Текст книги "Сонячний промінь"

Автор книги: Борис Гринченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц)

V

Другого дня, в неділю, Марко пішов до церкви. Маненька церква повно натовпана була людьми. Спереду стояли чоловіки, а позаду жінки та дівчата. Але кілька жіноцтва стало попереду ще від чоловіків. Тільки се були особи не прості, а повбирані по-міщанському. Дві дівчини були навіть у міських пальто з великими блискучими гудзиками. Марко спершу подумав, що це якісь панни, дочки сусідніх панків: але великі прості хустки, накручені у їх на головах, доводили, що він помиляється.

Марко вистояв службу і пішов з народом з церкви. Поміж натовпом Корній ухопив його за руку.

Скоро вийшли на вулицдо, Корній зараз же почав розповідати, як він дома казав, що Марко не пан:

– Я їм кажу: вони такий саме простий чоловік, як і ми, тату. А батько кажуть: не можна сьому повірити, бо він з панами живе. А я кажу: у їх батько швець був і вони самі чоботи шити вміють. А батько тоді: – Йо? – А я кажу: – Авжеж!.. А ось і наша хата.

Хата Корнієва була невеличка, але чистенька. Двір обгороджено по-степовому – камінням. У дворі стрів їх батько Корніїв і повів у хату.

Уся сім'я була дома: батько – високий чоловік з такими очима, як і в Корнія, з підстриженою темною бородою, з довгобразим українським обличчям; мати – моторна, ще не стара молодиця, та дві сестри. Одна, років десятьох, злякалась Марка, втекла на піл і стала біля печі; друга, вже дівка, вразила Марка своїм блідим обличчям.

– Сідайте, будьте ласкаві! Просимо! – заметушилась мати, вхопила ганчірку і зітерла лаву там, де сідати Маркові.– От спасибі, що зайшли! Старий усе казав, що ні, не зайдете! А я кажу: якби він був гордий, то не вчив би нашого сина.

– Та сідайте ж бо,– промовив батько,– щоб старости сідали,– додав він шуткуючи. Марко глянув на дівчину: вона сиділа на полу, склавши руки на колінах, така ж бліда, як і перш, і великі темні материні очі навіть не змигнули.

– Давай нам, стара, обідати, шоб веселіше було! – сказав батько.

– У вас хата й так весела! – промовив Марко. Хата й справді була весела та чистенька. Піч гарно попідводжувана, стіл застелений білою скатертиною, з хлібом на йому: рушники на кілках і коло богів, за богами васильки; по стінах кілька простолюдних малюнків релігійного змісту та царські портрети.

– Дай, Боже, щоб не була сумна!.. – відмовив господар.

– Дочко, поможи мені! – озвалась мати від печі до старшої дочки.

Та мовчки встала, все така ж бліда та така ж мовчазна, і пішла помагати матері.

Посідали за стіл. Господар узяв пляшку й чарку і хотів почастувати Марка, та він не пив. Тоді хазяїн випив сам, приказуючи:

– Спасибі ж вам, шо вчите нашого сина! Дай, Боже, вам здоров'ячка, а йому добрий розум на науку!

– Дай Боже! – відказав Марко.

Більше ніхто не пив. Почали обідати. Господиня дуже щиро припрохувала їсти. У розмові Марко спитався,– чому батько не віддав Корнія до школи.

Господар почав виясняти, що через скрут у хазяйстві, а далі додав:

– Та ще й те: не влюбив я сієї школи.

– Чому? Хіба погано вчать?

– Ше й дуже вивчають!.. З нашої школи вже чоловіка десять таких, шо писарювали або по волостях, або по якономіях, або прикащикували. Та тільки все не до ладу.

– Чому?

– Бо поживе воно там год тa другий, поки мале, і вже зовсім од простого звичаю одкинеться. Тоді він удіг жакетку й чоботи такі, що п'ятнадцять рублів за їх, і гармонія в його за п'ять і треба табаку, і вина, і того-сього – усього хочеться, шоб по-панському, а грошей обмаль, тоді воно шо робить? – треба красти! То й проженуть. Тоді вже нашо він здавсь? Ні до Бога, ні до людей! Он поблизу тут двоє таких, два брати. Один у якономії клюшником був, а другий у городі у купця прикащикував. І обох повигонено. Тепер ходють з вудками рибу ловити. Батько та мати йдуть у поле косить та в'язать, а сини під вербою з вудкою спать!

