Текст книги "Пластик"

Автор книги: Артем Чех

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 10 страниц) [доступный отрывок для чтения: 4 страниц]

Артем Чех
Пластик

Передмова

Одразу хочу попередити: моя історія на перший погляд може здатися абсурдною та де в чому фантастичною. Однак хочу запевнити вас, що це може здатися лише на перший погляд. Події досить-таки типові, але нерідко трапляється так, що фарби згущаються доволі інертно, без усвідомлення своєї абсурдності, і читач має право сміливо запротестувати: «якось по-кінематографічному!». Або: «що він хоче цим сказати, це ж абсолют абсурду!». Або ще так: «такого не може бути, це нереально, нас обдурили!» Щоб не виникало таких розмов, одразу хочу звернутися до читача: подивіться на своє життя! Невже ви ніколи не ловили себе на думці, що життя вкрай кінематографічне. Або: життя повне абсурду. Або так: невже це сталося зі мною? Скажу з цього приводу ще одну річ. У цій повісті ви не зустрінете ані фантастичних прибульців, ані казкових вовкулаків, у ній не буде пророків та волхвів, притч і, боже збав, моральних проповідей, а герої діятимуть цілком логічно. Щоправда, у кожного своя логіка, яка, проте, відповідає характеру кожного персонажа… Я писав цю історію, свідомо запозичуючи найпопулярніші кліше світового кінематографа, більше того, ця повість, принаймні у мене, автора, викликає відчуття кліповості, навіть рекламного ролика, колажу. Проте це лише моє бачення і воно суб'єктивне вдвічі – хоча б через те, що це бачення автора. Я писав так, ніби знімав кіно. Добряче намішав би Хічкока й Фелліні, залив би все це Трієром і додав би для ніжності аромату дещицю Берґмана. Ні, я ні в якому разі не збирався важити на таких геніїв кіно, але дуже хотів би, щоб читач угледів легкі рисочки цих майстрів. З іншого боку, в повісті залишилося багато заряджених рушниць та незнайдених скелетів у шафі. Під час написання я уявляв собі, який би вигляд це мало на екрані, а тому нерідко моя фантазія пропускала через себе цілі уривки й епізоди, бачила колір і відчувала настрій, і я піддавався впливу своєї фантазії, не фіксуючи всі ці речі «на папері». Сказати, що це врешті стало вадою, не можу, але своєї специфічності додало… Сподіваюсь, що читач помітить і це… Усе інше – несуттєві дрібниці або прямі натяки, про які мені як автору говорити не личить… Скажу хіба ще одну річ – так, для більшої ясності. Події, описані в цій повісті, цілком характерні для часу теперішнього, власне, як й минулого, адже історія нас вчить безкомпромісної циклічності. Викладена нижче повість типова, однак лише для певного кола осіб, яке брало безпосередню участь у цих, на перший погляд, химерних подіях.

Звір сходить з неба

(У Голдінг «Володар мух»)

Спускайте свои джинсы, мы круто повеселимся

(А. Ґінзберґ)

Небо, вагітне водою,

Давай, розродись, втіш,

Виглядаю тебе з печери.

(Анатолій Карвадський «Хоку і саке»)

0

Хто знає: можливо, надмір емоцій або повна їхня відсутність є першим кроком до фатального кінця. Хоча не виключено, що фатальний кінець і є першим кроком до надміру емоцій або повної відсутності останніх. А весь цей розкуйовджений віхоть емоційної фатальності спонукає до несміливої посмішки, можливо, істеричного сміху, і, врешті, невиліковної абсурдності всієї ситуації…

Це трапилося в нашому місті.

