Текст книги "Пластик"

Автор книги: Артем Чех

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

6

На східцях пахло перилами.

Культурний, піднімаючись на другий поверх, з приємністю відмітив для себе, що його у такому віці зовсім не мучить задишка.

– Приємно, – відзначив він і опинився біля дверей до приймальні в ректорат.

У приймальні сиділа стара як світ секретарка Арина Родіонівна. Усе, навіть її ім'я, вказувало на те, що була вона з кріпосних.

Олександр Миколайович сухо привітався і питальним поглядом указав на двері. Секретарка, що цілий рік носила синтетичну шубу під леопарда, ствердно кивнула, після чого Культурний постукав у двері.

За дверима пролунав справедливий голос:

– Прошу.

Зайшовши до світлої кімнати, Культурний не одразу побачив Власову. Вона зливалася з гірським пейзажем що був розміщений на стінці у вигляді фотошпалер.

– Доброго дня, сідайте.

Культурний сів.

– Чаю?

– Я віддаю перевагу віскі.

– Ви не в тому положенні, щоб віддавати перевагу віскі.

– Я пожартував, – зізнався Культурний.

– Я теж, – і вона істерично розсміялася. – Але тепер не до жартів, – різко посерйознішала Власова. – Ви знаєте, у якому становищі перебуває наш університет?

– Здогадуюся, – ввічливо сказав Культурний і подумав, що він-то якраз на цю тему і хоче поговорити.

– Не перебивайте мене. По-перше, я ваш начальник, а по-друге, я жінка.

– Звичайно-звичайно, – схилив свою сиву голову Культурний.

– Отже, наш університет у загальному міському рейтингу університетів на останньому місці. І причин на то є безліч. Але найголовніша – ваша кафедра.

Олександр Миколайович опустив очі. Дивитися на Галину Вікторівну, а тим більше виправдовуватися перед нею, у нього не було моральних сил.

– Ваша кафедра веде дві третини курсів, а це – дві третини студентів. Переважно треті, четверті, п'яті курси. Скільки ви набрали першокурсників за останні два роки?

– Здається, вісімнадцять…

– Ваша кафедра має окремий факультет, і за два роки ви набрали всього вісімнадцять абітурієнтів! Це ганьба. Лекції з філософії, культурології та соціології абсолютно не популярні. Студенти тікають на мистецький факультет до звукорежисерів та хореографів. Це загрожує повному зриву навчального процесу. Більше того, це загрожує звільненням половині викладачів з вашої кафедри і зняттям вас як завідуючого зі свого місця…

– Власне, я ж про це й хотів поговорити.

– Ви хотіли поговорити?

– Так, я хотів поговорити з вами про фінансову допомогу.

– Про що? – у Власової, здавалось, округлились очі. У такому стані вони могли навіть висушити світовий океан.

– Власне, у нас із Леонідом Григоровичем виникла непогана думка…

– А де були ваші думки два роки тому?

– Я старався…

– Він старався, – не зрозуміло до кого звернулась Галина Вікторівна. – Я не розумію вас, Олександре Миколайовичу. Часом мені здається, що ви Аферист і Шарлатан.

Культурному здалося, що це прізвища ізраїльських чиновників.

Культурний подумки перелічив усіх ізраїльських чиновників, але на думку прийшов лише араб Арафат та єврей Шарон.

Культурний зашарівся.

У Культурного з'явилося лише одне бажання: напитися і розревітися на плечі Ніколаєвського.

– Я не шарлатан.

– Справді? – афектовано примружила очі Власова.

– Чесне ленінське.

– Годі вам, богами присягаєтесь!

– У нас план… – тихенько промовив Культурний.

– У вас план, – перекривила його Галина Вікторівна.

– Так, у нас план з Ніколаєвським…

– Ви зі своїм другом наче два шкідники: Ява Рень та Павлуша Завгородній, – і вона істерично зареготала.

– Ну вислухайте мене, ради всього святого. Витримавши паузу, Власова промовила голосом Немезиди:

– Кажіть!

Культурний вирішив одразу заінтригувати Власову, щоби та більше не перебивала його своїми зауваженнями:

– Ми піднімемо авторитет Третього університету і нашої кафедри.

