Текст книги "Пігмаліон"

Автор книги: Бернард Джордж Шоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)

ГОСПОДИНЯ ПРИЙОМУ (до НЕПОМУКА). Вивідайте все про неї якнайдокладніше.

НЕПОМУК (кланяється). Так, ваша світлість. (Іде до гостей).

ГОСПОДАР ПРИЙОМУ. Вітаю вас, пане Гіґінс. Сьогодні у вас буде конкурент. Як сам він каже, ваш учень. Він справді чогось вартий?

ГІҐІНС. Він здатний вивчити мову за два тижні. Володіє кількадесятьма. Проте особливим розумом не відзначається. А як фонетист – цілковитий нездара.

ГОСПОДИНЯ ПРИЙОМУ. Вітаю вас, професоре.

ГІҐІНС. Доброго дня. Уявляю, як це нудно – повторювати одне й те саме. Даруйте, що зайвий раз потурбував. (Іде далі).

У залі для прийомів та в суміжних вітальнях світський раут у повному розпалі. Входить ЕЛІЗА. Вона в такій напрузі, що це більше схоже на появу сновиди, ніж на світський дебют. Гості уривають розмови, щоб поглянути на неї, захоплено обговорюють її сукню, прикраси та її незвичну привабливість. Молодші навіть попідводилися з місць, аби краще її розгледіти.

ГОСПОДАРІ ПРИЙОМУ з’являються з боку сходів і спілкуються з гостями. ГІҐІНС із виглядом похмурої байдужості долучається до їхнього товариства.

ГОСПОДИНЯ ПРИЙОМУ. А ось і професор Гіґінс: він нам усе розповість. Професоре, що ви можете сказати про цю чарівну юну леді?

ГІҐІНС (похмуро). Про яку?

ГОСПОДИНЯ ПРИЙОМУ. Ви добре знаєте, про яку. Кажуть, у Лондоні вже давно не бачили такої чарівної вроди – відколи в театрах публіка ставала на стільці, щоб подивитись на пані Лангтрі. [24]24
  Лілі Лангтрі (1852–1929) – англійська актриса.


[Закрыть]

НЕПОМУК підходить до них, назбиравши чимало цікавих подробиць.

ГОСПОДИНЯ ПРИЙОМУ. Ну ось, нарешті й ви, Непомук. Ви все вивідали про юну леді?

НЕПОМУК. Так, мені уже все відомо. Вона видає себе зовсім за іншу.

ГОСПОДИНЯ ПРИЙОМУ. Та що ви кажете?! Не може бути!

НЕПОМУК. Так, так! Мене їй не ошукати. Її справжнє прізвище не Дулітл.

ГІҐІНС. Чому?

НЕПОМУК. Тому, що Дулітл – англійське прізвище. А вона не англійка!

ГОСПОДИНЯ ПРИЙОМУ. Не може бути! Її вимова – бездоганна.

НЕПОМУК. Аж надто бездоганна. Де ви бачили англійку, яка б так правильно розмовляла англійською? Так розмовляють лиш іноземки, яких спеціально цього навчають.

ГОСПОДИНЯ ПРИЙОМУ. По правді, мене й саму стривожило це її «Доброго веЧора». Директорка школи, де я вчилася, вимовляла це точно так само, чим лякала мене до смерті. Але якщо вона не англійка, тоді звідки ж вона?

НЕПОМУК. Вона з Угорщини.

УСІ ДОВКОЛА. З Угорщини!

НЕПОМУК. Так, так! І до того ж, із королівського роду. Я сам угорець благородної крові. Мене не одуриш.

ГІҐІНС. А ви пробували заговорити з нею по-угорському?

НЕПОМУК. Звичайно! Але вона виявилась надто розумною. Вона сказала: «Будь ласка, розмовляймо англійською: я не розумію французької». Французької! Вона вдає, ніби не відрізняє угорської від французької! Такого не може бути! Виходить, вона знає обидві ці мови!

ГІҐІНС. І походження в неї королівське? А як ви це визначили?

НЕПОМУК. Інстинкт, пане вчителю, інстинкт. Лише мадяри відзначаються такою граційністю манер, такою рішучістю в погляді. Не маю жодного сумніву: вона – принцеса!