Вітрини, курей, затори, скутери, площі, ворони, багети, араби, мости… – ні, це не про наше місто, яке, в принципі, важко назвати містом у повному розумінні, – насправді, у світі було ще немало інших міст, де мешкало набагато більше людей, та й міста були більш розвинуті, ніж це, – скоріш це було не місто, а університетське містечко, що складається з безлічі гуртожитків та чотирьох університетів. Інші мешканці були в цьому всьому муніципальному місиві так, задля зручності викладацького персоналу: перукарі, працівники автозаправних станцій, продавці в магазинах, автослюсарі, працівники нотаріальних служб, один білетер у кінотеатрі «Мир» та інші корисні персонажі. Події, що я виклав нижче, свого часу сколихнули весь район. Про ці події чули в обласному центрі, і сам губернатор якось приїздив до нас, щоб глянути на місто, якому вдалося змусити говорити про себе більш ніж двісті тисяч людей. Щоправда, тоді я вже не був мешканцем цього міста, але чутки з домівки наздоганяли мене всюди, де б я не був.

Звичайно, влада зробила все, аби замовчати цей випадок, інакше, не сумніваюся, про це говорив би цілий світ… І навіть за його межами, що аж ніяк не виключається.

1

Я не знаю, як мене звати. Багато хто мене взагалі ніяк не називав. Вони просто казали «ти» або «ей», інші називали мене «хлопчик». Якось я намагався дізнатися від старого, як же мене, врешті-решт, звати, однак він теж нічого не знав. До тих клятих подій мій батько працював у кінотеатрі «Мир». Його робота полягала у продаванні квитків на сеанси різних фільмів. До нашого міста вони приходили з запізненням на рік, але це ніяк не впливало на ажіотаж, який всякчас виникав із привезенням нового фільму, навпаки – всі мешканці охоче купували квитки і з захватом дивилися дещо затхлу картину. Іноді нам показували ретроспективи американських та деяких європейських режисерів, але ця ініціатива йшла від директора Валєри Попова, який був азартним шанувальником кіна. На відміну від мене й батькового директора, старий не любив кінематограф, він вважав, що це псує людину, що він, кінематограф, нав'язує людям свої життєві принципи і позиції, навчає людей робити вчинки, які роблять герої фільмів, хоча ці вчинки не завжди бувають логічними, тверезими і життєво правдивими. Від цього, вважав батько, всі біди. Його звали, якщо я нічого не плутаю, Полюцій. Згоден, дещо дивне ім'я, як для мужчини, що продає квитки на кіносеанси, але що вдієш.

– Що вдієш, – казав мій старий. – Хоча в цьому є навіть свої плюси.

– Які плюси? – перепитували інші.

– Це ім'я має присмак античності. Полоній! – додавав він.

– Ага, – сміялися інші, – номер вісімдесят чотири періодичної системи.

– Ну… ну… – щось перебирав в умі старий. – Овідій! – переможно скрикував він, і мені ставало соромно, я зазвичай відвертався, закривав долонями очі й боявся подивитись на інших, на їхню реакцію, однак інші погоджувалися: так, Овідій, був такий персонаж в античну добу, був, «Листи з Понта», нікуди від цього не дітися, однак сором за батька мене не відпускав ще довго.

Тоді мені було чотирнадцять, а моєму батькові сорок чотири. Я був дещо пізньою дитиною, відповідно мій старий був дещо пізнім батьком. Він був смішний, з нього постійно глузували, однак його це анітрішки не засмучувало, він мав себе за поважну персону, на плечах якої лежить відповідальність за найголовнішу розвагу в місті – кіно, хоча насправді лише за квитки, які він продавав. Його рано посивіле волосся, вважав він, було нічим іншим, як проявом солідності його віку та висоти його суспільного становища. Я все розумів, а тому мені було соромно ще більше: за його роботу, його сиве волосся і його так званий суспільний стан. Біда старого була в тому, що він постійно хотів здаватись не тим, ким був насправді. З інтелігентами він намагався бути грубим та фізично сильним, із хамами та іншою нереспектабельною публікою – інтелігентним і мислячим. Самим собою бути він соромився.

Старий піддавався впливу. На нього впливали його так звані друзі-євреї і випадкові люди, що купували квитки, його начальник Валєра Попов і навіть сусідська сучка Глаша – невиліковно божевільна фокстер'єрша, що за будь-яку ціну хотіла стати людиною. Інколи на нього впливав я.