– Не вірю! – академічно виголосила проректор, однак Культурний попер крізь колюче теренове гілля:

– Повірте. Четвертого липня відбудеться Свято Демократії, буде парад, люди на вулиці, багато людей – усе місто, до нас з'їдуться тисячі охочих поглянути на таке дійство – і ми з Ніколаєвським вирішили зробити КАРНАВАЛ!

– Що-о? – недовірливо і гидливо протягнула Власова.

– Карнавал… – уже не так впевнено проговорив Культурний.

– Який ще карнавал? Не морочте мені голови…

– От побачите, це буде грандіозне дійство, це буде парад, феєрія, виступи циркових артистів, мітинг сексуальних меншин… ну, молодь таке любить, розумієте? Будуть представлені роботи художників, радикальні поети, самба, румба, розумієте, весела карнавальна музика, міми.

– Хто?

– Міми, – пояснив Культурний. – Це такі…

– Я знаю, хто такі міми.

– Так от, міми, гімнасти, акробати, спортсмени… І все це, – мрійливо затягнув Культурний, – на тлі постійних реплік, що це все, мовляв, завдяки Третьому університету, а особливо кафедрі суспільних наук. І повірте, в наступному навчальному році доведеться будувати ще один гуртожиток.

Власова осміхнулась, однак якась недовіра все ще була в її обличчі.

– Два! Два гуртожитки! – стямився Олександр Миколайович.

– Можливо, – з більшим задоволенням прокоментувала Власова.

– Так ось нам на це потрібен зовсім скромний бюджет. Кафедра таких капіталів не має. У принципі, це і не гроші зовсім, так лише…

– А на голому ентузіазмі? – запитала Власова. – Як це дуже часто відбувається…

– А на ентузіазмі не вийде. Пам'ятаєте, минулого року Перший університет організував парад зірок і його очолював цей, як його, дай бог пам'яті…

– Малишев?

– Точно, Малишев. Потім цей Малишев учинив скандал і вимагав від ректорату, щоб його портрети розмістили в усіх куточках університету. Ви уявляєте собі, на що б це було схоже: усі куточки заставлені лисим поп-співаком? Ректорат не міг піти на такі вимоги з боку Валерія, тому обмежились одним портретом у дівчачому гуртожитку та студентською газетою, присвяченою цьому порожньому, марнославному Малишеву.

– Але ж це в будь-якому випадку неабияк підняло авторитет університету.

– Підняло. Проте у нас, вибачте, розмах! Якщо кожний гомосексуаліст і кожна танцівниця – ці всі кляті муді… пробачте, артисти, захочуть висловлювати свої думки, відстоювати свої позиції, закликати до дій, виголошувати свої ідеологічні гасла та вимагати розміщення їхніх портретів, – страшно подумати, що буде, – хаос! Ми не впораємося з усім цим нашестям, нас з'їдять, затягають по судах. Особливо сексуальні та етнічні меншини. Вони нас звинуватять у ксенофобії, шовінізмі, расизмі, гомофобії, я навіть не знаю, у чому вони ще можуть нас звинуватити…

– У націонал-соціалізмі, – додала Власова.

– І в цьому теж. Це страшна сила – демократія…

– Яз вами згодна, а тому можу виділити вам певну суму. Половину спишемо на міносвіти.

– Я дуже вам вдячний, господи, як же я вам вдячний…

– Та годі вам, ви проявили ініціативу, а з нашого боку – невеличка фінансова підтримка. Але!

– Прошу?

– Але якщо затрачені кошти, сили, апарат…

– Телефонний? – вирішив пожартувати Культурний.

– Апарат, – суворо продовжила Власова, – людський ресурс… буде втрачено, ви залишаєте своє місце.

– Людський ресурс залишиться цілий у будь-якому випадку…

– Сподіваюся… Отже, ви згодні з моєю пропозицією?

Олександр Миколайович спітнів. У своєму задумі стовідсоткової впевненості він не мав (він знав лише те, що Малишева запрошувати він не буде), однак і задню вмикати, виставляти себе боягузом перед Власовою теж не хотілося.

– Згоден, – сказав Культурний, відчуваючи, як піт підступними цівками спускається до його куприка.

– Тоді… Щасти.

Власова підвелася з місця, за нею піднявся Культурний.

– На все добре, – відкланявся Олександр Миколайович.

– Бережіть себе, – з холодним, неначе зимове скло, спокоєм промовила Власова і розчинилася в гірському пейзажі…

– Не жінка – сталь, – промовив Культурний вже в приймальні.

