Текст книги "Пігмаліон"

Автор книги: Бернард Джордж Шоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 8 страниц)

Джордж Бернард ШОУ
ПІГМАЛІОН
П’єса на 5 дій

Вступ

Професор фонетики

Як ви згодом переконаєтеся, «Пігмаліон» потребує не вступу, а післямови, яку й подано після п’єси, там, де їй належить бути.

Англійці й самі своєї мови не шанують, і дітей своїх навчити неспроможні. Орфографія для англійця – темний ліс, бо в старому правописі лише приголосні – та й то не всі – мають хоч приблизно узгоджене фонетичне значення. В результаті ніхто вам не скаже, як що читається, і щойно один англієць розтулить рота, як другий уже кипить до нього зневагою. Сьогодні іноземці вже повністю освоїли більшість європейських мов, але англійська та французька лишаються недоступними ні іноземцям, ні самим її носіям. Справжній енергійний фонетист – ось який реформатор потрібен зараз Англії! Один із таких і став героєм цієї популярної нині п’єси.

Історія знає вже чимало подібних героїв-реформаторів, які марно волали в пустелі. Коли наприкінці 1870 років я почав цікавитися фонетикою, славнозвісний Александр Мелвіл Белл, [1]1
  Александр Мелвіл Белл (1819–1905) – англійський фонетист, винахідник «Видимого мовлення», методу навчання глухонімих. Його син, Александр Грехем Белл (1847–1922), фізик-філософ, 1876 року винайшов телефон. – Прим. пер. ( тут і далі).


[Закрыть]винахідник «Видимого мовлення», емігрував до Канади, де його син винайшов телефон. Александр Дж. Еліс [2]2
  Александр Джон Еліс (1814–1890) – англійський філолог, математик та музикант, винахідник англійської науки про фонетику.


[Закрыть]на той час усе ще лишався лондонським патріархом, його величну голову все ще прикривала оксамитова шапочка, за яку він щоразу вишукано перепрошував публіку на своїх виступах. Разом із Тіто Пальярдіні, ще одним ветераном фонетики, обидва вони належали до тих людей, яким просто не можна не симпатизувати. На відміну від них, Генрі Світу, [3]3
  Генрі Світ (1845–1912) – англійський філолог та лінгвіст.


[Закрыть]тоді ще юнакові, явно бракувало м’якості їхньої вдачі: до звичайних смертних він ставився з такою ж терпимістю, як Ібсен [4]4
  Генрік Йоган Ібсен (1826–1906) – норвезький поет і драматург, відомий викривальницьким характером своїх творів, спрямованих проти міщанського світу.


[Закрыть]чи Семюел Батлер. [5]5
  Семюел Батлер (1835–1902) – англійський письменник-публіцист. Виступав з гострою критикою проти вікторіанської Англії.


[Закрыть]З його талантом фонетиста (а як на мене, то він краще за них усіх знав свою справу) він міг би зробити блискучу наукову кар’єру і, може, популяризував би улюблену науку – якби не його сатанинське презирство до академічних достойників і взагалі до всіх науковців, які ставили давньогрецьку понад фонетику. У той час коли в Південному Кенсинґтоні виник Імперський інститут, [6]6
  Імперський інститут – Інститут у справах колоній Британської імперії, передусім Індії. Заснований 1887 року в лондонському районі South Kengsington (Південний Кенсинґтон).


[Закрыть]а Джозеф Чемберлен [7]7
  Джозеф Чемберлен (1836–1914) – англійський політичний діяч, один із засновників Британської імперії, у 1886–1903 роках – міністр колонії.


[Закрыть]розширював межі імперії, я умовив видавця одного з провідних щомісячників замовити Світові статтю про значення фонетики для Британської імперії. Надіслана стаття цілком і повністю складалася з якнайгостріших випадів проти одного професора мови й літератури, чию посаду – на думку Світа – мав право займати виключно фахівець-фонетист. Через пасквільний характер друком стаття не вийшла: її довелося повернути авторові, а мені довелося відмовитися від мрії витягти Світа на Олімп науки.

Через багато років я знов зустрів Світа – і яким же було моє здивування! Гординя перетворила приємного юнака на запеклого бунтаря, що цілком віддався боротьбі проти Оксфорду з усіма його традиціями. Певне, усупереч його волі, Світа засадовили викладати там фонетику. Можливо, майбутнє фонетики належить саме його учням – кожен з них боготворив Світа, – але ніщо не могло змусити їхнього наставника бодай трохи примиритися з університетом, за який він, користуючись своїм священним правом випускника, чіплявся з усією відданістю колишніх студентів Оксфорду. Смію припустити, що Світові записки, якщо він по собі їх залишив, містять деякі пасквілі, котрі років за п’ятдесят можна було б опублікувати вже без особливих руйнівних наслідків. Як на мене, Світ зовсім не був злим, радше навпаки. Він просто не терпів дурнів, а за дурнів Світ вважав усіх науковців, які не віддавалися фонетиці до нестями.

