Текст книги "Сонячний промінь"

Автор книги: Борис Гринченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц)

II

Їхавши Марко на село, мав замір ближче придивитися до селянського життя, до народу. Йому доводилось і попереду бачити село, але більше нашвидкуруч, і він дуже зацікавився глянути на його уважніше. Тим-то, проживши з тиждень на новому місці, він надвечір у неділю лішов на слободу.

Пішов просто вулицею, цікаво роздивляючись на все. На погляд село було не дуже привітне, як мало не всі степові села. Правда, вальковані або муровані з каменю хати були здебільшого чималі, але й тільки ж того. Сірі або руді тини, кладені з каміння, часом на гнояці, що стирчала з-межи каменюк, були далеко сумніші й нечепурніші од веселих тинів, що до їх Марко звик у своему краї. Але найбільше його вражало те, що коло хат мало де й видко було яке дерево: біліли, а іноді й руділи хати, руділи тини, сіріла вкрита пилом вулиця – і ні гілочки зеленої, що закрасила б, звеселила б усе. Тілько далеко від хат, у кінці городів над річкою, видно було трохи якогось дерева – мов садовина та кілька верб.

Пройшовши Марко з гони, побачив, що назустріч йому йде юрма парубків. Парубки були в червоних кумачевих на випуск сорочках, попідперізувані цяцькованими поясами; деякі накинули на плечі чумарки, а деякі, поверх сорочок, одягли «жакетки», некшталтно пошиті на селі з черкасину або з якої іншої сільської тканини. Чоботи були на високих корках, з довгими халявами, у деяких повимережуваними густо мідяними «пістонами». На головах кашкети, збиті на потилицю. Деякі парубки були навіть погано повмивані після роботи в вугільній шахті (з неї вони поприходили вчора увечері додому), але видимо пишалися своею одежею. Парубки йшли швидко, махаючи руками. Один грав на гармонії, а всі співали, вигукуючи:

Параход ідьоть з накладом,

Двє Параші сидять рядом,

Вони рядишком сидять,

Папиросочки курять.

«Ось вона – сьогочасна народна поезія»,– гірко подумав Марко і пішов далі. Під однією хатою сиділа купка не дівчат, а ще піддівків – років тринадцятьох або чотирнадцятьох,– і сі співали пісні, що навчились од своїх старших сестер. Марко всієї не чув,– розібрав тільки початок:

Повій, повій вітирок,

Іс трахтиря в погрібок:

Там бутилки шевеляцця,

А стакани говорять:

У гуляньї при компаньї

Парінь дєвушку абнял...

«Боже мій! – що ж це воно таке? Нехай би вже парубки, а то й дівчата не соромляться співати такої пісні!»

Він придивлявся до жіночої одежі – вона не була вкраїнська: мало не на всіх дівчатах поверх сорочок якійсь некшталтні, нечупарні «ситцеві кохти» висіли як мішки. Деякі були без кохтів, і на двох з їх Марко побачив не вкраїнську сорочку: повних рукавів нема, але коротенькі, косо позрізувані, і вся сорочка пошита кшталтом городянських чоловічих сорочок.

Трохи далі Марко вздрів під хатою трьох старих чоловіків та жінку, що сиділи на призьбі. Він підійшов до їх, поздоровкався.

– Пустіть, коли ваша ласка, до себе сісти відпочити! – попрохав Марко.

– Сідайте!..– ввічливо промовив один чоловік, мабуть, господар тії хати, де люди сиділи; але якось дивуючись глянув на Марка. Він посунувсь і Марко сів. Розмова стихла.

– Що се у вас дівчата та парубки таких пісень співають? – загомонів Марко.

– Яких? – нехотя спитався господар – чоловік уже під літами, з великою бородою.

– Та негарних! – сказав Марко.

– Хто й зна... Яких уміють...

– Де вони понавчалися? – не покидав свого Марко. – Невже вони позабували старі, гарні пісні вкраїнські?

