? – спитав Марко. – Більше ніж хто інший. І завсігди докорятиму нашим ученим, що вони багато копаються по архівах, забуваючи про живу нагальну потребу.

Човгань почервонів. Він уже три роки свого професорування справді рив архіви, одкопуючи відтіль якісь дати та ще щось до своєї археологічної роботи, і йому здалось тепер, що Марко натякає на його.

– Дозвольте спитаться, на кого ви натякаєте? – гостро спитавсь він у Марка.

– Я ні на кого не натякаю,– відмовив той,– тільки кажу, що треба живого діла, а не мертвого. Та й діла, а не спірок.

– А які ж се спірки? – не покидав свого Човгань.

– Та бачите, ми ніяк не можемо погодитися і на дрібних питаннях. Ми сперечаємося про слова, про літери, а забуваємо про те, що народові треба книжки, і треба швидко, і треба багато. Ми забуваємо, що народ живе в темряві, що він денаціоналізується і деморалізується, що наші вороги вживають усякого способу, аби національній нашій справі пошкодити, аби нас знищити, і самі даємо ворогам у руки перевагу, гаючи дорогий час на безрезультатні, безплідні спірки про такі речі, що вони не варті того. Ми балакаємо багато, а робимо мало.

Маркові слова зробили враження – всі замовкли, бо не могли нічого сказати. Але згодом Шкляренко, стрівши якось Марка на вулиці, сказав йому з цього поводу:

– Ось підождіть лишень, коли вони всі не розлізуться, як руді миші.

– Та вже ж побачимо! – відмовив Марко.– Не такий страшний чорт, як його малюють.

Але самому було сумно, бо сам бачив, що ладу у їх у товаристві дуже мало. Одначе дві Маркових книжки та одна Семенова пішли до цензури. Поки се діялося, Марко вже відбув справу з екзаменами і тепер тільки дожидався, поки настановлять його вчителем у гімназію,– се вже йому було обіцяно. Семен мусив ще рік зоставатися в університеті, бо був на медичному факультеті. Нарешті Марка настановлено вчителем грецької та латинської мови в гімназії в рідному ж таки місті, тільки не в тій гімназії, де сам учивсь.

Почав він свою службу з того, що поробив візити до директора та до товаришів учителів і познайомився з усіма. Директор йому не сподобавсь – він по-начальницькому, трохи згорда, говорив з Марком, і новому вчителеві здалося, що йому давано якусь високу авдієнцію. Од учителів перше вра– ження було невиразне: відразу багато людей довелось побачити. Дві тільки постаті відрізнились у Марка в голові виразніш од інших. Один був Каншін, учитель географії та історії, типічний москаль – широка у плечах, велика постать, лисина, руда борода, ніс з широкими, наче розірваними ніздрями і хитрі розумні очі; другий – Гайков, учитель математики, здається, вкраїнець – швидкий, люб'язний, чепурний і через лад уже солодкий – все з медом та з маком. Обидва Маркові не сподобалися.

Призвичаївшись трохи до праці в гімназії, Марко почав знову мати вільний час і робити свою роботу. Дві науково-популярні книжки, не мігши поки що надрукувати дома, послав до Львова, писав туди ж і до часописів.

З Семеном і досі жив в одному будинкові, хоч і окремо; але щодня вкупі сходились до обіду й до чаю. У людей бував мало,– що ніколи, а що й не хотілося бувати поміж людьми, коли його серце було повне тяжкого горя.

Еге, поранене серце не гоїлось. Глибоко вразила його ясноока горда дівчина своїми очима гострими, і та рана боліла та ятрилась, не даючи Маркові спокою. Образ коханої дівчини не зблід, не затерся у його в душі – навпаки: тепер, як він її не бачив, вона ще виразніше стояла перед його душевними очима. Він згадував усе, що торкалося до неї: своє життя на селі, свої розмови з нею, згадував її слова, рухи, погляди. Він проводив перед себе знов день за днем усе своє життя коло неї і переживав його знов хворим серцем. І переживаючи, чув він, що вона мов ще любіша стає йому, мов ще дорожча здається серцеві. Серце дорого за неї заплатило і тепер більш ніж коли бажало мати те, за віщо стільки віддало.

