Текст книги "Сонячний промінь"

Автор книги: Борис Гринченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 11 страниц)

X

З того часу все посувається надзвичайно швидко. Потім, як уже все скінчилося, в Маркових згадках цей час ніколи не уявлявся інакше, як прискореним бігом подій, що поспішались одна за однією невпинно-швидко. Вони так скоро приходили й минали, що здавалося,– кожна з них не має з іншими зв'язку, що це просто нарізні картини, що повстають перед очима одна по одній, сяєвом своїм усю душу осяваючи або в темряву її вгортаючи; повстане одна, блисконе в душі і зараз геть зникає, щоб дати місце іншій, ще виразнішій та вразливішій. Зв'язок був – се десь далеко-далеко чулося в душі, але блискучість, виразність та вразливість тих картин примушувала не помічати його.

Пам'ятає Марко один ранок. Се було в суботу під Великдень. Катерина забажала, щоб Марко їхав з ними – з нею та з батьками – до їх і щоб пробув там Великдень. І ось тепер Марко тут, знов у Городинських,– уже третій день. У його в душі починає прокидатися надія на краще.

Катерина встала. Вона ледве ходить і все сидить, але, невважаючи на всі вмовляння, вона не хоче лягти і каже:

– Я чую, що одужую. Я не можу лежати.

І справді, видко було, що з нею робиться щось надзвичайне. Бліде обличчя зачервоніло ніжним рум'янцем, очі засяли ясніше, і в їх світилася така сила життя, що всім зрозуміло, що Катерина одужує.

І в Марка є надія...

У суботу вранці, тільки Марко встав, до його ввіходить пан Городинський. Він якийсь через лад увічливий, хоча, здається, йому щось ніяково. Розмову починає незручно якимись уривками, і Марко спершу не розуміє його. Нарешті розбира: пан Городинський дума, що проміждо Марком Петровичем і його, пана Городикського сім'єю повстали якісь особливі відносини, і їх не можна назвати цілком нормальними, і ось він, пан Городинський, бажав би так чи інакше вияснити цю справу. Пан Городинський, звісно, не додає, що прийшов він сюди після двох вечірніх розмов з панією Городинською, і що пані Городинська вже навіть і ви сьогодні йому не каже. Він тільки додає, що бажав би почути, який погляд має Марко Петрович на ту справу, про яку він каже.

– Мені здається,– почина Марко,– що ці відносини досить вияснені...

– О, ні, вибачайте, зовсім ні! – похапцем перепиня його пан Городинський. – Правда, дещо казано було тоді, біля ліжка хворої, бо не можна було її турбувати, роблячи або кажучи що навпроти... але сподіваюся, що ви не вважаєте того за яку формальну обіцянку.

– Я ніколи сам не озвався б про се біля ліжка хворої,– говорить Марко.– Але ви знаете, що сама Катерина Дмитрівна почала сю розмову і бажала рішинця. Я сказав, що я люблю Катерину Дмитрівну. Про інше я навіть не міг думати, маючи на увазі, в якому вона становищі. Ви знаєте, що сама Катерина Дмитрівна забажала, щоб я ставсь її зарученим, і ви з Марією Семенівною згодились на се. Я не знав, як ви дивились на свою згоду, але я дивився на неї і дивлюсь – поважко, так саме, як і Катерина Дмитрівна, запевне.

– Про Катерину Дмитрівну нема чого говорити: вона хвора і тим ненормальна. Щодо тієї обіцянки, до нашої згоди, то я вже казав, чого так сталося. Сподіваюся тепер, що ви зрозуміли мене... зрозуміли моє і Марії Семенівни бажання...

Пан Городинський змовка.

– Вибачайте, зовсім не розумію,– каже Марко.

– Велика шкода... Я... я бажав би, щоб ви кинули всякі претензії і сьогодні ж виїхали...– зважується нарешті пан Г ородинський.

– Вислухайте мене до краю, шановний Дмитре Івановичу,– каже Марко,– і тоді скажіть по правді, що я мушу робити. Ось як стоїть справа. Ви яко батько і Марія Семенівна, яко мати, маєте право бажати, щоб я облишив усе. Але уявіть собі, що з цього буде? Ви бачите, яка Катерина Дмитрівна? Невже ви не розумієте, що коли ви скажете їй те, що кажете мені, то це її вб'є?

