Текст книги "Пігмаліон"

Автор книги: Бернард Джордж Шоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

ДІЯ П'ЯТА

Вітальня ПАНІ ГІҐІНС. Господиня сидить за письмовим столом. Входить ПОКОЇВКА.

ПОКОЇВКА (у дверях). Пані Гіґінс, там унизу пан Гіґінс і полковник Пікеринґ.

ПАНІ ГІҐІНС. Нехай зайдуть.

ПОКОЇВКА. Вони дзвонять по телефону, пані Гіґінс. По-моєму, в поліцію.

ПАНІ ГІҐІНС. Що?!

ПОКОЇВКА (підходить ближче та знижує голос). Пан Генрі чомусь не в гуморі, пані Гіґінс. Я вирішила вас попередити.

ПАНІ ГІҐІНС. Я б дуже здивувалася, якби пан Генрі був у гуморі. Коли все з’ясують із поліцією, попросіть їх піднятися. Гадаю, пан Генрі щось загубив.

ПОКОЇВКА. Гаразд, пані Гіґінс. (Рушає до виходу).

ПАНІ ГІҐІНС. Підійміться нагору і скажіть панні Дулітл, що прийшли пан Генрі й полковник. Перекажіть, щоб вона не виходила, доки я не пришлю по неї.

ПОКОЇВКА. Так, пані Гіґінс.

Влітає ГІҐІНС. Він, як слушно зауважила ПОКОЇВКА, не в гуморі.

ГІҐІНС. Мамо, послухай, це ж казна-що!

ПАНІ ГІҐІНС. Доброго ранку, любий. (Стримуючи своє нетерпіння, він цілує матір. ПОКОЇВКА виходить). То що сталося?

ГІҐІНС. Еліза втекла.

ПАНІ ГІҐІНС (спокійно продовжуючи писати). Напевне, ви чимось її налякали.

ГІҐІНС. Налякали! Нісенітниця! Учора ввечері вона, як завжди, лишилася повимикати світло й таке інше. А потім, замість іти спати, перевдяглася і втекла. Постіль навіть не зібгана! Рано-вранці повернулася на таксі по свої речі, а ця дурнувата пані Пірс усе їй віддала, а мені й слова не сказала. Прямо не знаю, що тепер робити!

ПАНІ ГІҐІНС. Обходитись без Елізи. Вона мала повне право піти, якщо так захотіла.

ГІҐІНС (нервово ходячи по кімнаті). Я не можу тепер нічого знайти; не пам’ятаю, з ким і коли призначив зустрічі. Я просто… (Входить ПІКЕРИНҐ. ПАНІ ГІҐІНС відкладає перо і обертається від столу).

ПІКЕРИНҐ (тисне руку ПАНІ ГІҐІНС). Доброго ранку, пані Гіґінс. Генрі вам уже розповів? (Сідає на канапу).

ГІҐІНС. Ну, і що сказав цей бовдур-інспектор? Ви запропонували винагороду?

ПАНІ ГІҐІНС (обурена, встає). Невже ви справді збираєтеся шукати Елізу через поліцію?!

ГІҐІНС. Звісно! А для чого ж існує поліція? А потім, у нас немає іншого виходу. (Сідає в єлизаветинське крісло).

ПІКЕРИНҐ. Нелегко було розмовляти з інспектором. Здається, він запідозрив нас у дещо нечистих намірах.

ПАНІ ГІҐІНС. Безумовно! Яке ви мали право йти в поліцію й заявляти на дівчину, наче вона якась злодійка чи загублена парасолька? Як так можна?! (Знову сідає, вкрай обурена).

ГІҐІНС. Але ж ми хочемо її знайти!

ПІКЕРИНҐ. Ми не можемо дозволити, щоб вона ось так просто пішла від нас. Що ж нам було робити, пані Гіґінс?

ПАНІ ГІҐІНС. У вас здорового глузду не більше, ніж у немовлят. Чому…

Входить ПОКОЇВКА й уриває розмову.

ПОКОЇВКА. Пане Генрі, якийсь джентльмен негайно хоче вас бачити. Каже, що його направили сюди з Вімпол-стріт.

ГІҐІНС. Хай забирається під три чорти! Мені зараз не до нього. А що за один?

ПОКОЇВКА. Такий собі Дулітл, пане Гіґінс.

ПІКЕРИНҐ. Дулітл?! Сміттяр?

ПОКОЇВКА. Сміттяр?! Ні, що ви, пане Гіґінс! Статечний пан.

ГІҐІНС (зривається з місця). Чорт забирай! Пік, це, мабуть, її родич, про якого ми не чули! Вона, напевне, в нього переховується. (До ПОКОЇВКИ). Ану, мерщій його сюди!

ПОКОЇВКА. Так, пане Гіґінс.

ГІҐІНС (підходить до матері, нетерпляче). Уявляю собі цього шляхетного родича! Ну, зараз ми дещо почуємо. (Сідає на чіпендейлівський стілець).

ПАНІ ГІҐІНС. А ви знаєте когось із її кревних?

ПІКЕРИНҐ. Лише батька. Пам’ятаєте, ми вам розповідали?

ПОКОЇВКА (оголошує). Пан Дулітл. (Іде).