– Та не всі ж такі,– сказав Марко.

– Та не всі! – одмовив господар.– Хто так собі, не дуже вивчивсь, кзаменту не здав, то більше дома сидить! А хто здав кзамент, та ше й добре,– то того вже, дивись, і нема дома, аж поки вернеться – вудкою рибу ловить. А вже шо носа задира школяр, то й батькові нема міста в хаті. От у мого сусіди син школяр, то так говорить батькові: «Ти, тута, чорзна по-якому балакаєш, у нас у школі не так!»

– Погано ж ваші сини роблять, коли так! – сказав Марко.

– Та воно й батьки не луччі. У нас тепер так повелось, шо кожне хоче свого сина вивчить, шоб на легшу роботу пішов. І не вбогі так тільки – тим би й Бог простив, бо справді,– шо ж йому їсти, як на одному наділі п'ятеро або шестеро дітей – треба кудись оддавать. А то й багаті так роблють. От у нас є один цоловік: землі своєї купив десятин з двадцять (ще батько грошовитий був), один син у його, а вивчив,– оддав.

– Та буде вам балакать! Їжте-бо! – припрохувала господиня, становлячи на стіл варене курча.

Розмова перепинилася,– всі почали їсти. А проте їли всі, опріче старшої дочки. Вона увесь обід мовчала і хоч носила іноді ложку до рота, але якось так байдуже, немов їй було однаково,– чи їсти, ци не їсти. Марко навіть чув, як мати кілька разів пошепки казала дочці:

– Чому не їси, Насте? Їж, дочко! Але Настя їла так саме, як і перш.

По обіді господар з Марком знову зняли перепинену розмову.

– Може, бачили в церкві,– промовив господар,– поперед усіх вилізло дві захвойданки в пальтах. Ото ж школярки! Ми, каже, вивчились: тепер нам треба по-благородному. На вулицю вже не ходять, з простими дівчатами та з парубками не знаються, а тільки все батьків подирають, щоб їм пальта справляли,– добре, що хоч батьки придбали, то буде що переводить на плаття.

– Та хто ж у їх батьки?

– Та хто ж там! Такі ж мужики, як і ми, так, бач, думка така, шо поблагороднішають через благородних дочок! Так ото я подумав: син у мене один,– як переведеться він на оттаку погань,– то шо тоді буде? Та й не оддав до школи. А шо оце ви вчите, то за се велике вам спасибі – не знаю, як і дякувать. Бо якби нам читаку в хату, то ми й Бозна раді були б.

– А вже шо старий любить читання, – загомоніла господиня,– то й Господи? Усю ніч сидів би та слухав. Є тут у нас один чоловік – уміє читать; то оце іноді насходиться до його мужиків, а він їм і чита. І вже як піде старий, то поки не вичита той усе, то не вернеться.

– А шо ж він чита? – спитався Марко.

– Усякі книжки чита,– відмовив господар.– Читав «Хвабийолу»¹⁹... ше читав як ангол з неба сходив та в шевця жив... про Бову-Королевича читав²⁰... Ну, та то така, казка, аби що, а ті – гарні.

– А розбірні ж вони вам? – спитавсь Марко.

– Та не дуже. Шо розбереш, а шо й ні! Погано-таки чита.

– А то ще й те,– сказав Марко,– що ті книжки не по-нашому, по-простому, писані, а по-московському,– тим їх і не розбереш.

– А хіба є книжки й не по-панському писані? – спитався господар цікаво.

– А є!

– От якби ви нам прочитали,– може б, ми дужче розібрали?

– Та я й прочитав би, та тут нема в мене книжки.

– А ви у неділю візьміть та й прийдіть до нас, то й прочитаєте.

– Нащо в неділю? – озвався Корній.– Аже у вівторок празник!

– І справді,– празник! – сказав батько. – Приходьте до нас, почитаєте?

– Добре! – згодився Марко.

Він просидів у Корнія годин зо три і вийшов відтіль дуже радий. Як сумно йому було, як він вертавсь, уперше пішовши на село, і як весело тепер! Яка різниця проміж тим, що він тоді бачив, і тим, що тепер! Ся вбога, але видимо працьовита, чепурна, ввічлива та розумна сім'я приворожила до себе Марка.

– Ні, брешуть, сто разів брешуть ті, хто каже, що народ зовсім зіпсувавсь! – казав сам собі Марко, ідучи додому.

Дома його дожидавсь гість – Петро Олександрович, учитель.