Біля вікна сиділа нетвереза Арина Родіонівна і, не звертаючи уваги на Олександра Миколайовича, тихенько співала:

– Где же кружка, где же кружка бедной юности моей, выпьем с горя, выпьем с горя – сердцу будет веселей…

«Перебріхує поета», – подумав Культурний.

7

Релігійний діяч Леопольд Лємкус був людиною більш ніж загадковою.

Зовні був схожий на Путіна, точніше, не на самого Путіна, а на пана Арнольфіні, зображеного ван Ейком поруч із дружиною. Такі самі тонкі риси обличчя, майже нездорова худорба й сухотна блідість.

Його погляди на релігію за останнє десятиліття змінювались ледь не щороку. Виходячи з того, що церква у містечку була одна і релігійний діяч також був один, мешканцям нічого не залишалось, як наслідувати Лємкусу.

Батьки Лємкуса, латвійські націоналісти, свято вірили, що Латвія в недалекому майбутньому перетвориться на справжню європейську державу, і, маючи змогу стати емігрантами і перебратись до Сполучених Штатів – ще наприкінці сімдесятих, вони, проте, зволіли залишитися у Ризі й виховати з сина справжнього патріота та національно свідомого громадянина Латвії. Так, у принципі, й було. До вісімдесят дев'ятого року Леопольд мешкав у Ризі, ненавидів совєтів і працював наглядачем ризького слідчого ізолятора, але Лємкус був людиною тонких душевних настроїв і високих матерій, писав римовані словосполучення, називаючи це поезією, ходив у кіно тверезий, а виходив п'яний і заплаканий, нервував кожного разу, коли повз нього проходила невродлива жінка – він взагалі любив лише невродливих жінок, казав, що у них знаходить «успокоєніє душі».

У дев'яностому році, невідомо через які причини, Лємкус перебрався до, в принципі, братньої України, став до лав національного руху, вивчив українську мову й пішов працювати помічником попа. Піп був людиною освіченою, а тому його фінансове становище поліпшувалося з кожною годиною, аж поки на нього не наїхали молодчики в куртках із шкірозамінника, які (не куртки, звичайно), наїжджали тоді на всіх живих, мертвих і на дружин мертвих. Піп утік у Лубни Полтавської області, а Леопольд Лємкус, довірена особа попа, – до нашого містечка. Тут він заснував свою церкву адвентистів. Довелося кинути палити. Це його засмутило, і півтори сотні адвентистів було розпущено, натомість він організував церкву баптистів і перехрестив половину населення містечка, а коли і це йому набридло, звузив свій світогляд до вчень Рона Хаббарда. На цю вудочку купилися всі віруючі: і баптисти, і протестанти разом з адвентистами та кальвіністами. Саєнтологія набрала таких обертів, що наше містечко стало Меккою для всіх тих, хто належав до цієї секти, а число віруючих саєнтологів на один квадратний метр стало найбільшим у Східній Європі. У кінці дев'яностих, після катастрофічного провалу фільму «Поле битви – Земля», сценаристом якого був Ісус Христос церкви саєнтології Рон Хаббард, Лємкус відрікся від цього вчення і запив. Два роки у місті не було Бога. Люди приходили до Лємкуса, що спав на вівтарі, і благали його відновити богослужіння, причому служити їм було байдуже кому.

– Та хоч самому нечистому. Задихнемося ж без віри, Господи Ісусє.

Тоді Леопольд відкрив одне око, подивився на зачумлених без віри громадян, закурив і гучно, на всю церкву, промовив: – Да?

– Да, панотче, да! Без віри, Господи Ісусє, хоч самому нечистому, Господи Ісусє.

– Так нечистому чи Господу Ісусє?

Люди стривожено мовчали.

– Добре, щось придумаю, – важко зітхнув Лємкус.

«Хоч самому нечистому, – думав Леопольд, – а-а, ти диви, суча кров! нє-є, таких, мать їх, треба наставлять… до Бога, до Бога! З руками і ногами! Кров'ю і потом! Наставлять!»

І Лємкус наставляв. Хто сам приходив, а кого і по хребту бив. Часом, навіть ногами. Батько казав, що це він з похмелюги, Леопольд наш.