Входить ДУЛІТЛ. Він імпозантно вдягнений, немов на весілля, і сам схожий на жениха. Квітка в його петельці, блискучий шовковий циліндр і лаковані черевики довершують картину. Він так захоплений метою візиту, що навіть не помічає господині, а прямує просто до ГІҐІНСА, вивергаючи на нього цілу зливу докорів.

ДУЛІТЛ (показуючи на свій одяг). Ви гляньте лишень! Бач’те? Це усе ваших рук робота!

ГІҐІНС. Даруйте, що значить «усе»?

ДУЛІТЛ. А осьо! Гляньте! Гляньте на оцю капелюху, на оцей-о кустюм!

ПІКЕРИНҐ. Це Еліза купила вам такий одяг?

ДУЛІТЛ. Еліза?! Отакої! З чо’о б це Еліза мені одежу купувала?!

ПАНІ ГІҐІНС. Доброго ранку, пане Дулітл. Не бажаєте присісти?

ДУЛІТЛ (зніяковілий, що не помітив господиню). Страшенно вибачаюся, пані. (Підходить до неї й тисне простягнуту руку). Спасибі. (Сідає на канапу праворуч від ПІКЕРИНҐА). Все ніяк не оговтаюсь! Тіки про це й думаю!

ГІҐІНС. І що ж, у біса, з вами сталося?

ДУЛІТЛ. Коли б то воно саме собою сталося, то ше півбіди. З кожним шось та й стаєця. На те й воля Божа. Тіки ж в тім-то й штука, шо воно не саме сталося, а це ви мені свиню підсунули! Так, так! Ви, Генрі Гіґінс!

ГІҐІНС. Ви знайшли Елізу?

ДУЛІТЛ. А ви її шо, загубили?

ГІҐІНС. Так.

ДУЛІТЛ. Ну, ваше шастя! Я її не шукав. Після то’о, шо ви мені втнули, вона до мене сама прибіжить.

ПАНІ ГІҐІНС. Але що ж такого вам заподіяв мій син, пане Дулітл?

ДУЛІТЛ. Шо?! Та все життя мені занапастив! Шастя моє згубив! Звязав по руках і ногах – і віддав на поталу буржуазній моралі!

ГІҐІНС (з обуреним виглядом підходить до ДУЛІТЛА). Ви п’яні! Ви з глузду з’їхали! Я дав вам п’ять фунтів, після чого мав із вами ще дві розмови по півкрони за годину. І відтоді я на очі вас не бачив!

ДУЛІТЛ. Ага! Так значить, я п’яний! Я з глузду, значить, з’їхав! Так?! А скажіть-но ви мені, хто писав листа в Америку отому старому душогубцю, шо дав пять мільйонів на заснування по всьому світі товариствів моральних рехворм; та ше й просив, шоб ви універсальну мову йому придумали?

ГІҐІНС. Що?! Езра Д. Воннафеллер? Так він же помер! (Заспокоївшись, знов сідає).

ДУЛІТЛ. Він-то собі помер. А я вліз у таку халепу! І все через вас, бо ви написали, шо, наскіки вам добре відомо, найоригінальніший мораліст в усій Англії – це простий сміттяр Елфрид Дулітл.

ГІҐІНС. А-а-а-а! Справді, я пригадую, що після ваших відвідин я писав йому щось подібне. Але то був жарт.

ДУЛІТЛ. Нічогенькі собі жарти! Ви вашими жартами хрест на мені поставили! Він же ж тіки того й ждав, шоб показать, які американці хороші. Шо вони, мовляв, не дивляця, хто з яко’о класу – хай ти на’іть тричі бідняк, – а визнають і поважають людину тіки за її переваги. Отако, чорним по білому, в заповіті й стоїть. І через ваші дурні жарти він відписав мені половину акцій своєї сирожувальної хвабрики на три тисячі річних – при умові, шо я шість раз на рік читатиму лекції в йо’о «Всесвітній лізі моральних рехворм», коли запросять.

ГІҐІНС. Чорт забирай! У-ух-х! (Вмить веселішає). Оце так новина!

ПІКЕРИНҐ. Не хвилюйтесь, Дулітле. Після першого виступу вас більше не запросять.

ДУЛІТЛ. Та хіба ж я за лекції?! Та для мене їм лекцію прочитать – раз плюнуть. Я такий, шо можу балакать, аж поки їм непереливки стане. А я ж зара’ про шо – про то, шо мене в жинтільмени пошили. Хто їх просив благородно’о з мене робить?! Жив собі – горя не знав, без нічийної ласки. Схочу – вициганю, бувало, пару грошей в яко’ось жинтільмена – от вроді вас. А тепер лихо, та й годі! Зв’язаний по руках і ногах. І всі, кому заманеця, гроші з мене тягнуть. Адвокат мій ка’е: «Повезло ж вам!» А я до ньо’о: «Та ви шо?! – кажу, – це ви хоч’те ска’ать, шо вам повезло», – кажу. Коли я ше в бідняках ходив, смітя підбирав, найшли, бачте, у мене в хургончику дитячо’о возика. Довелось тоді мати діло з одним таким адвокатом. Так той не знав, як би мене бистріше спекаця. Те саме й з лікарями було. Тіки на ноги зведуся – вже не діждуть, шоб мене з ліжка та й на вулицю. Бо в мене ж тоді грошей ніяких не було!