Пігмаліон Гіґінс – це не портрет Світа. Вся історія з Елізою Дулітл була б для Світа неможливою. І все ж, як ми побачимо, Гіґінс має дещо від свого колеги. Коли б то Світові Гіґінсову міць і темперамент – він би Темзу підпалив. Але Світ залишився Світом, і це не завадило йому як фахівцеві справити на Європу величезний вплив. Тому для іноземних фонетистів і досі є загадкою, чому в рідному Оксфорді ім’я Світа маловідоме, а його заслуги мало ким визнані. Я не звинувачую Оксфорд. Гадаю, альма-матер має право вимагати від своїх годованців хоч трохи світської вдячності (і, бачить Бог, нічого непомірного в цих вимогах немає). Та разом з тим можу собі уявити, як важко генію підтримувати приязні стосунки з тими, хто нехтує його улюблену науку, віддаючи перевагу менш важливим дисциплінам, котрі викладаються вкрай неоригінально, а часом навіть бездарно. Певна річ, якщо стаєш із кимось на прю, то особливої шани від супротивників не жди.

Про подальші покоління фонетистів мені відомо небагато. Скажу лише, що всіх їх затьмарює слава Роберта Бриджеса. [8]8
  Роберт Сеймур Бриджес (1844–1930) – англійський поет, есеїст, також досліджував проблеми фонетики.


[Закрыть]Це, певне, йому Гіґінс завдячує своїм захопленням Мілтоном, [9]9
  Джон Мілтон (1608–1674) – англійський поет, автор епічної поеми «Paradise Lost» («Втрачений рай»).


[Закрыть]хоча тут я знов-таки відкидаю будь-яку портретну подібність.

Але якщо п’єса донесе до свідомості публіки, що є на світі такий собі народ – фонетисти і що вони одні з найпотрібніших громадян сьогоднішньої Англії, то можна вважати, мети досягнуто.

Хочу похвалитися неабиякою популярністю «Пігмаліона» як на сцені, так і на екрані. П’єсу дивляться не лише в Англії, але й у всій Європі та Північній Америці. Твір настільки дидактичний, а сюжет його настільки неупереджений, що я радо тикаю «Пігмаліона» під ніс усім розумникам, які, мов папуги, правлять, що мистецтво в жодному разі не може бути дидактичним. П’єса підтверджує мою переконаність у тому, що справжнє високе мистецтво бути іншим просто не має права.

І нарешті, щоб підбадьорити тих, кому вимова заважає зробити кар’єру, додам, що зміни, які сталися з простою квіткаркою завдяки Гіґінсові, не є чимось унікальним або нездійсненним. У наш час дочка консьєржа, що виконує роль іспанської королеви в «Рюї Блазі» [10]10
  Рюї Блаз – тут приховано алюзію на знамениту французьку актрису Сару Бернар (1844–1923).


[Закрыть]на сцені Комеді Франсез і таким чином реалізує свої давні амбіції, є лиш однією з багатьох тисяч чоловіків та жінок, які, відкинувши рідний діалект, навчилися нової мови. Продавщиці у Вест-Енді [11]11
  Вест-Енд – район Лондона, відомий своїми фешенебельними крамницями.


[Закрыть]та домашні покоївки – по суті білінгви. Але ж до справи слід підходити по-науковому, інакше остання стадія навчання буде ще безнадійнішою, ніж перша. Щира говірка лондонських підворіть набагато природніша за спроби неуків наслідувати світське оточення. І хай не думають запопадливі квіткарки, які натраплять на цю п’єсу, що самотужки їм вдасться видати себе за шляхетних панянок. Невміле копіювання лише додасть їм кумедності. Спершу вони мусять заново вивчити алфавіт: без досвідченого фонетиста їм не обійтися.

ДІЯ ПЕРША

Лондон. Ковент Ґарден [12]12
  Ковент Ґарден – площа в Лондоні, навколо якої розташовані криті торговельні ряди овочевого та квіткового ринків, відомий театр Ковент Ґарден (з 1858 року – Королівська опера), а також церква Св. Павла (не плутати з собором Св. Павла).


[Закрыть]літнього вечора. Злива. Звідусіль лунають відчайдушні сигнали таксі. Перехожі поспішають сховатися від дощу під портиком церкви Святого Павла, що на Ринковій площі. Серед них ПАНІ зі своєю ДОЧКОЮ, обидві у вечірніх сукнях. Усі похмуро вдивляються у стіну з дощу, за винятком одного ПАНА. Він стоїть спиною до решти людей, цілковито захоплений нотатками, що їх поспіхом робить у своєму записнику. Годинник видзвонює чверть на дванадцяту.

