Текст книги "Сонячний промінь"

Автор книги: Борис Гринченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 11 страниц)

Еге, на Вкраїні було два ворожі табори – мужик та пан. Вони воювались. А воюючись, вони, звісно, ніколи не няли віри один одному. Пани Городинські казали:

– Мужик спить і дивиться, як би пана одурити. Мужики й собі говорили: – Панам аби жити з нашої праці.

Мужик зовсім не дививсь і сплючи, як би одурити пана. Але він звик дивитися на пана як на ворога і не вважав за гріх, якщо траплялася змога й потреба скористуватися з панської недбалості або невміння хазяйнувати або ймовірності, вважаючи її за необачність панську. Що ж до потреби, то мусила вона траплятися часто, бо пан так користувавсь з своєї заможності, з тисячів десятин землі, що мужикові доводилось часто й густо скрутно. Пан – а до панів народ лічив не тільки всіх справжніх панів, а також і новонароджених, звичайно дуже лютих до народу,– спокійно побільшував плату за землю, що наймали в його селяне, за товар, що вони пасли на його пастівниках, не маючи власного, і не хотів розуміти, що, зробивши плату такою, якої мужик не міг виплатити, він саме тим примушував мужика знаходити всякі інші виходи з такого скрутного становища. Вихід був завсігди один – одурити пана і, віддавши більше, ніж треба, за пастівник, пасти ту частину товару, що з-за побільшеної плати несила було віддати її до пана, вночі на панському хлібові або на сіножаті і т. і. І так тяглася борня, і вороги не були чесні один до одного і були роздратовані навзаїм тією нечесністю. Була борня, давня борня, її початок ховався ще в прастарих часах...

Та хоч і вороги були пан та мужик, але ж мужик мав ще один погляд на пана. Пан панував – у старовину своїм правом, а тепер багатством, освітою. Мужик се розумів і розумів, що панувати краще, ніж бути під пануванням,– і мужик силкувавсь лізти в пани; а хоч не сам ліз, так принаймні, вивчивши свого сина в школі, віддавав його в які писарчата або в крамарчуки до міста, маючи надію, що той син вилізе в«пани». Приклади мужик бачив і мав надію. Бачив, що пан розумніший, освіченіший од його, і він звик уважати панську мову, панську одежу за вищі, кращі мову та одежу і переймав їх. Ось відкіля йшли ті «кохти ситцеві» на жінках та дівчатах, ті «жакетки» та «пальта» на парубках; ось відкіля те називання своєї мови мужичою, а тієї, що говорили пани, панською. Звісно, все це переймалося здебільшого не в самих панів, бо з самими панами близької знайомості мужик не мав, а в тих, хто стояв поміждо мужиком та паном. Се були льокаї, покоївки, куховарки, окономічні прикажчики і ті, нарешті, з свого братчика, що вже хоч трохи «напанились» – крамарі, шинкарі та глитаї. Можна зрозуміти, яке гарне було все те позичене. «Панська» одежа, що пошили її сільські кравці, була просто неможлива – така нечепурна, що аж гидка; «панська» мова була ще гірша...

І вкупі з мовою, з одежею падало й інше. Занехаювались старі звичаї, ламалася стара мораль, відносини проміждо дівчатами та парубками зробилися погані.

Марко згадував це все і багато дечого іншого, про що він за останній час почасти довідавсь, і його веселчані уяви, його мрії мусили зникати в темряві од цієї негарної сумної дійсності. Але тоді він згадував Корнієву сім'ю, дядька Федора, Остапа, згадував їх поривання до просвіти, їх розмови і починав розуміти, що під тією позверховною корою, якою вкрито з погляду мужицтво, відбувається свій культурний процес, до якого не придивилась та й не хоче придивлятися інтелігенція. Боротися з темрявою, помагати цьому культурному процесові та направляти його на користь рідному краєві – ото була повинність інтелігенції, важка повинність, бо на неї треба було жертви, і жертви великої – усім своїм життям. І боячись питався він себе: чи стане в його сили на таку жертву?

– Але її мусить стати! – казав він сам собі зважливо.

Та на його шляху стояло ще одно, про що він перше якось кіколи не думав, чого не мав зовсім на бачності. Се нове, несподіване – була дівчина, що стрілась йому на його и життєвій дорозі, стрілась та и причарувала його своїми очима, вогню повними, своїм розумом, своєю гордою вдачею, з-за якої він добачив щиру ласкаву душу. Причарувала вона його, та й не знав він, що має тепер чинити.