А тепер усі як позмовлялись: кажуть, шо здоровля моє геть слабе, і шо на’іть помру, якшо вони мене рази два на день не навідають. Дома пальцем не дають ворухнути: все хтось за мене робить, а я тіки гроші давай! Торік у мене в цілім світі було тіки два-три родича, так і ті знать мене не хтіли. А зара’ перевалило вже за пядесять, і всіх же ж годуй. Живи для других, а не для себе – от вам і буржуазна мораль. Ви ка’ете, Еліза вам загубилася. Не бійтеся! Точно вам кажу: вже стоїть десь у мене під дверима. А поки з мене пана не зробили, сама собі заробляла на квіточках, і нічо’, теж якось жила. А тепер пішло-поїхало: зара’ вона, а потім і ви до мене по гроші прийдете. Отак от, Генрі… Так шо готуйтесь: скоро будете й мене по-буржуазному навчать, а то ж мені вже не годиця балакать, як нормальні люди балакають. Отоді ви до мене й заявитесь. Я так думаю, шо для то’о ви все це й підстроїли.

ПАНІ ГІҐІНС. Але ж, дорогий пане Дулітл, якщо для вас це справді так обтяжливо, навіщо себе силувати? Від спадщини можна відмовитись, чи не так, полковнику?

ПІКЕРИНҐ. Безперечно.

ДУЛІТЛ (пом’якшуючи тон із поваги до дами). Пані дорога… Так у цьому ж уся й трагедія! Легко вам казать – відмовитись… Так воно ж духу не вистача! Та й у кого б вистачило? А потім, шо ж мені зостанеця, як відмовлюсь? Робітний дом на старості літ? Мені вже зара’ приходиця чуприну підмальовувать, шоб із роботи не випхали. А я ж всьо’о-на-всього смітяр. Платили б мені гроші, як достойним біднякам, – так я б собі шось та й відкладав. Отоді ше мона відмовляця. Тіки, знов-таки, смислу нема, бо шо достойним біднякам, шо тим мільйонерам – не позаздриш. Вони на’іть не знають, шо воно таке, жить у свою втіху. А раз мені, недостойному, ніхто нічо’ не плате, то отак я й смикаюсь поміж жебрацькою свитиною й тими трьома тисячами, бодай їм трясця та болячка (даруйте на слові, пані, та ви й самі б на моїм місці не вдержались!). Бо ті три тисячі мене в буржуазію й запхали! Осьо тепер і мечуся між Бацилою буржуазії й Коридою [26]26
  Спотворений вислів «Сцилла й Харибда» – у давньогрецькій міфології – два чудовиська, що жили на прибережних скелях морської протоки й губили мореплавців. Бути між Сциллою й Харибдою – бути у становищі, коли небезпека загрожує звідусіль; потрапити у безвихідь.


[Закрыть]робітного дому. А вибрать робітний дом рука ж не піднімеця. От яку свиню підсунув мені синок ваш! (Замовкає від напливу почуттів).

ПАНІ ГІҐІНС. Я дуже рада, пане Дулітл, що ви не збираєтесь робити ніякої дурниці. Адже в такий спосіб розв’яжеться проблема майбутнього для Елізи. Тепер ви спроможні її забезпечувати.

ДУЛІТЛ (невтішно). От і я кажу! Та ше й, притому, не її одну; і все на оті три тисячі!

ГІҐІНС (підхоплюється з місця). Яка нісенітниця! Він не може й не буде її забезпечувати! В нього взагалі немає на неї прав: я сплатив йому за Елізу п’ять фунтів! Дулітле, чесна ви людина чи шахрай?!

ДУЛІТЛ (сумирно). Всього потрошку, Генрі. Як кожен з нас.

ГІҐІНС. Але ж гроші ви за дівчину взяли! Вона вже не ваша!

ПАНІ ГІҐІНС. Генрі, не кажи дурниць. Якщо хочеш знати, де Еліза, то вона в мене нагорі.

ГІҐІНС (вражений). Нагорі?! Ну, я її швидко спущу! (Рішуче прямує до дверей).

ПАНІ ГІҐІНС (встає і йде за ним). Заспокойся, Генрі. Сядь-но.

ГІҐІНС. Я…

ПАНІ ГІҐІНС. Сядь, любий, і послухай мене.

ГІҐІНС. Ну, гаразд, гаразд. (З розгону падає на канапу й відвертається до вікна). Але могла б сказати про це ще півгодини тому.

ПАНІ ГІҐІНС. Еліза прийшла до мене вранці й розповіла про те, як погано ви обидва до неї ставились.

ГІҐІНС (підхоплюється). Що?!

ПІКЕРИНҐ (встає). Повірте, дорога пані Гіґінс, все це її вигадки. Ми до неї дуже добре ставились. Ми з нею майже взагалі не розмовляли. А вчора перед сном ми розсталися в чудових стосунках. (До ГІҐІНСА). Гіґінсе, може, це ви їй чимось дошкулили, коли я пішов спати?

