Текст книги "Музиканти сміються"

Автор книги: Антон Муха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц)

– Мадам, – здався нарешті Рубінштейн, – ви примушуєте мене поступитися. В залі справді є одне, лише одне місце, яке я можу запропонувати вам.

– Ви справжній джентльмен, маестро. Де ж воно?

– Біля рояля, мадам!

Знавець музики

Один нью-йоркський мільйонер, який видавав себе за великого любителя і знавця музики, влаштував у себе вдома концерт Артура Рубінштейна. Відомий музикант обрав для цього виступу лише мінорні твори і закінчив концерт виконанням ноктюрна Шопена, зігравши його з особливою задушевністю й ніжністю.

Після концерту господар подякував Рубінштейнові і між іншим зауважив:

– Я забув вас попередити, маестро, що ви можете грати гучніше. Адже сусідів у мене немає, я сам займаю увесь цей будинок…

Джільї хвилюється

Відомому італійському співакові Беньяміну Джільї робили операцію під наркозом. Артист від хвилювання почав рахувати: «Один… п'ять… вісім…» Лікар попросив його рахувати більш уважно, на що Джільї відповів:

– Пане лікарю, не забувайте, що я опинився в надто важкому становищі: біля мене нема суфлера.

Віруючий лев

Наприкінці 1890-х років у Петербурзі з великим успіхом йшов балет «Дочка фараона», поставлений відомим балетмейстером Маріусом Петіпа. У першій дії фігурував лев, який ішов по скелі і, вбитий стрілою мисливця, надав униз. Лева «грав» досвідчений статист. Брав за цю «роль» чималі гроші. Одного разу він захворів. Петіпа хотів було відмінити виставу, та свої послуги запропонував інший статист. Петіпа стежив за ходом дії. Ось іде «лев», мисливець пустив стрілу. Та «лев» злякався й не хотів падати в «провалля». Петіпа нервує, показує статистові кулак. Тоді сталося чудо. «Лев» підвівся на задні лани, перехрестився правого передньою й стрибнув униз.

Попередник «авангардистів»

Американський піаніст XIX ст. Леопольд Мейєр прославився деякими дивацтвами. До останньої хвилини він звичайно сидів у залі серед публіки. В критичний момент, коли йому треба було бути на естраді, Мейєр схоплювався з місця, біг поміж рядами й миттю добігав до інструмента. Потому він знімав фрак, закурював сигару й пропонував присутнім, якщо вони хочуть, зробити те саме. Нашвидкуруч виконавши програму, піаніст на «біс» імітував гуркіт, калатання дзвонів, крики тварин, б'ючи для цього по клавішах кулаками, ліктями і… носом.

Яка несправедливість, що його забули! А може це не випадково?

Конкуренти

1904 року тринадцятирічного Сергія Прокоф’ма повезли для вступу в Петербурзьку консерваторію. «Вступний іспит, – згадує композитор, – пройшов досить ефектно. Переді мною екзаменувався солідний, з бородою чолов’яга, котрий приніс як свій творчий доробок романс без акомпанементе. Я ж ввійшов, згинаючись від ваги двох папок, в яких лежало: чотири опери, дві сонати, симфонія та чимало фортепіанових п’єс.

– Це мені подобається, – сказав Римський Корсаков, що приймав іспити…»

Про цей випадок зберігся майже стенографічний звіт-лист Сергія батькові на 15 сторінках…

Нерівні сили

1915 року на прийомі в одного мецената до Прокоф'єва з «чарівною» світською посмішкою підійшов молодий шикарний поручик:

– А знаєте, Сергію Сергійовичу, – сказав він, – нещодавно я був на вашому концерті, слухав ваші твори й мушу сказати… нічого не зрозумів.

– Мало кому квитки на концерт продають… – байдуже відповів Прокоф'єв, гортаючи журнал і навіть не глянувши на офіцера.

Не маючи зла

Оркестр, виконуючи симфонічну картину «Сни» Прокоф’єва, страшенно фальшував. Після концерту гнічений диригент вибачався перед композитором:

– Ви не сердитеся, Сергію Сергійовичу, за всі наші фальшиві ноти?

– Даруйте, – відповів композитор. – Тут взагалі по було жодної правильної ноти. Я цей твір і вважай за чужий.