Проти сього пан Городинський нічого не може сказати. Він мовчить, і тільки сльоза скочується у його з ока. Він не може сперечатися. Він каже сумно:

– Не знаю... Чую, що нещастя впало ка мою голову. Не обвинувачую вас, хоча якби не ви, то не пішла б Катерина у вчительки і не лежала б тепер хвора.

– Я розумію вас, Дмитре Івановичу, і не можу вам висловити, як болить моє серце з того, що так сталося. Але ж хіба я цього бажав? Навіщо ж ми будемо ще додавати лиха? Ви добре розумієте, що я, поки Катерина Дмитрівна хвора, не можу й думати, щоб справдити те, в чому ми всі тоді обіцялися, хоча – скажу щиро – я люблю і ніколи і ні за що не зречусь її, якщо доля судила мені безмірне щастя побачити її здоровою. Але ж поки мусимо робити у всякому разі те, чого вона хоче, і ви знаєте, що було б, якби я послухавсь вас і поїхав відсіль.

Пан Городинський маха рукою:

– Зоставайтесь поки!.. Я поговорю з жінкою. Він виходить...

* * *

Великдень. Убраний стіл. Сонце сяє у вікно, осяває світлицю і тонку Катеринину постать. Вона сидить біля вікна. Ще трохи знесилена, але каже, що одужала зовсім і що тільки набиратиметься сили. Батько й мати приїхали з церкви. На столі вже стоїть свячена паска. Всі лагодяться сідати за стіл. Тоді Катерина бере Марка за руку, і вони вкупі підходять до батька та матері.

– Тату й мамо! Сьогодні велике свято,– зробіть же, щоб воно було нам ще більшим...

Як через кілька хвилин щедро сяє сонце та облива своїм сяєвом Катерину та Марка, що сидять поруч!..

* * *

Вони йдуть, узявшись за руки, по рясному свіжим молодим листом саду. Завтра вінчання в сільській церковці, й на його мають приїхати Семен та Маруся. Дивлячись у вічі своїй коханій, починає Марко малювати їх будущину...

– Коханий мій,– перепиня його вона,– нащо ти про се кажеш? Я не хочу думати про те, що буде. Я щаслива, занадто щаслива тим, ща тепер є, і не хочу згадувати ні про що інше. Прийде той день, тоді й буде те інше.

Її голова схиляється йому на груди, і вони обоє нічого не бачуть і не чують. Нащо їм бачити, як сяє сонце, коли в їх у серці сяєво ще ясніше? Нащо їм почувати, як пахнуть квітки, коли кохання сповняє їм своїми пахощами всю душу? Нащо їм чути, як співають пташки, коли в їх у серцях дзвенить чудова пісня? Нащо?

* * *

Далі – маненька домівка в місті. В їй усього три світлички, але в цих трьох, світличках живе щастя. Марко гляне на стіни з простенькими шпалерами, на портрети по стінах, на білі завіси на вікнах, на свій стіл, що за ним він звичайно робить, і йому здається, що все те повите якимсь сяєвом од щастя. І він бачить тут її, ту, що розлива це сяєво. Бачить за чаєм уранці її тоненький, ще досі схудлий після хвороби стан, убраний у просту сукню; пишного волосся вона не встигла ще заплести, тільки пристебнула шпилькою, і воно розсипалось по плечах, обрямовуючи дороге Маркові обличчя з блискучими «гордими» очима, що дивляться тепер на Марка зовсім не гордо; Марко любить її з так розчісаним волоссям. Сідає біля неї і, користуючися з того, що руки в неї роблять діло – наливають чай – бере волосся в руки і цілує його раз, двічі, тричі.

– Не пустуй! – сміється вона.

– А чому ж не можна пустувати?

– Адже ти, як був учителем, забороняв своїм школярам пустувати?

– Але ж у їх не було такої спокуси!..

І він хапа її руки, як вона хотіла була одігнати його від волосся, і почина виціловувати кожен палець.

– Годі тобі, бо чай уже простиг, і ти спізнишся в свою редакцію.

Марко жалібно кривиться і береться до чаю. Справді пізно – вже вісім з половиною годин, а звичайно в дев'ять починаеться робота в редакції. Треба поспішатися. Чай випивається нашвидку. Марко дивиться на годинника: вісім годин і тридцять п'ять хвилин. До редакції дійти десять хвилин: п'ять хвилин на роздягання і таке інше; коли так, то він має десять хвилин вільного часу.