ДОЧКА (стоїть поміж центральними колонами портика, ближче до лівої). Я змерзла до кісток. І куди він заподівся, той Фреді? Уже двадцять хвилин, як пішов.

МАТИ (стоїть праворуч від дочки). Двадцять – не двадцять, а таксі вже можна було взяти.

ЧОЛОВІК ІЗ НАТОВПУ (праворуч від матері). До півдвенацяти й думать забудьте! Поки з тіатрів усі не пороз’їжжаюця, ніхто вам ніякої таксі не дістане.

МАТИ. Як це не дістане?! Ми не можемо стояти тут до опів на дванадцяту! Яке неподобство!

ЧОЛОВІК ІЗ НАТОВПУ. Ну, шо ж тут, пані, зробиш…

ДОЧКА. Коли б наш Фреді мав голову на плечах, то уже б давно взяв таксі під театром.

МАТИ. Не його провина, що вільних таксі немає.

ДОЧКА. Інші собі знаходять. Чому ж він не може?

ФРЕДІ, двадцятирічний юнак у вечірньому костюмі, дуже змоклому нижче колін, вбігає з-під дощу з боку Саусемптон-стріт і стає поміж ними, згортаючи мокру парасольку.

ДОЧКА. Що, так і не знайшов?

ФРЕДІ. Нема ніде й за жодні гроші.

МАТИ. Ох, Фреді, цього не може бути… Треба було пошукати краще.

ДОЧКА. Як це мені все набридло! Що ж нам, по-твоєму, самим іти й шукати?

ФРЕДІ. Кажу ж вам, усі зайняті. Дощ полив так зненацька – усі кинулися ловити таксі. Я обійшов усе аж до Черинґ Крос і майже до Ладґейт-серкес – ніде немає!

МАТИ. А на Трафальґарській площі?

ФРЕДІ. Теж немає.

ДОЧКА. А ти шукав?

ФРЕДІ. Я дійшов аж до станції Черинґ Крос. Ви що, хотіли, щоб я вирушив у Гемерсміт?

ДОЧКА. Шукав називається!

МАТИ. Справді, Фреді, ти такий безпорадний! Піди ще раз; і без таксі не вертайся.

ФРЕДІ. Але ж я весь змокну!

ДОЧКА. А ми що ж? Чи нам стояти увесь вечір тут, на протязі, майже роздягненим? Що за свинство! Тобі на всіх наплювати, крім себе…

ФРЕДІ. Та годі; іду вже, йду. (Розкриває парасольку й біжить у напрямку Стренда, але раптом зіштовхується з КВІТКАРКОЮ, яка теж поспішає сховатися від дощу, й вибиває у неї з рук кошика з квітами. Цей інцидент відбувається на тлі сліпучого спалаху блискавки та оглушливих розкотів грому).

КВІТКАРКА. Ну, ти, Хреді, диви, куди сунеш!

ФРЕДІ. Вибачте. (Чимшвидше відбігає).

КВІТКАРКА (підбираючи розкидані квіти й укладаючи їх у кошик). Оце тобі й манери. Два букети хвіалків мені виваляв!

Сідає під колоною праворуч від ПАНІ й починає перебирати квіти. Привабливою її не назвеш. Їй років вісімнадцять-двадцять, не більше. На ній матроський капелюшок із почорнілої соломки, добряче припорошений лондонською курявою і навряд чи коли чищений. Волосся, яке давно варто було б помити, набуло неприродного мишачого кольору. Її пальто, звужене в талії, ледве сягає колін. Під пальтом – коричнева спідниця та фартух із грубої тканини. Черевики теж знали й шите, й пороте. Видно, що вона намагалася причепуритися, проте в порівнянні з дамами навколо це справжня замазушка. Рисами обличчя вона їм аж ніяк не поступилася б, якби їх добре відмити. До того ж дівчині не завадило б звернутися до зубного лікаря.

МАТИ. Даруйте, а звідки ви знаєте, що мого сина звати Фреді?

КВІТКАРКА. О! Так це синок ваш?! Нічо’ не ска’еш, виховала мамуся! Це ж тра’: виваляв мені всі хвіалки в грязюці і втік! На’іть не заплатив бідній дівчині! Так мо’, ви заплатите? (Прошу мені вибачити, але будь-які спроби графічно відтворити її вимову будуть марними, оскільки поза Лондоном ніхто її не збагне).

ДОЧКА. Мамо, і не думай! Чого захотіла!

