Текст книги "Пластик"

Автор книги: Артем Чех

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

– Віднесеш Валентині Гафтівні ці трави і ці корінці, щоб була наша Валюша здорова і щаслива. Давай, біжи гонець! Стривай. Ось, ще меду візьми. Мої найщиріші. З богом!

За двадцять хвилин Ваня стояв на порозі Валиної квартири.

– Добрий день, – привітався він. – Батько ось передав, – простягнув він целофанову торбинку.

– Як люб'язно.

– Да, – зашарівся Ваня і став схожим на помідор.

У цей день Валя здавалась напрочуд стрункою, блідість обличчя додавала їй якогось невловимого шарму, вирлоокість кудись зникла, освітлення розставило тіньові акценти так, що Валя здавалась справжньою красунею. А груди…

«А груди…» – подумав Ваня.

– Е-е-е… може, чаю? – запитала Валя, не знаючи як поводити себе в такій ситуації.

– Ага, – миттєво погодився Ваня.

– Ну, проходь на кухню.

Про що розмовляти з Валею, Ваня не знав. Вона була як мінімум удвічі старшою за нього. А ще у неї тіло. М'яке і соковите, від якого Вані голову зривало з петель.

– Чого дивишся? – запитала Валя.

– Так. – Гормони робили свою роботу.

– Як там твої справи з Маргаритою? Чи це не моє діло?

– Та чого? Нормально справи.

– Скільки ви вже?

– Півтора року. Тримаємося, – і він якось дурнувато всміхнувся.

– Хочеш мене поцілувати?

Ваня мовчав.

– Як хочеш, – з іронічною усмішкою сказала Валя.

Розмова не клеїлася. Щось обох сковувало, щось їх тримало. Ваня хотів піти, але не хотів. Валя хотіла, щоб Ваня пішов, але також цього не хотіла.

– Я піду, – сказав Ваня.

– Іди.

– Ні, я ще чаю, – зашарівся він.

– Добре, – індиферентно промовила Валя, але внутрішньо зраділа.

– А я ж удвічі старша за тебе. Ти ще хлопчик? – вона вже давно не боялася розмовляти на такі теми.

– Можна, я не відповім?

– Хлопчик, – констатувала Валя.

– Хочу! – раптом зойкнув Ваня.

– Що хочеш?

– Поцілувати.

– Ну поцілуй, – усміхнулася Валя й жадібно зиркнула на Ваню.

Ваня, намагаючись контролювати свої рухи, аби вони здавалися природнішими, наблизився до Валі і, ненароком перекинувши чашку й наробивши жахливого какофонічного грюкоту, поцілував й, але, злякавшись, влучив кудись не туди – кудись між носом та губами.

Валя розсміялася. Міцно обгорнула Ваню і, не вагаючись ні секунди, засмоктала у себе пів його обличчя. Бідолашному хлопчику на мить здалося, що у Валі з рота неприємно пахне, але здалося лише на мить, і він повністю віддався безвідповідальній і некерованій жінці…

Так сталося, що їхні відносини зайшли трохи далі, ніж планувала собі Валя. Ваня ж нічого не планував, а тому сама нагода зустрічатися з дорослою жінкою двічі на тиждень заради плотських утіх викликала у нього захоплення й заздрість до самого себе.

«У такі юні роки, – розмірковував Ваня, – з жінкою. З такою жінкою».

А от Маргарита була неготова до дорослого життя і врешті сама сказала, що невідомо скільки буде неготова. А Ваня був готовий. Більше того, він весь час думав про це, його тонкі душевні настрої принаджували до плотської любові, до пристрасті – до чого ще можна принаджувати? До космічних польотів – у сні та наяву. Усе в ньому стрімко дорослішало, хлопчик набував досвіду, жінка вгамовувала свою спрагу, життя тягнулося довго, немов карамель. Ваня відчував себе щасливим.

Іноді доводилось шукати конспіративні локації для їхніх зустрічей. Адже Валя мешкала з матір'ю, хворою сварливою сучкою, і зустрічатися у неї на квартирі було не завжди зручно. Отож, переговоривши зі своїм колишнім коханцем алкоголіком Валерою Марковим, Валя почала приходити з Ванею до магазину, де в підсобці стояло зручне ліжко, був душ, якесь тепло і клопи не так сильно докучали.