– Чи маю я право на власне щастя? – думав він, і йому здавалося, що він не має сього права. Але далі інший голос інше починав йому казати:

– Чом же ні? Я не віддамся увесь власному щастю, власному життю. Я працюватиму з усієї сили; але на те, щоб я міг робити, мушу я мати хоч трохи щастя – інакше людина не здолає робити. Ні, я маю право!

– Але ж ти казав про жертву!..– знов доводив той таки невблаганний суворий голос, і Марко не знав, що на се сказати...

Він мусить облишити всі оті мрії, забути, як блищать ті очі... Але тільки здумував, зараз же ті очі ще ясніше зоріли йому просто в серце, і Марко виразно чув, що йому несила їх забути...

VI

Теплого вечора в неділю вертався Марко додому з читання в Корнієвій хаті. Читання сьогодні склалося дуже гарно, Марко почув багато цікавого і багато такого, що надало його душі спокій та тиху впевненість у своїй справі. Заходив до вчителя і там побачив прихильність до того нового, що казав Марко. «Будуть з його люди!» – думав він. І він ішов, широко вдихаючи в себе свіже вечірнє повітря, почуваючись на дужу, невтомлену силу. Він пройшов через місток і вступив у панський сад. Місяць уже підбивсь угору і обливав срібним світом посипану білим піском стежку, верхів'я дерев та краї віт. Марко почув розмову в панському саду і догадавсь, що се пани пішли в прохідку. Йому не схотілося стрічатися з ними, і він, обминувши квітник, звідки чулися голоси, перейшов просто на той ганок, де звичайно пито ввечері чай. Тепер там нікого не було, і широкі, складені з великого білого каміння східці ясно блищали проти місяця. Марко не поспішаючись зійшов по їх і зовсім несподівано побачив Катерину. Вона сиділа на поручатах, уся осяяна місячним сяєвом. Ясна її постать виразно визначалась у рамцях з темної, тільки зверху сріблястої купи листя дикої виноградини, що звивалась угору по обох боках її. Вона сиділа замислена, склавши руки і трохи нахиливши обличчя. Марко виразно бачив її рівний ніс, тонкі губи, чорні брови і темні глибокі очі. Катерина сиділа, повернувшись обличчям на той бік, відкіль ішов Марко, але вона була така задумана, що не чула, як він підійшов, і не бачила його. Марко зупинивсь... І відразу він почув, яку велику силу має над ним ся дівчина. Все, що він думав досі, мов повилось у голові якимсь туманом, одійшло кудись далеко-далеко, а насамперед стало одно – бажання бачити, її, бажання бути з нею.

Вона почула його і підвела голову. Побачила його очі, втуплені в неї, і встала з поручат. Марко мовчки зійшов на ганок.

– Доброго вечора! – тихо сказав він. Він завсігди казав се привітання по-вкраїнському, і Катерина любила його чути.

– І вам...– одмовила вона так саме тихо і знов сіла на поруччя. – Я рано прийшов до чаю...– промовив Марко і сам не знав, нащо він се сказав.

– Еге, наші ще в саду...

Розмова увірвалась. Катерина сиділа на поручатах, схиливши голову. Марко стояв біля столу, поклавши руку на стілець. Катерина чула, як у неї затріпалось у грудях серце, і зрозуміла те саме, що й Марко. Вона зрозуміла, що любить його, зрозуміла, що доля звела їх навіки, і вона дожидалась. Дожидалася кінця, того слова, що скаже Марко, як схилиться перед її вродою, як положе їй до ніг свою молодість, вроду, розум...

А Марко стояв і чув, як туманіє його голова.

– Неси скатерть стіл накривати!

Се кричав слуга, йдучи на ганок. Катерина сердито встала з поручат і пішла в свою хату. Марко теж не зоставсь на ганкові і пішов геть.

Другого дня після обід, сидячи в своїй світлиці, побачив Марко, як під панський рундук під'їхав Голубов. Відколи трапилася в його суперечка з Марком, він досі ще не був тут. Марка трохи здивувало, що він поспішився приїхати у будень. А проте він про його зараз же забув за роботою.

А Голубов тим часом уже сидів у вітальні з старим Городинським та з Іваном Дмитровичем, розмовляючи про те, то про се. Але видко було, що він має щось інше на думці. Нарешті байдужим голосом він сказав, усміхаючись:

– Одначе ваш студент дуже червоний.