– Я мушу скористуватися з його! – каже він поважно.

І він бере Катерину і садовить її до себе на коліна.

– Що ти робиш! – пручається вона.

– Те, що треба робити доброму чоловікові! – каже він, тулячи її до себе.

Але вже час іти, і Катерина немилосердно прогонить його.

Він доходить до дверей, озирається і стрівається з її очима. Вона так дивиться, що він не може не вернутися...

– Та підеш ти нарешті?..

– Іду!

Виходить у сіни, але зараз же вертається. Чи ж він винен, що забув книгу?

– Я вдруге замикатиму за тобою двері зараз, скоро ступнеш за поріг! – каже Катерина, хочучи зробити сердитий погляд, і справді прогонить його.

Шість довгих годин у редакції!..

* * *

Вона стріва його біля дверей, бо чує, як він іде. Тека чи книжки летять з його рук геть, а її руки вже обвиваються йому круг шиї.

Після обіду вдвох – тільки вдвох – яке щастя! – година відпочинку. Сидять укупі на канапі і говорять усяку нісенітницю, іноді читають, але так, трошки,– читати так скучно!..

Потім Марко мусить сідати робити. Вони вдвох ідуть у манюсікьку Маркову хатку, всю заставлену понад стінами книгами. Вона завсігди сіда на канапці в куточку, чита зрідка, більше шиє та дивиться на його. Марко чує на собі цей погляд, йому хочеться одірваться від писання, щоб поцілувати її, але це суворо заборонено. Марко мусить дописати ту частину своєї роботи, що її призначено на день, і тільки тоді має право робити що хоче. Марко слухається сього наказу, одгонить од себе грішні думки, силкується робити щиро, і справді на який час його захоплює праця. Перо швидко бігає по паперу, бік за боком, картка за карткою списуються. Ось і остання картка, потім останній бік. Скінчив! Марко кида перо, відсува зшиток з українською роботою.

– Тепер моя воля!..

– Та годі вже тобі! – одбивається Катерина.– Кажи краще, чи багато написав! До чого дописав?

Він каже і потроху починається в їх розмова про ту роботу, про інші роботи, про вкраїнську літературу, про долю рідного краю. Марко справля Катерину; вона ще помиляється в літературній українській мові.

– Де ти так гарно навчився мови? – питається Катерина.– Адже ж не в гімназії тебе учено!

– Моя мати говорила по-вкраїнському добре – од неї я й навчився.

– Тим-то в тебе вона така й гарна, а не роблена, як у Семена,– говорить сміючись Катерина, що дуже любить веселого та щирого Семена і тільки не може погодитися з його справді іноді чудною вкраїнською мовою.

– Він, бідний, не чув її в сім'ї,– говорить Марко.– Тяжке лихо, що наша інтелігенція вироста змалку такими чужинцями на своїй землі, що й мови не зна своєї.

– Еге, на собі чую, як це погано,– каже Катерина.– Але стривай: прийде інший час, підросте література, вб'ється в силу, тоді запанує рідне слово поміж інтелігенцією.

– Шкода тільки, що ще довго се становище не відмінитъся: так незмірно мало робітників на нашій ниві! – каже Марко.

– Це правда! Але є й щирі робітники. Є такі робітники, що за їх щирість я поцілувала б їх! – говорить Катерина і справді цілує його, а тоді, сховавши голову у його на грудях, шепоче:

– Любий мій! Все віддала б я на світі, аби тільки ти був щасливий і міг з ясною душею віддавати своє життя на працю рідному краєві.

– Ти кажеш,– одмовля Марко,– тільки про моє щастя і забуваеш про своє.

– Та чи можна ж бути щасливішою, ніж я тепер? – говорить Катерина.– Я й уві сні ніколи не марила про таке щастя!..

* * *

Святами або здебільшого по неділях приходять гості – Семен, Шкляренко, Бійчевський, ще дехто. Які гарні, щирі вечори!..

Згадується один.

Гостей тільки троє: Семен, Шкляревський та Бійчевський. Семен завсігди був у цій господі своєю людиною, та й ті два за малим не зробились своїми. Щоб гурт був повний – не стає ще Марусі: вона й досі в своїй школі, але швидко, як одбуде екзамен, має приїхати. Читають нову вкраїнську книжку. Читання робить сумне враження: книжка така, що ні хисту, ні мови. Ледве-ледве дотягли до краю.