ГОСПОДАР ПРИЙОМУ. А що ви на це, професоре?

ГІҐІНС. Я б сказав, що це – проста дівчина з Лондона. Судячи з усього, це Друрі-Лейн. Просто з нею попрацював фахівець.

НЕПОМУК. Ха-ха-ха! Ой, учителю, учителю! Та ви просто зациклені на кокні. Лондонські нетрі – для вас цілий всесвіт.

ГІҐІНС (до господині прийому). А як ви гадаєте, ваша світлість?

ГОСПОДИНЯ ПРИЙОМУ. Я абсолютно згодна з Непомуком. Вона щонайменше принцеса.

ГОСПОДАР ПРИЙОМУ. Можливо, і не повнокровна, а від змішаного шлюбу. Проте, без сумніву, у ній тече королівська кров.

ГІҐІНС. Я, однак, залишуся при своїй думці.

ГОСПОДИНЯ ПРИЙОМУ. Професоре, ви не виправний.

Товариство розходиться, залишаючи ГІҐІНСА на самоті. До нього підходить ПІКЕРИНҐ.

ПІКЕРИНҐ. А де Еліза? Не лишаймо її саму.

Підходить ЕЛІЗА.

ЕЛІЗА. Мені вже несила цього терпіти. Тут усі просто не зводять із мене очей. Щойно якась літня пані сказала, що я розмовляю, як королева Вікторія. Мені дуже прикро, якщо через мене ви програєте свій заклад. Я зробила все, що могла, але мені ніколи не стати схожою на цих людей.

ПІКЕРИНҐ. Що ви, моя люба! Ви аж ніяк не програли! Навпаки! Ви удесятеро перевершили наші сподівання!

ГІҐІНС. Ходімо звідси! Маю досить балачок із цими дурнями.

ПІКЕРИНҐ. Еліза стомлена. Я голодний. Ходімо десь повечеряймо!

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Кабінет ГІҐІНСА на Вімпол-стріт. У кімнаті нікого немає. Камін не розпалено. Годинник на каміні б’є північ. Надворі погожа літня ніч. Зі сходів лунають голоси ГІҐІНСА й ПІКЕРИНҐА.

ГІҐІНС (гукає вниз до ПІКЕРИНҐА). Послухайте, Пік! Замкніть, будь ласка, вхідні двері. Я більше нікуди не виходитиму.

ПІКЕРИНҐ. Гаразд. Чи пані Пірс може йти спати? Нам сьогодні вже нічого не знадобиться?

ГІҐІНС. Звісно, ні. Хай лягає.

ЕЛІЗА відчиняє двері й, осяяна світлом з холу, постає в дорогих прикрасах та розкішному вечірньому вбранні, в якому щойно виграла ГІҐІНСІВ заклад. Підходить до каміна і вмикає світло. Видно, що вона стомлена: блідий колір обличчя, сповненого трагізму, різко контрастує з темними очима й волоссям. Вона знімає плащ, кладе його разом із рукавичками й віялом на рояль – і мовчки опускається на лавку. Невдовзі з’являється ГІҐІНС у вечірньому костюмі, плащі й циліндрі. В руках у нього домашня куртка, яку він відшукав надолі. Циліндр і плащ він кидає на журнальний столик, потім вивільняється зі смокінга.

Вдягає домашню куртку – і втомлено падає в крісло біля каміна. За ним входить ПІКЕРИНҐ, теж у вечірньому костюмі. Знімає циліндр, плащ і вже мало не кидає їх на одяг ГІҐІНСА, одначе похоплюється.

ПІКЕРИНҐ. Аби нам не дісталося від пані Пірс, що ми покидали тут речі.

ГІҐІНС. А спустіть їх по бильцях до холу. Вранці вона все позбирає і повісить на місце. Подумає, що ми були напідпитку – та й усе.

ПІКЕРИНҐ. А ми таки веселенькі прийшли. Листів не було?