– Хто й зна... Ми не встряваємо до пісень...

Чоловік говорив нехотя, пускаючи слова крізь зуби. Марко помітив се, і йому зробилося ніяково.

– А чого це у вас садків нема? – знов запитався він.

– А де ж ми їх насадимо?..

– А он у тому краї, звідкіль я родом,– там багато садків.

– А ви ж звідкіля?

Марко сказав.

– Гм...– пробубонів дехто, а господар, помовчавши, спитавсь:

– А сюди ж ви як прибились?

– Та ось учителем у вашого пана,– хлопця вчу.

– А! – сказали чоловіки і змовкли. Озвалася жінка:

– То ж то я дивлюсь, що ви мені по знаку,– думаю собі: де це я бачила? Аж воно я вас у дворі панському бачила, як носила туди кури продавати. Коли це було? У середу? Ні,– в четвер...

Розмова знов увірвалась. Маркові зробилося зовсім ніяково. Він посидів ще трохи і не знаходив слів, бачачи, що люди поглядають на його скоса та дивуючись. Їх логляди, здавалось, казали: «Якого він ката сюди приплентавсь?»

Марко встав, попрощавсь і пішов далі. Трохи відійшовши, він почув за собою розмову:

– Що воно таке?

– Чуєш же: панський учитель.

– Чого ж він приходив?

– А хто його зна... Може, пан послав що випитать?.. Бач – про садки питавсь...

Далі вже Марко нічого не почув, бо далеко відійшов.

«Не вмію я говорити з народом! – думав він, ідучи вулицею.– Вони мов бояться мене чи гордують мною не розбереш. Треба частіше ходити на слободу, добре зазнайомитися хоч з кількома селянами – тоді, може, й розговоримось».

Пройшовши трохи далі, Марко побачив коло однієї хати купу людей. Люди стояли, сиділи та жваво про щось гомоніли. Чути було навіть якісь невиразні співи. Підійшовши ближче, Марко побачив, що люди пили горілку, сидячи на рундучку або на землі, а то й просто стоячи. Це був шинок. Новий закон не дозволяв пити горілку в шинку,– отож люди виходили з хати та й пили коло шинку, і цього їм ніхто не забороняв. Марко потім довідався, що про шановніших шинкових гостей, таких, як сільське начальство або крамарство, була в шинкаря окрема хата, де він приймав їх мовби своїх гостей і де можна було пити, скільки схочеш. Прості ж люди впивались надворі і впивались, як бачив Марко, добре. Найдивніше було Маркові те, що поруч із старими людьми сиділи й зовсім молоді і всі гуртом тягли горілочку. Гармонія й тут рипіла, але пісня була ще гірша за ту, що чув Марко від парубків та дівчат. Дехто похитуючись кудись ішов, дехто вже заорав носом і слухав чмелів. Один добродій перестрів Марка. Се був старенький уже дідок, низенький, сухенький. Він скинув шапку, низько вклонився Маркові і промовив:

– Здрастуйте, барин, ваше благородія!

Марко відмовив на здоровкання і хотів обминути п'яного, але той зупинив його, розпірчивши руки.

– Ваше благородія! – скрикнув він весело, але ледве вивертаючи язиком.– Гуляємо?.. Уся громада гуля! Обчество!.. Падлець, такий син Семен Олексійович, падлець: таки викрутив обчественну землю. За те погуляєм!.. Є!..

П'яний поточився і впав: Марко пішов швидше далі. Він зрозумів, що се була громадська гулянка, що Семен Олексійович видурив у мужиків за горілку громадську землю. В цьому селі була не одна громада, а аж три – тим-то гуляла тепер тільки та, що «пропила» землю, а інші мусли пити за свої гроші. Мабуть, такого добродія, що пив за свої гроші, Марко й стрів, трохи відійшовши від шинку. Чоловік, п'яний, як земля, сидів долі. Біля його стояла жінка і тягла його, кричачи:

– Уставай, проклятий! Уставай, іроде! П'янюго!