Потім дух горілчаний з тіла його вивітрився, і з того часу в нашому місті сповідували таку протестантську течію, як лютеранство. Лємкусу подобалася така релігія. Передусім, йому подобалася назва. Не знати для чого, але у його так званій келії, себто почивальні, над ліжком висіла фотографія Мартіна Лютера Кінга, якого, вважав Леопольд, уже давно треба зачислити до святих. Меланхтона та безпосередньо Мартіна Лютера, засновників лютеранства, він не визнавав. У церкві співали госпел, водили хороводи навколо багать, поклонялися язичницьким ідолам, приносили в жертву щурів, відзначали суботу, дотримувалися постів, носили довгі бороди та крислаті капелюхи, отримували гуманітарку з Фінляндії, читали Біблію справа наліво, при цьому нічого не розуміючи, пекли паски, не дотримувалися тайни сповіді, хрестилися лівою рукою і все це називали «лютеранством».

При всьому цьому сам Леопольд Лємкус читав учення святих, визнавав єдність Господа, дотримувався деяких православних обрядів, яких його навчив київський піп, і безперестанку палив, немов герої фільмів Джармуша. Іноді Лємкуса розбивав параліч. Це траплялося з ним через якусь недосліджену хворобу. У нього віднімався язик, сліпнули очі, глухли вуха. На ці довгі години атрофувалися всі його рецептори та нервові клітини. Лємкус умирав, але свідомість його працювала більш ніж блискуче. У ці моменти він вирішував складні рівняння, розгадував метафізичні проблеми буття, подумки писав фантастичні поеми. Годин через двадцять його відпускало, він геть-чисто забував свої розумові досягнення і брався за роботу. Церква приносила досить багато грошей, однак Лємкус їх майже не витрачав. Він їх збирав у чимале дерев'яне цебро, що було за іконостасом. Усі знали, що там гроші, але ніхто не наважувався навіть подумати про те, щоб привласнити їх. Навіщо Лємкус їх збирає – це була одна з найбільших загадок нашого міста…

До церкви ходили переважно люди малограмотні й грішні. Професура дотримувалася більш матеріальних форм спокутування своїх гріхів та отримання блаженства. Вона, тобто професура, пила. У принципі, як і все місто.

Пили тут навіть діти. Починаючи з п'яти років. Щоправда, переважно пиво. У десять – біле, червоне вино. У п'ятнадцять, крім горілки, одеколон та самогон. У сорок вони помирали. Це я, звичайно, перебільшую. Насправді, пили, але не до білих чортиків, а так, аби життя не здавалося таким паскудним. Чи навпаки…

У ту неділю, як і завжди, йшла служба. Лємкус весь час викрикував незрозумілі слова, які перетворювались у незрозумілі фрази. Усе це складало недосяжний для звичайного міщанського розуму монолог. Леопольд умовно виокремлював абзаци, закінчуючи кожний викриками «Алілуя» та «Ін гад ві траст».

Лємкус передрікав. Він передрікав, майстерно вказуючи на подорожчання товарів широкого вжитку, деякі продукти харчування та пришестя диких левів, себто семи янголів з сімома сурмами, які затрублять в одній тональності, і на місто впаде кара.

– Упаде кара Господня! – кричав Лємкус. – Переважна більшість і не помітить цього, але хтось таки перетвориться на соляний стовп і ми побачимо хто, ми дізнаємося, хто віддавався нечистому. Амінь! Йому не буде прощення! Прощення буде тим, хто заспіває зі мною молитву і віддасть десятину своїх заробітків на потреби церкви. Отже, пісня! Слова – Салмана Рушді, музика – Леопольда Лємкуса.

Зазвучав клавесин. Парафіяни – хто навколішках, а хто майже лежачи – загорланили дивну пісню на незнайомій мові.

Мій старий Лємкуса терпіти не міг – казав, що той нечесно гроші заробляє, що дурить народ.

– Падла, – додавав батько.

Жодних сумнівів, що так він казав під впливом своїх друзів, заздрісних євреїв.

У мене Лємкус викликав пієтет. У нашому місті він був саме тим юродивим, якого потребує будь-яка міщанська спільнота. Лємкус не належав до таких, що вештаються на кладовищах та базарних площах і просять копієчку, він був тим блазнем, який каже правду, який кричить наперекір існуючим системам, і він створив власну систему, корпорацію безумства та вічного свята, де ідіоти підкоряються іншим ідіотам, де душевний спокій та рівновага досягається комплексом божевільних своєю сутністю ритуалів.