ГІҐІНС. Я не дивився. (ПІКЕРИНҐ бере пальта й циліндри. ГІҐІНС, позіхаючи, починає наспівувати арію з «La Fanciulla del Golden West», [25]25
  «Дівчина з Золотого Заходу» – опера Джакомо Пуччині (1858–1924).


[Закрыть]коли раптом вигукує). А де це, в біса, мої пантофлі?!

ЕЛІЗА похмуро дивиться на нього – раптом підхоплюється і виходить з кімнати. ГІҐІНС позіхає і знов починає наспівувати. Повертається ПІКЕРИНҐ із поштою.

ПІКЕРИНҐ. Самі проспекти та якесь любовне послання із графською короною для вас. (Кидає проспекти у вогонь і стає на килимок спиною до каміна).

ГІҐІНС (поглянувши на листа). Лихвар. (Лист долучається до проспектів).

ЕЛІЗА повертається з великими пантофлями зі стоптаними п’ятками. Ставить їх на килимок перед ГІҐІНСОМ і сідає на попереднє місце.

ГІҐІНС (знову позіхаючи). Господи! Ну й вечір! Що за товариство! Збіговисько блазнів! (Підносить ногу, щоб розшнурувати черевика, і помічає пантофлі. Облишивши черевика, дивиться на пантофлі з таким щирим подивом, ніби вони з’явилися тут самі собою). А, ось вони де!

ПІКЕРИНҐ (потягується). Щиро кажучи, я дещо стомився. Нелегкий видався день. Уранці – прийом у саду, потім – званий обід, ще й на додачу прийом у посольстві! Забагато радості, як на один день! А заклад ви таки виграли! Еліза блискуче впоралась із роллю!

ГІҐІНС (емоційно). Слава Богу, все вже позаду!

ЕЛІЗУ аж пересмикує, проте чоловіки навіть не звертають на неї уваги. Вона знов опановує себе й сидить, як доти, незворушно.

ПІКЕРИНҐ. Ви нервували на прийомі? Я страшенно! А Еліза здавалася такою спокійною!

ГІҐІНС. Вона навіть не хвилювалася. Я знав, що вона впорається. А от я за ці місяці перевтомився, й тепер це дається взнаки. Спершу, коли ми займалися фонетикою, було досить цікаво, а потім мені це смертельно надокучило. Якби не заклад, я послав би все під три чорти ще місяців зо два тому. Замір-бо по суті дурний: нудьга, та й годі!

ПІКЕРИНҐ. Я б так не сказав. Прийом у саду був видовищним! У мене так калатало серце!

ГІҐІНС. Так, перші хвилини зо три. Та коли я побачив, що ми виграємо без бою, то почувся, наче ведмідь у клітці. Тинявся, не знаючи, куди себе діти. А цей обід! Цілу годину сиди й обжирайся! Не було навіть до кого заговорити. Лише якась вичепурена дурепа. Ні, Пікеринґ: це було вперше й востаннє! Годі з мене цих тортур, годі підробних герцогинь!

ПІКЕРИНҐ. Вам просто бракує світської муштри. (Йде до рояля). А я не від того, аби часом поринути в цю атмосферу. Знов почуваєшся молодим. Хай там як, а це – ваш успіх, неперевершений успіх! Раз чи двічі мені аж лячно було, а от Еліза чудово трималася! Не кожна справжня герцогиня так зможе. Ці дурепи вважають, що манери всотуються ще до народження разом із суспільним статусом і тому навіть не прагнуть учитися. А тим часом, аби по-справжньому знатися на своїй справі, треба бути фахівцем.

ГІҐІНС. Ось це мене й бісить! Ті дурепи навіть не усвідомлюють своєї дурості! (Встає). В усякому разі, усе вже позаду. Можна спокійнісінько завалитися спати й не перейматися тим, що буде завтра.

Краса ЕЛІЗИ набуває зловісного вигляду.

ПІКЕРИНҐ. Мабуть, і я піду до сну. Що не кажи, а день був визначний! Це ваш справжній тріумф! Добраніч. (Іде).

ГІҐІНС (іде за ним). Добраніч. (Через плече до ЕЛІЗИ). Елізо, повимикайте світло і скажіть пані Пірс, аби вранці не варила каву. Я питиму чай. (Виходить).