МАТИ. Дозволь мені, Кларо. В тебе є дрібні гроші?

ДОЧКА. Ні. Менших за шість пенсів немає.

КВІТКАРКА (з надією). Так в мене б здача найшлась! Га, добра пані?…

МАТИ (до Клари). Дай-но шість пенсів. (Клара неохоче розлучається з монетою). Ось. Це вам за квіти.

КВІТКАРКА. Ой, пасибі вам, добра пані.

ДОЧКА. Нехай віддасть решту. Ці її букети варті один пенні – не більше.

МАТИ. Притримай язика, Кларо. (До дівчини). Залишіть решту собі.

КВІТКАРКА. Ну-у-у! Пасибі вам, пані.

МАТИ. А тепер скажіть, звідки вам відомо, як звати мого сина?

КВІТКАРКА. Тю! Так мені ж не відомо.

МАТИ. Я сама чула, як ви назвали його на ім’я. Не пробуйте мене ошукати.

КВІТКАРКА (протестуючи). Та хто б оце вас обшуковував? Я сказала на ньо’о «Хреді», а могла б «Чарлі», так само, як і ви б сказали до незнайомого, для любезності.

ДОЧКА. Шість пенсів на вітер! Ой, мамо, до такого і Фреді б не додумався! (З бридливим виразом обличчя відступає за колону).

ЛІТНІЙ ПАН із привабливою зовнішністю кадрового військового поспішає сховатися від зливи, складаючи на ходу мокру парасольку. Його брюки так само, як у Фреді, змокли до кісточок. На ньому вечірній костюм і легкий плащ. Стає на вільному місці біля колони ліворуч.

ПАН. Оце так злива!

МАТИ. Як ви гадаєте, пане, є надія, що вона стихне?

ПАН. Боюся, не скоро. Дощ тільки-но посилився. (Підходить до того місця, де сидить КВІТКАРКА, ставить ногу на плінтус колони і відкочує підкасані холоші брюк).

МАТИ. Ох, Господи! (Засмучена, підходить до дочки).

КВІТКАРКА (користується сусідством ПАНА З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ, аби запобігти його ласки). Та не рузстроюйтесь ви, Копитане. Чим сильніш пиріще, тим бистріш кінчиця. Купіть осьо лучче букєтіка.

ПАН. У мене, на жаль, не буде дрібних.

КВІТКАРКА. Так я б вам здачу б дала, Копитане.

ПАН. Із соверена? Дрібніших у мене нема.

КВІТКАРКА. Хіба-таки й нема? Та купіть вже яко’ось букєтіка. З півкрони я вам на здачу назбираю. Візьміть осьо це за два пенси…

ПАН З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ. Не будьте надокучливою, дівчино. Це негарно. (Шукаючи по кишенях). У мене справді немає дрібних. Стривайте-но: ось три півпенсовики, якщо це вас улаштує. (Переходить під іншу колону).

КВІТКАРКА (розчарована, але розуміючи, що півтора пенси – усе ж краще за ніщо). Пасибі вам, Копитане.

ЧОЛОВІК ІЗ НАТОВПУ (до КВІТКАРКИ). Ти май совість: взяла гроші, так букета ж віддай! Онде за колоною якийсь тип стоїть і все за тобою записує. (Усі оглядаються на ПАНА ІЗ ЗАПИСНИКОМ).

КВІТКАРКА (підхопившись із переляку). Я ж нічо’ тако’о не зробила. Ну забалакала до цьо’о пана – так я ж маю право квітами торгувать, коли на тротувар не лізу. (Істерично). Заступіця за мене! Я ж порядна дівчина! Я ж тіки попросила, шоб він букєта купив!

Загальний гамір. Більшість публіки співчуває КВІТКАРЦІ, проте не схвалює її надмірну емоційність. Люди літні, статечні, торсаючи дівчину за плече, намагаються її підбадьорити: «Годі скімлити! Ну хто тебе скривдив? Ніхто тебе не чіпає. Навіщо так галасувати? Годі, годі, заспокойся». Менш терплячі радять їй стулити пельку або сердито випитують, чого це вона так розійшлася. Ті, що стояли віддалік і не знають, про що йдеться, поспішають до місця пригоди і здіймають іще більшу бучу своїми запитаннями й поясненнями: «Що за шум? Що вона накоїла? Де він? Та ось, застукав її якийсь лягавий. Який? А ондечки, за колоною. Гроші осьо в пана видурила», – і таке інше.

КВІТКАРКА (протискаючись до ПАНА З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ, репетує). Пане, заступіця за мене! Ви не знаєте, шо вони зі мною зроблять. Вони ж мені торгувать не дозволять! Мене ж звідсіля випхають, бо скажуть, шо до мужчин чіпляюсь! Вони ж…

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ (виходить уперед і стає праворуч від неї, за ним юрмиться натовп). Годі, годі… Ніхто вас не скривдить, дурне ви дівча. За кого ви мене маєте?