Лємкус не обманював. Він блазнював, відкрито дурив і пояснював, що це – природа речей, що саме в цьому лежить духовне заспокоєння, що невродливі жінки – це маскарад, буфонада, лицедійство, що невродливих жінок можна прирівняти до церкви. У цьому і є суть речей, і я сам собі вірю, тож повірте і ви мені!

– Амінь, – закінчував він.

Після так званого богослужіння, коли всі проскурки були з'їдені, а гроші надійно сховані, до Леопольда Лємкуса підійшла Валя. Необхідно додати, що нещасна Валя Патлань вважала себе страшенно непристойною і гріховною дамою. її молодість, як їй здавалося, було прожита у гріхах та у злочинному ігноруванні Бога. Тому тепер вона просто не могла не відвідувати церкву. Іноді вона радилася з Лємкусом. Він їй подобався. Як чоловік. Але вона себе стримувала і намагалася відокремити Лємкуса від решти чоловіцтва. Мужчина в рясі – не мужчина. Але, як на зло, Леопольд, зі своєю балтійською зовнішністю та, на диво, романським запальним характером змушував Валю забувати про все.

– Преподобний Лємкусе, можна я вам скажу декілька слів…

– Кажіть, – пробубнів Леопольд. Його хитало. Портвейн розтікався по жилах.

– Я не знаю, можливо ці слова для вас стануть одкровенням, але мені здається, все, що відбувається у моєму житті, – неправильно. Я гріховна.

– Так моліться, дитино. Благайте Господа про милість його. Він чуйний, допоможе.

– Знаєте, я вас люблю.

– Я теж тебе люблю, дитино.

– Скажіть, преподобний, карнавал – це добро чи зло?

– Яка ти примітивна, дитино. Карнавал – це карнавал.

– А якщо там будуть гомосексуалісти?

– Вони теж люди.

Лємкус подивився у вікно. Пролітали чорні, як смола, граки. Це нагадало Лємкусу про диявола, і він сів на лаву біля ікони Миколи Чудотворця.

– А карлики?

– Хто?

– Ну, карлики, ліліпути, – пояснила вона.

– І вони люди. Маленькі, але люди. Усі ми люди. Тільки диявол не люди.

Лємкуса замутило.

– Пива хочеш? – раптом запитав він Валю.

– Хочу, – зраділа та. – Може, горілки?

– Не йди у блуд, маленька. Будемо пити пиво.

Розігнавши по домівках кутаних у шерсть бабів, що торгували свічками, Лємкус зачинив церкву, а з-під скриньки для пожертв (до речі, їх було більше, ніж ікон) дістав три пляшки пива.

– Вибач, уже не таке холодне.

Валя всміхнулась. Себе вона почувала ніяково.

– А якщо я вам віддамся, я очищусь? – запитала Валя після третьої пляшки пива.

Лємкус не пив.

Валя розстібала блузку.

– Очистишся.

– А як скоро?

– Як тільки, так і одразу.

Щось защемило у серці, якийсь важкий і цупкий міхарь душу окутав, якісь цербери загризли… Усе помутніло, закружлялося в голові в Лємкуса. Він важко зітхнув, почесав випнуті, подібні зовні на клавіші ребра й заплакав:

– Та ти і так чиста, дитино. Лютеранство перше виступило проти індульгенцій.

– Тоді я вам просто так віддамся.

Леопольд заплющив очі: «ізидє, ізидє…»

– Ізидє, ізидє, – повторював він уже вголос…

Валя засоромилась.

– Лємкусе, – раптом промовила вона якимсь не своїм, надто зрілим голосом, – а доросла жінка може любити маленького хлопчика? Підлітка.

– Що за ідіотське питання? Звичайно.

– А плотською любов'ю?

– Ти любиш якогось підлітка?

– Я стидаюсь, але люблю.

– А він тебе?

– Не думаю. Мабуть, усе ж таки ні.

– Тобі боляче від того?

– Мені в паху муляє. Я ненаситна. Я тигриця… Господи, що я мелю… що я мелю… мені так соромно, так соромно. Я піду. Ага, я піду… мені соромно. Навіщо я про це почала?…

– Це нормально – розмовляти про такі речі. Тим більше зі мною… Говори.

– Ні, я піду… – сховала голову в плечі Валя. З її вирлооких очей посипалися сльози.

– Іди. Ні. Стій.