– А хай їй цур! Бодай би такого й довіку не читати! – скрикує Семен.

– І друкують же люде таку погань! – додають інші.

– Чим після такого добра закусить? – питається Семен.

– А ось закусимо трошки музикою! – каже Катерина та йде до роялю.

– Оце добре! – скрикує Бійчевський, що страшенно любить музику і може слухати її не втомляючись кілька годин. – Тільки заграйте чого вкраїнського, бо сьогодні чогось не хочеться іншого.

Через кілька хвилин урочисті згуки «Гетьмани, гетьмани...»³⁷ ллються в хаті. Всі затихають, слухаючи. Всі чують, як ті згуки проходять у душу, забирають її всю, напувають її одним почуванням – любов'ю до рідного краю і невимовним жалем над його долею. То муза поезії махнула на всіх своїм крилом і піднесла всім душу вгору. Марко дивиться на Катерину, на її рівний як виточений профіль, на її променисті очі, і йому здається, що це вона – та муза.

– Се моя муза? Се моя муза, що надихає мені в душу все добре, що своєю поезією кличе мене до високої мети,– дума він.– Відкіля і за що мені се щастя – мати дружиною її, мою музу?

А Катерина все грає. Переграла «Гетьмани...» і почала грати народні вкраїнські пісні, стиха підспівуючи їх голосом. Вона іноді підводе очі від роялю, і тоді вони стріваються а Марковими очима. Але се на мить – і вона знов грає ще щиріше, ще краще. Останній акорд і все тихо... В сі дожидають, всім не хочеться кінчати.

– Ще, ще! – шепоче Марко тихо, боячись голосним словом розмаяти чари, що повили всіх.

Катерина мовчки грає ще.

Що се? Марко не чув його ніколи, але воно займа йому душу зглибока. Сумні, сумні згуки. В їх таке горе, безнадійне, безпросвітне. Зникає щастя, зникає надія!.. Отже, ні! Щось інше чується в високих акордах. Чуючи їх, забуваєш те горе, що оце тільки зараз почував, забуваєш і починаєш почувати втіху. Утіха виросла на грунті того горя, але вона дужча, але вона вища від його. Хочеться плакати, й благословляти, і віддати себе на жертву. Останній високий акорд і все стихло...

Ніхто не промовив спершу й слова. Всі нерухомі. Нарешті Катерина тихо зачиня рояль і встає.

– Що це ти грала? – питається Марко в неї.

– Так собі, власну фантазію! – відмовля вона, сяючи очима.

– Одначе я й не знав, що ви кампозиторка! – скрикує Бійцевський.– Чудова річ!

Усі хвалять, але Катерині мов не подобається те хваління. Вона починає говорити про інше. Другого дня Марко вертається з роботи. Він увіходить у передпокій і чує, як Катерина грає, і знову ті ж згуки, що вчора так його вразили. Зупиняється і не йде в хату, боячися перепинити грання, бажаючи його дослухати. Ще кілька акордів, і Катерина почина співати. Маркові виразно чути слова:

У грудях смерть. Я знаю – вмру,

Життя кінчається моє;

Але на долю у душі

Жалю у мене не встає.

Я знаю – вмру, та на руках

Умру в коханого мого;

А поки я іще живу,-

Не засмутю нічим його.

І щастя все, що можу дать,

Я дам цілком тепер йому,

На горе, сльози та журбу -

Хвилини в йoгo не візьму.

О милий мій, недовгий час

Судився вкупі жити нам;

Але ще поки я живу,

Усю себе тобі віддам!..

Співання стихло, акорди вмерли Марко вбіга в хату:

– Люба моя, що це ти співаєш?

– А ти чув? – питається вона, ласкаво всміхаючись.

– Чув.

– Не гаразд підслухати! Я співала слова на ту фантазію, що грала вчора. – Але ж відкіль ти взяла ці слова?

– Відкіль? Ви казали вчора, що я композиторка,– мусить же бути лібретто до моїх композицій.

– То ти сама склала ті слова?

– Сама. Тільки не тепер: ці слова я склала тоді, як лежала в школі хвора і ти до мене приїхав.

– Мила моя! – каже Марко.– А я вже був злякався.

– Чого?

– Ти не хвора?

– Анітрохи!

– Але ж я помічаю, що ти за останній час зблідла.