Точний діагноз

Композитор і піаніст О. Черепнін (син відомого російського композитора А Черепніна) розповідає, що на початку століття в колі його друзів існував одностайно підтримуваний культ Прокоф'єва. Захоплення молоді своїм куміром було настільки велико, що вони вирішили навіть вести літочислення з 11 квітня – дня народження Прокоф'єва. I ось одного разу в цей день Прокоф'єву було надіслано поздоровлення… з Новим роком.

Відповідь прийшла негайно: «Поздоровляю з днем вміщення до божевільні».

Ніжний Прокоф'єв

Одного разу в московській «Кав’ярні поетів» Прокоф’єв грав свою фортепіанову славнозвіслу п'єсу «Наслання».

В цей час у залі був Маяковський. Він сидів за одним із столиків і щoсь вихоплено малював.

Наприкінці вечора Прокоф'єв одержав свій портрет з написом «Сергій Сергійович грає на найніжніших нервах Володимира Володимировича».

Спритний «король»

У 1919 році в Чікагському оперному театрі готувалась вистава опери Прокоф’єва «Любов до трьох апельсинів». Подіями зацікавились «апельсинові королі». Один з них запропонував дирекції театру велику суму за те, щоб йому дозволили вивісити в фойє плакат. На плакаті були зображені величезні апельсини, а внизу напис: «Ці апельсини надихали Сергія Прокоф'єва. Він вживав фрукти лише нашої фірми!»

Виняток з правил

Розмовляючи з репортером, славнозвісний скрипаль Кльман, посміхаючись, сказав:

– Коли тринадцятирічним хлопчиком я дебютував у Перліні, всі говорили тоді: «Невже це виняток? У такому віці!..» Тепер, коли мені сповнилось 70 літ, усі кажуть те саме.

Надійний засіб

Якось учень поскаржився своєму педагогові, професору Ленінградської консерваторії М. Черепніну, що в нього не виходить романс і попросив поради.

– Зробіть дуже просто, – відповів Черепній, – напишіть десять романсів, киньте їх у грубку, одинадцятий вийде як слід.

Титулований піаніст

У кінці минулого і на початку теперішнього століття деякі віртуози широко використовували для реклами свої звання і нагороди. «Кавалер командорського хреста Ордена корони італійської, командорського хреста іспанського Ордена Ізабели католицької, командорського хреста (з діамантами) болгарського Ордена Заслуги, командорського хреста турецького Ордена Моджида, офіцерського хреста австрійською Ордена Фраица Йозефа, великої золотої медалі короля баварського» – так афішував себе останній з учнів Ліста, відомий піаніст Еміль Зауер.

Точнісінько, як деякі сучасні лауреати!

Трубач зачекає

Один з найстаріших німецьких диригентів Гермам Шорхон славився своєю пунктуальністю. Він вимагав від оркестрантів, що виступали під його керівництвом, найсуворішої дисципліни. Разом з тим Шорхену не бракувало й гумору. Про це свідчить ось такий випадок, що трапився з ним у Цюріху.

Прийшовши на першу репетицію симфонічного концерту з місцевим оркестром, диригент помітив, що музиканти запізнюються. Нарешті, зібралися, здавалося 6, усі, але диригент сказав, що немає першого трубача і що без нього починати репетицію неможливо – доведеться почекати. Послали по трубача. А коли через хвилин п'ятнадцять той прибіг, на ходу вибачився і почав швиденько перегортати ноти Шерхен спокійно постукав паличкою по пультові й звернувся до самих струнних:

– Отже, панове, почнемо з «Маленької нічної серенади» Моцарта.

Дама-критик

Одна французька балерина виступала в маленькому балеті, що його написали А. Онеггер і А. Хеллс. Але, цілком природно, зірка не могла пожертву вати особистим успіхом ради сучасної музики. Закінчувала вона свій виступ трьома мазурками Ф. Шонена. Після вис гави одна дама, що трохи була знайома з Артуром Онеггером, підійшла до нього й, потискуючи йому руку, з хвилюванням промовила:

– Я в захваті від вашого балету! Так! Так! Запевниш вас! Мені, щоправда, не затюморочив голови його початок, зате три маленьких номери в кінці…

– Хвалю вас, мадам, за чудовий доказ несхибності вашого смаку: то були три мазурки Шопена…