ЕЛІЗА намагається опанувати себе й не звертати уваги. Вона встає, підходить до каміна вимкнути світло, але в цю мить мало не заходиться плачем. Падає на ГІҐІНСОВЕ крісло й міцно тримається за підлокітники. Раптом, з криком болючого гніву, підхоплюється на ноги й кидається на підлогу.

ГІҐІНС (роздратовано кричить у коридорі). Куди, в біса, заподілися ці кляті пантофлі?! (З’являється у дверях).

ЕЛІЗА (хапає пантофлі і щосили жбурляє їх один за одним просто в ГІҐІНСА). Ось вам ваші пантофлі! Ось вам! Бодай вам долі в них не знати!

ГІҐІНС (здивований). Що таке?! (Підходить до неї). Що сталося? Вставайте! (Підіймає її). Вам недобре?

ЕЛІЗА (задихаючись). Зате вам дуже добре! Я виграла вам заклад, а ви про мене навіть не подумали, бо я вам уже не потрібна!

ГІҐІНС. Це ви виграли мені заклад?! Самовпевнена нікчемо! Це я його виграв! Як ви сміли жбурнути в мене пантофлями?

ЕЛІЗА. Бо я хотіла розтрощити вам фізіономію! Я б залюбки прикінчила вас, пихатий ви егоїсте! Навіщо ви підібрали мене, якщо зараз дякуєте Богу, що все позаду? Я вам більше ні до чого, й тепер мене можна викинути на вулицю?! Так?! (Розпачливо заламує пальці).

ГІҐІНС (споглядаючи її з холодним подивом). Які ми вразливі! І хто б міг подумати…

ЕЛІЗА видає здушений крик люті й кидається на ГІҐІНСА, готова видряпати йому очі.

ГІҐІНС (хапає її за руки). Ви ще й дряпатись?! Не розпускайте пазурі, скажена кішко! Свої коники викидайте деінде! Сядьте – і щоб тихо мені! (Грубо кидає її в крісло).

ЕЛІЗА (пригнічена його перевагою в силі й вазі). Що зі мною тепер буде?… Що зі мною буде?…

ГІҐІНС. А якого дідька мені знати, що з вами буде?! Мене це взагалі не обходить!

ЕЛІЗА. Не обходить! Знаю, що не обходить! Навіть якщо я помру – вам буде байдуже. Я вас цікавлю ще менше, ніж оця пантуфля!

ГІҐІНС (гримає). Пантофель!

ЕЛІЗА. Пантофель. Я подумала, що тепер це не важить.

Запала тиша. ЕЛІЗА вкрай пригнічена. ГІҐІНС почувається дещо ніяково.

ГІҐІНС (пишномовно). Чому ви так повелися? Може, ви вважаєте, що до вас тут погано ставляться?

ЕЛІЗА. Ні.

ГІҐІНС. Вас хтось кривдить? Полковник Пікеринґ? Пані Пірс? Хтось зі слуг?

ЕЛІЗА. Ні.

ГІҐІНС. Не скажете ж ви, що я був недобрим до вас?

ЕЛІЗА. Ні.

ГІҐІНС. Радий це чути. (Пом’якшує тон). Гадаю, ви просто втомилися після важкого дня. Може, келих шампанського? (Прямує до дверей).

ЕЛІЗА. Ні!.. (Згадавши про манери). Дякую.

ГІҐІНС (знов у доброму гуморі). Це у вас накопичилось за останні дні. Цілком природно. Ви нервували перед прийомом. Але все минулося. (Поблажливо плескає її по плечу. Вона щулиться). Вже нема чого переживати.

ЕЛІЗА. Так, вам нема чого переживати. (Раптом встає і відходить від нього. Сідає біля рояля, затуливши обличчя долонями). Боже мій! Краще б я померла!

ГІҐІНС (дивлячись на неї зі щирим подивом). Але про що йдеться? Заради Бога, що сталося? (Підходячи до неї, розсудливим тоном). Послухайте, Елізо, ваше роздратування має виключно суб’єктивне підґрунтя.

ЕЛІЗА. Я не розумію таких слів. Я надто неосвічена.