Однак, попри все, батько намагався бути для мене всім, чого у мене ніколи не було: він старанно виконував роль тата, виконавши яку, брався за реалізацію свого материнства, бабусинства та, ніде правди діти, дідусинства. Він був мені братом і ліпшим другом. Аж поки не сталися ті трагічні події.

Мами у мене ніколи не було, я навіть не знаю, де вона і хто вона, – батько запевняв, що виловив мене в колодязі: я ледве дихав, а тому йому довелося взяти мене до себе.

Він мене виходив, вигодував і поставив на ноги. На ноги я був поставлений міцно, так ставлять тільки надто люблячі батьки, у даному разі – люблячий тато. Найміцніше, що в мене було, – ноги. Іноді я їх навіть боявся, тому що один необережний рух ногами – і ламалося все. Навіть педалі на велосипеді. Велосипедом я користувався рідко, а все через те, що бігав я швидше за будь-який спортивний велосипед. Зі мною міг позмагатись хіба мопед моєї сусідки Жені, з якою я до певного часу взагалі не спілкувався. Женя була схожа на Пеппі Довгу Панчоху – принаймні з картинкою моєї дитячої книжки про цю синю, себто довгу, панчоху Женя мала дивовижну схожість. Вона була старша за мене років на п'ять, її не любили хлопці, і подруг у неї ніколи не було.

Якщо ви зараз запитаєте мене, якого кольору були її очі або які в неї губи – от їй-богу не згадаю. Знаю лише, що коли вона всміхалася, то на щоках у неї з'являлися ямочки, а коли сердилась – безліч маленьких зморщок на лобі. З певністю можу сказати – вуха у неї були прозорі. Неначе слюда. Зросту вона була рівно шістдесят п'ять дюймів, що становить середній зріст для жінок.

Батько часто казав, щоб я брав приклад із Жені, тому що вона знає, чого хоче від життя.

Одного разу, зустрівши її на задньому подвір'ї нашого будинку, я запитав:

– Чого ти хочеш від життя?

– Не знаю, – сказала вона й стала далі копирсатись у мопеді.

– А якщо чесно? – не здавався я.

– Ти шо, придурок? Чо приколупався?

Усерйоз вона мене не сприймала, якщо взагалі хоч якось сприймала. Вона завжди була на своїй хвилі, у якихось своїх недосяжних світах, і в цих світах, принаймні мені так здавалося, немає ані життя, ані смерті. Де вона вчилась або де працювала – я не знав (до певного часу), я навіть не був певен, що вона дійсно знала, чого хоче від життя.

А от я знав, чого хочу. Тоді мені хотілося стати актором. Я хотів мандрувати Європою з виставами або зніматися у фільмах, заробляти гроші акторським ремеслом та мати безліч коханок. Мені було чотирнадцять, і тоді мені хотілося мати навіть більше, ніж безліч. Мільйон безлічей. Приблизно.

Я тоді теж нічим не займався. Було літо, неймовірна спека змушувала людей ходити майже оголеними. Я закінчив дев'ятий клас нашої міської школи, і вже встиг вступити до бурси на кухаря. Батько казав, що це – ПРОФЕСІЯ. Так і казав, великими буквами:

– Це – ПРОФЕСІЯ, синку! З голоду не подохнеш!

Я діяв відповідно до батькових бажань і навіть не думав, щоб хоч якось обмовитись про те, що хочу стати актором.

Студенти в університетах складали останні іспити та захищали останні дипломи, місто ліниво готувалося до липня, який обіцяв бути найспекотнішим за останні сто п'ятдесят років.

Я швендявся містом, зупинявся біля вітрини бакалійної крамниці та кіоску з сувенірами, підглядав за дівчатами, які купалися у рівчаку, що його мешканці гордо іменують річкою, іноді ходив на сеанси у кіно, слухав радіо й бігав.