Валєра все це сприймав з розумінням.

– Я не проти, – казав він. – Я поважаю Валю, і Ваня хороший хлопчина, у них любов, ну… можливо не любов, але якщо двом людям добре разом, то яка, в дідька, різниця.

«І справді, – думав Ваня, – яка різниця. Нам добре, нам дуже добре. А любов… и я залишу для Маргарити. Головне все тримати за зачиненими дверима. Щоб не знала Рита, не знав дядя Льоня, щоб ніхто не знав, правда, Валюша?»

– Да, – відповідала Валюша і розповзалася.

«І все-таки у неї з рота чимось пахне», – неодноразово ловив себе на думці Ваня.

Так і було.

11

Зустрічалися Ваня з Валею по вівторках і п'ятницях. Так сталося, що вони, коханці, засліплені плотською пристрастю, мали змогу зустрічатися лише в ці дні. Та і Валєрі Маркову було зручно. Взагалі-то йому в будь-який час було зручно, але він хотів здаватися зайнятим, можливо, навіть успішним мужчиною, тому казав, що в неділю у нього більярд, понеділок відведений для фотографій, у середу його відвідує люба матуся, у четвер – вечірня школа, а субота, це субота, святий для нього день. Отже, щовівторка та щоп'ятниці, близько дев'ятої години вечора і десь до пів на одинадцяту, Марков запасався пляшкою вермуту, сухарями і йшов до міського саду милуватися зірками. Якщо небо було затягнуте хмарами, він вилазив на дах свого будинку, звідки відкривалася чудова панорама старого кварталу, де можна побачити і ратушу, єдину будівлю, освітлену софітами, і стару церкву з обламаним хрестом, і навіть старовинний особняк Першого університету. А далі – залізничний насип і чорний кант лісів… У ці миті Маркову добре мріялося, а ще краще – згадувалося. І дитинство на околиці міста, де вони мешкали з матір'ю в колишніх бараках, у кварталі столярних та художніх майстерень, де вузенькими піщаними провулками сновигали п'яні нечесані проститутки та похмурі пузаті мужики, і шкільні роки, коли в його класі половина учнів були євреями і тільки його одного зневажали за належність до них, і технікум, де він навчався на оптика, але захопився фотографією і його відчислили за прогули, і навіть відносно недавнє минуле, коли у нього була закохана Валя, з якою в ці хвилини любиться молоде і перспективне чортеня…

І от другого липня, це якраз була п'ятниця, перспективне чортеня пробиралося дворами та закутками до помешкання Маркова. Чортеня передчувало тріумф свого чоловічого єства, торжество над таким незначущим у цьому світі образом самиці. З іншого боку абсолютно спокійно, не вкладаючи у цю зустріч нічого незвичного і надзвичайного, вулицею йшла Валя. їй були до лампочки всі образи самиць та самців, тріумфи та торжества, вона простувала, бездумно вглядаючись у вікна зустрічних будинків. їй докучала спека, вона йшла стомлена від роботи, від додаткових навантажень, пов'язаних з наближенням Дня демократії, і мріяла лише про одне: аби цей недорослий, але чуйний хлопчик зрозумів й, пожалів і зняв з неї, нехай самиці, нехай своїм чоловічим єством, майже хронічну напруженість…

Зустрітись вони мали, як завжди, біля чорного входу, одразу за ліхтарним стовпом, який освітлює п'ятачок біля магазину.

Прийшли вони одночасно, так що Вані навіть не довелось чекати, як це зазвичай бувало.

– Здрастуй… – пошепки промовив Ваня.

– Привіт, хороший, – сказала Валя і поцілувала Ваню у скроню.

– Я горю! – зізнався Ваня.

– Дивись, не згори раніше потрібного, – сказала Валя і Ваня навіть подумав образитися, але не встиг, адже вона гарячим подихом продовжила говорити у його рожеве вухо:

– Я так тебе хочу! Господи, як я тебе хочу…

– І я, – відмовив Ваня, і, хоч це відповідало дійсності, прозвучало фальшиво.

Вони перелізли через сітчасту загорожу, потрапивши у прямокутну клітку, в яку Марков складав порожні ящики з-під соків, вод та іншої неалкогольної випивки. Двері до магазину були відчинені. Взагалі Марков ніколи їх не зачиняв, та в тому й не було потреби, адже він майже ніколи не вилазив зі свого темного, здавалося, вкритого цвіллю та накипом будинку.