Чоловік силкувавсь устати, але не міг. А жінка все тягла його і все кричала плачущим та злим голосом:

– Падло п'яне! Усе попропивав!.. Одягтися ні в віщо! Їсти нічого! Нащо ти пшеницю одніс у шинк? Ажилєтка де твоя?

– П... пропив!.. Штурма Шимильов гуля! Бережись!..

П'яний простяг кулак і хотів скочити з долу, але впав зовсім і ту ж мить захріп.

Марко пішов швидше...

А тим часом уже вечоріло. Сонце сідало за високу скелю, що була по той бік річки, проти слободи, і останнім промінням золотило слободу. Вечірня прохолода починала віяти навкруги. Марко повернув додому.

Але йому не хотілося проходити знов тією ж улицею. Він звернув у провулок, і тоді пішов низом поза селянськими городами. Не поспішавсь додому, а йшов тихо, думаючи про те, що довелось йому побачити. Несподівано почув голоси: за тином стояли два парубки і розмовляли, не бачачи Марка.

– А давно ти до неї ходиш? – питавсь один.

– Та всю зиму.

– Чого ж ти бросаєш?

– А ну її к чорту – ще дитину приведе!

– Боїшся, щоб на тебе не сказала?

– Кат її бери – хай каже! Хіба мені що? Мало я перевів?.. А так... увєрилась!..

– А я ще до своєї поки походю...– відмовив перший.

Парубки розмовляли й далі, але що саме, Марко вже не чув,– він проминув їх.

Уже зовсім смеркло. На селі посвітилися. Парубки й дівчата дужче заспівали. Деякі гурти співали так близько, що Марко розбирав слова. З одного краю чулося:

Ой ти, Ваня, ти разсукин син такой!

Де ти, Ваня, сюю ночку ночувал?

Чи у карту, чи в ігранти прогулял?

Чи у Каті на перинах пролежал?

А десь тоненькі дитячі голоси, триндикаючи до танців, приспівали:

Улюбився-урєзался!

Бил би ножик,– зарєзался!

Давай ножик, погастрєй,

Зарєжуся паскарєй!

Марко вернувсь у свою хату похмурий та замислений. Все, що він бачив, уразило його та ще й дуже погано. Важкі думи опанували йому голову. Він почув потребу щиро з ким поговорити і сів писати листа, до свого друга Семена Лісовського. Списав йому всі сцени, які сьогодня бачив, а наприкінці додав:

«Я зовсім не того сподівався. Досі я уявляв собі простий народ так, що він заховав у собі наш національний скарб – нашу мову, звичаї, поезію. Але замість поезії я почув «Іс трахтира в погрібок», замість щиро народньої мови – ламану мішанину. Про звичаї не знаю, але все, що бачив, доводить, що й вони не вдержались. І цей шинок, і ця розмова парубків про дівчат, і ці дівчата, що співають таких пісень... Сумно, Семене, сумно! Може, хоч у тебе є що відрадніше – розваж!..»