– У мене за останній час голова часто болить. Але ж се таке, що зараз минеться. Годі про се, мій любий! Ти голодний – ходім обідати!

І, побравшися за руки, вони йдуть до столу.

Минає тиждень, другий. Через тиждень Марко матиме місяць одпочинку. Вони вдвох поїдуть на село до Катерининого батька. Се вже давно в їх така умова. Катерина xoчe побачитися з своїми та їй таки треба й повітрям сільським трохи подихати: за останній час вона зблідла, хоча й каже, що не хвора, що се так тільки.

Одного разу Марко навіть дуже лякається. Вона говорить і відразу закашлюється дужим кашлем. Через день знов доводиться Маркові почути кашель. Він каже про лікаря, але Катерина цілком не згоджується на те,– вона й не вийде до лікаря, якщо він прийде.

– Чому ж так, моя люба?

– Тому, що я здорова зовсім.

– Але ж ти змарніла за останній час.

– Се так, не зважай на те. А от краще я тебе про інше попрохаю. Поїдемо на літо в Крим.

– А ти ж хотіла додому?

– Хотіла... Та то можна потім – заїхати на кілька день після Криму.

– Чого ж се ти так одмінила свое бажання?

– Дуже проста річ: мені хочеться бути тільки вдвох з тобою... Мені хочеться виїхати з душного міста. Куди ж ми поїдемо, коли не додому? Тільки в Крим. Я хочу глянути на море вдвох із тобою!

– Добре, мое серденько! Я й сам радий твоєму бажанню. Кримське повітря матиме дуже гарний вплив на щічки моєї любої дорогої дружини. І він цілує її трохи зблідлі щоки.

* * *

Вони в Криму.

Висока скеля знімається вгopy. Сіре величезне каміння то йде рівною стіною, то виганяється наперед, нависаючи над землею. Здається – ось-ось воно впаде, страшно грюконувши, і розмізчить усе, що попаде під його. Але се тільки здається, бо воно висне тут сотні років усе таке ж страшне, таке ж непорушне.

Спустившися на кілька сажень стрімкою кручею, скеля ховається в буйних зелених виноградниках. Попід виноградниками в'ється стежка. Вона йде понад морем: трохи оступись, і вже море плеще тобі на ноги.

Вони вдвох ідуть стежкою.

Ідуть мовчки, побравшись за руки, повні щастям од свого кохання, од цієї цудової картини, що розгортається навкруги перед їх очима. Їх очі потопають у безкраїй блакитній морській площині, осяяній ясним сонячним промінням. Та чудова площина тягнеться далеко-далеко,– краю їй не видко.

– Як гарно, що море здається безкраїм! – говорить Катерина.

– Чому?

– Дивлячись на се, ще дужче віриш, що не край життю на цьому світі, що життя – без краю.

– Шкода тільки, що очі тут одурюють.

– Нехай тут і одурюють, але є справжня безкраїсть. Вона простяглась над цим морем, над нами. Дивлячись на ту блакить, ти не скажеш, що очі одурюють, що за цією блакиттю вже й межа.

І Катерина підводе свої очі і довго дивиться на блакитне небо.

– Милий, ти ймеш віри в тогосвітнє життя?

– Хотів би няти віри, голубко...

Її очі трохи засмучуються.

– Без цієї віри так тяжко жити... А з нею так гарно, так легко...

– Правда, я сам знаю, який був щасливий, як не розуміючи вірив. Але потім прийшов час страшного аналізу і – дитячу віру вбито. Як я плакав, як уперше зрозумів, що не можу тепер знаходити оборону в вірі! Я шукав заспокоєння у всяких філософських і нефілософських теоріях і не знайшов. А потреба вірити була пекуча...

– Я не можу не вірити, що в мене є щось вище, ніж оце нужденне тіло! Не вірити, що після смерті я знов стрінуся з тобою на тому світі... Ні, я не можу!

– Але чого це в тебе такі сумні думки сьогодні?

– Не сумні, а радісні. Рада, що почуваю себе не шматком м'яса, а частиною всесвітнього духа. Я завсігди так дивлюсь на людину, але почувати себе такою можна не завсігди, і я щаслива, коли це буває.

І вони знову змовкають і йдуть тихо, а в їх коло ніг плеще море, високо над ними знімається скеля, заквітчана виноградом, а ще вище сяє сонце і безмежно простилається вічнеє, чистеє небо, говорячи їм про безмежні простори життя...