– Як-то? – залякався пан Городинський.

– Свої хохломанські думки тут ширить. Збира селян і чита їм свої хохлацькі книжки про Україну, про гетьманів. Мета, звісно, та, щоб підбурювати народ проти уряду, ваблючи його вільним гетьманством.

– А ви не помиляєтесь, Якове Григоровичу?

– Та не помиляюся ж, кажу! Я недавнечко наняв з вашої слободи наймита – солдат, розумний такий. Він і розказував, що тут у вас читання, і що він не схотів слухати, а інші хотять. Я випадком почув сю розмову і розпитався про все.

– Погана річ! – промовив Іван Дмитрович.

– Чортзна-що таке! – скрикнув старий пан Городинський.– Мені, як по правді сказати, давно хтось казав, що він там щось чита, та я не зважав на се. Та в чому тут сила?

– В тому сила,– докірливо сказав Іван Дмитрович,– що ся українофільська пропаганда дуже небезпечна... і через те суворо заборонена...

– Я радив би вам,– почав знову Голубов,– подати зараз же звістку хоч становому.

– Ну, се вже вибачайте! – скрикнув сердито пан Городинський. – Ще поліцію в свою господу наведу! Уже коли що там є, то гроші в зуби та й марш! – хай собі їде, куди хоче. Хоча, кат його зна,– може, там нічого й не було!

– А, ні! – відмовив Голубов і почав знову розказувати, що він випитав у свого солдата, добре докладаючи свого... З його оповідання Марко виходив страшенно небезпечним чоловіком.

Марко ще сидів над своїм зшитком, як почув за дверима молодого Городинського голос:

– Можна увійти!

– Просю! – відмовив Марко, встаючи та дивуючись тим одвідинам. Іван Дмитрович увійшов урочисто та поважно. Од його постаті так і пашіло величністю.

– Вибачайте,– промовив він повагом,– що потурбував вас.

– Сідайте, будьте ласкаві,– попрохав Марко.

Іван Дмитрович сів, положивши свій панамський бриль на колінах. Марко сів проти його. Іван Дмитрович трохи посидів, спустивши очі додолу, а потім звів їх і, дивлячись ясно та впевнено на Марка, почав: – Власне я не сам, а з приручення мого батька. Коли дозволите, я вас про дві-три речі запитаюся, і якщо ви мені відмовите, то се мене цілком задовольнить.

– Будьте ласкаві,– одмовив Марко і подумав: «До чого се воно?»

– Скажіть, будте ласкаві,– ви зволите читати мужикам українські книжки?

І Іван Дмитрович, промовивши се, подався трохи назад головою, а його погляд ще впевненіший зробився.

– Еге! – кивнув головою Марко.

– І тільки вкраїнські книжки зволите читати?

– Тільки! – відмовив Марко.

– І ви се робили вже кілька разів?

– Атож!

– Між іншим – ви читали книжки з української історії мужикам?

– Ви не помилились. Але ж і я хотів би спитатись – з якої речі ви мене про се допитуетесь та ще й мов про яке злочинство, коли я ніколи не ховався з цим?

– Яко господар дому, мій батько,– від якого я се кажу,– не може дозволити, щоб у його робилися такі речі,– сказав з олімпійською повагою Іван Дмитрович. – Сієї українофільської пропаганди ніяка порядна людина терпіти не може. І я думаю...

– Вибачайте, Іване Дмитровичу, тепер уже мені не цікаво, що ви думаєте. Можете далі не турбуватись. Я тільки попрохав би, щоб завтра дано мені до залізниці коней, бо, як відомо, іншим способом я не маю змоги добутися туди і виїхати від вас. Я сказав усе, пане Городинський, і більше не маю нічого вам казати.

І Марко устав з стільця. Іван Дмитрович почервонів і теж устав. Його вхопило пересердя, що сей студент розірвав усей його план розмови, якою він думав знищити, внівець обернути його. А тепер навіть нагадує йому, щоб він ішов з хати!

– Дозвольте, одначе...– почав він, але стрівся з таким зважливим Марковим поглядом, що повернувсь і, пробубонівши під ніс: «А проте!» вийшов з хати так само велично, як і вступив, удаючи з себе, що він не зважив на Маркові слова.