– О господи! – злякалася Валя. – Дивись, що це? Боже, який жах!

– Це – свиняча голова. Справді, неприємно.

– Чого вона тут?

– Звідки я знаю? – знизив плечима Ваня. – У Маркова свого запитай. Це ж його територія.

– Марков не мій, – образилась Валя.

– А чий?

– Не починай знову. Ти знаєш, що це було давно і неправда.

– Ага, неправда… – образився вже Ваня.

– Не починай! – штовхнула вона Ваню, коли вони вже заходили до підсобного приміщення.

– Обережніше, – попросив Ваня. У темряві його лиса голова світилася фосфоричним сяйвом.

– Вибач, просто не починай ревнувати гарма-дарма. Не забувай, що у нас немає один перед одним ніяких зобов'язань.

– Не забуваю, – відповів він.

Вони рухались темним коридором у бік свого омріяного пункту призначення, де добро завжди перемагає!

– Ой, там світло горить, – зойкнув Ваня.

– Що?

– У підсобці. Може, Марков забув вимкнути… – припустив він.

– Можливо, – сказала Валя, крадучись позаду.

– О-о-о-а-а-а… – простогнав Ваня не своїм голосом, – здається, я обмочив штани.

– Що? – не зрозуміла Валя і наткнулася на спину Вані, однак розслаблене тіло його не витримало, і вони стрімголов покотилися у кімнату, де зазвичай спав Валера Марков…

Піднявши очі, Валя побачила ноги…

– Висить, – тихо промовила вона і подивилася донизу. На дерев'яній, застеленій драним і мокрим коцом підлозі лежав непритомний і обпісяний Ваня…

– Висить, – ще раз сказала Валя, розворушила Ваню, насилу піднялася сама і зрозуміла, що за секунду, якщо вона не встане, то впаде, а якщо впаде, то впаде надовго.

У ледь освітленій кімнаті, серед бруду, порожніх пляшок та уламків посуду, злостивим маячком висів усміхнений та синій Валера Марков.

Розворушити Ваню виявилося складно, розворушити себе – ще складніше, проте, зібравши всю свою мужність у кулак, Валя таки підняла і себе, і Ваню.

– Це ж не ми зробили, – задихаючись, промовив Ваня. – Господи, це ж не ми, правильно? – не ми! Не ми ж? – наче засумнівавшись, додав чоловік, що неодмінно мав торжествувати над безхребетною і нічого не вартою самицею, для якої у цей момент він, самець, здався маленьким і переляканим. Його розхристаний вигляд ніяк не вписувався у картинку нехай не відчайдушного, але принаймні характерного хлопця, яким він здавався собі та Валі. – Не ми? – знову повторив Ваня.

– Не ми! – ствердно промовила Валя, долаючи в собі залишки спустошуючого страху…

– Не, не ми, – захитав головою Ваня.

Марков промовчав…

Спочатку Ваня не збагнув, але вже потім, коли Валя викликала представників Міністерства внутрішніх справ, до нього дійшло, що йому треба буде пояснити свою появу в цьому закладі, причому пояснити появу разом з Валею. Чому з нею, чи це лише збіг? А справою цією неодмінно займеться дядя Льоня, проникливий і пильний, вмить розкусить, тоді Маргариту йому вже точно не бачити, – і як він міг так перед Валею облажатися: обпісятися. При жінці!

– Валю, – звернувся він. – Давай так. Ти ж знаєш, що буде, якщо дізнаються про наші стосунки. Давай домовимося, що просто зустрілися тут випадково. Ми ніякі не…

– Коханці? – запитала Валя.

– Ну… так, не вони. Тобто, що я хочу сказати… Мені б хотілося, щоб ти сказала…

– Я все зрозуміла, – сказала Валя. – Не хвилюйся, я твою задницю не видам. І батькові твоєму нічого не скажу. Але перед шерифом сам викручуйся…

– Добре, – зрадів Ваня, що його зрозуміли, – не хвилюйся, з ним я домовлюся… Принаймні спробую…

– Ага-а-а-а-а! – закричав дядя Льоня, щойно прибув на місце злочину. – Лисий! Невже це ви?

– Я, – тихенько промовив лисий.

– Що, вбили когось, помідорчику? Валєру Маркова? Ну… тоді сядете, – у дяді Льоні засяяли очі.

– Я нікого не вбивав! Я нікого не вбивав! Я нікого не вбивав! – закричав Ваня.

– А хто вбивав?

– Я не знаю, – різко відповів він.

– Ти не знаєш… Добре, можливо, шановна пані знає?

Валя промовчала.

– У клітку їх!!! – заволав дядя Льоня. – До речі, шановний синьйоре помідоре, а що ви взагалі робили у Маркова?

– Е-е-е… Прийшов, так, води випити…

– У підсобку?

– У підсобку, – ствердно відповів Ваня і в нього потемніло в очах.

Так темніє лише перед смертю, подумав Ваня, і це була чи не остання прозора думка.

– А ви? – вказав на Валю пальцем дядя Льоня.

– А це, пане шерифе, чи мере, чи ким ви зараз є…

– Шерифом!

– Так от, пане шерифе, це – моя приватна справа.

– Уже ні, женщіна ви наша любімая! Уже ні! Тепер ця ваша, як ви кажете, приватна справа стане справою загальносуспільною, оскільки псувати моральне поле нашого міста – справа суспільна! І не дивіться на мене так, чорне янголя. Підберіть оченята – випадуть.

Це була остання крапля, яка сточила камінь Валиної мужності. Вона заплакала – так гірко, що навіть один з правоохоронців не витримав і простягнув Валі хустинку…

Ваня мовчав. Усе мовчав і мовчав. І тоді, коли посадили до машини і повезли до відділку, і коли допитували, і навіть коли допитував дядя Льоня, давлячи на психіку своїм маніакальним виглядом. І навіть тоді не проронив жодного слова, коли їх посадили до клітки. Звичайної чавунної клітки, в яких перевозять горил чи моржів.

– Ненавиджу, – злісно промовила Валя і плюнула в бік Вані.

І знову він промовчав.

12

– Слухай, ти, виродку, думаєш ми тебе сюди так привели, в карти порізаться? У тебе, брат, неприємності. І вони почалися тоді, коли ти почав тікати. Від кого ти тікав? Від нас?

– Я не хотів, – почав виправдуватись я.

– А хто хотів? – Рубан несильно штовхнув мене в плече.

– Я просто злякався, – сказав я і зрозумів, що неприємності таки почалися, бо якщо не для забавки мене запросили до цієї вишуканої фазенди, то точно, щоб випатрати мене, набити соломою та продати до анатомічного театру…

– Я не хочу в театр! – нерви у мене здавали добряче…

– Ги-ги-ги, – заіржали всі. – Не хоче в театр!

– Який театр, придурку, що ти мелеш?

Навколо валялися потріпані матраци та порожні баняки. Чомусь пахло материнкою…

– Нам баба заплатила, щоб ми тебе зловили.

– Яка баба? – перелякався я.

Господи, якщо тут ще й баба замішана, тоді мені вже точно труба. Я неодноразово бачив у фільмах, що баби-бандитки найжорстокіші. Вони хижі, неначе пантери, та хитрі, мов змії…

– Яка баба? – знову запитав я.

– Нормальна баба. Я не знаю, якого милого ти їй здався, але башлянула вона непогано…

Час розкис і жовтою гниллю розлізся по всій так званій дачі… Я не знав, скільки пробув у підвалі: хвилини, години, тижні… Одного разу мені дали випити якогось несолоного гіркого бульйону, певно, звареного з голубів, два рази мене пригощали цигаркою, раз зводили у якусь кімнату попісяти…

Я думав про найгірше. І про те, що старий, мабуть, розшукуючи мене, поставив на ноги все місто! І губа боліла, і нестерпно захотілося какати, але я не наважувався попроситися, бо хто-зна – може, не дадуть, а тільки засміють… Через деякий час я вже звик до свого полону, тільки от думки про бабу, чавкаючи усім моїм нутром, не переставали мене гризти. Коли я вже почав думати, що ця триклятуща баба – Женя, як у чорному підвальному проході почулися голоси, серед яких лунала трохи хрипкувата жіноча лайка.

– А от і баба, – сказав Рубан.

– Я не баба, придурку, – почув я наймиліший у світі голос, і у напівмороку приміщення з'явилася вона.

– Женя! – зрадів я.

– Вони тебе били?

– Та ні… – якось невпевнено пробурчав я.

Вона уважно оглянула моє обличчя і, повернувшись до пацанів, сталевим голосом промовила:

– Я, здається, бити не просила.

– Так він тікав, і ми трошки… – почав виправдуватися Рубан.

– Ти тікав? Ой, ти мій хороший, – і Женя пригорнула мене до себе.

Пацанам, очевидячки, стало незручно, і вони відвернулися. Незручно стало і мені, але з тим – так приємно, так тепло і радісно, що я ледь не скрикнув від тих п слів, ледь не заплакав на й ніби вирослих грудях, але то було б ну вже повним провалом. Я це знав, а тому стримувався, навіть трошки відсторонив Женю від себе, мовляв, я мужик, а ти мене як синочка якогось…

– Усе, їдьмо! – узяла мене за руку Женя.

– Куди?

– Усе потім.

Ми вийшли надвір, і я побачив над головою великі мерехтливі зорі. Можливо, вони й не були мерехтливими, але так воно краще звучить. Скільки ж я там просидів, подумав я.

– Годин дванадцять, – відповіла Женя і сунула мені цигарку…

Я вмостився позаду неї.

– Обійми мене, – наказала вона, і я, трохи соромлячись, обійняв й ззаду. Руді неслухняні кіски намагалися залізти мені у вічі.

– Їхати недалеко, – сказала вона.

– Мені б додому… – несміливо промовив я.

– Не можна.

– Чому не можна?

– Бо не можна, – роздратовано крикнула Женя, заводячи двигун.

Ми їхали розбитим шляхом уздовж високого цегляного паркану, мене весь час підкидало, і я намагався міцніше триматися за й худорляве тільце, притискався до неї і, здається, видавав якісь звуки…

Біля одного з гуртожитків Женя зупинила мопед, і ми піднялися на сьомий поверх. Мопед залишився внизу біля вахтерки. Кімната, у яку мене завела Женя, була ще меншою, ніж наша з батьком кухня.

– Може ти мені поясниш хоч щось? – невдоволено сказав я.

– Поясню.

Женя зачинила двері.

– Що це за кімната?

– Моя друга хата, – сказала Женя, і я, чесно кажучи, був згодний більше нічого не випитувати, заткнутися й робити все, що побажає моя біла господиня, однак моя господиня наказала мені сидіти мовчки, поки вона не повернеться. Я скористався п відсутністю і покакав, боячись, що вона прийде до того, як я впораюсь, однак упоравшись, я ще близько години провів у важкому очікуванні. На столику, окрім цигарок, я знайшов ще й якісь журнали, однак не те щоб читати, а й навіть роздивлятися картинки у мене не було бажання. Хоча один таки зацікавив мене. Такий тематичний журнал, про яхти і Європу. У цьому журналі було багато фотографій пристаней Копенгагена та Стокгольма, якісь суто по-європейськи невродливі жінки і червонощокі мужики у білих кашкетах вудили рибу, всміхалися і закликали мене до красивого життя. Я намагався віджартуватися, мовляв, вибачте, я ще тут побуду, ага, у цьому гуртожитку, ви ж не проти, ні, я посиджу тут, тим паче, какати я більше не хочу, а ви ловіть свою рибку, форель там усяку, окунів, а я так, добре? Я бачу, що ваше життя насичене різними приємностями: усякі фрукти, соки, морепродукти, я розумію, а я тут, бачте, в центрі вашої Європи сиджу, голодний і втомлений, у мене болить губа і кінчаються цигарки, бо ж я палю безперестану, і дивився у вікно: десь там, за пустирем і озером, за парком і двома-трьома будівлями, знаходиться будинок, де сидить мій старий і нервується через мою відсутність, нервується і витворяє якісь нові фокуси: малює чорним фломастером хрестики на плафонах люстри або жонглює сірниковими коробками – розумієте, ви, красені європростору, в мене старий схиблений на жонглюванні, власне, як і я, і всі в цьому місті, так, не дивуйтесь, ви, ослотяни та ослотянки, чи як правильно – ослята? ви, стокгольмяри та стокгольмярки, ви, парадоксів друзі, білі светрики, рожеві щічки, все добре, не хвилюйтесь за мене, і за яхти свої не хвилюйтесь, і не бійтесь Росії, вона не нападатиме на вас найближчі кілька років, і не плутайте мою крашу з Росією, яка не нападатиме, бо моя країна може таки напасти на вас, розірвати ваш скандинавський півострів добробуту навпіл, забрати ваші яхти, светрики ваші пустити на ганчірки, озера ваші залляти нафтою, а поля – засипати аміачною селітрою, і, якщо ви так дивитиметесь на мене з цього журналу, повірте, станеться біда і ми з батьком приїдемо до вас і жонглюватимемо сірниковими коробками…