ГІҐІНС. Якраз навпаки. Це вона поводилася вкрай грубо! Ні сіло ні впало – взяла й пожбурила мені пантофлі межиочі. Причому я ніколи не давав їй жодного приводу до такої поведінки! А тут раптом: бац! Тільки-но я уві йшов до кімнати, не встиг і слова мовити, як вона заліпила мені пантофлями просто в обличчя! А скільки гидоти наговорила!

ПІКЕРИНҐ (вкрай здивований). Але чому вона так повелася? Що ми їй заподіяли?

ПАНІ ГІҐІНС. Здається, я здогадуюся… Дівчина від природи дуже вразлива, чи не так, пане Дулітл?

ДУЛІТЛ. О, так! Серце в неї – наче з воску. Вся в мене пішла!

ПАНІ ГІҐІНС. Ось бачите. Вона до вас обох прив’язалася. Генрі, вона так для тебе старалася! Я бачу, ви зовсім не уявляєте собі, що значить для дівчини з її середовища розумова праця. Чого їй коштував цей іспит! А проте, як бездоганно вона з ним упоралась! І після всього ви повертаєтесь додому і, геть забувши про неї, говорите, як вам усе це надокучило і як ви радієте, що все нарешті позаду. І ти ще дивуєшся, що вона кинула в тебе пантофлями! Та я б тебе кочергою почастувала!

ГІҐІНС. Ми лише сказали, що дуже стомилися й хочемо спати. Більш нічого. Скажіть, Пік!

ПІКЕРИНҐ (знизуючи плечима). Це правда, більш нічого.

ПАНІ ГІҐІНС (іронічно). Ви певні?

ПІКЕРИНҐ. Абсолютно: більш нічого.

ПАНІ ГІҐІНС. Навіть не подякували їй, не сказали доброго слова, не похвалили за те, що вона так блискуче виконала своє завдання?

ГІҐІНС (нетерпляче). Вона й без нас це знала. Якщо ти маєш на увазі привітальні промови, то ми їх справді не виголошували.

ПІКЕРИНҐ (відчувши докори сумління). Можливо, ми виявили до неї не досить уваги? Вона дуже сердиться?

ПАНІ ГІҐІНС (вертається на своє місце за письмовим столом). Боюся, вона вже не повернеться на Вімпол-стріт, а надто тепер, коли пан Дулітл може забезпечити їй життя, яке ви самі їй накинули. Але вона каже, що готова забути образи й зустрітися з вами, як із друзями.

ГІҐІНС (розлючений). Та невже! Яка великодушність!

ПАНІ ГІҐІНС. Якщо ти обіцяєш поводитися пристойно, я пошлю по Елізу. Якщо ні, то йди додому. Ти уже й так забрав у мене чимало часу.

ГІҐІНС. Прекрасно! Чудово! Пік, ви чули, поводьтеся пристойно! Ви маєте бути бездоганно чемний зі створінням, яке ми витягли з багна! (Сердито падає в єлизаветинське крісло).

ДУЛІТЛ (докірливо). Ех, Генрі, Генрі… Згляньтеся над моїми почутями! Я ж тепер буржуа!

ПАНІ ГІҐІНС. Генрі, пам’ятай: ти мені пообіцяв! (Натискає кнопку дзвінка на письмовому столі). Пане Дулітл, чи не могли б ви, з вашої ласки, вийти на балкон? Перш ніж ви повідомите Елізі про своє нове становище, я б хотіла, щоб вона дійшла згоди із цими джентльменами. Не заперечуєте?

ДУЛІТЛ. Як скажете, пані. Я на все згоден, аби тіки Генрі мене од неї збавив. (Зникає за балконними дверима).

З’являється ПОКОЇВКА. ПІКЕРИНҐ сідає на місце ДУЛІТЛА.

ПАНІ ГІҐІНС. Будь ласка, попросіть сюди панну Дулітл.

ПОКОЇВКА. Так, пані Гіґінс. (Виходить).

ПАНІ ГІҐІНС. Прошу тебе, Генрі, поводься пристойно.

ГІҐІНС. Я й так поводжуся бездоганно!

ПІКЕРИНҐ. Це правда, пані Гіґінс. Він старається, як може.

Пауза. Гіґінс закидає назад голову, випростує ноги й починає насвистувати.

ПАНІ ГІҐІНС. Генрі, любий, ця твоя поза не зовсім естетична.

ГІҐІНС (випростуючись). А до чого тут естетика?

ПАНІ ГІҐІНС. Та ні до чого. Я просто хотіла, щоб ти заговорив.

ГІҐІНС. Чого це раптом?

ПАНІ ГІҐІНС. Тому що свистіти й розмовляти водночас неможливо.

ГІҐІНС знову щось буркає. Западає ще одна гнітюча пауза.

ГІҐІНС (втративши терпець, підхоплюється з місця). Де ж, до біса, це дівчисько?! Чи нам тут цілий день стовбичити?!

Входить ЕЛІЗА, гордовито й статечно, її обличчя випромінює привітність. Вона як ніколи панує над собою і тримається напрочуд невимушено. В руках у неї невеличкий робочий кошик. Видно, що вона почувається тут як удома. ПІКЕРИНҐА настільки вражає її вигляд, що він навіть не в спромозі підвестися.