– Ох… Я впізнаю вас і в цьому… Ви кажете так через свою скромність…

Ейнштейн і арифметика

В одному домі зустрілись Альберт Ейнштейн і Ганс Ейслер. Знаючи, що Ейнштейн грає на скрипці, господарка запросила його заграти що-небудь в ансамблі з Ейслером. Ейслер сів за рояль, Ейнштейн почав лагодити скрипку. Декілька разів композитор робив вступ, та Ейнштейн ніяк не міг потрапити в такт. Усі спроби почати разом були марні. Залишаючи рояль, Ейслер жартома зауважив:

– Не розумію, як це весь світ може вважати за велику людину того, хто не вміє рахувати до трьох.

Не той учень

Коли американський композитор Джордж Гершвін здобув вже світову славу, вій раптом, на загальний подив, вирішив повчитися деякий час у когось із сучасних майстрів композиції. Гершвін поїхав до Парижа і звернувся до славетного французького композитора Моріса Равеля.

Равель, який добре знав і високо цінував творчість Гершвіна, із здивуванням подивився на американського гостя:

– Ви хочете навчитися у мене композиції? Я, звичайно, міг би дати вам кілька уроків, але, скажіть мені одверто, навіщо вам ставати другорядним Гавелем, коли ви вже й так першорядний Гершвін?

Дитина є дитина

У «Спогадах» відомого російського диригента й музиканта А. Б. ХессІна є сторінка, де розповідається про приїзд на гастролі до Петербурга семирічного італійського «вундеркінда» – диригента Віллі Ферреро.

«Зала колишнього дворянського зібрання була переповнена публікою, що жадала сенсацій і створила для Ферреро небувалий успіх…

Не можу не згадати: в концерті стався трагікомічний інцидент, в якому побічно і я був винен…

Я дуже полюбив хлопчика і під час концерту подарував йому дитячу залізницю з рейками, семафором та іншими атрибутами. Віллі так нею захопився під час антракту, що навідріз відмовився диригувати другою частиною концерту.

«Невже вам важко, – благав він мене зі слізьми на очах, – продиригувати другою частиною. Адже ви також гарний диригент!»

Коштувало величезних зусиль ублагати його продовжувати концерт».

Відповідь по суті

Відомий французький диригент Ігор Маркевич навчався у Парижі по класу композиції у Наді Буланже разом з синами Ігоря Стравинського. Розповідають, що один з них дуже заздрив талановитому юнакові і якось не втримався й сказав:

– Вам не поталанило, бо не так легко носити ім’я «Ігор» після мого батька.

– Не важче, ніж носити прізвище Стравинський, – відповів Маркевич.

Незабаром побачимо…

Декілька десятків років тому в Парижі дуже славився музичний критик, який за доброзичливі рецензії вимагав грошей від артистів. Раз до нього звернувся й соліст опери «Комік» Батель. Він попросив впливового критика написати прихильну рецензію про виконання ним нової ролі в найближчій прем'єрі. Але при цьому підкреслив, що зараз перебуває в скрутному фінансовому становищі і розрахуватися зразу не може. Зате наступного місяця віддасть йому сторицею.

Рецензент великодушно запевнив артиста, що той може йому довіритись. Незабаром з'явилась велика стаття, але соліст опери згадувався лише наприкінці. «Пан Батель багатообіцяючий артист. Незабаром, побачимо, виправдає він наші надії чи ні!»

Вільна транскрипція

В одному містечкові після першого концепту відомої польської піаністки Барбари Хессе-Буковської до неї підійшов репортер місцевої газети.

– Які твори ви найбільше любите і найчастіше виконуєте? – запитав вій.

– Мазурки, полонези та вальси Шопена, відповіла піаністка.

Переглядаючи наступного дня газету, вола побачила заголовок великими літерами:

«Хесса Буковська найбільш полюбляв танцювальну музику».

Поспівчував

Якось популярний польський співак Ян Кіпура сидів у берлінській кав'ярні і розмовляв з своїм випадковим сусідою. Незнайомець назвав прізвище, а Кіпура – своє.

– Я щасливий з вами познайомитись, – пане Кіпура, – ввічливо промовив співбесідник співака. Артистові це сподобалось, і він почав розповідати про США, звідки нещодавно повернувся.