Валя зупинилася. Лємкус обвів й пишноти чоловічим оком, ще раз важко зітхнув і наказав:

– А тепер іди.

Хоч уявляти що буде, подумав Леопольд і заснув.

І хоча Лємкус уже неодноразово займався цим у церкві, він усе ж таки не зміг торкнутися телес Валиних. Може, нечистий, а може, навпаки, Найчистіший у душу пробрався?

Загадковий він був, релігійний діяч Леопольд Лємкус…

8

Я вертався з ринку. Погода була ще не занадто спекотна, але близька до того. Дорогою я набрів на Лємкуса, який кудись неспішно чалапав, мабуть-таки, зі служби. Від нього пахло пивом.

– Молодий чоловіче, вас провести? – звернувся він до мене.

Що мені подобалося, так це те, як Лємкус зі мною розмовляв. Як із дорослим, по-справжньому, по-чоловічому, – мабуть, у нього був такий підхід до людей, особливо до таких, як я, – несміливих, малозначущих у цьому світі, більш ніж звичайних. Зрештою, такі люди – пласт, на якому виростають гриби геніальності, так би мовити, благодатний ґрунт, на якому ця геніальна пліснява може вільно паразитувати. Принаймні, мені так хочеться думати.

Лємкус завжди розмовляв зі мною, як із рівним, хоча, звичайно, не без іронії, мовляв, подивись, я з тобою, як із дорослим, тож знай! Хоча я можу помилятися: у Леопольда завжди на устах була іронічна, трохи навіть зухвала усмішка.

Ми могли бути друзями, але не були. Мабуть, це було б зайвим, ну дуже вже кінематографічним, а кіна в моєму житті вистачало…

– Добрий день, Лємкусе, – привітався я. – Якщо хочете – проведіть.

Я був ввічливим хлопчиком.

Ми жили в одному кварталі. Взагалі, їх у нас було всього два, щоправда, в цих кварталах було кілька десятків вулиць і дві-три площі, кожна з яких була центральною. Інший квартал складався переважно з гуртожитків. Улітку це було моторошне видовище, яке нагадувало Чорнобиль або Прип'ять: порожні будинки, некошена трава, залишені на бетонних панелях іграшки…

Ми просувалися вузенькою вуличкою вздовж триповерхових цегляних будинків. Де-не-де під вікнами від конденсату, що накрапав з кондиціонерів, утворювалися невеличкі калюжі, ми бережно оминали їх і про щось розмовляли. Лємкус намагався вивести мене на якусь там воду – якщо я не помиляюся, чисту. Він хотів зрозуміти, чого ж я прагну в цьому житті, – а що я міг йому сказати? Сказав, що хотів бути актором, проте стану кухарем, а якщо все буде добре, то і шеф-кухарем якогось ресторану.

– Але ж у нас немає ресторанів, – здивувався він.

– І справді, немає, – сказав я. – Тоді доведеться його відкрити.

– Да, – погодився Леопольд, – людині багато не потрібно. Не знаю, навіщо він це сказав…

– Батько каже, що людині завжди мало, вона прагне більшого, вона ненаситна.

– Хєрня, – заперечив Лємкус. – Дуже швидко настає пересит. Дуже швидко. Підростеш – зрозумієш.

– Та я і зараз розумію, – засперечався я.

– Нічого ти не розумієш. Чи багато потрібно людині, якщо вона не колекціонує витвори мистецтв або смарагди, якщо вона не намагається стати на вершину фінансової піраміди чи якщо не одержима бажанням досягти абсолютної влади? Коли ти задовольнив мінімальні потреби, впадаєш у депресію – усе, хана тобі…

– Щось ви не те говорите, Лємкусе.

– Усе те я говорю, просто ти ще не розумієш усіх життєвих штук. У тебе є гроші, робота, ти досяг невеличкого успіху, так званої цілі… погодься, у тебе ж немає цілі досягти титулу володаря всесвіту – мало в кого є така ціль. Першочергова мета – стати на ноги. Коли ти стаєш, у тебе є все: і любов, і, як я вже казав, гроші – тоді труба! Депресуха, хандра, нудьга. Ти лінуєшся що-небудь робити, і ти це робиш так, за інерцією, для проформи, щоб оточуючі не сказали, що все, ти вже опустився далі нема куди. Але життя летить, і разом із ним летиш ти. Угору чи вниз, це вже як у кого, розумієш?