Другого дня, прийшовши до обіду, Марко побачив нову людину. Се був гість, Яків Петрович Голубов. Батько його, захожий москаль, колись ганяв з України на північ гурти, а далі так розжився, що міг купити в українських степах більш як тисячу десятин землі, тоді дуже дешевої. Сам господарював мало, а більше наймав землю за гроші людям і добре з них брав. Помалу прикупав ще землю. Син Яків, одинець, спершу мав був допомагати батькові, навчившись трохи письма у якогось дяка чи солдата. Але ж далі побачив старий Голубов, що освіта дає змогу ширше розсувати руки, далі їми сягати, хапаючи та тягнучи до себе в кишеню, й він оддав сина до гімназії, а потому, як той схотів, і до університету. Син вийшов відтіля «паном» на всі боки і, одержавши незабаром після батька чималу маєтність, осівсь там та й почав хазяйнувати. А проте він не запакував себе на селі: гулящого від господарювання часу жив у місті, любив бувати поміж людьми, любив веселе панське товариство, не цурався й книжки, люблячи найбільше сьогочасних французьких натуралістів, і в інтимному гуртку казав, прицмокуючи, про «Нану»:⁵ «Се книжечка дак так!» Одягавсь пристойно, був з себе непоганий і подобався жінкам, з якими вмів розмовляти весело й дотепно про всякі дурниці. В поважнішому товаристві любив критикувати літературу та вмілість, говорити про психологію та політику. Серед панства, хоч і не найвищого, його залюбки приймано; та й більше панство не цуралось його і саме ось через що. Перенявши від батька та поліпшивши його систему хазяйнування, він зумів так гарно господарювати, що вже купував нових тисячів зо три десятин землі, а його гроші часто йшли на позички панам; зовсім зрозуміло, що чимало панів Голубов мав векселями у себе в руках – то мусили такі приймати його за знайомого, хоч би й не хотіли. Городинський теж щось йому винен був, і хоч пані Городинська часом і щулила якось особливо очі на Голубова, але се тільки тоді, як він не міг того бачити; знала, що без його не обійдешся, бо їх хоч і чимала маєтність була заставлена та й перезаставлена вже по банках.

Маркові трохи не сподобались його хитрі та швидкі очі,– з їх визирав крамарчук. Але взагалі з погляду се був освічений чоловік – гарно вбраний, з гарно підстрижекою русявою борідкою, з викоханим чепурним обличчям. Посідали за стіл, почалася гуртова розмова. Тільки пан Городинський, завсігди балакучий, тепер чогось супився. У його трапилась суперечка з людьми, він не міг її ніяк забути і нарешті таки не втерпів і розповів усім.

– Подумайте, п'ять десятин найкращої пшениці витолочили падлюки! Сьогодні волів заняв,– прийшли, говорять: – Оддайте! – Оддайте! – І такі вже ласкаві та ввічливі!.. Ні, брешете,– заплатіть мені за п'ять десятин пшениці!

– Заплатять вони вам! – обізвавсь Голубов.– Хіба ви не знаєте цього хамства: вони раді б інтелігентну людину з'їсти! Хіба для їх істніє власність? Вони тільки свою власність уміють поважати.

– А панської – ніколи! – перепинив Городинський.– Се правда. Ми і мужики – се два вороги. Мужик вишукує всякої змоги одурити, обікрасти, підвести під монастир пана.

– Невже так? – спитався Марко.

– А ви ще не знаєте? – повернувсь до його старий Городинський. – Ви ще не знаєте цих мошенників? Та знаєте ви, що у мене, відколи я господарюю, ще не було з їми умови, яку б вони цілком, так, як треба, додержали.

– То нащо ж ви з ними маєте діло? – спитався Марко.

– Як – нащо маєте діло? – здивувавсь пан.– Треба ж мені хазяйнувати, треба ж із чогось жити!

– Виходить, що ви все ж користь од їх маєте?

– Вже ж маю! Нащо ж би я й клопотався з цими падлюками! Але коли робиш діло, то роби чесно, а не щоденне одурювання!

– Вибачайте, ви бували коли на селі? – спитавсь у Марка Голубов.

– Бував, але дуже на короткий час.

– Шкода, що ви не були довше та не господарювали самі,– тоді ви знали б що це за цяці. Їм нема ні законів, ні релігії – нічого святого. Се не люди, а свині!

Кров спалахнула в Марка, як він почув цю образу, кинену на його народ. Але він здержавсь, та ще до того тут пристав до розмови Іван Дмитрович.

– Я цілком згоджуюся з вами,– промовив він до Голубова. – Я давно вже думаю про се і дійшов укупі з найкращими адміністративними розумами в Росії до тісї думки, що тут треба якнайшвидше запобігти лихові...

– Та цим же ти запобіжиш? – перехопив старий Городинський.