* * *

Вони на морі. Виїхали вдвох: ні він, ні вона не хочуть, щоб проміж ними був третій. Однорушно хвиля їм човен хитає. Марко держить весло в руках і дивиться на Катерину, що півлежить у хисткому човникові.

– Чого це хмари набігають? – питається вона.

І вони обоє дивляться на небо, де недавнечко сяло сонце. І тепер ще видко, як воно сяє, але його вже тьмарить, ще поки невелика хмара.

– Коли б дощу не було! – каже Марко і поверта човен до берега.

Але ж природа моторніша за його руки. Небо щохвилини насуплюється все дужче та дужче; осяйна морська блакить гасне й чорнішає все більше та більше. Вітер почина зриватися, човен почина хитати.

– Голубко, тобі не страшно? – питається Марко.

– З тобою? О, ні,– каже Катерина, і Марко дивиться їй у вічі і бачить, що їй справді не страшно. Він наляга з усієї сили на весло, і ось уже забілів перед ним побережній пісок. А хмара зовсім облягла небо, а вітер уже почина лютувати. Величезна хвиля підхопила човен і підкида його на своєму гребені. Але Марко добре пильнує весла, і Катерина бачить, як його дужі руки з напруженими жилами, здержують човен і за мить він переліта через хвилю і врізується в пісок.

Треба ще йти поки водою,– Марко бере на руки Катерину і несе її.

– Пусти, я піду! – каже Катерина, як він виходить на сухе.

Але він пригорта її дужче й дужче і не дума спускати додолу. Вітер розмаяв волосся у неї з голови, прихиленої до Маркової, і волосся обвило їм обом голови, звівши їх докупи.

– Пусти! – сміється Катерина.

– Не пустю! – шепоче Марко.– Я тебе донесу, моя пташко, додому.

І він затуля їй губи поцілунком і несе її швидко та легко додому. А на небі вже грюкоче грім, блискавіса роздира чорні хмари.

– О милий мій! Який ти... Страшний грюкіт громовий не дає Маркові почути Катеринині слова. Він ще дужче пригорта їд до себе і, не давши першим важким краплям дощу впасти на неї, уносить у хату. В хаті їм подають телеграму: Семен звінчався з Марусею, і вони вдвох радіють щастю своїх друзів.

* * *

Знов сяє сонце, знов вони вдвох коло моря. Хвиля за хвилею ласкаво плеще в берег. Ласкаво та гарно на душі. Але якась темна смужка пробігла по радісному Катерининому обличчю.

– Марку, і над оцим морем, таким чистим, таким гарним стогнали наші невільники, складаючи свої плачі? І отут лилася наша кров?

– Тут, моя голубко. Та й чи тут тільки? Де вона не лилася?

– Правда... І над пролитою кров'ю літає плач.

– А ми повинні дати своє життя, щоб замісто плачу запанувала радість.

– Еге,– каже Катерина. – Без надії на будущину хіба можна було б жити? Я вірю, і ніщо в мене не злама цієї віри, бо я бачу тебе і розумію, що такі, як ти... О, як би їх було більше!

– Таких, як я, багато було б, якби більше було таких муз, як ти.

Вона всміхаючись хитає головою.

– Яка я? Що я? Коли в мені є що добре, то хто ж мене зробив такою, як не ти, моє кохання, мій обновителю? Ти і тільки ти, і я не знаю, чим я можу тобі заплатити за твоє кохання і за те, що ти зо мною зробив.

– Ти вже мені заплатила, моя музо, заплатила тим, що зробила мене щасливим навіки своїм коханням. І плата ця більша, ніж...

– Годі, коханий, годі! Не кажи про це!

І їх серця зливаються в одному великому святому почуванні,– тим почуванням держиться все життя на землі, без його не було б нічого, чим живе душа людська, чим квітчається життя наше, бо в йому джерело поезії, і воно зветься коханням. І небо, і море, й земля поміж ними,– все, їм здавалось, на той час злилося в високую пісню, у гімн поетичний, і в йому співалось про одвічне й довічне святеє з'єднання двох серць закоханих, що в ту мить злилися докупи і стали одним...

* * *

– Мила моя, чого ти змарніла так? – питається Марко в Катерини. – Ти хвора.

Катерина лежить на канапі. Вона схудла ще дужче, очі в неї позападали, горять якимсь гарячковим огнем, на блідому, аж білому, обличчю нa обох щоках червоні плями. Еге, вона хвора і вже тепер не ховається з своєю хворобою.