– Не дуже.

– Ну, коли у тебе є мільйон, заробити сто – не проблема, але тебе це вже не тішить, тебе вже мало що тішить. Слава? Інтерес до неї згасає швидко, якщо немає підживлення, а якщо є – це вже марнославство, улюблений порок диявола, Господи прости.

Лємкус перехрестився, перехрестив мене, і я помітив, що ми зупинилися на розі двох вуличок. Тепер нам у різні боки.

Ми постояли з хвилину, помовчали. До нас підбіг невеликий кудлатий собака, усипаний реп'яхами та рожевими лишаями. Він почав жадібно лизати Лємкусу пальці ніг, які стирчали з коричневих сандалів.

– А йому більше нічого й не треба, – похитав головою Леопольд.

– Дивні ви, – пробубнів я.

– Я? – відволікся від якихось своїх думок Лємкус.

– Ну а хто ж, – і я неприродно засміявся.

– Ти теж дивний…

– Ну, все – піду віднесу продукти. Батько сьогодні вдома, випросив у Попова позачерговий санітарний день. Стомився…

– Ну давай, щасти тобі, малий. Батькові привіт, скажи, хай слідкує за здоров'ям…

– Ага, передам, тільки навряд чи він зрадіє – привіту вашому…

– Знаю, знаю, він же мене не любить, точніше, боїться, – осміхнувся Лємкус. – На те воля Бога нашого.

– Амінь, – сказали ми в унісон, після чого Лємкус підстрибнув на одній нозі, зробив у повітрі пірует і розчинився за рогом…

У парадному я зустрів Женю. Вона кудись поспішала, але я все-таки зупинив й.

– Привіт, – сказав я, – як справи?

– Тебе це гребе? – відповіла вона…

– Я так спитав, просто…

Дивно, я думав, що ми з нею вже в добрих відносинах: усе ж таки пригощала вона мене своїм лакістрайком, а це, як не крути, вияв доброзичливості… Дивно…

Удома мене зустрів батько. Весь скуйовджений якийсь, метушливий…

– Збирайся! – сказав він.

– Куди ще?

Батько вирвав у мене кульок із продуктами і запхнув абияк у холодильник.

– На ділянку поїдемо. Давай-давай-давай! – підганяв мене старий.

– Куди?

– На ділянку! Якраз смородина достигла. Не бійся, увечері повернемось… Знаєш, я і сам не люблю там ночувати. Тієї середи був: так сам себе накрутив, ледь не посивів.

– Боягуз, – зрадів я, що чимось можу підколоти старого.

– Мовчи! Сам, мабуть би, і в штани наклав.

«Може і наклав би, – подумав я. – Що я, не людина?»

Нехай, думаю, поїдемо. Звичайно, я міг би і до рівчака сходити, поспостерігати за дівчатами, грудастими купальницями, – отримати, так би мовити, естетичну насолоду, та й сам би скупався, а з іншого боку, потім усе одно вдома півдня сидіти. Спека. Задуха.