– Ось,– протяг далі спокійно та поважно син,– я зараз скажу. Мені здається, що лихо в тому, що мужик живе не під законом,– його життя, його діяльність не зрегульовані. А се повинно бути. Повинна бути така адміністраційна система, що не дозволяла б мужицтву хитатися туди й сюди і в дрібницях регламентувала б масову роботу: щоб за погане хазяйнування, за пияцтво, за лайку, за мошенництво, за неходіння до церкви, за неповагу до старших і за всякі такі ікші мужичі провини була зараз кара і щоб та кара завсігди висіла над мужиком, не дозволяючи йому відхилятися набік.

– Справді? – спитався Марко. – І се тільки мужикові? А чому ж, коли так, і не панові? Адже й пани винні в тому.

– Чому? – жваво обізвався Голубов.– Тому, що люди поділяються на дві частини – ні, «стани» – ні, бо ся річ тільки послідок тієї чи іншої державної системи, а я кажу про те, що єсть послідком соціально-економічних обставин,– поділяються на дві частини: освічених або тих, що порядкують, та неосвічених або тих, що працюють. Се закон життьовий, й його ніщо не зсуне. І закон цілком правдивий: на те, щоб процвіла культура, цивілізація, треба, щоб нерозвита маса давала свою мускульну працю. Але ми тепер бачимо, що ця маса нехтує своїми обов'язками і тим шкодить культурі. Мусимо, отже, запобігти цьому лихові, присилувавши її.

– Я додам ще одно,– почав знову Іван Дмитрович,– а саме те, що така система мала б ще й іншу вагу: вона виховувала б масу в потрібному напрямку, робила б з неї гарну дисципліновану робочу силу.

– Себто,– сказав Марко,– ви хочете виховувати народ так, як виховують воли чи коні?

– Чому ні? – зовсім спокійно відмовив Іван Дмитрович. – Дарвін⁶ довів, що закон для звірят і для людей один. Чому ж нам систему виховання звірів не перенести на темну робочу масу? Вона ж у посуванню наперед цивілізації відограє таку ж ролю, як робоча товарина у нашому господарстві.

– Ні,– озвавсь пан Городинський,– може, твоя система й гарна, але всі ваші системи,– бачили се ми добре за останні часи,– ні до чого не доводять. Волію вже старе кріпацьке право. То так система була! Система слухняності!

– Ах, папа,– ну хто ж тепер може думати про кріпацтво? Се тепер дико! Я кажу, що, зовсім одкинувши ті застарілі форми, можна спорудити таку нову...

– Що вона буде гірша від старої? – перепинив Марко. – Я не розумію тільки одного: як може людина казати про другу людину, що її можка виховувати як коня або вола!

– Я теж цього не розумію! – почувсь зненацька Катеринин голос.– Я згоджуюсь, що мужики не здатні до такого життя, як ми, освічені люди; але все ж вони – люди!.. Чому ж, коли так, не вести їх і на заріз?

– Ah, mon Dieu! Нащо так гаряче? – озвавсь сміючися брат.– Заспокойся, ніхто не буде мужиків різати, а кажуть тільки про те, щоб зробити їх здатними до роботи на освічений клас, що дає всьому порядок.

– Та яке ж право маєте ви се робити? – палко спиталася Катерина і її блискучі очі стали ще блискучіші, а щоки так і зачервонілись.– Мужики також люди!

– Такі ж, як і так звана інтелігенція! – додав Марко.– В цьому я зовсім згоджуюсь з вами, Катерино Дмитрівно, і тільки мені здається, що ви помиляєтесь, вважаючи народ не здатним до культури та просвіти. Я думаю, що простий народ, а надто народ український, так саме здатний до вищої культури, як і панський клас. Що цьому правда, тому багато доводів.

– Яких? – спитавсь Іван Дмитрович.

– Та хоч би те, що народ дав багато талановитих і навіть геніальних людей,– Шевченка, наприклад.