ГІҐІНС. Все це – витвір вашої уяви. У вас просто поганий настрій. Ніхто вас не кривдить. Усе в порядку. Зараз підіть виспіться, поплачте в подушку, помоліться – і вам одразу полегшає.

ЕЛІЗА. Я вже чула ваші молитви: «Слава Богу, все вже позаду!»

ГІҐІНС. А хіба ви самі не раді, що все позаду? Тепер ви вільні й можете жити, як вам заманеться.

ЕЛІЗА (долаючи розпуку). А на що я здатна? Навіщо ви мене такою зробили? Куди мені податися? Що робити? Що зі мною буде?

ГІҐІНС (зрозумів, у чім річ, проте не надто цим зворушився). А, он ви про що! (Засовує руки в кишені. За звичкою побрязкуючи їхнім вмістом, ходить по кімнаті. Його вигляд свідчить, що він погодився на цю безпредметну розмову виключно від доброти свого серця). На вашому місці я б так не переймався. Я певен, ви зможете непогано влаштуватися. Хоча я ще якось не усвідомив, що ви вже збираєтесь іти. (Вона кидає на нього погляд, проте він цього не помічає, оскільки його увага цілковито зайнята вазою з фруктами, що стоїть на роялі. Нарешті він вирішує з’їсти яблуко). Одружіться, приміром. (Відкусивши чималий кавалок, він шумно його жує). Не думайте, що всі чоловіки – такі ж переконані холостяки, як ми з полковником. Більшість таки, на своє лихо, одружуються. А ви досить гарна. На вас буває навіть приємно подивитись. Не зараз, звичайно. Зараз ви більше схожі на зарюмсане страшко. Проте, коли заспокоїтесь, отямитесь, – знову станете, так би мовити, привабливою. Цебто, привабливою для тих нещасних, які прагнуть одружитися. Отож поспіть, відпочиньте гарненько; а вранці погляньте в дзеркало – й одразу повеселішаєте.

ЕЛІЗА пильно дивиться на нього. Втім, погляд її лишається непоміченим. Яблуко виявилося смачним, і ГІҐІНС замріяно ним смакує.

ГІҐІНС (осяяний геніальною думкою). Я навіть думаю, моя мати підшукала б вам добру пару!

ЕЛІЗА. Раніше я не знала такої ганьби…

ГІҐІНС (прокидаючись із задуми). Що ви маєте на увазі?

ЕЛІЗА. Раніше я продавала квіти, але не себе. Тепер ви зробили з мене леді – і я здатна торгувати лише собою. Краще б ви залишили мене на вулиці!

ГІҐІНС (жбурляє недогризок у камін). Нісенітниці! Не псуйте наших стосунків цими міщанськими балачками про купівлю й продаж. Не підійде вам – не одружитесь. Ніхто вас не силує.

ЕЛІЗА. А що ж мені тоді робити?

ГІҐІНС. Та що завгодно. Пам’ятаєте, ви мріяли про квіткову крамничку? Пікеринґ міг би вам це влаштувати. В нього купа грошей. (Хихоче). Щоправда, він іще не заплатив за дрантя, яке ви сьогодні вдягали. А коли додати ще й платню за прокат діамантів, то плакали його двісті фунтів. Півроку тому ви й не снили про власну крамничку. Не вішайте носа! Все буде добре. А тепер я піду. До біса хочеться спати. До речі, а чого я сюди приходив? Геть забув…

ЕЛІЗА. Ви шукали пантофлі.

ГІҐІНС. А! Правильно. Пантофлі. Ви ж самі їх у мене кинули. (Підбирає пантофлі – і збирається йти, та ЕЛІЗА встає і окликає його).

ЕЛІЗА. Сер, доки ви не пішли…

ГІҐІНС (впускає пантофлі від несподіваного звертання «сер»). Що?

ЕЛІЗА. Кому належать мої сукні – мені чи полковнику Пікеринґу?

ГІҐІНС (повертається до кімнати з таким виглядом, ніби ніколи не чув дурнішого запитання). А на чорта вони Пікеринґу?