Усе ж таки я не пожалкував, що ми приїхали на ділянку. Знаходилась вона за три кілометри від міста. І хоч там не було якихось елементарних умов для елементарної зручності, проте у мене щоразу, як ми приїздили туди, випливало чимало спогадів із дитинства. Це ж старий мене саме тут у колодязі виловив. Там взагалі смішна історія була. Просто все почалося з того, що мій батько збирався одружитися з однією місцевою красунею. Чесно кажучи, я навіть і не знаю, чи були в неї ще якісь особливості окрім того, що була вона вродлива до чортиків, але це й не важливо. У принципі, вона могла стати моєю мамою, якби на той час я вже не народився. А я таки народився, причому за п'ять днів до дня весілля. Тільки його не було, того весілля. І правильно – принаймні мені зараз так здається, що правильно, бо у тої вродливої мадам справді не було жодних інших особливостей. Та річ не в цьому, точніше, і в цьому теж, але не тільки в цьому. Річ іще в тому, що за день до вінчання мій старий пішов набрати води до ось цього колодязя. Шкода, що його зараз можу побачити лише я, тому що тільки в мене він так чітко закарбувався у пам'яті й тепер я його так добре бачу, ну, як живий, чесне слово, як живий бачу я цей колодязь – наче мене тільки-но витягай з нього і я, ще мокрий і нещасний, з температурою у 41 градус за Цельсієм, проклинаю його, цей колодязь, проклинаю його, кажу йому, скотина, ненавиджу тебе, колодязь, я ненавиджу, бо пролежав у тобі близько доби! Ви взагалі уявляєте собі, як п'ятиденна дитина пролежала в колодязі добу, як її хлипке й бліде тільце омивається холодною джерельною водою! Це все, взагалі можна уявити і поспівчувати, але не відчути, а я відчував, щоправда, погано пам'ятаю все це, а якщо бути відвертим до кінця, то взагалі не пам'ятаю. Але мене знову понесло геть від основної теми моєї оповісті, тому я розповідатиму далі. Так от. Піднімає мій старий відро, витягує його, а у відрі – я. От клянусь, просто не знаю, як це трапилося. Ну не знаю, наче сам Бог мене туди закинув, у те відро, – не знаю. Виловив мене старий, звичайно, налякався, хоч він тоді вже був дорослим чоловіком – скільки там йому було? Тридцять? Ну так, десь стільки. Але все одно злякався. Приніс він мене спочатку додому, почав горілкою розтирати, але зрозумів, що таким чином він з легкістю здере з мене тонку плівочку моєї немовлячої шкіри. Батько мій дурень, але не настільки, щоб не зрозуміти, що в мене температура і що мене треба до лікаря. Ну, до лікаря він мене звичайно відніс, лікар там щось почаклував наді мною, чимось обмотав, там у мене ще пуповина загнила, він й обробив, під скляний ковпак запхнув, а батькові й каже, що я слабенький, і що треба в міліцію. Не треба в міліцію, – каже мій старий. Як же ж не треба, коли він покидьок, а всіх покидьків треба в міліцію, щоб злидні не плодилися. А я його до себе заберу, – каже старий. – Виходжу його. Вигодую, вивчу, і буде в мене синок. Ну, – знизив плечима лікар, – як знаєш, Полюцію. Полюцій, себто батько мій, так і знав. А нареченій своїй так і сказав. Ти, наречена моя, як знаєш, але буде у нас синок. Уявляєш як чудово, а? Чудово? – перепитала наречена. Ну звичайно! Тепер у нас буде синок, і тобі не треба його виношувати – токсикози, перейми, всі ці брудні справи. Нам ось Боженька готового приніс. Ні, – пропищала вродлива (я так і уявляю, як вона пищить), – я взагалі не хочу дітей, та й тебе не хочу, бо в тебе ім'я дурне, що це таке – Полюцій? А? Ну скажи, що це за ім'я таке? Це античне ім'я, – образився мій старий, але та й чути не хотіла. Викинь, каже, дитину в колодязь, або здай и у міліцію, зміни ім'я, ось тоді я за тебе піду. Так весілля ж завтра, – намагався щось сказати старий. Мене це не гребе, – відповіла ота красуня, і прирекла себе на гірку долю, бо за два роки у неї влучила блискавка і й якось перекособочило, якось так скривило негарно-негарно, що всі її прозвали Крива, але не в цьому суть, а в тому, що тепер я живий завдяки моему милосердному й дещо тюленькуватому (принаймні це слово мені придумалося) старому, який не проміняв мене на якусь лахудру… І ось тут стоїть цей колодязь, куди мене скинули п'ятнадцять років тому. Хотів би я побачить ті руки, що кидали мене у чорну прірву безповоротної смерті, загнилими! Або відірваними. Взагалі, якщо чесно, я дуже хотів би побачити свою маму. Дуже-дуже. З якими завгодно руками…

Ми приїхали на ділянку, і я щонайперше пішов і напився з цього колодязя води. Я пив, пив, пив, пив. Холодну й прозору воду. Мені здавалося, що ця вода – це невід'ємне продовження мене, тобто це і є я, такий самий, такий прозорий і холодний, – щоправда тоді, з цим незворотнім статевим дозріванням я здавався собі напрочуд брудним, але це лише я так собі здавався: ці випадкові волосинки на обличчі, вугрі, всякі мутації й таке інше, а вода – вона постійна, вона константа, чи як там це називається, і от коли я дозрію, – думав я, – коли мене все це перестане накривати, я обов'язково буду таким, як ця вода. Зрештою, я і тоді був таким: спокійним, прозорим і холодним, але щось-таки заважало мені стати по-справжньому водяним. Можливо те, що я, кінець кінцем, був людиною?