– Уявіть собі: в досить таки пристойному товаристві мене запитують: «Хто ви?» Я відповідаю: «Кіпура!» Ви не повірите, жоден з присутніх не знав, хто я такий.

– Яка темнота! Цікаво, як ви після цього повелися?

– Я обурився і пішов!

Незнайомець довго співчував Кіпурі, а тоді сказав:

– Тільки подумати, в наш час не знати такого славетного… піаніста!

Старенький Радамес

В 1918 роді, бурхливому, грозовому, сповненому всіляких несподіванок, важко було когось чимось здивувати. І все ж таки глядачі, присутні на одній з вистав «Аїди» Д. Верді в Київському оперному театрі, були неабияк вражені…

Ось запальний молодий Радамес збирається в далеку дорогу, І жрець благословляє його на ратні подвиги. Спадає завіса, тягнеться страшенно довгий – понад годину – антракт (Радамес блукає в пустелі?). І от, нарешті, починається 3-тя дія, з’являється Радамес, але що це? Невже він так змарнів і постарів за час свого походу? Замість колишнього красеня юнака перед слухачами постав старенький врівноважений мудрець. Замість ніжного ліричного лунає драматичній тенор. Ось тут і розгадка: артист Петро Райчев втомився на важкій для його голосу партії Радамсса і відмовився співати далі. Довелося терміново шукати іншого співака й умовляти його виручити виставу.

Все це не завадило жерцям замурувати нещасних закоханих Аїду і Радамеса!

Себе він поважати змусив…

Український радянський композитор Герман Жуковський з ніжністю, хвилюванням і водночас з легкою посмішкою згадує далекі роки, коли він почав учитись музиці, Бо справді ж, крім трагічних подій, нестатків, важких днів, скільки траплялося й веселих, комічних ситуацій! Ось одна з таких історій.

…Молодого хлопця, що виявив музичні здібності, відрядили з військової частини на навчання до Київської консерваторії – і він з'явився перед педагогами у всій своїй бойовій красі: в довгій не по зросту, шинелі, в будьонівці, з величезною хвацькою кобурою маузера. Оскільки інші вакансії були зайняті, хлопцю дісталась віолончель. Бувши людиною дисциплінованою, він не сперечався. Перші теоретичні ази юнак засвоїв досить легко, важче було навчитися грати. Якось на одному з занять старенький викладач, слухаючи старанні вправи віолончеліста по видобуванню ноти «ля», сердито буркнув: «нижчє!». Той ковзнув пальцем вниз аж до п’іставки, «Вище!» – зарепетував дідок. Учень ковзнув вгору. «Нижче!» – почулося знову. Тоді хлопець кинув Інструмент, схопився з місця і знервованo крикнув: «Вище, нижче, вище, нижче… Скільки ж можна? А це у мене що?» – і багатозначно поплескав по кобурі…

І хто його знав!

Відома в довоєнні роки українська співачка Лідія Колодуб розповідала:

– Якось на одному з академічних концертів я виконувала романс С. Рахманінова «Кабы знала я».

Я страшенно розхвилювалася і забула всі слова, крім первого рядка. Довелося співати романс, незліченно повторюючи одне й те ж: «Кабы знала я, кабы ведала, кабы знала я, кабы ведала…» І справді, коли б я у той час знала слова, романс виглядав би трохи інакше!

Пустотливі фуги

Під час весняних студент О. Гаук (згодом відомий радянський диригент) вирішив пожартувати.

Він написав фугу, в якій використовував, де треба й не треба заборонені педагогікою паралельні квінти, посилаючись на те, що вони часто зустрічаються у фугах Баха.

Наслідок був плачевний: Гаук одержав двійку та ще й на горіхи дісталося від Глазунова, який все ж дозволив складати іспит восени.

Влітку Гаук багато працював, написав більше 25 фуг, досконало вивчив «Мистецтво фуги» Й. С. Баха і зробив фугу за всіма необхідними правилами, відверто знущаючись з консерваторських канонів. Гаук дістав п'ятірку, але професор Соколов після іспиту сказав:

– Я зробив би навпаки: весною поставив би вам відмінно, бо тоді в вашій фузі була хоч музика, а зараз – одиницю.

Професор, очевидно, зрозумів студента.