ЕЛІЗА. Доброго ранку, професоре. Як ви себе почуваєте?

ГІҐІНС (здушеним голосом). Як я… (Закінчити він не спроможний).

ЕЛІЗА. Звичайно ж, добре, адже ви ніколи не хворієте. Рада вас бачити, полковнику! (ПІКЕРИНҐ поспіхом підводиться, і вони тиснуть одне одному руки). А сьогодні прохолодно, чи не так? (Сідає ліворуч від нього. Він сідає біля ЕЛІЗИ).

ГІҐІНС. Облиште ці витівки! Я сам вас цього навчив – і цим мене не проймеш! Замість дурня клеїти, вдягайтеся – і марш додому!

ЕЛІЗА виймає з кошика шитво й починає працювати, не звертаючи анінайменшої уваги на цей вибух ГІҐІНСА.

ПАНІ ГІҐІНС. Яке вишукане запрошення, Генрі! Жодна дівчина б не встояла!

ГІҐІНС. Не захищай її, мамо! Хай говорить сама за себе. Дуже скоро ти переконаєшся, що в неї нема жодної власної думки, жодного власного слова. Всього навчив її я! Я витяг її з помийної ями, а тепер ця нікчема вдає переді мною велику пані!

ПАНІ ГІҐІНС (заспокійливо). Любий, може, ти все-таки сядеш?…

Розлючений, він сідає.

ЕЛІЗА (до ПІКЕРИНҐА, займаючись своїм ділом, мовби й не помічаючи присутності ГІҐІНСА). Ну ось, пане Пікеринґ… Експеримент закінчився – і тепер ви, мабуть, зовсім про мене забудете.

ПІКЕРИНҐ. О, не кажіть так. Мені прикро чути, що для вас це не більше, ніж експеримент.

ЕЛІЗА. Не варто перейматися, адже я всього-на-всього нікчема з помийної ями.

ПІКЕРИНҐ (палко). Ні, що ви!

ЕЛІЗА (не змінюючи тону, веде далі). Але ви зробили для мене стільки добра, що я дуже шкодувала б, якби ви взагалі про мене забули…

ПІКЕРИНҐ. Мені справді дуже приємно це чути, панно Дулітл.

ЕЛІЗА. Річ не в тому, що ви платили за мої туалети – я знаю, ви дуже щедрий. Річ у тому, що саме від вас я дізналась, як слід поводитись у пристойному товаристві. Ви ж розумієте, від пана Гіґінса я навряд чи цього б навчилася. Тим більше, що змалку я звикла поводитися так само, як він: була нестриманою, лаялася з найменшого приводу. Я так би ніколи й не навчилася добрих манер, якби не ви.

ГІҐІНС. Нічого собі!

ПІКЕРИНҐ. Запевняю, він не зичив вам зла. В нього це виходить мимоволі. Що тут удієш…

ЕЛІЗА. От і в мене, коли я була квіткаркою, це виходило мимоволі. Що тут удієш… Але я була квіткаркою… Ось у чому вся різниця.

ПІКЕРИНҐ. Так, ви маєте рацію. І все ж саме він навчив вас правильно говорити. Я, відверто кажучи, з цим би не впорався.

ЕЛІЗА (мимохідь). Так, безперечно. Це його професія.

ГІҐІНС. Прокляття!

ЕЛІЗА (продовжує). Це було, як уроки модних танців. Не більше. А знаєте, коли почалося моє справжнє виховання?

ПІКЕРИНҐ. Коли?

ЕЛІЗА (на якусь мить відривається від вишивання). Того ранку, коли я вперше прийшла на Вімпол-стріт, а ви звернулися до мене «панно Дулітл». Тоді в мені уперше озвалося почуття власної гідності. (Знову починає вишивати). А скількох дрібниць ви навіть не помічали: такими вони були для вас природними… Вставали, коли я входила до кімнати; вітаючись, знімали капелюха; пропускали мене у дверях.

ПІКЕРИНҐ. Справді, які дрібниці…

ЕЛІЗА. Так, дрібниці. А втім, саме ці дрібниці свідчили, що ви були про мене кращої гадки, ніж про якусь посудницю; хоча з нею, я певна, ви були б так само ґречним. А ще, на відміну від пана Гіґінса, ви ніколи не дозволяли собі роззуватися при мені в їдальні.

ПІКЕРИНҐ. Не беріть це на свій карб. Він роззувається всюди і в будь-чиїй присутності.

ЕЛІЗА. Знаю і не звинувачую його. Що тут удієш… Але для мене було так важливо, що цього не робили ви! Розумієте, різниця між леді й квіткаркою полягає не в умінні зі смаком вдягатися чи правильно говорити – цього можна навчитися – і не в тому, як вона поводиться, а в тому, як поводяться з нею інші. З професором Гіґінсом я назавжди залишилася б квіткаркою, бо він ставився й ставитиметься до мене, як до квіткарки. А з вами я зможу стати леді, бо ви ставитесь до мене, як до леді.

ПАНІ ГІҐІНС. Генрі, будь ласка, не скрегочи зубами.

ПІКЕРИНҐ. Повірте, мені дуже приємно це чути, панно Дулітл.