– А я, дожидаючи вас, та заходивсь оце «Кобзаря» читати,– промовив він.– Знаєте, я його ніколи не читав.

– Шкода! Візьміть – прочитаєте!

– Спасибі! Бо, знаете, дуже мені цікаво,– казав далі вчитель, трохи заникуючись з незвички розмовляти,– дуже мені цікаво прочитати його... Я, знаєте, багато думав про те, що ви казали про школу.

– Та й щось доброго надумали? – спитався Марко.

– Думаю, що з педагогічного боку воно так... тільки ж... Тільки якось воно дуже... дуже нове! – сказав учитель.

– Що саме нове? Те, щоб учити по-вкраїнському і вважати вкраїнську мову за мову, а не за покидьок?

– Еге! Скільки ж людей треба на зовсім, зовсім новий шлях повернути!.. Яке ж це страшне, велике діло!

– Eгe,– відказав Марко,– це велике діло. Та не тільки сим воно велике, що його важко зробити, а ще більше тими результатами, які з й ого будуть.

– Та де ж на це сила?! – схопивсь учитель з місця.

– В нас самих! Не біймося, що нас мало. Все велике починаеться з малого! Ставаймо до великого діла, і воно саме заставить нас вирости, зробитися дужими і того діла достойними...

– Та ви ж самі кажете, що цього не дозволяють!

– Звичайно, не дозволяють. Та се поки в нас такі порядки, які є. Але державні та громадські форми не довічні ж.

Учитель не зрозумів, і Марко мусив вияснити йому ширше, розповідаючи про еволюцію державних форм, яка неминуче й Росію приведе до парламентського ладу. А тоді буде інакше.

– Ну, розкажіть же мені, розкажіть!.. Як же це воно буде? – питався вчитель, і його очі блищали, а голос тремтів.

І Марко довго розказував, а той ловив кожне слово.

Він пішов од Марка з цілим роєм нових надзвичайних думок і з купою українських книг у руках.

За панським обідом Марко, проміж іншими гостями, стрів Голубова та ще одного невеличкого на зріст панка у простенькому піджачкові, років 30, але з обличчям зістареним ще років на десять.

– Федір Карпович Лірський,– сказали Маркові, знайомлячи його з панком.

«А! – подумав Марко,– дуже цікаво! Здається, се чоловік не тієї породи, що всі оці». Марко чув, що Лірський їздив за кордон, слухав лекції в якомусь чужоземному університеті, а піп з учителем казали, що він заводить школу.

Голубов, як звичайно, тупцявсь усе коло Катерини, хоч та зважала на його стільки, скільки того вимагала проста звичайність. Як посідали за стіл, Маркові трапилося сісти проти Лірського, і він зараз же почав розмову.

– Я чув, що ви маєте завести в себе в слободі школу? – запитався Марко.

– Ет! Мав, та не маю! – відмовив той.

– Чому? – спитався Марко, але пан Городинський перепинив з одмовою:

– І краще! На чорта мужикові та школа? Нащо розвивати в йому такі інстинкти, як і в освіченої людини?

– Цілком так! – безапеляційно сказав Іван Дмитрович.– Хоча я нічого не маю проти школи взагалі, але народна школа нe повинна йти далі Часословця²¹ та Псалтиря.²²

– Навіть без Євангелія?²³ – спитався Марко.

– Євангеліє...– протяг Іван Дмитрович.– Євангеліє річ така, що можна всячину відтіля виводити, а се річ небезпечна... От Псалтир... Не знаю, чи там сказано: «Начaло премудрости – страх», але оце й є найважніше, щоб мужики звикали слухатися та боятись. Ні, ні! Без ваших натуральних історій та іншого, се – проказа.

– Се мені трохи нагадує вашого маршалка,– сказав Марко.– Я чув, що в одній школі попечителька почепила на стіну географічні карти. Так він каже: «Чортзна-що! Лібералізм якийсь – карти на стінах висять!»

– І правда! І лібералізм! – скрикнув старий пан Городинський, але Марко вже не слухав його і знов удався з своїм питанням до Лірського.

– Чому? Тому, що з цими мужиками нічого не зробиш,– одмовив той.– Я їм кажу: ви дурні, то я вам школу заведу. Даю свою хату й частину грошей, а другу – хай громада дає,– хоч сотню карбованців. Наче й згоджувались, а далі й одкинулись. Ну, як це вам подобаеться? Дурні, зовсім дурні! Се якась особлива нижча раса, не може навіть своєї власної користі зрозуміти.