ЕЛІЗА. Можливо, знадобляться, коли знайдете собі наступну дівчину для дослідів.

ГІҐІНС (приголомшений та вражений). Значить, ось якої ви гадки про нас!

ЕЛІЗА. Я не хочу продовжувати цю розмову. Прошу тільки сказати, які речі належать мені. Адже мій власний одяг було спалено.

ГІҐІНС. Що на вас найшло? Чому посеред ночі ви діймаєте мене якимись дурними запитаннями?

ЕЛІЗА. Я хочу знати, що я маю право взяти з собою, щоб ви потім не звинуватили мене у крадіжці.

ГІҐІНС (глибоко уражений). У крадіжці?! Елізо, та як ви можете таке казати?! Не думав, що ви так нехтуєте наші взаємини!

ЕЛІЗА. Даруйте. Я проста неосвічена дівчина, і мені доводиться бути обережною. Між такими, як ви, й такими, як я, не може бути ніяких взаємин. Тож, із вашої ласки, скажіть точно, що тут моє, а що – ні.

ГІҐІНС (понуро). Виносьте під три чорти хоч весь цей дім! Крім діамантів – їх узято напрокат. Вас це влаштовує? (Розвертається й, обурений, збирається йти).

ЕЛІЗА (упивається його люттю й міркує, чим би ще дошкулити ГІҐІНСОВІ). Стривайте! (Знімає з себе коштовності). Будь ласка, візьміть це до себе. Так буде надійніше. Не хочу за них відповідати. А раптом щось пропаде.

ГІҐІНС (розлючений). Давайте! (Бере прикраси). Якби ці витребеньки не належали ювеліру, я запхав би їх у вашу невдячну пельку! (Розлютовано розпихає біжутерію по кишенях, не помічаючи, що прикрашається ланцюжками, які звисають уздовж брюк).

ЕЛІЗА (знімаючи перстень). Цей перстень не належить ювеліру. Його ви купили мені в Брайтоні. Він мені не потрібен. (ГІҐІНС жбурляє персня в камін і обертається до ЕЛІЗИ з таким лютим виразом, що та присідає за рояль і вигукує, затуливши обличчя руками). Не бийте мене!

ГІҐІНС. Бити вас?! Безсовісне дівчисько! Як ви сміли про мене таке подумати? Це ви мене вдарили! Поранили в саме серце!

ЕЛІЗА (тремтячи від притлумленої радості). Дуже рада, що хоч трохи поквиталася з вами.

ГІҐІНС (з гідністю, найвишуканішим професорським тоном). Через вас я вийшов із рівноваги, чого раніше ніколи не траплялося. Волію припинити цю розмову. Я йду спати.

ЕЛІЗА (з викликом). Залишіть пані Пірс записку про вашу каву. Я їй нічого не переказуватиму.

ГІҐІНС (холодно). До біса пані Пірс! До біса каву і вас разом з нею! (Люто). До біса мою власну дурість! Як я міг марнувати на якусь бездушну самозванку свої знання: ці скарби моєї душі, які я здобував таким трудом?! Як міг дарувати їй свою прихильність?! (Велично виходить із кімнати, однак у кінці псує весь ефект, грюкнувши щосили дверима).

ЕЛІЗА опускається навколішки й починає шукати в каміні перстень. Знайшовши, хвилину розмірковує, що з ним зробити; нарешті кидає персня на вазу з фруктами й рішуче простує нагору; заходить до своєї кімнати, вмикає світло.

Обстановка ЕЛІЗИНОЇ спальні поповнилася великою шафою та чудовим туалетним столиком. ЕЛІЗА відчиняє шафу, бере звідти свою буденну сукню, капелюх, черевички на низьких підборах і кидає все це на ліжко. Роззувається, знімає з себе вечірню сукню; старанно розправивши її на м’яких плічках, вішає в шафу – і з грюкотом зачиняє дверцята. Взуває черевички, одягає буденну сукню та капелюх. З туалетного столика бере ручного годинника; одягає його, потім рукавички; бере сумочку й заглядає, чи є там гаманець; дістає гаманця і вішає його на зап’ясток. Після цього прямує до дверей. Кожен її рух підкреслює гнівну рішучість.