ЕЛІЗА. Якщо хочете, називайте мене просто Елізою.

ПІКЕРИНҐ. Дякую, Елізо. Залюбки.

ЕЛІЗА. А професора Гіґінса я попросила б звертатися до мене «панно Дулітл».

ГІҐІНС. Здохнете, а не діждетесь!

ПАНІ ГІҐІНС. Генрі! Генрі!

ПІКЕРИНҐ (сміючись). А чому б і вам не відказати йому так само? Не церемоньтеся, це піде йому на користь.

ЕЛІЗА. Не можу. Раніше змогла б, а тепер не можу. Пам’ятаєте, ви самі казали, що коли дитина потрапляє до іншої країни, вона швидко навчається чужої мови, а свою забуває. Ось і я тепер – немов дитина у вашій країні: свою мову забула й, окрім вашої, ніякої іншої вже не знаю. А зі своїм кварталом я покінчила по-справжньому лише сьогодні, коли пішла з Вімпол-стріт.

ПІКЕРИНҐ (стривожено). Але ж ви повернетеся на Вімпол-стріт? Ви вибачите Гіґінсові?

ГІҐІНС (підхоплюючись). Вибачить! Та хай іде під три чорти разом зі своїм вибаченням! Нехай забирається: хотів би я подивитись, як вона обійдеться без нас! Без мене! Та вона через три тижні знову скотиться в канаву!

У балконних дверях з’являється ДУЛІТЛ. Кинувши на ГІҐІНСА повний гідності й докору погляд, він тихо й неквапно підходить до ЕЛІЗИ, яка стоїть до вікна спиною, нічого не помічаючи.

ПІКЕРИНҐ. Він невиправний, Елізо. Правда ж, ви не скотитесь у нетрі?…

ЕЛІЗА. Ні, вже ніколи. У мене був надто хороший учитель. Тепер я не змогла б вимовляти свої колишні звуки, навіть якби захотіла. (ДУЛІТЛ кладе руку їй на плече. Вона обертається і втрачає самовладання від шикарного вигляду батька). Ти диви… Тьу-у-у-у!

ГІҐІНС (з криком тріумфу). Ага! Ось воно! Ви чули: «Тьу-у-у!» «Тьу-у-у!» Перемога! Перемога! (Падає на канапу і простягається, склавши руки на грудях).

ДУЛІТЛ. Та чо’ ви до дівчини присікались? Не дивись так на мене, Елізо. Я тут ні до чого. Просто в мене гроші завелися.

ЕЛІЗА. Не інакше, як мільйонера якогось обчистив?

ДУЛІТЛ. Точно. Але сьо’дні в мене особлива причина! Того я так і вирядивсь: зара’ йду в церкву, бо твоя мачуха зібралася за мене заміж.

ЕЛІЗА (сердито). І ти опустишся до того, щоб одружитись із цим неотесаним бабиськом?!

ПІКЕРИНҐ (спокійно). Елізо, це його обов’язок. (До ДУЛІТЛА). А чому вона змінила свої наміри?

ДУЛІТЛ (засмучено). Злякалася, хазяїне… Злякалася… Стала жертвою буржуазної моралі. (До ЕЛІЗИ). Хоч’ подивиця, як обчухрають твого батька? Тоді вдягай капелюху – і гайда до церкви!

ЕЛІЗА. Якщо полковник скаже, що моя присутність там необхідна, я… я… (майже схлипуючи)я поступлюся своєю гідністю. А в нагороду мене знову облають…

ДУЛІТЛ. Не бійсь. Вона вже зовсім не лаєця, бідолашна. Через цю добропорядність геть духом занепала, аж принишкла вся.

ПІКЕРИНҐ (злегка стискаючи лікоть ЕЛІЗИ). Не засмучуйте їх, Елізо. Зробіть, що у ваших силах.

ЕЛІЗА (приховуючи роздратування, силувано всміхається). Гаразд, я поїду. Нехай знають, що я не злопам’ятна. Зачекайте, я зараз повернуся. (Виходить).

ДУЛІТЛ (сідає біля ПІКЕРИНҐА). Ой, полковнику… Як подумаю про ту серимонію, так прямо в холод кида! Може, ви б теж поїхали, шоб мене підбадьорити?

ПІКЕРИНҐ. Але ж у вас уже є досвід: до цього ви були одружені з Елізиною матір’ю.

ДУЛІТЛ. Хто вам таке казав?

ПІКЕРИНҐ. Та, властиво, ніхто не казав. Це мій природний висновок…

ДУЛІТЛ. Якраз нічо’ природно’о тут нема. Все це буржуазні звички. А я завжди робив, як усі недостойні. Тіки ж ви Елізі нічо’ не кажіть. Вона про це не зна’. Я з делікатності їй не казав.

ПІКЕРИНҐ. І слушно. Якщо не заперечуєте, забудьмо цю розмову.

ДУЛІТЛ. Полковнику, так ви поїдете до церкви? Доглянете, шоб мене ж там обчухрали, як годиця?

ПІКЕРИНҐ. Залюбки. Зроблю все, що в змозі старого кавалера.

ПАНІ ГІҐІНС. А мене ви не запрошуєте, пане Дулітл? Я б теж із приємністю відвідала церемонію.