Маяковський співає

Одним з перших уже професійних концертних виступів Сергія Яковича Лемешева була участь у бригаді по обслуговуванню кримських курортів. Саме тоді в Криму перебував В. Маяковський… Поет взагалі не любив ходити на концерти.

– Та якось, – пригадує С. Лемешев, – вийшовши на естраду, я побачив його величезну постать. Маяковський прихилився до дверей і наготувався уважно слухати. Знаючи його прямий характер і невизнання збірних концертів, я не лише страшенно збентежився, а просто отетерів і не одразу зважився заспівати.

Який же я був радий, коли другого дня Маяковський сам підійшов до мене, похвалив учорашнє виконання і запросив мене зіграти з ним партію на більярді!

Наслухавшись про його більярдні рекорди, я попередив, що буду поганим і нудним партнером: який, справді, інтерес розгромити супротивника з одного маху. Володимир Володимирович відповів:

– Нічого, я дам наперед вам чотири кулі.

І ми пішли. Він зі страшною силою розбив піраміду, попередивши, що той, хто програє, полізе під більярд і щось там заспіває. Мені нічого не лишалося, як прийняти цю умову. Потім Маяковський зняв чотири кулі, що висіли над лузами й поклав їх до мене. Далі, па моє цілковите здивування, партія склалася для нього невдало. Сталося так, що майже після кожного удару він підставляв мені чергову кулю, яку я без труднощів забивав. В результаті я виграв і не встиг отямитися, як Володимир Володимирович поліз під більярд і заспівав басом «Пісню індійського гостя»!

Благословення тенорові

Відпочиваючи влітку 1938 року в Криму, якось під час прогулянки С. Лемешез розповів славетному акторові Б. В. Щукіну про свою мрію – проспівати всього Чайковського – і запитав, чи не видається це занадто сміливим? Щукін гаряче підтримав його ідею, але поцікавився, що саме бентежить співака.

– Та як же, – відповів Лемешев, – скажімо, романс «Благословляю вас, ліси» написаний автором для басу, а в мене легкий, ліричний голос!

На це Борис Васильович відповів:

– А чому неодмінно слід благословляти ліси басом? Можна й тенором!

Про що говорити?

Молодші композитор написав музику до оперети. Попросив І. Дунаєвського послухати. Той погодився. Пройшла перша дія. потім друга. Дунаєвський– ані пари з уст. Нарешті вся партитура була зіграна. Запанувала тиша. Молодий композитор не витерпів, записав:

– Чому ж ви мені нічого не кажете?

– Але ж ви мені нічого не сказали, – відповів Дунаєвський.

Не можеш – не берися

Іван Семенович Козловський чудово виконував партію Пінкертона в опері Пуччіні «Чіо-Чіо-сан». Заключний дует першого акту в його виконанні – то справді пісня всепереможного кохання, могутня розрядка бурхливих почуттів. Закінчуючи дует, співак брав Чіо-Чіо-сан на руки і ніс через усю сцену.

Це був щирий емоційний порив – ні, не лише Пінкертона, а й актора. Він і виник вперше саме як порив, просто під час спектаклю, а не був задуманий і розрахований завчасно.

Багато хто з виконавців ролі Пінкертона наслідували Козловського, але не його вміння співати чи взагалі триматися на сцені, а саме цей «силовий прийом». Якось на гастролях один тенор, невисокий чоловічок, вирішив продемонструвати свої можливості. Виконавиця ролі Баттерфляй була чудова співачка, але вельми дебела дама. Коли дія доходила до фіналу, оркестранти, що знали про наміри співака, посхоплювалися зі своїх місць, не звертаючи уваги на розгніваного диригента: гастролер, схопивши перелякану мадам Баттерфляй на руки, стрімко кинувся вперед і… впав на неприродно зелену траву сцени.

Одначе, це не знітило актора. Він підхопився і знову спробував продемонструвати свою силу, і… знову його спіткала невдача, супроводжувана реготом глядачів.

Соліст-білетер

– «Де ти, де ти, озовися?» – співай арію Володимира Ігоровича (з опери О. Бородіна «Князь Ігор») і. С. Козловський. І раптом у половецькому стані появився… старенький білетер, несуни на таці склянки з чаєм: він побачив порожню сцену и подумав, що завіса спущена. У залі збентежилися, актори переживали за Козловського, але всі радо здивувалися з його артистичної витримки: він навіть оком не змигнув – ніби й не помітив, що трапилося.