– Ого,– озвавсь Голубов,– вони боялись, що сьогодні сто, а завтра, може, й триста доведеться платити.

– Але ж я їм виясняв, що їм ні копійки не доведеться більше заплатити.

– Хіба вони тому поймуть віри? – скрикнув старий Городинський.– «Хоч би пан зійшов з неба, то вірити йому не треба» – оце їх приказка! Вони сто разів поймуть віри своєму п'яному писареві або дурному дякові, що луплять з їх хабарі, тільки не мені або вам.

Маркові кортіло спитатися в пана Городинського, чим він саме заробив право на віру від народу, та він обачно промовчав, а відказав Лірському:

– А мені один селянин добре розказав, через що мужики байдужні до школи.

– А ну-ну, що сказав ваш філософ у свиті! – іронічно промовив Голубов.

– Мій філософ у свиті сказав дещо таке, що непогано було б знати його й філософам у сурдутах. Він сказав, що школа однімає школяра в сім'ї, навчає його згорда, зневажно дивитися на своїх людей, кида його на другу роботу і робить з його нечесну людину. Се ж правда!

– Може, й правда, але чому ж се так? – спитав Лірський.

– Бо школа вчить незрозумілою мовою і промовляє до дитини чужими образами. На Вкраїні школа повинна бути вкраїнською, мовою науки на Вкраїні повинна бути мова вкраїнська.

– Я не думаю, щоб се було важно,– скривився Лірський.

– Ніякої української мови нема! – згукнув Голубов.– А коли вони не розуміють тієї мови, яка у їх у школі, то мусять навчитися! І що більше не розуміють, то більше мусять навчитися.

– Ви самі собі суперечите,– відказав Марко.– Коли вони її не розуміють, то через те, що вживають іншої,– отже, українська мова є!

Іван Дмитрович почав доводити, що коли уряд не признає якої мови, то та мова й не істніє і повинна зникнути. Почалася загальна спірка. Марко доводив, що основні принципи педагогії вимагають у школі рідної мови народу. Лірський упевняв, що се вузький націоналізм.

– Покажіть мені яку просвітну справу, яка могла б робитися без національної мови? – спитався Марко.

Лірський згоджувався, що такої справи на світі нема, але прав українській мові дати не хотів.

Спірка не втихала аж до кінця обіду. Після обід пішли в сад. Марко, йдучи поруч із Катериною, спитавсь:

– А ви, Катерино Дмитрівно, як думаєте про се?

– Я? – відмовила вона.– Я не згоджуюсь з вами.

Марко почав доводити Кятерині своє. Розмовляючи, пройшли вони раз і вдруге довгу стежку, що перерізувала сад, не помічаючи, що Голубов мовчки йде за ними і його обличчя все то блідне, то червоніє. Він давно вже мав заміри на Катерину, і його дратувало, що дівчина прихильна до Марка. Сьогодні ж йому особливо було прикро: він не знайшов що сказати Маркові на його доводи і хотів хоч після обід виявити себе перед Катериною кращим, розмовляючи з нею вдвох, а цей студент не дає йому й ступнути. Він ішов, кусаючи вуси, і чув, як злість запалюється у його в грудях.

Як Марко та Катерина вже втретє хотіли, вкупі з усім гуртом, іти по стежці, підбіг Марків учень Микола і сказав Катерині:

– Мама тебе на хвилинку кличе в хату.

– Вибачайте,– промовила Катерина і пішла.

Увесь гурток повернув тоді на крокетний плацик, бо Іван Дмитрович з Голубовим були завзяті крокетисти. Марко теж пішов зa ними, але грати в крокет не став, а, сівши на садовий стілець, дивився мовчки на гулянку, сподіваючись, що прийде Катерина. Голубов гуляв, але гуляв цього разу дуже погано і все сердивсь. Нарешті він кинув молоток і сказав:

– Ні, не хочу!

За його став другий з гостей, а він підождав, поки грачі загулялись, і тоді підійшов до Марка:

– Вибачайте, що потурбую вас,– почав він крізь зуби,– але я маю дещо вам сказати – без свідків...

Марко дивуючись глянув на Голубова. Той стояв трохи блідий; стиснувши губи. Видко було, що розмова буде не приятельська. А проте Марко знав, що Голубов його не любить,– так саме, як він Голубова. Голубов уже здавна не міг спокійко розмовляти з Марком і завсігди його зачіпав.