– Оце так! – подумав Марко, як двері за несподіваним гостем зачинилися. – Фе, гидота!.. Але ж у всякому разі треба лаштуватись у дорогу.

А Катерина? – згадав він, і в його защеміло серце.– І все піде за водою? – А жертва? – озвавсь у душі другий голос. Сама доля помагає тобі не збочити з шляху.

Але ж яка се страшна жертва!..

Він сів на ліжко і почав думати.

Так буде краще. Він поїде, і все скінчиться. Їй се буде однаково, бо та невеличка прихильність, яку вона виявляла до його,– запевне не кохання. Потім – у їх неоднакові погляди на грунтовну річ...

І він устав і почав швидко, похапцем складати свої папери, хоча поспішатись було нікуди: він ще мав багато часу до ранку. Згадавши про це, спинився... Що ж, одначе, він має робити? Треба б піти до вчителя й до Корнія – попрощатись. Але згадав, що вчитель ще вчора поїхав до міста, а Корній сьогодні на полі... Почав знову складатися помалу, впаковуючись мов у далеку дорогу... Силкувався робити все гарно, складав до ладу. Задзвонено до чаю. Марко не пішов. Через кілька часу ввійшов льокай і подав коверту. У їй Марко знайшов гроші від пана Городинського – плата за вчителювання до кінця терміну. Марко віддіцив собі, скільки припадало по сей день, і одіслав зайвину казад.

Промикуло ще з півгодини – Марко вже зовсім зібравсь і тільки зоставив собі книжку – читати на дорогу. Хлопець поштар, що возив пошту зі станції, приніс Маркові два листи. Взявши перший, Марко побачив, що він не з пошти. Розірвав коверту й прочитав: «Сьогодні, в 12 годин, під скелею, коло криниці. К.»

Марко прочитав сі слова вдруге, втретє... Ось воно!.. Од того, як він одмовить на сей лист, залежало все його життя надалі. Уже не можна було казати, що вона його не любить: Марко міг бути певний, що лист був свідком нічого іншого, тільки коханкя.

Поперед сього він міг порвати все. Тоді він був сам. Тепер було інакше. Кохана дівчина кликала його. Чи міг він зробити тепер те, що зробив би тоді? Чи мав на се право навіть?

Як же поєднати з цим його бажання віддати свое життя в жертву рідному краєві? Одно стає на дорозі другому.

Стає? Чому стає? Хіба ж вона не може тим самим шляхом іти, що й він?

І йому в душу глянули її очі горді, зважливі...

Вона зможе віддатися в жертву так само, як і він. І хіба ж вони не можуть зробити сього вкупі?

Він знає, що їй сказати... Лист той був справді від Катерини. Довідавшися про подію з Марком, не промовивши й слова, вийшла в свою світлицю і почала думати. Але думання було погане. Вона тільки почувала, що любить Марка, що цього вечора все це непевне становище мусить якось одмінитися, все це мусить скінчитися. Але як? Чому він досі мовчить? І зараз же інша думка промайнула в неї в голові. Вона згадала подію з Голубовим біля ставка, і їй здалось, що Марко й справді міг подумати, мовби вона має якісь почування до Голубова. Се так натурально. І тепер оця історія. Все складається так, що може впевнити Марка, ніби вона, Катерина, гордує ним.

– А він гордий! – подумала вона.

А завтра він їде, і все скінчиться. Все скінчиться, і те, що мусить виявитися, рішитися – не виявиться й не рішиться? І те слово, що мусить сказатися, не скажеться?

– Ні, воно скажеться! – подумала вона зважливо і, вхопивши клаптик паперу, написала до Марка листа.

– Ти трохи бліда! – сказала їй мати за чаєм.

– Голова чогось болить,– одмовила Катерина.

– У тебе руки холодні – ти хвора, піди ляж! Катерина не була хвора, але її трусила нервова пропасниця. Вона послухалась матері і пішла в свою хату. Не роздягаюцись лягла на ліжко, погасивши світло. З широко розплющеними очима лежала вона в темряві. Руки в неї були холодні, як крига, за спиною пробігав мороз, а голова палала.

Вона чула, як розмовляли на ганкові за чайним столом. Боже мій, як вони довго сидять!

Дзвоне годинник. Тільки одинадцять! А ще ж то аж годину ждати! Раніше вона не могла: тільки к півночі все затихало в їх у господі.