– Еге, милий, я хвора, але не будемо про се говорити.

– Як-то не будемо говорити? – скрикує Марко, страшенно стурбований. Тільки тепер він поміча, як вона хвора. Сп'янілий з кохання, з веселощів та любощів, що ними Катерина повивала його за останні дні, він легко вірив її впевненням, що вона зовсім здорова. І тепер він скрикує:– Ти дуже хвора, треба лікаря!

По Катерининому обличчю пробіга вираз муки. Вона хоче щось сказати, але ту ж мить страшний кашель перепиня їй слова і примушує вхопитися за намучені груди. Довго вона кашля, і той кашель пройма всю душу Маркові. Страшна правда починає неначе виявлятися в його перед очима.

Викашлявшись, вона довго не може сказати й слова. Марко держить у своїх руках її худі похолоділі руки і не хоче вірити цій правді: ще вчора Катерина була весела, радісна, ходила, навіть бігала – зовсім здоровою здавалася; а сьогодні вона вже ледве може встати і лежить нерухомо.

– Коханий мій, не клич лікарів, бо це даремно, Я тобі все скажу, і ти мене зрозумієш. Сядь ближче до мене, дай мені свою руку! Марко слухається, сіда ближче і дає їй руку. Вона важко й швидко диха, груди високо здіймаються. Вона мовчить кілька хвилин, заплющивши очі, і нарешті каже:

– Не нарікай на мене, коханий!.. Може, я помилялась... Може, так не треба було робити, але спокуса була велика, дуже велика... Хоч одна хвилина щастя, але такою дорогою вона здавалася!..

Вона зупинилась на хвилину, щоб передихнути.

– Ти ще не розумієш мене, я бачу. Але зараз...

Знову зупиняється, не може казати...

Марко цілує їй руку і сам не помічає, як на їх пада його сльоза.

– Пам'ятаєш ти мою фантазію, знаєш, ту що ти несподівано почув, повернувшися додому? – питається вона нарешті.

– Пам'ятаю! – говорить Марко, і холодний страх пронизує його наскрізь: він згадує, що було казано в тій пісні.

– Еге, я одурила тебе тоді. Прости мене, прости, моє щастя! Не тоді я це склала, як у школі хворою була, а за день до того, як ти почув. І те, що там казано було, те була правда.

Вона відразу встала. Очі їй зазоріли ясно, обличчя зрум'яніло. Голос задзвенів голосніше:

– Еге, мій милий! Як приїхав ти до мене в школу, я відразу мов ожила. Тяжка хвороба, що сиділа у мене в грудях, точила їх, як шашель зерно, вже тоді була. Але я ожила! Почула в собі таку силу, таку дужість, що могла встати і думати, що я справді одужала. Я вірила в це, бо хвороба мов сховалася, я вірила в це всі святки, вірила, як ми вінчалися в церкві, і тільки тоді побачила, що помиляюся, як зробилась твоєю...

– Чому ж ти мені тоді не сказала цього? – скрикує Марко.

– Чому? Мій дорогий! Це страшна хвилина була, як побачила я, що не одужала, що й не одужаю! Я певна була, що не одужаю, я знала,– розумієш? – запевне знала, що я вмру. Відкіля довідалась – і сама не можу сказати. Але впевнилась...

Я знала, що помогти мені не можна. Нащо ж я казала б тобі, отруїла б твоє життя моїм передсмертним хирінням, мучила б тебе? Тебе, мого коханого, мого любого, того, що показав мені, хто я і що я, напоїв мою душу таким щастям, таким коханням! Милий мій! Я не могла цього зробити і зважилась зробити так, щоб ти не знав про це, щоб і ти, і я – oбoє були щасливі за той короткий час, що нам судилося прожити ще вкупі. Я сховалася з своєю хворобою. Мені іноді трудно було ховатися, найбільше в останній час... Але скажи, милий мій,– не даремне я це зробила? Був ти щасливий?

– Боже мій! Та що ж се таке, що ж се таке?! – скрикує Марко як несамовитий. Він кидається з хати, він біжить до лікаря, що живе суміжно з ним, і приводе його до покірної Катерини.

– Сухоти в останньому градусі,– каже лікар.