У перервах між бомбардуваннями

Взимку 1941–1942 року, коли Москва була в стані облоги, філіал Великого театру, незважаючи на часті бомбардування, не припиняв роботи.

У новій виставі «Севільського цирульника» парою Альмавіви виконував Козловський, а партію Дон Базіліо – Рейзен. Використовуючи можливості речативу без музики, актори стали грати гумористичну пантоміму на злободенну тему. За ходом дії чути, як хтось стукає, а на сцені співають:

– Хто там стукає?

У відповідь чути:

– Командо, командо, відчиніте двері!

Апьмавіва:

– Не відчиняйте!

Дон Базіліо:

– Чому?

Альмавіва:

– Як увійдуть, оголосять повітряну тривогу.

І далі в такому стилі під схвальний сміх усієї зали.

Самопожертва

Народний артист РРФСР, актор МХАТу М. К. Свободін згадує:

«Якось після великого сольного концерту І. С. Козловського публіка не хотіла розходитися навіть після того, як у залі й на сцені погасили вогні. Втомлені білетери благали глядачів покинути залу, але овація не вщухала. Раптом хтось крикнув:

– Він вийде!

І люди кинулися на вулицю.

Незважаючи на лютий мороз, юрба терпляче стояла біля рундука. Що робити? Я вирішив виручити втомленого Козловського. Сказало зроблено. Але оскільки я нічим не схожий на Козловського, я насунув на лоба його шапку, комір шуби обмотав шарфом, взяв його панку з нотами іі вийшов. Не встиг я зійти зі сходів (а ліхтарі вже були погашені), як залунали оплески, потім закляклі напівзамерзлі дівчатка й літні дами оточили мене суцільним колом і, стиснувши так, що я ледве не віддав богові душу, понесли мене до «моєї» машини.

Я відчув, як від моєї шуби відриваються «з м’ясом» гудзики, а чиясь рука тягне з мене краватку… По пам’ятаю, як мене ввіпхнули в машину, пригадую тільки, що вона поїхала юзом і вткнулася деренчливими фарами в паркан…

Тоді озвірілий шофер Івана Семеновича вискочив із машини й несамовитим голосом закричав:

– Та це ж не він! Не він!!!

Натовп на якусь мить заціпенів, оглянувся й побачив… хвіст іншої машини, в якій від’їздив Козловський.

Я почув з натовпу кілька непохвальних реплік на свою адресу і, розтерзаний, пішов додому. На щастя, вулиці тоді не були такі освітлені, як нині».

Кмітливий бас

У спектаклі «Євгеній Онєгін», у сцені дуелі, не вистрілив пістолет. Під стриманий сміх публіки Ленський все-таки впав. Розгублений Онєгін забув про свою репліку. Тоді кмітливий бас Зарецький, замість «убитий», ламаючи музичний рисунок фрази, проспівав речитативом:

– Він помер від розриву серця.

Це було так несподівано, що сміх у залі стих: одні не знали тексту, інші збагнули, на яке геройство відважився бас, аби врятувати ситуацію.

За лаштунками

У центральній арії Фауста з одноіменної опери Ш. Гуно є дуже важке місце: «до» третьої октави. Наприкінці арії тенори часто видихаються і беруть заключне «до» з великою натугою або зовсім не беруть його. Відомий тенор P. С. Чаров розповідав, як, ще замолоду, він з перших лаштунків брав це нещасливе «до» замість одного знаменитого італійського гастролера, а той тим часом повертав голову так, що одурена публіка всі лаври складала до ніг італійця.

Устами дитини

Диригент Роберто Бенці, здебільшого знаний з фільмів «Прелюдія слави» і «Поклик долі», дуже рано почав виявляти музичні здібності. Він мав гарний слух і ноти вивчив раніше, ніж абетку. Якось він з батьком пішов у гостину і там засперечався з дорослими: хлопчик стверджував, що нота, яку всі мали за фа-дієз нібито була фа чисте.

– Поглянь на клавіатуру, Роберто, ти ж бачиш – клавіша чорна. Отже, це фа-дієз, – доводив йому батько.