Марко ловив себе на таких мріях, починав нагадувати собі свої думки про жертву, упевняти себе, що він не має права дбати про власне щастя; але та сила, що не давала йому спокою, не скорялась тим доводам. І часто довгими осінніми вечорами, сидячи сам у своїй невеличкій світлиці, перед лампою, за столом, закиданим паперами, з пером у руках, він одразу несамохіть уявляв собі коханий образ і тоді вже не міг нічого робити. Він починав ходити по хаті туди й сюди, і образ за образом, згадка за згадкою проходили йому в голові,– то мов голублячи його відблиском перебутого щастя, то розриваючи мукою його серце – мукою з думки, що се щастя могло б бути і не було, і не буде. Тоді він починав обвинувачувати сам себе, казати, що він не так почав і не так робив діло, як треба, що він невдалий, що він сам одштовхнув од себе дівчину.

Але тверда душа його не туманіла. Він усе ж знову починав бачити річ так, як вона є, і розумів, що іншого сказати він Катерині не міг. Сховати свої передсвідчення він теж не міг, та й нічого путящого з того не було б. Ні, він повинен просто забути про своє щастя, воно не судилось йому. І в його з'являлось тоді могуче бажання втопити свої думки, згадки й жалі в невсипущій праці на користь тим ідеям, що викопали безодню проміждо їм та його щастям. Він тоді кидавсь до роботи і робив мов зачарований, нічого не чуючи навкруги, нічого й не бажаючи чути. Він до обід бігав в гімназію, а вернувшися відтіля і нашвидку пообідавши, кидавсь до роботи і робив до пізньої ночі. Семен не розумів тоді, що з ним робиться, бо на всі запитання Марко тільки махав рукою.

– Бійся Бога, Марку,– хіба ж так можна робити? – казав Семен.– Та ти ж занедужаєш!

Але Марко не зважав на те, і палка робота тяглася звичайно кілька день, а потім починалась реакція: Марко знесилювавсь, дух пригасав, приходила така втома, що йому потім здавалось, ніби на його находив на той час пароксизм великої апатії до всього. Але сей пароксизм був недовго – знов голова починала робити, знов думка за думкою, згадка за згадкою розпалювала її.

І так тяглося з того часу, як Марко приїхав з села. Мусило перегоріти, перепалитися гope, щоб очистилося знову серце.

Марко кілька разів міркував про своє становище. Він завсігди доходив до того, що інакше бути не могло, але не міг з тим помиритися. Казав собі, що повинен забути се своє особисте горе і віддати усього себе роботі для рідного краю, і віддавав справді; але ж бачив, що сила, проти якої змагавсь, була далеко більша, ніж він досі думав. Він не боявся, що вона його злама, поверне в інший бік; того образу рідного краю, яким повна була душа його, не могла вирвати відтіль ніяка сила, тим і ніяка сила не могла повернути його в інший бік; але за те він, невиразно поки ще, почував, що ця, невідома йому досі сила – така велика, що може не зникнути, може зостатися і гризти, точити йому душу.

У такому становищі був Марко, як одібрав листа від Корнія. Марко листувавсь і з ним, і з Петром Олександровичем, учителем. Він посилав їм туди книжок, а вчитель давав їх селянам. Корній деякий час довго не писав, не писав чогось і вчитель. Одібравши тепер листа, Марко розгорнув нечепурне писання і почав читати досить байдуже – щось інше на той час було в його в голові. Але та звістка, яку він прочитав у листі, примусила його забути все, що він думав, і його серце відразу стрепенулось. У листі, проміж усякими поздоровленнями, поклонами та іншим, стояло ось що: «А ще у нас новина. Нашого пана дочка вже тут не живе, а кудись поїхала. Люди казали, що вона вчителькою поїхала».