– До послуг вам,– промовив Марко, встаючи, і вони пішли по стежці геть од крокетного плацику. Ся стежка прямувала до невеличкої альтани в саду. Одійшовши так, щоб їх розмови не було чути, Голубов, не повертаючи до Марка обличчя, промовив одразу:

– Я хочу просити вас виїхати з цього дому.

– А я хочу про те саме прохати вас! – одмовив Марко.

– Годі шуткувати! – здержуючи голоса, гарикнув Голубов.– Я не бажаю, щоб ви залицялись до Катерини Дмитрівни.

Марко спалахнув, але здержавсь і відказав зважливим і спокійним голосом:

– Прошу вас мовчати, бо коли ви мені ще щось таке скажете, то я примушу вас змовкнути.

– Побачимо! – скрикнув Голубов і зупинивсь. Марко зупинивсь і собі. Вони стояли саме біля альтанки: Марко спиною до неї, а Голубов до його обличчям, заступивши йому дорогу.

– Побачимо! – знов сказав Голубов. – Я маю свої заміри на Катерину Дмитрівну і кажу вам: або ви зараз же дайте мені слово, що завтра виїдите відсіль геть, або я отут поламаю вам ребра! – І він стиснув свої здорові кулаки і стояв, як роздратований віл перед Марком, що на погляд був і не такий кремезний, і не такий дужий, як він.

– Геть з стежки! – сказав Марко і ступнув наперед. Але Голубов не пускав його і взяв за руку. Ту ж мить Марко вхопив його за горло й за груди, підняв од землі і враз кинув набік у густий та колючий чагарник, що ріс понад стежкою. Голубов так і пірнув серед кущів aгpycy й малини, а Марко не озирнувшись, не поспішаючись пішов геть стежкою.

Ні Марко, ні Голубов не знали, що всю цю подію бачила Катерина. Збігавши до матері, вона вернулась у сад і не стріла на квітнику нікого, а тільки почула, як стукають молотки на крокеті. Їй не схотілось туди йти, і вона пішла до великої стежки набік. Стежка, по якій вона йшла, перерізувала ту, кудою йшли Марко та Голубов, і Катерина, перш ніж вони, дійшла до альтанки. Увійшла туди, але там було темно. Хотіла вже вернутися, але зненацька почула розмову і через кілька хвилин крізь напіводчинені двері побачила Марка та Голубова. Хотіла вийти, але те, що сказав Голубов – він саме тоді сказав, що має заміри на неї,– не дало змоги вийти. Побачивши, як Голубов шубовстьнув у кущі, вона вже не дивилась і, вдержуючи сміх, чула тільки, як тріщали кущі під иого важким тілом, як він, видираючись звідти, лаявся найпоганішою московською лайкою. Вона підождала трохи, поки його стало не чуть, і пішла до крокету. Гості гуляли, а Марко сидів на стільці. Вона не могла не дивуватись тому спокоєві, з яким він, мов нічого не було, почав знову розмову з того, на чому вона спинилася. Дівчина дивилась на його енергічне обличчя і думала собі: «Сей не дасть себе скривдити і здолає оборонити і себе, й кого іншого». Трохи згодом, як усіх покликано до вечірнього чаю, Катерина та Марко довідались, що Голубов зненацька занедужав і поїхав додому.

«Заєць! – подумала Катерина.– Ні,– нахаба, що ховається, побачивши більшу силу».

У вівторок, після обід, Марко з Корнієм пішли до Корнія. Там, опріче своєї сім'ї, було ще двоє людей: високий чоловік з темним волоссям та бородою, з глибоко позападалими гострими очима, і парубок,– Корнієві сусіди, що прийшли слухати книжку.

– Бач,– промовив високий чоловік до Марка,– ви не по-панському з нами поводитеся – руку нам даєте.

– Бо й я не пан,– оддмовив Марко.

– Вони, дядьку Федоре, з простих, з таких, як і ми, тільки шо вчені,– сказав Корній. Дядько Федір подививсь пильно на Марка і сказав:

– Хіба...

– А ви знаєте, Марку Петровичу, що дядько Федір дуже люблять читати: як сядуть увечері над книгою, як почнуть читати та аж до півночі, то тітка Домаха й сердяться, що світло переводять,– торохтів Корній.

– А де ж ви навчилися читати? – спитався Марко у дядька Федора.