– Тоді її потрібно перефарбувати на білий колір, – не здавався Роберто. – Це фа чисте.

Згодом, коли перевірили настройку інструмента, виявилось, що рояль справді звучить на півтона нижче.

Визнання таланту

Прославлений співак Маріо Ланца мав виступати в провінційному американському місточку. На афішах поряд з іншими творами зазначалося: «Й. Брамс. «Коваль».

Через кілька хвилин до концерту в артистичну зайшов паруб’яга богатирської статури й подай співакові величезний коровай. Артист був дуже зворушений і почав був дякувати, але відвідувач перебив його:

– Я тутешній коваль і можу зробити ще більш цінний подарунок, якщо ви вставите в одну із своїх пісеньок кілька слів про те, що я також лагоджу радіоприймачі й мотоцикли.

Правильний наголос

Один талановитий піаніст, учасник Шопенівського конкурсу 1937 року, запитав Г. Нейгауза, якої той думки про його гру. Професор відповів:

– Ви талановитий, але на вашій грі написано: «Я граю Шопена», а треба було б, щоб чулося: «Я граю ШопЕна».

Подовжена насолода

Розповідають, що на одному із своїх останніх концертів чи не найстаріший радянський піаніст і педагог О. Гольденвейзер вирішив виконати «Мефісто-вальс» Ф. Шопена. Звичайно цеп твір звучить біля чотирьох з половиною хвилин. Цього ж разу він звучав трохи довше; пальці не слухались кволого піаніста, блискучого колись віртуоза, грою якого захоплювався Лев Толстой.

Поздоровляючи виконавця після закінчення концерту, Генріх Густавович Нейгауз сказав:

– Дуже вдячний, дорогий Олександре Борисовичу, за подаровану насолоду, це були найкращі півгодини мого життя!

Точність висловлювання

Одного разу серед учнів Г. Г. Нейгауза зайшла розмова про сонати Бетховена. Котрийсь із студентів рішуче заявив, що йому аж ніяк не до вподоби бетховенська «АппассІоната» і дивно, що цю сонату так підносять. Присутній при цьому професор докірливо глянув на студента й сказав:

– Молодий чоловіче, це ви їй не до вподоби, а не вона – вам.

Недостатня схожість

Висловлюючи своє захоплення вродою однієї з учасниць Міжнародного конкурсу ім. П. Чайковського, досить посередньої піаністки, хтось сказав;

– Погляньте, це ж викапана Венера Мілоська!

– Так, – підтвердив професор Генріх Нейгауз, – тільки для більшої схожості їй треба було б повідбивати руки!

Зустріч на «біс»

М. Богословський і С. Кац виступали із спільними авторськими концертами, де кожному належало по відділу. Якось два концерти мали відбутися одночасно, але в різних місцях. Вихід був один: в антракті кожен з авторів мав устигнути на машині добратися до місця іншого концерту.

І ось починається концерт. На естраду жваво виходить Микита Богословський і вклоняється:

– Добридень, я композитор Сигізмунд Кац.

У залі лунають дружні оплески: авторів знають лише на прізвище. Потім композитор розповідає про «себе», про «свою» творчість, блискуче імітує манери, жести, інтонацію голосу, улюблені слівця свого колеги. З тією ж дивовижною майстерністю перевтілення він виконує під власний акомпанемент популярні пісні Каца «Бузок цвіте», «Шумів суворо брянський ліс» та ін.

Перший відділ закінчується зливою оплесків. М. Богословський одразу ж сідає в машину і їде на інший концерт. А тут після антракту починається другий відділ. На естраду жваво виходить С. Кац і кланяється:

– Добридень, я композитор Сигізмунд Кац.

У залі – незрозуміла мовчанка, чути сміх. Дещо знічений автор, не розуміючи в чому справа, всіляко прагне налагодити контакт з аудиторією: він слово в слово повторює вже відому публіці розповідь про себе, про свою творчість. Нарешті, він сідає за рояль і починає співати своїх пісень. Але що далі, тим більше наростає в залі веселе пожвавлення і врешті-решт розлягається гомеричний регіт. Це був, мабуть, найвеселіший концерт для аматорів пісні і найнеприємніший вечір у житті потерпілого композитора.