ДУЛІТЛ. За честь матиму, пані. А для старої радість буде – ну просто гриндіозна! А то вона вже була подумала, шо минулися в нас шасливі дні.

ПАНІ ГІҐІНС (встає). Тоді я звелю подати екіпаж і піду вдягнуся. (Усі чоловіки встають, крім ГІҐІНСА). Я затримаю вас хвилин п’ятнадцять, не більше. (Прямує до дверей. Входить ЕЛІЗА, в капелюсі й застібаючи рукавички). Елізо, я теж їду на весілля вашого батька. Вам буде зручніше їхати зі мною, а полковник Пікеринґ супроводжуватиме жениха.

ПАНІ ГІҐІНС виходить. ЕЛІЗА стає між центральним вікном і канапою. До неї підходить ПІКЕРИНҐ.

ДУЛІТЛ. Жениха! Ну й слівце! Зразу тобі ясно, в яку халепу попав. (Бере капелюха й прямує до дверей).

ПІКЕРИНҐ. Елізо, доки я не пішов, пообіцяйте, що вибачите Гіґінсу й залишитеся з нами.

ЕЛІЗА. Боюся, тато цього не схоче. Адже так, татусю?

ДУЛІТЛ (засмучено, але з великодушністю). Спритно ж ці двоє тебе обкрутили… Був би один такий бистрий, ти б йому раз-два показала, шо по чім. От тіки біда, шо було їх аж двоє. Один другого прикривав, так ска’ать. (До ПІКЕРИНҐА). Мудровано, нічо’ не ска’еш… Та я, полковнику, зла на вас не держу: сам би так зробив. Все життя потерпав я од жінок. Так шо, коли ви сухими з води вийшли, ваше шастя – я в ваші діла не лізу. Ну, шо, полковнику, ми вже, мабуть, підем… Бувайте здорові, Генрі! Елізо, зустрінемся в церкві. (Іде).

ПІКЕРИНҐ (запобігливо). Елізо, не покидайте нас.

ЕЛІЗА виходить на балкон, щоб не лишатися сам на сам із ГІҐІНСОМ. Проте він іде за нею. Вона мерщій повертається до кімнати й прямує до дверей, але він, пробігши вздовж балкона, встигає стати в неї на дорозі.

ГІҐІНС. Що ж, Елізо… Нарешті, як ви кажете, ви й поквиталися зі мною. Тепер ви вдоволені? Може, нарешті вгамуєтеся? Чи вам іще мало?

ЕЛІЗА. Ви хочете, аби я повернулася тільки заради того, щоб подавати вам пантофлі, терпіти ваші вибрики й бути у вас на побігеньках?

ГІҐІНС. Я не казав, що хочу, аби ви повернулися.

ЕЛІЗА. Он як! Тоді про що нам взагалі говорити?

ГІҐІНС. Про вас, не про мене. Якщо ви повернетесь, я ставитимуся до вас так само, як досі. Мені несила змінити свою вдачу. І я не збираюся змінювати своїх манер. До речі, я поводжуся анітрохи не гірше за полковника Пікеринґа.

ЕЛІЗА. Неправда. Полковник ставиться до квіткарки, як до герцогині.

ГІҐІНС. А я до герцогині, як до квіткарки.

ЕЛІЗА. Все ясно. (Спокійно сідає на канапу, обличчям до вікна). До всіх однаково.

ГІҐІНС. Точно.

ЕЛІЗА. Як мій батько.

ГІҐІНС (з посмішкою, але злегка знизивши тон). Я не зовсім згодний з вашим порівнянням, Елізо. Однак, маю визнати, що ваш батько не потерпає від снобізму, і саме завдяки цьому – хоч би в які умови поставила його примхлива доля – він скрізь почуватиметься однаково вільно. (Серйозно). Знаєте, Елізо, в чому весь секрет? Не в гарних чи поганих чи ще якихось манерах, а в тому, щоб з усіма бути однаковим. Одне слово, поводитись треба так, ніби ти в раю, де немає поділу на пасажирів першого й третього класу, немає привілеїв та особистих вигод, але панує загальна рівність.

ЕЛІЗА. Амінь. Ви природжений проповідник.

ГІҐІНС (роздратовано). Справа не в тім, що я грубий із вами, а що я ні з ким не буваю іншим.

ЕЛІЗА (відверто). Мені байдуже, як ви до мене ставитесь. Можете мене лаяти, бити до синців: мені не звикати. Але (встає й дивиться йому просто у вічі)переїхати себе я не дозволю!

ГІҐІНС. Тоді забирайтеся з моєї дороги! Я через вас не зупинюся! І взагалі, з якої речі ви говорите про мене, мов про якийсь трактор?

ЕЛІЗА. Бо ви і є, як той трактор! Завелися й посунули – а на інших вам начхати! Але не думайте, обійдуся й без вас!

ГІҐІНС. Знаю, що обійдетесь. Я вам сам це казав.

ЕЛІЗА (ображена, переходить на протилежний кінець канапи й обертається обличчям до каміна). Так, казали, бездушний ви егоїст! Казали, бо хотіли мене здихатись!

ГІҐІНС. Брехня!