– Та в мене й дід був письменний, і батько. Од їх я й навчився потроху. От дід у мене був,– так той ще в запорожцях був, знав про старовину все чисто,– так як почне, було, нам розказувати! «Тепер,– каже,– не так повелось,– казна по-якому тепер, а тоді була розкіш-воля. Запорожці страшні були і ляхам, і татарам».

Марко вперше стрівав на селі людину, що пам'ятає старовину.

Одчинилися двері, і в хату ввійшло ще троє – двоє молодших і дядько не дуже старий, з кудлатою нечесаною бородою і надзвичайно ясними дитячими очима.

– А! Остапе! – промовив господар до його.

– А що ж, Іване, і я прийшов послухати, що розумнії люди читають, щоб і собі розуму набраться.

– Просимо сідати! – промовив Іван, Корніїв батько.

Остап одначе не сів, а став коло дверей. Зате двое молодших сіло. На молодших були червоні сорочки з цяцькованими московськими поясами, а поверх їх – жакетки. Один з їх – виголений, з вусами – зараз же сміливо забалакав: – Вот і ми посліхали, што в дядька Івана читать будуть, да й сібє прийшли. Потому – когда я іщо бив на службє, то очень-дуже любив читання.

– А давно ви зо служби? – спитав Марко.

– Да вот – год! Не хотєлось, знаєте, вертаться, потому – я тепер челавєк при образуванію, в полковой школє вчилсь, і даже сам палковнік хваліл,– мог би сібє всякоє мєсто в городі імєтъ... Ну, знаєте,– дома атєц, челавєк неабразований – ступай дамой! – говорить.

– Ти батька не потріпуй! – озвавсь дядько Федір, що доводивсь солдатовому батькові рідним братом.– Ти краще за себе згадай – чи давно пропив свій мундєр у шинку.

Усі засміялися, а солдат почервонів і одмовив сердито:

– Наплівать мінє на той мундєр! У міня їх двадцять будєть, а не то што!.. Вот заработаю.

– Атож! – не покидав свого дядько Федір.– Давно взяв рубля в Панаса – казав: дівчині черевики пошию – грошей не оддав і черевиків не пошив!

– Што бо ви, дядьку, так нападаєтесь на челавєка, не дайотє йому й здохнуть! – озвавсь зненацька парубок, що прийшов з солдатом.

– А ти де «образуванія» набравсь, що так балакаєш? – спитався дядько Федір.– На шахтах образувавсь?

Парубок почервонів і змовк. А Марко сумно подумав, що він не вперше помічає, як молодіж на селі, стріваючись з людиною у сурдуті, силкується говорити «по-панському».

– Та давайте вже читати! – сказав Остап і сів на край лави, аж коло мисника.– А то дурно тільки час гаємо.

Марко сів за стіл, розгорнув «Дві московки» Левицького²⁴ і почав читати. Мова відразу здивувала слухачів, що ніколи не чули вкраїнської книжки. Але всі слухали дуже уважно, опріче солдата та парубка в жакетці, що все щось шепотіли і нарешті пішли з хати: їм не подобалась мужицька книжка. На їх місце прийшло двоє жінок і ще один не старий чоловік.

– Ой Боже! Вже читають, а ми й не чули! – озвалась одна з жінок.

– А не ходіть пізно! – сказав дядько Федір і почав розповідати, про що читали і дуже мальовничо розказав зміст прочитаної частки.

Почалося читання знову. Всі слухали, як Василь вернувся додому, і важко зітхали, чуючи його оповідь про солдатське життя. Потім сміялися з дівчат, як вони на хлопців зазирають і навіть почали цілу розмову, перепинивши читання, бо від дівчат та парубків у книзі слухачі перейшли до своїх дівчат та парубків.

– Які тепер дівчата та парубки? – казала палко та жінка, що жалувала, що спізнилась. – Тепер такі: чи доробила, ци не доробила свого діла дома, а як той час прийшов, то кида й печене, й варене та на вулицю.

– Порозгонити б ті вулиці! – сказав хтось з чоловіків.

– Та воно вулиці нічого,– озвавсь дядько Федір,– а оті складки та вечорниці! Отам вони горілку навчаються пити, отам дівчата п'яні лежать такі, що хоч за ноги повиволікай. А вже звісно – яка вона чесна вийде, коли таке!