Якось нам показували фільм про одного пацана, який швидко бігав. Спочатку він бігав від якихось не надто приємних типів, що його цькували, потім на футбольному полі, згодом на війні, а в кінці він бігав просто так… І мене після фільму, як завжди після перегляду якогось хорошого кіна, відвідало таке дивне відчуття, що я теж так можу: я теж можу бути героєм, розгромити десяток ворогів одним ударом, стати надзвичайним коханцем або, як після цього фільму, – добрим і простим хлопцем, який швидко бігає і знає, що йому треба в цьому житті. Мої ноги мені дозволяли бігати швидше за всіх у нашому місті, і я бігав, щоправда у тринадцять я почав курити, і після години бігу мене звалювала задишка.

Друзів у мене не було. Так сталося, що всі мої однолітки розділилися на дві групи. Одні були заядлими хуліганами, ще тими піратами (так їх називав мій старий), постійно сиділи в міському кафе-барі «Нострадамус», і я, чесно кажучи, намагався обходити їх десятою дорогою. Ні, вони мене не чіпали, вони взагалі рідко помічали моє існування, але, як кажуть, береженого Бог береже. Іншою групою були професорські синки. Особливо вирізнявся Сардінов, син декана Першого університету. У Сардіна, як усі його звали, була густа шевелюра білого карельского волосся і засмагле міцне тіло. Звичайно, що в нього були закохані всі дівчата міста. Ну, майже всі. Він був сильний, спритний, мав вольовий характер, проте був дещо тупенький. Його ж батько мав достатньо грошей і збирався віддати Сардіна до престижного столичного університету, хоча, наскільки мені відомо, Сардін хотів стати військовим. Не сумніваюся, що у військовій формі він був би ще більшим красенем. Однак навряд чи він уступить до військової академії, бо у його старого, Сергія Донатовича, характер більш ніж владний, і Сардін відверто побоюється свого батька, хоча і намагається це приховати.

Сардіну було шістнадцять, і він уже мріяв про абсолютну, неподільну владу. Досягти своєї цілі Сардіну допомагав синок професора Третього університету Ваня Ніколаєвський. І річ у цій повісті піде скоріш про Ваню, ніж про Сардіна. Звичайно, що він не буде головним персонажем, але те, що персонажем він буде – це точно. Свого часу Ваня перехворів важкою онкологічною хворобою, і тепер голова його була схожа на голову видатного молдавського діяча революційного руху Григорія Котовського. Або на голову сучасного поета Горобчука. Що кому ближче. Ваня мені імпонував більше за всіх, але його належність до вищого класу (в масштабах нашого міста, звичайно) не давала змоги нам здружитися, адже мій батько був білетером, він з ранку до вечора сидів у своїй задушливій кабінці і не мав хоча б найменшої поваги. Він був найбільшим невдахою в місті та мав найменшу заробітну плату, а в нашому місті престиж завжди стояв у перших рядах усіх можливих чеснот.

Я ж був його сином. Здавалося, найсамотнішою істотою в місті.

2

Кожного разу, коли йому хотілося підбурити когось на вчинок – будь-який, – він починав задихатись. Навіть якщо це й не злочин зовсім, а так, дитяча витівка. Ну не знаю, що там може бути. Часом він був дуже непередбачуваним…

Олександр Миколайович Культурний, завідуючий кафедрою суспільних наук Третього університету – радикальний маніяк. Це я зрозумів уже згодом. Його новаторські ідеї щодо дивних учинків та організації нестандартних подій завжди вражали всіх мешканців містечка. Це ж треба так його придумати, замудрити, а потім ще й застосувати. У практичному сенсі, я маю на увазі.