Вона не думала про те, що малося бути там, куди вона піде. Думала про всякі інші речі. Почула, як дзвоне годинник, і почала згадувати, як колись вона – ще малою – розбила годинник і повиламувала з його всі коліщатка... Згадала, як стара нянька злякалася, побачивши се. Потім вона почула, як ця стара нянька, що жива й досі, щось бубонить у суміжній світлиці, де вона спить з її сестрою. І вона почала згадувати, яка нянька товста і які в неї чудні губи, як вона говорить. Потім згадала няньчиного сина-кравця, що іноді п'яний заходив до матері, і їй схотілося побувати в його хаті і подивитись, як він там живе. Потім...

Думки крутилися, приходили й одходили без ніякого зв'язку з тим, що було у неї в душі. Іноді Катерина починала ловити себе на тому, що думала, але скоро схотіла згадати свою думку, зараз же забувала її.

Половина! Се половину дванадцятої продзвонило. Катерина не могла більше лежати. Вона встала і сіла біля вікна. Підтягла темну завісу. Місячний світ упав смугою в хату, осяяв частину ліжка, комоду й двері. Катерина положила на вікно свого годинника і почала на його дивитись. Три чверті дванадцятої... Без десятьох дванадцять... Без п'ятьох... Вона встала і тихо-тихо відчинила двері з своєї хати в сад. Білий од місячного світу ганок був перед нею. Темна скеля чорніла здалека, і тільки де-не-де по їй перебігало місячне проміння. Катерина зійшла з ганку, перелинула квітник і вбігла в темну стежку між деревами, що тяглася до містка. Як підійшла Катерина під скелю до криниці, Марко вже дожидав її там. Він ще не бачив її межи темрявих дерев. Місячний промінь падав просто на його. Він стояв біля криниці, зіпершись на кам'яне цямриння. Катерина не зупиняючись перебігла край гаю, і Марко відразу вздрів її перед себе. Він випроставсь і ступнув наперед. Вона попередила його. Зупинившись перед ним і тим примусивши й його зупинитись, сказала:

– Я вас покликала, бо думаю, що у нас обох єсть дещо, що маємо ми сказати одно одному...

Спинилися, дожидаючи відмови. Мить чи дві, що вона прождала її, здалися їй нескінченно довгими. Нарешті Марко загомонів. Він говорив тихо, але кожне слово виходило з його уст виразно й твердо:

– Еге, ми маємо, що сказати одно одному. Я вас кохаю і маю не одно се щастя, а ще й друге більше: ви даєте мені надію, що кохаєте мене. Не можу висловити, як вас люблю, але нащо вам мої слова – ви й так розумієте, що без вас я не буду щасливий...

Голос його затремтів... В йому почулося пригнічене поривання. Катерина стояла непорушно і мовчки слухала. Марко казав далі:

– Але ж людина живе не самим власним, особистим життям. Єсть у кожної людини святиня, вища від власних почуваннів, од власного щастя. Такою святинею стався мені мій рідний край, моя Україна. Я присягався присвятити їй своє життя. І та людина, що я кохаю, кого благаю з'єднати своє життя з моїм,– повинна йти зо мною до однієї мети.

Голос у його тепер не тремтів. Він зробився тихий, але в йому чулася сила глибокого, повік не порушного пересвідчення. Замовк і ждав одмови, але її не було. Катерина мовчала. Марко озвався знову:

– Я знаю, я не вартий того щастя, що ви хочете мені дати. Я знаю, як я мало даю і як багато беру. Але ж...

– Але ж, здається, хтось з нас помилився, Марку Петровичу! – перепинила його відразу Катерина, і її голос задзвенів неприязно та гордо.– Або, може, ми обоє помилилися. Ви сказали, що берете... Ви нічого не берете, Марку Петровичу. Я прийшла сюди сказати вам, що я вас люблю, щоб і од вас теж почути. Але такої відмови, як чую зараз, я не бажаю. На умовах я свого кохання не віддаю.

Вона повернулася і хотіла йти. Невимовний жаль стиснув Маркові серце.

– Люба моя! – скриккув і вхопив її за руку.

– Не смійте мене займати! І яке ви маєте право казати так! – скрикнула Катерина, вихоплюючи руку.– На умовах! У вас і тут! Боже мій! – І вона побігла була геть.