– Не так тепер стало, як уперед було. Тепер парубок не хоче дома робить, а все на шахту. На шахті він, бач, заробе гроші та всі й положе на себе – чоботи собі купить за п'ятнадцять рублів, сорочку червону, то що,– а батькові, бува, й нічого! Я, каже, заробив, я й витратив! А прийде додому – знай п'є та дівчат піддурює.

Марко почав читати далі і чув, як шепотіли слухачі, переказуючи одне одному свої уваги про книжку та радіючи Ганниному та Василевому щастю. Зненацька голосне, нездержане ридання розітнулось на всю хату. Всі озирнулись до полу. Старша Корнієва сестра гірко ридала, прихилившись головою до печі (вона сиділа на полу) та затуливши обличчя руками.

– Дочко! Що ти? Чого ти? – заметушилась коло неї мати, однімаючи їй руки від обличчя. Але та ридала все дужче й дужче, і високі виводи плачу глушили всіх у маленькій хаті.

– Чого це вона? – зашепотів дехто.

– Хіба не знаєш? – почала відмовляти жінка, що сиділа близько коло Марка, і він міг чути, як вона пошепки почала казати другій: – За своїм Грицьком. Його ж у солдати взяли, а вона з того часу й в'яне, і в'яне – і не їсть, і не п'є,– кажуть, ні за кого не хоче йти.

– А Грицько ж письмо прислав?

– Присилав багато за два годи і їй кланяється в кожному. Тим часом мати вивела дочку з хати. Батько – теж зрушений – не хотів того показувати і попрохав Марка читати далі. Марко прочитав, як набігла чорна хмара – узято Василя в солдати знов; прочитав про важке Ганнине життя самотнє, про те, як сина у неї взято,– і побачив, як у чоловіків-слухачів мигтіли на очах сльози, а жінки й зовсім плакали. А як приїхав той син, то зараз у йому пізнали своїх солдатів:

– Оце й він! Отакі й наші! Жалко, шо втік, а то б послухав про себе! – казали слухачі, згадуючи того солдата, що пішов з хати, не схотівши слухати мужицької книжки.

– Чи не про оцього нашого кажуть – мабуть, воно й правда,– почав кудлатий Остап, втупивши очі в землю,– що побув тільки шість місяців у службі та й вернувся додому. От він прийшов та й ходить по слободі – не зна, бачите, своєї хати. А мати побачила з вікна та: – Синочку! Синочку! Чого ти там ходиш? – А він тоді: – Да чорт вас знаєть, ігдє ви живйотє!

Усі засміялися, а дядько Федір додав:

– Та й правда ж? Як прийде, то такий благородний! А вже шо горілку п'є, та лається, та бреше!.. Я,– каже,– на капказьких горах був і відтіль, каже, видав, як земля на черепасі лежить.

– А може ж, і справді видко? – сказала одна жінка.

– Атож!

– А на чому ж хіба земля? – спитавсь Остап.

Марко почав розказувати, а чоловіки розпитувались і трохи сперечались. Та скоро Марко знов удавсь до книжки. Він читав про те, як Ганнине горе все більшало та більшало, і деякі жінки-слухачки проривались плачем, чуючи, як ховано Ганну... Далі пішло про Маринину долю. Спершу слухачі Марину гудили, але тепер почали жаліти, а почувши про її смерть, сказали:

– Бідна! Без святого причастя так і вмерла.

– Та й книжка ж гарна! – озвавсь Корніїв батько.

– Гарна! Гарна! – сказали й інші слухачі.

– Оттак знущалися з людей! – промовив дядько Федір, згадуючи кактонистів.²⁵ – Дитину рідну відняли! І все то пани повигадували, якби мужика дужче дошкулить!

– Дошкуляли вони його добре! – промовив Корніїв батько,– та вже минулося.

– Минулося? – сказав Остап, крутнувши головою.– Не дуже-то й минулося! Хіба й досі не робимо на панів? Кому одробляємо за землю.– Панам! Кому одробляємо нa десятинах? – Панам!

– Нічого не поробиш! – сказав один з чоловіків.– У їх сила,– вони багаті.

– А чого ж так, що один багатий, а другий убогий? Чого в Городинського скільки тисяч десятин землі, а в мене чотири десятини? Чи він більше Богові приподобився, а я в Бога теля з'їв? – допитувавсь Остап.

– Мабуть, іззіли, дядьку! – сказав парубок.

– Отже не їв, їй-бо, не їв, а Городинський угодніший! І чому б цареві не зробити так, щоб усі були рівні, щоб не було ні багатих, ні вбогих?