Якщо глянути на Культурного новим, свіжим поглядом, то одразу здасться, що він – людина середньої примітності. Такий міг би підробляти статистом у якомусь дешевому серіалі, і ніхто б його скромної фігури не помітив би. Але якщо глянути на нього вдруге, або, навіть, утретє, то одразу захочеться не тільки розглядати його обличчя, але й мацати, вивчати, досліджувати. Очі Олександр Миколайович мав невеличкі, але красиві. Важко називати блакитні ґудзики його очей красивими, якщо ті ґудзики належать людині, якій уже давно перевалило за шістдесят, але, як не дивно, ці очі справді були красивими, і вони, не побоюся цього слова, були млосними, неначе Культурний хотів весь білий світ. Щодо носа, то він, ніс, якщо взяти його окремо в долоню і глянути на нього не досить прискіпливо, був лише невиразною рожевою закарлючкою, але у поєднанні тонкогубого писка та цих, не побоюся цього слова, млосних очей, укупі з сильним, дольфлунгренівським підборіддям ніс Олександра Миколайовича набував якоїсь мальовничої чарівності – справжній естетський шедевр для цінителів носів.

Зрештою, Культурний був дуже охайний, майже педантичний у своєму чистому професорському образі.

У Культурного був друг, ідейний та науковий марксист Леонід Григорович Ніколаєвський. У них завжди було про що поговорити, у них взагалі були спільні інтереси. Що взагалі може бути прекраснішим за спільні інтереси? Коли ви розумієте один одного, коли все, як то кажуть, у любові та злагоді.

Ніколаєвський, уродженець Донбасу, теж був охайним. Якщо чесно, то він міг би навіть позмагатися в цьому з Культурним, однак його дещо розпливчатий організм створював трохи інший, хибний образ професора. Леонід Григорович, попри всю свою охайність і належність до чистоплотної верстви населення нашого міста, був трохи гладким, і ця невеличка вада могла докорінно змінити чиєсь уявлення про нього. Його жаб'ячі очі та губи, третє підборіддя, невиразні злякані оченята, високе, завше спітніле чоло прямо й безповоротно вказували на те, що був він несимпатичним, боягузливим типом із неприємним запахом з рота. Але ніхто й ніколи жодного разу не чув від Ніколаєвського ані неприємного запаху, ані якихось таких несимпатичностей. Лише іноді на нього находили напади неконтрольованого шаленства та безумства, але про це згодом.

Гаряче повітря на кафедрі викликало нудьгу. Будівля Третього університету була побудована в кінці сімдесятих з панельних плит, тому взимку там було надзвичайно холодно, а влітку від непомірної спеки під штукатуркою плавилися електричні дроти. Олександр Миколайович прогулювався своїм кабінетом і час від часу важко зітхав. Йому, вочевидь, було сумно. Я не знаю, коли йому було не сумно. Але зараз він мав такий стомлений та затхлий вигляд, що його було просто шкода.

Зазвичай, коли Культурний говорив, здавалося, що він плюється киселем: у його інтонаціях навіть найпростіші слова могли здатися важкими науковими термінами, а найцікавіші речі – неймовірно прісними. Іноді навіть йому самому було нудно, тому він намагався говорити лише у виключні моменти, коли не сказати що-небудь просто неможливо. Лекції він читав повільно, розтягуючи слова, тому перед його парами студенти випивали дві-три порції кави.

Леонід Григорович, навпаки, був жвавою та експресивною людиною, його лекції аж захлиналися від кількості революційних гасел, промов та маніфестів, його обличчя набувало багряного відтінку, а сам він нервово посмикував усіма своїми кінцівками. Студенти його не любили, однак поважали: у Ніколаєвського був цікавий метод викладання, проте він ніколи не вислухував своїх студентів, натомість гарячково махав руками й кричав: «Маячня, ви говорите маячню!»

Але, як не дивно, з цього дня вони обидва кардинально змінились. Ніколаєвський значною мірою притупів, а Культурний, навпаки, набув хоч і збитого, але другого дихання. Чим це було спричинено – навряд чи зараз я зможу доступно пояснити. Знаю лише, що Культурний узявся за справу свого життя.

Обидва професори були дивними й лагідними дідками. Обом було за шістдесят і обидва, якщо щось і затівали, то затівали завзято і завжди у злагоді.