ЧОЛОВІК ІЗ НАТОВПУ. Заспокойся, він жинтільмен. Диви на йо’о черевики. (До ПАНА ІЗ ЗАПИСНИКОМ). Вона була подумала, пане, шо ви лягавий.

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ (зі жвавим зацікавленням). А що це значить – «лягавий»?

ЧОЛОВІК ІЗ НАТОВПУ (не знаходячи визначення). Ну, це… так ск’ать, «лягавий»… Як ше назвать?… Це так, як стукач або нишпорка з поліції…

КВІТКАРКА (не вгаваючи). Та Святим Писанням клянуся, шо я й словом…

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ (тоном наказу, проте досить добродушно). Годі вам! Замовкніть нарешті! Невже я схожий на полісмена?

КВІТКАРКА (все ще не заспокоївшись). А нашо ж ви мене записували? Як я знаю, чи ви пра’ільно мене записали? Покажіть, шо там у вас! (ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ розгортає свої нотатки, тицяє їй під носа. Юрба також намагається зазирнути в записи через його плече, причому напирає так, що інший навряд чи встояв би на ногах). Шо воно таке? Хто ж тут шо пойме? Нічо’ не розберу.

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Я розберу. (Читає, якнайточніше відтворюючи її вимову). «Та не рузстроюйтесь ви, Копитане… Купіть осьо лучче букєтіка».

КВІТКАРКА (геть спантеличена). Так це то’о, шо я сказала на ньо’ «Копитане»?! Я ж не хтіла ніко’ обідить! (До ПАНА З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ). Пане, скажіть, хай не заявля на мене через оте тіки слово! Ви ж…

ПАН З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ. Заявляти?! Ні на кого я не заявлятиму. (До ПАНА ІЗ ЗАПИСНИКОМ). Справді, пане, якщо ви детектив, то я ще не потребую вашого захисту від дівчат. А ця дівчина поводилася цілком пристойно, усі це бачили.

ГОЛОСИ З НАТОВПУ (висловлюючи обурення свавіллям поліції). Пра’ільно! А чо’ він лізе? Займався б ото своїм ділом! Йому, бач, вислужицця закортіло, ото й записує, хто шо скаже! Дівчина до ньо’о й словом не обізвалася. А на’іть, коли й так, то шо?! Не мона вже бідній дівчині від дошшу сховаця, шоб хтось її не зобидив (тощо, тощо)… (Співчутливіші відводять її до колони. Дівчина знов сідає і намагається заспокоїтись).

ЧОЛОВІК ІЗ НАТОВПУ. Це не лягавий. Просто любе пхати носа не в свої діла. Я ж вам кажу: подивіця на йо’ черевики.

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ (весело поглянувши на нього). А як ваші родичі в Челсі?

НЕЗНАЙОМИЙ (підозріливо). А хто вам ск’ав, шо в мене там родичі?

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Яка різниця, хто сказав? Вони звідти. (До дівчини). А ви тут як опинилися? Адже ви родом із Лісон Ґроув.

КВІТКАРКА (збентежено). Шо ж, мені вже звідти не мона вийхать? Житя там було гірш, чим у свинюшнику. Ше й за хату три шкури здирали! (Плаче). Ой бідна ж я, бідна-а-а.

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Живіть собі де хочете, тільки не галасуйте так.

ПАН З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ (до дівчини). Годі вам, годі. Він не може вам нічого заподіяти. Ви маєте право жити там, де бажаєте.

ІРОНІЧНИЙ НЕЗНАЙОМЕЦЬ (протиснувшись поміж ПАНОМ ІЗ ЗАПИСНИКОМ та ПАНОМ З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ). У віллі на Парк Лейн, наприклад. Хочете, ми з вами удвох це обговоримо?…

КВІТКАРКА (похнюпившись над кошиком, тихо жаліється на свою долю). Я ж порядна дівчина… Ну кому я шо пагане зробила?

ІРОНІЧНИЙ НЕЗНАЙОМЕЦЬ (не звертаючи уваги на дівчину). Може, й мені скажете, звідки я родом?

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ (оком не моргнувши). Гокстон.

Із натовпу чути хихотіння; загальний інтерес до ПАНА ІЗ ЗАПИСНИКОМ явно зростає.

ІРОНІЧНИЙ НЕЗНАЙОМЕЦЬ (дуже здивовано). Шоб я луснув! Та ви справді все знаєте!

КВІТКАРКА (все ще почуваючи себе скривдженою). Хто йому дав право в чужі діла лізти… Чо’ він до мене причепивсь?