– Як же то? – спитався дядько Федір.

– Поділити землю на всіх! – сказав зважливо Остап.

Ніхто нічого не сказав, і всі замовкли. Марко зрозумів, що вони ще бояться його. Тільки Остап нікого не боявсь і казав:

– А то що це: не вспієш з одного одробітку вилізти, улазиш у другий, і ніколи за тими одробітками тобі просвітку нема.

– Як позичали, то вже ж треба одробити,– сказав господар.

– Бач! – додав з комічним жалем Остап.– Чому ж не пани нам одробляють, а ми панам?

Усі засміялися:

– Бач, чого схотів! Ну, цього не діждеш!

– От! Не діждеш! Може, й до цього доживемо!

– Ні вже, мабуть! – Промовив, зітхнувши, дядько Федір і вдавсь до Марка. – От, якби ви щопразника ходили до нас читати отакі гарні книжки – от би добре було!

– Аби слухали, то я радий буду читати,– сказав Марко.

– Та слухати будемо!.. А чи нема у вас часом ще якої книжки дати мені почитати? Чи нема у вас книжки про Будду²⁶ – ото ще мудрий чоловік був!

– А ви де довідались про його? – спитався, дивуючись, Марко.

– Та книжку про індусів читав, дак там і про його,– відмовив дядько Федір.– Тільки там про його мало, а хотілось би до краю довідатись, шо воно за чоловік був.

– Ні, нема! – сказав Марко і подумав: коли-то така книжка буде по-нашому, по-вкраїнському?

– І про Юлія Цезаря²⁷ нема? То, кажуть, вояка добрий був? – Марко тільки дивувавсь, слухаючи дядька Федора,– так його вражали ті речі у мужичих устах; а дядько Федір, трохи подумавши, несміливо додав:

– А про запорожців пишуть що по книжках? От би прочитать!

– Пишуть, пишуть! – зрадів Марко, що дядько Федір напав на таке, чим він його може вдовольнити.– Я вам дам прочитати і тут прочитаю.

Ще довго розмовляв Марко з селянами і міг помітити багато дечого нового йому. Але що найбільше його здивувало, так се те, що слухачі назвали мову, якою писано книжку, полтавською. Спершу Марко не міг зрозуміти сього, але потроху виявилось, що дрібні відміни в мові примусили слухачів назвати Левицького мову полтавською.

«Як страшно все забуто,– думав сумно Марко, сидячи вже дома,– коли степовик не вважа за свого полтавця! Ой роботи, роботи, роботи тут безліч! Багато щирих та дужих сил треба, щоб прокинути зо сну сей народ! І як його прокинеш? Освіта, тільки освіта могла б тут що зробити! Але ж перешкод скілько!.. Дарма, мусимо побороти їх!»

І Марко згадав, що він уже третій день не брався за роботу – писання популярної книжки – і почервонів. Він того дня кілька годин уряд не одривавсь од роботи.

З того часу Марко мало не щонеділі та щосвята ходив у Конієву хату читати книжки. Він прочитав Квітчину «Марусю»,²⁸ Гоголевого «Тараса Бульбу» в українському перекладі,²⁹ дещо з Шевченка, з Левицького, кілька науково-популярних річей і бачив, як залюбки слухають його селяне, як вони зовсім звикли до «полтавської мови»; як цікаво, й сумно, й радісно за одним заходом слухали вони про свою старовину. Марко знаходив таких слухачів, що в його в душі прокидалось могутнє бажання – віддати себе всього такій діяльності – нести світ і культуру в народ. Йому уявлялися десятки, сотні людей, що віддають себе тій справі, пишуть книжки для народу, ширять їх по селах або й самі живуть серед народу, знайомлять його з письменством, з театром... Розпалена фантазія не мала впину – малювала йому високу народну культуру, таку високу, як колись була у греків... Він палко обіцяв оддати себе цій діяльності.

А потім інше починало уявлятися йому. Починало згадуватися те, що він побачив тепер у народі. Народ та інтелігенція – два ворожі табори в його ріднім краї. Пан так довго панував над мужиком, так довго силкувавсь одрізнитись од його всякими способами, що народ і в прихильній до його інтелігенції бачить пана, ворога. І той погляд, що мав народ на обмоскаленого довгим рядом історичних обставин, очортілого мужикові пана, переносив він і на всякого інтелігента, хоч би він, як Марко, і не одрізнивсь од народу мовою.