У той день наприкінці червня в приміщенні кафедри були тільки три людини: Культурний, що мляво снував уздовж дешевих, типових для таких приміщень шаф, обвішаних графіками і планами, Ніколаєвський, який сидів на типовому конторському столі, підібравши під себе свої повні білі ноги, та Валя Патлань, вирлоока, вибілена пергідролем методистка кафедри. Саме вона міняла Олександру Миколайовичу катетери та віддано допомагала обом в усіх їхніх справах.

– Знаєте, – раптом заговорив Культурний, – я от учора слухав одну передачу по радіо, там широко розкривалася тема фестивалів і карнавалів. Я ось що подумав. Пам'ятаєте, минулої осені Перший університет улаштував парад зірок: якщо я не помиляюся, його очолював цей, дай бог пам'яті… Валерій Малишев. Тоді на нього вийшла подивитися добра половина міста, і це в значній мірі сприяло підняттю авторитету їхнього закладу.

Культурний замовк. Він почав задихатись…

Наливши собі водички, він продовжив:

– Маю на меті запропонувати вам одну ідею. Безсумнівно, вона здасться вам у деякій мірі безглуздою і нераціональною, проте довіртесь, вона небезпідставна, тобто… що я хочу сказати: я не спав усю ніч і дійшов до думки, що нам, тобто нашому університету, а особливо кафедрі, було б доречно влаштувати щось і собі.

– Що влаштувати?! – різко запитав Ніколаєвський.

– Що влаштувати? – перепитав Культурний і, певно забувши, що він хотів улаштувати, ще раз повторив: – Що влаштувати…

– Так, мій любчику, – затрясся на місці Леонід Григорович, – що влаштувати?

– Ну, певно що не виставку воскових фігур, – зупинився Олександр Миколайович. – Нам потрібно щось грандіозне, щось виразне, що заживе велетенської слави, що сколихне всіх небайдужих та байдужих, що розвалить існуючу систему!

Від останніх слів Ніколаєвський ледь не спалахнув від екстазу.

– Так-так, моя пташечко, – зааплодував Леонід Григорович. – Систему вже давно необхідно розвалити, натомість ми маємо побудувати нове, гармонійне, як мінімум соціалістичне суспільство, яке поведе наступні покоління до розвиненого комунізму. Тут необхідно діяти радикально… Тільки, ластівко моя, поясніть мені, що саме ви задумали? Революцію?

– Та господь з вами, Леоніде Григоровичу, не революцію, однак те, що я задумав має зіграти вирішальну роль у піднятті авторитету нашого університету. Ви подивіться на рейтинг. Ми на останньому місці. Навіть Четвертий, який завжди мовчить і дотримується нейтралітету, – і той нас випередив. Мені здається, що з цим треба щось робити. Тому я і прийшов до думки, що нам украй потрібно щось влаштувати.

І Олександр Миколайович почав задихатися, неначе останній астматик на цій планеті.

Валя Патлань мовчки спостерігала за розмовою, іноді щось фіксуючи в чорному блокноті в замшевій обкладинці. її великі витріщені очі стежили за кінематографічними вісімками: то за одним, то за другим професором, неначе за пінг-понговим м'ячиком. Леонід Григорович час від часу поглядав на відчайдушно великі Валині груди, а тому не міг зосередитися на розмові, однак пролетар у ньому переважив над чоловіком, і він таки зосередився, смачно чмокаючи великими губами, він усе ж таки натиснув на Культурного, і той виклав весь план дій щодо влаштування чогось грандіозного, на що Ніколаєвський відреагував миттєво:

– Зробимо! І це буде неперевершено.

– Інакше, – підвищив свій клейкуватий голос Культурний, – і сенсу нема що-небудь робити.

Валя була у захваті. Випрямивши трохи згорблену спину, вона дала зрозуміти, що і вона, і її груди у повній бойовій готовності і професорам залишиться лише дати команду, як вона разом зі своїм бюстом кинеться на амбразуру і зробить усе необхідне, а якщо треба, то навіть перегризе чиюсь горлянку.

– Рано, – сказав Культурний, – гризти горлянки. Але дякую. При розподілі преміальних ми врахуємо ваші прагнення.

І всі троє непристойно посміхнулись…