– Я нічого не читала Шевченкового,– відмовила Катерина.– Я тільки чула, що єсть такий хохлацький поет.

– Ви, одначе, українофіл! – скрикнув Голубов.

– Що таке українофіл? – спитaлася Катерина.

– Українофіли,– відказав їй Голубов,– се люди, які хочуть усіх удягти в свити, обути в дьогтем вимазані чоботи і примусити всіх розмовляти по-хохлацькому.

– І на додаток,– доточив Іван Дмитрович,– вони сепаратисти, бо марять про гетьманство, про те, щоб розваляти Росію і з своєї Хохландії зробити мужицьку республіку.

– Ви трошки не так визначили річ,– засміявся Марко. – Українофіли, чи – ліпше сказати,– українці, свідомі свого «я»,– се люди, які розуміють, що українська людність,– або по-вашому хохли,– то зовсім не є просто купа людей, що живуть на такому там місці, а се є одно органічне ціле, нація. Потім вони розуміють, що освіта народних мас може бути тільки на національному грунті, і що національний індивідуум так саме вимагає со6і змоги виявляти своє «я», свій духовний зміст, як і кожний інший. Через те вони й дбають, щоб українські маси освічувались рідною їм мовою, а вкраїнська народність щоб придбала змогу виявляти своє «я». Однією з тих вияв є, наприклад, література. Через те ми дбаємо, щоб викохувалось українське письменство.

– Нема української мови – є тільки жаргон,– гостро відказав Голубов.

– Як хочете називайте, чим говорять мільйони народу,– се однаково. Важне не се, а те, чи є в цих мільйонів бажання виявити себе яко народність, чи нема. Коли є і мають вони до того силу,– досить того. Тоді являється література.

– Де ж вона у вас? – аж скрикнув Голубов.– Де ваші Тургенєви, Толстиї, Пушкіни? Це література, і як же ви можете зневажати її і хотіти заводити якусь іншу?

– Ми зовсім не зневажаєм її,– відказав спокійно Марко,– навпаки, любимо й поважаємо цих високоталановитих авторів, що мають почесне місце між світовими вчителями; але се не може перешкодити нам писати про свої потреби, про своє життя по-своєму, бо нам так краще. Це більше, цілковитіше задовольняє наші потреби, і через те ми так і робимо.

– І ви думаєте, що ви чогось можете досягти? Ви!..– аж скрикнув Голубов і ввесь почервонів.

– Я певний, що досягнемо,– відповів Марко, силкуючись бути спокійним.

– Чого? – спитав Іван Дмитрович.– Щоб розвалилась Росія?

– Вибачайте, Іване Дмитровичу, але мені здається, що се питання можна облишити. Ми справді домагаємось, щоб українському народові забезпечено його права як нації, але від сього і до розвалювання Росії ще дуже далеко.

– Та що це у вас така нудна розмова зайшла? – скрикнув пан Городинський. – Давайте або вставати, або що, бо вже, здається, нам нічого не дадуть! Вибачайте!

Всі повставали і пішли в сад. Голубов підскочив до Катерини.

– Вашу руку!..

– Я не люблю ходити під руку,– відмовила та.

– Як вам подобається ваш студент? Справжній демагог, йому не погано б прикороччати язика.

– Я думаю, що кожен має право виявляти які хоче погляди.

– Ого! Та се він і вас швидко поверне у свою віру!

– Я не люблю такого шуткування. Ви сьогодні злі.

– A ви дуже добрі, тільки не до мене.

Про що ви сперечаєтесь? – спитавсь Іван Дмитрович, що вкупі з Марком нагнав їх.

– Та ось,– промовив Голубов,– Катерина Дмитрівна виявляє прихильність до українофільства.

– Прихильності до українофільства я не виявляю,– промовила Катерина почервонівши,– навпаки, я дуже бажала б, щоб українофілів зовсім не було.

– Чому? – спитався брат.

– Тому, що я люблю Росію, а ти сам кажеш, що українофіли – сепаратисти. Я тільки сказала, що кожен може мати такі думки, які схоче.