Ту ж мить Марко став їй на дорозі:

– Во імя того почування, що обох нас привело сюди, я благаю вас вислухати мене,– заговорив він палко. – Нащо ви кажете такі слова? Ніяких умов не ставлю і не маю на се права. Я кажу тільки про свою обітницю, я кажу, що я тоді тільки можу віддати частину свого життя особистому щастю, коли се щастя не йтиме проти тієї ідеї, яка керує моїм життям. І якби ви хоч на хвилину увірували в цю святиню...

– Ніколи! – скрикнула Катерина і, одхиливши рукою Марка, кинулась геть і ту ж мить зникла поміж деревами.

Марко не рушив з місця. Він сподівався цього, хоча не хотів думати, що так може бути. Але інакше зробити, інакше говорити не міг. Він довго стояв на одному місці нерухомий, і в його не було думки побігти за нею, наздогнати її, ще вияснити їй. Він знав, що це не поможе, і не рушив з місця, хоч і почував, як щось мов умирало у його в грудях...

Він тихо пішов відціль... Який безум! Невже він міг сподіватися свого власного щастя? Як щастя може погодитися з жертвою? В його була думка з'єднати те, що не єднається ніколи, і він помилився. Як він міг думати, що не помилиться?

Він прийшов у свою хату і сів біля відчиненого вікна. Голова робила з усієї сили. Розум чув, що він переважив, що почування обов'язку, повинності подужало. І думка працювала як ніколи. В Марковій голові спокійко, як здавалося йому, вкладалися ті думки одна за однією, по ряду, систематично. Це були думки про рідний народ, про повинність перед ним.

Так минула ніч...

Марко бачив, як мерхли одна по одній зорі перед світом, як потім уранішній туман повив сад, повив скелю, обложив усе навкруги. Потім він побачив, як соняшний промінь визирнув з-за краю балки і стрельнув у туман, а за ним другий, третій... І Марко подумав:

– Мій промінь уже не засвітить...

Але природа мов сміялася з його горя. Вогняною могутньою кулею зійшло сонце, розбило тумани, осяяло землю, і земля озвалася усіма голосами – шелестом гайовим, шумінням вітровим, співом пташиним, плеском водяним – земля ожила. А проміння горіло ясно, гордо і сипало світло та тепло на всю землю.

– Коні готові,– почув Марко за собою голос.

Хлопець узяв його речі. Марко мовчки надів бриля і вийшов з хати. Коні нетерпляче пирхали перед ганком. Він сів у екіпаж. Коні рушили і вивезли його з двору, де все ще спало. Швидко перебігли слободу, виїхали в степ. Марко не зауважив добре, що навкруги його було – і жита, і трави, і косарі, і сонце, і шлях – все це якось невиразно крутилось круг його. Зате виразно він почував, що все це живе, що у всьому цьому могутнє життя широко розливається і що сонце світить так ясно, так весело...

– А моє зайшло...– крутилося йому в голові, і в його немов з'являлося пересердя на це золоте, веселе проміння, що, ллючися з високого неба, живило собою всю землю.

Екіпаж під'їхав до станції. Марко ввійшов туди. Було ще порано. Він почав ходити по невеличкій світлиці, далі зупинився перед списком поїздів і уважно прочитав його з початку й до краю кілька разів. Потім перейшов до других друкованих та писаних папірців, що почеплено було на сій же стіні. Він прочитав, скільки яких на цій станції меблів і що міністер доріг забороня курити... Потім він підійшов до вікна і побачив, що сонце сяло ще ясніше, ще дужче, і в його тепер уже не було ніякого пересердя і йому було байдуже, чи воно світить, чи ні. Потім йому схотілося, щоб швидше прийшов поїзд, бо докучило стояти біля вікна; але поїзд не їхав, і він стояв, думаючи про те, чи давно фарбовано штахетки в станціонному палісадничку і чи не краще було б пофарбувати їх не зеленою, а якою іншою фарбою. Далі він почув, як кликано брати білети, зрозумів, що це кличуть його, бо більше пасажирів не було, і пішов взяти білета і почув, як під'їхав поїзд. Сам уніс свої речі у вагон третього класу, за малим не порожній, бо в йому сиділо тільки троє, а хто саме – Марко не розібрав. Сів у тому кутку, де не було зовсім людей. Ще кілька хвилин, і поїзд рушив. Марко став біля вікна і поглянув на станцію. Хотів щось подумати про цю станцію, але відразу, зовсім несподівано, сльози підступили йому до горла і покотились по обличчю – тяжкі й пекучі...