ЕЛІЗА. Дякую. (Сідає з виразом ображеної гідності).

ГІҐІНС. А ви ніколи не замислювалися, чи обійдуся без вас я?

ЕЛІЗА (серйозно). Не намагайтеся заморочити мені голову. Надалі вам доведеться обходитися без мене.

ГІҐІНС (зарозуміло). І обійдуся! Мені взагалі ніхто не потрібен! Я маю свою душу, свою Божу іскру! Але (з несподіваною відвертістю)мені вас бракуватиме, Елізо. (Підсувається ближче до неї). Ваші ідіотські уявлення про життя багато чого мене навчили. Уклінно вам за це дякую. До того ж я призвичаївся до вас, до вашого обличчя, вашого голосу. Вони мені навіть подобаються.

ЕЛІЗА. Ну що ж, у вас є записи з моїм голосом і мої фотографії. Як затужите на самоті – увімкніть грамофон. Його ви принаймні не образите: в нього нема почуттів.

ГІҐІНС. Але на записі я не почую вашої душі. Залишіть мені свою душу, а голос і обличчя можете забрати, бо вони – це не справжня Еліза.

ЕЛІЗА. Який же ви підступний! Ви вмієте викрутити дівчині душу, як інші викручують руки, щоб поставити її на коліна. Пані Пірс мене попереджала. Скільки разів вона сама збиралася піти від вас, але ви щоразу спромагалися уламати її в останню мить. А тим часом вона вам байдужа так само, як я.

ГІҐІНС. Але мені не байдужа людська природа, не байдуже життя. А ви і є частиною життя, що зустрілось мені на дорозі й увійшло в мій дім. Чого ви ще від мене хочете?

ЕЛІЗА. Я не перейматимусь тими, хто байдужий до мене.

ГІҐІНС. Облиште цей гендлярський підхід, Елізо. Це вам (професійно точно відтворює її колишню вимову)не «букєтіки продавать».

ЕЛІЗА. Як вам не соромно глумитись із мене?!

ГІҐІНС. Я ніколи ні з кого не глумлюся. Це не личить людині. Я лише висловлюю своє слушне обурення з приводу вашого гендлярського підходу до справи. В питаннях почуттів я не визнаю ніяких угод. Ви називаєте мене бездушним лише тому, що я не купився на ваше прислужництво, на те, що ви підносили мені пантофлі й шукали мої окуляри – принизливе видовище, як на мене. Чи пригадуєте ви, щоб я хоч колись подавав вам взуття? Ви були дурною, якщо сподівалися пробудити цим мою прихильність. Якщо хочете знати, то ви набагато зросли в моїх очах, коли жбурнули в мене тими пантофлями. Спочатку ви переді мною плазуєте, а потім вас обурює моя байдужість! А, по-вашому, рабиня заслуговує на щось інше? Якщо ви повернетесь, повертайтеся заради доброї дружби. На інше не розраховуйте. Я й так дав вам у тисячу разів більше, ніж ви мені. А якщо ви свої цуценячі звички тягати капці вважатимете гідними герцогині, яку я з вас створив, то я захрясну двері перед вашим дурним носом!

ЕЛІЗА. Навіщо ви мною займалися, коли я вам байдужа?

ГІҐІНС (поблажливо). Як навіщо? Це моя робота.

ЕЛІЗА. Ви навіть не уявляєте, скільки проблем ви мені створили.

ГІҐІНС. Світ ніколи б не було створено, якби Творець боявся справити комусь проблеми. По-вашому, творити життя не означає творити й проблеми? Є лише один спосіб уникнути проблем: убивство. Ви помітили, що тільки боягузи вимагають, аби всіх, хто може справити проблеми, вбивали?

ЕЛІЗА. Я не проповідник, щоб звертати увагу на такі речі. Натомість я звертаю увагу на те, що ви не звертаєте уваги на мене.

ГІҐІНС (розлючений, підхоплюється й починає ходити по кімнаті). Елізо, ви ідіотка! Я даремно викладаю перед вами свої знання, марную на вас скарби свого мілтонівського розуму! Затямте раз і назавжди: в мене свій шлях, я роблю свою справу, і мені начхати на будь-кого. Мене не залякаєш, як ваших батька й матір! Вирішуйте самі: або ви повертаєтесь, або забирайтеся під три чорти.

ЕЛІЗА. А заради чого мені повертатися?

ГІҐІНС (ставши коліньми на канапу, нахиляється до ЕЛІЗИ). Задля розваги. Для цього я вас і брав.

ЕЛІЗА (відвернувшись). А потім, якщо я не робитиму всього, що вам заманеться, ви знов кинете мене на вулицю?

ГІҐІНС. Так. Але так само й ви зможете встати й піти хоч завтра, якщо я не робитиму того, що заманеться вам.

ЕЛІЗА. Піти? Куди? До мачухи?

ГІҐІНС. Або продавати квіти.

ЕЛІЗА. Ох, якби я могла повернутися до свого кошика з квітами! Я не залежала б тоді ні від вас, ні від батька, ні від кого на світі. Навіщо ви мене ув’язнили? Навіщо я на це пішла? Я перетворилася на рабиню, попри всі свої модні туалети.