ЧОЛОВІК ІЗ НАТОВПУ (до неї). Пра’ільно! Ти йому так цьо’ не оставляй! (До ПАНА ІЗ ЗАПИСНИКОМ). Слухайте, хто вам дав право все про всіх знать?

КВІТКАРКА. Та! Хай собі говоре. Не хочу я з ним звязуваця.

ЧОЛОВІК ІЗ НАТОВПУ. А все тому, шо ви нас за людей не держите. З отим паном у вас би такі штуки не пройшли.

ІРОНІЧНИЙ НЕЗНАЙОМЕЦЬ. Точно: скажіть, звідкіля він, як уже взялись угадувать.

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Челтнем, Гарроу, Кембридж, [13]13
  Назви місцевостей; ідеться про місцеві приватні школи для дітей із заможних родин.


[Закрыть]згодом – Індія.

ПАН З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ. Усе правильно.

Натовп вибухає сміхом. Прихильність тепер явно на боці ПАНА ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Чути вигуки на зразок: «Ну, прямо все знає! Так йому просто з мосту і сказав! Чули, як він йому раз-два про те, звідкіля він…»

ПАН З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ. Дозвольте поцікавитись, де ви навчилися таких фокусів? Ви часом не виступаєте з цим у мюзик-холі?

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Цікава думка. Може, колись і спробую.

Дощ припинився – люди почали виходити на площу.

КВІТКАРКА (невдоволена зміною загального настрою на користь ПАНА З ЗАПИСНИКОМ). Зачіпа бідну дівчину… Жинтільмен називаєця!

ДОЧКА (втративши терпець, безцеремонно проштовхується вперед, відпихаючи КВІТКАРКУ і ПАНА З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ, який ґречно відступає за колону). Де ж той Фреді?! Ще трохи – і я на цьому протязі дістану пневмонію.

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ (до себе, поспіхом занотовує). Ерлскорт.

ДОЧКА (роздратовано). Прошу тримати ці недоречні ремарки при собі.

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Хіба я сказав уголос? Я не навмисне. Вибачте. А от мати ваша, звичайно ж, із Епсома.

МАТИ (підходить і стає поміж ДОЧКОЮ та ПАНОМ ІЗ ЗАПИСНИКОМ). Як цікаво, адже я справді виросла неподалік від Епсома, у Товстопанському Парку.

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ (розвеселившись). Ха-ха! Ні в біса ж собі назвочка! Прошу вибачити. (До ДОЧКИ). Ви хотіли взяти таксі, коли не помиляюся.

ДОЧКА. Не смійте навіть озиватись до мене.

МАТИ. Кларо, прошу тебе… (У відповідь ДОЧКА лише роздратовано знизує плечима і з виглядом погорди відходить). Якби ви знайшли нам таксі, ми були б дуже вдячні. (ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ дістає свисток). О, дякую. (Відходить до ДОЧКИ).

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ дмухає у свисток – лунає пронизливий свист.

ІРОНІЧНИЙ НЕЗНАЙОМЕЦЬ. Отакої! Я ж казав, шо це перевдітий полісмен.

ЧОЛОВІК ІЗ НАТОВПУ. Та то ж не поліцейський свисток, а спортивний.

КВІТКАРКА (все ще ображена). Хто йому дав право мене принижать?! В мене такі самі почутя, шо й в усякої леді!

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Не знаю, чи ви помітили, але дощ перестав.

ЧОЛОВІК ІЗ НАТОВПУ. А й справді! Шо ж ви раніш не сказали, а то стою тут, слухаю ваші дурні побрехеньки!.. (Іде в напрямку Стренда).

ІРОНІЧНИЙ НЕЗНАЙОМЕЦЬ. Хоч’те, я вам зара’ скажу, звідкіля ви самі взялись? З психотричної лікарні. Там вам і місце.

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ (люб’язно його виправляючи). Псих-І-А-тричної.

ІРОНІЧНИЙ НЕЗНАЙОМЕЦЬ (намагаючись говорити вишукано). Дуже вдячний вам, пане прохвесор. Ха-ха! Здоровенькі були! (Підносить капелюха з глузливою шанобливістю і йде геть).

КВІТКАРКА. Куди таке годиця, отако людей страхать! А коли б йому самому хтось таке утнув!

МАТИ. Дощу вже немає, Кларо. Можемо пройтися до автобусної зупинки. Ходімо. (Підбирає спідницю і рушає в напрямку Стренда).

ДОЧКА. А як же таксі… (МАТИ її вже не чує). Боже, як мені все це набридло… (Роздратована, йде за МАТІР’Ю).

КВІТКАРКА. Горе, та й годі! Шо то за житя, як кожне тобі дошкуля та ше й зачіпа!