Наостанок підходить до дзеркала – і показує сама собі язика.

Врешті вимикає світло – й виходить.

А тим часом на вулиці ФРЕДІ АЙНСФОРД ГІЛ, страждаючи від таємної закоханості, заглядає у вікно на третьому поверсі, де все ще горить світло. Нарешті світло гасне.

ФРЕДІ. Нарешті! Люба моя! Люба! Мила моя!

ЕЛІЗА виходить із дому, грюкаючи дверима.

ЕЛІЗА. А ви що тут робите?

ФРЕДІ. Нічого. Під вашими вікнами я провів уже не один вечір. Лише тут я по-справжньому щасливий. Будь ласка, не смійтеся з мене, панно Дулітл!

ЕЛІЗА. Не називай мене «панна Дулітл», чуєш?! «Елізи» для мене цілком вистачає. (Вона міцно обіймає його за плечі). Фреді, ти ж не думаєш, що я бездушна самозванка, правда?

ФРЕДІ. Ні, ні, що ти, єдина моя! Як ти могла таке подумати! Для мене ти – найкраща, найдорожча, най…

Він утрачає самовладання й осипає її цілунками. Вона, теж переповнена почуттями, відповідає взаємністю. Якийсь час вони так і стоять, у міцних обіймах. Підходить літній КОНСТЕБЛЬ.

КОНСТЕБЛЬ (вигукує). Ану! Це що таке?!

Вони розтискають обійми.

ФРЕДІ. Даруйте, констеблю. Ми щойно заручилися.

Вони кидаються навтіки.

КОНСТЕБЛЬ хитає головою, думаючи про свою молодість та марноту людських сподівань. Потім іде в зворотному напрямку повільною виваженою ходою. Закохані добігають до Кавендиш-сквер. Там вони зупиняються, аби поміркувати, що їм робити далі.

ЕЛІЗА (переводячи подих). Ох і налякав він мене, цей констебль. Але ти добре йому відповів.

ФРЕДІ. Сподіваюсь, я не дуже порушив твої плани. Куди ти прямувала?

ЕЛІЗА. До річки.

ФРЕДІ. Навіщо?

ЕЛІЗА. Щоб уже не вернутись.

ФРЕДІ (переляканий). Елізо, кохання моє! Не кажи так! Що сталося?

ЕЛІЗА. Тепер це вже не важить. У цілім світі є лише ми з тобою, адже так?

ФРЕДІ. І більше – ні душі!

Вони знову падають одне одному в обійми, і знову їх застає КОНСТЕБЛЬ – цього разу значно молодший.

ДРУГИЙ КОНСТЕБЛЬ. Ви що, забулися, де ви?! Ану, гайда звідси! Бігом!

ФРЕДІ. Як скажете. Бігом, то бігом.

Вони знов кидаються навтіки, цього разу до Гановер-сквер. На площі зупиняються перепочити.

ФРЕДІ. От диявол! Ніколи не думав, що поліція в нас така цнотлива.

ЕЛІЗА. Це вони так полохають вуличних дівчат.

ФРЕДІ. Нам краще знайти собі якесь місце. Ми не можемо так блукати всю ніч.

ЕЛІЗА. Чому? Вічні мандри – це було б так чудово!

ФРЕДІ. Кохана моя!

Удалині з’являється таксі. Вони встигають ще раз обнятися, перш ніж машина під’їжджає просто до них.

ВОДІЙ ТАКСІ. Може, підвезти?

Вони розтуляють обійми.

ЕЛІЗА. Фреді, таксі! Те, що нам треба!

ФРЕДІ. Але, чорт забирай, у мене немає грошей.

ЕЛІЗА. Зате в мене досить. Полковник каже, з собою завжди треба мати десять фунтів – про всяк випадок. Послухай, Фреді, ми цілу ніч будемо кружляти з тобою по місту, а вранці я потелефоную до пані Гіґінс і спитаю, як мені бути. Сідай, я все поясню в машині! Там нас і поліція не займатиме.

ФРЕДІ. Точно! Здорово! (До водія). Подалі від центру, Вімблдон-комен.

Від’їжджають.