Бензин і арфа

Колись в Одесі С. Кац писав музику до кінофільму «Боксери». Музика легка, естрадна, оркестр гранично малий. Для розмаїтості композитор все ж вирішив надати декілька акордів арфі. Дізнавшись про це, інспектор оркестру, що прийшов по партитуру, не на жарт розхвилювався:

– Бога ради, не пишіть арфи!

– Чому?

– Нема бензину!

…Нарешті композитор зрозумів, що кіностудія міститься за містом, а арфу потрібно везти вантажівкою.

Форма й зміст

Суворі роки ленінградської блокади… Лютий мороз. У переповненій глядачами залі з успіхом відбувається концерт Володимира Софроницького. На руках музиканта рукавички з «обрізаними пальцями». Хтось серед глядачів зітхає:

– А в трамваї мали б його за кондуктора.

Не чекав

У США в 1962 році було продано мільйонну довго гральну платівку з записом Першого концерту Чайковського у виконанні Вана Кліберна. Вперше в історії американського звукозапису диск з класичною музикою досяг такого тиражу. До цього мільйонні ти ражі на платівках мали тільки популярні джазові співаки.

– Ніколи не думав, що досягну рівня виконавців рок-н-ролла, – зізнався Ван Клібери.

Гросмейстер із співів

Заслужений тренер СРСР ризький майстер Олександр Кобленц був разом з екс-чемпіоном світу Михайлом Талем на міжзональному турнірі. Вихідного дня вони пішли на прогулянку, і Кобленц, я якого був приємний голос, виконував арії російською та італійською мовами. До тренера підійшла дама й сказала:

– Дякую за насолоду! Своїми співами ви нагадали мені одного артиста.

– Карузо? – нетерпляче запитав Кобленц.

– Ні… Василя Смислова!

Час – уперед

Доцент Саратовської консерваторії Арсеній Петрович Щанов пообіцяв студентам зіграти сонату для фортепіано Ф. Ліста, попередивши їх, щоб вони особливу увагу звернули на темп. Наступного заняття він гравцю найскладнішу, глибоку за думкою сонату, але ніхто з студентів не помітив особливостей його темпового трактування. Тоді педагог сказав:

– У часи Ліста що сонату грали за 31 хвилину, Нейгауз грає за 29 хвилин, я зіграв за 28, а сучасним хлопчикам-конкурсантам удається пробігти її за 24 хвилини. І як не дивно, ніхто цього не помічає.

Солодке покарання

Розповідають, що піаніст Яків Зак вирішив одного разу трішки покепкувати з Еміля Гілельса і зід його імені замовив величезний торт з доставкою додому. Наступного дня Гілельс запросив Зака до себе в гостину, нічим не виказуючи, що він у гніві за його витівку. Незабаром йому знадобилось вийти на хвильку, він вибачився й вийшов. Клацнув замок, і гість опинився у пастці. Чудово розбираючись у замках, тут він був безсилий щось зробити. Через' п'ять хвилин господар дому потелефонував гостеві і повідомив, що виїжджає на два дні. Якщо Зак захоче поїсти, то в буфеті на кухні лежить величезний торт. За два дні свій торт Зак, звичайно, з'їв.

Сюрприз

Костянтин Паустовський повертався з риболовлі. Їхали у товарному поїзді. Якийсь обдертий і неголений мисливець сидів при відчинених дверях вагона й співав. Він мав м’який, соковитий бас.

– Ось що! – сказав йому Паустовський. – Приїжджайте до Москви неодмінно. І то якнайшвидше. Я вас познайомлю з потрібними людьми. – І простягнуп аркуш зі своєю адресою.

Мисливець прочитав записку і запитав:

– То ви письменник?

– Так.

– Як же, знаю. Читав. Дуже радий познайомитися. Дозвольте й собі відрекомендуватися: соліст Великого театру Олександр Пирогов.

Головне – дебют

Після закінчення XXVI чемпіонату СРСР з шахів гросмейстер Марк Тайманов, він же першокласний піаніст, разом зі своєю дружиною – також відомою піаністкою Любов'ю Брук – дав у Тбілісі два концерти. Один з них, у супроводі симфонічного оркестру, відбувся у Великій залі оперного театру, другий – сольний – в Малій залі театру імені Руставелі, де під час чемпіонату відбувалося лише догравання відкладених партій (чергові тури проходили у Великій залі театру).