– Опріче тих, що шкодять державі! – авторитетно промовив брат.

– Сподіваюсь, Іване Дмитровичу, що ви в цій справі не втілена непомильність,– спитався сміючись Марко.– І, як по правді казати, то я ніякої шкоди не бачу державі від того, що вкраїнська народність буде розвиватися так, як сама хоче; навпаки...

– Але вона не буде розвиватися! – зло сказав Голубов.– Їй сього не дозволять!

– А на підставі якого права? – спитав Марко.

– На підставі права дужого!

– А! Ну, то в такому разі я скажу вам, що слово й думка краще подужує, ніж кулак та шабля. Я підожду того часу, коли ми зробимося дужі, і тоді скажу вам те, що ви кажете мені тепер.

– Ніколи ви не будете дужі! – скрикнув Голубов.

– Себто: вам не хочеться сього? Ви так палко говорите про се, що можна думати – самі зовсім інакше гадаєте.

Голубов аж посинів спересердя. Катерина дивилась на його, і він тепер їй страшенно не подобавсь. Звичайно він був ввічливий та галантний. Але тепер йому бракувало толеранції, і він був навіть незвичайний. Його чепурне обличчя налилося спересердя кров'ю і зробилося погане. Катерина несамохіть рівняла його до спокійного, трохи блідого Маркового обличчя з темними позападалими очима, з високим лобом та рівним носом; їй подобалось, як спокійно та впевнено поводився Марко в суперечці. І вона думала собі: «Яка різнація! Запевне – цей студент зубожілого, але щиро панського роду. Які в його малі руки!..»

І, зовсім не помічаючи того, що се буде трохи незвичайно, вона спиталася:

– А де ваш папа служить, Марку Петровичу?

– Мій батько вже вмер,– одмовив Марко,– і ніде ніколи не служив: він був чоботар і, поки живий був, держав мене в гімназії тим, що шив чоботи.

Катерина страшенно почервоніла і змовкла, думаючи: «От дурна! Нащо було питатися? Добре ще, що мама не чула. Чоботарський син – маєш аристократію! Але ж яка різниця: і той мужичий син, і той,– а хіба ж можна їх рівняти?»

І вона знов подивилась на Марка та на Голубова, і їй здалося, що рівняти їх і справді зовсім не можна.

А Марко йшов та собі думав: «У цієї дівчини, здається, гарне серце, але як її зопсувала панська сім'я, панське виховання! А яка врода!»

Сівши того вечора у себе в хаті до роботи, і сам не помітив Марко, як став думати знову про панночку. «Їй заморочили голову всякими дурницями, – от вона й говорить не знати що. А якби їй доброї направи, то з неї людина була б. Не може ж краса так дурити, бо краса повинна єднатися з добром. А без доброї науки пропаде дівчина. Яка шкода». «Що се я? – упіймав Марко сам себе на тих думках. – Чого се я так про неї дбаю? Хіба їх мало таких, запаморочених отаким нерозумним вихованням? Чого ж сю так жалію, мов вона щось надзвичайне? Ану лиш до роботи!»

І нахилився знову над зшитком, перо забігало по паперу, думки виявлялися словами, але виявлялися не швидко, мов чіплялися десь, мов перешкоджало їм щось... І помалу-малу рука ворушилася тихше й тихше, врешті зовсім припинилася, а Маркова думка знову пішла зовсім у інший бік: «Де він бачив такі очі, як у сієї панночки? Ніяк не згадає... А може, й ніде не бачив, а так – се був сон його душі – сі гарні блискучі горді очі. Горді очі... але, певне, вони й ласкавими вміють бути... і щасливий той буде, на кого вони глянуть ласкаво...»

Чи та ба? Та що се я? – знову сам себе перепинив Марко.– Що мені Гекуба і що я Гекубі?⁷ Ні, я просто втомлений,– краще спатиму. Але погано спав Марко сю ніч...