Але Марко не вірить, не хоче вірити йому. Кидається по інших лікарях, збира всіх, яких тільки може знайти в цьому місті, затяга славетного лікаря, що на той час був там. І Катерина покірно два дні скоряється йому. Але від усіх чує Марко одну відмову:

– Надії нема!

* * *

– Бачиш, милий,– ти відняв у нашого життя спільного два дні,– говорить, усміхаючись ласкаво, Катерина,– бо не поняв мені віри. Але скажи мені тепер те, про що я тоді в тебе питалася і про що ти мені не сказав. Скажи: був ти щасливий зо мною?

– Чи був я щасливий? Я не знаю, чи був хто інший коли такий щасливий! І після такого щастя! – і Марко в безнадійній тузі ламле руки.

– Коханий мій, нащо нам смутити останні хвилини нашого життя вкупі? – каже вона, і ці ласкаві слова тяжким докором б'ють у Маркове серце. Eгe, вона носила смерть у грудях і ховалася з нею, щоб не засмутити його щастя, його, що мав ціле життя перед себе,– а він тепер отруює останні хвилини її життя!

– Прости, прости мене, моє єдине щастя, але ж я не зможу без тебе жити!

– Не кажи так, не кажи! Знаю, як тобі тяжко думати про те, що ти будеш без мене, бо знаю, як се тяжко мені. Але ти зостаєшся на світі і на тобі лежить повинність: праця для рідного краю. Се повинно бути вище від мене, се твоя святиня. Не журись, не плач, милий! Я вірю в життя на тому світі. Я завсігди в його вірила, а тепер ще дужче. Бо це була б страшенна кривда розлучити нас так рано і не дати нам змоги побачитися знову. І я вірю, що ми побачимося і не розстанемося вже кіколи. Але поки прийде той час святий,– ти повинен зробити все на цьому світі, все те, чого вимагає від тебе рідний край. Тільки тоді ми матимем право побачитися. Коханий мій! Не тим мені шкода вмирати, що так рано покидаю світ. Я так мало жила, а зазнала такого щастя! І коли я згадаю, що тисячі, може мільйони людей проживають довге життя, не зазнавши і невеличкої частини такого щастя, якого я зазнала, то бачу, що нема чого мені нарікати на своє життя... А того мені шкода вмирати, що сходю зо світу без сліду, не кинувши нічого на спомин рідному краєві, не зробивши йому нічого, не спокутувавши навіть мого гріха – моєї сліпоти, що з неї ти мене вивів!

Не посилай до тата й до мами! Я не хочу! Нащо я їх смутитиму? Потім довідаються. Досить, що я змучу тебе, мій коханий!

– Життя моє, кохання моє! – скрикує Марко, і відразу сльози ринуть у його з очей і течуть швидко по щоках, печучи їх мов розпечене залізо. Він плаче, але се тільки на хвилину: він чує в собі силу зробити не сумними її останні хвилини...

* * *

Минає день. Вони все вдвох. У неї на обличчі сяє ясний спокій; його обличчя захмарювала б страшна журба, якби він не давив її в собі. Він згадує, як вона перемогла себе, і дивиться їй у вічі ясними очима. Пригортаючи на груди, обережно переносить її на руках до моря, на те місце під скелею, де вона так любить бути, і кладе в спокійне крісло, що там стоїть. А сам він сідає коло її ніг, і її рука спочиває в його на голові.

Тихо плеще блакитне море, ясно сяє на блакитному небі сонце. Тихо та ясно дивиться Катерина на Марка і каже йому:

– Дивись, як здалека біліє вітрило на тому човні! Яке воно чепурне і як би я хотіла тепер удвох із тобою бути там, під ним. Вітер напружував би вітрило, і човен линув би з нами... по морській блакиті... А над нами сміялась би сонячним промінням друга безкрая блакить... Гарно було б!..

– Еге, мила, гарно...

– Тим гарно, що се була б емблема нашого життя: як човник увесь у сонячному сяєві лине по рівній площині, так і наше життя пролинуло, все осяяне сонцем великого щастя.

– Але нащо ж так швидко воно пролинуло, як і той човник: його вже нема.

– Мій коханий, не журись тим! Той човник не згинув, він знову з'явиться. І ми знов зустрінемось колись. Ти віриш у це?

– Я не вірив колись, але ти навчила мене вірити.

– Вір коханий! З цією вірою легше буде тобі жити на світі.

* * *

Вона зовсім уже не може ходити, але не хоче сидіти в хаті і каже: