Текст книги "Пластик"

Автор книги: Артем Чех

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

Я не знаю, навіщо розповідаю про те, як ми їздили з батьком на ділянку, можливо, щоб якось обережненько підвести все це до теми колодязя, до води (вода – це зміни) і всього того, що вплинуло на всю мою подальшу долю? Не знаю… З іншого боку, коли ми повернулися, вдома нас чекав неприємний сюрприз. Двері до квартири були відчинені, у коридорі було натоптано, хтось тут палив. Одежа була розкидана, постіль на ліжку зім'ята, наче хтось безсоромно вовтузився на ній, а посеред великої кімнати валялася… свиняча голова, на лобі якої чорним маркером було виведено: «ПОЛЮЦІЙ – ЖИД».

– Хто це зробив? – запитав я старого.

Старий, здавалося, був не на жарт розгублений. Він якось дурнувато посміхався кривою посмішкою, щось шепотів, потім знов посміхався, на чолі його зблискували й моментально випаровувалися краплі поту – так розжарилося його тіло.

– Ну? І хто це? – запитав я ще раз.

– Козли якісь. Мавпи… – відповів він, багряніючи.

– Хто?

– Мавпи! Козли…

– Так козли чи мавпи? – не розумів я.

– Ага, – відповів батько, – козли, сука, мавпи…

Слово «мавпи» він проказав з якимось західноамериканським прононсом – що у нього вийшло: «маупи»…

– Але ж ти не жид, – питально прищурився я.

– Я? – розлютився батько.

– Ну да, це ж друзі твої євреї…

– Що ти маєш проти моїх друзів?

– Та нічого, просто кажу, що вони євреї…

– Вони нормальні люди! – почав кричати старий.

– Господи, я ж і кажу, що вони нормальні люди, тільки євреї, а ти тут до чого? Чому тобі підкинули цю срань?

– Мені?

– Не, чорту лисому! – занервував я.

– Не знаю, синку. Кому тепер що доведеш…

Діставши з комори солярки, старий облив знайдену голову, кинув й до унітазу і підпалив. Ну і смерділо ж – Господи, такого нудотного смороду я в житті не відчував! Потім батько налив з алюмінієвої фляги зубровки. Собі й мені. Випив, вилаявся. І я випив. Від цього стало легше, але я моментально сп'янів, а тому вирішив вийти на вулицю провітрити нутрощі, та й, заразом, і голову.

– Ти куди? – перелякано запитав старий.

– На вулицю. Повітрям подихаю. Ще й ти тут розбздівся головами своїми.

– Мовчи! – закричав старий.

– Чого ж «мовчи»? Пішов би до шерифа, усе б йому розповів, а то й чужі сліди позамітав, і голову спалив…

– Не твоє діло. Не думаю, що з шерифом буде краще.

– Як знаєш. Я скоро повернуся, – сказав я наостанок і вибігав із квартири.

Це ж треба таке, розхвилювався тоді я. Якщо до квартири може зайти будь-хто, просто якимось незрозумілим механізмом відчинивши двері, то про які захищеність і спокій можна взагалі говорити? Щось мене це дуже неприємно хвилювало, я спускався до заднього двору, гриз кислюче яблуко і думав про цигарки. Це ж треба…

На задньому дворі я побачив Женю…

– Привіт, – сказав я. Треба ж було щось запитати, тим більше мені було страшенно скучно, а все тіло – не знаю як пояснити, – було сповите якимсь хвилюванням. Ще ця зубровка батькова не туди пішла.

– Ти, – індиферентно констатувала Женя мою появу.

– Ага, я.

«Якась вона знервована», – подумав я.

– Слухай, чого ти така знервована?

– Яка тобі різниця?

– А все ж таки? – приколупався я.

– Чого ти приколупався, а?

– Та я ж тільки так…

– Так… хуяк! Бабки, малий. Розумієш, світом правлять бабки…

– І шо?

– Так от їх мені не віддали.

– На роботі?

– Щось типу того.

– Ти десь працюєш?

– Та ніде я не працюю. Слухай! Відчепись, ага? І без тебе хєрово!

Вона відвернулася, і я – не знаю, щось мені в голову вдарило – підійшов і обійняв й. Якщо чесно, хотів просто розвернутися й зникнути з поля й зору, а все ж таки взяв підійшов і обійняв. Але якось неоковирно, якось по-дитячому, зовсім не так, як хотів, а хотів, як друг. Обійняти, і щоб у неї все минулося, всі й негаразди, якщо у неї не все гаразд, болі, якщо у неї справді щось болить, тривоги, ну, якщо п щось тривожить, звичайно, і взагалі, нехай усміхається – радіє життю, вона ж молода, здорова, симпатична, якщо я нічого не плутаю…

Але Женя розплакалася, чого я, в принципі, не очікував… Я взагалі нічого не очікував. Що я тоді міг очікувати? Ну що взагалі пацан у чотирнадцять років може очікувати? Сімейного щастя? Якихось надзвичайних багатств? Та нічого я не міг очікувати – що вже казати про те, що людина, яка чітко знає, чого хоче від життя починає плакати. Цього я і уявити собі не міг – навіть у безкінечно маревному сні. Хоча яка різниця, що я міг і на що сподівався, чим підтверджувалися мої очікування і що зупиняло мене за крок від здійснення мрій, а головне – навіщо! Ці всі роздуми зараз здаються мені трохи дивними, а тоді, щоб усе це подумати, зрозуміти й розкласти по поличках мені знадобилося трохи менше сотої секунди. Я особливо не заморочувався, а просто сидів тоді, обіймав й, а вона плакала, плакала, роз'їдаючи мої ноги своїми гіркими сльозами аж до кісток.

– Чого ти… – прошепотів я.

– Дякую, – сказала вона.

Нічого, подумав я, все добре, все набагато краще, ніж нам усім здається.

Женя пригостила мене лакістрайком, ми закурили, про щось заговорили. Про життя, здається, чи як?

– Ходімо, може, прогуляємось? – запитала вона.

От чесно! Ну, чесне слово, ноги мої налилися свинцем, тілом пробігли дрижаки, і я не на жарт розгубився. Господи, подумав я тоді, куди ж із нею йти, і все так загуділо в мені, все якось одразу прояснилося, і я зрозумів, що так, звичайно, треба йти – подалі з цього клятого двору, від цих вікон, від допитливих очей сусідів, що заховалися за вікна, проте ці сусіди не врахували того, що вікна зазвичай зі скла, а скло прозоре, тож я з легкістю розгледів ті очі, ті допитливі очі, і сказав собі: подалі звідси і від цих допитливих очей, що все життя проводять у моментах очікування мого падіння, щоб висміяти, познущатися, щоб побачити, як я курю або цілуюся і щоб піти й розповісти все це моєму старому.

– Давай, – сказав я. – Ходімо… Прогуляємося. Тільки куди?

– А просто… – сказала Женя, і здалося, що вона хвилину тому наче й не плакала зовсім.

– Як тебе хоч звати? – запитала вона.

– Ніяк, – відповів я, ніяковіючи.

– Чесно, скажи, як?

Що я міг їй сказати. Що взагалі людина, яка не знає, чого їй очікувати може сказати людині, яка напевне знає, чого хоче від життя? У принципі, багато чого. Багато чого я і сказав. Пізніше. А на це питання я просто не міг відповісти. Ніяк.

– Так і звати. Ніяк не звати.

– Ну добре, а в школі? Ну в школі, ти як записаний у журнал?

– Так і записаний. Просто. Ніяк не записаний. Це важко пояснити.

– Хм… – знизила вона плечима.

Ми йшли й розмовляли, точніше, я розмовляв. Я говорив і говорив, безперестанку щось розповідав, роздуваючи щоки і хмурячи брови: я розповідав про своє життя, про батька, про свої страхи. Яким же дивним я тоді здавався. З мене пер мій кончений настрій, мій інфантилізм, мої дитячі комплекси, але мені було приємно, що я ще такий недорослий, я розумів, що мені ще багато чого дозволено, і бачив, що Жені це теж подобається, в смислі моя дитячість. Здається, стільки слів за один раз я не говорив ніколи. Коли ж з мене поперли мої сексуальні фантазії, Женя зупинила мене і сказала, що цим я маю займатися вдома, а не розповідати їй, і що так можна відлякати людину. Я знітився, мені стало соромно. Десь хвилину я мовчав, але потім мене знову невтримно понесло і я не боявся наговорити зайвого, навпаки, хотів, щоб вона побачила мене всього як на долоні, щоб зробила власні висновки, зрозуміла, який я є насправді і що такого можна любити. Як друга, звичайно.

Вона мені подобалась? Певно, що… Але я намагався стримати свої емоції і єдине, чого я не бажав виказувати, так це своєї симпатії. Женя відрізнялася від інших дорослих жінок, з якими мені доводилося тісно спілкуватися. Ну з ким я міг тісно спілкуватися? А? Ну, з Цецилією Ісаівною, матір'ю батькового знайомого Уфлянда, але вона годилася мені у бабусі. З ким ще? З учительками в школі. Ну да, подобалась мені одна, Світлана Іванівна, викладач української мови та літератури, ну, нормальна така. Я навіть почав до неї залицятися, не дуже агресивно, звичайно, а так, щоб вона мене помітила. їй було років двадцять п'ять. Вона була середнього зросту, мала стильну коротку зачіску, носила не менш стильні, ніж зачіска, прямокутні окуляри, – ну, дуже мені подобалася… Я не знав, як й охарактеризувати, щоб звучно було, щоб все одразу було зрозуміло, аж поки мій старий на батьківських зборах не побачив й, а ввечері, струшуючи крихти хліба на підлогу, не сказав:

– Ця ваша Івана Світланівна – несамовита жіночка.

І вже потім я так її і називав. Несамовита. Несамовита жіночка. Жіночка, жіночка. Несамоночка!

Я завжди намагався вловити її аромат, але він вислизав кудись, танув у жовтих плінтусах та блакитних віконних рамах. Я вдивлявся у силуети вчителів, намагаючись віднайти стрункість та прозорість Світлани Іванівни, ходив за нею, майже стежив. У їдальні, в учительській. Навіть якось провів її – допоміг донести до й будинку напаковану зошитами зовсім не вчительську сумку. Один раз, на вихідні, простояв півночі під її вікнами. Така вона була вся неземна, ну геть відрізнялася від усіх мешканок міста, та і не місцева вона була, а з обласного – так там багато таких… Ех, я і ночей не спав, і голодом себе морив, і навіть вірші писав любовні… Уже точно не пам'ятаю, але якось я вмудрився зримувати «троянди – гланди». Коротше, було все, неначе у рожевому сні. Якщо чесно, то я навіть плекав якусь надію, та що там плекав – я точно знав, що ще трішки, і все – вона моя! Так я пробігав за нею десь місяць… І одного дня, здається в середу, я прийшов до школи один із перших, і в темному сонному вестибюлі стояла вона, Несамовита Світлана Іванівна… Серце зайойкало, душа – в п'яти. Усе, думаю, настав мій зоряний час. Підхожу і… розумію, що з нею щось не те, що від неї якось дивно пахне. Ніколи не міг вловити п аромату і тут на тобі – ловлю! Але… від неї тхнуло сечею.

Потім я не раз помічав, що від неї несамовито, просто тобі бомбово тхне сечею. І як я раніше цього не відчував? Аж дивно… А Женя не така, від неї пахне… я навіть не знаю чим. У принципі, якщо добре принюхатися, то щось таке долинало до мене, щось мої ніздрі вловлювали… Бензин, якісь парфуми, навіть, здається, чоловічі, щось із травою пов'язано, з кропивою, медом і скотчем. От не знаю: у цього скотча є притаманний лише йому запах, такий клейкий, проте ледь відчутний… А ще твердістю, можливо життям… Від неї пахло усім цим одразу, але дуже ніжно, майже невловимо, як невловимий запах горобця, що пролітає над головою… Щось таке в ній було.

Ми гуляли. Женя переважно мовчала. Її руді кіски весь час хльостали мене по щоках, і це було надзвичайно приємно й у ті моменти я аж захлинався від якогось внутрішнього збудження, майже позбавленого звірячої сексуальності. Майже…

Ми пройшли кілька вулиць, потім повернули на пощу, і я дивився на своє місто по-новому: легко, невимушено, із захватом. І на ці іржаві лелекоподібні фонтани, що не працювали вже кілька років, і на висотки гуртожитків з іншого району, що чорними силуетами виростали на призахіднім сонці, і на міську ратушу, яка постійно виринала над квітучими липами, – і все це в мені пробуджувало якусь гармонію, яку ніколи не відчував, радість за своє місто, за себе, за нас із Женею: мене пригорнула до себе Феліца, і я відчув тепло її тіла, і те безкінечне щастя, яким вона мене опромінювала… ну так, це ж бо щастя – так ходити вечірнім містом і нічого не боятися: ні бомбардувань, ні терористів, ні дощу з жаб та п'явок. Взагалі нічого!

Я багато палив, і Женя зробила мені зауваження, але мені так цього хотілося, адже я і без того плив, наче в тумані, наче мішком пришиблений, а цигарка якось розставляла все по своїх місцях, наводила на певний шлях, – від цього навіть думки якось жвавіше виповзали назовні…

Додому ми прийшли затемна. Ми зупинилися біля її дверей.

– Дякую, маленький, – сказала вона. – Мені якраз цього і бракувало.

– Чого? – не зрозумів я, точніше, зрозумів, але хотів пересвідчитись, чи все правильно.

– Ну, якогось такого дитячого свята, ну, такого, ти зрозумів.

Я промовчав.

– Давай, – сказала вона і зникла у своїй квартирі.

Добре, що ми не поцілувалися, а то це було б украй по-кінематографічному, а кіна, як я вже казав, у моєму житті більш ніж вистачало.

Удома я побачив ридаючого батька. Йому, мабуть, було нестерпно важко, щось його гнітило. Він лизав підлогу…

Годині десь об одинадцятій Женя завела двигун на своєму роздовбаї і кудись рушила. Куди?

9

Наша квартира нагадувала склеп. Справді, лежиш і відчуваєш себе трупом, що дійшов до останньої стадії розкладу: добре помітно череп, де-не-де пожовтіли кістки, характерний запах – уже не такий різкий, але все ще нудотний…

Я лежав і розкладався. Усю ніч я чекав на Женю, я видивлявся в моторошну темряву нашої вулиці, прислухався до шуму двигунів, але то проїздили переважно автомобілі. Ха, це я-то не відрізню шум двигуна мопеда від якогось мотоцикла або «москвича»?!

Може, і не відрізню…

До ранку вона так і не з'явилася.

Коли сонце почало пригрівати, а повітря розжарилося, я вирішив прогулятися міським садом, який був одночасно і дитячим парком. Занедбані каруселі та взагалі весь нереальний світ з усіма атракціонами та будками з солодкою ватою заховався туди далі, ближче до міського озера. Щоправда, тоді, коли мені було чотирнадцять, будка, де колись продавали вату, була порожня й обісцяна скурвленою молоддю, атракціони вже років п'ять не функціонували, лише дерев'яні скульптури казкових персонажів ожили й наповнилися міфічним фентезійним духом – вони пустили зелені пагони й розрослися широколистяними кущами клену та липи. Жити стало гірше, жити стало сумніше…

Сам сад, себто парк, був зроблений за проектом славнозвісного каталонця Гауді. Принаймні це зараз я розумію, що проект розробив Гауді, а тоді це все мені нагадувало просто якісь міфічні штуки, які перепливали зі скульптури в скульптуру, що були вкриті мозаїкою кольорових камінців. Парк було створено за п'ятдесят років після смерті Гауді, тобто я взагалі не певен, що барселонський дивак міг чути про наше містечко, однак, пригадуючи вже зараз ту паркову архітектуру, той дивовижний легатовий арт-нуво, ті мозаїкові ослінчики у вигляді равликів та ящірок, те нагромадження бетону з плавними вигинами, я розумію, що застійний совок був непогано обізнаний у модерністській архітектурі, і, створюючи цей дитячий парк, себто міський сад, проектувальники не просто запозичили гаудіанський стиль, а нахабно вкрали весь ансамбль парку Гуель. Це було торжество стилю, позбавленого консервативного смаку, – але властиво радянському експерименту, і, безсумнівно, це все було нічим іншим, як раєм для дітей, хоч і неабияк лякало своєю химерністю наші дитячі, прямолінійні душі…

Якось так склалось, що зазвичай я залишався непоміченим. Нікому не було до мене діла, ніхто не зачіпав мене, ніхто не вітався, хіба Лємкус, можливо, колишні однокласники, кілька сусідів. Однак у той день усе перевернулося з ніг на голову. Моє життя змінилося, і я, в принципі, дякую Богу за те, що трапилось, що потягнуло за собою такі солодкі й болючі наслідки.

Я прогулювався парком, думав про Женю, про те, куди ж це вона поїхала і куди взагалі вона їздить, чому так, чому мій батько божевільний, а я такий самотній. Цікава штука, що у чотирнадцять завжди про таке думаєш, хоча старий якось сказав, що такими питаннями людина труїть себе завжди, що така доля не тільки підлітків, а ще й дорослих тьоть і дядь. І Лємкус щось таке говорив. Він взагалі багато чого говорив: багато про людську пересиченість, про хандру, що тягнеться довгим шлейфом за, здавалося б, таким безкраїм щастям. Ну його – картати себе постійно, шукати винних, а в підсумку знаходити винним себе!.. Коли я ось так думав, повільно ступаючи скрипучим гравієм, я почув, що хтось мене кличе.

– Ей, пацан! – так могли кликати тільки мене.

Не знаю, навіщо я озирнувся?

– Що дивишся, баран, сюди іди.

Нема мені чого робити, подумав я і додав ходу.

– Стій, пацан! – знову почув я.

Я набрав швидкість.

Я побіг.

Ну, подумав я, давайте – наздоженіть, ну, хто тут у нас баран, а?

Я біг, неначе худий і дуже чорний негр, набирав швидкість, як, бува, й набирають гепарди, коли полюють на лань, або ні, я був ланню, за якою хтось женеться, – а чи справді женеться? – треба глянути, – і я глянув і зрозумів, що таки женуться, і не хто-не-будь, а гепарди, однак вони, вочевидь, старі, змучені гарячим іранським сонцем.

Я біг. Але чому в зворотному від будинку напрямку, чому побіг не додому – минуло вже хвилини три, як я біжу, за цей час я вже заварив би собі чаю з бергамотом і гортав би альбоми з батьковими марками, – чому я побіг, неначе втікачі від убивць у хічкоківських фільмах, які біжать на другий поверх свого будинку, коли було одразу зрозуміло, що бігти треба тільки на вулицю, тому що тільки там вони знайдуть такий бажаний порятунок. Думати над цим питанням у мене часу не було: мої кеди ковзали по зеленій траві, у принципі, й по пожухлій теж ковзали, а на гравії мої ноги якось неприємно, якось хворобливо запліталися…

Я ще раз озирнувся: здається, добряче відірвався. Але рано було радіти. До мене почав долинати гуркіт мотоциклів, їхніх паршивих, не найшвидших у світі і далеко не «Індіанів», однак усе-таки швидших за мене «макак»…

Тоді у мене і думки не виникло, чому вони за мною женуться і що такого я їм зробив. То були Рубан, ватажок місцевої шайки, та його голомозі, всипані шрамами уроди – сама шайка. Звичайно, вони були єдині, хто міг ні сіло ні впало мене зачепити, але так, щоб аж бігти за мною… Це ж треба так ненавидіти мене, щоб у таку спеку ще більше нагрівати свої брудні «макаки» та «іжі»… Ось уже позаду залишились іржаві лелекоподібні фонтани, і вже видно інший вихід з парку, а далі – міське озеро та пустир і починаються гуртожитки та дев'ятиповерхові панельні коробки…

Куди? Куди дітися? Ці уроди обійшли мене зліва, іншою стежкою, де більше місця для їхніх мотоциклів, і якщо до воріт парку вони доїдуть швидше, ніж я добіжу, то все, гаплик мені, – дітися вже не буде куди. З одного боку – прямовисна бетонна стіна художньої майстерні, а інші ходи зайняті цими мавпуватими рагулями на макаках. Залишиться тільки шлях назад, проте там їм буде ще легше перегородити мені дорогу. Але я ще міг устигнути до паркану, який, слава богу, зробив не Гауді, а зварив з арматури якийсь зварювальник, витративши на це два дні свого часу в застійну добу… Ще швидше, ще… Зліва учув якісь окрики, але шум двигунів заважав мені розчути що саме мені кричать, можливо, стій, баран, куди ти біжиш, та не чіпатимемо ми тебе, просто є базар, розумієш, треба з'ясувати одну річ, ми тобі ще й п'ять рваних на морозиво відвалимо, давай, не біжи вже… Хоча навряд чи вони таке кричали…

Коли я зрозумів, що від напруги мені заклало вуха, занила підшлункова, у грудях страшенно калатало моє добре і ніжне серце, а ці кляті мотогонщики таки швидше за мене прийдуть до фінішу, очі мої наповнилися сльозами відчаю, ноги підкосило і я впав обличчям у суху неорганічну землю.

На мить я знепритомнів, було страшно, і, клянучи себе самого, – адже бігти я мав ще швидше і в іншому напрямку, – я з острахом очікував, коли я вже відчую важкий удар кросівкою по спині, коли вже мене почнуть обпльовувати і вибивати зуби…

Але зуби мені ніхто так і не вибив, та й удару по спині не було. Я почув важкий тупіт, розплющив очі й побачив кілька пар ніг, узутих у потріскані спортивні кросівки.

– Вставай, придурку, – потягнув мене хтось за комір.

Я встав, але, як це не соромно, знову впав. Мабуть від страху, подумав я тоді.

– Тримай його, – почув я той самий голос.

Мене тримали двоє.

– Ну шо, братіку, добігався?

– Я тобі не братік. – Господи, і навіщо я це сказав?

– А хто ж ти? – почувся вже інший голос, і моя губа відчула несильний, але болючий удар.

У роті стало гаряче. По підборіддю потекла кров.

– Не чипай його, дебіл, – сказав перший голос, і я відчув деяке полегшення, але, витримавши недовгу паузу, голос продовжив: – Тут не чіпай. Поїхали на дачу. Там розберемося. Там тобі, мудак, – звернувся він вже до мене, – точно буде піздєц.

Інші двоє мене вже тримали, і я знову впав…

«Дачею» виявилося підвальне приміщення в одному з гуртожитків…

10

Мера, а за сумісництвом і шерифа нашого містечка, звали дядя Льоня. Я не любив його і, думаю, правильно робив.

Дядя Льоня був досить куртуазний і невловимо одухотворений мужичок, безкомпромісної набожності людина, і всі його думки були скеровані до Бога – байдуже якого, головне щоб було таїнство обрядів, свічки там різні, піп… У цьому випадку несказанно повезло Лємкусу, адже фінансування церкви – спочатку саентологи, а потім лютеранської, – йшло прямісінько з кишені дяді Льоні. Пізніше він схибнувся, його переслідували нав'язливі ідеї щодо чистоти в душах людей, цноти і моральної подоби взагалі. Зрештою, всі досить лояльно ставились до цих дивацтв, однак інколи дядя Льоня переходив усі дозволені межі.

– Зараз я цією штукою зроблю вам, шановний, педерастичний ґешефт, – казав він і діставав телескопічну дубинку штурмгерерро.

Сенсу цієї фрази ніхто не розумів, однак був би щасливим ніколи й не чути. Одного разу дядя Льоня застрелив надто вже аморального хлопця. Його звали Антон, однак дядя Льоня принципово називав його Толя.

– Толя, – сказав шериф.

– Я не Толя… – хотів був заперечити Антон.

– Толя, – уперто, однак досить манірно, повторив дядя Льоня, – не хвилюйся, все буде ля-ля, – і вистрелив у голову.

Цей Толя, себто Антон, був сиротою, а тому ніхто за ним не плакав. Думаю, дядя Льоня не сироту не застрелив би, хоча… хтозна. Усе, як каже мій старий, дуже відносно. Часом шериф так виблискував своїми емалевими очами, що хотілося сховати не тільки погляд, а й душу, аби він, цей охоронець внутрішньої непорочності, не угледів у тобі нічого такого, за що можна було б отримати «педерастичний ґешефт» або, в гіршому випадку, кулю…

Цього кволого і скорченого подагрою чоловічка не поважали, але боялися, його не любили, але слухались, його ненавиділи, але не насмілювалися бодай якось проявити своїх справжніх почуттів. Не боявся дяді Льоні один лише Лємкус, і все через те, що мав на нього вплив, а вплив релігійних діячів, як відомо, – річ сильнодіюча, можливо, навіть, як героїн…

Мер однозначно відчував себе воєначальником, дерзновенним полководцем, координатором усіх задумів та ідеологічним рупором своєї ідеї абсолютної моральності. Він сприймав себе виключно як праведника, заступника, щонайменше Немезиди, вершителя долі плебсу, асенізатора соціальних нечистот… Бога.

Ваня, син Леоніда Григоровича, в дитинстві перехворів на дуже важку хворобу. У нього була рідкісна, навіть неможлива для чоловіків форма раку. Рак грудей. Точніше однієї груді, лівої, – там, де серце. Пухлину йому вирізали, хіміотерапія призвела до повного облисіння. Якщо батько Вані, окрім марксистсько-ленінської ідеології, іншими сторонами не вирізнявся, то Ванюша вийшов цілком симпатичним хлопчиною, і, не зважаючи на сідничноподібну голову, його великі блакитні очі вказували на щось благородне в його крові. Ваня був романтиком. Попри те що батько змушував свого п'ятнадцятилітнього сина читати класиків марксизму, сам синок був дуже і дуже романтичною особою. Він навіть писав вірші. Одного разу – не пам'ятаю, як це сталося, здається, Сардін літав зі своїм батьком до Лондона на цілий місяць – Вані було сумно, і він на цей місяць здружився зі мною. Я не заперечував, адже яке мені діло: так, походили околицями, порозкривали один одному душу. І от саме тоді, під час одного з розкриттів своєї душі, Ваня зачитав мені кілька своїх віршів. Сентиментальних, але таких щирих… Я йому читав свої… Тоді він промовчав. Можливо, зрозумів, що в цьому я переплюнув його…

– Тільки нікому не розказуй про це, – попрохав він мене в переддень прильоту Сардіна.

– Навіть якби я захотів комусь щось розповісти, – сказав я, – я б не знайшов кому.

– Ну все одно – нікому, добре?

– Добре, – сказав я, і Ваня розповів мені про свою любов, про яку ще ніхто тоді не знав.

– Її звати Маргарита…

– Початок мені подобається, – перебив я його.

– Не перебивай мене.

– Вибач. Я слухаю.

– Її звати Маргарита…

Мені здалося, що він довго придумував початок цієї історії. Можливо, першим слухачем мав стати не я, можливо, це все було придумано без найменшого сподівання хоч на якогось потенційного слухача, проте початок мені сподобався.

– Її звати Маргарита, – почув я втретє, – і у неї шикарне чорне волосся. Так, вона брюнетка, вона молодша за мене на два роки, і я в неї закоханий. Але доля повернулася до мене не кращим місцем. Адже я боюся зізнатися у своїх почуттях.

– Кому, – не зрозумів я, – не кращому місцю чи долі?

– Маргариті, – задумливо протягнув Ваня. – Маргарита – вона як богиня, мій янгол, моя Афродіта, ця, як й, ну блін, як її звали, ти знаєш, ця… о! Джульетта. Вона моя Джульетта, і весь світ мені стає негожим через це.

– Я й знаю? – запитав я.

– Її всі знають, – сказав Ваня, як мені здалося, не без гордості за цю дівчинку.

– І я знаю?

– І ти знаєш. Це донька нашого мера дяді Льоні.

– Ого! – присвиснув я.

– Ти не присвиснув, – сказав Ваня, – ти просто сказав «ого».

– Ну добре, я просто сказав «ого». Але ж справді ого!

– Це не найстрашніше в цій історії. Найстрашніше те, що у неї закоханий Сардін.

– Не переживай, – намагався заспокоїти я Ваню, – у Ритку закохана половина пацанів міста.

– І це – жахливо, – закінчив Ваня.

Потім прилетів Сардін. І Ваня зі мною більше ніколи не розмовляв, а так, лише зрідка і потайки від свого сатрапічного Сардіна кивав мені при зустрічі.

– Мабуть це доля, – зітхнув я.

– Доля – це безмежний світ, – занявчав один із котів, що вешталися на смітнику, рудий та мудрий напівперс, – і потонути в цьому світі – два пальці обісцяти.

Можливо, ця історія здасться по-кінематографічному надуманою і я сильно забіжу наперед, адже все це проявилося вже потім, на слідстві… І взагалі, я зараз багато чого зайвого скажу, але без цього епізоду далі не все буде зрозуміло – хоча і без того зрозуміло буде не все, проте…

Одного разу, наплювавши на всіх хлопців, закоханих у Ритку, Ваня таки зізнався їй у своїх почуттях і запросив на побачення. Маргарита, як не дивно, погодилася. На першому побаченні вони розмовляли переважно про Маргаритиного батька, дядю Льоню. Ваня відверто побоювався шерифа, а тому намагався дізнатись про нього якнайбільше: можливо, якщо він буде своїм у цій сім'ї, дядя Льоня виявиться цілком домашнім і, більше того, добродушним створінням.

На другому побаченні Ваню запросили в гості. Дяді Льоні він однозначно не сподобався. Чим мер аргументував свою антипатію, сказати важко, але вже коли Ваня збирався йти, в коридорі до нього підійшов дядя Льоня і тихенько так, на вушко промовив:

– Шановний, якщо я вас ще раз побачу з моєю донькою, ви отримаєте незрівнянну насолоду від педерастичного ґешефту, що запропонує вам моя неперевершена штурмгерерро.

Ваня важко заковтнув пелех шерсті, але любов перемогла. Дядя Льоня погрожував Леоніду Григоровичу розправою.

– Як тезці, поки що по-доброму. Угамуйте свого плішивого, або я його пристрелю. Зроблю йому подарунок до атестату зрілості, – казав він і якось по-жіночому поправляв волосся.

Леонід Григорович кричав, що в труні він бачив усі розправи, а сину казав, щоб той таки покинув зустрічатися з Маргаритою, Ваня кричав, що нізащо не покине і що йому байдуже, хто такий дядя Льоня і наскільки широка його караюча десниця. Сама Маргарита лупала дурними очима й сприймала все, як цікаву водевільну виставу. їй подобався героїзм Вані, запальність батька, ці всі монтекі-капулетті.

– Як весело! – кричала вона і не розуміла, що троє чоловіків не можуть спокійно спати через весь цей балаган.

Особливо важко давався сон дяді Льоні, якого точила ненависть до всього лисого й живого, в даному випадку до Вані.

– Яблуко від яблуньки… – зітхав мер і наказував вирубати яблуневий сад, що розташовувався за Третім університетом…

Або:

– Вишенька від вишеньки… – і наказував вирубати вишневий сад, що знаходився на території лікарні, директрисою якого була моя сусідка, зріла й розумна мадам Любов Андріївна…

Мер ходив кімнатою, манірно випинаючи носочки, час від часу прикладав мізинця до кутика губ, поправляв зачіску й змахував ниточки та смітинки з мереживних манжетів своєї сорочки. «Я всемогутній», – думав він. Потім діставав із полички томик Вересаева і починав читати вголос. Йому це набридало швидко, тому він просто починав рвати на собі волосся. Ненависть роз'їдала його, немов кислота роз'їдає ніжне тіло немовляти. Коли з навчання прийшла донька, дядя Льоня намагався делікатно поговорити з нею, втовкмачити, що життя набагато глибше і небезпечніше, ніж часто собі уявляють чотирнадцятирічні дівчата. Але у відповідь мер чув лише пискляве необґрунтоване «хі-хі».

– Це лисе чудовисько не для тебе! – згодом кричав дядя Льоня на свою доньку.

– Хі-хі, – відповідала вона.

– Ідіотка! Навколо тебе крутилися найкращі хлопці міста! Чому ти вибрала саме його?

– Не я його вибрала, а він мене.

– Що? – не зрозумів батько.

– Крутилися кращі, а підійшов тільки він. Інші тебе бояться. Хі-хі.

– Мене? – здивувався батько і глянув у дзеркало, що стояло біля допотопного серванта.

– Да-а, – солодко протягнув дядя Льоня. – Я – такий. Але це не має значення!

– Хі-хі, – почув на це дядя Льоня, скривився й мимохіть сів на підлогу.

Валя Патлань була дивною і непередбачуваною жінкою.

Її непередбачуваність мала багато проявів. Ось, наприклад, одного разу цієї зими вона захворіла і не прийшла на роботу. Культурний разом з Ніколаєвським занепокоїлись. За всі три роки, скільки Валя працює методистом кафедри, вона жодного разу не хворіла, у неї ніколи нічого не боліло, навіть коли весь університет звалився з копит через якийсь невідомий південноамериканський грип, Валя сиділа на кафедрі й старанно сортувала курсові. І от сталося.

– Валюшо, – гомонів у слухавку Ніколаєвський, – ви ж наша зірочка, ви ж наша ясочка, як ви там, нічого катастрофічного?

– Температура невеличка, нежить, – відповіла Валя.

– Янголятко наше, сонечко наше промінчасте, я знаю один рецепт…

– Дякую, не треба, – перебила Леоніда Григоровича Валя, – я так, фервексом…

– Ніяких фервексів, пухнастику ви наш! – благально защебетав Ніколаєвський.

– Усе правильно! – підтакував Культурний Ніколаєвському.

– Тільки натуральне! Я знаю рецепт, це ще мій дід за царя, будь он нєладен, практикував. Я знайду гінця, і він привезе тобі все необхідне для… Не хворійте. Тримайтесь.

На роль гінця Ніколаєвський обрав свого сина Ваню.