ПАН З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ (вертаючись на своє місце, ліворуч від ПАНА ІЗ ЗАПИСНИКОМ). Дозвольте поцікавитись, як це у вас виходить?

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Звичайна фонетика, наука про звуки мови. Моя професія і водночас хобі. Щасливий той, хто заробляє на життя своїм хобі! Вимову ірландця або йоркширця розпізнає кожен. Я ж визначаю, звідки людина, із точністю до кількох кілометрів, а якщо це лондонець, то назву й вулицю.

КВІТКАРКА. Де ж йо’о совість! Посоромився б!

ПАН З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ. Невже цим заробиш на життя?

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Авжеж! І цілком непогано. Наш час – це час вискочнів. Є такі, що починають у Кентиштауні з вісімдесяти фунтів на рік, а закінчують у віллі на Парк Лейн, маючи на рік не менш як сто тисяч. Вони раді розпрощатися зі своїм злидарським кварталом, але варто їм мовити бодай слово – і вимова їх виказує. І ось є я, який може їх навчити…

КВІТКАРКА. Займалися б ото своїм ділом і оставили бідну дівчину в покої…

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ (вибухає). Жінко, або припиніть це огидне квоктання, або шукайте собі притулку під стінами іншого храму.

КВІТКАРКА (з боязким викликом). Маю право буть там, де собі хочу, так, як і ви.

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Особа, що видає такі огидні й бридкі звуки, не має ніяких прав: ані десь бути, ані взагалі існувати. Згадайте, що ви живе створіння, наділене душею і даром виразного мовлення; що ваша рідна мова – це мова Шекспіра і Мілтона, мова, якою видано Біблію. А ви сидите тут і квокчете, як та курка.

КВІТКАРКА (вкрай розгублена, скоса дивиться на нього з подивом і водночас осудливо, не наважуючись підняти голову). Тьу-у-у-у…

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ (мерщій занотовуючи почуте). Боже праведний, що за звук! (Занотовує, після чого дивиться у записник і читає, точно відтворюючи). «Тьу-у-у-у…»

КВІТКАРКА (задоволена цим спектаклем, мимоволі сміється). Ото дає!

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Ви бачите цю істоту з лондонських підворіть? З такою вимовою сидіти їй повік у канаві! Але дайте мені три місяці – і ця дівчина зійде в мене за герцогиню на прийомі в будь-якому посольстві. Я міг би навіть забезпечити їй місце покоївки або продавщиці в магазині. А там бездоганна вимова ще важливіша.

КВІТКАРКА. Шо ви таке балакаєте?

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Саме так, ви, неотесана головешко, втілення глуму з англійської мови! Не ганьбіть шляхетну архітектуру цих колон! У мене вас прийматимуть за царицю Савську. (До ПАНА З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ). Ви мені вірите?

ПАН З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ. Звичайно. Я й сам вивчаю індійські діалекти, і…

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ (пожвавлено). Справді? А чи не знаєте ви полковника Пікеринґа, автора «Розмовного санскриту»?

ПАН З ВІЙСЬКОВОЮ ВИПРАВОЮ. Я і є полковник Пікеринґ. А з ким маю честь?

ПАН ІЗ ЗАПИСНИКОМ. Генрі Гіґінс, укладач «Універсального алфавіту Гіґінса».

ПІКЕРИНҐ (радісно). Я приїхав із Індії умисне, щоб зустрітися з вами!

ГІҐІНС. А я збирався до вас в Індію!

ПІКЕРИНҐ. Де ви мешкаєте?

ГІҐІНС. Вімпол-стріт, 27А. Чекатиму на вас завтра ж!

ПІКЕРИНҐ. Я зупинився в готелі «Карлтон». Ходімо зі мною, перекиньмося слівцем за вечерею.

ГІҐІНС. Залюбки!

КВІТКАРКА (до ПІКЕРИНҐА, коли той проходить коло неї). Купіть букєтіка, добрий пане, а то мені нічим за хату платить…

ПІКЕРИНҐ. На жаль, у мене справді немає дрібних. (Відходить).

ГІҐІНС (обурений нещирістю дівчини). Безсовісна! Ви ж казали, що дасте решту з півкрони.

КВІТКАРКА (сердито підхопившись на ноги). Серця в вас нема! (Жбурляє кошика йому до ніг). Осьо вам! Беріть усю корзину за шись пенсів!

Годинник на церкві видзвонює пів на дванадцяту.

ГІҐІНС (почувши в цьому Божий докір за свою немилість до бідної дівчини). Глас Божий! (Урочисто підносить капелюха, потім кидає у кошик жменю монет і йде слідом за ПІКЕРИНҐОМ).