– Нічим ви вже не жонглюватимете, – почув я голос, і в кімнату зайшла Женя, тримаючи в руках пакета. Звідти виглядав неперевершений цурпалок краківської ковбаси.

– Голодний? – запитала вона (не ковбаса, звичайно).

Хоча тоді мені могло здатися все що завгодно.

– Ага, – сказав я, звертаючись скоріш не до Жені, а до ковбаси. – А що ти там про жонглювання казала?

– Сідай і слухай, – сказала вона. – Слухай і тримайся.

– Так тримати, – не знаю чого, однак пожартував я і вмостився зручніше.

– Зараз буде не так смішно, – погрозливо промовила Женя. – Твій батько помер сьогодні вранці.

Я знав, що такими речами не жартують, тому одразу повірив і мені нестерпно захотілося втратити свідомість – я повалився на ліжко і заплющив очі, але свідомості так і не втратив.

– На, випий.

Женя простягнула мені кварту з коньяком.

Я заперечно похитав головою.

– Води?

– Да, – ледь чутно вимовив я.

Мене потягнуло блювати, і я, заплітаючись ногами в килимках, побіг до туалету, але в останню мить, коли зрозумів, що блювати особливо нема чим, хіба що нікотином, усе відступило, і я, плюнувши в унітаз, повернувся до кімнати.

– Але як? – запитав я.

– Повісився.

– Повісився?

– Ні, не повісився. Повісили.

– Коли?

– Уранці, хвилин через десять, як ти пішов гуляти.

– Але кому треба вішати мого старого? О господи! – закричав я, уявивши, як у нашій квартирі, можливо, не найзатишнішій у світі, але нашій, рідній квартирі висить мій старий.

– Тримайся, малий, – почув я від неї.

– Тримаюсь.

Я намагався видавити з себе усмішку, перетворити все на жарт, урешті, погодитися, що – круто ти мене розіграла! У принципі, я ж й і не знаю майже: можливо, у неї такі жарти, можливо, вона вся така…

– Що кажуть слідчі? Дядя Льоня? – Коли я раптом згадав про владу, мені стало трохи легше, однак чому легше – невже ці кляті щури в уніформі зможуть повернути мені старого, мого дивакуватого батька, продавця квитків у кінотеатрі «Мир»?!

– Слідчі нічого не кажуть. Навряд чи вони знають… А от про Валєру Маркова – знають.

– А з ним що? Це він зробив?

– Ні, – осміхнулася Женя. – Він теж висить, точніше висів, тому я і припустила, що твого старого вбили… Знаєш, тут криється якась загадка. За одну добу вішаються дві людини, два євреї, – це не може бути випадковістю.

– Але ж мій старий не єврей…

– А хто ж? Він єврей. По матері. Хоча мало хто про це знає…

– І я тоді? Я теж єврей?

– Ти – не. Ти взагалі бозна-хто…

– Нічого не розумію.

– Тебе де батько знайшов?

– Точно. Я й не подумав.

– Ну от, ти ж йому не рідний, у тебе навіть імені немає…

– Немає, – погодився я, – але я часто забуваю, що він мені не рідний. – І тут я не витримав і таки заплакав. Було так боляче, це страшне відчуття безповоротності так глибоко врізалося в душу, і навіть той смачнючий бутерброд, який Женя почала запихати в мене, ніяк не хотів лізти, хоча я все одно його з'їв, бо помер мій старий чи ні – бутерброд виявився справді смачним і не з'їсти його було щонайменше смертним гріхом…

І я ще багато про що допитувався, і багато чого дізнався, і навіть такого, чого не варто було знати, і моє життя перетворилося на попіл, а хазяйновитий господар розкидав той попіл лопатою на городі…

І тоді я згадав про голову…