КВІТКАРКА (дістає півкрони). О! (Дістає кілька флоринів). Ого! (Дістає ще кілька монет). Ог-го! (Дістає півсоверена). О-го-го!

ФРЕДІ (вистрибує з таксі). Нарешті знайшов! Егей! (До дівчини). Тут дві пані стояли. Не знаєте, де вони?

КВІТКАРКА. Як дош перестав, так на автобус потьопали.

ФРЕДІ. Неподобство! Що ж мені тепер робити з таксі?

КВІТКАРКА (велично). А нічо’. На цій таксі я поїду! (Пропливає повз ФРЕДІ до машини. Побачивши її, ВОДІЙ мерщій простягає руку і зачиняє перед нею дверцята. Розуміючи його сумнів, дівчина показує жменю монет). Бач, Чарлі? Шо там для мене за якусь таксі заплатить! (ВОДІЙ із посміхом відчиняє дверцята). Ну, от… А корзину куди?

ВОДІЙ ТАКСІ. Сюди давай. Два пенси зверху.

КВІТКАРКА. Так… Тіки шоб же ж ніхто її не бачив! (Мерщій просуває кошика в машину і влазить сама, гукаючи крізь шибку). Ну, бувай, Хреді!

ФРЕДІ (вкрай здивований, підносить капелюха). На все добре…

ВОДІЙ ТАКСІ. Куди їдем?

КВІТКАРКА. А в цей… В Беконхамський палац!

ВОДІЙ ТАКСІ. Куди?

КВІТКАРКА. От тобі й на! Не знає, де король живе! Ну все, Хреді, а то нам їхать пора. Іди здоров!

ФРЕДІ. До побачення. (Іде).

ВОДІЙ ТАКСІ. Який король?! Які це в тебе справи до короля?

КВІТКАРКА. Ясно, шо ніяких, тіки ж не всім тра’ про це знать. Так, а т’ер дуй на Друрі-Лейн, там одразу за гуталіновою лавкою.

ВОДІЙ ТАКСІ. Оце вже інша річ. Ну даєш, дівко! (Таксі рушає).

Рушаймо і ми за ними! На в’їзді до Енджел Корт, вузького провулку за гуталіновою лавкою, таксі зупиняється. З машини виходить КВІТКАРКА, тягнучи за собою кошик.

КВІТКАРКА. Ну, скіки там з мене?

ВОДІЙ ТАКСІ (вказує на лічильник). Ти шо, неграмотна: один шилінг!

КВІТКАРКА. Тю! Оце за дві филини цілий шилінг?

ВОДІЙ ТАКСІ. Дві чи десять, яка різниця?

КВІТКАРКА. Не знаю, хто це таке видумав!

ВОДІЙ ТАКСІ. Ти шо, на таксі не їздила?

КВІТКАРКА (з гідністю). Не бійсь, юначе, їздила-їздила, ше й скіки!

ВОДІЙ ТАКСІ (сміється з неї). Ну, добре, Джуді. Забирай свого шилінга, Бог з тобою! Бувай здорова! (Від’їжджає).

КВІТКАРКА (принижена). Хам!

Вона підіймає кошика і стомлено рушає з ним до свого помешкання. Це – невеличка кімнатка з вицвілими шпалерами, що де-не-де повідставали від вогкості. До стіни приколоте фото якогось актора та ескізи суконь, про які дівчина може лише мріяти. У вікні висить порожня пташина клітка – на згадку про її покійного квартиранта. Замість розбитої шибки вікно затулене картоном.

Ось, здається, і всі предмети розкоші. Решта – це злиденний прожитковий мінімум: за ліжко править якась лава, накрита купою лахміття, під яким можна якось зігрітися; збоку – накрита рядниною скриня, на скрині – миска та глечик; над скринею – люстерко. Стіл, стілець, викинуті з якоїсь селянської кухоньки; та ще – будильничок на полиці понад каміном, який уже давно ніхто не розпалював. Усе це освітлене газовим світильничком, в газометрі якого видніється пенні. До витрат за світло додамо квартплату: чотири шилінги на тиждень.

Дівчина, як завжди, стомлена. Проте сьогодні вона ще й надто збуджена, щоб відразу заснути. Вона сідає й перераховує своє нове багатство, уже міркуючи, як ним можна розпорядитися. Раптом закінчується газ – і вона вперше з приємністю ловить себе на тому, що їй не шкода опустити в газометр ще один пенні.

Однак ця незвична щедрість настрою не дає їй забути про той факт, що мріяти в ліжку дешевше й тепліше, ніж сидіти при світлі у холоді. Дівчина знімає шаль та спідницю і долучає їх до численних укривал. Потім скидає черевики і, таким чином перевдягшись до сну, лягає в ліжко.